Це видання присвячено яскравому явищу в національній культурі — опришківству — лицарському ордену, що з давніх часів був охоронцем волі в Карпатах. Опришки були не тільки відважними воїнами, чиї славетні подвиги досі живуть в легендах і надихають молоде покоління, але й творцями українських традицій, які дивують світ своєю самобутністю. Явище опришківства на теренах Західної України є дуже непростим, адже проіснувало воно близько 500 років. А у багатьох і донині залишились ті нав’язливі стереотипи опришків-розбійників, які грабували, вбивали задля своєї наживи «чесну та горду шляхту», яка з милості короля отримала наші землі та весь народ у посаг, як своїх слуг та рабів. Звичайно, що Речі Посполитій, Австро-Угорській імперії, а потім Московській імперії, які “поклали око” на наші землі свого часу, невигідно піднімати на поверхню цей півтисячолітній пласт бойової культури нашого народу.
Це видання дозволяє трохи відчути ту епоху, в якій жили Олекса Довбуш, Григір Пинтя, Юрай Яношік чи Микола Шугай, про яких не тільки написані книжки, а й зняті фільми, поставлені мюзикли тощо.
Воїнський орден “Опришки”.
В залежності від територіальних частин Західної України, народ по різному називав своїх захисників і оборонців. На Лемківщині їх називали «збійники», «шугаї» на Закарпатті «бескидники», в угорській стороні «толваями», «батярами», «списаками». Самі ж себе вони називали «чорними хлопцями». В судових документах є назви опришків: «списаки», «толваї», «батяри»; є й інші: «розбійники», «гайдуки», борці. Львівський професор Садок Баронч стверджує, що на Русі опришків називають «левенцями».
Левенці діяли в Галичині, на Поділлі, на Буковині і боролися з польськими, молдавськими і мадярськими окупантами.
Тарас Каляндрук стверджує, що ця назва є давня і що саме левенці були тими таємничими «подільськими козаками», які ще 1339 року допомагали литовському князю Ольгерду заволодіти Поділлям. Їхня назва походить від того, що зберегли в себе давнє таємне вчення
про боротьбу Ярслева (Білобога) і Чорнобога та обряди на честь перемоги над Чорнобогом.
Саме ритуальне визволення Сонця було основним обрядом, після якого парубки у цій місцевості переводилися у військовий стан. А зачіска молодого воїна, що пройшов ініціацію називалась – Левержет, що в давньоукраїнській мові означало народження, ржество – Різдво.
Тому не випадковим є те, що саме на Поділлі, в Медоборах, у місцях діяльності левенців знайдені великі дохристиянські культові комплекси, з яких найвідомішим є язичницьке капище на горі Богит, коло Збруча, де стояв Світовид, на горі Борець та багато інших.
Козаки, як розповідають перекази, вважали левенців за великих воїнів і характерників, що могли відвертати стріли, боролися з татарами і не боялися виходити на бій проти кількісно більшого війська ворога. Під час визвольної війни левенці надавали активну допомогу армії Богдана Хмельницького.
Вони базувалися в лісах Медоборів, на Поділлі.
Це давало їм змогу, використовуючи прикордонну місцевість, діяти то в Польщі, то в Молдавії. При чому на цих територіях вони завжди діяли спільно з карпатськими опришками. Так, левенці за допомогою карпатських опришків 1648 року підняли антифеодальне повстання в Молдавії. Розмах цього повстання очолюваного Григорієм Угерницьким, Микитою Горбачиком, Лесем Березовським та іншими отаманами був настільки могутнім, що сам господар Василь Лупул готувався утікати в сусідню Польщу. Саме левенці складали ядро найбільш боєздатного в армії Хмельницького Брацлавського полку, який очолював знаменитий полковник Данило Нечай.
А ось що до терміну «опришки» то на сьогоднішній день немає єдиного визначення. Різні вчені, дослідники трактують його по-своєму. А. Петрушевич шукає етимологію в українській
мові у словах «опріч» («крім», «осторонь») і «опрічний» («окремий», «відокремлений»). Він пояснює це тим, що опришки були вигнанцями, які пішли геть зі своєї батьківщини. З такими висновками важко погодитись. По-перше вони не могли піти зі своєї батьківщини, бо це була їхня земля, їхній народ, їхні сім’ї. По-друге, якщо б допустити цю гіпотезу і уявити собі, що опришки були вигнанцями і пішли геть зі своєї батьківщини, то хто тоді боровся проти шляхти та відстоював права свого народу?
Але з іншого боку з А. Петрушевичем можна погодитись, якщо розглядати його гіпотезу під іншим кутом призми. Українські слова «опріч» («крім», «осторонь») і «опрічний» («окремий»,
«відокремлений»). Можуть свідчити тому, що це був закритий, таємний воїнський орден зі своєю чіткою структурою, субординацією, суворим відбором та обрядом посвячення. Такі ордени завжди тримались осторонь від чужого ока.
