«Мене від народження Бог записав до єдиної партії, єдиної конфесії: я – Українець!»
У кожної людини своя життєва дорога. Але це тоді відбувається вільно і природно, коли ніякі насильства і рукотворні лиха не чигають над людиною.
З давніх правіків на нашій землі – найбільша відповідальність: збереження сутності свого роду – народу, його звичаїв,традицій,моральних цінностей,примноження дивовижних духовних скарбів і невмирущих творів душі і рук людських. І якнайсокровенніше дійство кожної людини—виховання майбутніх поколінь, сув’язь коренів і гілля. Немає бездарних людей, немає «вибраних» народів. Усі люди дивовижної величі і сили, але якщо є змога розвиватися самобутньо і вільно.
Наш народ, український, довгі століття-тисячоліття веде свій родовід, виборюючи право на життя, за можливість розвиватися за своїми споконвічними законами. Отож, не розводячи філософські роздуми, зупинімось на історії життя українця, який всупереч, а не внаслідок сучасного суспільного життя,зумів пронести крізь всі перешкоди генетичну сутність свого народу, розцвісти співучою квіткою поміж дурману й облуди.
Литвин Василь Степанович народився у дивовижному степовому краю, де гігантські долини нагадують про льодовиковий період, а каньйони річок обрамлені дикими гігантськими скелями, створюють враження карпатських гірських потоків.
Неймовірні безміри «Дикого поля» манять маревом далини і таємничості. Прадавні кургани-могили,кам’яні Баби. Тут гуляла козацька воля, стерегла свою благодатну землю і працьовитий талановитий люд від орд напасників–зайд.
Але коли народився Василь (4 червня 1941 року), то все те вже було далекою історією. Зруйнована Січ, вільні степи запродані, люд закріпачений. Заселено чужими – серби, молдавани, румуни, росіяни, німці. А так звана «громадянська війна», що потоптом пройшла Україною, ( бо саме тут, у місцях колишньої вольниці, ожили паростки рідної землі), кров’ю залила-погасила вогонь сердець, що прагли відновлення України, Волі, рідних звичаїв і традицій.
Гірше диких орд: вбивали дітей, ґвалтували- глумились над жінками, наймані китайські вояки та осатанілі азіяти-москалі. І підступно та безжально нищили всіх непокірних, схиляючи до нового рабства –колгоспного. І знову цілі села винищувались,а натомість, на все готове , привозили з Росії , заселяючи родючі землі.
Батьки Василя — Степан та Марія, вже зовні були незвичайною парою. Батько – двометрового зросту, білочубий із блакитно-сірими очима, мати – висока, ставна, з довгою, розкішною косою, чорною, аж блискучою. Білолиця, чорноока, чорноброва.
Та не це головне: обоє мали дивовижно-співучі душі. У батька був рідкісний тенор, з сріблястими переливами, вільно виспівував високі і низькі ноти. Мати розповідала: “Мені не треба думати-шукати, де мій Степан. Як ударить піснею в небо, то і за 10 кілометрів чути”.
А мати, то скарбниця народної творчості. На будь-яку подію у неї готова пісня, приповідка ,притча, легенда. І співала з ранку до ночі. Робота важка, чи легка, – все з піснею.
Мабуть і діти, виколисані пісенним дивом, несли його в собі з пуп’янка.
Народила Марія 12 дітей: 11 синів та 1 донечку. Але в тяжкій непосильній роботі, у злиднях змогли уберегти лише четверо — три сини і дочку.
Василь був третім із дітей, а Микола—четвертим. Саме вони обоє понесли у світ диво-спів своїх батьків,а відтак, свого роду народу.
Василь змалку співав у школі, на всіх шкільних районних олімпіадах,на гулянках. І сам, і разом з братом. Та мав ще один хист – художника. Самотужки навчився, по пам’яті малював портретики однокласників, друзів. Побачив у газеті оголошення Одеського художнього училища, про конкурс: малюнок на задану тему. Намалював, послав. Отримав перше місце. Вчитель художнього училища зацікавився, прислав ще замовлення на певну тему. Зав’язалось листування. Вчитель навіть прислав фарби, пензлик, альбом. І коли Василь закінчив 7 класів, написав йому, що без всяких екзаменів, конкурсів він уже зарахований студентом: «Приїзди 1 вересня на навчання».
Але батько заявив: «Ні, не хочу, щоб мій син мазилом був! Щоб з мене люди сміялися! Марш на роботу в колгосп!» Це був перший психічний стрес. Відтоді за малювання не брався, хоч мав хист неабиякий. Та з піснею і далі дружив, увесь район знав співучих братів Литвинів. Отож після 10 класу поїхав до тої ж таки Одеси вступати до музичного училища.
Блискуче пройшов попереднє прослуховування і чекав екзамену.
Та і тут не розминувся з бідою: поласився на морозиво, міську розкіш, і … ангіна. Не те що співати – говорити не зміг. Знову не вирвався з колгоспного кріпацтва: бо тільки тим, що вступили до ВНЗ дозволялось отримати паспорт. Всім іншим випускникам школи єдина дорога – в колгосп! Як сумно жартували селяни – “волам хвости крутити”. Отримав і Василь паровицю молодих необ’їжджених бичків, і потяглись сірі будні.
Але Микола ,молодший брат, десь почув про художньо- технологічне училище при Кролевецькій ткацькій фабриці. А малював і він добре, вирішили спробувати себе там. Всі екзамени склали успішно, особливо вдало –малюнок. А от професійні вимоги до технології, специфіки художника? За конкурсом не пройшли. Але запримітили здібних хлопців, взяли адреси, можливо буде потреба добору.
Сумно вертали назад, Микола пішов на будівництво мікрогідростанції, Василь знову до бичків. Яка ж була радість, коли виклик все-таки прийшов. Отримали волю – паспорти! Поїхали на навчання. Але окрім науки приєдналися до так званої художньої самодіяльності. І в дуеті, і поодинці співали, де тільки була можливість.
Дует братів Литвинів знав уже увесь Кролевець.
