1. Внесення Соломи, покладення її на стіл.
2.Запалювання свічок Праві, Яві, Наві
Праві – Слава!
Яві – Здоров’я!
Наві – Пам`ять!
Права бо є таємно уложена Дажбогом,
А по ній, як пряжа, тече Ява,
і та сотворила життя наше.
А тоді, коли одійде, Нава настає.
Ява тече і твориться в Праві.
Нава ж бо є після них.
Доти є Нава і по тому є Нава,
А в Праві ж є Яв.
Поучившись старому,
Зануримо душі наші в нього,
Бо то є наше,
Як це вже нині повернулося Коло нам –
Творящу Богом силу узріли в собі,
Бо то дано нам Дар Богів,
і не потребуємо це напраснити.
3.Внесення Дідуха (обхід Престолу, встановлення Дідуха на Солому):
Виходять Волхв з Соломою, Жерці з Дідухом під спів пісні:
Божич, Божич уступає,
Коло Свароже починає,
Несе пучечок золота,
Щоб позолотить ворота.
Коляда, заходь до хати,
Будем Діда шанувати.
Вже на Покуті Кутиця,
Буде Сонце веселиться !
Дай же, Боже, в полі роду,
В полі роду, в хаті згоду.
Бо велика в нас родина –
Славна Ненька Україна !
4. Встановлення Дідуха на покуті
Жінки застеляють престіл, Волхв кладе солому,
Жрець ставить на солому Дідуха
5. Молитва Жерця:
Тричі: Слава Дідуху-Коляді!
Присутні: “Навіки слава!”
Дай Дажбоже, ці свята
Щасливо зустріти
і Нового Року діждати.
Від Нового року – до Великодня,
Від Великодня – до Купайла,
Від Купайла до Обжинок,
Від Обжинок – до ста літ,
Доки Род призначив вік !
Усім, хто в цім храмі,
Дажбожим онукам,
Святій Матінці-Україні
На славу !
6. Молитви Волхва(за Рігведою):
Прилиньте нині в Україну,
Наші Рідні Боги!
Поверніть же лице своє
До нас – онуків Дажбожих,
Нащадків Богумира і Славуни,
Отця Оря і Матінки Лелі,
Князів-козаків наших:
Божа, Кия, Святослава,
Мужніх лицарів,
Які захищали Руську Віру
До останньої хвилини
Життя свого,
До останньої краплини
Крові своєї…
Рідні Наші Боги !
Хай не втомиться Ваша колісниця
Везти друзів на наш обряд!
І не втомимося ми
Зустрічати таких друзів, як Ви !
Зимове сонцестояння… Свят Вечір…
День прибуває,
Збільшується Світло Дажбоже,
Бо вже Сварог покотив
Колесо Живучого Явлення до Весни.
Разом з Дідухом-Раєм входять у нашу хату Добрі Духи Ладу.
Це для них, для нашого Сонця ясного Влаштовуємо ми святкову Братчину,
Як і тисячу літ тому робили наші Пращури. «Вже іде Кутя на Покуття !» –
Так казали Діди наші сто і тисячу літ тому. Так скажемо і ми з Вами.
В наших обрядах оживають
Не просто Предківські звичаї,
Оживає сама Україна,
Оживає наш український дух !
Як крутиться вічно Коло Свароже,
Не знаючи зупинки,
Хай буде вічно живущим
Наш рід Український.
Як течуть повноводні ріки
За законами Сварога,
Хай так течуть в Україну
Багатства всілякі і добра.
Як ранкова Зоря
Темряву Ночі зміняє,
Хай так сила Перуна
Наш страх із душі проганяє.
О, Рідні Боги !
Навчіть нас мудрости виживати!
Як ясен день від темної ночі,
Як зерно від полови,
Друга і недруга розпізнати.
7. Сотворення Світу
(космогонічні колядки)
Чи не гоже було б нам, братіє,
Розпочати повість славную
Про Світа створення
Та Божича народження,
Це Бог Дажбог створив нам яйце,
Яке є світ-зоря, що нам сяє.
