Радуниця

«Роде Передвічен!
Свят-Русі хранителю!
Тобі ввіряю долю свою!
Тобі ввіряю думу свою!

Тобі ввіряю десницю свою!
Світлом твоїм очищаюсь!
Силою твоєю возрождаюсь!

К Стезям твоїм приклоняюсь!
Ібо Ти єсть Добром!
Ібо Ти єсть Добром!
Ібо Ти єсть Добром!
Добром Істинним!»
«Вісті Ізначальнії».

27 березня — Радуниця. Обіди на могилках Предків: моління за Piд, поминання покійних родичів, прохання їхнього покровительства й охорони живих. Тризни (поминальні братчини (спільне споживання їжі), військові ігри, змагання), «оклички». Поминальна неділя після Великодня.

«Пізнай Істину і у твою
Кров увійде Сонце».
Г.С. Сковорода

Радуниця відзначається на 9-й день після Великодня.

Від редакції. Після Чорнобильської катастрофи багато людей було переселено в Макарівський район, Київської області. І ось, на наступний рік, в 1987 році, на свято Радуниці, переселенці з факелами, з обрядовими піснями, ввечері пішли на місцеве кладовище, по дорозі прикрашаючи дерева і кущі вишитими рушниками, сорочками. стрічками. Як вони пояснювали, що це робиться для того, щоб душі покійних Предків поверталися в світ Яви у тілах своїх нащадків, Для місцевих жителів це дійство було шоком, бо такий обряд у них не зберігся. На сьогоднішній день, цей надзвичайно старовинний звичай залишається лише в селі Оране, Іванківського району, Київської області. Там , на місцевому цвинтарі і тепер росте величезний дуб, на який чіпляли на Радуницю орелі ( гойдалки). Радуниця присвячена спогадам про тих, кого вже немає поряд з нами, в першу чергу, батьків. Вони радуються, коли їх згадують, приходять радитися з ними на могилки. І сплять з Богом, спокійно, з надією, що їх пам’ятають. Найархаїчніші звичаї збереглися на Поліссі, де у поминальні дні сумувати вважається гріхом, адже Предки радіють, що їх не забули. У цих краях побутувала ще одна давня традиція – у формі речитативу звертатися до померлих, вести з ними бесіди про події, що минули за рік. На Проводи (Гробки, Могилки, Діди) за дохристиянськими віруваннями вони вважалися, як члени роду, присутніми серед живих, і тому не можна було називати їх небіжчиками, адже вони можуть чути, що про них говорять. Тому бажано звертатися до них так, нібито вони поряд з нами: «рідні, діди, баби, родителі».

Язичницька традиція радіти на кладовищі увійшла в суперечність з християнством – церква не заохочувала подібних речей. Але потім, як і у випадку з іншими язичницькими традиціями, було знайдено “компроміс”: віруючим дозволили в певні дні ходити на кладовища. Церква, в свою чергу, внесла в народне свято поминання свою заупокійну лепту – спеціальні служби і молитви.

В старих писаних пам’ятках для цього тижня (чи тільки неділі, що нею починається тиждень) є ще й третя назва: Радуниця, або Радунець, а ще — Радовниця.

Так, у Троїцькому літописі з 1372 року згадується, що «Литва и ляхи Жемоть придоша изгономъ (къ Переславлю) по Волицђ дни на другой недђлђ во вторникъ, на заутріе по Радоницђ».

В Новгородському літописі з року 1373 (6880) записано: «Въ среду на завтріе по Радуници».

А року 1556 (7063) записано таке: «Мђсяца апреля въ 22 день, въ понедђлникъ на второи недђли послђ Велица дни, канунъ Радуници…»

В Стоглаві осуджується тих, котрі по «Велицђ дни окличи и на Радуницы въюнецъ и всякое в нихъ бђсованіе…»

Або ще: «Апрђля 7 на завтрея радуницъ бысть гибель въ солнцы». (Псков. I л. року 1541 [7048]).

А в Київському літописі з року 1493 записано: «Тояже весны на Радуницу, апрђля 16-го, погорђ »

«Въ Устюгђ Великомъ, съ 1445 г. въ Радуницу бываетъ крестное хожденіе на убогій домъ при Іоанно-Предтечевскомъ монастырђ, а по совершеніи панахиды, гулянье въ сосновой рощђ, выросшей на тамошнемъ кладбищђ…»1.