І ось на одному з концертів побачили дует бандуристок. До цього часу вони зблизька не бачили бандури, у дикі степи Кіровоградщини не доходила вона. Хлопці грали на балалайках,на гармошці. А тут отаке диво. Наступного дня йшли шукати керівника. Це був Білошапка Михайло Іванович, талановитий бандурист і вчитель. Попросилися в науку, а він мовчить. Повторили. Той аж розгнівався: «Що, вирішили пожартувати?» Хлопці запевнили, що щиро просяться вчитися. Тоді Михайло Іванович відтанув, пояснив: «Я кілька десятків років навчаю всіх бажаючих. Але жоден чоловік до мене не прийшов — тільки дівчата, жінки. А тут відомі співаки. Я й не повірив.»
З фанатичним завзяттям засіли до бандури. За короткий час уже з’явилися на сцені. Білошапка поцінував хлопців належно. Швидко підготував програму для попереднього прослуховування і порадив їхати до Києва, вступати до музичного училища імені Глієра. Написав рекомендаційний лист.
Коли на вступному екзамені хлопці грали задані твори, члени жюрі тільки переглядалися між собою. Отримали прохідний бал. Голова екзаменаційної комісії попросив хлопців залишитися. Коли всі вийшли, звернувся до них: «Ви, мабуть, самі знаєте, що рівень вашого виконання не відповідає вимогам. Але порадилися, бачачи вашу завзятість і пристрасне бажання, якщо ми вас не зарахуємо, то зробимо злочин. Тому даємо вам можливість: навчайтеся, грайте і співайте.
З великою вдячність і відданістю взялися до науки.
Ось образок із процесу навчання. Перші уроки вокалу. Вчитель пропонує Василеві твір для екзамену, романс «Что ты жадно глядишь на дорогу?» Він обурився: «Я прийшов вчитися гри на бандурі, тож і пісні хочу співати, які відповідні моєму напряму навчання і власного уподобання».
Вчитель здивувався: «Мені давно вже не траплялись такі учні. Навіть і немає у мене підходящого нічого. Треба піти в консерваторію до народників, щось позичити.»
Приніс українську народну пісню «Та не журь мене, моя мати.» На екзамені вражені були і викладачі, і студенти. Бо пісня озвалась своєю сутністю через Василеве серце. Декан факультету вокалу навіть агітував перейти до них. Та Василь засміявся: «Я прийшов вчитися на бандурі грати».
Всі ці начебто дрібні моменти, але показові: як важко було стати бандуристом, не говорячи вже про високу сутність Кобзаря, співця душі народної.
Отож труднощі не полишали хлопців. Навчання йшло успішно, юнаки старанно і наполегливо освоювали бандуру і всі супутні необхідні знання. Але матеріальні нестатки допікали: стипендія мізерна, батьки не мали змоги допомагати. Грати на бандурі потрібно було багато годин, щоб досягти бажаної майстерності. Підзаробити можна було тільки фізичною працею, а руки музики втрачали від того чутливість.
Миколу друзі звабили перевестися в Тернопільське музичне училище, обіцяючи допомогу і підтримку в усьому. Василь протримався до третього курсу і мусив піти. Знайшов оголошення: «Чернігівська філармонія запрошує на роботу в капелу бандуристів». Взяли солістом.
Яке ж було розчарування вже з перших концертів: виконувати мусив «паравозика»: блазенсько-жартівливі пісні. Ледве відвоював собі для сольного виконання народну пісню «нейтрального змісту», «Ой у полі могила». А на концертах горів від сорому: половина «бандуристів» робили вигляд, що грають. Коли котрийсь все-таки доторкнеться струн, сусід поруч – ліктем убік. А співали деякі – тільки зіпали ротом. Зате після концерту. коли пригощали, отут працювали щиро, «набирались» до нестями.
Тож , коли брат Микола закінчив успішно Тернопільське музичне училище і його запросили на роботу у Тернопільську обласну філармонію, він запропонував і Василя, щоб їх узяли, як дует. Там дали згоду, і Василь з радістю полинув до брата. Знову зазвучав дует Литвинів, уже з бандурами. Репертуар підбирали самі, тож і успіх окриляв до дії.
Та « не довго сонце гріло, не довго світило».
Додивилось «всевидящеє око», дочулися «всечуючі» вуха. Почали через адміністрацію утискати з репертуаром, а коли це не дуже допомогло, зайшли з іншого боку. Миколу звинуватили у зв’язку з націоналістичним товариством, забрали до КДБістських катівень. Вимагали, щоб добровільно зізнався про антирадянську націоналістичну діяльність. Василя на цей гачок не можна було підчепити, бо він ще не мав друзів серед тернопільчан, недавно приїхав. То пішли іншим шляхом: віддали до війська, хоч за фізичним станом він був звільнений від служби в армії. Як знущалися там над ним, марно витрачати ”слова, і час свій, і папір”. Досить того, що все-таки вдалося врятуватися від того лиха.
Приїхав до матері в м. Помічну (Кіровоградська обл., Добровеличківський район). А роботи ніякої. Пішов у паровозне депо слюсарем. Руки бандуриста крутили гайки. Вирішив знову у Чернігівську філармонію спробувати. Але і там не вийшло. Поїхав до Черкас, де жили родичі дружини. Ні народний хор, ні обласна філармонія нічого не запропонували. Навіть у будинку творчості вести капелу бандуристів не дозволили. Пішов на цукровий завод, так, як і в Помічній, слюсарем.
«Купався» у медах цукрового сиропу і знову крутив гайки.
Друзі не забули. Алла Горська, маючи знайомих у Борисполі, посприяла влаштуванню на творчу роботу: вести самодіяльну капелу бандуристів. А в сусідньому селі Іванкові дружині запропонували посаду директора будинку культури, Василеві ж художнього керівника, і в школі викладати музику.
Закипіла творчість: при будинку культури хор, куди з охотою пішли і молодь і старші люди. Потужний драматичний гурток, взявши до репертуару українських класиків: М.Старицького «За двома зайцями», І .Котляревського «Наталка-Полтавка», Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», Карпенка-Карого «Сто тисяч». На прем’єру «За двома зайцями» приїхала Алла Горська з друзями, так загримувала артистів, що односельці не пізнавали. Навіть до Бориспільського будинку культури запрошували Іванківський самодіяльний театр, хор.