І у тій безодні
Повісив Дажбог Землю нашу,
Аби тая удержана була.
Так це душі Пращурів суть
І ті світять нам зорями од Іру.
Якоже видіти не дав Богдаждь
Будучини смертним,
Тож восславимо премудрість Його,
А старе спом’янемо і, що відаємо, речемо.
(спів «Коли не було з нащада світа…)
СОТВОРЕННЯ СВІТУ
(колядка)
Коли не було з нащада світа, Дажбоже,
Тогди не було неба ні землі, Дажбоже.
А лише було синєє море, Дажбоже,
А серед моря зелений явір, Дажбоже.
На явороньку три голубоньки, Дажбоже,
Три голубоньки радоньку радять, Дажбоже,
Радоньку радять, як світ сновати, Дажбоже:
“Та спустимося на дно до моря, Дажбоже,
Та дістанемо дрібного піску, Дажбоже.
Дрібний пісочок посіємо ми, Дажбоже,
Там нам станеться чорна землиця, Дажбоже.
Та дістанемо золотий камінь, Дажбоже.
Золотий камінь посіємо ми, Дажбоже:
Та нам ся стане ясне небойко, Дажбоже,
Ясне небойко, світле сонінько, Дажбоже.
Світле сонінько, ясен місячик, Дажбоже,
Ясен місячик, ясна зірниця, Дажбоже,
Ясна зірниця, дрібні звіздочки, Дажбоже.”
8. Запрошення Духів Предків:
Жрець:
— Пресвяте Сонце, Місяцю ласкавий, зорі ясні, дощі рясні — йдіть до нас на Святу Вечерю — Кутю їсти!
— Святі наші діди-прадіди, батьки-матері, брати-сестри, діти онуки-правнуки — усі душі наші Лада, йдіть з нами вечеряти!
Волхв:
— Шануємо вас і просимо до господи Святу Вечерю споживати!
9. ”Запрошення” злих сил і ДОБРИХ ЛЮДЕЙ:
Відчиняється кватирка і Жрець у неї гукає:
— Морозе, буйний Вітре, люта Буре, — йдіть кутю їсти! … Не йдете? Щоб повік-віків не приходили на наші поля, не псували наші ниви, садки та городи! Щоб ми вас видом не видали, слухом не чували…
Скам’янійте ж у скелях, кручах, темних лісах, високих горах, глибоких кручах, у снігах-льодах, куди курячий голос не доходить, собаки не догавкують, де люд вкраїнський не ходить…
Просимо всіх, добрі люди, до нашої Братчини, до Святої Вечері! Разом з нами вечеряють святі Душі наших Пращурів, тож сідаймо обережно, подмухаємо на лави…
10. Молитва перед їжею:
Дажбоже наш,
Ти даєш нам їжу в добрий час.
На щастя,на здоров’я, на життя,
Дай нам їжу цю й пиття !
11. Підкидання Куті до стелі.
Найстарший чоловік тричі підкидає ложку куті на стелю, проказуючи:
— Щоб так худібка високо підскакувала, та розвивалася!
— Щоб так рослини високо виростали та врожай добрий давали!
— Щоб так бджоли роїлися та багато меду давали !
12. Братчина
13. Колядки, співи, танці.
КОЛЯДКА
Дажбоже!
Заграло море в неділю, рано. Дажбоже!
А на тім морі сосниця стоїть, Дажбоже!
На тій сосноньці три голубоньки, Дажбоже!
Три голубоньки радоньку радять, Дажбоже!
Радоньку радять, як світ сновати, Дажбоже!
Що перший голуб в море упірнав, Дажбоже!
Виніс він з моря золотий камінь, Дажбоже!
Що другий голуб в море упірнав, Дажбоже!
Виніс він з моря срібляний камінь, Дажбоже!
Що третій голуб в море упірнав, Дажбоже!
Виніс він з моря мідяний камінь, Дажбоже!
Що з золотого Сонце постало, Дажбоже!
Що з срібляного Місяць зродився, Дажбоже!
А з мідяного Зірки постали, Дажбоже!
