Вже вісім років підряд в один і той же самий час року з Яросвітом діялося щось дивне. В перших числах лютого наче кригою огортало ноги, і навіть грілка з гарячою водою не допомагала. Але ще дивніше, що одночасно вказівний палець на лівій руці починало пекти вогнем, він напухав, всередині наривало, це тривало десь з тиждень, після чого палець знову набував нормального вигляду, а ноги переставали мерзнути. Рівно через рік все повторювалося.

А почалося це ще тоді, коли йому виповнилося вісімнадцять років. Вірніше, як йшов дев’ятнадцятий і до дня народження – 22 березня – залишалося трохи більше як півтора місяця. Почалося ні з того, ні з сього, зненацька, без ніякої видимої причини. Батько використав усі свої відунські знання – нічого не допомогло. Мати також взялася за лікування – і з тим же результатом. За цих вісім років й сам Яросвіт набув навиків зцілення недужих, багатьом сельчанам допоміг, а ось собі – ні.

І ось після подорожі у своє попереднє життя він почав замислюватися, детально аналізувати стан свого організму.

Виходила цікава картина. Він дуже чітко і виразно бачив, як в перших числах лютого 989 року палало під ним вогнище, полум’я лизало взуті у хутряні чоботи ноги. Але ноги ще не дуже припікало, зате припекло ліву руку, після чого він, очевидно, знепритомнів, бо далі вже нічого не пам’ятає. Мабуть, згорів, але сьогодні це вже не було важливо. Хоча, якщо добре подумати, саме це й було важливим. Якби Любомил тоді згорів, то чи відчував би його далекий нащадок, започаткований ще до тієї страшної трагедії, оці неприємні симптоми, які можуть передатися тільки як спадкові надбання? Виходить, що він, сьогоднішній Яросвіт, не є прямим нащадком Любомилового і Зоряниного первістка, хто б ним не був – хлопчик чи дівчинка.

І ще одне питання цікавило Яросвіта: якщо ноги горіли, то він повинен зараз, тобто щороку на початку лютого, саме в ногах відчувати пекучий біль, а не лютий холод…

Про те, що з ним трапилося в минулому житті, детально розповів татові та мамі. Величар довго роздумував над цією ситуацією, але як вийти з неї, не міг придумати – в його практиці ще нічого подібного не траплялося. Ясно, що тут діяв закон Карни, наслідок був очевидний, а ось причина… Причини він не бачив. В усякому випадку, і Яросвіт, який (в тілі Любомила) був безпосереднім учасником, тобто жертвою тієї трагедії, цієї причини не знав, бо останнє, що він бачив і відчував – це язики палючого полум’я, яке здіймалося догори і вже сягнуло його лівої руки…

Ладуня також нічого не могла зрозуміти і порадила звернутися до дядька Любозара – у нього досвід все- таки більший, ніж у неї і батька.

Пішли до Любозара. Він з дружиною зустріли гостей надзвичайно привітно, всадовили на лаві, вгостили варениками з медом і узваром, після чого Любозар – немолодий вже чоловік з сивими розкішними козацькими вусами і мудрим поглядом карих очей – учинив Яросвітові прискіпливий “допит”. Але найбільше його цікавили чомусь не подробиці пригоди, а те, чи навчився учень відуна сповна володіти своїм тілом, почуттями і емоціями. Діставши ствердну відповідь, сказав:

– Отже, тобі треба зробити повторну мандрівку в твоє попереднє життя. Але цього разу, щоб не наштовхнутися на той самий результат, оберемо інший шлях, відмінний від попереднього. Якщо минулого разу твоя душа втілилася безпосередньо в Любомила, то зараз вона виступить в ролі стороннього спостерігача і зможе простежувати події зверху, знизу, збоку і так далі. Отже, почнемо. Сядь зручніше і розслабся. Обличчя, тіло, руки, ноги… – так, як ти вже вмієш це робити.

Звернися до Велеса з молитвою: “О, Велесе, всемудрий і всеблагий, допоможи мені сягнути Сварги, ввійти у Поле мудрості всевишньої й на хвилях Від зійти в життя колишнєє, в той самий день, в хвилину ту стражденную, коли я провалився в яму темную”.

