Розділ 36

Закарбовані в Новому заповіті слова Ісуса: “Вороги
людини — це її домашні!” (Матвія, 10: 36) чи “Коли хто приходить
до мене і НЕ ЗНЕНАВИДИТЬ свого батька та матір, і дружини й
дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може бути учнем Моїм!” (Луки, 14: 26),

Веселий і задоволений своєю перемогою, мессір Ісус повернувся до Галілеї, в околиці Назарету його непереборно притягувало до себе це місце де йому діставалися одні стусани та ляпаси. Здавалося, він дав собі клятву, що останнє слово все-таки залишиться за ним.Спочатку він намагався створити собі тут репутацію пророка, проголошуючи натхненні промови, але співгромадяни підняли його на сміх. Потім він обманом пробрався у синагогу, щоб зіграти роль ученого доктора з Єрусалима, але був упізнаний, зігнаний з підвищення і ледве не скинутий у прірву з гори. Цього разу син голуб вирішив домогтися успіху за допомогою жінок.Він уже наперед смакував, як приголомшить своїх земляків, коли з’явиться у супроводі Магдалини, дами і справді вельми ефектної і до того ж неймовірно багатої.Бути коханим і щоб тебе кохали заради тебе самого, — про це можна лише мріяти!Якщо в Ісуса була така мрія, тепер вона здійснилась.Його, злидаря, покохала жінка із завидним багатством Він був зовсім не вродливий, а проте обзавівся чарівною коханкою, апетитною, як наливний ранет.А втім, про що я говорю? Тепер у нього була не одна а цілий гурт закоханих у нього поклонниць! За ним повсюдно йшов слідом справжній гарем! Улюбленою султаншею була, зрозуміло, Магдалина, однак справедливості ради необхідно відзначити, що не тільки вона обдаровувала Ісуса своєю увагою.В євангелії згадуються імена ще двох його поклонниць Іоанни і Сусанни. Про Сусанну нема ніяких відомостей, хіба що її ім’я давньоєврейською мовою означає «квітка лілії». Щодо Іоанни, то святий Лука повідомляє, начебто вона була дружиною якогось Хузи, управителя в одному з маєтків Ірода. Побачивши одного разу Ісуса, ця Іоанна сказала собі «Ось мужчина, який мені потрібен!» І, реалізувавши своє майно, кинула чоловіка, щоб піти за Христом.— Хто мене любить, піде за мною! — твердило ходяче Слово.І дійсно, за ним ходила юрба жінок, колишніх дружин, які втекли від своїх чоловіків, чи шлюх з погодинною або разовою оплатою. Усі вони були завзятими любительками заборонених яблучок, і всі сліпма упадали за своїм володарем і повелителем.Вони так палко кохали Ісуса, що ладні були його утримувати на свої гроші. Він, із свого боку, не церемонячись, користувався їхньою добротою.І хай не думають читачі, що я перебільшую! У євангелії про це написано чорним по білому.Відкрийте Євангеліє від Луки, главу восьму, стихи другий і третій. Там говориться досить прозоро, що з ним були «…дехто з жінок, яких він зцілив від злих духів і хвороб. Марія, яку називали Магдалиною, з якої вийшло сім бісів, і Іоанна, дружина Хузи, домоправителя Іродового, і Сусанна, і багато інших, що служили йому маєтністю своєю».Як бачите, діватися нікуди, панове попи!Так написано «служили йому маєтністю своєю», і підписано: «святий Лука».Я гадаю, вам відомо, як називають фрукта, який дозволяв, щоб жінка «служила йому маєтністю своєю»? Назва ця занадто непристойна, щоб я міг її написати, хоча той, про кого йдеться, цілком її заслужив, а тому я прошу дозволу замінити загальноприйнятий термін більш сучасним і менш грубим прозивним ім’ям — альфонс.Отже, альфонс Христос уважав себе вище всіх забобонів. Він почав з бродяжництва і дійшов до того, що опинився на утриманні своїх дам. Ступивши на цю стежку, він повинен був неминуче закінчити шибеницею, що зрештою і сталося, бо хрест відігравав у ті часи роль вульгарної шибениці. Чудовий персонаж, чи не правда? Священики обрали взірцем для найхристиянніших овечок цілком викінчений тип героя. Схоже, що священики вирішили просто поглузувати з довірливих простаків, створивши легенду про абсолютно фантастичну боголюдину і наділивши її рисами бродяги, помноженого на альфонса, замість того щоб зробити з нього поважного отця сімейства, доброчесного громадянина і чесного трудівника!