ДЕ ЯРИЛО ХОДИТЬ, ТАМ ЖИТО РОДИТЬ!
Об’єднання Рідновірів України щороку 23 квітня відзначає Ярилові Святки. Вперше після тисячолітньої перерви це свято було проведено в 1995 р. у Відрадненському парку столиці, про що тоді з подивом повідомляли Київські газети. Нині ж повернення багатьох народів до рідної віри стало вже цілком очевидним фактом у всій Європі. Тож розповім трохи про Ярила, як з історичного, так і з богословського погляду.
Ярило – Бог весняного сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Для українців слова з коренем Яр- достатньо зрозумілі, особливо в іменах: Ярослав, Ярополк, Яромир та інших (як чоловічих, так і жіночих). Є вони й в інших слов’янських народів. Цей енергетично потужний за звучністю й за змістом корінь мають, насамперед, теоніми, тобто імена Богів: Ярило, Яровит, Ярбог. Українські слова ярь, ярий, ярина означають сходи або посіви ярих культур, свіжі овочі, городину; цим же словом у Русі позначали: яровий хліб, ярові посіви, ярове поле; а також взагалі: молодість, повноту сили, наснагу, пристрасть, сексуальність. Близькі за значенням у інших слов’ян: болгарське яра́, польське та чеське jаr, jarz – «весна» та ін. За давніх часів чоловіча пристрасть порівнювалась з мужністю, войовничістю й силою. Тому Богів родючості часто зображували не лише з фалосом, а й з мечем.
Ім’я цього Бога засвідчене писемно багатьма джерелами, починаючи з Велесової Книги, де згаданий Ярбог, що «править весняним цвітінням і русаліями, і водяниками, і лісовиками, і домовиками» [ВК.38-А], і закінчуючи берестяними грамотами, де згадується вже людське ім’я на честь цього Бога: Ѧрило [Стара Руса в Новгородському князівстві, ХІІ ст.], а також численними фольклорними реліктами, що дожили й до нашого часу. У балтійських слов’ян нашому Ярилові тотожний Бог Яровит, храм якого існував у Волегасті до ХІІ ст.
Іконографія Ярила ймовірно не збереглася. Проте існують окремі згадки, невеликі крихти, опосередковані через пісні, чи то певні обрядові дії, деталі одягу, елементи чи атрибути, які при уважному й кропіткому дослідженні можуть скласти певний образ Божества. Нині його образ відтворюють уже сучасні художники. Зазвичай, Ярила уявляли молодим гарним парубком, який був увесь у білому вбранні, підперезаному червоним поясом, з вінком яскравих квітів на голові, але босоніж. Найчастіше він їхав на коні (такий елемент обряду як урочистої ходи Ярила в супроводі гурту дівчат) вулицями поселення, часто з відвідуванням тих хат, де були неодружені дівчата. Його атрибути: пучок свіжого колосся в лівій руці й людський череп – у правій (варіант: колосся – в лівій і серп – у правій), що може бути зрозумілим завдяки порівняльному релігієзнавству та відомостям з нашої таки міфології. Ярило, весняний молодий світлий воїн перемагає Кощія (зимовий холод), звільняючи шлях рослинному гону, вегетації, буянню розмаю, потужній силі родючості, а отже коханню, плідності, життю. Уже після Купайла його сила піде на спад, він уже все запліднить, усе проросте й буятиме повною силою, і Ярило піде на спочинок. Маємо тут обрядовий цикл “похорон Ярила” або “Коструба”, які відбуватимуться на так звану “петрівку” (кінець червня). Як бачимо, символіка життя і смерті нероздільна в цьому образі аграрного Божества, що була спільною міфологемою для багатьох індоєвропейських народів – періодично “вмираючі й воскресаючі” Боги Осіріс, Діоніс, Аттіс, Митра, Бальдр та ін. Ймовірно й те, що деякі міфи мали різні рівні інтерпретації – загальнодоступний рівень для народного загалу, і глибинний (з уточнювальними деталями, сутнісними елементами, поглибленими сюжетними лініями) – для посвячених містів. Своєрідна екзотерика і езотерика. Гадаємо, що в Ярила також було розвинуте містерійне богослів’я, фрагменти якого, розрізнені мозаїчні осколки дійшли до нас. Езотерика ж цього культу й досі затаєна за сімома печатями. Нам лише залишається втілювати Арістотелеву пораду: здійснювати славлення так,”щоб вони формували особливі враження й налаштовували душу на певний лад” – тобто повертати сакральну складову віри наших Предків. А сокровенне Знання полягає в тому, що саме віра Предків, яку зберігає людина (і народ у цілому) має здатність продовжувати Життя у Вічності, перебуваючи поряд з Богами в Сварзі Небесній, отримувати нове тіло для здійснення божественного призначення – збереження свого народу. Тому в культах рідної віри не беруть участі чужинці, а також особи, які заплямували себе тими чи іншими діями, спрямованими на шкоду Українській державі або Громаді.
Обряд «водіння Ярила» зберігся до нашого часу: дівчата обирають найкращого парубка, вдягають його у вінок з перших весняних квітів і трав, та й водять вулицями від хати до хати, де є дівки на виданні. Як є змога, парубка возять на коні. На вигоні або ж коло річки водять навколо Ярила хоровод, співають веснянки, гаївки, закликають Весну, теплі родючі дощі, славлять Сонцебога й Матінку Землю.
©Галина Лозко
Книга, яку можна замовити тут:
ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ. ВИБРАНІ ТВОРИ. ВОЛОДИМИР ШАЯН
У зібранні вміщено вибрані праці українського етнофілософа, професора Володимира Шаяна, засновника Ордену Бога Сонця та руху відродження рідної віри українців. Його праці, замовчувані в радянській імперії, лише в незалежній Україні вперше знаходять свій шлях до українського читача. Професор Шаян був переконаний, що втративши рідну віру, народ занапастив свою душу. Він вважав метою свого життя повернути рідну духовість у народі іе середовище, щоб забезпечити вільний розвиток українського народу на основі своїх власних етнокультурних архетипів. Книга буде цікавою філософам, культурологам, релігієзнавцям, рідновірам та всім, хто шанує минуле й дбає про майбутнє України.
