Питання про те, чи бачить Душа власне прощання, завжди хвилювало людей. Кожен хоч раз замислювався, що відчуває людина тоді, коли тіло вже нерухоме, а рідні стоять поруч і плачуть. Чи свідомість ще поруч, чи спостерігає за всім, що відбувається.
Мить, коли Душа виходить із тіла
Коли фізичне тіло перестає дихати, Душа не зникає одразу. Вона повільно відходить, ніби піднімається зі сну і оглядається навколо. У перші години після смерті Душа зазвичай залишається біля свого тіла. Вона чує голоси рідних, відчуває їхні емоції, бачить усе, що відбувається поряд.
У цей час Душа поступово розуміє, що вже не може рухати руками, не може доторкнутися до близьких. Але вона ще енергетично прив’язана до простору, де жила, і до людей, яких любила. Наші Пращури казали, що Душа тоді ходить по оселі, прощається з речами, з кутами, з порогом, який переступала все життя.
Як Предки проводжали Душу в перші три дні
Перші три дні вважалися найсакральнішими. У ці дні робили кілька важливих дій, щоб Душа правильно вийшла з земного простору і знайшла дорогу до Роду.
Світло для Душі
У хаті обов’язково тримали живий вогонь. Це була свічка, каганчик або братина з жаром. Світло ставили біля голови покійної людини. Предки вірили, що вогонь є провідником між світами і що він дає Душі спокій і орієнтир. Світло не гасили три дні і три ночі.
Відкрите вікно або щілина у дверях
Наші пращури завжди залишали вікно або двері хоч трохи відчиненими. Вони казали, що Душі потрібен вільний шлях, щоб вийти. Якщо все зачинити, Душа буде блукати в хаті та не зможе перейти далі. Тому перед самим прощанням відкривали шлях для переходу.
Вода для очищення
Поряд ставили миску або глечик з чистою водою. Вода вважалась пам’ятною і здатною утримувати інформацію про життя людини. Душа підходила до води, «дивилась» у неї, ніби у дзеркало, і знімала з себе земну втому. Після трьох днів цю воду ніколи не використовували. Її тихо виливали під дерево або течію.
Хліб як дарунок
На стіл клали шматок хліба і трошки солі. Це був знак пошани і гостинності. Хліб ніхто не чіпав. Це був символ того, що Душа ще з рідними. Після поховання цей хліб відносили на природу, щоб віддати силу землі.
Нічні розмови
Першу ніч рідні намагались не спати. Вони говорили тихим голосом, згадували добрі моменти життя, ніби допомагаючи Душі пригадати себе. Сміх був дозволений. Головне, щоб згадки були світлі. Вважали, що так Душа бачить, що її цінували.
Очищення дому і порогу
Перед тим, як виносити тіло, обов’язково прибирали поріг. Поріг був місцем сили, бо через нього Душа входила в життя і через нього виходить. Протирали його водою з полином або з сіллю, щоб шлях був чистим і без перешкод.
Не озиратись після виносу
Коли тіло виносили з хати, ніхто не мав озиратись. Предки казали, що Душа тоді стоїть позаду і дивиться на всіх. Якщо озирнутись, можна повернути її назад, і їй буде важко піти. Тому всі дивились вперед, а Душа спокійно слідувала до місця прощання.
Чи присутня Душа на похованні
Наші предки вважали, що Душа обов’язково є присутньою на власному похованні. Вона стоїть поряд, дивиться уважно, слухає кожне слово. Душа чує подяку і відчуває любов. Вона бачить, хто прийшов, хто щиро плаче, хто стоїть мовчки і думає про прожите.
Слова важкі або злі можуть затримати її. Тому люди намагались говорити спокійно і з пошаною. Вони проводжали Душу як мандрівника, а не як втрачену людину.
Перші три дні шляху
У цей період Душа ходить між світом людей і світом Духів. Вона згадує прожите, дивиться на рідних, торкається місць, які любила. Вона вже не має болю, але ще має пам’ять. Тому рідні в ці дні не сварились, не кричали, не робили різких рухів. Бо кожна емоція чіпляється до Душі.
Свічка, тиша і добрі слова створювали міст, по якому Душа переходила до Роду.
Як її зустрічали Предки
Коли Душа піднімалась, її зустрічав Рід. Кажуть, що на тому боці її чекають ті, кого вона любила. Коли поховання проходило спокійно, Душа йшла легко. Якщо хтось із живих тримався за неї, вона залишалась поруч, оберігала, доки біль не стихав. Але повний спокій приходив тоді, коли і Душа, і рідні сказали одна одній дякую і прощай.
Підсумок
Так, Душа присутня на власному похованні. Вона дивиться на все очима спокою і любові. Слова подяки відкривають їй шлях. Для наших Предків смерть не була трагедією. Це був природний перехід у простір Роду, новий етап шляху, продовження, а не кінець.
Книга, яку можна замовити тут: https://sribnovit.com/product/%d0%b2%d0%b5%d0%bb%d0%b5%d1%81%d0%be%d0%b2%d0%b0-%d0%ba%d0%bd%d0%b8%d0%b3%d0%b0-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%ba%d0%bb%d0%b0%d0%b4-%d0%b1%d0%be%d1%80%d0%b8%d1%81%d0%b0-%d1%8f%d1%86%d0%b5%d0%bd%d0%ba/
Велесова Книга. Переклад Бориса Яценко
Найпрофесійніший переклад сучасною українською мовою.
«Велесова книга» – це народний епос, тобто збірка різноманітних творів, які були написані (чи записані) багато століть тому. Одного автора тут бути не може, оскільки усі ті історії, обряди, молитви та інші тексти записувались різними людьми і в різні часи. Якщо ви готові зануритись у прадавню історію, тоді пропонуємо читати книгу «Велесова книга», народний епос українською мовою . Вважається, що це найперша пам’ятка української літератури, яка добре збереглась. А створена вона була ще до появи кирилиці. Велес є Богом творчості і скотарства у часи існування Київської Русі, і саме його іменем назвали цю книгу. Дослідники припускають, що написали її у 9-му столітті. Оригінальним матеріалом, на якому волхви записували тексти книги, були дерев’яні дощечки. Скільки їх могло бути тоді, невідомо, але до наших днів дійшло аж 38 штук. Це справжній скарб, який було знайдено у 1919 році на Харківщині. Сьогодні є можливість замовити книгу «Велесова книга» і можливість у сучасний спосіб торкнутись історії, дізнатись більше про походження слов’ян, їх побут і традиції, які існували у давнину. Це можливість краще пізнати самих себе.