Але ні, мабуть, така вже сама природа усіх релігій, що вони обожнюють і канонізують найогидніші людські риси.Це дуже знаменно. Творці культів, беручись за справу, напевно міркують таким чином:— Щоб дурити народ, треба примусити його повірити у якусь вищу істоту, свого роду надприродного блазня, яким ми управляємо, як маріонеткою. Але, щоб ця вища істота стала зрозумілою і близькою для простих умів, необхідно надати їй сугубо матеріальної форми, необхідно змусити її провести хоча б кілька років у знайомій усім земній обстановці, у людській шкурі. Однак, якщо ми почнемо обожнювати справжню людину, справедливу, чесну, працьовиту, гідну всілякої поваги як син, батько і чоловік, наділену всіма чеснотами великих людей, у цьому не буде ніякої нашої заслуги. Таких людей поважають і без нас, і ми виявимося ні при чому. Наше завдання, завдання богословів, зовсім інше. Нам треба пожонглювати алогізмами, нагромадити абсурд на абсурд, зобразити порок доброчесністю, а зло — добром, і, заплутавши таким чином йолопів, заволодіти їх умами. Отож, перетворімо-но ми нашого бога у найпослідущого бродягу!Для початку хай у нього буде найбезглуздіше походження, скажімо — від птаха. Потім зробимо його поганим сином і братом, а заразом’ ледарем, який віддає перевагу неробству перед працею. Хай він, замість того щоб поважати закони своєї країни, раз у раз їх переступає і порушує. Хай займається шарлатанством, жебрацтвом і крадіжками, хай бродяжить з повіями, які утримуватимуть його на зароблені ними гроші. Хай обирає собі супутників серед найпослідущих негідників і навіть серед таких покидьків, як зрадники рідної країни. Хай він перелюбствує сам і виправдовує перелюбство. Хай він буде наділений всілякими пороками: пихатістю, малодушністю, безчесністю і брехливістю. І хай його жалюгідне життя завершиться цілком заслуженим кінцем: хай його з ганьбою повісять на шибениці між двома злодіями, один із яких виявиться його приятелем. І тоді, придумавши легенду, яка з початку до кінця повинна була б утілювати образ Сатани, ми скажемо народові: «Це бог, моліться на нього!» А всі ті, хто виявляться настільки сліпими, що не побачать у цій байці нічого, крім бруду, брехні і злочинів, хай будуть навіки прокляті і відкинуті, навіть якщо вони самі колись удостоїлися обожнення. Ті ж, хто повірить у нашу легенду і схилиться перед нашою богословською фікцією, — це наша здобич! Вони будуть належати нам душею й тілом, і всі їхні гроші потечуть у нашу калитку.Ось єдине пояснення, яке можна дати з приводу проблеми боготворчості. Чим огидніший персонаж, тим легше видавати його за бога. Адже цілком очевидно, що не можна заснувати ніякої релігії, попередньо не обдуривши народні маси. Тому, щоб створити новий культ, треба спочатку поставити з ніг на голову всі поняття природної людської моралі.Виходячи з цих принципів, теоретики християнства і творили міф про Ісуса, без усяких церемоній надаючи своєму героєві рис людини, яка докотилася до останніх щаблів низькості.І при цьому ще мали зухвальство визнавати, що навіть його рідні червоніли за нього від сорому.Коли сім’я Ісуса прочула, що він знову прямує до Назарета, всі її члени не знали, куди їм подітися. Вони проклинали нещасного бродягу, який наче поставив собі за мету покрити їх безчестям і ганьбою.Намагаючись хоча б зовні додержувати правил пристойності, родичі робили вигляд, що жаліють Ісуса.— Бідний хлопець! — відповідали вони тим, хто приходив розповісти їм про чергові вибрики колишнього тесляра. — Він збожеволів! Він остаточно з глузду з’їхав! Він уже не відповідає за свої вчинки.У глибині ж душі вони вважали свого родича пропащим негідником, котрого необхідно якомога швидше запроторити у таке місце, де він уже не зможе викидати коники.З цією метою вони юрбою вийшли назустріч Ісусу, щоб схопити його і посадити під замок.Ця подробиця зафіксована у Єзангелії від Марка (гл. З, ст. 21): «…ближні його пішли взяти його, бо говорили, що він утратив самовладання».Справа була сімейна, і в ній вирішили взяти участь усі родичі Ісуса: брати, сестри, кузени, і навіть його мати Марія не захотіла залишитись осторонь.