Василь Шкляр

“Кому в цей день дозволялося їсти дичину, то це хіба Ладимові, бо він був затятим язичником, який молився Дажбогу, Сварогові, Перуну, Мокоші і, що цікаво, незрідка вимолював у них те, що Ладимові було треба.

Язичником він став не з якоїсь там примхи, а, можна сказати, таким з’явився на світ, адже народився Ладим у Яру, який відгалужувався від села Ганжалівки таким глибочезним рукавом, що люди, котрі там жили, майже ніколи не виходили «нагору», і до них, вважай, ніхто не ходив «униз». То були люди особливі й за натурою, і за своєю подобою: невисокого зросту, але дуже кремезні, смагляві, аж чорні (молились-бо до Сонця) і надто повільні, ніколи нікуди не поспішали, не метушилися, навіть розмовляли знехотя. Тож і Ладим, кремезний та смаглий, розповідав про свій Яр, наче клоччя жував: виходив він «нагору» хіба раз на півроку, щоб прикупити солі та сірників, а так жили на всьому своєму. Мали хліб і до хліба, аж поки не спустилась «униз» орда і не забрала в Ладима не лише хліб, але й молоду дружину, з якою вони тільки-но побралися. Тоді Ладим упросив Перуна, щоб той «убив громом» ґвалтівника, після чого мусив тікати до лісу, і так тут прижився, що іншого побиту вже й не уявляв. У лісі він ще ближче був до своїх богів, й ось навіть зараз, перед вечерею, відійшов у куток до Дідуха і, здійнявши руки, тихенько і дуже повільно помолився, а тоді так само повільно повернувся до столу й повільно слухав, що каже отаман. Подякуймо ж, хлопці, Богові, — звертався до всіх Чорний Ворон, — за те, що ми з вами живі, не заломилися і досі воюємо. А якщо доведеться загинути, то дай нам, Господи, зустріти смерть…

—  У бою!—хором відгукнулися козаки. 

Замовити книгу можна тут:

ЗАЛИШЕНЕЦЬ. ВАСИЛЬ ШКЛЯР

Їх називали бандитами, розбійниками, головорізами й навіть у прокльонах-анафемах забороняли згадувати їхні імена. Щоб вбити у пам’яті упокореної маси ту ідею, за яку повстанці жертвували свої молоді життя. Авжеж, вони стріляли, вішали, палили, нищили – але кого? На їхньому бойовому чорному прапорі напис: «Воля України або смерть». Вони не вийшли з лісу навіть тоді, коли навкруги запанувала чужа влада і вже не було надії на визволення. Вони – залишенці – обрали собі смерть.