Військові таємні товариства, зазначає Т. Каляндрук, мають свої коріння у давніх таємних союзах молодих воїнів, які з правіків відомі в арійському суспільстві. У глибоку давнину в кожному племені існували чоловічі і юнацькі ініціаційні так звані «звірині» союзи. Вони мали свої міфи, ритуали і особливий комплекс езотеричних знань. У цих товариствах існувала своя система влади, незалежна від суспільства, закриті для не посвячених ритуали і обряди, багато
з яких мають архаїчне походження.
Саме з цих товариств беруть початки опришки, гайдамаки, колії, левенці та інші військові товариства, які діяли в Україні, мали свою ідеологію, обряди й ритуали.
Опришки були нічим іншим, як таємними організаціями народної самооборони від різних зайд і окупантів. Історичні джерела підтверджують, що опришки займалися охороною своїх
районів від татар, часто завдаючи їм дошкульних поразок. Ян Собеський після битви під Хотином 1673 року писав, що, коли рештки розбитої турецько-татарської армії намагались переправитись через Дунай, то селяни й опришки, зібравшись біля Хребтовича у великих
горах, з усіх боків оточили їх і на голову розбили, так, що жоден завойовник не вийшов, хоч було їх приблизно біля чотирьох і в усякому випадку не менше трьох тисяч.
Ще один факт того, що опришківство було таємним воїнським орденом свідчить розмова опришка з селянином: «Ви – не грамотні, а ми – грамотні, кажемо, аби-сте пам’ятали: таке прийде, що всі будете мати всього досхочу. Але тепер це не може бути через те, що мало
вчених є на світі. Ніхто вам не допомагає, бо за бідного ніхто не стоїть. А я такий, що посвятився на це.»
Ознакою будь якого ордену є таємничість, випробувальні іспити та посвята.
Отже не дивно, що потрапляли в цей орден тільки найкращі, які добре засвоїли всю науку воїнського вишколу. Кандидати в опришки проходили суворий відбір. В народних переказах збереглися
свідчення того, як отамани опришків приймали в свої загони новобранців.
Одним із іспитів легіня, який хотів стати опришком, полягав у тому, що кандидат повинен був високо підстрибнути, пострілом пістолета знести верхівку деревця, а барткою в іншій руці
знести верхівку іншого деревця – і все це водночас, в одному стрибку. Деколи змагалися за те, щоб відрубати найвищу гілку або зрубати найбільше гілок за один стрибок.
Знаменитий ватажок опришків Олекса Довбуш завжди мав попередню розмову з новобранцем, дізнавався про його життя і, лише добре вивчивши людину, брав її у загін. Про це розповідав у 1740 р. опришок Василь Мельник.
Про те, як Довбуш перевіряв мужність побратимів, говорять народні перекази. Перед тим, як прийняти когось до загону, Довбуш давав кілька завдань на випробовування сміливості, рішучості, витримки тощо. Пропонував наприклад, покласти руку на дубовий пень і, замахнувшись сокирою, вдавав, що хоче відтяти руку. Хто відсмикнув руку, того Довбуш відганяв, а хто витримував іспит, залишався спокійним, того приймали.
Або інше випробовування. Через глибокий і стрімкий яр гірського потоку Довбуш перекидав довгу смереку і пропонував новобранцям перейти по ній на інший бік. Впасти зі смереки у глибоке провалля – значить загинути, вагатись – виявитись боягузом. І лише тих, хто сміливо і спритно переходив по смереці на протилежний бік яру, Довбуш брав до свого загону. Так, у романтичній і водночас небезпечній грі зі смертю, підбирав собі ватажок бійців.
Довбуш не хоч кого брав до себе. Брав лише надійних. А як узнати, хто який? Довбуш давав хлопцям випробовування. Спершу випробовували силу. Треба було підняти колоду від землі. А вона така, що чоловік її не обійме. Хто підніме один її кінець, тих Довбуш відбирав, а хто ні – тим казав:
-Ідіть та газдуйте!
І таких проб було у Довбуша дванадцять. Не дивно, що мало хто зміг витримати. Зате, хто вже витримав, то був легінь! Та кожного як прийняв, то благословляв Довбуш своєю правою рукою, і від того ставав легінь у десять разів дужчий, як був. Та ще робив Довбуш, що були у нього всякі ремісники, які б самі робили і кріси, й пістолі, й ножі на такі бартки сталеві, що ними можна було каміння тесати, от як ми тепер дерево тешемо. А Іван Рахівський мав крицяну бартку, що нею міг рубати залізо, як папір.
Мирон Штолюк, як і попередні ватажки галицьких опришків, приймав у загін найбільш сміливих, тих, хто витримував випробовування. Наприклад, він брав з ватри жарину і клав
новобранцеві на руки. Останній повинен був тримати її до погашення, не рухаючи рукою. Хто не витримував такої перевірки, не зараховувався у загін.
Потрапити до загону опришків було нелегко.
Галицькі опришки різними методами випробовували тих, що йшли в загін. На Покутті ватажок відбирав у загін найбільш сміливих, сильних, вправних, які могли застрелити пістолем орла під час льоту або відтяти топірцем
намічену гілку дерева.
