І все ж таки, чому йому не щастить в коханні? Чи, може, дуже вже прискіпливо ставиться до дівчат, шукаючи ідеал, таку, яка була б єдиною в своєму роді, в усьому схожою на нього – і розумом, і характером, і способом мислення? Але звідки ти взяв, Яросвіте, що ти є зразковим і що саме до тебе треба приміряти майбутню дружину? Може, ти несамокритичний, не вмієш по-справжньому оцінити себе самого, побачити ті недоліки і огріхи, яких не позбавлена кожна людина?
Довго роздумував над цим Яросвіт, а потім попросив тата про невеличку, на його думку, послугу:
– Татусю, уявіть себе на мить сторонньою, незацікавленою людиною і, знаючи мене досконало, скажіть, яку б оцінку мені ви дали? Хочу знати всі свої недоліки, щоби виправити їх. Бо як з цими недоліками учню відуном стати?!. А збоку на себе чомусь ніяк подивитися не можу. Чи я не надто самозакоханий, що цих недоліків не помічаю?
– Я можу сказати, сину, але краще, коли ти сам це зробиш. Знаєш, що я тобі пораджу? Корисно з висоти сьогоднішнього життя подивитися власними очима на самого себе в попередньому житті. Адже ми приходимо в це життя з тими самими недоліками, які з якоїсь причини не встигли подолати за час минулого існування, отож Боги й посилають нас, щоб ми, проживаючи даний ними термін в новому тілі, позбулися того, що перешкоджає нам робити світ добрішим, людянішим і в усьому досконалішим.
Яросвіт аж захлинувся від захоплення:
– Тату, татусю, а хіба це можливо побачити себе в минулому житті? Ніякої ж машини часу досі вченими не створено…
– Сучасними не створено. А ось давні відуни та волхви вміли подорожувати в часі і дуже часто, користуючись таємними знаннями, це й робили. Звичайно, для цього потрібна відповідна підготовка, не кожному учневі відуна це під силу. Але якщо навчився керувати своїми почуттями та емоціями, а відтак і власним тілом, тоді і в тебе це вийде.
– Тату, я спробую.
– Ніякі спроби не допоможуть. Треба твердо вірити в свої сили і здібності, бути переконаним в них, ані на мить не засумніватися, тоді й досягнеш свого.
– Тату, я вас дуже прошу…
Ну гаразд. Слухай уважно і не дивуйся, якщо тобі здасться, що все так просто і доступно. Повторюю: треба бути добре підготовленим, бо це вже рівень відуна, а не учня. Отож, зробити сам, власними руками свічку з чистого бджолиного воску. Зайди в темну кімнату, в яку жоден промінчик світла, навіть від блиску зірок небесних, не повинен проникати. Сядь перед великим дзеркалом, запали свічку, постав її між собою і дзеркалом, сотвори молитву Роду Всевишньому і Велесу Велемудрому й дивися уважно й незмигно собі в очі у дзеркалі.
Дивися в саму глибину, проникай туди не тільки поглядом, а й розумом, думкою, емоціями і почуттями.
Пройде хвилина, а може й п’ять, в залежності від вміння зосередитися, і ти побачиш, відчуєш, а може й щось більше… Що саме, я не можу тобі сказати, кожен бачить і відчуває своє особисте минуле життя, в якому він існував сотню, тисячу чи й більше років тому.
Досвідчені відуни і волхви, до яких належав твій дідуньо Велемудр, могли проникати не тільки в попереднє, а ще послідовно в кілька попередніх життів, десь так на двадцять-двадцять п’ять тисяч років у минуле, я ж не зміг проникнути глибше попереднього життя. Радий був би, якби ти, коли сповна осягнеш відичну мудрість, перевершив мене, свого вчителя…
Після тієї розмови Яросвіт особливо наполегливо готувався до подорожі в попереднє життя, гартуючи свою волю, витримку, вчився володіти собою і керувати власними вчинками.
Нарешті вирішив, що готовий до будь-яких несподіванок. Наважився зробити це саме в день літнього сонцестояння – за годину після заходу сонця. Розмірковував так: ця ніч найкоротша в році, отож, коли все у нього вийде благополучно, то без особливого перевантаження зможе повернутися в свій час всього через кілька годин з настанням дня.
Свіжий чистий віск він дістав у сільського пасічника дідуся Остапа, який понад усе любив бджіл і доглядав їх краще, ніж якась мама доглядає власних дітей. Темна кімната, яка забезпечувала самоту, також була. Вже сім років, відколи пішла в інший світ його рідна по мамі бабця Дарина, її хатина на краю села стояла пусткою і чекала того, хто першим з дітей Ладуні обзаведеться сім’єю і поселиться в ній. Цим першим, на думку роду, мав стати Яросвіт, тож він і доглядав хатину, щоб не сумувала і не руйнувалася без господаря.
Всю підготовчу роботу він провів крапелька в крапельку так, як казав тато. Зручно вмостився біля великого, в повний його зріст дзеркала, поставивши попередньо біля нього високу підставку, на якій закріпив свічку трохи нижче рівня свого обличчя, запалив її і незмигно вставився в очі свого власного відображення.