Познайомилися з поетом Петром Засенком, Який жив у сусідньому селі Любарці, успішно «гастролювали» і в нього в селі. До речі, саме мати Петра Засенка додала слова до народної пісні, вилучені, аби пісня не була джерелом історичної правди, а лишалася сумним плачем, безадресною скаргою на долю.
Це пісня «Там, де Ятрань круто в’ється». Василь часто співав її в дружньому колі, бо то улюблена пісня його батька. Останні слова:
«А я бідний безталанний,
Степ широкий – то мій сват,
Шабля-люлька – вся родина,
Сивий коник – то ж мій брат.»
Василь проспівав у хаті Петра цю пісню для матері, а вона й каже: «А чого ж ти, кобзарю, не всю пісню співаєш?» Він здивовано глянув на неї: «Бо більш не знаю!» Баба Настя каже: «А ось якими словами закінчується ця пісня, – і заспівала:
«Ой ти ,коню, ти мій чалий
Де те врем’я, де той час,
Як нас в світі величали,
Як повсюди знали нас?
А тепер вже залигали
Оті прокляті пани,
Що з нас шкури поздирали
Собі вшили жупани.
Крута балка, крута балка,
Там ще й річечка біжить
Встань ,козацтво, пробудися,
Край від панства боронить!»
Відтоді цю пісню Василь співає тільки так, бо тепер вона джерело знання про історичний час і події, а не просто плач і смуток, хто зна’ за чим.
Дізнався Петро, що дружина закінчила філологічний факультет КДУ, і запропонував: «Я можу рекомендувати у видавництво «Молодь». Якраз у нашій редакції є вільне місце молодшого редактора. Все так і сталося: дружина їздила на роботу до Києва з Іванкова, а Василь з дітьми поки що був на роботі в Іванкові.
Ознайомившись, дружина запропонувала, щоб Василь поспівав у видавництві. Дехто поставився скептично: «Якийсь там бандуристик із сільської самодіяльності». Але запросили. А Василь на той час уже ствердився, як співак, мав особливу неповторну манеру , щиру і задушевну.
Сприйняли його тепло, доброзичливо. Серед слухачів був Дмитро Чередниченко. Він запропонував: «Василю! Музично-хорове товариство готує концерт кобзарів-бандуристів, всеукраїнський. Давай зайдемо туди, нехай і тебе долучать до списку.»
Зайшли. Сергій Козак, голова Музично-хорового товариства, зустрів привітно, наказав секретарці записати дві пісні.
Бо потрібно було одну обов’язкову, а другу на всяк випадок. Василь подав «Ой, полети галко.», яку нещодавно знайшов у старенькому пісеннику. Та ще одну народну пісню “Ой не пугай, пугаченьку”, яку не так давно взяв до репертуару.
Секретарка розповіла анекдотичну реакцію на ці пісні, коли вона носила в ЦК КПУ на затвердження: «Ой полети, галко», «Ой, не пугай, пугаченьку» – о птичках! Пусть поëт!
Концерт відбувся в оперному театрі. Це від 1934 року, сумнозвісного концерту, після якого всіх кобзарів знищили, був перший масовий концерт кобзарів. Зал заповнений від найвищого ярусу до партеру. На сцену виходять старші кобзарі-бандуристи: Григорій Tкаченко, Андрій Бобир, Євген Адамцевич, Григорій Ільченко, Яків Панченко. Буря оплесків, зал кипить, спрагло вбираючи предковічний вогонь рідних пісень.
Саме тут вперше прозвучала мелодія, донесена Євгеном Адамцевичем, « Козацька похідна», що потім розроблена для оркестру, задзвеніла на весь світ козацькою звитягою, як «Запорізький марш». Пішли на сцену молодші. Оголосили: Василь Литвин «Ой, полети галко.» І полинула «галка», пробиваючи морок забуття і заборон. Начебто і тужила — квилила пісня, але в самому звучанні, попри біль і тугу, вчулася надзвичайна сила, яку ніщо не може знищити, як вічний вогонь любові до рідної землі, як благання матері до дітей про порятунок, як дотик до сокровенного генетичного «Я», притлумленого віками неволі. Згасли останні звуки пісні, а зал заціпенів: тиша, як натягнена струна, що от-от зірветься. І сталося: буря оплесків і вигуки не «браво», «біс», а «Слава!» вилинуло з сотень грудей. А був це 1969 рік.
Ведучий оголошує наступне пісню «Ой, не пугай пугаченьку». реакція та сама. Вже оголосили наступного виконавця, він вийшов на сцену, а зал скандує: «Литвина!» Ведучий розгублено питає, чи сам себе, чи «наглядачів»: «Что мне делать? В моей практике такого ещë не было!»..
Тоді, вже нічого не оголошуючи, показав рукою Василю, щоб ішов на сцену. Василь заспівав «За байраком байрак» Т.Шевченка. Цього разу пісня звучала, як болісні нагадування про історичні події, розбрат між своїми, спричинені облудницьким засівом зайдів. Кликала пісня до розуму, до єднання, нагадувала про священні могили на рідній землі, з яких струмує прапредківська мудрість і Правда.
Після цього концерту Василя запросили до новоствореного оркестру народних інструментів, при Музично-хоровому товаристві солістом. Мусив і «паровозика» співати, але й народні, справжні перлини людського творення. Парадоксально, що всі республіки СРСР мали оркестри народних інструментів, а Україна, яка має близько 120 народних інструментів, що пройшли крізь тисячоліття, трансформуючись у довершені і виразні музичні засоби, не мала такого оркестру.
Саме цей оркестр на одному з презентаційних концертів заграв , адаптований для оркестру, «Запорізький марш», що на сьогодні, так як колись «Щедрик» в обробці Леонтовича, тріумфально обійшов весь світ.
