Вона стояла на самому березі могутнього Океану і величезні хвилі з шумом, розбиваючись на безліч дрібних бризок, докочувались до Її ніг, ледь лоскочучи босі пальці. Вечоріло, Сонце повільно скочувалось до обрію, кидаючи в цю чисту, безмежну синеву Океану свої останні промені, від чого його хвилі ставали схожими на апельсиновий сік. Наступав час Магів, час розлому між світами, час заходу Сонця. Легкий вітер обдував Її оголене тіло, на яке була накинута довга, біла, майже прозора сукня з легкого сатину, розпущене волосся розвівалося по спині рудим шлейфом і очі горіли дивним глибоким вогнем, кольору Океану…
Час настав, час поринути в свої почуття і емоції, час перевірки своєї глибини і віри. І коли Сонце кинуло в Океан останній промінь і його гаряча голова сховалася за обрієм повністю, Вона ступила вперед, в хвилю, яка набігала на цей кам’янистий берег, Вона ступила в забутті, повністю довірившись емоціям і відчуттям. Вона ступила без жодної думки і страху, без минулого і майбутнього, довіряючи тільки цій безмежній миті, цьому Океану, Всесвіту і своєму тілу. І Їй було все-рівно, що буде далі, розчиниться Вона в тій безмежній величі води чи житиме…
І раптом, Вона усвідомила, що стоїть поверх води і хвиля плавно гойдає Її легке тіло, дивне незбагненне відчуття ейфорії охопило Душу і вона зробила ще декілька кроків вперед. Потім ще, хвилі гойдали Її лоскочучи ноги і гралися, підкидаючи на гребінь а потім повільно опускаючи вниз. Різні емоції виникали в тілі, Вона перепроживала радість і разом з тим, якусь неймовірно глибоку тугу за чимось, що лежало за межами сприйняття і свідомості. Їй хотілося співати і танцювати водночас, сміятись і плакати, говорити і мовчати. Її бажання хвилями прокочувались по тілу, підіймаючи з його глибин, щось дике і підсвідоме, виколупуючи з самих далеких куточків фізичного і ефірного тіл, всі нездійсненні – хочу і відпускаючи їх на волю…
Вона стояла насолоджуючись щастям і болем, ловила кожен порух своєї безмежної Душі і тішилася кожною емоцією, усвідомлюючи себе живою. Вона перепроживала їх і відпускала, солоний вітер підхоплював ті емоції і ніс кудись в простір і час, і з кожною, пережитою і відпущеною емоцією, Її тіло ставало легшим і прозорішим. І коли всі емоції вляглися, коли почуття згармонізувалися, Вона зробила ще декілька кроків у відкритий Океан і раптом, побігла, побігла по поверхні, перестрибуючи з хвилі на хвилю…
З того часу, на цій Планеті, в матеріальному світі, можна побачити надзвичайну магічну картину: безмежний Океан, що котить в просторі і часі свої величні хвилі, яким не має ні кінця, ні краю і по цим хвилям, і вдень, і вночі, біжить Жінка. Вдень, Сонце прокладає Їй Шлях, своїм гарячим промінням, а під товщею води Її супроводжує зграя Синіх Китів, що співають для Неї свою величну пісню, підставляючи свої спини, коли Вона потребує відпочинку. А вночі, Вона біжить по місячній доріжці, ледь торкаючись ногами срібла, розлитого по поверхні води і в хвилях тих, бринять небесні зорі, що вказують Їй напрямок і Шлях…
Інколи, так теж буває, Вона тоне у власних емоціях і почуттях, бажаннях і страхах, і тоді Океан поглинає Її тіло, опускає в свою безодню, на самісіньке дно, і лежить Вона там зболена, холодна і розбита, допоки не переживе щось таке, про що знає тільки Її безсмертна Душа. І зграя Синіх Китів, завмирає на місці, чекаючи і охороняючи Її біль. І лише проживши і відпустивши, Вона повільно підіймається на поверхню, стає на найбільшу хвилю, підставляючи солоному вітру свою змоклу сукню і розтріпане руде волосся, і загораються вогнем Океану Її сині очі, і Місяць знову малює для Неї доріжку на воді, і Кити підставляють Їй свої спини, і Вона готова знову творити Магію свого Життя. Магію підсвідомого: Магію емоцій і почуттів, Магію творчості і задоволення, Магію пристрасті і бажання, Магію народження себе справжньої, істинної, без шаблонів, масок і очікувань оточуючих, Магією бути Жінкою – живою Жінкою…
І ніхто не вмів кохати так глибоко, як кохає ТаЩоБіжитьПоХвилях…
Древляка Дара.(Лариса Гуцелюк.)