В церковному словнику з року 1773 читаємо таке: «В Радуницю був звичай серед простолюддя згадувати померлих свояків, з язичними обрядами, і той, хто згадував, приносив на могилу вино, сичене пиво2, пироги, млинці, і після відправи священиком литії, взявши чарку з вином, або склянку з пивом, відливав частину на могилу, а решту допивав сам; жінки в цей час плаксивим голосом причитали добродійства покійника…».

Радуницю знають і болгари: вони теж їдять, п’ють на могилах рідних і причитають добродійства покійника.

В Польщі «Radonice» практикується у Варшавському повіті.

У стародавніх слов’ян Радуницею (або «весняною радістю») називався, ймовірно, цілий цикл весняних свят — час поминання мертвих, за стародавнім народнім віруванням, мерці радіють, коли їх поминають добрим словом живі свояки та ще й приходять до них на їхні могили. Пізніше, вже після введення християнства, Радуниця справлялася лише один день — на другу неділю після Великодня.

Сама відправа Проводів у Києві, десь наприкінці XVIII століття, відбувалася так:

«… На гору Скавицю (або Щекавицю) збиралися для поминання родичів найповажніші києвоподільські горожани. Панахидні литії відправлялися священиками над кожною могилою, потім кожна родина сідала колом біля своїх покійників і поминала їх тим їстивом і напоями, що їх із собою приносила. А тим часом школярі наспівували їм духовні пісні (псальми), іноді скрипачі награвали сумовитих мелодій. Під час того частування були й найубогіші».

Про Проводи на Слобідській Україні, вже в XIX столітті, маємо таке свідчення Квітки-Основ’яненка (1778-1843):

«… То було на самі Проводи, і треба було через кладовище йти, де на гробках у той День усі поминають своїх родичів».

Уже для пізніших часів (кінець XIX і початок XX століття) про відправу Проводів «на гробках» у селах і містах України зафіксовано такі оповідання:

«… Поминають померлих у Хомин понеділок, бо в Проводи наш Великдень відходить, а тому, що залишилося в нас, те треба дати їм, померлим».

«… На загальному обіді роздають коливо з медом, — його треба їсти натщесерце».

«… По закінченні обіду господарі йдуть до своїх родових могил.

На могилі кладуть три, або чотири, яєць. По закінченні панахиди господар розбиває ці яйця і віддає їх дідові, примовляючи:

— Помолись, дідуню, за померлих тата, маму і за сестру.

При цьому він каже дідові імена своїх померлих родичів і свояків. Потім уся родина сідає колом біля могил обідати. Голова родини промовляє:

«Тут моя родинонька, тут моя мати, тут хутко буду і я спочивати!»

При цьому він викидає на могилу частину шкарлуп з великодніх крашанок, свячену сіль, а потім «обводить» могилу свяченою крейдою і на останок виливає чарку горілки, примовляючи: «Їжте, пийте, споживайте і нас споминайте!»

«У нас напередодні Проводів люди гарно вбирають свої хати, миють, мастять, перуть, готуються, як до великого свята: печуть книші, роблять сир, б’ють масло, варять і красять яйця, — все це зав’язують у два вузлики і кладуть на стіл. Один із тих вузликів призначається для пожертв бідним , а другий для сімейства.

Цього дня бувають іще гри й хороводи, що в них бере участь не молодь, а заміжні жінки та навіть бабусі, з чого й походить назва цього свята — «бабські проводи».

Поминають ще так: на могилах котять по землі крашанки й кажуть: «Святі родителі ходіте до нас хліба й соли з’їсти!» Потім сідають на могилі й закушують, а по їжі, звертаючись до померлих, кажуть: «Наші рідняки, не поминайте лихом, бо чим хата багата, тим і рада!». Згадуючи в «поминальному» тижні померлих предків, не годиться їх називати небіжчиками, бо в ці дні «вони все чують, яка про них мова мовиться». Найліпше їх називати родичами, як от: «Нехай легенько тикнеться нашим родичам на тому світі!».

Коріння цього звичаю треба шукати ще в стародавніх дохристиянських обрядах.

У Лева Калойського є таке свідчення: «Руси, наслідуючи язичеські звичаї , здійснювали жертви і возлиття на честь померших».

