Всі ми, бодай зрідка, бачили маму, бабцю, діда чи тата, котрі якось так уміють поводитися з дитиною, що очей не відведеш: обом весело, щось видумують, жартують, сміються, а коли й скоїться яке лихо (собака чужий нагавкав, дитя впало й головку забило, загубилась іграшка, та чого тільки не трапляється на довгім та нелегкім дитячім віку) – добра нянька не дасть тому лихові розростися до істерики, втішить, відверне увагу, забавить несподіваною казочкою, піснею, танцем чи ще якоюсь забавлянкою.
А частіше бачимо інший біовид – маму безпорадну. Я не про тих мам, яким дитина заважає працювати, читати, курити сигарету, спілкуватися з подругою чи вештатись по магазинах. Я про тих, хто щиро любить дитину, але надто часто не може дати їй ради. Виявляється, таких немало. Не будемо їх судити, бо гарна поведінка з дитиною – це не тільки любов до неї, а й мистецтво, знання, навички. В наших школах цих предметів немає. Проходити вдома таку школу теж мало кому щастить, бо дітей тепер так мало, що й домашнї школи закривають. Діда-бабу сплавляють у якийсь різновид раю для перестарілих, тато-мама від ранку до вечора працюють, будують дитині щасливе майбуття, а дитина… Ну добре, коли воно вже доросло до садочка, до груп посиленого-покращеного-прискореного розвитку, а то вже й до школи! А коли йому ледве рік чи два?
Для добрих мам, а також заради чисто естетичного задоволення хочу пригадати кілька прагматичних забавлянок, які ще задовго до мого народження не раз виручали безпорадних няньок. І хто ж ті літератори, режисери й композитори, що складали їх і першими співали?

На маленького крикуна насувається великий дідів лоб. Повільно так насувається, а дід акомпанує те насування словами:
– Баран… баран… баран…
Нарешті лоби входять у контакт. Можна б сказати – стукаються, але дуже обережно. Дід називає цю подію одночасно з контактом:
– Дуц!
Дитина, яка вперше бере участь у такому стикуванні, трохи розгублена. Нічого, дід повторює вправу:
– Баран… баран… баран… баран… … ДУЦ! Баран-баран-дуц! …
І за два-три рази малий шибеник уже сам тягнеться дуцнутись, і все повторюється в зручному для обох ритмі. Але щоб не набридло. І лоба щоб не побити.
Обидва лоби в контакті. Дід починає повільно-повільно повертати голову праворуч-ліворуч, лоби «прокочуються» між собою, так що якби між ними насипати крупної солі, то вони б ту сіль перетерли. Дід так і каже – спершу повільно-повільно, а далі швидше, швидше, аж до такої скоромовки, що й сам не потрапляє виговорити:
– Солі… солі… дрібусолі, солі – солі – дрібусолі, солі-солі-дрібусолі, сослісолідрібусолі… …
Дитину садовлять на одне коліно, десь так як на коня. Коліно починає поволеньки іхати – то піднімається, то опускається. Вся поїздка супроводжується піснею, мелодію якої експромтом придумує нянька, а от ритм має бути справді козацьким:
– Їде, їде пан, пан
На конику сам, сам,
А позаду хлоп, хлоп
На конику Гоп! Гоп!
А далі йдуть у діло будь-які ритмізовані приспівки – дитина не втомлюється!
– Ішов Гриць
З вечорниць
Темненької ночі –
Сидить жаба
На болоті,
Витріщила очі.
Він на неї:
– Жаб-жаб-жаб!
А вона й присіла.
Щоб у Гриця
Не палиця –
Була б його з’їла!

А як два ведмеді, два ведмеді горох молотили, а як Попова кобила поросят наводила, а… та всього я й не згадаю, але тут ще багато старших людей – додавайте!

PS. А таки додам важливе. Дитинка лежить горілиць, дриґає ніжками. Ви ловите ніжку одною рукою, а другою, пальцем, починаєте вибивати по підошві:
– Куй, куй, ковальок,
Підкуй Лесї чобіток!
– Я не буду кувать,
В мене ручки болять!
Ця гра дуже легко переходить у різновиди масажу дитячих підошов, що для дитини теж не зайве.