Минула хвилина, дві – нічого не відбувалося.
Тільки в глибині очей двійника наче миготіли якісь вогники, і Яросвіт подумав, що то відбивається тремтливе від його дихання полум’я свічки. Єдине, що його здивувало, то це колір. Полум’я свічки було жовтим, а вогники в очах чомусь були блакитного відтінку. Чому б то? Яросвіт напружив увагу, здавалося, він хотів упірнути в глибину очей, проникнути через них на той бік, де миготіли ці блакитні блискітки, зазираючи все далі і далі, він наближав їх до себе, а може й наближався сам, бо зовсім несподівано видноколо почало розширюватися, з кожною миттю межі його відсувалися, і Яросвіт через відчинене вікно побачив Річку, в якій у промінні вранішнього сонця грали блакитні хвильки, навсебіч розсипаючи яскраві блискітки.
Але не це привернуло його увагу.
Весь берег був запруджений народом. Люди йшли до Річки звідусіль – їх зганяли туди озброєні мечами та списами княжі найманці-варяги. Невдовзі загрюкали руків’ями мечів і в двері його хати: “Виходь, Любомиле, сину Православа! Веління князя. Нового чужого бога на місці Рідних Богів будуть встановлювати. За спротив князь повелів рубати мечами. Якщо хто не прийде, казав князь, – чи то багатий, чи бідний, чи жебрак, чи раб – буде йому ворогом”.
Яросвіт, якого чомусь княжий стражник назвав Любомилом, поспішив слідом за іншими. Боярами, ремісниками, смердами – сьогодні всі були рівними у нещасті. Біля Річки вже почалося жахливе дійство. Палали вогнища. Князь Володимир самочинно звелів порубати та спалити кумирів Богів, які стояли на схилі Священої гори. Варяги охоче виконували наказ і з улюлюканням, отримуючи, напевне, задоволення, кидали дерев’яних кумирів у вогнища. Люди в один голос плакали – і багаті, і бідні.
Жінки ридали і падали на землю, інші чіплялися за ноги воїнів, і ті їх з силою жорстоко відкидали геть.
Якась жінка – Любомил вже якось бачив її, це була жриця Великої Матері Богів Лади Рожана – кинулася рятувати головну Берегиню міста і всієї Руси, але сам князь підбіг і з такою силою рвонув Рожану за коси, що вирвав цілий жмут, а жрицю швиргонув собі під ноги. Якась юна золотокоса дівчина кинулася з кулаками на князя, але він звелів дужому варягу скрутити їй руки і відвести в княжу гридницю.
І згадав Любомил: розповідала матінка Даромира, що ота Рожана – єдина русинка з чотирьох княжих жінок-чужоземок, яку князь дуже кохав і саме на її прохання встановив на найвищому місці гори кумира Богині – Великої Матері Богів Лади, яка щорічно народжує Сонце-Дажбога і Дану. Отже, тепер він її розлюбив заради чужого бога? Казала матінка, що начебто князь сподобав грекиню Анну, і тепер йому інші жінки вже не потрібні, а всіх наложниць числом вісімсот, які перебували в трьох княжих гаремах – у Вишгороді, Болгороді і Берестовім, – роздав своїм найвірнішим воїнам-варягам.
Але де ж тато і матінка?
Любомил здогадався де і кинувся по Боричовому узвозу на гору, де стояв кумир Перуна, у якого тато Православ був головним волхвом. Але встиг добігти тільки до половини узвозу. З гори спускався галасливий натовп варягів, які з реготом і лайками підганяли коня, до хвоста якого був прив’язаний Перун. Тато Православ намагався заступити їм дорогу, вхопив за повід, щоб зупинити коня, але княжий тіун оперезав тата батогом, а рудоволосий воїн схопив його за бороду і пригрозив, що прив’яже до кінського хвоста і разом з Перуном поволоче до Річки. Так вони спустилися донизу, і князь Володимир звелів дванадцятьом дужим чоловікам дрючками скинути Перуна в Річку і бити його до тих пір, поки він не допливе до Дніпра, а там також бити і штовхати ще цілий день вниз по течії, щоб не пристав до рідного берега.
Тато Православ знову кинувся навперейми, але його відштовхнули, тоді він заволав до князя: “Князю Володимире, чи ж не ми з тобою разом з любов’ю і пошаною вибирали в Священому лісі п’ятсотлітнього дуба, аби виготовити цього кумира і догодити Перуну – вічному захиснику твого стольного града? Чи ж не ми з тобою, княже, шукали найкращих на Русі майстрів- дереворобів, які б достойними були втілити в цьому дубі-богатирі Перуна? Чи ж не ти щоденно, коли не був у походах по зміцненню кордонів Русі, приходив поклонитися Перунові і попросити його наділити тебе силою подолати всіх ворогів нашої преславної держави? І він чесно допомагав тобі, поки стояв на Священій горі, над всім Києвом і Руссю, – ти не знав поразки від ворога, княже Володимире.
