(Фрагмент розділу з історичного роману “Писане серце”)

Автор: Марія Дзюба

Наступного дня неабияка злоба зустрілася вже у церкві. Тягла похмурим холодком зі самого пресбітерію, де скрився служитель вівтаря. А після літургії взялася викрешувати іскри з його всечесних очей і рота. Цілі снопи цих колючих іскор неспасенно сипалися на смиренно схилені голови прихожан. Всі щиро погоджувалися зі вкрай роздратованим отцем Даниїлом в тому, що вони є тяжко грішними, никли все нижче й нижче та рясно ознаменовували себе хрестами. Усі святі з Отцем і Сином, і Святим Духом пронизували їх не менш грізними, ніж у єгомостя, поглядами зі зловіщо-темних від часу і кадіння ікон. З багатьох очей прихожан котилися сльози завчасного каяття, бо знали, що предвічна химородна сила їхнього гуцульського роду-племені все таки переможе! Переможе, аби звести нінащо ось ці, в даний момент дійсно щирі, смиренність, страх Божий, відчуття власної порочної недосконалості під куполом Божого храму. Переможе, бо як тільки втомлене за день сонечко зачне собі на краю небес вистелювати червоними шовками ложе на спання — ніхто нікого не спинить урватися за село, у квітучу луговину над бистрим потоком. Потягнуться туди ще завидна і ґазди з ґаздинями, і дівчата з леґінями, і сільські музики…
— … Який сумлінний раб Божий може так паскудно себе вести? Язичники колись не знали Христа і приносили в жертву своїх дітей! А ви й нині хочете до них уподібнюватися! Дикуни! — люто стискав хрест у пухкому, опертому на величезний живіт, кулаку пастор людських душ. — У ваших утробах поганська отрута! І ви не перестаєте нев бризкати на Ісусове зболене серце, який за ваші гріхи поніс тяжку жертву на хресті і толочите Боже милосердя! Ви забули про страх Божий! І нині тяжко зневажаєте найбільшого зі святих — Івана Хрестителя, бо ліпите до него якогось свого дикунського Купайла! Палите вогниська, провадите ворожбитства, чините оргії та плодите копилів! Та йна сім не спиняєтеся! Що не Боже свято, то ви то поганство за собов волочите і волочите! То якогось ідола дідуха в’яжете собі із соломи на Рожденство Христове, то козу водите, то якогось боввана Коляду до сонця припасовуєте і єму сороміцьки колядуєте. Що Бог має про вас думати, коли чує з ваших паскудних писків отаке: «Попід небеса летит ковбаса, а грань у печи пестит колачі, бо ми не спимо — сонце котимо, світ веселимо!». Вам весело? Бійтеся! За таку гидь Бог Вас у пеклі так попестить, шо Вам очи вилізуть! Ісус Христос, як ходив по земли, то ніхто не чув аби він колядував чи щедрував, або людей такому дурному звичаю вчив. Хіба ви, що є пустим порохом під ногами Творця, вартуєте сонце котити, світ веселити? Ви маєте в смиренню і терпінню заради свого спасіння в поклонах вічних перед Богом бути! Але де! Ви якийсь поганський Великдень ще й до найсвятішого Христового Воскресіння тулите! І тут також розгульні поганські гаївки горланите! Та ще й хороводи беретеся коло церкви водити і знов на сонце, замість Спасителя, уповати! Та чи то я годен зрахувати ваші пекельні гріхи? Встидайтеся перед лицем Господа! Ви недостойні поріг сего святого храму переступити! Але й Господь, і я, Його вірний слуга, вічно йдемо вам на попуст, а ви того не цінуєте. Не дурно серед вас повно таких, що їх в дебрі тягне, аби звідти нападати тай грабувати. Вовкулаки! Ви будете прокляті, якщо не опам’ятаєтеся і не покаєтеся! Гаряча смола буде облизувати ваші поганські кости, а пекельний вогонь — випалювати ваші безсоромні очі у вічних муках! Чорти будуть помішувати вас вилами та настромляти на них ваші лукаві серця…