Канал ти бачиш ясно, Яросвіте, широкий і потужний, сонцесвітний, який веде від твого серця вгору туди, де Поле мудрості просторе? Пливи по ньому вище, вище, вище, де віщі Віди мріють у вічній тиші, в Магічнім полі душу ти зустрінеш, проси, хай прийме обриси людини й покаже знаком вхід той заповітний, котрий веде у день тобі потрібний, тож ним спускайся вниз, кружляй над садом, де все було – кохання, щастя, радість…

Все зробив, Яросвіт, як радив Любозар, і побачив те, чого не чекав бачити. Зелені гори в білому снігу. Велике село чи то містечко з висоти пташиного польоту, поряд з яким за неширокою смугою лісу побачив й знайомий палац з садом і вежею. Намірився податися туди, але його увагу привернуло велике людське юрмище на центральному Майдані. Спустився нижче. Перед натовпом – сивоусий чоловік похилих літ. Сиве довге волосся, перехоплене позаду стрічкою, житній оберіг переперезує чоло… Волхв. Він щось говорить, хоч і не чутно слів. Натовп хвилюється, лунають якісь вигуки, але коли волхв сідає на коня і їде з майдану, за ним рушає тільки невеличка група із шести-восьми чоловік. Через кілька хвилин вони зникають з поля зору під густими кронами дерев, після чого всю картину застилає густий туман.

Що воно було, він так і не зрозумів. Чи потрапив у якийсь інший період, в інше життя? В усякому випадку той волхв – не він, не Яросвіт. Якби був він, то, Яросвіт, очевидно, відчув би це.

Любозар також нічого не міг пояснити, але запевнив, що тут прозорий натяк є, і запропонував Яросвітові повторити спробу.

І ось Яросвіт знову кружляє над високими горами. Незаліснені місця вкриває сніговий килим. Знайомі обриси саду, палац, вежа… З середини саду вгору здіймається стовп диму. Неподалік знайомий басейн з чистою зеленкуватою водою, яка просвічується крізь чисто підметену кригу. Знизу плавно і спокійно підіймаються зелені хвилі і сягають криги, знаходять вихід в ополонці. В цю мить до ополонки підбігають двоє людей, зачерпують відрами воду і біжать назад. Це він бачить боковим зором, бо основний погляд прикований до подій, що розгортаються на головній алеї саду, де палає вогнище.

Тут йде сутичка. Озброєні кілками люди б’ються з гайдуками, що переважають їх чисельністю, але не відвагою. Кілки проти мечів – навряд чи бій закінчиться на користь невідомих сміливців. Тим часом двоє людей заливають крижаною водою вогнище, збивають полум’я, валить густа біла пара, перемішана з димом. В цьому місиві ледве проглядається фігура якогось чоловіка, який порається біля стовпа. Авжеж, це той самий волхв. Він перерізає мотузки, яким прив’язана жертва, схоплює її на оберемок, біжить до коня в кінці алеї, перекидає поперед сідла, вискакує сам і мчить в бік лісу. Озброєні кілками чоловіки відступають і також біжать у той бік, губляться під деревами. їх ніхто не переслідує…

В цю мить крижаний холод огортає ноги Яросвіта, і він повертається до дійсності.

Ось вона, причина. Любозар, якому Яросвіт розповідає про пригоду, робить висновок:

– Напевне, місцевий волхв, про якого ти кажеш, мав зв’язок із духовним центром на Тустані, інакше звідки б він дізнався, що його духовний родич, тобто Любомил, потрапив у халепу? А до Тустані могла дістатися з Києва Любомилова мати Добромира, або хтось з родичів, які, не знайшовши його там, забили тривогу. Я тобі скажу, що між волхвами всієї України-Руси тоді існував дуже тісний зв’язок на чуттєвому рівні, тож волхви навіть у віддаленій від центру громаді знали, що важливого відбувається в кожній громаді на всьому терені країни. Отже, місцевий волхв за допомогою невеличкої групки вірних людей врятував тебе, хоч основна маса населення, як і нині, була інертною як в центрі, так і на периферії, що й призвело до духовної агресії і насильницького впровадження чужинської релігії.

