Хто і для чого перекрутив глибинний сенс цього старовинного , праукраїнського, дохристиянського шедевру?
Не називайте “Щедрик ” Різдвяним твором, це неграмотно і зразу ж стає зрозумілим, що той, хто так говорить є звичайним невігласом.

З народними обрядами і звичаями, із силою прадавньої української віри християнська церква вела нещадну борню. Вишенський у XVI столітті пише довгі послання проти двоєвір’я, вичисляючи там цілий календар на­родних свят, наказуючи прогнати в болота і нетрі звичаї народу.
“Святкові ярмарки… Таке свято не християнське, а диявольське. Коляду з міст і сіл вченням христовим виженіть, бо не хоче Христос, щоб при його народженні диявольські коляди місце мали; нехай Диявол їх в провалля своє занесе. Щедрий вечір з міст і сіл в болота заженіть, нехай з Дияволом сидить…
І це писання всім до вух доводьте!”

А хто буде колядувати, уроди Боже жито-пшеницю, тому анафема! Хай буде проклятий!
Церковні настанови.

Але не зумівши заборонити і викорінити українські звичаєві традиції, попи вирішили підмінити їхню суть і наповнити юдохристиянськими юродивими персонажами. Наліпили до праукраїнських свят ісусів, дів марій, петрів і павлів, та іншої нечисті. Розбираймось і відновлюймо рідні звичаї та обряди!

Оригінальний текст і мелодія «Щедрик» належать до давніх слов’янських обрядових пісень, які співали навесні, щоб побажати доброго врожаю.
Микола Леонтович створив унікальну, геніальну музичну обробку цього твору.

«Щедрик» був і є весняною обрядовою піснею Саме про це свідчать перші рядки цієї щедрівки: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка.

“Щедрик” – українська Щедрівка .
Виконується не 14 січня, в “свято” обрізання юдейського рабина Ієшуа, по кличці Христос, а в перший день весняного рівнодення.
Ще перший записувач українських народних пісень кінця XVIII — початку XIX ст. Зоріан Доленга-Ходаківський помітив в українських обрядових піснях багато язичниць­ких елементів і тому називав свої записи-зошити “язич­ницькою скринею”.

Дійсно, навіть побіжне знайомство із багатьма українськими обрядовими піснями підказує, що їх не могли скласти і поширити по всій етнічній українсь­кій території пізніше, ніжу язичницькі часи. За всіма озна­ками, ті пісні були складовими язичницьких культів та й звеличують вони Богів української астральної (сонцепоклонницької) віри: “Не сам же я вийшов — Дажбог мене вислав”; “Подай, Ярило, ключі одімкнути теплу весну”; “Гей, ти, Перуне, отче над Ладом! Дай нам діжда­ти Лади-Купала”: “Гей, Лелія, Лелія, а по двору ходить”; “А ми просо сіяли, ой, Див, Ладо, сіяли”…

Іван Оґієнко знаходив у праукраїнців-язичників цілу систему вірувань, які “були пов’язані з ідеєю пошануван­ня Сонця і сонячних Богів, від чого позалишалося чима­ло обрядових пісень”. В.Гнатюк теж доводив, що укра­їнські язичницькі пісні — то “останки передхристиянського релігійного світогляду наших Предків”. Я. Головацький вважав, що ці пісні “могли бути утвореними у племін­ний первісний бут народу”. Подібне стверджував і Ф.Колесса: “Християнство застає в Україні розвинену і глибо­ко вкорінену усну словесність”.
М.Драгоманов називав українські язичницькі коляд­ки “Південноруськими Ведами”. Чимало паралелей між українською язичницькою обрядовою поезією та Веда­ми й Авестою простежували також О.Потєбня і К.Сосенко. Дехто із сучасних, об’єктивно налаштованих дослід­ників, вірить, що українські паралелі у Ведах та Авесті є нічим іншим, як фраґментами праукраїнських міфів та вірувань, привнесених у ті пам’ятки найдавнішими ви­хідцями із Праукраїнської Материзни — індоаріями та аріями Перського нагір’я у II тис. до н.ч. А ще, на думку тих дослідників, були колоністи-праукраїнці у IV-!! тис. до н.ч. у Месопотамії (шумери), у Малій Азії та Єгипті (гетити, гіксоси), на Грецьких островах і на Апенінах (пелазги, етруски). Там теж є паралелі до українських язич­ницьких обрядових пісень та вірувань.

Сучасний український сходознавець-індолог С.Нали­вайко на основі глибоких досліджень лінгвістичних та мі­фологічних матеріалів дійшов висновку: “Саме українські веснянки, колядки та щедрівки досьогодні зберегли вірування та уявлення, відображені в Ріґведі. Вона хоч і записувалася в Індії, в Пенджабі, проте деякі пісні (гім­ни) її, наскільки можна судити, створювалися на берегах Дніпра та Південного Бугу”. Український археолог В.Даниленко у своїй праці “Космогония первобытного общества” аргументовано доводить, що розвій космогонічної сонцепоклонницької символіки на теренах України чітко простежується ще в неоліті (УМИ тис. до н.ч.) і додає як ілюстрації десятки графічних композицій із археологіч­них неолітичних знахідок, на яких є зображення солярно-люнарних образів, первовічних вод, світо творчих сил- птахів та ін., що присутнє також і в українських язичниць­ких обрядових піснях.