Так нам сталося ясне Небонько, Дажбоже!
КОЛЯДКА
В пана Святослава
Та й на його дворі.
Приспів:
Святий Вечір, добрий вечір!
Там стояло древо
Тонке та високе.
А на тому древі
Сизокрилий орел
А під тим деревом
Молодий Богданко
Лучка направляє
В сиз-Орла стріляє
Ой не стріляй в мене
Молодий Андрійко
Як будеш жениться
Я в пригоді стану
Я в пригоді стану,
Дівку підшукаю.
14. Розподіл Божичного короваю
Побажання Волхва
Усе, що Ви задумали,
Нехай Вам удасться,
Усе, що Ви посіяли,
Щоб Вам уродилося!
Дай, Боже, Вам ці свята
В мирі, в радості,
В щасті, здоров’ї
І добробуті зустріти,
І нових дочекатись!
Від Коляди до Великодня,
Від Великодня до Купайла,
Від Купайла до Обжинок,
Від Обжинок до ста літ –
Як Боги призначать вік!
РІДНОВІРСЬКИЙ ВЕРТЕП
КОЛЯДА, ЗАХОДЬ ДО ХАТИ!
Сценарій Різдвяного свята в Школі Рідної Віри
На сцені прапор України, рушник із тризубом, корогва Рідної Віри.
Плакат зі словами з Велесової Книги:
Кий заснував град,
який обжили славні Роди наші.
Там оселилися і вогнище творили
Дубу і Снопу,
який є Сварог – Пращур наш!
1. Священна частина
Волхв виходить на сцену, запалює свічку, читає молитву, увесь зал повторює рядки:
Молімось Богам,
щоб мали ми чисті душі
і тіла наші,
і щоб мали життя
з Праотцями нашими,
в Богах зливаючись
в єдину Правду!
Так оце єсть ми –
Дажбожі Внуки!
Ведучий Перший (парубок в українській вишиванці), виходить з Ріжком:
Пиймо суру питну
за славу ту п’ятикратно денно.
І вогнища розпалюємо біля дубів
і також Снопа вносимо
і речемо хвалу Йому.
Ми – Дажбожі Внуки
І не сміємо нехтувати
Славу нашу і заповіти.
З дверей Господар з гуртом колядників виносять у зал Дідуха; співають колядку «Божич» із дзвіночками, Волхв в цей час на сцені кладе солому на стіл під прапором. Поставивши Дідуха на солому, Господар проголошує:
Слава Дідуху-Коляді!
Відповідь із залу: Навіки слава!
Ведучий Другий:
Чи не гоже було б нам, братіє,
Розпочати повість славную
Про Світа сотворення
Та Божича народження?
Дівчина (Леся):
Бога Світла славимо Суронжа,
аби минула зима
й повернуло на літо.
Тому то співаємо славу,
як Отці в полях.
Волхв:
Так повелося споконвіку, що у всі Сонячні свята припинялися війни між народами. На Коляду, Великдень, Купайло, Овсяну всі народи перебували в мирі й злагоді. Про це розповідає Велесова Книга.
Дівчина (Людмила):
Коли Свята наближаються до нас.
А ті Свята: перше – Коляда,
а друге – Яр і Красна гора,
Овсяна велика і мала,-
йдуть ті свята, як муж іде з города
до села огнищанського.
І тими землями мир гряде
од нас до інших
і од інших до нас.
Маленький хлопчик (Світозар):
Се бо Дажбог створив нам яйце,
яке є Світ-Зоря, що нам сяє.
І в тій безодні повісив Дажбог Землю нашу,
аби тая удержана була.
Так се душі Пращурів суть.
І ті світять нам зорями од Іру!
Дівчина (Вогнедана):
Як не було ще нічого: буття й небуття, ні етеру, ні неба,
що покривало усе те, чого не було ще?
Де було окрито таємне? У хвилях? В безодні? —
Смерті й безсмертя тоді не було; і ніщо не ділило
темної ночі від ясного дня, і жило тоді тільки
“Все” неподільне, а в ньому ніщо не жило.