Очолили експедицію четверо братів Христа: Іаков, Іосія, Іуда, Симон (Марк, гл. 6, ст. 3).Проте, коли вони прийшли до місця зустрічі, добратися до Христа виявилося неможливо. Син голуба зціляв чергового біснуватого, який за словами євангеліста Матфея, був німий і сліпий, а за словами євангеліста Луки, тільки німий. Миро-помазаного пильно охороняли його апостоли: він заздалегідь наказав їм ні в якому разі не підпускати до нього родичів, якщо тим раптом спаде на думку прийти за ним із Назарета. Як бачите, він не дуже довіряв своїй сім’ї.Ісус звелів підвести до нього біснуватого.— Сподіваюся, ти не глухий! — запитав його син голуба.Той заперечно похитав головою.— Чудово! У такому разі слухай, що я тобі скажу. Друже мій, ти онімів і осліп (будемо додержуватися версії святого Матфея), тому що в тебе вселився нечистий. Замість того щоб лікувати тебе від німоти і сліпоти, я просто вижену з тебе диявола, і тоді ти прозрієш і заговориш.Біснуватий чи не біснуватий, у всякому разі сліпонімий, мріяв знову одержати зір, а головне — здатність говорити. Природно, він не став заперечувати проти поставленого Ісусом діагнозу. Йому кортіло зцілитися.— Гей, дияволе! — закричав Ісус. — Хто тобі дозволив обрати житлом тіло цього чоловіка? А ну, виходь, тобі наказую!Ви, звичайно, не сумніваєтеся, друзі читачі, що нечистий дух поспішив підкоритися. Він вискочив з рота каліки, як завжди голосно репетуючи, щоб не відступати від заведеного звичаю. Зцілений у ту ж хвилину розплющив очі і заходився розповідати всякі анекдоти, аби тільки показати, що язик у нього діє хоч куди.Чудо, як і слід було чекати, привело юрбу зівак у захоплення. Лише кілька вуличних писарчуків — євангелісти називають їх книжниками, — спеціально присланих фарисеями з Єрусалима, незадоволено скривились і звернулися до тих, що зібралися:— Люди добрі! Замість того щоб захоплюватися чудесами цієї людини, вам би треба намилити йому шию і нам’яти боки! Як може він виганяти простих бісів, якщо не силою Вельзевула, князя бісівського? Видно, він з ним у зговорі, не інакше!Натяк книжників влучив у вразливе місце; як зразок інсинуації це була знахідка.Ісус негайно відчув небезпеку і відповів ударом на удар:— Що ви розумієте у таких справах, йолопи? — закричав він. — Не вважайте диявола таким дурнем! Чого це ради буде він мені допомагати? Щоб я виганяв його потім із біснуватих? Гарненька справа! Ворог людський собі не ворог. Усякий дім, який розділився сам у собі, коли стіни його не підтримують одна одну, навряд чи встоїть. І якщо Сатана Сатану виганяє, то він розділився сам із собою: як же встоїть царство його?Доказ був вагомий. До того ж публіка була явно на боці Христа. Книжники поспішили надіти капелюхи і пуститися навтьоки, поки цілі і здорові, під свист і улюлюкання натовпу.Скориставшись нагодою, Ісус звернувся з промовою до тих, що зібралися, висловлюючись за звичкою головним чином притчами. Він розповів історію про якогось чоловіка, що засіяв своє поле добрим зерном. Уночі прийшов його недруг і засіяв те ж саме поле поганим зерном. Добре зерно і погане зерно зійшли разом, але останнє виявилося бур’яном, який душив пшеницю. Тоді, щоб зібрати добре зерно, цьому чоловікові довелося виполоти бур’яни з усього поля — робота, слід прямо сказати, вельми марудна і втомлива; він міг би її уникнути, якби перешкодив своєму ворогові посіяти вночі погане зерно, тобто плевели.Сенс цієї притчі, взятої із старих східних байок, уловити неважко:— Те, що кажу вам я, — це добре зерно, а тому вірте мені на слово. Головне ж — не дай вам бог слухати тих, кому вдумається мене дискредитувати, бо їх слова — це плевели. Якщо ви будете слухати моїх ворогів, ви перестанете остерігатися, перестанете мені вірити, і тоді плевели неминуче задушать пшеницю.Священики весь час згадують цю притчу, вкладену ними у вуста їхнього бога.На противагу їй людська мудрість створила прислів’я: «Хто чує один дзвін, чує один звук». Отже, для того щоб скласти правильне уявлення про яке-небудь вчення, релігію і її служителів, необхідно прислухатися не лише до тих, хто вихваляє, але й до тих, хто критикує.