Деякі морально-етичні засади православного язичництва

“Всі дурні християнські інстинкти сидять ще в нас” (Ф. Нітше)

Довго ще будуть тяжіти над нашим народом християнські стереотипи. мислення і поведінки.

Спірними з точки зору язичництва с дефініції “християнської любові” милосердя, всепрощення, гріховності, добра і зла, непротивлення злу, упокорення долі, “умертвлення плоті” та ін, які часто набирають гіпертрофованих форм, доходячи до абсурду. По-різному можна трактувати добро і зло, які не бувають ні абстрактними, ні чітко визначеними. Для християнина навіть заяложене “любіть ворогів, благословляйте тих, хто вас переслі­дує… ” – є добром. Для язичника любов до ворога – є величезним злочином проти рідного народу і Рідних Богів.

Отже, що для одного добро,- те для іншого може виявитися злом, або навпаки. Ці поняття залишають­ся суб’єктивними. Християнин мусить смиренно схилити голову під ударами долі (.злидні, голод, скрута), адже на “таму світі” він, нібито, отримає винагороду за свої страждання на землі. Язичник не мислить своє життя злиденним, бо за це він буде мати такий же стан у всіх подальших перевтіленнях його Душі. Тому язичник активно поборює незлагоди життя в Яві, щоб увійти гідним до світу Нава і Права. Найвища нагоро­да собі та. яку здобув сам власною працею. А Богів тільки славімо, нічого не вимагаймо собі.

Для язичника слова християнської молитви “Боже, нам єдність подай” – звучать анекдотично. Хто ж може подати єдність, якщо самі не будемо єднатися? Більше того: хіба може бог чужого етносу “послати ” єдність українцям? І як можна мріяти про єдність між українцями, коли постійно живемо в розладі з довкіл­лям, поклоняючись чужому (юдейському) богові, забуваючи рідних Богів?

Джерело: журнал “Сварог”, №8

Нас можна читати у Твіттері: https://twitter.com/Nwrq6rwLYVxnfJq

Книги, які можна замовити тут:

КОД УКРАЇНИ-РУСІ. СЕРГІЙ ПІДДУБНИЙ

Це про книжки С. Піддубного пишуть, що одна сенсація наздоганяє іншу. Найнеймовірніші, найдивовижніші з них — вельми аргументовані спростування наявних у світовій історіографії поглядів на місце розташування тих чи інших історичних пам яток далекої минувшини. Уперше в українській історіографії автор докладно розглядає давньоукраїнські основи — Богів, героїв, племена, держави, мову, дохристиянську релігійну систему наших Предків. До дослідження залучено широкий пласт літератури: Влескнигу, праці Геродота, Гомера, Гесіода, Біблію і багато інших джерел. Доводи та висновки автора ґрунтуються також на численних світлинах артефактів, пам яток, святилищ, мапах тощо. Для широкого загалу.

ІСТОРІЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ. ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ.

Фундаментальна «Історія запорізьких козаків» у трьох томах (СПб, 1892,1895,1897) стала підсумком багаторічної дослідницької роботи вченого, розпочатої іще в студентські роки. Безпосередній намір написати цей твір виник у Яворницького 1889 p., після видання двотомної праці «Запоріжжя у залишках старовини й переказах народу». Для її створення Дмитро Іванович використав такі фундаментальні видання документів як «Архив Юго-Западной России», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Памятники, изданные временной комиссией», власні збірники, численні публікації окремих пам’яток і документів. Велику увагу присвятив історик наративним джерелам, починаючи від Геродота й закінчуючи своїм сучасником, нащадком запорожців Коржем. Особливою пошаною автора користуються літописи й хроніки давньоруські, козацькі, польські. Загалом бібліографія першого тому (першого видання) налічує 170 позицій. Іншим, не менш суттєвим джерелом «Історії запорізьких козаків» були неопу-бліковані документи з російських та українських архівів, бібліотек, приватних зібрань. Широко залучив автор до свого твору й праці своїх попередників — Г. Міллера, С. Соловйова, М. Маркевича, О. Рігельмана, А. Скальковського, П. Куліша, М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича й десятків інших. Велику групу джерел, які використав Д. І. Яворницький, становили матеріальні пам’ятки музейних і приватних колекцій, значний археологічний матеріал, здобутий під час численних експедицій. Величезного значення (особливо це помітно в першому томі) надавав автор фольклорно-етнографічним дослідженням регіону Запоріжжя, вивченню його топографії, топонімії, гідрографії, географії, ботаніки, зоології. Десятки разів обійшов він пішки всі землі Запорізьких вольностей, дослідив усі Січі, кілька разів ламав руки й ноги на порогах, ледь не загинув під час розкопок кургану — і все задля того, щоб відчути й збагнути героїчний дух історії, донести її до читача.

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОЗАЦТВА. ЛИЦАРІ СОНЦЯ. ОЛЕКСАНДР СЕРЕДЮК.

У лицарському поклоні перед портретом українського козака, що експонується в Музеї Історії сільського господарства Волині, шанобливо схилив голову гість з далекої Японії – Шихан Масахіко Танака. Що змусило знаменитого спортсмена (чорний пояс 8-й DAN) стати на коліїю перед образом січовика?

Відповідь на це та ряд інших запитань дає книга. Хто такі козаки? Які їх звичаї і обряди? Яке було їх військове і бойове мистецтво? Йдеться не тільки про виховання й підготовку козака-воїна та відродження його в незалежній Україні, а й особливої касти – характерників. Автор аргументовано доводить, що «козак – не пияк».

Розкриваються утаємничені сторінки козаччини, чого немає у поважних узагальнюючих виданнях з історії України. Книга відрізняється розкутістю думок, оригінальністю поглядів, цікавістю викладу і стане добрим помічником не лише для учнів і студентів, викладачів-істориків, а й для широкого кола читачів, хто забажає «вичавити із себе раба».

Так як з відродженням козацтва – відродиться і Україна


.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Share via
Copy link
Powered by Social Snap