Отже і все, що було. Його темрява крила,
мов океан, безпросвітна. І “Все” було скрите глибоко,
скрите в самому собі, і вродилось воно і зростало
під своїм власним теплом. Тож найперше кохання
“Все” пройняло, бо кохання — духовного світла первісток.
В думці міркуючи, мудрії Ріші почули той зв’язок,
що то єднає буття з небуттям. Але ж був той промінь,
що то побачили Ріші? Чи був Він вгорі, чи в безодні?
Впало насіння, і сили зродились; внизу — народження,
сила і воля — вгорі. А хто теє знає?
Хто ж нам повідав те, звідки взялися світи всі безкраї?
Адже пізніше, ніж тії світи, всі Боги народились.
Хто ж може відати, звідки пішло все? Хіба тільки той сам,
з кого повстали безкраї світи, — чи створив він,
чи не творив їх, — Він бачив усе з високості,
Він певне знає усе; а може, і Він не відає?..
Волхв:
Не було Буття, ні небуття тоді,
Ані простору, ні неба синього,
Хто сплодив яйце Прабуття? І коли?
Чи було море в безодні темряви?
Не було смерті, ні Богів безсмертних,
Не було ночі ані світила дня.
Лише «це одне» в ядрі непростертім,
в ньому Всесвіт тхненням безвітряним тлів.
Була темінь у тьми сповита гущу,
все було бурею безодні й тьмою,
Тоді «це одне» пробивши шкаралущу,
Вродилось жаром волі та снагою.
із того в началі постає жага
це було духа первісним насінням,
ядро таємне – у небутті буття –
знайшли у серці віщуни сумлінні.
скісно розпружений їх сніп вогнистий.
що було тоді «вгорі», що в «Долині» ?
Вгорі буйний розгін, сім’я іскристе,
долі напруги лон, потуг твердині.
То хто збагне ці тайни споконвічні,
звідкіль ця творчість, звідкіль усе життя?
Боги не знають, вони ж поцейбічні,-
Хто ж нам проголосить тайну всебуття?
тільки всевишній годен це сказати,-
Що оком сонця з небес споглядає,-
творець він, чи ні, – він лише годен знати!
А може навіть, – може й він не знає?
Дівчина (Леся):
Молимо Велеса – Отця нашого,
хай потягне в небі коня Суражого
і хай прийде до нас сурі вішати,
золоті Кола вертячи,
Бо то Сонце наше,
як святе для домівок наших,
і перед ним блідне
лик вогнищ домашніх.
Дівчина (Людмила):
Це Велес навчив Праотців наших
орати землю і злаки сіяти,
і жати віна-вінча
на полях страдних,
і ставити Снопа до огнища
і чтити Його, як Отця Божого!
Колядники співають про:
Сотворення Світу,
Сотворення Неба,
Сотворення Землі.
2. Волхв: Розповідь про Різдвяні Свята наших Пращурів.
3. Рідновірський Вертеп
Волхв:
Слово «Вертеп» слов’янського походження,
в давнину означало «вир» та всілякі явища природного крутіння стихій.
Невідомо, хто й коли почав уживати його стосовно Різдвяної народної драми.
Знаємо лише, що біблійний вертеп поширився завдяки бурсакам
та учням братських шкіл, які на вакаціях (канікулах) заробляли собі
сякий-такий гріш та звеселяли народ.
А оскільки нас мало цікавлять чужинські біблійні історії,
а про язичницький вертеп нам не лишилось писемних згадок,
то ми сьогодні робимо чи не першу спробу показати Вам Рідновірський вертеп
про те, як нищили наше свято Коляду,
та як вона – наша одвічна традиція Коляда вижила,
дійшла до нас крізь віки і житиме вічно!
Ось перший руйнівник наших Рідних звичаїв – Князь Володимир:
Дівчина (Леся):
Він справді міг би світом володіть – з таким ім’ям,
але згубив. Як різав, убивав, завів гарем –
то волхви вкрай соромили… аж врешті,
вщерть нагрішивши, він одріксь од Віри Русів
й од свого ймення – помолився звечора, покаявся,
а вранці вже Василієм прокинувся – і став … святим.