Василь, спитавши дозволу, запросив і брата Миколу до Києва, який на той час жив у Львові, закінчив Львівську консерваторію. Дует відновили, репертуар поновили.
Один з перших концертів у Київській філармонії: брати заспівали «Марш Богдана Хмельницького» на слова С.Руданського, музика М.Литвина. Реакція залу була така ж, як в оперному театрі на концерті кобзарів: зал вирував від захоплення. Особливо на слова: «Чи в нас не та сила, що у батьків була? Не тая шаблюка у нас?». А як дійшли до слів:»Нехай знову брязне шаблюка стальная в залізних козацьких руках! Нехай знову ляжуть ворогові кості могилами в наших степах!», зал теж ніби з’єднався із чародійним плином пісні в єдиному руслі. І як видих із єдиних грудей останні слова: «Нехай ворог знає, повік не гадає знущатися над козаком!»
Не сподобався «всевидячому» такий успіх Литвинів. А треба ж було якось аргументовано все це робити.
Більш вразливим виявився Василь, бо Микола закінчив консерваторію, а він лише три курси музичного училища. Мовляв, професійний рівень для такого оркестру невідповідний. Про те, який успіх у концертах, про захоплені відгуки слухачів не йшлося. Зрештою, директор оркестру відверто сказав: “Василю, пиши заяву за власним бажанням, бо всеодно звільнять, підвівши під певну статтю.”
І знову буремна сила пісні замкнена у грудях. Окрім того ще й життєві обставини: двоє дітей, ні житла, ні роботи.
Дружину теж звільнили з видавництва, за спробу провести вечір пам’яті Василя Симоненка з участю Івана Світличного.
Неподалік від Києва в с. Гребені жили родичі дружини. Купили невеличку хату край села, склавши всі наявні кошти, і oселилися. Яка радість була дітям, що це рідна хата, як вони сказали. Окрім того клаптик своєї землі, з якого можна було прожити, доклавши рук.
Ще одна суттєва розрада: хата стояла неподалік від стрімкої Дніпрової кручі – далина манила-вабила, мов крила до польоту: в один бік – дзвіниця Печерської лаври, в другий – маківки церков Переяслава. Попід високою кручею нуртує швидка течія, а протилежний берег вільно прослався луками, озерами, гаями, скільки сягне око. Знайшлася і робота в СБК: дружина директором, а Василь – художнім керівником.
Як і в Іванкові розгорнули самодіяльність: співучі гребенянки охоче згуртувалися в ансамбль. Знову ж таки драмгурток: всі п’єси вже за готовим досвідом: класиків долучили І.Франка, Лесі Українки. Колгосп закупив духовий оркестр. Дядьки, хлопці охоче взялися за труби, барабани. За місяць уже грали «туш», гімн СРСР і, якнайпортібніше в селі, похоронний марш. Агітбригада була показова для всього району.
І знов замуляло у «всевидячому» оці. Оркестр забрали для сусіднього села, бо колгосп був один, а там більше населення. У драмгурток чомусь перестали ходити…
До репертуару агітбригади почали прискіпуватися. Поволі Василя витиснули з роботи зовсім. Дружині створили неймовірні умови: суворо дотримуватись графіку робочих годин, навіть хвороби дітей не були аргументом, якщо на якусь годину затримається.
Спасибі, друзі не цурались, допомогли Василю навчитися виконувати роботи художника-графіка: мав якийсь заробіток. Мало того, – посприяли вступити на факультет журналістики КДУ, вечірній відділ, спеціалізація: фотожурналіст. Отак несподівано отримав вищу освіту, яка йому допомогла пізніше при творенні кобзарської школи.
Але в грудях нуртувало пісенне джерело, яке не мало виходу. Пішов одного разу він на кручі Дніпрові, замилувався далиною манливою, а думки снувалися невеселі. Згадуючи успіхи концертні, хвилюючі моменти єднання піснею із прадавниною, із слухачами. Отой дивний злет творчого духу. Сподівався: підождіть! Ви ще будете й кликати мене. Я ж бачив який відгук у серцях на мій спів.
Та ніхто не кликав. І пісня німувала в серці, бо потребувала слухача. Боляче мліли невитрачені пісенні перлини…
Розповів пізніше дивину: сів на кручі. Раптом, прямо переді мною, дрібно тріпочучи крилами, здіймається маленька пташина, і самозабутньо співає, до неба, розсипаючи срібні дрібушечки по землі. Віддавши всю себе пісні, впала знеможено в траву. Мить полежала,потім знову знялася вгору і виспівує свою нехитру пісеньку до сонця, до землі.
Мене ніби ударило по чолу: «Бачиш, вона не шукає слухачів. Пісня, як її сутність, випурхує з неї, творячи отой невидимий, неповторний самобутній простір рідної землі. А ти чекаєш, щоб хтось тебе похвалив.»
І сама по собі вилинула із грудей пісня, полинула понад гребенянськими кручами, доторкнулася неба, послалася по землі. Спочатку співав знані раніше, потім узявся вишукувати ще не співані. Мало того: почав братися до віршованих текстів, і озвучувати їх пісенним духом. Ще взявся до сопілки, вечорами линули понад селом прадавні мелодії, або живі імпровізації. Хата майже над самою кручею, село – в долині. Деякі хати на окремих пагорбах, навколо долини. Ще не згас прадавній звичай – вечорами, зібравшись до гурту, співали. Старші люди, молодь уже не співала.
Як зраділи вони Василевим пісням. А сопілочку привітали гаряче. Просили ще і ще.
Це дивовижні весняно-літні вечори. Відродження прадавньої мелодійної сфери, що нуртувала споконвіку над рідною землею. Відгукнулися нарешті і київські друзі. Робота у видавництві «Молодь» посприяла знайомству з письменниками. Отож загостили Григір Тютюнник, Іван Дзюба, Юрій Мушкетик, Петро Засенко. Відгукнулися і друзі-артисти: Діана Петриненко, її син Тарас, Платон Майборода із сином Романом – зрештою всіх не назвеш. Їхні голоси теж засівали пісенним дивом Дніпрові кручі.