Ксеня слухала тяжкі проповідницькі прокльони та погрози і… похмуро зчитувала люту неприязнь до своєї отари з лиця пастиря. Смиренної отари, яка все таки насмілюється вряди-годи плюнути на гріх і рвонути на «вільну пашу». Ну, добре, розмірковувала Ксеня, грішникам — пекло, вічні муки, смола гаряча, але чого чортам такий фрай — тішитися людськими муками, штрикати їх вилами в серце? Чим вони собі такі солодкі забави заслужили в Бога? Що це рогате поріддя кращого від людей для Бога зробило? Поклонів йому не било, слави йому не співало, храмів не будувало… Щооо? Але що вона знає? Святого Писанія не читала… А до всього, останнім часом в селі все рідше народжується копил купальський. А ось панських байстрюків від зґвалтованих ними най файніших гуцулок немало…Отець же не вгавав. Таки не на жарт розійшовся. А Ксені, як на зло, пробиралося в голову щось зовсім інше. Баба-небіжка приповідала інакше, ніж отець перед святим іконостасом. Баба знала те, що ще від своєї баби чула. Таке давне-предавне, що мало в собі повно-преповно сонця і радості, життєдайного буйства і щирості… Ксеня важко зітхнула, а рука завчено скинулася перехрестити грішні думки. Із церкви люди виходили похнюплені, мовчазні. Продовжували вже самі себе тяжко бичувати думками за власну гріховність, за нездатність оцінити, як належить, ані Божі страждання ради їхнього спасіння, ані науку слуги Божого, якому вже не до витримання їхні гріховні язичницькі вибрики. Бо вони, грішні, хочуть зазнавати бодай краплю того раю ще за життя і не розуміють, що рай лише посмертно може настати для простого хлопа. І не просто так настати. Рай треба заслужити ще тут, у земному пеклі. Аби не вийшло так, що з пекла та в пекло, о! Але чорти на те й чорти, аби наздогнати по дорозі присмирнілий Божий люд та й поздувати з їхніх плечей легких, як пух, ангелів-охоронців, що нашіптують людині божественне. Певно, старалися нечестивці, аби до такої міри в людських серцях завирувало людське, земне і житейське, щоб аж здавалося райським! Бодай на один вечір чи ніч! Чим далі віддалялися від святого храму гуцули, то все вище піднімали голови, зачерпували очами сонця і вже кидали скрадливо одне в одного ясними запитальними поглядами, на які отримували мовчазні посмішки-відповіді. Ця магічна таїна мимовільної невимовної згоди і єднання дарувала таке внутрішнє рвіння і такий життєдайний запал, перед яким меркли всі буденні прикрощі й біди, всі страхи й покаяння, бо гуцульська душа прагнула напитися земної радості. Гуцульська душа не могла вже витримувати такої нагромадженої гріхами і страхами свідомості у невольничих буднях. А Купайло кликав викупати ту свідомість бодай у куцій годині щастя і волі. Аби змила ті гріхи і страхи чиста бистрина хвиль, аби очистило від них полум’я купальської ватри, аби від них замаїлися душі цілющим зіллям. А раптом таки станеться диво. І чарівна квітка папороті нині таки дасться в руки тяжкій гуцульській долі. Дасться і повелить духам природи змити з гуцульського лиця чорне тавро суцільної гріховності. А потім ті духи визбирають під місячним сяйвом усі, до одного, гріхи збідованих людей та й на чотири буйні вітри пустять. І віднесуть їх ті вітри аж за величні бескиди та скинуть в найчорніші провалля! Хай буде так, якщо з цими гріхами не можуть впоратися ані щирі молитви, ані нудні і малозрозумілі окрім «Господи помилуй і подай!» церковні відправи, ані святе причастя… А вони все плодяться та й плодяться… Плодяться та й плодяться…
— Йдете? — підморгнула таємниче Дзвінка, наздогнавши Ксеню з Матієм, які вже звертали на своє подвір’я. Якщо вона ще продовжувала носитися на сільські свята, то її Штефан давно почав їх оминати. Людські зиркання в його бік та небажання багатьох навіть подати йому руку попахували недобрим.
— Йдемо! — твердо відрізав їй Матій, неабияк здивувавши Ксеню. Він уже здивував її нині вдруге, коли виявив зранкубажання піти з нею до церкви. За воротами Ксеня уточнила в нього:
— Шо, справді, йдемо?
— Йо.