Дівчина (Людмила):
Ця святість учинилася – на знак подяки –
оравою попів із Візантії, у зловтісі
за свій реванш ідейний, безкривавий…
Ба, кров – була, та вже по-сьогобіч Дунаю:
князь Волхвів-рідновірів ревно вирізав,
утвердив християнство «добровільно» –
по коліна в крові…
Володимир виходить з пергаментом, читає: УСТАВ
«Я – грішний князь Володимир, названий у святому хрещенні Базилієм, установив і дав святій церкві і священикам по всій Руській землі… І якщо хтось порушить цей устав, тому буде гріх і непрощення від Господа Бога, і гнів на себе накличе…
Якщо довгий час не хрестять дітей своїх… Хто нехтує великий піст… за порушення закону, єретицтво, відунство, потвори, чародійство, кобеніє, зілейництво… Хто носить наузи… Якщо моляться творінням: Сонцю, Місяцю, Зорям, Хмарам, Вітрам, Криницям, Рікам, Дібровам, Горам, Камінням… Або, якщо хтось під овином молиться, або ворожить під гаєм, або біля води – то всі суди від Бога дані священним церквам…
Якщо хто заповіт цей мій і настанову мою порушить, чи сини мої, чи онуки мої, чи правнуки мої, – хай приймуть помсту від Христа і від достойників, що тримають державу Руську.»
Дівчина (Леся):
Скільки їх було отих нищителів Рідної Віри за тисячоліття!
О, Леле! Й перерахувати важко: перші попи в Русі – греки, за колядки, щедрівки, писанки, веснянки – вони до крові карали людей, кидали в холодну, проклинали.
Дівчина (Людмила):
У 1274 році Київський митрополит Кирило ІІІ наклав прокляття «на народні пісні, щедрівки, колядки, – бо вони бісівські, поганські».
У книзі «Церковні настанови» попи писали: «Хто колядує: Уроди Боже жито, пшеницю! – хай буде проклятий. Колядування походить від скоту, а не від людей».
Дівчина (Леся):
І так століттями проклинали свій народ і Свою Віру!
Волхв:
А ось ще одна картинка: чернець Іван Вишенський, у скрутний для України час залишив Батьківщину і втік у Грецію на гору Афон «молитися» за Україну, за «віру христову». Не раз кликали його козаки назад – рятувати православ’я своїм мудрим словом. Та що з того вийшло?
Іван Вишенський виходить з листом від козаків, читає:
Ану почитаємо, що ж тут пишуть козаки?
«Поверни ти на Вкраїну,
зігрівай нас своїм словом,
будь між нами мов та ватра
у кошарі пастухів…
Покажися тут між нами,
як старий борець незламний!…»
Думки Вишенського вголос:
Що мені до України?
Хай рятується, як знає,-
а мені, коли б самому
дотиснутись до Христа…
Ні не зраджу свого Бога,
не зламаю заповіту,
і ярмо хреста оцього
до могили донесу…
Сідає писати листа в Україну, бере гусяче перо, згорток паперу:
Буду писати з Афону своїм братам українцям, як треба вірувати в Христа і відкинути стару язицьку віру… О!
«Святкові ярмарки… Таке свято не християнське, а диявольське. Коляду з міст і сіл вченням христовим виженіть, бо не хоче Христос, щоб при його народженні диявольські коляди місце мали; нехай Диявол їх в провалля своє занесе. Щедрий вечір з міст і сіл в болота заженіть, нехай з Дияволом сидить…
І це писання всім до вух доводьте.»
Волхиня:
Через триста років немовби сама Україна устами поета Володимира Коломійця
заговорила «До Івана Вишенського через століття»:
Дівчина (Леся):
Може, і ти материнську веснянку
чув десь під вишнею на світанку?
Тільки ж недовго за ненину руку
тримавсь… Попи повели в науку.
