РОЗДІЛ І ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.

Хронологія християнського завоювання Європи

(Погляд з України)
64 р. н. е. – християни підпалили Рим; пожежа знищила 10 із 14 районів столиці. Імператор Нерон жорстоко покарав винуватців – християн, що увійшло в історію під назвою “перше гоніння на християн”. Церква і нині вважає Нерона “антихристом”. Перша згадка про християн в античній літературі: “Нерон, щоб подолати чутки, підшукав винуватих і піддав найвитонченішим стратам тих, хто своєю мерзотою накликав на себе загальну ненависть і кого натовп називав християнами. Христа, від імені якого пішла ця назва, страчував при Тіберії прокуратор Понтій Пілат. Принишкле на якийсь час це шкідливе марновірство стало знов прориватися назовні, і не тільки в Юдеї, звідки пішла ця згуба, а й у Римі, куди звідусіль стікається все наймерзотніше і найганебніше і де воно знаходить прихильників. Отже, спочатку були схоплені ті, хто відкрито визнавав себе за належних до цієї секти, а потім за їхніми вказівками і велика кількість інших, викритих не стільки в лиходійському підпалі, скільки в ненависті до роду людського” (Тацит К. Аннали// Корнелий Тацит. Сочинения в двух томах. – СПб., 1993. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 44).

313 р. – Міланський едикт, виданий імператором Костянтином, який легалізував християнський рух, віротерпимо зрівняв права тоді ще напівлегальних християнських громад зі свободами інших релігійних груп. Християнські ж пастори досить скоро забули про цей гуманний документ, а тих, хто дозволив їм вільно поширювати своє вчення, назвали “поганами” та “єретиками”. Історія утвердження християнства (як і інших світових релігій) не завжди була зразком милосердя та толерантності.

325 р. – Перший Вселенський собор у Нікеї (Мала Азія) під егідою імператора Костянтина.

391–392 рр. – Імператор Феодосій видав указ про заборону всіх язичницьких культів у Римі та закрив язичницькі храми, частину з яких було зруйновано, культову скульптуру та інші видатні твори мистецтва знищено.

394 р. – Імператор Феодосій заборонив Олімпійські ігри як язичницьке явище.

V ст. – наступ Римської імперії на слов’янські землі в часи імператорів Непота і Августула відбувався разом із поширенням ними християнства. Тривала запекла і переможна боротьба слов’ян проти духовного та фізичного поневолення. Під проводом славетного рутенського короля Одонацера (Одоакра), який 23 серпня 475 р. захопив римський престол і об’єднав багато споріднених племен, слов’яни знищували перші осередки чужовір’я на своїх землях. Слов’янські війни проти християнізації та їхній вплив на політичні події римської історії ІІІ–ІV ст., а також розселення слов’ян на візантійських землях добре відомі українським і російським історикам [3; 4; 5; 11], однак досі ще не стали предметом вивчення в навчальних закладах жодної зі слов’янських країн.

415 р. – в Александрії християнські фанатики, скеровані архієреєм Кирилом і дияконом Петром, по-звірячому розтерзали славетну жінку-філософа неоплатоніка Гипатію (Іпатію) – хранительку Александрійського мусейона в Греції. Вони звинуватили її у “відьомстві”, що за християнськими законами того часу підлягало “покаранню за чари: чарівник має бути розірваним до кісток залізними гаками”. Як повідомляє Католицька енциклопедія, “християни здерли з неї шкіру, гострими мушлями відриваючи м’ясо від кісток, і ще трепетні кінцівки вкидали у полум’я” [31]. Після цього християни зруйнували та спалили саму бібліотеку.

438 р. – у Римі введено в дію закон, який передбачав смертну кару для язичників.

451 р. – у Римі вводиться закон про смертну кару для тих, хто надає в своєму помешканні притулок для язичників або для їхніх богослужінь.

475 р. – готський правитель Вінітар, який воював з антами, порушивши закони тогочасного міжнародного права, під час мирних переговорів підступно вбив князя антів Буса (Божа) та розіп’яв на хрестах сімдесят руських старійшин. На кургані понад річкою Рось нині встановлено пам’ятник славетному князю, який захищав Русь від духовного рабства.

723 р. – єпископ Боніфацій зрубав священного дуба Донара (Бога Тора) в землі Гессен і будує з нього християнську каплицю.

743 р. – перші писемні згадки про окремі випадки християнізації слов’ян: наприклад, Карантанський князь Борута відправив свого сина Горазда та племінника Готимира здобувати християнську освіту до нещодавно заснованого монастиря Чімсі [6. 32].