На сегорічну купальску забаву йдемо разом. Ксеня посміхнулася. Їй теж хотілося побути в цьому магічному полум’яному вирі нестримної радості. Вдома розповіли Оді про гнівне казання панотця. Оду особливо зачепило сказане про людські жертви.
— Лукавлєт ксьондзи! Наші пращури найдужче леліяли свій Рід. У наймилішого їм Бога-Соненька і решти Богів ніц так, гі тепер, не жебрали. А лише їм дєкували та й славили їх, бо мали за шо. Боги, окрім житє, давали людем ше й волю і змогу творити в своїм Роді усєкі земні благодаті на щістє та й на радість, а не на тєжке терпінє й бідованє. Хіба би могли ті, шо Рід свій понад усьо шінували, дітий із сего Роду в жертву давати? О-о-ой, єка то киринь чужинска впала на наше, предковічне! А чо’ ту явну людску жертву на розп’єтю ніхто до голови не бере? Значит, так си чинило колись в тім народі, єкого обрав собі Бог ізраїлів та й показав їм, єких жідав жертв. Мало, шо людских, та ше й — рідного єдинородного сина! А тепер ту ганьбу стараютси нашим пращурам приписати. Мооой! Давно то в світі великими страхами і загребущими руками зі слабої голови на здорову перекинуто… Здає ми’ си, шо злість панотцева кипит від того, шо не до покривджених людий єго масна душє горнеси, а до їх кривдників. Айя! А наш Купайло і та радість звичаєва, шо з ним приходит, єк і з инчими свєтами — то і є якраз нашє старовіччина прадавна! То той наш корінь глубокий, шо єго все підрубуют та й підрубуют всєкі зайди. А без того коренє не було би русина-гуцула на світі. То, певне, небо на землю впаде з дива, єк дамоси гет чисто підрубати. На то й маємо бартки замашні. Нашє бартка — то наш острий дух, трембіта — то нашє душє, а Зелена Верховинка — то нашє мамка рідна. Не знаю ци ше єкийс нарід у світі має таку свєту земну трійцю. Не чула-м за свій вік прожитий. Колис старі люди все приказували: «Єк своє не справдиш, то в чужім си загладиш». Єк може свєтий отець у свєтому храмі так лукавити, коли добре знає, шо наше було перше, а церковне потім прийшло? Та ше й непрошене. Наше, де си вродило, там жиє — в душєх і на земли. Церковне, бідна головонько, страхом заганєют. То все так є, шо коваль конє кує, а жєба ногу підставлєє. Далеко церкві до нашого, предковічного…— Ше за оргії й копилів дорікав… — потупила очі Ксеня.— Ніхто в нас такого не знав! То хіба у жидівських царів, помазанців Божих, були оргії тай всєка содомія — по тисєчи жон і наложниць нараз! Їм всьо було мож, бо їх Бог їм якраз тим і годив. А на нас і на наших Богів злостивси. Та й на Купайла було зовсім инче. Тихе і сховане. До людского маленького щістє припасоване. Того й благословивси кавалок такої небуденної волі раз на рік, за єку не судили. Бо щістє людске — то під небом не так легко, єк «Оченаш» мовити. А раз прийшла у сей світ людина, то бодай крішку того щістє має мати, єк не судилоси більшого. Не кажді дівці світит вродитиси таков, аби за нев леґіні барвінком вилиси. Або таков, аби ї’ був до душі той, кому вна’ мила. Та й втрачєє, нещасна, і чєс, і долю, й лишєєси сама, єк билина. Тут ї’ міг зарадити лише Купайло тай люди. В сю ніч могла тайно зачєти від того, хто ї’ милий. І се мав розуміти чи той леґінь, чи той чоловік і навіть єго жона, єкби здогадаласи. Бо зачєту в купальску ніч дитину мали колись за дар від самого Купайла. З того ніхто не смів ні кєпкувати, ні злість тримати. То ше з тих чєсів серед нас жиє приповідка: «Страшну, саму, чи каліку — Бог прибавит тобі віку». Нині се смішки, а тоди в громаді хотіли щістє каждому. Бо не було серед людий ні такої неволі, ні такої неправди, ні такої заздрости, єк тепер. Дівку, шо понесла від Купайла, вся громада колись сокотила й помагала купальску дитинку зростити. Не то, шо нині. Бо така дитинка, первинка й мізинка, не проста, а помічна. Коли мав хто єку болєчку, а ся дитинка рученьку приклала, то болєчка легко гоєласи. Отаке то, діти. Шо би си в світі не робило — треба собі своє знати. Бодай знати, єк не мож мати. Своє розвиваєси, гі бук молоденький, а чуже людину гне, гнітит і заступає сонце. Колись, май, наші Боги були ліпші. Хтось лісом правив, хтось — горами, хтось — звіринов, хтось — полонинками і маржинков… То були норовисті Боги, але радісні. От, озьмім наших Чорнобога й Білобога. Перший міг наробити збитків людем, а другий ішов за ним і поправлєв шкоду. Наші давні Боги могли почубитиси між собов, але в них і гадки не було нищити народи, або увес світ разом з невинними дітьми, маржинов і звіринов потопити. А тепер таке настало, шо ворог має з людини кров пити, тєжко ї’ катувати, а людина мусит єго за се любити, прощєти й казати: «на, бий ше!»… Де наш світ колись таке видів?!