То це така твоя вдячність?
Княже Володимире, якщо ти не припиниш цього святотатства, то будеш проклятий у віках! Боги помстяться тобі за заподіяну кривду”. “А, то ти ще погрожуєш мені, Православе? – заревів князь. – Взяти його, закувати в ланці і заточити в темницю до кінця днів його! І весь рід його відунський перевести!” – Княжі гридники кинулися виконувати наказ.
Матінка Даромира, вигулькнувши з натовпу, вхопила Любомила за руку і смикнула до себе, потягнула в саму гущу під захист людей. “Втікай швидше, звідсіля, Любомиле, бо тебе, як старшого нашого сина, першим вхоплять душогубці! Сьогодні ж втікай з Києва в Карпати, там, в непрохідних лісах, на святилищі Тустань, куди ніколи не доберуться княжі посіпаки, знайдеш пристановисько у рідних людей, там дочекаєшся й мене з меншими дітьми, а може й тата вдасться виручити, бо князь наш жорстокий в гніві, але й відхідливий, коли гнів минає…”
Багато днів і ночей добирався Любомил до Карпатських гір, ховаючись і від княжих воїнів, що шмигали по дорогах, виловлюючи втікачів, і від вовків та ведмедів, що чатували в хащах на здобич.
Йшов узліссями, не віддаляючись від путівця, щоб не заблудитися. Якогось дня, вже в Карпатах, він не зміг уберегтися – ціла зграя вовків кинулася на нього, і якби не смерека, що виявилася поряд, на цьому б і закінчилися пригоди молодого відуна. Вовки виявилися не тільки кровожерними, але й підступними.
Покрутившись біля смереки і, вочевидь, зрозумівши, що здобич їм недосяжна, вони підтюпцем побігли геть і щезли в хащах, але тільки лиш Любомил спробував спуститися на землю, як зграя одразу й вискочила з-за дерев і кинулася до нього. На щастя, він виявився спритнішим і миттю знову опинився на смереці. Так повторювалося кілька разів, причому, один з вовків таки встиг зачепити Любомила зубами за литку. Але грубі домоткані штани, пошиті матусею, врятували хлопця, і він обійшовся лише неглибокою раною. Голодний і спраглий, Любомил просидів на дереві три дні, і тільки на четвертий прийшов несподіваний порятунок.
Незадовго до полудня неподалік в лісі пролунав гучний звук мисливського ріжка, і ціла зграя хортів з несамовитим гавкотінням вискочила на галявину, гонячи перед собою вепра.
Ще через мить в кущах почулися виск, вереск і люте гарчання, очевидно хорти зіткнулися віч-на віч ще й з іншими полювальниками на жадану здобич – вовками. До їхніх голосів приєднав Любомил і свій одчайдушний голос. Його почули. На галявину вискочило кілька вершників з довгими, окованими в залізо, піками. Прискіпливо почали допитувати, що він робить у власних лісах його князівської милості, і коли Любомил, боячись, що потрапив з вогню в полум’я, покривив душею і сказав, що, мовляв, є місцевим знахарем і збирає тут цілющі трави, вершники якось дивно перезирнулися між собою і, від’їхавши вбік, про щось почали жваво радитися. Нарешті, один з них підкликав до себе хлопця і сказав:
– Ми є слугами княжого ловчого ясновельможного пана Януша. Його ясновельможність послав нас вполювати вепра для самого князя Угрського, якому служить вірою і правдою, а ми замість вепра вполювали тебе. Отже, ти – наша здобич і мусиш їхати з нами до палацу нашого господаря.
– А якщо я відмовлюся? – поцікавився Любомил.
– Тоді ми тебе вб’ємо і кинемо вовкам. Але затям собі: якщо ти й поїдеш з нами, але не виправдаєш надій ясновельможного пана, тоді ми тебе також вб’ємо і кинемо вовкам. Тож у тебе є вибір.
“Не дуже багатий вибір, – подумав Любомил. – Але краще друге, ніж перше, бо є якась надія. А може й вдасться по дорозі втекти…” І запитав:
– Якщо не таємниця, то навіщо я потрібен вашому панові Янушу?
– Його ясновельможність сам тобі про це скаже.
– Але ж я якось мушу підготуватися до цієї зустрічі з таким високоповажним паном…
– Ти знаєш, Іване, а хлопець, здається, має рацію. Коли вже йому належить виконувати визначену роботу, то краще, щоб він до неї готувався вже зараз. Бо інакше, гляди, щоб нам ще не дісталося від його ясновельможності…
– Може й так. Ось що, хлопче. Відкриємо тобі таємницю, про яку невдовзі ти й сам дізнаєшся. Вже два місяці буде, як привіз його ясновельможність наречену для його милості угорського князя Гейзи першого, який за прикладом римського імператора Оттона третього йменує себе цісарем або королем. Отож і ми, підданці, повинні так його йменувати. З самого Києва привіз наречену.
Дочку князя Володимира.
