Немає ніякого сумніву в тому, що слов’яни були сонцепоклонниками, на це вказує і арабський мандрівник Аль-Масуді. Він пише, що у слов’ян був навіть храм який розкривався з дахом і прибудовами, з яких спостерігали схід. Мертвих ховали, повернувши їх голови на схід чи зорієнтувавши їх очі або обличчя в цьому напрямку. І спати рекомендувалося повернувши голову на схід. Привітання та молитви до сонця, що піднімається або, що сідає, відомі в Південній Польщі, Білорусії і на Україні. Поклоніння сонцю як божеству увійшло і в християнський культ. Відомий звичай, поширений серед лужицьких слов’ян у Східній Німеччині, входячи в церкву, повернутися і вітати сонце, що сходить.В старі, добрі часи, коли людина відчувала і розуміла Природу, вона взаємно обдаровувала її радістю, силою, знаннями і натхненням. Для язичника Природа-Годувальниця його Мати; для жидохристиянина – вона лише бездушна, безмозка тварюка, створена Єговою.У слов’ян “Язик” означав те саме, що й “Племя”. Звідси: Язичництво – віра народна, на відміну від чужорідного жидохристиянства. “Освічені” церковники стали називати язичниками “Простолюдин”, які не бажають хреститися. Язичницьке світобачення незмірно ближче до осягнення вселенських таїнств, чим пізніші книжкові релігії і філософські трактати. За глибиною проникнення в таємне воно набагато випереджало і передбачало всі наступні наукові досягнення. У наявності дивне співзвуччя найдавніших міфів з новітніми уявленнями про Всесвіт. Обряди, які відбувались колись на лоні Природи, залучали її до магічної взаємодії: біомагнетичні струми, що циркулюють у колі споріднених істот – людей, звірів, квітів, дерев, лісових духів – утворювали єдине чуттєво-силове поле. Відомо, що людина, яка знаходиться в збудженому стані, випромінює особливу психічну енергію, тисячократно множиться в екстатично-шаманському, обрядовому трансі. Тоді уява, прагнення і веління людей, згуртованих однією всепоглинаючою Ідеєю, знаходять власне життя і навіть вкарбовуються на навколишньому середовищі, подібно до того, як світло, впливаючи на фотоплівку, утворює приховане, невидиме до прояву зображення (воно є, але його не видно). Пагорби, ліси, долини, камені, взагалі матеріальні об’єкти здатні нагромаджувати, зосереджувати і зберігати сліди душевних поривань – людських вібрацій, а потім віддавати їх іншим людям, співзвучно налаштованим. Ці “Відеозаписи”, можуть бути сприйняті не тільки деякими ясновидцями, але й особливо чутливими натурами, подумки заглибитися в далечінь часів, зануритися в споглядання Природи. Їм вдається деколи “Прочитати” літопис минулого душевними очима. “Віщі Світила грають головну роль в древній історії чудесного творення Землі, великі гірські ланцюги являють сліди їх колишніх шляхів”, – писав Новаліс. Можна тільки подивуватися Потужності людської уяви: Новаліс жив за два століття до появи таких понять, як астрогеологія і космогеобіоритміка, зв’язуючих загадкову циклічність гірськотворення і взагалі життя Землі з життям Сонця і його зверненням навколо ядра нашої Галактики (т.зв. галактичним роком). Приблизно раз в 180-200 мільйонів років Земля здригається в жорстоких муках, породжуючи гірські хребти. Це час одного галактичного року; Її «зима» або «літо» позначається на зміні лику планети. Язичницьке світовідчуття, на відміну від профанічного верхоглядного жидохристиянства, є занурення в Природу “В себе”. Чи не умоглядне богословське невігластво, а об’єктивне ВОЛОДІННЯ-відання прихованих закономірностей, що випливають безпосередньо з самої суті речей. Язичники не тільки були просвітлені окультною стороною Природи, яку вони почитали втіленням Держателя Життя – РОДУ, але і відчували себе гідними бути учасниками цього ВІЧНОГО ЖИТТЯ. Не безглузде біляче колесо, а саморозвиток, самоствердження на шляху ДОБРА безсмертного людського Я складає езотеричну серцевину язичництва. Єдині неписьмові способи передачі Священних Знань – це перетворення їх в обряди і звичаї. До стародавніх звичаїв слід ставитися з великою повагою, бо в них закріплений, досвід сотень поколінь, відображені накази і настанови Пращурів. ЦЕ І Є СПРАВЖНЯ КУЛЬТУРА. Знання про минуле свого народу язичники черпали не з рукописних вчених праць, а з потужного життєдайного джерела – народної пам’яті. Довгими зимовими вечорами діти слухали біля багаття та вогнища сказання про славні діяння далеких Предків, і коли вони дорослішали, проходили обряди посвячення в світ дорослих і самі відтворювали в барвистих обрядах, іграх ці діяння. Такою була