265. Києграде, столице Трипілля
І Сьвятине Орійських Племен,
Не владар Ти, монаше бездїлля
І безвихідь грядущих времен…
266. Полохлива, понура картина,
Тихе рюмсання, чад, розп’яття,
Безпорадна адамська провина
І безглузде тупе каяття…
267. Алилуйщиків тьма! Київ критий
Чорноризними юрбами. Тло
Панахидне, охляле. Розбитий
Град Руси, де владарство жило.
268. Десять тисяч монахів! І чуда
Чудотворних ікон і владик,
Очевидно, не наших. Приблуда –
Грек у нас на Руси чарівник.
269. Імена Русичівські Могутнї:
Ярополк, Сьвятослав, Вогнедар,
Справдї рідні такі, самобутнї,
Хтось поганством зове, б’є, як твар.
270. Хтось зумів нами нас покорити
І назвати «поганством» Наш Ум.
Щоб хотїлось нам з Рідного кпити,
Він Його опотворив на глум.
313. О, Дажбоже, твої рідні внуки
Є холопами Греків, Татар.
Поневолений дух, скуті руки
І з хрестом, як чума, яничар.
Лев Силенко. “Гість з Храму Предків”).