Не називайте ви чужинця Богом

Стоять церкви, немов гриби отруйні,

Пархатий ангел Київ стереже…

Невже ми з вами — всі тупі і дурні,

Що як своє сприймаємо чуже?!

Невже ми не прозріли анітрохи?

Чи то вже рабства й чужини тавро,

Що сліпо віримо в чужого бога

І в те, що дасть він щастя і добро?

Не дасть, не дасть! Бо він же жид, ви ж — «гої»!

Та й зовсім він ніякий і не Бог.

Тож думайте своєю головою!

Чи мозок ваш зовсім уже усох?

Не називайте ви чужинця Богом!

Бог — наше слово, рідне, нечуже.

Вертайтеся до рідного порога,

Де Рідний Род оселю береже,

Де всі Боги єдині у Сварозі —

Дажбог, Стрибог, Мокоша і Перун,

Де Велес грає на сопілці й кобзі,

Торкаючись чарівних, срібних струн.

20.04.1998 р.

Святослав

Хоробрий, невгамовний, дужий, —

В походах все життя прожив,

До срібла й золота байдужий,

А тільки славу й Русь любив.

Розширив він Русі простори

Мечем на захід і на схід.

Ні ріки не страшні, ні гори,

Якщо задумав він похід.

«Іду на вас!» — так благородно

Володарів попереджав.

Тому ж то, й це було природно,

У ворогів пошану мав.

Не раз його просила мати:

 — Мій любий сину, охристись!

Як охристилась я й твій тато…

 — Від віри предків відреклись?!

Я ж не зроблю цього ніколи! —

Так вперто їй відповідав, —

Душею й тілом я не кволий,

Щоб віру рабськую прийняв!

Як взяв у руки свої владу,

На матір не зважав ніяк

І не приймав її пораду —

Відмовив на останок так:

— Щоб проміняв я Предків віру

На ту мерзенну та бридку?

Матусю рідна, знай же міру!

Скажу тобі я річ таку:

Щоб більше я не чув такого!

Бо зрада це! Запам’ятай,

Що від жидів й лихого бога

Я захищу свій рідний край!

До нас не прийде чужовір’я

Від греків чи жидів-хозар.

Я розіб’ю їх в пух, і пір’я

З них полетить до самих хмар.

Отруювати руські душі

Ніяким зайдам я не дам!

Русь поважатимуть! Примушу!

Не дам Вітчизну ворогам!

В походах жив як простий воїн

І просту їжу споживав.

Спав на землі й під головою

Сідло замість подушки мав.

Як оточили його греки,

Про честь Русі й тоді він дбав,

Бо не злякався небезпеки,

А воїнам таке сказав:

— Ми не відступимо з ганьбою

Тепер до руської землі.

Накласти краще головою,

Щоб не раділи греки злі!

Ганьба велика — буть в полоні —

Не нам судилась доля ця!

До Сонця підніміть долоні,

Що будем битись до кінця!

Бо мертві сорому не мають.

Ніхто ж не скорить нас, живих!

Хай нам Боги допомагають

Розбити ворогів лихих!

Шалена битва закипіла

І Русь розбила ворогів.

З Дунаю слава полетіла

Аж до Дніпрових берегів.

Хай сяє та безсмертна слава,

Немов Святий Вогонь з Небес,

Щоб дух великий Святослава

Між українцями воскрес!

7.08.1998 р.

Якби…

(князю Святославу)

Хоробрий княже, дужий, мудрий, сильний,

Якби ж здолав ромеїв ти, якби…

Тоді б народ наш був розкутий, вільний

Й не знав тисячолітньої ганьби.

Його б чужинські зайди не терзали —

Яких висот він міг би досягти!

Духовно і фізично не вбивали б

Його ворожі підлії кати.

Могутня Русь — батиї, чінгісхани

За сотні верст не сміли б підійти.

Голодомори, тяжкі втрати й рани —

Це ще тоді б унеможливив ти.

О, княже мудрий, я не дорікаю —

Ти за Вітчизну кров свою пролив.

Для неї, для Русі, для свого краю

Життя віддав і все, що міг, зробив.

Якби ти переміг, не ми в Європу —

Європа йшла б з поклоном до Русі,

Історія була б — правдивий опус —

Така, що шанували б її всі.

