Пише листа до Одеси
Своїм дітям мати:
— Їду, дітки, до вас в місто
Віка доживати.
Я продала всю худобу,
Город і хатину,
Грошенята, як годиться,
Склала у торбину.
Як приїду — порадимось,
Як нам жити далі,
Отож, прошу, зустрічайте
Мене на вокзалі.
Одержавши таку звістку,
Дітки враз ожили
І раненько до вокзалу
Усі прикотили.
Старший син багато років
Прожива в Одесі,
Отож виїхав на зустріч
Він на «Мерседесі».
І молодший вже давненько
В місті прописався —
«Жигулем» біля вокзалу
Теж припаркувався.
Ну і дочка з чоловіком
На зустріч подались
Й до вокзалу помаленьку
Трамваєм добрались.
Стоять усі на пероні,
Потяга чекають,
А брати поміж собою
Жваво розмовляють.
— Мама буде жити
в мене, —
Старший братик каже, —
В мене дім — кімнат
аж вісім,
Де схоче — там ляже.
— Ні, я маму, —
каже менший, —
Заберу до себе,
В мене хата — два поверхи,
Ще краща, як в тебе.
Тільки дочка з чоловіком
Мовчки вдвох стояли,
Все на рейки дивилися —
Потяга чекали.
Ось і потяг підійшов,
Вийшла з нього мати,
Всі кинулись, як годиться,
Її зустрічати.
Стали неньку обнімати,
В щоки цілувати,
Та одразу помітили —
Чогось сумна мати.
— Чому, мамо,
засмучені? —
Почали питати. —
Чи не раді, що вас діти
Вийшли зустрічати?
— Ой, діточки мої любі,
Якби ж то ви знали!
У поїзді в мене гроші
Геть з торбою вкрали.
У синів (помітно зразу)
Обличчя скривились,
Туди-сюди на пероні
Враз заметушились.
Старший каже:
— Вибачайте,
Я вас полишаю,
Бо сьогодні на роботу
Дуже поспішаю.
Син молодший теж
крутнувся,
Пішов до машини,
— В мене, — каже, —
побачення
Через півгодини.
— Ой, синочки дорогенькі, —
Промовила мати, —
Куди ж мені тепер іти,
До чиєї хати?
Підійшов до неї зять,
Взяв за руку маму:
— Доведеться вам, матусю,
Жити разом з нами.
В нас квартирка —
дві кімнати,
Діток двійко маєм,
То вже якось вам куточок
В себе обладнаєм.
— Бачу, синки,
— мовить мати, —
Дітки ви «хороші»,
Та стрічали не мене ви,
А ті кляті гроші.
Вони в мене цілісінькі,
Я їх приховала…
Вибачайте, що неправди
Трохи вам сказала.
Хотіла я поміж вами
Гроші розділити,
Та віддам їх доньці з зятем,
Бо в них буду жити.
Автор Іван Мельник

Книга, яку можна замовити тут: https://sribnovit.com/product/%d0%b2%d0%b8%d0%ba%d0%b8%d0%bd%d1%83%d1%82%d1%96-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d1%86%d1%96-%d0%be%d0%bb%d0%b5%d0%bd%d0%b0-%d0%bf%d1%87%d1%96%d0%bb%d0%ba%d0%b0/

Викинуті українці. Олена Пчілка

Україна у великім боргу перед Оленою Пчілкою.
Майже нічого не зроблено для увічення її пам’яті.
Чи є в Києві хоч вулиця її імені?
А мав би стояти пам’ятник їй, як образові Української Жінки!
(Олесь Гончар, Щоденники, 29 грудня 1992 року).

У книзі відомої письменниці, вченої, громадської діячки, матері Лесі Українки Олени Пчілки (Ольги Драгоманової-Косач) вперше зібрано публіцистичні твори, оприлюднені в 1908-1914 роках часописом Рідний Край”, редактором і видавцем якого вона переважно була. В гострій полемічній манері всебічно висвітлюються “найнезручніші” історичні періоди українсько-еврейських стосунків, соціально-економічні та етнокультурні причини їх загострення, аналізуються витоки національної самоізольованості, економіко-фінансової та духовної експансії організованого єврейства на українських землях початку XX ст. Для масового читача.