Чом воно так ведеться негоже:
йдуть із народу внуки Дажбожі
в школу чужої, лихої освіти –
щоб зневажати, а не любити!
Розум тобі дав народ і душу,-
чом же ти лад Предковічний рушиш?
Звичаї, пісню рідну тавруєш…
Вдатно хрестом, як мечем, фехтуєш.
Дівчина (Людмила):
Ладану чад і церковного дзвону…
Гнівно речеш з амвону, з Афону.
Трощить і палить гаї зеленаві
люта твоя, велемудра ненависть?
Ще недокрадене є у цім краї,
радість – дознищити закликаєш?
Богом біблейським страхаєш запекло.
Звергуєш небо. Вивергуєш пекло.
Дівчина (Леся):
Нищили нашу українську коляду й Московські царі…
Волхвиня:
Ось Московський цар Алєксей Міхайловіч з грамотою до Воєводи Галицької землі.
Олексій Михайлович виходить з папером, читає:
«По нашему Указу дяку нашему Семену Сафонову велено послати наши грамоты в города, которые ведомы в Галицкой чети… и велено в тех городах по улицам и по торжкам, и по крестцам, и по переулкам, прокликати бирючем по многие дни, чтоб всяких чинов люди ныне и впредь в навечерии Рождества Христова Коледы и Усени и в навечерии Богоявления Господня Плуги не кликали бы, и бесовских, сквернословных песней не пели, в субботу ввечеру против воскресных дней и в праздники бань не топили, и в воскресные ж дни и по Господским праздникам платья не мыли, и пьяные б люди всякого чину не ходили, и бород не брили, и на качелях не качалися, и до обедни в харчевнях не сидели, и по улицам не разносили, на игрища не сходились. А которые люди ныне и впредь учнут Коледу и Плуги, и Усени, и петь скверные песни, или кто учнет кого бранить матерны и всякою лаею, – и тем людям за такие супротивные христианскому закону за неистовства, быть от нас в великой опале и в жестоком наказанье. И велено тот наш указ сказывать всяким людям всем вслух, и бирючем велено кликати по многие дни, чтоб тот наш указ всяких чинов людям был ведом, чтоб ныне и впредь такого неистовства не было. А которые люди учнут такие неистовства чинить и тех велено имать, и за те их вины наказанье им чинить по нашему указу…
Писан в Москве, лета 7157, декабря в 24 день».
Дівчина (Леся):
Розказував мені один старий гуцул:
«Первовіку аж до половини минулого століття
у нас в горах ніхто не переслідував колядників за їх коляди.
Старовіцькі коляди передавали Прадіди своїм правнукам.
Первовічні коляди переходили з покоління в покоління.
Ті старовіцькі коляди люди найбільше любили, та й і донині люблять.
Старовіцькі коляди – це були ПЕРВОВІЧНІ БОЖІ СЛОВА.
Ними споконвіку наші Предки, та й ми славили Бога Сонце
та величали ними Боже Різдво».
Дівчина (Людмила):
Проти старовіцьких коляд сильно боролися попи
після другої половини 19 століття.
Так, за наказом своїх владик почали переслідувати давні коляди,
аби їх повністю викорінити з-поміж народу.
Попи кричали з наказниць у церквах:
«гуцульські старовіцькі коляди – то поганські, а ми християни».
Казали, що в тих колядах
«укривається поганська віра, тому їх гріх колядувати».
Дівчина (Леся):
О наша старовіцька Колядко! Скільки прийшлось тобі витримати чужинських нападів, глуму, знущань! Нищили чужі й свої, а ти живеш віки! Свіжа, чиста, повновода криниця народної мудрості, – тієї Води Живої, що, оживить мертвого, напоїть спраглого, дасть впізнати рідного!
Колядники співають:
Ой там на горі (колядка).
Волхв:
В нашому Рідновірському Вертепі звучали тексти: Велесової Книги, Ріґведи в перекладі Лесі Українки та Володимира Шаяна, поеми Івана Франка, вірші
Володимира Коломійця та «Стрітеннє» Марії Влад. А також автентичні тексти Указів Володимира, писання Вишенського та царя Алєксєя. А також звучали найдавніші українські колядки, відроджені Громадою Українських Язичників «Православ’я», яка сьогодні відзначає вже десяте своє Різдво Коляди!