Священики не випадково замінили мудре прислів’я байкою про пшеницю і плевели.— Бережіться, овечки молоді і старі! — говорять вони. — Не читайте антиклерикальних книг і не слухайте атеїстичних лекцій! У вас із колиски виховували віру в нісенітниці і довір’я до пороку. Цю віру і це довір’я ви збережете лише у тому випадку, коли будете уникати всього, що може вас переконати у протилежному.З точки зору боротьби за душі людські це безчесний прийом, але що залишилося б від релігії, якби вона взяла на озброєння чесність?Отже, апостоли і натовп смакували притчу.Відтіснені у задні ряди родичі Ісуса радилися. Момент для того, щоб схопити бродягу, був явно непідходящий. Ті, що зібралися, напевно вчинили б опір відкритому викраденню.Тоді родина Ісуса вирішила вдатися до хитрощів і спочатку заманити миропомазаного у відлюдне місце. Брати сказали, що хотіли б з ним поговорити. Хтось із натовпу зголосився їм допомогти.— Равві! — звернувся він до Ісуса. — Тут уся твоя сім’я: мати, сестри, брати і всі твої родичі. Вони спеціально прийшли з Назарета, щоб побачитися з тобою!— Плювати мені на всіх цих людей! — відповів Ісус. — Хай повертаються туди, звідкіля з’явились!— Стій! Равві, ти хіба не чув: тут твоя старенька матінка.— А я тобі кажу, що мені до них нема діла!Натовп розступився; Марія, брати й інші родичі Ісуса спромоглися трохи протиснутися вперед. Побачивши їх, миропомазаний підвищив голос, щоб рідні його почули, і вигукнув:— Хай мені дадуть нарешті спокій! Хто матір моя?.. Хто брати мої?.. Чи ж бува не ці, що прийшли із Назарета?.. Смішно. Крім моїх апостолів і добрих жінок, які мене люблять, нема у мене сім’ї! Мої вірні супутники — ось хто моя справжня родина.І, вказавши на гарненького хлопчика Іоанна, що набундючився від гордості, він додав:— Ось мій улюблений учень, — для мене він і брат, і сестра, і дружина, і мати. А що стосується тих, хто називає себе моїми родичами, то вони можуть забиратися! Ясно?У родичів Ісуса вистачило розсудливості не наполягати. Більше ніж коли б то не було соромлячись недостойного члена своєї родини, вони пішли, махнувши на нього рукою (дивись євангелія від Матфея, гл. 12, ст. 22–87, 46–50; гл. 13, ст. 1—53; від Марка, гл. З, ст. 20–25; гл. 4, ст. 1—34; від Луки, гл. 8, ст. 1—21).Що ж до ходячого Слова, то, зачекавши, коли натовп розійдеться, він разом з апостолами пішов у готель до своїх чарівних шанувальниць.

Автор: Лео Таксіль

Книга, яку можна замовити тут: https://sribnovit.com/product/sotvorennia-svitu-ivan-franko/

СОТВОРЕННЯ СВІТУ. ІВАН ФРАНКО

Цей твір написаний Іваном Франком наприкінці 1904 року й надрукований ним в «Новім Громадськім Голосі» в першій половині 1905 року дуже обмеженим тиражем – близько 500 примірників. В своїй праці автор насмілився дати критику на загальноприйнятий погляд на давню історію Світу, що опирається на жидівський «Ветхий завіт». У значній частині гебрейських книг Бог подається богом самих тільки жидів; він велить їм без пощади вбивати людей іншої національності і дуже гостро застерігає їх, щоб не піддавалися богам всіх інших народів. Вчитуючись пильно в ті «святі» жидівські книги, люди побачили далі між ними численні суперечності. В одній книзі про якусь річ говориться так, а в другій про ту саму річ – інакше. Де ж, власне, та Богом об’явлена правда? Поява книжечки викликала в суспільстві велике сум’яття. Попи загули, як гніздо шершнів, а старші наші «інтелігенти» вважали за відповідне дотримуватися гробової мовчанки щодо «страшної» книжечки – й за всяку ціну не пустити її в руки гімназійної молоді. Вкінці ж – попи дійшли до «спасенної» здогадки збутися «ворога» за одним махом: «тихесенько, без гомону» вони викупили весь невеликий наклад надрукованих примірників – й спалили їх… А на захист болюче покривдженого письменника ніхто не відважився підняти голос.  Уцілів єдиний примірник, який Іван Франко передав як подарунок професору Сушку. Дякуючи цьому подарунку маємо щастя прочитати цю унікальну працю