Були й інші «друзі». Голова сільскої ради, доброзичливий, простий чоловік скаржився: «Де ви взялися на мою голову? Я б і життя прожив, та не стикався із такими персонами.» Саме завдяки цим щирим, чесним людям ми уникли страшніших неприємностей. Письменник Олесь Бердник теж вирішив відвідати Василя в Гребенях. Зачарований дивовижною місциною, захотів оселитися тут. Привіз свою дружину, яка схвалила його думку.
Підростали діти. Всі грали на бандурі, на сопілці, співали. Василь звернувся до місцевої школи, пропонуючи вчити дітей гри на сопілці, на бандурі. Діти радо відгукнулися, особливо на сопілку. Склалося і тріо бандуристів: двоє дівчаток і син Богдан. Успішно виступали в сільському клубі, попали і на огляд художньої самодіяльності в район. Пройшли і на обласний огляд. Але тут і зупинка: Литвин Богдан, керівник Литвин Василь? Ні!!!
Директор школи заборонив вести гурток. А дівчатка не кинули бандури, ходили до нас додому , продовжували навчатися. З бандурою і сопілкою пішли крізь все життя.
Але пісня звучала щовечора. Часто у товаристві Олеся Бердника і його дружини. Часом приїздили з Києва Бердникові друзі — зустрічі сприяли виплеску творчих сил і можливостей.
Олесь Бердник , що пробув на «курорті», як він називав ув’язнення, 10 років. Взявся за літературну працю: написав кільканадцять книжок філософського і белетристичного змісту, зокрема пригодницькі повісті «За чарівною квіткою» і «Чаша Амріти». Критики ставили його поруч видатних письменників – фантастів.
Від 1971 року почав прилюдно виступати перед науковцями і студентами з доповідями про суть земного і посмертного життя.
1972 року «Літературна Україна» закинула йому містицизм та ідеалізм. В його будинку був проведений обшук, під час якого було вилучено рукописи нових творів. У серпні 1972 року критик Михайло Лавиненко в «Літературній Україні гостро засудив роман Олеся Бердника «Зоряний Корсар», ідеєю якого була філософська проблема – непереможності сил Добра, проти яких не спроможні встояти ніякі матеріально-технічні засоби, якими володіє зло. Виступи Бердника робили своє діло. 1972 року його виключили із спілки письменників України. Його звільнено з роботи і заборонено друкувати його книжки. Але він писав далі і його твори потрапили за кордон.
Як громадський діяч, Бердник увійшов до Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і після арешту Миколи Руденка 5 лютого 1977 року очолив її. 7 січня він пише звернення до Росії «Терновий вінок України»( Росії минулій, сучасній, грядущій – відкрите послання). У березні 1979 року його заарештували і знову «курорт» на 5 років.
(Науково-популярний збірник «Російщення України», Видання Українського конгресового комітету Америки Ради оборони і допомоги Україні – 1992р).
Василь боляче сприйняв арешт Олеся Бердника. не захотів мовчки сидіти і терпіти. Пішов у сумнозвісні інстанції із запитаннями: «За що? В Ім’я чого?»
З ним охоче бесідували, схиляли до співробітництва, щоб не було такого непорозуміння, тобто завчасно попередити про діяльність. Та він обурено заявив: «То садіть зразу поруч з Бердником, бо я не бачу в його діяльності злочину.» Йому обтічно сказали: « Ми повинні слідкувати за тими, хто здатний повести за собою, стати лідером»…
Духовна змора душила далі. Але Василь співав, як та пташка, до неба, до сонця, до Дніпра, і відтворював прадавню пісенну еманацію села.
Звіряче вбивство талановитої малярки та нескореної Українки Алли Горської, хвиля арештів письменників, митців, громадських діячів гнітило, кликало до дії, але… «хоч лобом бийсь о мури кам’яні». Прийшли з обшуком і до Василя. Та навчений попередніми обшуками не дав нових доказів «антирадянської» діяльності.
Поруч з переслідуванням і конфіскацією під час обшуків рукописів письменників , а також вилучення книг західноєвропейської класики, почастішали таємні пожежі бібліотек, саме у відділі цінних рукописів і стародруків.
Скільки геніальних людей знищено лише за єдине: любов до рідної землі, свого роду-народу, прагнення справедливості і гідної долі.
Та десь із глибин буття, з пракоріння гнала до сонця гінке пагіння вічно сущого духу людського.
«Ні попівськії тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело» .
Настала якось відлига. Василя почали запрошувати на концерти у райцентр. Потім і до Києва.
Несподівано і Бердник повернувся. П’ять років таборів особливо суворого режиму не зламали, а навпаки, розбурхали вулканічну потугу творчих сил. Вірші линули з нього, як вода з джерела. А Василеві відгукувалися піснями, ледве Олесь встигав дописати.
Бердник знову поринув у громадську діяльність. І, незважаючи на те, що 1984 року КДБ написало й опублікувало «покаянного листа» від імені О.Бердника (Науково-популярний збірник Українського конгресового комітетуАмерики Ради оборони і допомоги Україні, –Російщення України) він активно взявся за ту ж роботу, що й до ув’язнення.
Творча робота з Василем дала змогу відчути якої сили набуває слово, озвучене в пісні, опромінене полум’ям серця бандуриста, відлунням прапредківського відгоміння голосу землі. Мимовільно складався творчий «тандем», який давав змогу перед будь-якою аудиторією, на будь-яку тему вести плідну роботу, «сіяти розумне, добре, вічне».
Тож Олесь Павлович, який звик діяти рішуче і починати «зверху», вирішив піти з Василем до «найвищого», до першого секретаря ЦК КПУ Івашка.
На диво той не відмовився від зустрічі, доброзичливо вислухав їх і поблагословив: « Ідіть, працюйте, говоріть, ніхто вас не чіпатиме. Удачі вам, синочки!»