Довідка з інтернету.
На санскриті правильно не чакри, а ЧАРИ. В українській традиції ця ЧАРА називається Жива. З наголосом на перший склад.
Де знаходиться і за що відповідає чакра Свадхістана
Свадхістана (в перекладі з санскриту «власне житло»), друга з семи чакр, розташовується на 3-4 сантиметри нижче пупка. Перш за все, її «робота» відбивається на сексуальній сфері і сфері творчості. Крім того, вона відповідає за чесність, вміння розуміти оточуючих, впевненість в собі і внутрішню силу.
У зоні впливу чакри перебувають статеві органи, жовчний міхур, нирки і всі рідини організму. При розвиненій свадхістані людина прагне до творчості, гармонійним відносинам. Він сексуальний, товариський, упевнений в собі, життєрадісний, любить танцювати і рідко відчуває почуття провини. Жінка з гармонійно розвиненої свадхістану володіє особливим магнетизмом, користується увагою чоловіків і, як правило, щаслива в шлюбі.
Література, яку можна замовити тут:
ВЕЛЕСОВА КНИГА. ВОЛХОВНИК
“Велесова книга” — найдавніша літературно-історична пам’ятка прадавніх українців, єдина дерев’яна книжка, що не згоріла у вогнях інквізицій і дійшла до нашого часу.
ВОЛХОВНИК: ПРАВОСЛОВ РІДНОЇ ВІРИ.
Давнє вчення про Бога-Слово свідчить, що словесна магія містить потужний енергетичний запас Сили, яка зберігає народи і нації. Саме Слово творить Космос із Хаосу, а отже – постійно сотворює Світ. Це четверте видання Правослова доповнене переважно найдавнішою духовною поезією в перекладах українських мислителів з атлантичної та ведійської спадщини. Книга розкриває природне віровчення, яке існувало, починаючи від X тисячоліття до н. е. – і буде корисною для сучасної релігійно-обрядової практики в громадах рідновірів та духовної освіти. Тут з багатьох рідкісних джерел зібрані стародавні віровчення та автентичні молитви до Богів Природи та Всесвіту, які допоможуть українцям відновити втрачений зв’язок зі своїм рідним Небом.
В оформленні обкладинки використано роботи видатного українського художника рідновіра Крижанівського Віктора Володимировича (Сонцеслава)
МОЛИТВА ДО ДАЖБОГА
Відродження України неможливе без пізнання себе, історії та звичаїв свого народу, усвідомлення нерозривної єдності наших давніх Предків згідно з їх міфорелігійними традиціями.
Орієць! Саме так називаю тебе, бо живемо на святій Землі Оріани. Оріана — це першоназва старо-давньої України. Саме за орійським літочисленням ми маємо вже 7527 роки культурного життя. ОР — це Всеєдиний Дух Світла в праоріїв — його уособленням є Сонце. Праорії, тобто сонцелюби, першими приручили коня, винайшли колесо та плуг. Першими окультурили жито, пшеницю, просо і свої знання з рільництва та народних ремесел понесли по всьому світу. Я вірю в те, що відродження Української Рідної Віри — це важливий крок не тільки в історії України, але і в історії всього людства.
Ось саме про це і моя розповідь. Щоб зрозуміти свою душу, я старався не шукати посередника між Землею і небом. Бо аж занадто між людиною і Богом перешкод у образі духовних церковних чинів. Наші Предки серед багатьох різноманітних Богів мали свій шлях до розуміння єдиного володаря Всесвіту. Бо хіба людина не може спілкуватися з Богом безпосередньо? Шкода, що цей шлях був варварськи поруйнований князем Володимиром Святославовичем, в 988 році, як про це свідчить Нестор-літописець: «Велю завтра хрестити, а хто не прийде на ріку — багатий чи убогий, робітник чи чернь людська, буде моїм ворогом». А ті, що відмовлятимуться «будуть позбавлені майна і покарані смертю».
Тож хай ця скромна праця моєї душі стане тим щирим містком прозріння далеких віків до сьогодення душі славних правнуків Дажбога. І хай святиться ім’я Берегині-Лади їх — МАТЕРІ!
Валерій Войтович.