Але по дорозі вона захворіла на якусь дивну недугу, і його ясновельможність змушений був залишити її у своєму палаці. Бо навіщо його цісарській милості хвора дружина? Ось видужає, тоді й можна везти до королівського двору. Але вона чомусь ніяк не хоче видужувати. Вже привозили лікарів з Будапешта, Кракова, Відня, але нічого не допомагає. Королівська наречена сохне з кожним днем, не хоче їсти, пити, розмовляти, якась недуга гризе її зсередини… Тож його ясновельможність, не дочекавшись помочі від наукових світил, повелів на всякий випадок пошукати місцевих знахарів – а раптом допоможуть. Але де їх тепер знайдеш? Тож тебе нам сам Бог послав.
Князівський ловчий Януш, огрядний чолов’яга пудів на вісім, який, мабуть, навіть в спекотне літо не знімав з себе чобіт із добре вичиненої оленячої шкіри і червоного шкіряного кунтуша з чорною оторочкою, з підозрінням оглянув Любомила з голови до п’ят, переводячи погляд з дрантливої, хоч і білосніжно чистої, сорочки на босі ноги і навпаки, врешті гаркнув на своїх слуг:
– Кого ви мені привели, сучі діти? Я звелів відшукати старого знахаря, а ви мені підсовуєте якогось обірванця, в якого ще й молоко на губах не обсохло. З нього ж ніякого толку, тільки хліб даремно їстиме. Хіба такого допускати можна до князівської дочки, майбутньої королівни? Та вона його перелякається і ще дужче занедужає. Геть з моїх очей, і поки не відшукаєте мені справжнього знахаря, можете в палац не з’являтися. А ти, – зиркнув на Любомила, – будеш поки що садівником, бо мій садівник два тижні тому преставився. А сад не може бути без господаря. Якраз настала пора дерева і кущі до зими готувати…
Так син і помічник-учень головного волхва Перунового опинився в ролі садівника його ясновельможності князівського, чи то пак – цісарського ловчого.
Того ж дня від одного з садових робітників він дізнався, що святилище Тустань, до якого мав намір добратися, залишилося позаду в добрих трьох днях ходи по битій дорозі, а якщо добиратися через лісові нетрі, то на дорогу треба затратити не менше тижня. Любомил вже знав, які небезпеки підстерігають його на цій дорозі, тож вирішив спочатку ретельно підготуватися, озброїтися, а вже тоді вирушати в зворотній путь.
Минуло два дні. Любомил саме займався трояндами – одні прикопував, інші переносив у зимову оранжерею, – коли відчув на собі чийсь уважний погляд. Озирнувся і остовпів: на нього широко розкритими очима, з яких вихлюпувала весняна блакить, дивилася золотокоса дівчина. Обличчя її було дуже змарнілим і виснаженим, аж вилиці випнулися, його майже повністю закривала золота хвиля волосся, і Любомил не зразу й впізнав у ній доньку жриці Рожани і князя Володимира Зоряну. Рідні Боги, як вона змінилася… Видно, не з доброї волі отаку долю собі обрала.
Востаннє змірявши хлопця поглядом, в якому радше була байдужість, ніж зацікавленість, Зоряна повернулася і пішла геть.
Якусь мить повагавшись, Любомил одним помахом ножа зрізав троянду, яка лише сьогодні розцвіла, і кинувся вслід за дівчиною. В дверях його перепинив один із садових робітників. “Що ти зробив, нещасний? – закричав він. – Чи ж ти не знаєш, що ці квіти ловчий вирощує для королеви-матері, як велить називати себе угрська княгиня, і доставляє їх їй кожного дня? Оцю, що ти зрізав, мав відправити завтра. Та він же тебе за цей тяжкий гріх зі світу зведе. Бережися, хлопче! Втікай сьогодні ж з палацу, поки ловчий з самого ранку на полюванні і приїде аж увечері”.
Але Любомил тільки відмахнувся – його зараз більше цікавила Зоряна. Що з нею, яка недуга її точить, примушуючи згасати на очах? Він озирнувся навсібіч і помітив дівчину, коли вона вже зупинилася на березі водойми. В наступну ж мить Зоряна скочила у холодну воду, яка почала вже вкриватися льодяною плівкою.
Любомил, не розбираючи дороги, через кущі і ями від щойно викопаних троянд кинувся до водойми. Зоряни вже не було на поверхні, тільки бульбашки спливали з-під води в тому місці, де вона втонула. Не роздумуючи, як був у одежі, хлопець вниз головою скочив у воду. Крижаний холод охопив його, але він й не звернув на те уваги. Обхопив зів’яле тіло дівчини і, виринувши на поверхню, за мить дістався берега. Ще через мить з дівчиною на руках він уже мчав до палацу.
Живучи на березі Річки за кількасот кроків од Дніпра,він уже з раннього дитинства знав, як рятувати потопельників.