Бердник особливо потішався з цього благословення: «синочки»! Вони прийшли з бородами, можливо, старші за нього, а він – «синочки». Але спасибі, «тандем» плідно працював по всій Україні, публіка сприймала бурхливо, Олесь подавав сміливі , наболілі думки, мудро і аргументовано відповідав на запитання, Інколи піднімаючи на глуз всього залу того, хто запитував одним-єдиним контрзапитанням. Його ерудиція на будь-яку тему ,підтверджена незаперечними фактами, у поєднанні з силою пісень Василя – прадавніх і новостворених, давала змогу донести в серця слухачів проголошені думки, як зерня на благодатний грунт.
У Бердника були знайомі в Москві, вчені, митці, письменники, які також мали утиски за «вільнодумство». Вони приїздили в гості, почули Василя і… запросили в Москву. Виявляється там діяло товариство «Слово о полку і гореві Ігоря Святославовича» У Василя був озвучений фрагмент цього твору. І коли дійшов до слів
…усобиці князям,
а не поганам загибель!
Від того нині стали стяги Рюрикові,
А другії – Давидові»…,
один професор зачудовано вигукнув: Неужели там так и написано? Нам вещают, что здесь центр изначальный , а приехал Боян из Киева и открывает нам правду-матушку!»
Василь подумав, що треба тікати додому, але це вже був час «відлиги». Запрошували в установи, навчальні заклади, дякували, сприймали бурхливо. Навіть запросили на огляд «художньої самодіяльності». І коли вийшли на сцену старенькі дідусі і бабусі і заспівали: «Туман яром, туман долиною», Василь тихенько підійшов до гурту і почав підспівувати. Буря оплесків нагородила виконавців. Підійшов ведучий, розпитав хто і що, запропонував виконати кілька пісень з бандурою.
Василь був дуже вражений – Москва, і така реакція на українські пісні: бурхливі оплески і вдячності виконавцю. В голові зашуміло, зануртувало: шукав причини, чому так? Або сама мелодика українських народних пісень серед російських виділилась чимось задушевним, доторкнула незбагненного. Або серед слухачів багато українців, які силою життєвих обставин змушені проживати не в Україні. Бо й сам ведучий не знав, що сказати. Але дуже цікаві його роздуми: «У нас творчество всë уже целенаправлено в одном русле. А вы – совсем другой поток».
Якраз був ювілей популярного журналу « Человек и закон», друзі запросили Василя і туди. То як потім розповідали знайомі: «Ты им всю обедню испортил».
Василь заспівав пісню «Козак гуляє» (сл.. С. Пушика, муз М.Литвина) саме в той момент, коли гучнішали розмови, дзвеніли чарки і зникала із свідомості причина, для чого зійшлися. Ще до всього, Василь вчинив імпровізацію: в останній строфі змінив одне слово:
«Шинкарка носить, носить і носить,
Ллє горілочки, ллє вина –
Не пийте ,діти! Вкраїна просить,
Не пийте, діти! Я в вас одна»
замість «Вкраїна» проспівав «Росія». І це змінило настрій залу : розмови повернули в інше русло, до чарки соромились простягати руки. Після поїздки до Москви почали сміливіше запрошувати в Київ, в інші міста. Проїхали по всій Україні, побували на Кубані. На Шевченківські свята Василя у складі урядової делегації запросили до Казахстану, побував у всіх Шевченківських місцях, навіть галузку з верби, посадженої Тарасом, привіз додому.
З творчою групою артистів з України побував на Камчатці. Успіх надихав до праці. Репертуар вимагав оновлення, особливо на актуальні теми. Почав складати пісні, вишукуючи потрібні теми, а при пекучій потребі сам писав тексти.
Сила пісні, потреба розвитку прадавнього, сакрального мистецтва кобзаря – бандуриста кликали до радикальних дій оновлення в сучасних умовах підготовки молодих виконавців. Ще більше ця потреба зануртувала в душі, коли поїздив Україною: поза її межі, відчув і побачив як люди спраглі цього духовного джерела землі.
Всі шестеро дітей грали на бандурі, співали, але жоден із хлопців не виявив бажання бути батьковим спадкоємцем. Дівчата обоє були в музиці, але швидше, як викладачі і носії автентичного жіночого співу.
От Василь і каже дружині: «Ми маємо шестеро дітей. Де шестеро, там і ще двоє виростуть. Я хочу передати все, що вмію і знаю… Як ти?» « Згода!» – була відповідь. Вирішив поїздити Україною, навідатись в дитячі будинки і знайти хлопчиків. Довго носився із цим задумом.
Борис Олійник, який на той час очолював УФК, взявся до створення комітету порятунку рідної пісні. Було скликано артистів, композиторів, працівників культури і всіх, якимсь чином причетних до пісенного джерела. Отримав запрошення і Василь.
Радиться з дружиною: «Що я там говоритиму?» А вона й каже: « Ти ж хотів узяти хлопчиків, щоб передати своє уміння. от і запропонуй відкрити кобзарську школу, хоч невеличку, адже на Січі завжди була кобзарська школа»
Засідання було бурхливе, пропозиції сипалися одна за одною. Борис Ілліч звернувся до Василя: «А ти що скажеш, Василю?»Ідучи до трибуни в думці чув весь час пісню на слова Лесі Українки: «Де тії струни, де голос потужний? Де теє слово крилате?»
А коли став на трибуну, то відчув за собою тисячі кобзарів-бандуристів, замучених, закатованих, але не скорених речників духу народного. Вони всі з єдиним запитанням зверталися до Василя: «Ну що ж ти зараз скажеш?»
І Василь мовив: «Потрібно створити кобзарську школу!»
Із безлічі пропозицій Василева залишилась. І почався довгий і тяжкий шлях до створення школи. Жодної наближеної структури у Міністерстві культури не було, і не дуже й хотіли за це братися. Охочіше взялось Міністерство освіти. Ніяк не можна було знайти школи, а головне, директора, що згодилися б прихистити у себе «новонароджене дитя» – кобзарську школу. Бо Міністерство освіти визначило приблизну структуру: кількість учнів, тип закладу (школа- інтернат), кількість викладачів, освітні програми. Потрібно було набрати 24 учні, щоб можна було задіяти заклад задуманого типу.