наочна первісна історіографія. Те, що ми називаємо мистецтвом, було для тих людей дійсним життям, а не маскарадне ряжання. До народної культури був причетний кожен: не можна було не знати пісні, перекази, заклички, величання, голосіння … Кожен учасник хороводних священнодійств ставав на час чародієм-шаманом. Вищою метою Священних Обрядів було досягнення співчутливого єднання з духами-покровителями. Власне релігія в первинному значенні слова і є з’єднання. Стародавні обряди на відміну від штучних церковних, були ЖИВІ за змістом і здійснювалися з повним розумінням їх глибинного сенсу: через зовнішнє пізнавати внутрішнє, через символи проникати в невидиме. У дохристиянській культурі освячення не протистояло мирському; воно освітлювало світ, наповнюючи його неминущим змістом і сенсом, одухотворяло і ушляхетнювало всі почуття людини, весь його повсякденний побут. Кожен вчинок був обумовлений, цілеспрямований і обставлений відповідним обрядом. Кожен крок посвяченного був ходою, кожна дія переживалась як ОБРЯД-СВЯЩЕННОДІЙСТВО, зв’язок його з ПРИРОДОЮ-Батьківщиною-НАРОДОМ. Обряди та звичаї визначали і впорядковували весь уклад життя, всі відносини і всю трудову діяльність. На всіх знаннях та вміннях, будь то сцілення чи лозоходіння, піснетворчість або ратоборство, бортництво або хмелярство, – лежала печатка освітлення згори. Різьблення, розпис, вишивка, ковка, взагалі вплив на природний матеріал (дерево, камінь, глину, коштовні камені і т.д.) і творче перетворення його носило священний чи окультний характер. Не було ремісників, були високообдаровані умільці, які зберігали наступність одкровень, отриманих колись від самих Чурів і передавали їх з покоління в покоління. Сонцепоклонники кам’яного століття, творити мегалітичні храми на честь свого обожнюваного кумира, володіли такими силами і здібностями, які й не снилися нашим сучасникам. Загадкова суть СИЛИ, що лежить в основі всього сущого. Ми відчуваємо тільки її прояви, ніби нездоланне прагнення до продовження Роду. Всі сили Всесвіту спочатку були приховані в душі людини. А які були ці сили, можна судити по розвалинах Доісторичних Святилищ, навіть уламки яких приголомшують і наганяють містичний трепіт. Тисячотонні камені, непідвладні жодному підіймального крану, споруджувалися ЛЮДСЬКИМ волінням, тобто згустком душевної сили. Язичники, що живуть в місті, повинні надавати особливого, неминущого значення кожному дню свого життя за допомогою скромних і суворих обрядів, таких як славлення Сонця, догляд за кімнатними рослинами, уявне спілкування з Предками перед сном. Обряди не роблять людину ні праведником, ні магом, ні мудрецем, але вони пробуджують дрімаючі сили. Хоча містичну наснагу, древні називали “Священним божевіллям”, вона охоплює людину незалежно від його волі (і так само несподівано покидає). Язичник повинен підготувати себе до сприйняття подібних натхнень. При першій нагоді потрібно виїзджати в Ліс. Слов’яни – діти Лісу. Ліс – втілення всього доброго і світлого на Землі – здавна був нашим Покровителем. Образ дерева став архетипом, який глибоко укорінився в генетичній пам’яті: дитина найчастіше малює Сонечко і Дерево. Відуни знали, що час, проведений в Лісі, не зараховується людині в термін життя, бо Ліс – саме благодатне джерело тілесного і душевного здоров’я. Дерева криють в собі могутню природну величезну силу і можуть наділити нею людину. Але не всякого. Лісовик (по науковому: сукупність лісових біополів) чуйно вловлює всі помисли прибульця навіть на рівні підсвідомості. Якщо Ти прийшов з миром, добротою і співчуттям, він зустріне Тебе як свого. Звичайно, він не збереже Тебе від негод на все життя, але сьогоднішні скорботи як рукою зніме. Побратався з Дубом, покумився з Березою. Ходи до них частіше. Дерево буде радіти Твоєму приходу, надихатиме, і наділяти Тебе своєю життєвою силою. Деревом треба не просто милуватися, а полюбити його особистою любов’ю. І побачення з ним завжди глибоко особисте, сокровенне, як з коханою людиною. Без допомоги РІДНИХ Чурів і Берегинь наш Рух – буря в склянці води. ЇХ не пробудити, поки ми не розтопимо серцевим жаром тисячолітню мерзлоту забуття. Відновлюючи сьогодні живий зв’язок з НИМИ, ми поєднуємося ментально з нашим древнім РОДом а християнська писемність та інші несусвітні “грамоти”, лише повторюють жидівську манію богообранства з точністю до навпаки.Потрібно лише звернутися до матері-природи – природнього і єдиного оплоту наших моральних та ЖИТТЄВИХ СИЛ. СЛАВА РОДУ! СЛАВА ПРЕДКАМ! СЛАВСЯ ДАЖБОЖЕ!