У передпокої, поклавши дівчину животом на своє коліно, перш за все витиснув з неї воду, затим перевернув навзнак і почав робити штучне дихання. Навколо зібралася юрба слуг, але Любомил на те не зважав. Коли звичайний спосіб ніякого результату не дав, він, набравши повні легені повітря, щільно притис свої губи до губ дівчини і видихнув. Потім ще і ще. Слуги охкали і перешіптувалися: “Ви погляньте. Він цілує цісареву наречену. Цілує ще неціловану. Ну, за це йому вогнища не уникнути…”
Нарешті, під час останнього “поцілунку”, Зоряна розплющила очі, спробувала кволо усміхнутися і прошепотіла: “Навіщо? Навіщо ти повернув мене з того світу – там було так добре…”
І знову заплющила очі. “Тепер треба боятися гарячки,” – подумав Любомил і в супроводі покоївки відніс Зоряну в її спальню. Звелівши покоївці принести із панських комор медовухи і теплі ковдри, відправив її геть, сказавши нікого не впускати в спальню. Потім догола роздягнув Зоряну і спочатку сухими долонями, а потім, набираючи в жменю медовухи, почав швидкими рухами розтирати її всю, так що через кілька хвилин тіло дівчини аж пашіло від припливу крові. Не задовільнившись цим, Любомил влив їй до рота півсклянки міцної медовухи, закутав ковдрами і сам сів поряд. Зоряна все ще лежала безтямно, важко дихаючи, і навряд чи усвідомлювала, де вона і хто її доглядає.
Якраз в цей час і вбіг до кімнати, задихавшись від перенапруги, товстун Януш. На обличчі його явно читався переляк – як-не-як, цісарева наречена, а він не вберіг її. Приставив слуг, щоб не дозволяли виходити за межі палацу, але ті, бачачи, що майбутня цісарівна взагалі вже з місяць не піднімається з постелі, скориставшись відсутністю пана, покидали свій пост, нерідко й на кілька годин. І якраз цим й скористалася дівчина, яка вже давно вирішила покінчити з собою, лише підчікувала слушну мить. Тож обійшла всі знайомі місця, попрощалася з білим світом і кинулася у воду.
Саме так воно й було і саме так доповіли вірні слуги ловчому, не забувши розповісти, як садівник рятував цісареву наречену.
Ловчому були неприємні деякі моменти з їхньої розповіді, але, проникнувшись високим почуттям відповідальності за долю своєї гості, а, можливо, в майбутньому й господині, Януш звелів садівникові постійно перебувати при недужій, перш за все, привести її до тями, а потім стежити за її здоров’ям, за яке, поки не підшукали мудрішого знахаря, він буде важити власним життям. Ловчий був уже немолодого віку, багато бачив у своєму житті, усвідомлював, що дівчину навряд чи можна вилікувати, але хтось же мусить нести відповідальність за стан її здоров’я… То хай же вся вина у випадку її смерті впаде на цього молодого безрідного знахаря, яким можна буде безболісно пожертвувати.
Це усвідомлював і сам Любомил, а тому, пообіцявши поставити недужу на ноги, виторгував собі свободу дій – ходити, де і коли заманеться, безперешкодно брати із панських комор все, що йому потрібно для справи, а ще виділити йому помічника із числа панських слуг.
Отож вже того ж самого дня він звелів помічникові взяти сокиру і на узліссі або на лісовій галявині зрубати під корінь молоду осичку, а також набрати сухої осикової деревини, порубати все це на дрова, які скласти на галяві в центрі парку. Тонке осикове гілля разом з листям Любомил власноруч переносив до Зоряниної спальні, густо настелив ним ліжко і, знову роздягнувши дівчину догола, поклав на це ложе та й добре закутав її у вовняні ковдри. “Терпи, Зоряно, до завтра ці муки, не думаю, що твоє тіло звикло лише до пухових ковдр…” – проказав уголос, а вже тихіше, щоб почули лише Боги- покровителі, почав шептати молитву:
“О, Велесе, Премудрий і Всезнаючий! Навчи мене, що я робити мушу, щоб відживити цей росток всихаючий, здоров’я влити в його тіло й душу. Я за тобою вслід у Наву помандрую, щоб винести звідтіль напій цілющий, водою знань твоїх я спрагу погамую і стану в сотні раз мудріший й дужчий. Я не для себе прагну порятунку, ти знаєш це, о Щедрий, Милосердний, я лише посуд для цілющого чарунку, налий його, й твій вірний посередник недужу зцілить, смерть прогнавши в Наву, мені на радість, а тобі на славу”.
Всю ніч просидів Любомил біля Зоряни, але вона так і не прийшла до тями. Вдосвіта, на схід сонця, він витягнув з-під неї осикове гілля з почорнілим листям і звелів помічникові спалити його в глибокому яру подалі від людських осель і звіриних стежок. Сам же розпалив вогнище на галяві в парку із сухих осикових гілок, затим наклав у нього осикових же полін, і коли вогнище добре розгорілося, пішов у спальню і бережно, як малу дитину, виніс на руках дівчину. Навіть не озираючись, чи ніхто не підглядає, що також було обумовлено неписаною угодою між ним і ловчим, Любомил, незважаючи на прохолодну погоду, розпеленав недужу і, тримаючи на випростаних руках, розпростер її над вогнищем, примовляючи:
“Гори, ясний вогню, гори, знищуй чари злої Мари. Дихай, Зоряно, всім тілом, вбирай вогню силу, нехай осиковий дух білий з’єднається з чорним духом недуги й обоє згорять в цьому полум’ї, як мухи, й, забравши з собою журу і печалі, підуть з димом подалі від людських осель. Оце й усе! Дяка і слава тобі, Велесе, за допомогу!”
