Страшний сон святих Кирила та Мефодія

Знайшлись першовитоки слов’янської абетки!

Новітня сенсація слов’янського світу прийшла з Чехії.

В місцевості Лани, біля міста Бржецлав в Чехії, під час розкопок ранньослов’янського поселення історичної місцевості Моравії у 2017 р. знайшлась кістка, на якій було помічено напис рунічними літерами, чи як зауважили науковці, літерами, які повторюють «кириличний шрифт».

(Рис. 1.) Кістка з ранньослов’янського поселення Лани біля міста Бржецлава в Чехії

Відомо, що ранньослов’янське поселення в Моравії існувало та було постійно заселене в діапазоні між 6-9 століттями і це особливо зацікавило археологів, оскільки раніше вважалось, що писемність у слов’ян була відома лишень з 10 століття.

Знайдену кістку з написом вивчали понад три роки у різних світових інституціях. До справи долучились: біологічний факультет Фрібурзького університету (Швейцарія), Швейцарський інститут біоінформатики, Австралійський центр древньої ДНК та школа біологічних наук університету Аделаїди (південна Австралія). Ці наукові дослідження нині завершились працею «Runes from L´any (Czech Republic) – The oldest inscription among Slavs. A new standard for multidisciplinary analysis of runic bones» / «Руни з Лани (Чехія) – найдавніший напис серед слов’ян. Новий стандарт для мультидисциплінарного аналізу рунічних кісток». Результати виявились приголомшливими! Справжність цього артефакту підтверджено трьома світовими лабораторіями, а пряме радіовуглецеве датування та аналіз стародавньої ДНК кістки проявив її вік у 600 років по народженню Христоса! Це передбачає, що предки сучасних слов’ян знали алфавіт та використовували його у побуті задовго до Кирила та Мефодія, які начебто подарували неграмотним слов’янам письмо десь у 860-870 роках.    

Зловживання на вірі чи політика?

За легендою першопросвітниками здичавілих слов’янських племен були візантійці Кирило († 869 р. н. е.) і Мефодій († 885 р. н. е.). Відомо, що за наказом імператора Михайла III необхідно було провести євангелізацію слов’ян в прилеглих до імперії землях. Це б політично розширило вплив святої Візантії, бо ж в околицях ще не всі «відкинули язичництво і дотримуються християнського закону» (за Івановим С. А. «Візантійське місіонерство»). На цю роль чудово підійшли два дипломати та за сумісництвом два брати- Костянтин та Михайло. Так, так, саме під такими іменами від народження були відомі місіонери, а Кирилом і Мефодієм вони стали тільки вже перед самою смертю, прийнявши чернецтво. Це було типовою схемою імператорської політичної машини, коли за вдалі політичні діяння, винагородою була канонізація у ранг святих посмертно. Відтак ще не святі та ніякі не рівноапостольні, а два вдалих дипломати Костянтин та Михайло прибувають у відрядження до Великої Моравії у 863 р., де начебто освідчують алфавітом слов’янські племена. За іронією долі, саме на цій історичній території слов’янського світу  (як вже стає відомо сьогодні), існувало слов’янське письмо не менше 250 років поспіль до приїзду візантійської місії.

Міф про кирилицю.                

Відомо, що назва алфавітної системи «кирилиця» походить від головного його творця святого Кирила, хоча на сьогодні доведено, що Костянтин (посмертно Кирил), створив «глаголицю», а не «кирилицю»! Так звану «кирилицю» ймовірно скопіював з давньослов’янських текстів Климент Охридський (†916 р. н. е.), коли стало зрозумілим, що «глаголиця» не може інтегруватися в слов’янський світ. Це абсолютно точно доводять лінгвісти та історики І. В. Ягич, В. М. Щепкін, А. М. Селищев та ін. За це Охридський також посмертно стає святим, а його іменем навіть нарекли профільний університет в Болгарії (Софійський університет Святого Климента Охридського). Але до сьогоднішнього дня популяризується фейк, що алфавіт «кирилицю» створює святий Кирило. Ця недоречність в церковних інституціях підкріплюється папським листом Industriae tuae  від 880 р., де сказано, що старослов’янський алфавіт «винайшов Костянтин Філософ». 