Науково-дослідницький язичницький канал “Автентична Україна”.

Література, яку можна замовити тут:

ТРИПІЛЬСЬКІ КРИЛА УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ. АВТОР: СТАНІСЛАВ ГУБЕРНАЧУК

Автор книги-фаховий філолог, розкриває походження предковічних тем українських народних пісень: культу Сонця, Космічного Ладу, походження Світу, культу Предків, поетизацію Жінки, та ін.  Порівнюючи  давні твори, записані Аріями в Відичних працях з українськими піснями, автор виявив дивовижну, неймовірну тотожність сюжетів і сенсів  Книга захоплює з перших слів довершеністю, вишуканістю, поетичністю, чим справедливо славиться Українська Мова і створений від неї Відичний Санскрит.

ШЛЯХ У НЕВИМОВНЕ. АВТОР: ВАСИЛЬ ЧУМАЧЕНКО.

Запорожці… У кого при цьому слові не калатало серце і не здіймалася тепла хвиля у грудях? Воїни, які втілювали у своїй особі все те найкраще, що було притаманне українському народу. Невтомну волю та спрагу до свободи. Непідкупну щирість та спрямованість до правди-істини, за яку гідні були стояти на смерть. Серед загартованих у нескінченних битвах запорожців були і такі, що своїм знанням життя та військової справи виділялися навіть серед них. Це були воїни-кріри або характерники, як звали їх у Запорозькому війську. Про те, що вдалося взнати про їхнє життя, і піде в нас подальша розмова.

ВЕЛЕСОВА КНИГА. ПЕРЕКЛАД БОРИСА ЯЦЕНКА

Велесова Книга, на відміну від Біблії, описує життя і героїчну боротьбу наших слов`янських Предків та славлення наших Рідних Богів. Вона виховує пошану до Предків, Рідної Землі та Рідної Мови. Велесова книга – сенсаційна знахідка ХХ століття. Здається неймовірним, що письмена дохристиянської України-Русі зримо входять в наше життя і свідомість, що далекі Предки звертаються до нас дещо незвичною, але все ж знайомою мовою, прагнучи передати свій досвід тривоги, надії прислухайтесь до них і ви відчуєте їхню щирість і вас зміцнить їхня сміливість, огорне їхня мудрість. І зникне безодня століть, що розділяє нас, бо ми один народ, бо найважливішою для предків була єдність. Вона перемогла інертність і сумніви, відкинула в небуття всіх ворогів, що зазіхали на нашу землю. І це є предметом нашої гордості, наша національна ідентифікація, бо утриматися на найкращих чорноземах світу міг лише народ-воїн, народ-трудівник, який завжди був готовий відірватися від ріллі і взятися за мечі.

Кількість сторінок: 330
Мова видання: українська
Рік видання: 2001
Обкладинка: тверда

КОЗАЦЬКІ БУВАЛЬЩИНИ – ПАВЛО БРАНИЦЬКИЙ

Поема Козацькі бувальщини із циклу історичних поем для дітей різного віку з метою популяризації історії України та зокрема часів козацтва.

СВЯЩЕННЕ РЕМЕСЛО МОКОШІ

СВЯЩЕННЕ РЕМЕСЛО МОКОШІ. НАУКОВЕ ВИДАННЯ – Вінниця: Видавництво-друкарня «Діло» ФОП Рогальська І.О.,  © Босий О.Г., 2011.- 212 с.Обкладинка м’яка.