Він знову закутав Зоряну в ковдру і відніс у спальню. Покликавши помічника, звелів йому зрубати на узліссі чи на лісовій галяві молоду берізку, порубати її на поліна і скласти в тому ж місці, де зранку палало вогнище, а молоде гілля з листям покласти у велику діжку і залити водою. Сам же присів поряд з дівчиною на ліжку і, сидячи, заснув. Прокинувся уже під вечір, відчувши на собі чийсь уважний погляд. Стрепенувся. На нього широко розплющеними очима дивилася Зоряна.
– Ти впізнаєш мене, Зоряно? – погладивши її розкішні коси, що золотом розметалися по подушці, пошепки запитав Любомил.
Повіки дівчини здригнулися, а ледь розтулені губи прошептали:
– Так. Ти садівник, який доглядав троянди… Це ти мене врятував? Навіщо?
– Тому що ти повинна жити. Ти русинка, а русини ніколи самовільно не йдуть з життя, а борються за нього. Тим більше, ти донька жриці , то повинна бути вдвічі сильною.
– Я не хочу жити. У мене всередині згарище. Князь Володимир… – вона раптом схлипнула і заплакала. Рясні сльози котилися по її запалих щоках і, змочували подушку. Але Любомил, у якого від жалю стислося серце, не став її заспокоювати, а, навпаки, сказав:
– Поплач, дівчинко, поплач. Із сльозами вийдуть горе і недуга, стане легше на душі, хоча серце ще довго скавчатиме від болю. Але час колись загоїть й цей біль, хоча рубець залишиться на все життя. Поплач, дівчинко, поплач.
Коли Зоряна трохи заспокоїлася, він витер їй сльози, поцілував між очима і тихим лагідним голосом проспівав:- А тепер засни, Зоряно,
Сонце сіло вже за лісом,
Над полями, над ярами
Напинає ніч завісу,
Щоб сховать тебе від Нави,
Від Мари і Чорнобога,
Од чаклунської прояви
І нічного Духа злого.
Спи, засни, моя Зоряна,
Щоби завтра спозарана
Разом з сонечком ти встала,
Наче зоренька рум’яна…
– Зовсім як моя рідненька матуся, – прошепотіла Зоряна, засинаючи. В цю ніч, мабуть, їй снилося щось хороше, бо тихенький усміх весь час блукав на її гарних, але дуже блідих губах.
А вранці до схід сонця Любомил розпалив вогнище з березових дров і поставив грітися в діжці воду, настояну на березовому гіллі і листі. Коли вода нагрілася, він відклав діжку вбік, підкинув ще кілька полін у вогнище, розбудив Зоряну, виніс її в прохолодний парк, роздягнув і, знову на простягнутих руках тримаючи над полум’ям, став промовляти-чарувати:
“До неба, вогне, ясне полум’я піднеси, сили і снаги в Матері Землі попроси, позич для недужої Зоряни трішки сил від Лади і Дани. Дихай, Зоряно, всім своїм тілом, вбирай від вогню снагу й силу, нехай здоровий березовий дух огорне тіло від ніг до вух, наповнить міццю тебе і Живою, щоб почувалася ти щасливою!”
Закінчивши замовляння, Любомил тут же підступив до діжки і обережно опустив Зоряну в цілющу купіль, примовляючи:
“Наповнюйте вщерть слабе тіло Зоряни сила цілюща від Лади і Дани. Я ж дякую щиро вам, любі Богині за щедрість і ласку, даровані нині”.
Після цілющої купелі Зоряна стала бадьорішою і вже не засинала до самого вечора, хоча від їжі рішуче відмовилася. І все ж Любомил примусив її випити чашку теплого напою з цілющого зілля – коренів дягелю і дивосилу, гілочок ліщини і ясеня, ялівцевої хвої і плодів барбарису, – все це заправивши весняним медом.
А потім до пізньої ночі Зоряна розповідала йому, як князь Володимир навічно заточив її матусю Рожану в темницю, іншим волхвам, які не прийняли чужинського бога, звелів повідрубувати руки та ноги, окремих взагалі посік мечем, а її, Зоряну, пов’язав мотуззям і звелів своїм воїнам-варягам відвезти її до угрського короля, якому вже давно обіцяв в дружини одну із багатьох своїх дочок.
До угрської столиці її не довезли, бо, дуже побиваючись за матусею та молодшими сестричками і братиками, про долю яких вона нічого не знає, Зоряна занедужала в дорозі на лихоманку і була залишена до повного видужання в карпатському маєтку королівського ловчого Януша. “Я краще помру, ніж їхати з рідної землі на чужину, та ще й віддатися християнському володарю, який ще раніше від Володимира обрав собі жорстокого і злого бога,” – цими словами закінчила свою розповідь Зоряна.
