І ось, нарешті — Новий Заповіт, книга, яку усі християни вважають набагато поряднішою від Старого Заповіту. Старий Заповіт
називають “вєтхим”, бо це — ніби-то зотліле коріння стовбура
християнства. Розуміємо, що собою представляє стовбур дерева, у
якого згнило коріння…
Новий Заповіт починається брехнею, але це нікого з християн не гнітить. В першому рядку Євангелії від Матвія читаємо:
“Книга родоводу Ісуса Христоса, сина Давидового, сина Авраамового”. Вже перше речення є непорозумінням, бо добре знаємо,
що серед чоловіків земних (за євангельськими легендами) Ісус
батька не мав. Але євангеліст, ніби про це забувши, продовжує родовід далі:
“Авраам породив Ісака… — і так 40 поколінь, — … А Яків породив Йосипа (!), мужа Марії, у якої народився Ісус, званий Христос” (Матвія, 1: 1—16). А яке відношення Йосип мав до родоводу
Ісуса, коли ясно написано: “Не знав Йосип Марію, доки сина свого первородженого вона породила, а він дав йому ім’я Ісус”? (Матвія, 1: 25).
Якщо це переказано родовід вітчима Йосипа, то для чого її
приписувати Ісусу? Але давня юдейська легенда “Про пришестя
Машіаха” (Месії), “спасителя юдеїв”, наголошувала на тому, що
“месія” обов’язково повинен народитися в юдейській сім’ї, тобто
бути з “дому Давидового”. Бо коли Ірод, зібравши всіх юдейських
рабинів і книжників, випитував їх, де має народитися Месія, то
вони відповіли:
“У Віфлеємі Юдейськім, бо в пророка написано так: “І ти, Віфлеєме, земле Юдина,.. бо з тебе з’явиться Вождь, що буде Він пасти народ Мій ізраїльський” (Матвія, 2: 3—6).
Тому й намагалися юдейські писаки-книжники в будь-який
спосіб приписати Ісусу головний родовід юдеїв. Вони так сильно

перестаралися, що останнім в родовід вписали невідомого і ніким
до того незнаного Йосипа (вітчима Ісуса). І навіть якби в родоводі Йосипа наступним був Ісус, то на ньому родовід юдеїв припинився б: у самого Ісуса потім не було ні жінки, ні дітей…
Але якщо євангелістам видався родовід Ісуса по батьківській
лінії занадто коротким (Святий Дух — Ісус Христос), то чому вони не подали родовід по матері? І тут постає дискримінаційне
християнське правило: справжніми спадкоємцями вважалися лише
первонароджені в сім’ї хлопчики. Народження дівчинки першою в
сім’ї заперечувалося біблійною традицією і ніхто ніколи не вів родовід по жінках. З усіх сімей, які згадуються в родоводі від Адама
до Йосипа (а це майже 75 поколінь (Луки, 3: 23—38) і 5508 років за
християнським літочисленням (за юдейським 3760 років)) — не
помітимо жодної дитини жіночої статі. Жінку з головного родоводу викинуто повністю. Це стосувалося і матері Ісуса.
Перша згадка про жінку міститься вже на першій сторінці Нового Заповіту:
“Народження Ісуса Христоса сталося так. Коли Його матір Марію заручено з Йосипом, то перш, ніж зійшлися вони, виявилося, що
має вона в утробі від Духа Святого. А Йосип, муж її, бувши праведний, і не бажавши ославити її, хотів тайком відпустити її. Коли ж
він те подумав, з’явився йому Ангол Господній у сні, промовляючи:
“Йосипе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо
зачате в ній — то від Духа Святого” (Матвія, 1: 18—20).

Нікого з християн не дивує те, що Новий заповіт розпочинається виправданням позашлюбних статевих стосунків юдейки Марії зі “Святим Духом”.
Якщо ж насправді замість “голуба” (так в християнстві зображений “дух святий”) був сам Єгова власною персоною, то чому
він для цієї справи обрав юдейку Маріам з Ізраїлю, де особисто
встановив страшні покарання для дівчат і жінок, які ще до одруження завагітніли: забиття камінням, вигнання з поселення і навіть
спалення у вогні? Невже “Дух Святий” не здогадувався, що цим
штовхає незайману жінку на смерть? І яку роль тут повинен був
відіграти Йосип?..
Євангеліст Матвій називає Йосипа “праведним”, хоча ніде в
біблії не знаходимо, чим саме він заслужив це звання.
Йосип був сповідником юдейської релігії. А праведний
юдей — це той, хто дотримується і виконує усі суворі і жорстокі
заповіді Тори (п’ять Мойсеєвих книг Старого заповіту) і викриває
їх порушення іншими юдеями. Праведність же Йосипа, як бачимо