20–60-ті роки Х ст. – почалося інтенсивне підкорення полабських слов’ян німецькими королями, для яких християнство було лише вигідною ідеологічною зброєю і служило ідеальною політичною ширмою для колоніальних війн та знищення етнічних релігій, які християнство проголошувало примітивними, нижчими від себе. Звідси нав’язане всьому світові уявлення про те, що християнство нібито є своєрідним “просвітництвом”, порятунком “темних варварів”.

Між 818–825 рр. охристили моравського князя Моймира.

821 р. – примусове охрещення франками князя ободритів Славомира, який відбував у них заслання як непокірний васал. Будучи відпущеним додому, Славомир раптово помер у дорозі.

831 р. – примусове масове охрещення частини населення Моравії.

Близько 830 р. – слов’янський князь Прибина наказав збудувати і освятити християнську церкву для себе і своєї жінки-баварки. Прийняття ним християнства мало політичні та майнові причини – він отримав ленне володіння у Нижній Паннонії, де збудував собі нову резиденцію [6. 41–42].

846 р. – охрещення моравського князя Ростислава з політичного примусу (щоб мати підтримку від короля Людовіка).

865 р. – охрещення болгар.

880-ті рр. – охрещення сербів і хорватів.

880 р. – охрещення чехів.

894р. – охрещення князя Борживоя (Чехія).

948 р. – германці заснували на слов’янських землях два єпископства – Хафельберґ і Бранденбург, які насильно навертали слов’ян до християнства.

968 р. – заснування єпископств у Ольденбурзі й Маґдебурзі. Єпископ Ольденбурзький “народи ваґрів і ободритів омив у священному джерелі хрещення” [8], а Адам Бременський писав, що нібито “був охрещений весь народ язичників”.

956–986рр. – Геральд Синьозубий силоміць впровадив християнство в Данії.

955 р. – охрещення руської княгині Ольги. Повертаючись додому з Константинополя, вона з острахом говорила: “Мої люди погане, і син мій, – уберіг би мене Бог від усякого зла” [12, 94]. Непевна згадка наших літописів про те, що Ольга тримала свого “пресвітера потаємно”, підтверджує думку літописця про те, що Святослав гнівався на матір за зраду рідної віри.

960р. – Гакон Добрий і Трюггві (батько Олафа Трюгвассона) впровадив християнство в Норвегії.

966 р. – охрещення польського короля Мєшка і його підданих.

971 р. – після жорстокої і нерівної битви, яка відбулася напередодні християнської пасхи і закінчилася значними втратами руської дружини (за словами літопису, “все войско погуби”), великий руський князь Святослав ніби прозрів причину поразки – етнічно і релігійно змішане військо русів і варягів, язичників і християн, що не мало єдиної душі, божественної енергії чи харизми, втратило містичну підтримку рідного Бога Перуна. Відомі його сповнені смутку слова, сказані на військовій раді: “Загинула слава, яка йшла слідом за військом росів, що легко перемагали цілі країни, якщо ми тепер ганебно відступимо перед ромеями…”. За відомостями Василя Татіщева, Святослав наказав дружинникам-християнам поклонитися язичницьким Богам, але ті не підкорилися. Великий князь “толико рассвирепе, яко и єдиного брата своего Гліба не пощаде, … наипаче на пресвитери яряся… посла(в) до Києва, повелів храми христиан разорити і сожещи. І сам скоро пойде, хотя вся христиани ізгубити” [26. І. 110–11].

972 р. – намовлені візантійським імператором печеніги убили князя-рідновіра Святослава Хороброго на о. Хортиця. Князь Святослав добре усвідомлював загрозу і шкідливість християнства, як засобу поневолення духу слов’ян. Тому він боронив від Візантійської християнської експансії не тільки Русь та Болгарію, а й інші народи Подунав’я, намагаючись об’єднати слов’ян в єдину імперію.

983 р. – Добриня знищує давній хтонічний культ ільмерських словен: Рода і Рожаниць або Змія-Ящера-Волхова [7].

983 р. – у Північному Полаб’ї вже прокотилася хвиля слов’янських повстань проти німецько-християнської експансії. Полабські слов’яни вбачали причину своїх нещасть в духовній зраді своїх Богів. Через це повстанці зруйнували єпископські резиденції в Хафельберзі, Бранденбурзі, Ольденбурзі, Гамбурзі, де “спалили і зруйнували дощенту всі церкви, не лишивши по той бік Лаби і сліду християнства” [30].