Автор сценарію – Галина ЛОЗКО
Вперше поставлено в 1999
Література, яку можна замовити тут:
Або за телефоном 099 544 7701
ТРИПІЛЬСЬКІ КРИЛА УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ. АВТОР: СТАНІСЛАВ ГУБЕРНАЧУК
Автор книги-фаховий філолог, розкриває походження предковічних тем українських народних пісень: культу Сонця, Космічного Ладу, походження Світу, культу Предків, поетизацію Жінки, та ін. Порівнюючи давні твори, записані Аріями в Відичних працях з українськими піснями, автор виявив дивовижну, неймовірну тотожність сюжетів і сенсів Книга захоплює з перших слів довершеністю, вишуканістю, поетичністю, чим справедливо славиться Українська Мова і створений від неї Відичний Санскрит.
ШЛЯХ У НЕВИМОВНЕ. АВТОР: ВАСИЛЬ ЧУМАЧЕНКО.
Запорожці… У кого при цьому слові не калатало серце і не здіймалася тепла хвиля у грудях? Воїни, які втілювали у своїй особі все те найкраще, що було притаманне українському народу. Невтомну волю та спрагу до свободи. Непідкупну щирість та спрямованість до правди-істини, за яку гідні були стояти на смерть. Серед загартованих у нескінченних битвах запорожців були і такі, що своїм знанням життя та військової справи виділялися навіть серед них. Це були воїни-кріри або характерники, як звали їх у Запорозькому війську. Про те, що вдалося взнати про їхнє життя, і піде в нас подальша розмова.
ВЕЛЕСОВА КНИГА. ПЕРЕКЛАД БОРИСА ЯЦЕНКА
Велесова Книга, на відміну від Біблії, описує життя і героїчну боротьбу наших слов`янських Предків та славлення наших Рідних Богів. Вона виховує пошану до Предків, Рідної Землі та Рідної Мови. Велесова книга – сенсаційна знахідка ХХ століття. Здається неймовірним, що письмена дохристиянської України-Русі зримо входять в наше життя і свідомість, що далекі Предки звертаються до нас дещо незвичною, але все ж знайомою мовою, прагнучи передати свій досвід тривоги, надії прислухайтесь до них і ви відчуєте їхню щирість і вас зміцнить їхня сміливість, огорне їхня мудрість. І зникне безодня століть, що розділяє нас, бо ми один народ, бо найважливішою для предків була єдність. Вона перемогла інертність і сумніви, відкинула в небуття всіх ворогів, що зазіхали на нашу землю. І це є предметом нашої гордості, наша національна ідентифікація, бо утриматися на найкращих чорноземах світу міг лише народ-воїн, народ-трудівник, який завжди був готовий відірватися від ріллі і взятися за мечі.
Кількість сторінок: 330
Мова видання: українська
Рік видання: 2001
Обкладинка: тверда
КОЗАЦЬКІ БУВАЛЬЩИНИ – ПАВЛО БРАНИЦЬКИЙ
Поема Козацькі бувальщини із циклу історичних поем для дітей різного віку з метою популяризації історії України та зокрема часів козацтва.
СВЯЩЕННЕ РЕМЕСЛО МОКОШІ
СВЯЩЕННЕ РЕМЕСЛО МОКОШІ. НАУКОВЕ ВИДАННЯ – Вінниця: Видавництво-друкарня «Діло» ФОП Рогальська І.О., © Босий О.Г., 2011.- 212 с.Обкладинка м’яка.
