Мова – це генетичний код нацiї.

Мов поганих не існує в світі, Є лише погані язики.

(А. Бортняк)

Пiсля другої свiтової вiйни в Польщi залишилось 19500 кв. км територiї, споконвiку заселеної українцями: Лемкiвщина, Надсяння, Пiдляшшя, Холмщина. Там проживало 1061920 українцiв. Із них бiля половини було переселено до СРСР, а решту виселено (операцiя “Вiсла”) на захiднi землi, якi вiдiйшли до Польщi вiд Нiмеччини. Українськi родини насильно розмiщували “врозсип” мiж поляками, не більше 3–4 родини в одну місцевість, щоб вони (українцi) не мали можливостi спiлкуватись, органiзовувати школи, церковнi громади i т.iн. Так здiйснювався принцип “етнiчної однорiдностi Польської держави” (В. Мокрий).

У 1924 роцi в Румунiї вийшов закон, у якому говорилось, що румуни, котрi “загубили матiрну мову”, мають давати дiтям освiту в школах з румунською мовою викладання. Не важко здогадатись, що тими забудькуватими “румунами” вважались українцi.

На Закарпаттi, що в мiжвоєнний час входило до складу Чехословаччини, за двадцять рокiв кiлькiсть чехiв зросла вiд нуля до 19 тисяч, i в 1931 роцi тут уже було 158 чеських шкiл (на 425 русинських, тобто українських). “Заносилося на перспективу чехiзацiї краю” (Ю. Шевельов).

А ось приклад з територiї, що тепер належить до “схiдної дiаспори”. У пореволюцiйнi роки на Кубанi було бiльше як 200 українських шкiл, в районах виходили українськi газети, в Кубанському педiнститутi був український факультет. Пiсля сталiнського голодомору 1932–1933 рокiв (голодомор був i в РРСФР, але тiльки в тих районах, де проживали українцi) все це було лiквiдовано. В обезлюдненi станицi завезли селян iз росiйських закуткiв. А iз запровадженням у сiльськiй мiсцевостi паспортизацiї всi кубанцi були записанi росiянами (Л. Угрюмов, “Українське слово”, 1992, 2 квiтня). Українцiв масово записували росiянами в Криму, в Донбасi та iнших мiсцях.

Зараз, коли українська мова оголошена державною, знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би, живучи в Українi, не вчити i не користуватись українською мовою. “Протиставлення прав нації правам особи (чи навіть взагалі людини) виникає здебільшого у колонізатора, який вважає особою чи то людиною передусім колонізатора і вимагає відтак собі всіх прав, не відмовляючись, звичайно, від прав колонізатора” (Л. Кіпніс).

Ще в минулому столiттi було вiдомо, що українська мова – “Це не мова простолюду тiльки, як твердять московськi невiгласи, а мова цiлої нацiї, полiтичне майбутнє якої iще попереду, але чиє мiсце на право самостiйного розвитку в ряду цивiлiзованих народiв уже завойоване й не може бути зайняте нiким iншим” (М. Драгоманов).

А з приводу більш віддалених часів академік М. Грушевський писав: “Український нарід, як порівняти його до московського приміром, – був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених” (М. Грушевський).

Вiдомо, що росiйськi дворяни зневажали рiдну мову не з причини вiдсутностi почуття патрiотизму (навiть багато декабристiв погано володiли росiйською), а головним чином через те, що цiєю мовою нiчого було читати. Щоб не було чого читати (а в нашi часи – ще й слухати i дивитись) українською мовою, машина русифiкацiї працювала на повну потужнiсть протягом кiлькох столiть.

У роки застою Інститут філософії Академії наук УРСР спромігся видати українською мовою лише одну книжку, та й ту про боротьбу з українським буржуазним націоналізмом.

Де наша мова? В домовинi

Об вiко б’ється! Вiдчини!

Але замiшанi на глинi,

Вiд рабства й самогонки синi,

Мовчать її глухi сини.

(Д. Павличко).

Раби – це нацiя, котра не має Слова,

Тому й не зможе захистить себе.

О. Пахльовська.

Територіально українська мова складається з трьох наріч. До північного наріччя належать діалекти Чернігівщини, північних районів Сумщини, Київщини, Житомирщини, Рівенщини, Волині та низки районів південної Білорусі. Південна межа цього наріччя проходить приблизно лінією: Володимир-Волинський–Луцьк–Рівне–Новгород-Волинський–Київ–Прилуки–Конотоп–рікою Сейм до межі з російською мовою.

Південно-західне наріччя складають діалекти Вінничини, Хмельниччини, Тернопільщини, Львівщини, Івано-Франківщини, Буковини, Закарпаття, південних районів Житомирщини, Рівненщини, Волині, окремих районів Черкащини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, а також діалекти теренів, заселених українцями у Польщі, Словаччині, Румунії.

До південно-східного наріччя входять діалекти Харківщини, Луганщини, Донеччини, Полтавщини, Січеславщини (Дніпропетровщини), Запоріжжя, Херсонщини, більшості районів Черкащини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, а також діалекти українців Криму, Курщини, Білгородщини, Воронежчини, Дону і Кубані.

Основна межа між південно-західним та південно-східним наріччям проходить лінією: Коростишів–Ружин–Тетіїв–східніше Умані–Первомайськ–Миколаївка–Роздільна.

У 1920 роцi окуповану Захiдну Україну в Польщi офiцiйно почали називати “Малопольска Всходня”, українцiв “русiнами”, а їхню мову – “русiнською”. Таке ставлення до українців знайшло і “наукове обгрунтування”. Наприклад, польський історик Равіта-Гавронський у 1923 році писав, що назви “Україна” і “український” – це “шовіністичні вибрики … М. Грушевського”.

Подiбну полiтику назв провадив i лiберальний уряд мiжвоєнної Чехословаччини на Закарпаттi.

І Маркіяна Шашкевича з його щемливими рядками:

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила.

Бо й справдi: “… Як могли себе усвiдомлювати росiянами споконвiчнi українцi, якi одвiчно жили на берегах Днiпра, бiльш як за сiм столiть до народження Москви, заснованої київським князем, i яка потiм уже стала столицею Росiйської держави?” (Б. Олiйник).

І на зло ворогам засіяла вона,

Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.

І сіятиме вік, поки сонце стоїть,

І лихим ворогам буде очі сліпить.

(В. Самійленко).

Хто в майбутнім хоче жить,

Той всім серцем закричить:

“В рідній школі рідна мова!”

І спасе того в недолі

Наша мрія золота,

Наше гасло і мета:

Рідна мова в рідній школі.