На Лемківщині новоприбулий мусив пройти також випробовування : опришок мусив, як олень, стрибнути через річку і не через абияку, а тільки через Дунаєць. Треба було вистояти на сторожі цілу добу під час найгіршої негоди або пройти вночі крізь найгустіший ліс, шоб
принести вістку від іншої ватаги, чи доставити з села харчі для загону.
Після цього, як кандидати в опришки пройшли випробовування і були схвалені ватажком, наступав момент ініціації. Опришки складали присягу на вірність ватажкові, своїм побратимам, а ватажок в свою чергу давав присягу своїм побратимам на вірність того, що не
залишить їх в біді і буде про них дбати, як батько.
Є згадка, як опришки присягали на великий Довбушевий топір і рушницю: «Я присягаю на цей топір вам, дєдику (так називали Довбуша. – В.Г.), і вам легіні-братики. Нікого ніколи не викажу, хоч би мене мучили, четвертували і палили в панській катівні. А коли б не дотримав присяги – хай мене не мине цей топір і ця опришківська зброя на землі і під землею».
Порушення присяги, зрада товаришів суворо каралася. Зрадника страчували гострим Довбушевим топором.
Починаючи з XVI ст., у судових актах зустрічаються згадки про присягу опришків.
Так, Ян Ляцький і Вавжинець “присяглися між собою, що жоден не буде розповідати про другого, хоч би їх на порох мали спалити”. Опришкові Андрію Пилип’яку, коли він вступив у
загін Довбуша, наказано було “присягти на стрільбу, що не покине своїх побратимів” та ін.
Присяга на пістолі залишалась між опришками “найважливішою запорукою і кожний з їх керівників і товаришів таку присягу складав та найсвятіше додержував”. Не тільки опришки, але й сільські побратими, в тому числі жінки й дівчата, присягали, що не
зраджуватимуть опришків. Присяга була священною, її ніхто не міг порушити. В одній із пісень розповідається, що дівчина змушена до кінця зберігати тайну, яку їй довірив коханий опришок, бо присягла на пістолі:
Закувала ми зозуля, та на перелеті,
Присягала дівчинонька та на пістолеті,
Присягала, присягала, гадочку гадала:
Щоби того пістолятко куля розірвала,
Та що я так молоденька на нім присягала.
Закувала зозуленька, голосок полетів,
Присягали легіники та й на пістолеті.
Присягали, присягали, коли мали раду,
Що ніхто з них товариству не ізробить зраду.
Після проведення обряду посвяти, новоприйнятий опришок вступав в рівні права з бувалими опришками.
На чолі опришківського загону стояв отаман, ватажок. Товариство називало його батьком, це є свідченням великої поваги, якою користувався керівник загону. Також називали старшим,
капітаном. Ватажком міг стати тільки мужній, витривалий, фізично розвинутий, досвідчений у боротьбі товариш. К. Войціцький дав такий опис зовнішнього вигляду ватажка (середини
XIX ст.): «Великого росту, з довгим кучерявим волоссям; мускуляста шия, широкі груди велика рука справляли враження, що міг би задушити найбільшого ведмедя. З-під густих брів ясніли блискучі очі, в яких променіла суворість».
Збереглися описи отамана опришків Штолюка. Він був плечистий, здоровий, жвавий і веселий. За спиною носив рушницю, за поясом держав чотири пістолі і порохівницю з рога, в руках тримав сталевий топірець. Був дуже сильним. Переказують, що, перебуваючи у
в’язниці, він так демонстрував свою силу: казав вартовому ставати на руку і піднімав його на долоні.
Коли гинув ватажок, його місце заступав один з товаришів, що мав досвід, користувався авторитетом.
Якщо уважно проаналізувати легенди та перекази про ватажків опришків, майже в кожній ми зустрічаємо старого сивого діда з бородою довгою і білою, як молоко. І такий дід передає
свої знання, навчає, готує одних з найкращих легінів, щоб вони могли стати справжніми ватажками, очолити свої загони і дати гідну відсіч ворогу. Ми спостерігаємо, якою силою кмітливістю, мужністю вони відзначалися.
Їхні організаторські здібності, стратегія ведення бою, тактичні дії в умовах ночі, доводять, що вони пройшли не аби яку школу. Опришківську тактику ведення бою на сьогоднішній
день можна сміло порівнювати з тактикою загонів спеціального призначення, які проводять диверсійні операції в тилу супротивника. Карпати були домом для опришків, але тимчасово
окуповані чужинцями, тому їхні дії можна вважати, як дії в тилу свого супротивника, хоч і на рідній землі.
Так, як для козаків-характерників наставниками були волхви, так і для ватажків-опришків вчителями стали віщуни-мудреці. Це підтверджує ряд легенд. Одна із таких про ватажка
опришків Пинтю.
Тоді, як Пинтя поцілив каменем пана в голову і вбив його, злякавшись, він втік в ліси. «Ішов через темні хащі три дні і увидів на одній поляні хижку. Зайшов до хижки, а там сидить дідо
сивий, борода у нього мало не до землі”…
Література, яку можна замовити тут.