До вказаного терміну у нас було 23 учні. Тоді Василь попросив свого сина Богдана, який саме був учнем 9-го класу стати 24 у кобзарській школі, аби уможливити її відкриття. Хоч він і не збирався бути музикою, та батька послухав. Таким чином урочисте відкриття школи відбулося в заданий термін – 30 серпня 1989 року.
Віднайшли прадавній обряд посвяти в учні кобзаря: був і вогонь, і свячена вода із сакральним кропилом, і урочиста обіцянка майбутнього «кобзарика», як лагідно називали їх присутні, не звернути з обраного шляху, стати речником української душі.
Кілька випадків трапилось на відкритті непередбачених і несподіваних. Вступники до кобзарської школи були в основному із Західної України. Перед початком урочистого відкриття батьки кобзариків підійшли до директора, Іванової Галини Михайлівни, вручили їй жовто-блакитний стяг і сказали: «Якщо його не виставите, ми забираємо своїх дітей і роз’їдемось до домівок”.
Галина Михайлівна, член КПРС, ніде і ніколи не доторкалась до антирадянського напрямку. Але великий ентузіаст відродження свого села, яке стало неперспективним: зменшилось жителів, відповідно школярів, у колгоспі не вистачало робочих місць, люди мусили кудись їхати на заробітки – школа світлий струмінь у життєдіяльність села. Тому вона вчинила у стилі народної мудрості. Взяла жовто-блакитний прапор, наказала насадити на древко. Були в неї прапори всіх п’ятнадцяти республік СРСР. Організувала оформлення алеї прапорів, в тому числі і жовто-блакитного. І «всевидяче» око не побачило крамоли. І батьки були задоволені – прадавній прапор рідної землі, сонячний вогонь і блакить життєдайних водяних просторів, вільно майорів, вплітаючись у дивне дійство відродження притлумленої кобзарської пісні. І ще одна незвичайна подія: ті ж батьки-західняни, привезли булаву і попросили Олеся Бердника, щоб вручив Василеві, обумовивши давні традиційні звичаї і сакральне значення цього символу.
А були присутні на цьому дійстві не тільки ВІП-персони українські, а й з кількох інших країн: Польщі, Литви, Росії, Білорусії. З Росії представники програми «Сто минут». Бердник узяв булаву, підійшов до Василя , промовисто помахуючи нею, мовив: «Кажуть, що до булави потрібно і голови. Надіюсь, Василю, що в тебе вистачить того, на що натякали предки».
Василь узяв булаву, ніби зважуючи, теж змахнув кілька раз і сказав: «Сподіваюся, позичати не доведеться»
Потім по всьому СРСР демонстрували ці кадри з коментарями: «На Украине уже начали размахивать булавой». Але вже був не той час, мало хто звернув на те увагу. Ще до відкриття школи УФК, вишукуючи для школи кошти, бо новостворювана структура потребувала передбачених і непередбачених витрат, організував концерт кобзарів у палаці «Україна» . Це після славнозвісного концерту в оперному театрі 1969 року виступів кобзарів більш не було.
І тут грандіозне дійство: в одному з найбільших концертних залів, під промовистою назвою «Кобзарська дума», п’ятитисячна зала була ущерть заповнена глядачами. Адже окрім знаменитих старших кобзарів, задіяні молоді, які ще не виходили на такі сцени. Це був 1989 рік, березень місяць. Потроху оживав громадський рух, хоч ще недремно слідкували за всім «совдепівські» охоронці порядку.
А тут тобі виходить на сцену молодий бандурист із Львова Остап Стахів. На ньому розкішна вишиванка, блакитні шаровари і жовтий пояс. Співає стрілецьку пісню «Повіяв вітер степовий». Зала шаленіє. Далі Микола Литвин виконує пісню на слова С.Чернілевського, музика власна, «Україні» Линуть у зал щемливі слова:
«Не ганьбив дорогу твою мову,
І на продаж не ніс у світи !..»
Знову бурхливий сплеск емоцій.
Молодий кобзар Володимир Кушпет на старосвітській бандурі озвався з правіків традиційним кобзарським репертуаром.
Василь заспівав на слова І. Франка «Народе мій, замучений, розбитий» І коли дійшов до слів:
«Вірю в силу духа
І в день воскресний
твойого повстання!»,
п’ятитисячна зала звелася на ноги і стоячи дослухали. Знову шалені оплески.
Але почалась буденна робота становлення школи. Скільки бюрократичних викрутів і даремних паперових дій потрібно було здолати-виконати! Та справжні патріоти- українці були скрізь, хоч небагато. Саме завдяки їм, починаючи з найвищих інстанцій відбулося остаточне становлення школи.
Василь концертної діяльності не кидав. 1990 року проводився традиційний «Пісенний вернісаж», де вперше виділили окремо кобзарів-бандуристів, заспівав пісню сл. Петра Перебийноса «Рятуйте, люди, пісню”! Успіх окриляв до дій, бо пісня обійшла півсвіту.
Коли вже молоді кобзарики заграли на бандурах, брав їх з собою на виступи, як він казав, практичне навчання. Окрім того, намагався, щоб це було по школах, тобто своєрідна реклама для набору вступників.
А труднощі із ставленням кобзарської школи не меншали, а збільшувались. Найголовніше не вистачало вчителів потрібного фахового рівня і спеціалізації. І в школу почали проникати викладачі з провокативними ідеями, сумнівними моральними засадами.
Василь був заступником директора з кобзарської справи, а вищі інстанції давно натискали на директора, щоб якимсь чином звільнила його з роботи.
Інкримінували йому, що фахово не відповідає посаді. Став інший заступником, Василь лишився керівником виконавської практики та курсових і дипломних робіт. Всі “ходіння по муках” , щоб вибороти остаточний статус школи , пошук коштів, яких невистачало ні на інструменти, ні на обладнання й інші клопоти підірвали здоров’я. А тимчасом робота школи пішла в протилежному напрямку який суперечив задуманому – відродження кобзарства. Бо відродження кобзарства сприяло б пробудженню національної свідомості у всіх українців.