Рецензенти: академік АН України, доктор історичних наук Г.А.Скрипник; доктор історичних наук В.К.Борисенко; доктор історичних наук С.С.Парсамов
Людина з прадавніх часів живе у світі ритуалів і символів. Вони до сьогодні зберегли архаїчні уявлення про модель Світу, життя і смерть, добро і зло, що є однією з основ традиційної культури українців. Автор досліджує проблему походження, міфологічного змісту та закономірностей функціонування предметних символів – продуктів ткацтва у звичаєво- обрядовій сфері українських жінок, якими здавна опікувалась Богиня Мокоша, покровителька жіночих ремесел, володарка Нитки Життя і Долі. На обширному етнографічному матеріалі розкривається специфіка магічної практики українців, зокрема народних засобів і прийомів ворожби, знахарства, гадань; пояснюється психологічний механізм традиційних магічних обрядів, які передбачають спілкування людини з «надприродним» (дух, магічна сила, мана), розкривається міфологічна семантика виробів ткацтва: рушників, поясів, ниток, магічних вузлів та ін.
БЛИСКАВИЦЯ ПЕРУНОВА
Горностаева Мирослава. Блискавиця Перунова. Трилогія. Вінниця, ФОП Данилюк В.Г., 2011 р., 424 с. М’яка обкладинка, стандартний формат. Книга нова. Можлива доставка Укрпошою або Новою Поштою.
Повість «Блискавиця Перунова» переносить нас в одинадцяте століття… Вже віддалилися у минуле трагедійні часи, коли були повержені Боги Русі, вже позабули люди давню віру та призвичаїлись до нових порядків. Слабкість перемогла силу, а неміч розуму – мудрість Предків… Але ще теплиться надія повернути силу Давніх Богів в серці столітнього волхва Далебора, який доглядає збережене святилище Перуна на острові Хорсиця. Ще зеленіє остання жива гілка тисячолітнього Прадуба… Волхву Далебору пощастило – він знайшов учня, якому може передати найбільший спадок свого життя – вагу пам’яти пращурів та вояцьке вміння. Хлопчик-сирота, якому волхв дав ім’я Вогнедар, вивчився на воїна і жерця, присвятивши своє життя Богу Перуну. Та одного дня волхв Далебор приймає рішення повернутися у стольний Київ на поклик про допомогу від князя Всеслава, що нині перебуває у в’язниці. На Київ насувається ворожа орда степовиків. Якщо допомогти киянам відбити навалу, а Всеславу стати Князем Київським – з’являється шанс воскресити Віру Предків. Разом із Далебором вирушає до Києва і його учень, який дізнається, що в Києві служить тисяцьким чоловік на прізвище Борич. Той самий зрадник, що колись привів дружинників князя Ізяслава до лісового селища язичників Боричів і здійснив криваве хрещення, під час якого загинув увесь рід Вогнедара-Сяйвіра. Що далі станеться – відають лише Боги…
СИН СОНЦЯ
Роман «Син Сонця» оповідає про ті прадавні часи, коли арії володіли Індією. Сюжет його взято з давньоіндійського епосу «Магабгарата».Названий син сути – візничого Радгея, знайдений прийомними батьками на березі Ганги, понад усе прагне стати кшатрієм-воїном. За своє вояцьке вміння, виняткову чесність і шалену відвагу він вдостоюється покровительства принца Гастінапуру Дурьйодгани, котрий не тільки визнає знайду воїном, але і надає йому князівський титул. Та настав час, коли володар Гастінапуру мусить виступити на захист своїх володінь від ображених ним кровних родичів. Князь Карна Вайкартана (так бо нині звуть молодого воїна Радгею) присягнув принцу у вічній вірності, і дотримує слова, хоча йому доводиться битися проти власних братів по матері, один з яких є славетним воїном Арджуною. Та найстрашнішим ворогом Карни, сина арійського Бога Сонця, є все ж таки не Арджуна, а Крішна, втілене темношкіре Божество дравідійської Індії…
ЕНЕЇДА. ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ
Козаку і чорт не брат!
Шукаємо паралелі української минувшини з античною.
Є думка, що насправді цей твір – це добре законспірована реальна українська історія!
А на рахунок земних справ:
як бачимо лопата була основним інструментом військових і в античні часи.
Класика українського гумору з улюбленими всіма найкращими малюнками Анатолія Базилевича.
Малюнки з новою кольоровою палітрою.
