«Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога
За неї! Душу погублю!»
Сотні тисяч, ба – мільйони українців (з минулого і до сьогодні) готові підписатися під цими словами. І це не богохульство! Це від історичної безвихідності, тобто через те, що Україна так тяжко йшла до своєї власної державності, не колонії, не автономії, а рівноправної країни у колі дружніх, або хоч шануючих її державну гідність.
Адже були часи, що за одну згадку про Тризуб втрачали волю, а то й життя. Проходили віки, мінялися влади і зверхники, лилася кров борців за незалежність, а рідної держави не було. І що дивно: борці не зникали – йшли крізь терня, вогонь, смерть, за вільну власну державу. Навіть видатні митці і діячі, які здобували апогею власної слави і благополуччя, часто й густо кидали все це на олтар боротьби за волю Вітчизни.
Ще в XII ст. видатний поет Сааді писав:
«Так, я в човні!
У повені не втону!
Але як жить мені,
Коли народ мій тоне?!»
Багато хто готовий підписатися під цими словами. А Леся Українка вже в XIX ст. промовляла до душі кожного українця:
«Вставай, вартовий, поскоріше на чати!
Хоч люди зомлілі в твоїй стороні.
На голос твій будуть мовчати,
Та слава про них долетить до зірок,
Що є з їх народу пророк!
Мрія про вільну незалежну свою рідну державу не полишала люд український від прадавнини і понині.
Були в нашій історії і щасливі моменти. Згадаймо Петра Конашевича-Сагайдачного : то кажуть, золотий вік України. А з яким болем, з якою надією творив Українську державу Богдан Хмельницький!
Як відчайдушно кинувся зірвати ярмо зверхника-царя Іван Мазепа!
А Петлюра, Винниченко, Грушевський – вільнокозацький рух, січові Стрільці, УПА.
Та ба!
Коли 1990 року трапилася нагода здійснити цю мрію, то радість у вірних свідомих серцях буяла безмежна. Та і весь народ обійняла хвиля натхненної радості і щастя. Про це свідчать результати референдуму – адже 97%(?) проголосували за незалежну самостійну державу.
Я була учасником процесії, яка несла жовто-блакитний(!) прапор з Софіївської площі на Хрещатик. Того дня цей прапор замайорів на вході до міської ради Києва. Скільки пісень, раніше заборонених, лунало поміж нами! Києвом крокувала з піснею жива хвиля українського люду. А скільки натхнення і наснаги було у роботі. Коли з’явилися перші копійки з рідним принесеним з прадавніх часів Русі, тобто з глибини віків тризубом, то не хотілося їх з рук випускати, носилися, як з талісманами.
Перші вибори, перший президент! Яка то радість, навіть не вмістити в цьому слові всіх почуттів і змісту, які народжувалися в серці кожного українця.
Мабуть занадто кинувся в радість екзальтований наш люд. Бо ж начебто трудилися з ентузіазмом «на нашій, на своїй землі», а воно щось не так. І вже розчарування, вже й не раді своїй державі…
Занадто захопилися радістю! А воно ще так багато труднощів. Але ж то наші труднощі! Не нарікаймо ні на що, не стіймо збоку, а кожен на своєму місці берімось до творення рідної держави. Нехай неймовірно важко, але ніхто за нас цього не зробить.
Мені хочеться віршем звернутися до всіх.
«Вітряком перетрудженим крутить,
Історична свідомість вкраїнця,-
Перекручень, наклепів, отрути,
Щедро хлюпає вир, через вінця.
Розлилися болота зневіри,
Море сумнівів б’є об «сьогодні»,
Де брехня, а де правда,
З чим звірить?
Як не згинути в часи безодні?
Та чи ми не ступаєм ногами
По землі, що прапредки ходили?
Чом торгуємо нею?… й Богами!
Занедбавши священні могили…
То й не дивно, що втративши розум,
На базари йдем правди шукати,
І не чуєм смертельну загрозу,
Що вповзає до рідної хати…
Вся історія – в генних глибинах,-
Відкриваймо серцям своїм очі!
Ми не чуєм? Чи й чути не хочем?!»
Вже скільки років ми маємо свою державу? Це щастя ділять з нами і борці минулого за волю, і наші діти, та внуки з майбутнього. Не втратьмо їх віру і сподіванки. Мабуть, найпекучіша потреба українців – об’єднатися у спільному пориві до творення нової держави. Вона нова – бо такої ще не було! Адже кожен народ єдиний в своєму роді, неповторний і самобутній. Ми не можемо творити за чиїмось зразком. Природа неповторна у своєму творенні живого і не живого. Так само і людське суспільство, соціум, держава. Бо кожен народ і нація – творіння божі, неповторні, хоч і подібні. Отож візьмімось до власної ниви, до рідного поля, і щастя прийде в нашу країну.
Це не гасла, це думки і почуття пронесені крізь все життя, виважені досвідом розчарувань і здобутків. Станьмо господарями! Зупинімо байдуже споглядання, чи злочинне ошукання трудового люду. Будуймо свою державу – вільну і незалежну, і гуртуймось до праці.
Українці! Вчуймо голос крові!
Наша сила в згоді і любові!
Б’є година віща всьому роду –
Розбудити дух свого народу.
Берестечка стогін не стихає,
А Холодний Яр живим гукає,
Встань, Батурин, Хортице з руїни:
Наша пам’ять – Правда України!
В кожнім серці – слава всім героям,
Кожна пісня – Щит Добра і зброя.
Українці! Ми ж таки родина!
І земля в нас рідна і єдина!
Незнищенне предківське коріння,-
Ожива козацьке покоління!
Гей лунає клич до всього роду –
Об’єднаймо міць свого народу!
Тож єднаймо міць свого народу!
А на останок хочеться поділитися роздумами журналістки Людмили Добровольської:
«Гадаю, небайдужі громадяни міркували: чому війна почалася з Криму й Донбасу? А тверезомислячим спало на думку, що Росія прийшла туди, де фактично не було України. Звісно влада бездіяла. Але, виходить, ми всі платимо війною за те, що 25 років не робили нічого, щоб у тому ж Донецьку люди чітко знали, що вони не «донецькі», а українці. Це плата за байдужість. Влади і нашу.
Законодавча влада далеко. А що ми, на місцях? Чи наполегливі у сплаві навчання дітей рідної мови, правдивої історії? Чи «какая разница, ты ж меня понимаешь»? – і невдатний суржик панує не тільки в родинах, а й у школах, садках? Чи прагнемо створювати справді українське середовище, яке далеко не обмежується дефіле у вишиванках у дні свят? Миримося з тим, що повз нашу волю нас примушує любити « рускій мір» – їхньою попсою в кав’ярнях і ресторанах, однобоким шансоном у маршрутках, неодмінно російськомовними шоу на укрканалах і «Кварталом», мешканці якого прибули не з України, а з-за Уралу. Ряд продовжіть самостійно.
Зараз помилково може здатися, що мовна тема – не на часі, бо йде війна. Але наша мова – це фактор нашої безпеки, і війна прийшла в наш дім в т.ч. через зросійщення і занедбаність української мовної політики.»
Антоніна Гармаш-Литвин
Література по темі. Замовити можна тут:
ОПИС УКРАЇНИ. ГІЙОМ ЛЕВАССЕР ДЕ БОПЛАН