Вище ми говорили про саму відправу поминання мертвих «на гробках» у «поминальний» тиждень, а тепер коротко зупинимося на тому, як саме ті «гробки» підготовлялися до дня Проводів.

«… Ще заздалегідь ми, дівчата, сіяли бувало чебрець на материнських могилах; у нас цю траву називали материнкою. А як померла моя сусідка-ровесниця, то ми на її могилі сіяли любисток і барвінок, бо то так, ніби на вінок молодої».

«Помру сама на чужині, не буде кому й чебрецю посіяти!».

«Як помирав хтось із молодих хлопців, то в нас на Полтавщині дівчата садили на могилі кущ червоної калини, бо то так належало робити за козацьким звичаєм».

З народніх пісень знаємо, що козацькі могили й справді позначалися кущем червоної калини. Наприклад, у пісні про смерть козака в Московщині співається:

Ой, поїхав в Московщину козак молоденький:
Оріхове сіделечко і кінь вороненький.
Ой, поїхав в Московщину, та там і загинув,
Свою рідну Україну навіки покинув.
Казав собі насипати високу могилу,
Казав собі посадити в головах калину:
«Будуть пташки прилітати, калиноньку їсти,
Будуть мені приносити з України вісті… ».

Насаджувано калину й при дівочих могилах, як про це читаємо в Т. Шевченка («Причинна»):

… А в головах у дівчини
Червону калину.

Ще за тиждень перед Проводами люди йдуть на кладовище впорядковувати могилки, сіяти квіти, садити калину та інші дерева; зокрема на Херсонщині існує звичай садити над могилами вишні.

На братських могилах та на тих гробках, що вже не мають серед живих своїх опікунів, — працює молодь: хлопці оглядають, чи бува не осунулася де могила, чи не зіпсутий хрест або пам’ятник, — все лагодять, поправляють і приводять до належного вигляду. Дівчата ж сіють квіти та садять кущі червоної калини. На Херсонщині та, здається, і в інших місцях півдня України існує звичай — на батьківських могилах сіяти ще запашний васильок, який в північніших районах України не росте. Дівчата ще мають обов’язок сплести вінок та покласти його на «козацькій могилі».

Тож нехай і тут, на чужині, кожної весни, за нашим стародавнім звичаєм, зацвітають квіти над тими українськими могилами, що по всьому світі тепер розкидані; нехай цвітуть над ними любисток, барвінок і чебрець, а восени нехай червоніє калина:

Будуть пташки прилітати, калиноньку їсти,
Будуть йому приносити з України вісті…

Споконвіку радість та скорботу народ виливав у пісні, тугу від втрати рідних і близьких виплакували у голосіннях. Причитання, що нагадують речитатив, виконували жінки, коли приходили на могилки після Великодніх свят. І хоча цей своєрідний вид обрядового фольклору зараз не дуже поширений, про нього варто нагадати. Тужіння – плачі – найсумніший вид народної імпровізаційної творчості, обумовленого горем. В ньому поєдналися реліктові зразки поетичного слова і мелосу. Фольклорист Філарет Колеса в одній з своїх народознавчих розвідок писав: «Голосіння відзначається досконалим поетичним стилем, великою кількістю засобів висловів, особливо зворотів, епітетів, порівнянь і метафор, з котрих випливає буйно розвинений паралелізм і символіка, ось, наприклад, як у цьому тужінні, записаному в Лубенському повіті на Полтавщині:

Ви, зозуленьки сивенькі, соловеєчки малесенькі!
Високо літаєте, багато світа видаєте.
Чи ви не чули мого батенька рідненького?
Чи ви не бачили мого батенька старенького?
А зозуленьки літають та кують
Та бідним сиротам жалю завдають.

Отож, вшануймо звичаї і обряди наших Пращурів, повіримо їх світогляду, звернімося до їх пісенної пам’яті. Адже вона, переживши тисячоліття, стверджує право на своє існування.

Ознакою культури народу є його ставлення до могил і кладовищ. Якщо вони занедбані, а нащадки ще живі й могли б доглянути останній прихисток своїх Предків, вочевидь сумління у людей деградує. Давня українська поминальна традиція, так само як і поховальна, багата на звичаї, обряди, усну поезію і пісенність. Пам’ятаймо рідне!

З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Літо.

Література, яка може Вас зацікавити:

ВИДАТНІ ПОСТАТІ УКРАЇНИ. ГЕОРГІЙ ЩОКІН