— Ви так красно мовите, так то всьо знаєте, мамко. Подібно мої небіжка баба Злата приказували… — дивилася зачудовано на Оду розчулена Ксеня.
— Шо нам нашє старшина вповідала, то й ми вам, молодим, у спадок передаємо. Би-сте моцно то собі в души трималита й знали. Бо знати — то велика річ. Єк не знаєш свого — чуже тобі душу віп’є.
— Дєковать вам ґречно, мамко, — пригорнулася Ксеня до Оди.
— Єк з вами мило…
* * *
Сонце вже було низенько і луговина над рікою пістрявіла усіма барвами гуцульських вишиванок, грідушок, стрічок, дармовисів, віночків… Посеред луговини дівчата з розпущеними косами квітчали купальське гільце та плели собі віночки. Хлопці поруч обвивали акуратно соломою колесо — символ Сонця, який опівночі покотиться, обійнятий полум’ям до ріки, аби вогонь зріднився з водою і творив щасливе буття на землі для людей і тварин, дерев і всякого зела. Парубки зачіпали жартами дівчат, а ті над ними кепкували співанками:
Ой, на горі корито, корито
Повно води наллєто, наллєто,
Дівки ноги вімили, вімили,
Хлопці юшку віпили, віпили…
Хі-хі-хі-хі…
Парубоцтво в боргу не залишалося:
Ой, то на Купайла жєба в борщ упала,
Хлопці не поспіли — дівки жєбу здзіли…
Ха-ха-ха-ха…
Трохи далі троїсті витинали «гуцулку», під яку весело притупували та підтанцьовували ґаздині. Ґазди зносили на купувсе, що принесли з дому на розпал купальської ватри: хто старий кошик, хто розсохлу діжку, хто перепріле корито, хто беззубі граблі, бо так належалося споконвіку. Сипалися жарти, перевиті співом і сміхом…
— А подивітси лиш, єк та нинішна молодь ґзитси! Ееей, дівоньки! Віплітайте вінночки файненькі, вібирайте чічки красненькі! Може, Купайло сюда самого Довбушє завабит!
— Йо, наш Олекса — леґінь красний! Без дівчини єму, певно, в тих горах банно…
— Та най би сюди завитав та й чійсь віночок з води собі віхопив!
Ксеня відчула, що густо червоніє на виду. Скосивши погляду бік ґаздів, зустрілася зі співчутливим поглядом Матія, який їй підбадьорливо посміхнувся.
— Ей, йдіт! Шо єму з вінцє? Він у тих горах, певно, так зголоднів, шо радше єкус молодицю за литку вхопит! — навмисно голосно вивела своїм пронизливим голосом Дзвінка, свердлячи недобрим оком Ксеню.
— Иий, тобі, Маріє, гі голодні кумі, все одно на умі. Він шо, дівки не вартує?
— Не знаю — вартує ци нє, але кажут, шо на чужих жон фист задивлєтиси любит! Та й є такі, шо не противлєтси…
— Ти, відай, перша! Ти ніколи й нікому в сім ділі не противишси, ха-ха-ха-ха…
— Та нема в него чєсу на любов ні до жон, ні до дівок. Хіба на одну нічку Купайлову би си вірвав з того пралісу… хі-хіхі…
— Та най би вірвавси! Від такого красенє був би файний копил!