988 р. – офіційне примусове масове хрещення 10 тисяч киян (а не всієї Русі!) князем Володимиром, що відбулося з порушенням християнських канонів, за якими обряд охрещення має бути персональним таїнством. По суті Володимир-Базилій влаштував ганебне політичне шоу: кумир Перуна побитий палицями і протягнутий через усе місто для наруги; знищено кумири Хорса, Стрибога, Симаргла, Макоші, Дажбога [12]; знищено кумири Услада і Велеса, які стояли на Подолі (вони не увійшли в перелік літописця) [12; 26]. В “Житії Володимира” говориться: “А Волоса ідола… велів у Почайну-ріку воврещи”.

989р. – дядько Володимира-Базилія Добриня та воєвода Путята під керівництвом грецького єпископа Йоакима Корсунянина христили вогнем і мечем новгородців: “повелів ідоли опровергнути, одних посікти, а інших огневі віддати… затим скоро повелів будувати церкви і зводити на місцях, де стояли кумири”. Археологи підтвердили ці відомості, орієнтуючись на сліди пожеж, виявлені на вказаних літописцем місцях.

989р. – руський князь Володимир своїм Церковним уставом наказує спалювати волхвів. Хрещення Володимиром білих хорватів і спалення кількох десятків міст і сіл.

995р. – у Польщі знищено кумир Деванни-Дзеванни, Богині мисливства й лісів.

995–1002рр. – Олаф Трюгвассон продовжив християнізацію Норвегії, осквернив капище Тора [Сага про Олафа Трюгвассона.1698].

1004 р. – єпископ Віґберт наказав вирубати Священний гай сорбів і побудував на його місці християнську церкву.

Перша половина ХІ ст. – у святилищі Сварожича в Радогощі (Ретрі)– культовому центрі плем’яного об’єднання лютичів– якийсь саксонець пошкодив статую слов’янської Богині Живи. Оскільки лютичі були досить сильними, а християнські правителі були змушені поблажливо ставитись до язичницьких звичаїв та рахуватися з думкою жерців, то імператор виплатив жерцям 12 фунтів срібла для відшкодування збитків [20].

1008р. – Знищення (вирубування і спалення) єпископом Мерзербурзьким Священного гаю Святобора у сорбів [20].

1018 р. – пожежа в Києві. Християни, пославшись на “зле чародійство волшебниць”, убили десятки жінок, запідозрених у чаклунстві.

1024р. – широкомасштабне насадження християнства в Муромі, Суздалі та Ростові. Єпископи Леонтій та Костянтин Муромський жорстоко і цинічно повергають кумирів, розгніваний народ вбиває Леонтія за осквернення їхніх святинь (див. житія цих “святих”).

1043 р. – князь ободритів Готшалк намагався навернути свій народ до християнства шляхом особистої проповіді рідною мовою, він відновив церкви й монастирі. Однак така діяльність князя викликала величезний опір і ненависть народу.

1052 р. – Булла папи Інокентія IV “Ad exstirpenda” (Про знищення) про введення тортур для отримання зізнання.

1054 р. – розкол церкви на латинників і “схизматів”; стався поділ слов’ян не тільки за релігійною ознакою, а й за способом письма. Первісно всі слов’яни вважалися “схизматами” через те, що мали власну писемність. Боротьба католицької церкви зі слов’янською азбукою закінчилася латинізацією чехів, поляків та інших слов’ян. Було впроваджено латинку, яку поляки називають “абецадлом” від лат. “а, в, с”, наслідком чого стало відчуження навіть на мовному рівні колись споріднених народів [13].

1063–1157 рр. – кількаразове спалення і відродження лютицького храму Радегаста в Ретрі. Оплавлені кумири з цього храму були знайдені в кінці XVII ст. в Німеччині (колишні землі слов’ян) та описані Готлібом Машем у 1774–1795 рр. [16].

1066 р. – язичницьке повстання під проводом Блусса (зятя князя Готшалка) і жерців. Хвиля величезного народного гніву прокотилася всією країною. Народ забив князя-християнина і разом з ним усіх його прибічників, які не схотіли зректися християнства [14. 93].

1068 р. – єпископ Хальберштадський знищив святиню лютичів Ретру. На знак приниження слов’янської віри він вчинив наругу над священним конем Бога Святовита (на якого ніхто не смів сідати), – єпископ Бурхард повернувся на ньому верхи в Саксонію.

1069–1071рр. – Ян Вишатич мечем приборкав слов’янських і фінських язичників на Білоозері.

1069р. – князь Гліб Святославович і єпископ Федір зарубали сокирою волхва та його прибічників у Новгороді [12].

1050р. – монах Авраам знищив кумира Велеса в Ростові та насильно охристив мешканців міста, поставивши на місці язичницького храму церкву.

1071р. – убивство волхва в Києві: “і вринуша його біси в рів” [12].