Рецензенти: академік АН України, доктор історичних наук Г.А.Скрипник; доктор історичних наук В.К.Борисенко; доктор історичних наук С.С.Парсамов

Людина з прадавніх часів живе у світі ритуалів і символів. Вони до сьогодні зберегли архаїчні уявлення про модель Світу, життя і смерть, добро і зло, що є однією з основ традиційної культури українців. Автор досліджує проблему походження, міфологічного змісту та закономірностей функціонування предметних символів – продуктів ткацтва у звичаєво- обрядовій сфері українських жінок, якими здавна опікувалась Богиня Мокоша, покровителька жіночих ремесел, володарка Нитки Життя і Долі. На обширному етнографічному матеріалі розкривається специфіка магічної практики українців, зокрема народних засобів і прийомів ворожби, знахарства, гадань; пояснюється психологічний механізм традиційних магічних обрядів, які передбачають спілкування людини з «надприродним» (дух, магічна сила, мана), розкривається міфологічна семантика виробів ткацтва: рушників, поясів, ниток, магічних вузлів та ін.

БЛИСКАВИЦЯ ПЕРУНОВА

Горностаева Мирослава. Блискавиця Перунова. Трилогія. Вінниця, ФОП Данилюк В.Г., 2011 р., 424 с. М’яка обкладинка, стандартний формат. Книга нова. Можлива доставка Укрпошою або Новою Поштою.

Повість «Блискавиця Перунова» переносить нас в одинадцяте століття… Вже віддалилися у минуле трагедійні часи, коли були повержені Боги Русі, вже позабули люди давню віру та призвичаїлись до нових порядків. Слабкість перемогла силу, а неміч розуму – мудрість Предків… Але ще теплиться надія повернути силу Давніх Богів в серці столітнього волхва Далебора, який доглядає збережене святилище Перуна на острові Хорсиця. Ще зеленіє остання жива гілка тисячолітнього Прадуба… Волхву Далебору пощастило – він знайшов учня, якому може передати найбільший спадок свого життя – вагу пам’яти пращурів та вояцьке вміння. Хлопчик-сирота, якому волхв дав ім’я Вогнедар, вивчився на воїна і жерця, присвятивши своє життя Богу Перуну. Та одного дня волхв Далебор приймає рішення повернутися у стольний Київ на поклик про допомогу від князя Всеслава, що нині перебуває у в’язниці. На Київ насувається ворожа орда степовиків. Якщо допомогти киянам відбити навалу, а Всеславу стати Князем Київським – з’являється шанс воскресити Віру Предків. Разом із Далебором вирушає до Києва і його учень, який дізнається, що в Києві служить тисяцьким чоловік на прізвище Борич. Той самий зрадник, що колись привів дружинників князя Ізяслава до лісового селища язичників Боричів і здійснив криваве хрещення, під час якого загинув увесь рід Вогнедара-Сяйвіра. Що далі станеться – відають лише Боги…

СИН СОНЦЯ

Роман «Син Сонця» оповідає про ті прадавні часи, коли арії володіли Індією. Сюжет його взято з давньоіндійського епосу «Магабгарата».Названий син сути – візничого Радгея, знайдений прийомними батьками на березі Ганги, понад усе прагне стати кшатрієм-воїном. За своє вояцьке вміння, виняткову чесність і шалену відвагу він вдостоюється покровительства принца Гастінапуру Дурьйодгани, котрий не тільки визнає знайду воїном, але і надає йому князівський титул. Та настав час, коли володар Гастінапуру мусить виступити на захист своїх володінь від ображених ним кровних родичів. Князь Карна Вайкартана (так бо нині звуть молодого воїна Радгею) присягнув принцу у вічній вірності, і дотримує слова, хоча йому доводиться битися проти власних братів по матері, один з яких є славетним воїном Арджуною. Та найстрашнішим ворогом Карни, сина арійського Бога Сонця, є все ж таки не Арджуна, а Крішна, втілене темношкіре Божество дравідійської Індії…

ЕНЕЇДА. ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Козаку і чорт не брат!
Шукаємо паралелі української минувшини з античною.
Є думка, що насправді цей твір – це добре законспірована реальна українська історія!
А на рахунок земних справ:
як бачимо лопата була основним інструментом військових і в античні часи.
Класика українського гумору з улюбленими всіма найкращими малюнками Анатолія Базилевича.

Малюнки з новою кольоровою палітрою.

,