— Ага, то би всьо село в куми перлоси! Ха-ха-ха…
Матій бачив, що Ксеня почувається від цих жартів геть кепсько і заквапився до неї. Взяв її за руку і, вже геть спантеличену, вивів на видне місце між гуртами жінок і чоловіків. Далі зробив знак музикантам стихнути.
— Чесна громадо, а вчуйте-ко мене нині! — викрикнув крізь гомін. Люди здивовано пооберталися на його голос і швидко повтихали.
— Єк би се вас нині не здивувало, але буду, гречні ґаздий ґаздині, просити, би-сте ше раз нам з Ксенев свідками були.
— … Шо-шо?.. Свідками, каже… Єкимись свідками, але чого?.. А Бог єго знає… Ціхо-ціхо!.. Ша-ша, ше шось каже, — зашелестіло довкола здивованими перемовами.
— Всі ви знаєте і виділи, шо-смо в церкві вінчєлиси перед свєтими образами, — продовжував Матій, — а нині під осим свєтим небом і соненьком та й перед тобов, Роде, хочемо розвінчєтиси…
— Ха-ха-ха-ха… — першою розкотисто зреагувала Дзвінка.
— Відай наш Матій шило в міху намацав! Ха-ха-ха…
— Йой, заткайси, Маріє! Ти, гі та злива, шо ллє не там, де ждут, а там де жнут.
— А на, маєш! То се по-єкому, Матію? Хіба то з таким до громади? — навперебій обізвалося ще кілька ґаздів.
— То, шо таки до громади — нині-м дійшов і в церкві, і тут. І мушу сказати, хоч мав би-м се зробити вже давніше, шо Ксенє мені ніколи не була жонов…
— Ха-ха-ха, ви чуєте, чим хвалитcи? Тим, шо мудрий хлоп би встидавси! — пропищала знов Дзвінка.
— Тобі сказано — заткайси, шельмо. Бо я поки добрий, то добрий… — спокійно мовив до неї Матій і в тому спокої Дзвінка вловила неабияку зловісність. — Ксенє, ґречна громадо, відразу по весілю стала мені сестров ріднов. Та й жили-смо собі, єк брат зо сестров. Мої мама є свідком сему. Єков правдов їх в селі шінуєте, таков і нам повірте. Кажу вам се, аби-сте ні на кєпи, ні на осуд Ксеню не брали, та й мене попри неї. Вна’ собі вільна жінка, а я супроти сего ніц не маю, сам Бог мені свідок. Я маю до неї лише пошєнівок великий і розумінє не менче. Матій на якийсь час умовк. Люди у великому подиві витріщалися на нього, зазвичай відчуженого від загалу і неговіркого, а заодно й вражену, не менше за інших, Ксеню. Проте, жодного слова так ніхто більше й не зронив. Палала німою неприязню й Дзвінка. Матій обвів усіх добрими очима і, схиляючись у поклоні, мовив:
— Вклонєюси тобі, Роде, низько, що-с мене віслухав. Дєковать усім вам, поважні ґазди і ґаздині, що-сте мені не свистали і не вівкали. Бо всі ви тут здогадуєтеси, з єкої причини я віллєв душу перед вами. То ж дай но мені, Роде, знати чи згодиш нашу просьбу?
— То, відай, з сим такой до ксьондза треба, Матію. Бо шо ми? — нарешті обережно обізвався хтось з гурту .
— З чим до ксьондза? З тим, шо ніколи не було й нема?— запитався щиро Матій. Кілька голосів загомоніли поміж себе:
— … але був слюб… Весілє, прецінь… Та й запис є в церковні книзі… Гріх, ая… Бог єго знає ци то так мож…
— Єк гріхом є запис у церковні книзі, то я сей гріх беру насебе. Аби-м кілько того гріха й мав. Та й ви аби лиш такі гріхи мали, єк танці й співанки на тому нашому весілю, — знову щиро посміхнувся до всіх Матій і схилив голову у поклоні. Нарешті спохопилася низько вклонитися людям і Ксеня. Вона не зводила зачудованих очей з Матія, який, як міг, рятував її честь перед громадою. В горлі товпилися клубками розчулені плачі, хотіли розсотуватися і котитися долами і зворами, а лицем хотіла впасти на Матієві груди, притиснутися до них міцно, як дитина, яку дорослий захищає від якоїсь неприємності, а від плачу заспокоює.