полягає в тому, що він не віддає Марію з “нагуляною” дитиною на суд юдеїв, щоб “викорінити зло серед народу Ізраїля”, а
намагається приховати цей “злочин”, хоча він в дійсності тієї миті ще не знав, від кого завагітніла Марія.
Якщо порівняти цей уривок “святого писанія” з подіями, які
були поширені в кріпацькій Україні, то навряд чи можна цей “божественний” випадок назвати винятковим, до того ж порядним і
моральним.
Відомо, що поміщики і дворяни забирали в свої маєтки наймичками гарненьких молодих дівчат своєї місцевості ніби для господарської роботи, а потім робили їх своїми коханками, позбавляючи їх незайманості. Коли ті вагітніли, то їх примусом одружували зі сільськими парубками, незважаючи на їхню волю. У такий
спосіб вони намагалися приховати свою причетність до небажаної
вагітності українських дівчат. Якщо парубок здогадувався про
причину свого насильного одруження і хотів відмовитися від вагітної дівчини, то пан відправляв його в “москалі” (в солдати), де
служили по 25 років. Мало кого вабило таке майбутнє, тому сперечатися не ризикували, а приймали дійсність за “волю господню”. Звичайно, були паничі, які не забували своїх колишніх коханок і своїх дітей, і намагалися підтримувати їх, бодай матеріально…
Але так було в безправній і беззахисній Україні серед “грішних” панів-можновладців і, здавалося, не личило б християнському “богові-отцеві” уподібнюватися до них.
Та події з Марією і Йосипом відбувалися не в Україні, а в Ізраїлі, і винуватцем її вагітності був не звичайний панич без совісті і честі, а сам Єгова під дивною назвою “Святий Дух”. Яке ж
місце Йосипа в усій цій історії?

Йосип швидше виконує роль вітчима-статиста. Якщо Ісус не
рахувався зі своєю матір’ю і не поважав її (Марка, 3: 31—34), то
його стосунки з Йосипом ніяк не висвітлені в Новому Заповіті.
Ісус про Йосипа взагалі не згадує і дуже обурюється, коли ізраїльтяни називають його “сином теслі”.
Постать Йосипа виявилася настільки непотрібною для католицької ідеї “непорочності” Марії, що ідеологи католицтва взагалі відкинули думку про її передпологові муки під час народження
Ісуса, а також чотирьох синів і двох дочок. Саме під час пологів
жінка позбувається будь-яких ознак незайманості. Але ідеологи християнства всіляко доводять, що Марія до старості залишалася непорочною і тому у свідомості підростаючих християнок плекають

“непорочність”, як найвищу святість християнського життя. Незайманість стає найбільшою і найголовнішою цінністю всього християнського поводження. Тому для збереження цієї незайманості
і непорочності молоденькі дівчата йдуть в монастирі на все життя, бо й нині проповідується:
“Не віддавайте членів своїх гріхові, але віддавайте себе Богові”
(Рим., 6: 13).
“Коли живете за тілом, то маєте вмерти, а коли духом умертвляєте тілесні вчинки, то будете жити” (Рим., 8: 13).
Далі в Новому заповіті згадуються зцілення жінки, яка двадцять
років хворіла кровотечею і оживлення мертвої дочки рабина…
Християни вважають, що всі хвороби у людей — від їхніх гріхів, і щоб зцілитися, необхідно покаятися. Але Ісус ніякого каяття від хворої, а тим більше мертвої, не вимагає. Головною умовою
видуження хворої стало лише те, що вона визнала його здатним
лікувати: “бо вона говорила про себе: Коли хоч доторкнуся одежі
Його, то одужаю” (Матвія, 9: 21; Марка, 5: 28).
Оживлення мертвої дочки рабина взагалі схоже на фарс. Якщо Ісус є “богом в людському тілі”, то чи не з його відома померла дівчинка? Чи не краще було не умертвляти її взагалі, ніж вихвалятися своїм вмінням повертати життя мертвим?
Про яких жінок переважно повідомляється в євангеліях?
Найчастіше — це або хворі юдейські жінки, яких Ісус лікував, або
єврейські повії, яких він постійно виправдовував перед юдеями.
Згідно з євангеліями, Ісус двічі спілкувався з неюдейками. Але
в цих бесідах як Ісус, так і ці жінки постають у дуже непривабливому світлі.
Одну неюдейку біля криниці він попросив піднести йому води, хоча важко повірити, що “бог” дуже потребував тієї води і
будь-якої поживи