Ти б чужовір’я не пустив мерзенне

До нас у хату, навіть на поріг,

Якби у битвах лютих і шалених

Тоді ти Візантію переміг.

Якби… “Якби” в історії немає.

Є результат тяжкої боротьби.

Все ж крізь віки до тебе я звертаюсь:

«Якби ти, княже, зараз жив! Якби…»

16.03.2007 р.

Потвори

Там, де Русі простори —

У місті і в селі

Жили колись потвори

Привітні і незлі.

На вигляд — нежахливі,

А часто й навпаки:

Вони були вродливі —

Привабливі жінки.

А втім, — звичайні люди

Й творили всім добро.

За що ж на них усюди

Лежить ганьби тавро?

За те, що лікували

Дорослих і дітей

І від хворб звільняли

Стражденних всіх людей?

Чому бридке — потворне?

У чому справа тут?

Чом біле стало чорне? —

Це ж християнський бруд!

Письменники й лінгвісти!

Я прошу вас на суд.

Хай буде слово чисте —

Відмийте чорний бруд!

19.08.1996 р.

Заповіді — антизаповіді

1. Убий!

Якщо тебе захоче вбити

Жорстокий вбивця, підлий, злий,

Не дай йому цього зробити

І як собаку його вбий!

2. Дай у пику!

Якщо по лівій тебе вдарять,

То правої не підставляй!

А розвернися для удару —

Нападникові в пику дай!

3. Забери украдене!

Не кради, а забери своє!

Не давай украсти більш чужинцю!

Знай же ти, обкрадений вкраїнцю:

Будуть красти, поки ти даєш!

4. Чини перелюб, якщо…

Якщо ти сам того не знаєш,

Котру із двох жінок кохаєш,

Як їм обом ти милий, люб,

Чини, мій друже, перелюб:

Повинен кожну поважати,

Більш не дурить, не ображати.

Як будуть діти — всі твої —

Такі тобі слова мої.

5. Вернись до рідних кумирів!

Це для тебе створили юдеї

Рабську віру, щоб став ти рабом,

Щоб назвав ти цю віру своєю

І корився чужинцям ладком.

Щоб не прагнув шукати кумирів —

Знав лиш тих, що створили тобі,

Щоб не жив ти на світі, а хирів

Й опиратись не міг в боротьбі.

Не вклоняйся чужинському богу!

Повертайся до рідних Богів!

Стань на Пращурів рідних дорогу,

Що веде нас з далеких віків.

16.06.2008 р.

До Андрія Первозваного

Андрію Первозваний!

Апостоле незваний!

Ніхто тебе не звав!

Й у нас ти не бував!

Іди за три смереки,

Де всі жиди та греки!

Або на смітник киш!

А нас облиш!

До Кирила

Кирило ніби нам писемність дав.

Насправді — просто облизня спіймав.

До нього в нас було письмо своє.

Хвала Богам, воно і зараз є.

5.07.2008 р.

Вогнище Рідної Віри

Палали вогнища злотисті,

Жерці їх свято берегли

І світло їхнє променисте,

Як дар Богів, крізь час несли.

Вогнище Рідної Віри —

Світло з далеких століть.

Вогнище Рідної Віри

В серці моєму горить!

Горіли вогнища, палали

Впродовж віків, тисячоліть,

Але лихі часи настали:

Князь захотів їх загасить.

В Вогнища Рідної Віри

Кинув подоби Богів,

Ну а киян, наче звірів

В річку загнав і христив.

Погасли вогнища священні,

А замість капищ — вже церкви,

Та рідна віра незнищенна.

Русь не схилила голови!

Вогнище Рідної Віри

Потайки люд запалив,

В рідних Богів він ще вірив,

Та не було вже волхвів.

Скрізь християни вже панують

І чужовір’ю вчать дітей,

І все язичницьке шельмують,

І в рабство тягнуть всіх людей.

Вогнище Рідної Віри

Згасло на довгі віки,

Душі людей чужовір’я

Тиснуло гнітом тяжким.

Прийшов Віщун, прийшла Волхвиня —

І знову вогнище горить.

І ворог вже тепер віднині

Його не зможе загасить.

Вогнище Рідної Віри

Вічно гори, не згорай!

Вогнище Рідної Віри

Силу й наснагу нам дай!