— Та єк вам обом так до шмиґи, то най так і буде, чо’ нє? Правда, люди добрі? — зробив висновок Митро Шуляк, один з поважних сільських ґаздів, зіпершись на топір і помахуючи у такт слів розкуреною черепінькою. Гурт знов загомонів:
— … Та йо-йо. Єк отако, по-щирости, то й гріха нема… И-ии, то є житє… Правду каже… Єк є, так є, він знає… Шо вна’ винна?.. Та-смо, прецінь, люди чи нє?.. Щістє, єк і нещістє — де є, там і застає…
— Игіііій на вас усіх! — знов верескнула Дзвінка. — Де ше таке лєцте публіцтво пошукати, аби молодицє з опришком по лісі си тєгала, а громада би ї’ законний слюб осьде, посеред толоки, касувала? Спамнітайтеси!
— А ти сє, курво, памнітала, коли-с у смереку камінєм шила? Кимиш? Бо я не забув! — насмішкувато запитав, приступаючи до Дзвінки, сільський музика Антось Шкрібляк.
— Виджу, шо варто було не в смереку, а в тебе шити, аби-слиґнув язик та й був гі хлоп, а не гі баба! — гаркнула злісно Дзвінка.
— Ану-ну, розкажи-ко, Антосю, чим ї’ смерека не вгодила? Може тим, шо пуцки не має? Ха-ха-ха…
— Тим, шо зозулє на ні’ кувала. Люди літа рахуют, а нашєДзвінка загадала, кілько любасів буде сего року мати. Яякраз на то набрів та й тихонько з-за корчє слухав.
— Ха-ха-ха-ха… І шо, замало накувала?
— Та де! На сей раз кувала тай кувала й не спинєласи!
— Ха-ха-ха, знала кому рахує.
— Йо, але Дзвінка шось си спудила, бо то би на день і потри-штири припадало. А так, єк Штефанів кулак тєжкий, товна’ давай камінєм шити і вересканити: «На себе подивися, курво пірната! Я хоть сама свої діти годую!».
— Ха-ха-ха… Курва через курварів навіть з зозулев си посварила…
— Ну курва-м, курва! А вам меї тої жєль? — нарешті нестерпіла насмішок Дзвінка. — А тобі, загорілий Антосю, по носі, шо-м тобі під тов смереков не дала? Га? — і впершись руками в круті боки, зухвало затягла:
Кажут люди, шо я курва, а мені то в сраци,
Тої даю кому хочу, бо то моя праци!
Ой, куритси з оборога, куритси з загати,
Ой, кому жєль меї тої, то най си затратит!
— Ади, поцюлюйте нє’!.. — плеснула себе по пишному заді і забралася геть.
— Ха-ха-ха-ха… Видите? То така худобина, шо в боргу си не лишит!
— Йой, ади, гей би толоку янголи перелетіли, єк си вступила!
— Ая-я, се така роззівлена баба, шо й трембіту перекричит.
— Ади, не питає, шо родина, а вічно єкус киринь ллє єк не на Оду, то на Матія. Єк не на Матія, то на Ксеню. Не годна без того та й уже!
— Дєковать, люди добрі. Най вас Бог боронит так матиси, єк ми си з нев у сусідстві маємо. Дай вам, Боже, здоровлє, шо-сте приймили нас инакших не гірше, ніж дотепер приймали за мужа і жону, чим велику полегшу на души нам зробили. Веселітси здорові та й ти, Ксене, лишєйси, набувайси собі ше, а я вже піду…
— Нє, я йду з тобов, Матію… — міцно вхопилася за його рукав Ксеня. Люди відірвали зачудовані очі від їхніх постатей лише тоді, як в їхні сліди сипнули жменю життєрадісних горошин цимбали, а скрипка — пелюстя млосних зойків…
Ой, на Купайла ластівочка купаласи,
Ой, кому ж ти, Ксене, придаласи?
Я придаласи яворочкови зеленому,
Та ще й тому Олексови молодому.
Ой на Купайла соловейко купавси,
А кому ж ти, Олексо, придавси?
Ой придався я рутоньці зелененькі,
А всім серцем тій Ксенечці молоденькі…