За К.Сосенком, у давніх Єгипті та Греції новорічний ранок зустрічали, несучи назустріч Сонцю статуетку дитятки-Божка. В українських язичницьких колядках оспі­вується “мізинне дитятко у сріблі та в злоті”, “що грає золотим яблучком” і те яблучко “крає золотим ножиком”. Думається, те малесеньке, тільки-но народжене (мізин­не) дитятко — то символ Нового Року, який “крає золоте яблучко” — Сонце (річний календар) на пори року, міся­ці, тижні, дні. Бо ж недаремно оте мізинне дитятко із ко­лядки—єдиний найбажаніший дар в очах господаря від колядників у Новорічну ніч. А чи не те “мізинне дитятко” занесли вихідці із Праукраїни задовго до нашої ери у Єги­пет і Грецію?

Свято новорічного Сонця індоарії називали Ранило. Чи не від нашого — рано, ранок? Весняне ж свято вони називали Гулі. Порівняймо українську веснянку: “Що на нашій гулиці все гулі та гулі. У гетитів же свято весни звалося Порулі. Можливо від нашого — стати на порі, а літне свято—Ата-Шум. В українській гаївці співається:”А в нашого Шума зеленая шуба”. В аріїв Перського нагір’я свято на межі весни й літа називали Майдубі. Чи не від появи маєва-листя на священному дереві сонцепоклон­ників — дубі? У них же знавець обрядів звався Береджа, майже як І ватажок українських колядників – Береза, Пережа (В. Шаян, Ю.Федькович). Частий персонаж. Бог кохання, українських язичницьких обрядових пісень Лель (Леліва, Лелія) своїм іменем майже повторюється в іме­нах Богів кохання гетитів Лельва і шумерів Енліль. Укра­їнський Дажбог у гетитів мав ім’я Давата, а Ярило — Ярі. Наш Купало в етрусків – Купавон. Наші Вишній, Дана, Мокоша в індоаріїв мали відповідно Імена Віиіну, Дану, Махеші… Все говорить за те, що принаймні у VI – ІІІ тис. до н.ч. уже існували не тільки праукраїнські сонцепоклонницькі вірування, але й мотиви і персонажі українських язич­ницьких обрядових пісень.
Автор: Станіслав Губерначук.

Язичницька віра українців є фундаментом, основою української ментальності, світогляду, носієм наших традицій, звичаїв, обрядів, свят, а також потужним етноутворюючим і етнозберігаючим чинником. З далеких, дохристиянських часів наш народ отримав Колядки, Щедрівки, Веснянки, Купальські і Спасівські пісні, дякуючи язичництву ми маємо Різдво і Великдень, Трійцю і Спаси, Купала і Колодія, Радуницю і Благовіщення. В прадавній культурі були закладені найважливіші, фундаментальні підвалини нашого світогляду, такі як несприйняття рабства і, відповідно, волелюбність, життєствердна філософія буття, священний героїзм, прагнення до знань і велика працелюбність.
Відео щодо Щедрівки тут:
https://www.youtube.com/watch?v=nEfC24Vzhqo

Тут одне з найкращих виконань “Щедрика”:
https://www.youtube.com/watch?v=QEnMj4cQemY&t=25s

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка,

Стала собі щебетати,

Господаря викликати:

Вийди, вийди, господарю,

Подивися на кошару, –

Там овечки покотилися,

А ягнички народились.

В тебе товар весь хороший,

Будеш мати мірку грошей,

Хоч не гроші, то полова,

В тебе жінка чорноброва.

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка.

Книга, яку можна замовити тут: https://sribnovit.com/product/%d0%b2%d0%b5%d0%bb%d0%b5%d1%81%d0%be%d0%b2%d0%b0-%d0%ba%d0%bd%d0%b8%d0%b3%d0%b0-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%ba%d0%bb%d0%b0%d0%b4-%d0%b1%d0%be%d1%80%d0%b8%d1%81%d0%b0-%d1%8f%d1%86%d0%b5%d0%bd%d0%ba/

Велесова Книга. Переклад Бориса Яценко

Найпрофесійніший переклад сучасною українською мовою.

«Велесова книга» – це народний епос, тобто збірка різноманітних творів, які були написані (чи записані) багато століть тому. Одного автора тут бути не може, оскільки усі ті історії, обряди, молитви та інші тексти записувались різними людьми і в різні часи. Якщо ви готові зануритись у прадавню історію, тоді пропонуємо читати  книгу «Велесова книга», народний епос українською мовою . Вважається, що це найперша пам’ятка української літератури, яка добре збереглась. А створена вона була ще до появи кирилиці. Велес є Богом творчості і скотарства у часи існування Київської Русі, і саме його іменем назвали цю книгу. Дослідники припускають, що написали її у 9-му столітті. Оригінальним матеріалом, на якому волхви записували тексти книги, були дерев’яні дощечки. Скільки їх могло бути тоді, невідомо, але до наших днів дійшло аж 38 штук. Це справжній скарб, який було знайдено у 1919 році на Харківщині. Сьогодні є можливість  замовити книгу «Велесова книга»   і можливість у сучасний спосіб торкнутись історії, дізнатись більше про походження слов’ян, їх побут і традиції, які існували у давнину. Це можливість краще пізнати самих себе.