“Ісус, дорогою зморений, сів отак край криниці. Надходить ось
жінка одна з Самарії набрати води. Ісус каже до неї: “Дай напитись
Мені!” Бо учні Його відійшли були в місто, щоб купити поживи. Тоді каже Йому самарянка: “Як же Ти, юдеянин бувши, та просиш напитись від мене, самарянки?” Бо юдеї не сходяться із самарянами”
(Івана, 4: 6—9).
Коли між ними зав’язалася розмова, то Ісус почав звинувачувати її та народ, до якого вона належала: “Ви вклоняєтесь тому, чого ви не знаєте, ми вклоняємося тому, що знаємо, бо спасіння — від
юдеїв”. І тоді надійшли Його учні, і дивувались, що з жінкою Він
розмовляв” (Івана, 4: 22, 27)

В іншому випадку Ісус взагалі відмовився розмовляти з грекинею (в іншій євангелії — з хананеянкою), яка просила вилікувати
її дочку. Своїм учням він наголосив: “Я посланий тільки до загинулих овечок дому Ізраїлевого” (тобто, до євреїв), “і не годиться брати хліб у дітей і кидати щенятам”. Він вилікував її дочку лише тоді, коли ця жінка вголос визнала свій народ “щенятами”, а юдеїв — “своїми панами”: “Господи! Але і щенята їдять ті кришки, що
падають зі столу їхніх панів!” (Матвія, 15: 21—28; Марка, 7: 24—29).
Головний зміст Ісусової політики ніяк не можна причислити
до політики утвердження сім’ї й сімейних стосунків. Сам Ісус відверто повідомляє про своє руйнівне призначення на Землі:
“Я прийшов вогонь кинути на землю, — і Я прагну, щоб він уже
запалав! Чи ви думаєте, що прийшов Я мир дати на землю? Ні, кажу вам, але поділ! Віднині бо п’ятеро в домі одному поділені будуть:
троє супроти двох, і двоє супроти трьох. Стане батько на сина, а син
проти батька, мати проти дочки, а дочка проти матері, свекруха проти невістки своєї, а невістка проти свекрухи!” (Луки, 12: 49, 51—53).
“Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, — Я не
мир принести прийшов, а меча. Я ж прийшов порізнити (посварити) чоловіка (сина) з батьком, дочку з матір’ю, невістку із свекрухою.
Вороги чоловікові — домашні його

Хто більше, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І, хто більше, як Мене, любить сина чи дочку, той мене недостойний! (Матвія, 10: 34—37).
Згадайте останні слова Ісуса до апостолів: “Тож ідіть, і навчіть
(зробіть учнями) всі народи,.. навчаючи їх зберігати все те, що Я вам
заповів”. А тепер познайомтеся із заповіддю Ісуса про те, що тільки той може бути Його учнем, хто зненавидить усіх своїх рідних:
“Коли хто приходить до мене і не зненавидить свого батька та
матір, і дружини, й дітей. І братів, і сестер, а до того й своєї душі, —
той не може бути учнем Моїм!” (Луки, 14: 26).
Отже, сім’я — це поняття несумісне з християнським життям і
християнською ідеологією Ісуса.
Як можуть сприймати таке антисімейне, антидержавне і антинародне призначення Ісуса і всього християнського вчення жінки,
які за своєю природою є берегинями сім’ї та роду? Вже цих слів
досить, щоб передбачити майбутнє тієї держави, яка прийме ці закони сімейних стосунків за основу свого громадського життя.
А яким моральним “законом божим” чи заповіддю пояснити
ганебне ставлення Ісуса до своєї рідні: рідної матері, братів і сестер? Жоден з євангелістів не повідомляє, як мати Ісуса сприйняла