1091р. – придушення повстання волхвів у Ростові: “волхв погибе вскорі” [12].

Початок ХІ ст. – Ольденбурзький єпископ Герольд знищив кумира Бога Прове та спалив Священний ліс Прове [8].

Початок ХІІ ст. – заснування християнських єпархій, які засуджували язичників до страти за порушення ними християнських норм життя. Наприклад, Карл Великий у так званому “Саксонському Капітулярії” встановив правила покарання для своїх підданих, у тому числі й для слов’ян, чиї землі входили до складу його імперії: “Хто з неповаги до християнської віри порушить піст святої п’ятидесятниці, поївши м’яса, – буде покараний смертю… Хто спалить по язичницькому обряду тіло померлого і спалить на попіл його кості, – буде страчений на смерть. Хто із племені саксонського буде надалі ухилятися від хрещення, не з’явиться для здійснення над ним цього таїнства, бажаючи залишатися в язичницькій вірі, – буде скараний на смерть” [29. 424].

1125–1128 рр. – король стодоранів Прибислав-Генріх запекло боровся з опозицією жерців храму Триглава. Князь Лотар ІІІ спалив лютицький храм Триглава (можливо, це в тій самій Ретрі). Держава лютичів розпалася. Після цих драматичних подій політична сила і вплив слов’янської віри були підірвані [13].

1136р. – перша спроба підкорення непокірних слов’янських язичників Балтійського помор’я [23].

1147 р. – відбувся, очолюваний Генріхом Левом, христовий похід проти слов’ян наслідком якого був лише “помірний успіх” у християнізації, адже слов’яни виявилися дуже серйозним і небезпечним супротивником, який просто поставив германців у безвихідь [8. I. 92; II. 4].

До 1157 р. – найзначніший культовий центр Сварожича в землі слов‘ян-лютичів та ретарів неодноразово був знищений християнами та відновлювався знову й знову: в 953 він був розорений Оттоном Першим, у 1068 – саксонським єпископом Бурхардтом Другим, двічі спалювався германськими христоносцями під час хрестового походу проти язичників баварського герцога Генріха Лева в 1147–1150.

1159р. – друга спроба підкорення непокірних слов’янських язичників Балтійського помор’я [23].

1166р. – третя спроба підкорення непокірних слов’янських язичників Балтійського помор’я [23]. Внаслідок жорстокої війни і опору, який чинили слов’яни-рідновіри християнським загарбникам Альденбурзького єпископства, зруйноване місто вагрів Старгород (пізніше назване Ольденбургом, нині територія Німеччини) [8].

1168–1169рр. – четверта спроба і руйнування слов’янських святинь Помор’я. Єпископ Абсальон знищує і оскверняє кумира Ругевита в місті Карензі-Корениці на о. Руяні (нині Рюген): кумиру підрубані ноги, а єпископ Свен всівся верхи на скинуту статую Бога і звелів своїм благовірним провезти його по місту [23]. Після цього він же знищив кумирів Поревита і Поренута [Кнітлінг Сага]. Слов’янська держава Ругія на о. Руяні була зруйнована внаслідок постійних ворожих нападів саксонських королів Еріха, Вальдемара І та ін., керованих християнськими єпископами. Як писав В. Шаян, “цілий христоносний похід був піднятий проти держави цього острова і твердині старослов’янської віри” [30. 198]. Після зруйнування Ретри (1068) і до 1168 року цей храм ціле століття залишався релігійним центром не тільки балтійських слов’ян, але й усієї Слов’янщини. Сюди майже 200 років після християнізації Руси приїздили руські купці, воїни і прості рідновіри, щоб принести дари Богам. У цій нищівній війні взяли участь данські війська під проводом князя Вальдемара І, а також померанські війська Казимира і Богіслава, які сподівалися отримати для себе кращі наділи землі в разі перемоги.

Автор: Галина Лозко.

Книга, яка може Вас зацікавити:

АНТОЛОГІЯ ХРИСТИЯНСТВА. ГАЛИНА ЛОЗКО.

Ця книга не повторює типові підручники, а подає документальні матеріали, що сприятимуть засвоєнню й осмисленню знань з релігієзнавства та культурології. Мета посібника — спонукати читачів до пошуку й вивчення джерельної бази, а саме автентичних історичних документів, указів і послань, правил і циркулярів, літературних творів, які відображають розвиток чи занепад культурних явищ в Україні та інших європейських країнах. У глобальних умовах інформаційної війни посібник буде корисним для всіх, хто цікавиться альтернативним поглядом на події двохтисячолітнього періоду маніпулювання людською свідомістю.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Share via
Copy link
Powered by Social Snap