Державна ж політика була спрямована на асиміляцію та подальше знищення національної пам’яті. Це все привело до душевного дискомфорту і змусило Василя подати заяву про звільнення. Підлікувався Василь, і знову взявся до концертної діяльності. Створили творчий «тандем» з дружиною і успішно виступали всюди, куди запрошували. Особливо в школи, інститути, училища — туди, де молодь. Дружина несла казку, легенду, поезію, а Василь пісню в яких закодовано правічне українство .
Скільки нових пісень з’явилося! Цікава історія їх створення.
Запросили на ювілей Павла Чубинського, відкриття пам’ятника в Борисполі. Поет Петро Засенко, читав вірша «Пісня про пісню». Василь випросив у нього текст. На ранок по телефону вже співав йому справді пісню «Про пісню».
Дмитро Чередниченко на якомусь вечорі читав вірша про мову. Випросив текст. Через кілька днів була нова пісня «О ,мово! мовонько моя!» Знайшов у газеті вірша Бориса Олійника «Народе із Трипільських за порогів», і знову задзвеніла пісня. У газеті «Незборима нація» вірш Григорія Іванченка — обізвалась пісня. Тематика начебто одна, але яке розмаїття творчості у пісні і слові. «Отут з Трипілля наш пречистий виток» називається та пісня.
На слова різних авторів, дружини та власні складено 171 пісня, а в репертуарі Василя – 250 пісень народних і авторських.
Активно відгукувався на кожні запросини, особливо любив зустрічі з молоддю. Мав спільні концерти з народним артистом Анатолієм Паламаренком.
Побував із тріо «Золоті ключі» в Канаді. Українці щиро раділи зустрічі з рідною піснею. І «Золоті ключі» і Василь мали успіх. На одній зустрічі став свідком, як сварилися бандерівці, мельниківці. Він втрутився у сварку: “Bи ж за одну справу боролися, чому і зараз не єднаєтесь, а тішите ворогів сваркою і розбратом.” Його запитали: «А до якої партії, до якої конфесії ти належиш?» Він відповів: «Мене від народження Бог записав до єдиної партії, єдиної конфесії – я Українець».
Одного разу до нього прийшла вчителька із сусіднього села зі своєю ученицею, яка писала творчу роботу про відомих діячів культури.
Робота учениці була присвячена Василю Литвину. Дівчина запитала: «Василь Степанович, кого на сучасному рівні можна кобзарем назвати?» А вже точилася полеміка, хто кобзар, хто не кобзар, які вони були, і чи може бути сучасник кобзарем. Василь відповів: «Якщо історично визначати, хто такий кобзар, то однозначно це речник духу народного, хранитель і носій найбільшого скарбу – пісні.»
В сучасному вимірі я б так сказав: якщо співає артист, а всі зацікавлено слухають, якщо після концерту підходять до нього, хотять ще спілкуватися – значить він зумів піснею доторкнутися до найсокровенніших глибин слухачів. І не важливо скільки йому років—20, чи 70, не важливо, на чому він грає – на кобзі, бандурі, чи лірі. Але це кобзар.
Саме під таке визначення підпадає і Василь. Бо однаково сприймали його і школярі, і дорослі. Радісно стрічали і юні учасники змагань «Спасівці» на Хортиці.
Душею відгукувались учасники дійств у Холодному яру, яку щовесни проводить історичний клуб «Холодний яр».
Співав він допоки міг фізично. Навіть, коли руки стали нe слухатись, не зміг грати на бандурі, співав без бандури. І творив пісні до останньої змоги. Він був мудрий і в слові, бо його промови сприймали і молоді , і старші. А піснею зачаровував усіх. Варто почути було спів один раз і ти розумієш, що це враження незабутнє, що в душі щось зміняється і ти починаєш цікавитися і дивитися на світ по іншому.
В його записниках виявилося багато мудрих афоризмів і віршів, на зразок: «Пісня єдиний хліб душі людської». Або звернення до всіх сущих: «Люди! Співайте рідних пісень! Оживляйте душу!»
І як власне кредо:
«Співай душа, хоч серце плаче,
Співай душа, хоч лихо скаче,
Співай, кричи, хоч і болить!
Гучніш співай, щоб люд збудить,
Залитий пивом і вином,
Брехнею вкритих, мов рядном,
Своїх краян – синів Вкраїни,
І дочок з блуду повернуть
Співай гучніш! На чатах будь!
І не чекай не чекай собі заміни –
Співай!»
Відмітна риса його співу: він не виконував пісню, він так подавав, начебто і слова і музика народилися тільки що в його серці.
Тож його слова:
«Де звучить ще в устах рідна мова,
Де правдиві у пісні слова –
Там не знищена духу основа,–
Там в душі божа іскра жива!» –
звучать як заповіт.
А ця пісня, присвячена його пам’яті (муз. Я. Джуса, сл. А.Литвин)
Обірвалась бандури струна —
Болем зойком пішла луна:
Ще один цвіт убили морози
Ще одна заніміла весна.
Ой бандуро, душа ти співуча,
Голос твій крізь віки лихоліть
Із стрімкої Дніпрової кручі
Невпокорено рветься у світ.
Твої струни, то віще начало,
То живий духу нації знак –
З ними думи народні звучали:
Їх співав лицар волі – Козак!
Перелине від серця до серця,
Обізветься від роду до роду.
Ой порвалась бандури струна,
І погасла одна із пісень,
Тихим жалем бринить ще луна…
Хто ж підхопить той спів? Понесе?
Підхопіть же, хто може, той спів!!!
Автор Антоніна Гармаш-Литвин.
Нас можна читати у Твіттері: https://twitter.com/Nwrq6rwLYVxnfJq
Книги, які можуть Вас зацікавити:
ПОВНИЙ АТЛАС ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИН
ФІТОЕТНОЛОГІЯ УКРАЇНЦІВ. ЄВГЕН ТОВСТУХА.
НОВІТНЯ ФІТОТЕРАПІЯ. ЄВГЕН ТОВСТУХА.
ЦІЛЮЩІ РОСЛИНИ ІТАЛІЇ ТА УКРАЇНИ. Н. Г. СОБЕЦЬКА
