Туман лягав на срібну павутинку,
Щось шепотів, про щось і промовчав…
Він пам’ятав її гірку росинку,
І кожен порух в пам’яті тримав.
У них і часу – поки сонце зійде –
Про все погомоніти, поспівать…
Світанок. Сонце. Перли геть злетіли,
На срібні роси впали. Не шукай…
Не все в житті, що мить тривало – вічне.
Мабуть, туман не знав і не гадав,
Що той світанок і святий, і грішний
Йому осінній смуток дарував…
Не знала павутинка, що в тумані
Їй тепло й затишно, хоч осінь обійма…
Світанок з’їв тепло їхнє останнє,
І впала павутинка до стебла…
Щаслива мить. Вона усього варта.
Вона була не мрією, не сном.
Вона була і тиха, і завзята,
Хоч і летіла зраненим крилом.
Упав туман на срібну павутинку
Німими перлами на скошеній траві…
Він пам’ятав її гірку росинку
І літо бабине у спогадах беріг…
© Алла Горобець