образу, яку син завдав їй при своїх учнях і сторонніх слухачах,
коли привселюдно не бажав визнати її матір’ю, а кревних (бодай
по матері) братів і сестер — своїми рідними:
“І поглянув Ісус на тих, що круг Нього сиділи, і промовив: “Ось
мати Моя та браття Мої!” Бо хто Божу волю чинитиме, той Мені
брат, і сестра, і мати” (Марка, 3: 31—35).
А в іншиму місці Ісус заявив: “Моя мати й брати Мої — це ті,
хто слухає Боже Слово, і виконує!” (Луки, 8: 19—21).
Звертаючись до своєї матері в житті і навіть на Голгофі, Ісус
називає її “жона” (жоно!), ніби він звертається до зовсім сторонньої жінки (Івана, 19: 26).
Подібне відречення від рідних увійшло в практику усіх фанатиків-християн, які хочуть довести, що вони — “істинні учні Ісуса”. Цю практику відречення від рідних здійснюють усі християнські ченці і пустельники.
В чому ж полягало те “слово боже”, яке необхідно було слухати і виконувати усім, хто хотів бути “матерями і братами” Ісуса? Про це довідуємося із проповіді самого Ісуса. Ось одна з них:
“І кожен, хто за Ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або
батька, чи матір, чи дітей, чи землі, — той багатократно одержить і
успадкує вічне життя” (Матвія, 19: 29).
Чи може хоч одна християнська держава внести це положення чи усі наведені заповіді Ісуса у свій Закон про сім’ю?
Чим же завинила перед Ісусом його мати Марія, що він так
привселюдно відмовився від неї? Чи не “волю” Єгови вона виконувала, виношуючи тіло Христоса в своїй утробі і виростивши його до часу зникнення з дому?.. Чого ще жадає Ісус від неї, щоб
визнати її матір’ю понад усіх матерів? Можливо, вона повинна була, продавши свою хату і все своє майно, роздати виручені гроші
невдячним і лінивим жебракам і злидарям, а сама піти слідом за
ними жебракувати і нести незрозумілого для юдейської релігійної
традиції “хреста”?…
Чому ж тоді Єгова, “бог євреїв”, не натякнув Марії, щоб вона покинула свій дім, землі, чоловіка Йосипа, маленького Ісусика ще
тоді, коли годувала його власними грудьми?.

Євангелісти нічого не повідомляють про стосунки Ісуса і його
учнів з жінками. В євангеліях вміщені імена колишньої повії Марії
Магдалини, Марії, матері Клеопа, Сусани, Соломії, Марії, матері
Якова та Йосипа… Відомо лише те, що Ісус ставав на захист повій- юдейок, до яких (за християнськими легендами) всі чоловіки з оточення Ісуса ставились з презирством. Даючи повіям зрозуміти, що

інші юдеї не менше грішні за них, він робив їх своїми прихильницями. Вдячні повії йдуть слідом за ним туди, куди він ішов, намагаються мити йому ноги, ніби своєму чоловікові, виливати йому на голову мирро. Після зустрічі з ним вони не стають порядними жінками,
не одружуються і не розпочинають впорядковане сімейне життя, як
усі нормальні жінки, а вештаються разом з Ісусом і учнями і ведуть
(за євангеліями) аскетичний спосіб життя, бо повністю відмовляються від будь-якого статевого спілкування з чоловіками.
Чимало критично настроєних дослідників припускають, що
жінки-повії, на захист яких ставав Ісус, поповнювали пізніше його
духовний “гарем”, бо як інакше зрозуміти сьогоднішніх жінок-черниць, які називають себе “нєвєстами Христовими”… Як можна називати себе “нєвєстою” чоловіка, з яким ніколи не будеш кохатися, і який ніколи сам не кохався з жодною жінкою під час свого
земного і “небесного” життя? Навіть згідно з церковним каноном
“Нехай кожен муж має дружину свою, і кожна жінка хай має свого
чоловіка” (1Кор., 7: 2) ані Ісус не має права на багатьох жінок, ані
всі черниці не мають права бути “нєвєстами” одного Ісуса.
Саме ці черниці донесли до нас звичай називати себе за традицією перших християн “рабами Господніми”, щоби позбавити
земних рабовласників права володіти ними, а сучасні жінки-черниці називають себе “нєвєстами Христовими”, щоби ніхто із земних чоловіків не зазіхав на них. Зверніть увагу на те, що Ісуса і його учнів супроводжували жінки, але ніхто їх чомусь не вважає ні “ученицями”, ні “апостолками”. Сам Ісус на останню “тайну вечерю” не запросив жодної жінки, навіть свою рідну матір Марію й двох сестер.
Цікавим є той факт, що Ісус майже усі свої повчання присвятив чоловікам. Лише Павло, помітивши цей недолік, вигадував
власні повчання і накази стосовно жінок, прикриваючись висловлюванням: “Даю пораду як той, хто одержав від Господа милість бути вірним”.
Дивно, що всі 14 повчаннь Павла сприймаються нинішніми
християнами нарівні зі заповідями Ісуса Христоса, хоча Павло учнем Ісуса ніколи не був.
Є в цих посланнях і місця, просякнуті заповідями, в яких принижується гідність жінки на релігійному рівні. Але ці заповіді не
суперечать ні науці Ісуса, ані заповідям Старого заповіту. Багато
християнок вже встигли до них звикнути, і навіть полюбити.