14.07.1999 р.

Славень

(Галині Лозко)

Відбудуймо жертовники наші

В праці розуму, рук і долонь,

Трунок з медом налиймо у чаші,

Запаливши священний вогонь!

Воздамо всім Богам возливання —

Нашим рідним і вічним Богам.

Хай не згаснуть шляхетні бажання

Відродити зруйнований храм!

Обертається Коло Свароже

Від минулих в майбутні роки.

Опромінює світло Дажбоже

Нашу землю крізь довгі віки.

Відбудуймо ж жертовники наші —

Час невпинно тече мимо скронь.

Вип’єм, браття, із спільної чаші!

Хай палає Священний Вогонь!

17.04.1996 р.

Література, яку можна замовити тут:

Або за телефоном 099 544 7701

ТРИПІЛЬСЬКІ КРИЛА УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ. АВТОР: СТАНІСЛАВ ГУБЕРНАЧУК

Автор книги-фаховий філолог, розкриває походження предковічних тем українських народних пісень: культу Сонця, Космічного Ладу, походження Світу, культу Предків, поетизацію Жінки, та ін.  Порівнюючи  давні твори, записані Аріями в Відичних працях з українськими піснями, автор виявив дивовижну, неймовірну тотожність сюжетів і сенсів  Книга захоплює з перших слів довершеністю, вишуканістю, поетичністю, чим справедливо славиться Українська Мова і створений від неї Відичний Санскрит.

ШЛЯХ У НЕВИМОВНЕ. АВТОР: ВАСИЛЬ ЧУМАЧЕНКО.

Запорожці… У кого при цьому слові не калатало серце і не здіймалася тепла хвиля у грудях? Воїни, які втілювали у своїй особі все те найкраще, що було притаманне українському народу. Невтомну волю та спрагу до свободи. Непідкупну щирість та спрямованість до правди-істини, за яку гідні були стояти на смерть. Серед загартованих у нескінченних битвах запорожців були і такі, що своїм знанням життя та військової справи виділялися навіть серед них. Це були воїни-кріри або характерники, як звали їх у Запорозькому війську. Про те, що вдалося взнати про їхнє життя, і піде в нас подальша розмова.

ВЕЛЕСОВА КНИГА. ПЕРЕКЛАД БОРИСА ЯЦЕНКА

Велесова Книга, на відміну від Біблії, описує життя і героїчну боротьбу наших слов`янських Предків та славлення наших Рідних Богів. Вона виховує пошану до Предків, Рідної Землі та Рідної Мови. Велесова книга – сенсаційна знахідка ХХ століття. Здається неймовірним, що письмена дохристиянської України-Русі зримо входять в наше життя і свідомість, що далекі Предки звертаються до нас дещо незвичною, але все ж знайомою мовою, прагнучи передати свій досвід тривоги, надії прислухайтесь до них і ви відчуєте їхню щирість і вас зміцнить їхня сміливість, огорне їхня мудрість. І зникне безодня століть, що розділяє нас, бо ми один народ, бо найважливішою для предків була єдність. Вона перемогла інертність і сумніви, відкинула в небуття всіх ворогів, що зазіхали на нашу землю. І це є предметом нашої гордості, наша національна ідентифікація, бо утриматися на найкращих чорноземах світу міг лише народ-воїн, народ-трудівник, який завжди був готовий відірватися від ріллі і взятися за мечі.

Кількість сторінок: 330
Мова видання: українська
Рік видання: 2001
Обкладинка: тверда

КОЗАЦЬКІ БУВАЛЬЩИНИ – ПАВЛО БРАНИЦЬКИЙ

Поема Козацькі бувальщини із циклу історичних поем для дітей різного віку з метою популяризації історії України та зокрема часів козацтва.

СВЯЩЕННЕ РЕМЕСЛО МОКОШІ

СВЯЩЕННЕ РЕМЕСЛО МОКОШІ. НАУКОВЕ ВИДАННЯ – Вінниця: Видавництво-друкарня «Діло» ФОП Рогальська І.О.,  © Босий О.Г., 2011.- 212 с.Обкладинка м’яка.