На третій день Любомил очистив тіло дівчини над вогнищем із гілля та деревини молодої сосни і скупав у купелі із соснової хвої, як і напередодні промовивши замовляння-чарування:
“До неба, вогне, ясне полум’я піднеси, сили й снаги в Матері Землі попроси, позич для недужої Зоряни трішки сил від Лади і Дани. Дихай, Зоряно, всім своїм тілом, вбирай від вогню снагу й силу, нехай здоровий дух сосновий наповнить тіло аж до основи, хай подарує побільше Живи, наповнить кров’ю всі твої жили, хай серце пристрастю огорне Леля, щоб ти зустріла свого Полеля, була коханою й сама кохала й ніяких прикрощів в житті не знала!”
Після цих трьох найтяжчих днів Зоряна почала поправлятися на очах – посвіжіла обличчям, щоки порожевіли і поступово виповнювалися, світлі іскорки з’явилися в її очах, хоча дуже часто на них набігали хмаринки суму. Але щоранку, коли Любомил приносив їй свіжу троянду, зрізану в панській оранжереї, вона раділа, як мале дитя, і, підвівшись з ліжка, вдячно цілувала його в обидві щоки. Ще через кілька днів Любомил вивів її на першу прогулянку. Далі парку не ходили, і не тому, що Зоряна була ще дуже слабкою, а через те, що випав глибокий сніг, і слуги розчистили від нього алею тільки до центральної галявини, де Любомил перед цим розкладав очищувальні багаття.
Разом з тим, сніг для них був й гарним знаком. Ще перед снігопадом Януш поїхав до королівського двору і тепер в зв’язку з тим, що гірські перевали засипало глибоким снігом, навряд чи скоро повернеться до свого маєтку. Любомилу це було на руку. Він плекав надію, що Зоряна невдовзі, ще до повернення ловчого, зовсім зміцніє, і тоді вони, озброївшись і запасшись продуктами, таємно візьмуть коней і подадуться до неприступної твердині волхвів Тустані, де опиняться в повній безпеці.
Якось, гуляючи, вони забрели в протилежний від оранжереї куток двору, де над палацом і над верхівками найвищих смерек піднімалася стрімка башта. Тут вони ще жодного разу не були, і Зоряна запропонувала
Любомилу піднятися на вершину. Він оцінююче глянув на неї – ще недостатньо сильну для такого сходження, але погодився. Спочатку Зоряна почувала себе бадьорою, але вже на третьому прольоті крутих сходів похитнулася і була б впала, якби Любомил вчасно не підхопив її на руки.
– Ні, ні, я піду сама, я дуже хочу туди, де птахи вільні, не знають золотої клітки, – запротестувала вона.
– Ну гаразд, дівчинко, ти підеш туди, але тільки у мене на руках. Тримайся міцно.
Вона обхопила його руками за шию і притислася щокою до його щоки. Золоте волосся шовковими хвилями залило його обличчя, воно хвилювало і п’янило, тож Любомил не міг утриматися, щоб кілька разів, як йому здавалося, непомітно не торкнутися його губами.
Але Зоряна, очевидно, все таки помітила це, тому що раптом завмерла, наче до чогось прислухаючись, чи чогось чекаючи.
І тоді Любомил насмілився і поцілував її в трепетну жилку, яка пульсувала на шиї. Потім ще раз і ще. Зоряна відкинула голову і заплющила очі, її тіло тремтіло в його руках.
Так вони й добралися до кінця сходів, перечепилися через поріг невеличкої, єдиної тут кімнатки і в знемозі повалилися на підлогу. Вони впали так, що губи Зоряни чомусь опинилися під його губами, і вони злилися воєдино. А потім якось наче ненавмисне хутряний кожушок на дівчині розстебнувся, поли розійшлися в різні боки, і її тепло огорнуло його, увібрало в себе. Все інше вона зробила сама, без його участі. “Сонечко моє ясне, ласкаве, життєдайне, – шепотіла вона, – пестячи його тіло, – я покохала тебе ще тоді, коли ти мене вийняв з першої купелі і поніс у спальню, бережно притискуючи до себе. У твоїх руках було стільки ніжності…
Я весь час мріяла тільки про одне: щоб ти поцілував мене хоч би раз в губи, а потім тисячу разів скрізь, щоб ти також покохав мене, і наші тіла й душі злилися в палкому єднанні.
Без оглядки ні на що – ні на того проклятого угрського князя Гейзу, якому продав мене батько, ні, не батько, а князь Володимир, у вічне подружнє рабство, ні на його слугу, ловчого Януша, ні на весь світ. Я спала і снила тобою, кохання моє. А ти не звертав на мене ніякої уваги. Нарешті моя мрія здійснилася, і я безмірно щаслива. Ой, яка я щаслива. Тож цілуй, милуй мене, сонечко моє, в твоїх руках я вся палаю і розчиняюсь в тобі…”
А потім вони через вузенькі віконечка під стелею оглядали видноколо. Гори, вкриті снігом і лісом, тягнулися аж до краю землі. Десь там мала бути Тустань, але, незважаючи на високі стрімчасті скелі, звідси навіть її обрисів вони не змогли побачити. І все ж треба було б прискорити втечу. Але вирішили дочекатися часу, коли після зимового сонцестояння сонце підніметься вище і світловий день подовшає.