Автор: Світояр

Далі буде

Книга, яку можна замовити тут: https://sribnovit.com/product/%d1%85%d1%82%d0%be-%d1%94-%d1%85%d1%82%d0%be-%d0%b2-%d0%b0%d0%bd%d1%82%d0%b8%d1%87%d0%bd%d1%96%d0%b9-%d1%96-%d0%b1%d1%96%d0%b1%d0%bb%d1%96%d0%b9%d0%bd%d1%96%d0%b9-%d1%96%d1%81%d1%82%d0%be%d1%80/

«Хто є хто в античній і біблійній історіях»

Книжка «Хто є хто в античній і біблійній історіях» – це відповідь на проект Тімоті Сандерса і Віктора Пінчука

Книжка «Хто є хто в античній і біблійній історіях» – це відповідь на проект двох євреїв – американського історика Тімоті Сандерса і українського бізнесмена Віктора Пінчука «Українська історія: глобальна ініціатива». 16 вересня 2024 року сайт «Бабель» писав про нього:
«Одинадцятого вересня в Києві пройшла презентація проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива». Вперше в листопаді 2023 року в Лондоні про нього розповіли історики Тімоті Снайдер, Сергій Плохій, Ярослав Грицак і засновник – бізнесмен Віктор Пінчук. Рік по тому в Дипломатичній академії на Михайлівській площі, за кілька кроків від памʼятника княгині Ользі, організатори проєкту представили дослідників, які візьмуть у ньому участь. Це близько 90 науковців з усього світу – історики, археологи, антропологи, психологи. Більша частина з них – українці. Протягом трьох років вони працюватимуть над 70 темами з історії України – від прадавніх часів до сьогодення. Загальну концепцію проєкту написав голова його академічної ради Тімоті Снайдер».
Що це за концепція, говорив в одному зі своїх інтерв’ю на початку того ж року сам Тімоті. У ній, по суті, українці (руси) не розглядаються як корінне населення. І Київ не українське місто:
“Тими часами вікінги, а точніше, кажучи по-сучасному, їхня рабовласницька компанія, відома як «Русь», поступово спускалися вниз по Дніпру, щоб обміняти своїх рабів-слов’ян на срібло. Зрештою, ці прибульці зробили з Києва, тодішньої хозарської фортеці, свій головний торговий пост і порт, а згодом і свою столицю”;
“У давньому Києві проживали євреї, які знали іврит і слов’янську. Жило в місті також багато носіїв інших мов, що походили з кількох різних мовних сімей”;
“Території середньовічної держави вікінгів – Київської Русі – мають належати Швеції, Данії або Норвегії, чи, можливо, Фінляндії. Тобто, створення Київської Русі було лише одним із кількох разючих прикладів державного будівництва вікінгів близько 1000 року”.
Тобто, в новій історії, яку нам хочуть написати євреї, залишиться так, як написали її і московські німці на чолі з німкенею царицею Катериною, де нам, українцям, дозволять появитися лише в 12 ст., а руси це нібито скандинави…
Натомість книжка «Хто є хто в античній і біблійній історіях» на численних джерелах і артефактах доводить, що, як писав Борис Олійник, «Ми тут жили ще до часів потопу. Наш корінь у земну вростає вісь». І саме наші праотці були засновниками багатьох родів, міст, держав в т. ч. палестинських – нині єврейських. Що, до речі, випливає також із тверджень видатних англійських істориків С. Піґґота і Ґ. Кларка про те, що Середній Схід Месопотамія і Близький Схід колонізовані людьми з України…
Серед доказів автора багато рідкісних ілюстрацій та карт.