(Рис. 2.) Табличка з прикладом ранньої глаголиці (Реконструкція таблички експонується в ДЦ «Релігія Природи»)

Варто зазначити, що глаголиця мало чим нагадує кирилицю. Літери глаголиці виглядають штучними та не дуже зручні для написання. Відомо, що глаголицю склали на основі грецького тайнопису. Букви відповідають буквам грецького алфавіту, але виглядають по-іншому – настільки, що глаголицю часто плутали зі східними мовами. Крім того, для звуків, специфічних для слов’янських прислівників, були взяті єврейські букви (наприклад, «ш»). Глаголиця не пройшла випробування часом, зараз ми її не використовуємо зовсім. В очах сучасної людини вона являє собою набір незрозумілих по зображенню букв. У слов’ян кирилиця повністю витіснила штучну глаголицю, ймовірно через те, що її створювали на основі рідного письма слов’янської етнокультурної групи. Але в середовищі догматичного духовенства досі наполягають на візантійському просвітленні. Згадаймо слова патріарха РПЦ кирила (гундяєва), який заявив: «Рівноапостольні Кирило і Мефодій вийшли з просвітленого греко-римського світу і пішли з проповіддю до слов’ян. А хто такі були слов’яни? Це варвари! Варвари! Люди які говорять незрозумілі речі. Це люди другого сорту, майже звірі» (дивитись – «Патриарх кирилл, славяне это люди второго сорта, почти звери»).         

Просвітники Русі ніколи не були на Русі.

Виявляється, що слов’янські апостоли з Візантії Кирило та Мефодій ніколи не були на землях Давньої Русі. 

(Рис. 3.) Святі Кирило та Мефодій на Русі – Фейк!

Відомо, що місіонер Костянтин отримав відрядження до хазарського каганату у 860 р. щоб переконати місцеву владу прийняти християнство. Але місія провалилася і делегація заїхала до Херсонесу, де Костянтину вдалося вивчити єврейську мову, самаритянське письмо та «руські» письмена. Саме так! В літописі зафіксовано «руські» письмена, але церковні коментатори наполягають, що в житії описка і замість «руські» слід читати «сурські», тобто сирійські. З письменами зрозуміло, але вражає інше: Кирило і Мефодій ніколи не були на Русі, і найближчою територією їх місіонерської діяльності варто вважати Хазарію та Херсонес. Хоча через засоби світоглядної комунікації просувається дещо інше.

Ось тут святі на фоні Десятинної Церкви: 

І нікого не турбує, що Десятинна Церква зведена на Старокиївській горі в 989-996 роках, це коли вже мощі рівноапостольних братів були покладені в церкві святого Климента.

А ось тут ікона з братами на фоні Троїце-Сергієвої лаври (монастир заснований у 1340 р.):   

Та звичайно на всіх іконах в руках святих «кирилиця», яка насправді до них ніякого відношення не має.   

Які наслідки?

Знахідка з Чехії, про яку тут йдеться, зображає частину слов’янської абетки, точніше її фінальні букви, які прокреслені на кістці недосвідченою рукою, скоріше за все дитячою. На малюнку нижче (Рис. 4.) можна добре розгледіти відлам по кістці, що передбачає ще одну частину артефакту з письменами, яку поки що археологи не знайшли.       

(Рис. 4.) Частина слов’янської абетки на уламку кістки з Чехії: (ᛏ) – (І), (ᛒ) – (В), (ᛖ) – (М), (ᛗ) – (Т, m), (ᛞ) – (Д), (ᛟ) – (О).  

Таким чином, знахідка засвідчує стабільне використання письма слов’янами, як мінімум за 250 років до Кирила та Мефодія. Більш того, дитячий почерк зі зміненими пропорціями букв, може говорити про навчання дітей письмовій грамоті у слов’янських школах. Разом з цим науковці визнають, що для зручності написання текстів слов’яни використовували більш зручний матеріал – дерево, який не являється археологічним матеріалом. До того ж дерев’яні книги легко знищувались під час ідеологічних протистоянь, які розгорнулися під час політичної християнізації в Західній та Східній Європі. Все ж етимологія слов’янського «Бук» –  дерево, та «буква», – як похідна від певного виду дерева на якому фіксувалися слов’янські написи, розійшлося по всій Європі. Англійське «book» – книга, німецьке «buch» – книга, шведське «bok» – книга, норвежське «bok»  – книга, данське «bog» – дерево бук та книга.

Знахідка ранньослов’янського писемного шедевра з історичної місцевості в Моравії зараз стає «кісткою в горлі» всім тим, хто ненависно обмежував слов’янський світ рамками християнської просвіти. Ця знахідка також відкриває нові двері для вивчення «Велесової Книги» – дерев’яних дощечок, знайдених полковником Алі Ізенбеком у 1919 р. в селі Великий Бурлук на Харківщині. На велику шкоду всього воїнства ненависників слов’янської історії, «Велесова Книга» знала про написанню букв з «кістяною абеткою», а події та міграції описані в ній торкаються вже фактичної історії слов’ян на території Чехії, які стають відомі завдячуючи сучасній археології: «Коли Щех [князь Чех] пішов до заходу сонця з воїнами своїми, і Хорват забрав своїх воїв, то інша частина щехів [чехів] залишилася з русами. І так не поділяли землю, а створили з ними Руськолань» («Велесова Книга», дощечка 7-З). Згадаймо також монаха Храбра, який в 9 ст. в трактаті «Про букви» зафіксував: «Слов’яни використовували «лінії та різи» для підрахунків та передбачень». Звичайно, що прокреслювати лінії під якими слов’яни прописували букви, вони ж за Храбром «різи», можливо тільки на дереві, або ж на кістяних поверхнях. І це вже підтверджується сучасною наукою. 