А тим часом в очікуванні потрібної миті, вони гаяли дні, які бігли стрімко, мов лошата за возом, але Любомил із Зоряною їх просто не помічали, бо шалена пристрасть настільки захопила їх, що доба стиснулася в годину, а година – в хвилину. Більше на башту вони не піднімалися, зате зачастили на узлісся, де під розлогими кронами ялин, які спустили гілля до самої землі, було сухо, м’яко і затишно. А ніч проводили в спальні Зоряни, не помічаючи нікого навколо і навіть не думаючи, що хтось може помітити їх.
Нарешті день переповз через перевал і почав набирати ходи. Ось і перші числа лютого. Обоє вирішили: втікають завтра вночі.
Припаси і зброя заздалегідь були заховані на узліссі під ялинами, залишалося непомітно вивести коней із стаєнь і – прощай неволя! Але до тієї довгоочікуваної миті залишалися ще одна ніч і день. Вирішили лягти раніше спати, щоб добре відпочити перед дорогою, але одразу заснути не вдалося. Зоряна, припавши Любомилові до грудей, притислася губами до його вуха і прошепотіла: “Коханий, а я вже ношу під серцем нашого нащадка…”
Вона це прошепотіла так тихо, що іншому б здалося: це сніжинки зашерхотіли під вікном. Але Любомил почув. Підхопивши Зоряну на руки, він довго кружляв її по кімнаті, вдячно цілував очі і губи, а потім поклав на ліжко і ще з годину виціловував її всю. Отож вони заснули пізно, а прокинулися від грубого оклику, коли в кімнату через вузенькі вікна вже зазирав зимовий ранок. Біля ліжка стояв Януш у ведмежому кожусі з нагаєм в руці, а поряд з ним – цілий гурт охоронців.
Любомила стягнули з ліжка і, кинувши на долівку, почали шмагати нагаями по голому тілу.
Він весь звивався від болючих ударів, але з уст його не вирвалося ні крику, ні стогону. Зате Зоряна почала несамовито кричати й пориватися до коханого, і тоді охоронці скрутили їй руки, закутали в ковдру і винесли з кімнати.
Жорстока кара була призначена того ж дня. На галявині в парку, де Любомил ще три місяці тому розкладав очищувальні вогнища для зцілення Зоряни, було встановлено нашвидкуруч збиту з молодих смерекових стовбурів триногу, яку звідусіль обклали сухим хмизом. Любомила прив’язали на самій вершині триноги, щоб довше мучився і до кінця відчув свою страшну провину перед його королівською високістю. На галявині зібралося доволі багато народу, десь чоловік з сорок чи й п’ятдесят – Любомил й не думав, що в палаці мешкає так багато люду. Звідкись привели священика в чорних ризах – всі в маєтку за наказом Януша ще влітку були охрещені в чужинську віру. Священик підійшов упритул до Любомила, якому головою діставав лише до колін, підніс догори хреста і сказав басом, плутаючи латинські, угрські й руські слова:
– Покайся, сину мій у вчинених гріхах, прийми Ісуса Христа в своє серце, і Господь помилує тебе, раба Божого, позбавить мук тяжких, прискорить смерть твою, і ти очищеним підеш на небо.
– Я не маю жодного гріха, і Рідні Боги про це відають. А чужинського бога я не знаю і знати не хочу.
І відвернувся, гордо підняв голову, полетівши поглядом у дивовижно чисте небо, де живуть Рідні Боги, які чекають чисту, незаплямовану гріхом душу його, внука Дажбожого, на луках Сварожих.
Полум’я уже почало лизати ноги, коли він відвів очі від неба і поглядом своїм натрапив на високу вежу, де у верхньому вікні біліла чиясь постать. Вона рвалася у вікно, але міцна чорна рука чіпко тримала дівчину за пояс, і та тільки руками махала, немов біла лебідка крилами, намагаючись злетіти в простір. Зоряна! Серце Любомила стислося від розпуки, намагаючись випурхнути назустріч коханій, яку вже майже не видно було за густою завісою з полум’я і диму. Ось один з полум’яних язиків зметнувся догори і вчепився в ліву руку Любомила. Той скрикнув від несподіваного різкого болю і…
Яросвіт скрикнув од різкого болю і розплющив очі. Його ліву руку обпікало полум’я свічі, горів рукав, кімната була заповнена задушливим димом, за смугою якого зникло його відображення у дзеркалі…
Автор Відун Рувит, “Роде наш красний”
Книги Відуна Рувита, які можна замовити тут.
РОДЕ НАШ КРАСНИЙ. ВІДУН РУВИТ.
Таємні Знання – для людей мудрих.