Рецензенти: академік АН України, доктор історичних наук Г.А.Скрипник; доктор історичних наук В.К.Борисенко; доктор історичних наук С.С.Парсамов

Людина з прадавніх часів живе у світі ритуалів і символів. Вони до сьогодні зберегли архаїчні уявлення про модель Світу, життя і смерть, добро і зло, що є однією з основ традиційної культури українців. Автор досліджує проблему походження, міфологічного змісту та закономірностей функціонування предметних символів – продуктів ткацтва у звичаєво- обрядовій сфері українських жінок, якими здавна опікувалась Богиня Мокоша, покровителька жіночих ремесел, володарка Нитки Життя і Долі. На обширному етнографічному матеріалі розкривається специфіка магічної практики українців, зокрема народних засобів і прийомів ворожби, знахарства, гадань; пояснюється психологічний механізм традиційних магічних обрядів, які передбачають спілкування людини з «надприродним» (дух, магічна сила, мана), розкривається міфологічна семантика виробів ткацтва: рушників, поясів, ниток, магічних вузлів та ін.

БЛИСКАВИЦЯ ПЕРУНОВА

Горностаева Мирослава. Блискавиця Перунова. Трилогія. Вінниця, ФОП Данилюк В.Г., 2011 р., 424 с. М’яка обкладинка, стандартний формат. Книга нова. Можлива доставка Укрпошою або Новою Поштою.

Повість «Блискавиця Перунова» переносить нас в одинадцяте століття… Вже віддалилися у минуле трагедійні часи, коли були повержені Боги Русі, вже позабули люди давню віру та призвичаїлись до нових порядків. Слабкість перемогла силу, а неміч розуму – мудрість Предків… Але ще теплиться надія повернути силу Давніх Богів в серці столітнього волхва Далебора, який доглядає збережене святилище Перуна на острові Хорсиця. Ще зеленіє остання жива гілка тисячолітнього Прадуба… Волхву Далебору пощастило – він знайшов учня, якому може передати найбільший спадок свого життя – вагу пам’яти пращурів та вояцьке вміння. Хлопчик-сирота, якому волхв дав ім’я Вогнедар, вивчився на воїна і жерця, присвятивши своє життя Богу Перуну. Та одного дня волхв Далебор приймає рішення повернутися у стольний Київ на поклик про допомогу від князя Всеслава, що нині перебуває у в’язниці. На Київ насувається ворожа орда степовиків. Якщо допомогти киянам відбити навалу, а Всеславу стати Князем Київським – з’являється шанс воскресити Віру Предків. Разом із Далебором вирушає до Києва і його учень, який дізнається, що в Києві служить тисяцьким чоловік на прізвище Борич. Той самий зрадник, що колись привів дружинників князя Ізяслава до лісового селища язичників Боричів і здійснив криваве хрещення, під час якого загинув увесь рід Вогнедара-Сяйвіра. Що далі станеться – відають лише Боги…

СИН СОНЦЯ

Роман «Син Сонця» оповідає про ті прадавні часи, коли арії володіли Індією. Сюжет його взято з давньоіндійського епосу «Магабгарата».Названий син сути – візничого Радгея, знайдений прийомними батьками на березі Ганги, понад усе прагне стати кшатрієм-воїном. За своє вояцьке вміння, виняткову чесність і шалену відвагу він вдостоюється покровительства принца Гастінапуру Дурьйодгани, котрий не тільки визнає знайду воїном, але і надає йому князівський титул. Та настав час, коли володар Гастінапуру мусить виступити на захист своїх володінь від ображених ним кровних родичів. Князь Карна Вайкартана (так бо нині звуть молодого воїна Радгею) присягнув принцу у вічній вірності, і дотримує слова, хоча йому доводиться битися проти власних братів по матері, один з яких є славетним воїном Арджуною. Та найстрашнішим ворогом Карни, сина арійського Бога Сонця, є все ж таки не Арджуна, а Крішна, втілене темношкіре Божество дравідійської Індії…

ЕНЕЇДА. ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Козаку і чорт не брат!
Шукаємо паралелі української минувшини з античною.
Є думка, що насправді цей твір – це добре законспірована реальна українська історія!
А на рахунок земних справ:
як бачимо лопата була основним інструментом військових і в античні часи.
Класика українського гумору з улюбленими всіма найкращими малюнками Анатолія Базилевича.

Малюнки з новою кольоровою палітрою.