Здається зловживання історією та вірою на основі записів напівміфічних стародавніх писарів, книжників та пророків буде закінчуватися вже найближчим часом. Тут ми не хочемо поглиблюватися у відкриття останніх десятиліть, які засвідчують, що до 800 р. нашої ери слов’яни заселили великі території Європи, та являлися головними ворогами християнської Візантії (Curta, F., «Southeastern Europe in the Middle Ages, 500-1250», Haury, J., Dewing, H.B., «Procopius of Caesarea. Wars», Barford, P.M., «The Early Slavs : Culture and Society in Early Medieval Eastern Europe», Brather, S., « Arch¨aologie der westlichen Slawen : Siedlung, Wirtschaft und Gesellschaft im früh- und hochmittelalterlichen Ostmitteleuropa», Gojda, M., «The Ancient Slavs : Settlement and Society», та інші), й без того зрозуміло, що велику частину правдивої історії намірено було знищено. Однак сучасна археологія, генетика, лінгвістика виявилася сильнішою ніж політично-релігійні проекти «падших» імперій.    

Завалій Олександр

Співробітник інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Література, яка може Вас зацікавити:

КОЗАК ХАРАКТЕРНИК АБО ТАЄМНА НАУКА ДІДА АРХИПА.

ДЕНИС БОГУШ.

Книга «Козак-характерник, або таємна наука діда Архипа” – унікальна історія, яка описує магічну тисячолітню традицію, яка чудом збереглася на території сучасної України.

Ця наука яскраво проявилася у козацький період, під час захисту нашої землі від ворогів.
Сюжет книги розвивається навколо юнака, що проходить вишкіл у дідуся-характерника. Герою доведеться подолати п’ять серйозних випробувань та опанувати безліч характерницьких практик. Містичні історії розгортаються на теренах України. Центром сюжету стають реальні місця – капища, урвища, скелясті береги Дніпра…

Історія збагачена великою кількістю живих ілюстрацій та витримок зі щоденників діда Архипа.

ВЕЛЕСОВА КНИГА. ВОЛХОВНИК

“Велесова книга” — найдавніша літературно-історична пам’ятка прадавніх українців, єдина дерев’яна книжка, що не згоріла у вогнях інквізицій і дійшла до нашого часу.

ІСТОРІЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ.

ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ.

Увага! Залишилася лише одна книга, тираж закінчився!

Фундаментальна «Історія запорізьких козаків» у трьох томах (СПб, 1892,1895,1897) стала підсумком багаторічної дослідницької роботи вченого, розпочатої іще в студентські роки. Безпосередній намір написати цей твір виник у Яворницького 1889 p., після видання двотомної праці «Запоріжжя у залишках старовини й переказах народу». Для її створення Дмитро Іванович використав такі фундаментальні видання документів як «Архив Юго-Западной России», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Памятники, изданные временной комиссией», власні збірники, численні публікації окремих пам’яток і документів. Велику увагу присвятив історик наративним джерелам, починаючи від Геродота й закінчуючи своїм сучасником, нащадком запорожців Коржем. Особливою пошаною автора користуються літописи й хроніки давньоруські, козацькі, польські. Загалом бібліографія першого тому (першого видання) налічує 170 позицій. Іншим, не менш суттєвим джерелом «Історії запорізьких козаків» були неопу-бліковані документи з російських та українських архівів, бібліотек, приватних зібрань. Широко залучив автор до свого твору й праці своїх попередників — Г. Міллера, С. Соловйова, М. Маркевича, О. Рігельмана, А. Скальковського, П. Куліша, М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича й десятків інших. Велику групу джерел, які використав Д. І. Яворницький, становили матеріальні пам’ятки музейних і приватних колекцій, значний археологічний матеріал, здобутий під час численних експедицій. Величезного значення (особливо це помітно в першому томі) надавав автор фольклорно-етнографічним дослідженням регіону Запоріжжя, вивченню його топографії, топонімії, гідрографії, географії, ботаніки, зоології. Десятки разів обійшов він пішки всі землі Запорізьких вольностей, дослідив усі Січі, кілька разів ламав руки й ноги на порогах, ледь не загинув під час розкопок кургану — і все задля того, щоб відчути й збагнути героїчний дух історії, донести її до читача.

ВЕЛЕСОВА КНИГА. СЕРГІЙ ПІДДУБНИЙ.

УКРАЇНСЬКІ МАГІЧНІ ЗАМОВЛЯННЯ

МОЛИТВА ДО ДАЖБОГА.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Share via
Copy link
Powered by Social Snap