Але повернімося до “твоєї” подальшої долі.

Навряд чи волхв повіз Любомила одразу до Тустані – це в умовах карпатської зими було б нелегко, до того ж ти бачив, що він і його люди були без будь-яких припасів. Та й переслідувачі не забарилися б. Швидше всього, вони мали якесь пристановище в глухому гірському селі чи в якійсь лісовій сторожці, де перебули до весни. Мабуть, до того пристановища також було неблизько, і ти під час втечі відморозив мокрі від крижаної води ноги, а волхв чи не помітив цього, чи не мав часу і змоги помічати, бо спішив якнайшвидше втекти від погоні. А щодо руки, то ти сам кажеш, що вогонь встиг обпекти її…

А тепер про те, як позбутися твоєї болячки. Дуже просто. Повернися в те життя і зміни ситуацію. Є багато варіантів. Перший: йти на гору Богит, де тоді був один з центрів волхвівства, тобто Вища Духовна Школа. Другий: постарайся все-таки не збитися з дороги і добратися до Тустані. Третій: не репетувати, сидячи на дереві, а дочекатися, коли королівський ловчий з мисливцями, розігнавши вовчу зграю, подадуться геть. Четвертий: втікати з палацу Януша при першій можливості, не чекаючи подальшого розвитку подій. Є й п’ятий, шостий, сьомий і так далі – ти їх сам знайдеш.

– Ні, – рішуче сказав Яросвіт. – Тоді б я, тобто Любомил, не зустрівся із Зоряною і не врятував би її, що було б найбільшою ганьбою мого попереднього, тобто Любомилового життя. А зустріч та принесла їм найвище щастя і залишила незгладимий слід в їхньому житті. Тому треба шукати інший вихід із ситуації, що склалася.

– Ну що ж, – після недовгих роздумів сказав Любозар, – тоді залишається Храм Роду твого, де Предки завжди тобі раді і готові надати будь-яку допомогу. Сподіваюся, тато твій Величар навчив тебе, як туди потрапити? Ну, тоді дій.

І Яросвіт, відчуваючи в серці і душі величезне хвилювання, почав збиратися в гості до Храму Роду свого. Він й цього разу пішов до бабусиної затишної хати, де було особливо сильним духовно-енергетичне поле. Але свічку не запалював, бо в Храмі Роду завжди осяйно, гарно і привітно, панує дух злагоди і приязні. Попросив Велеса – наставника і охоронця свого: “Прийди мені, о Велесе, на допомогу і посприяй дістатися до Храму Роду мого, не дай з дороги збитись, заблукати і Предків запроси моїх у осяйні палати, нехай всі разом, спільно радять раду й дадуть мені, нащадку вірному, свою пораду”.

Велес, якого Яросвіт побачив у білому вишиваному одязі з обличчям мудреця і пишними посивілими козацькими вусами, як і уявляв собі, не забарився з допомогою. Яросвіт навіть не вгледів внутрішнім зором, а скоріше відчув якимсь почуттям, як вони наближаються до Храму, підходять ближче, впритул, і ось уже на праве його плече лягла тверда рука дідуня Велемудра, а на ліве – ніжна і тепла рука бабуні Дарини. А за ними, також поклавши руки на плече одне одному, поставали представники обидвох родів, яких Яросвіт ніколи й у вічі не бачив.

Але він не озирався, щоб побачити, скільки їх і які вони, бо спрямовуваний дідусем і бабусею, попрямував до великої світлої будівлі, де перед ним уже гостинно відчинилися двері.

І ось він у величезній, заповненій сонячним сяйвом кімнаті, чи залі. Білосніжні стіни, крізь які й проходило безперешкодно сяйво, здіймалися на неосяжну висоту, де зливалися з блакитною прозорою сферичною стелею, крізь яку він бачив увесь Всесвіт з міріадами яскравих зірок, до кожної з яких він при потребі міг сягнути розумом. Поки роздивлявся, то й Рід розмістився за широким і довжелезним дубовим столом – з одного боку Рід по батьківській лінії на чолі з дідусем Велемудром, з другого, навпроти, – по материнській лінії, очолюваний бабунею Дариною. Яросвіт сів на початку столу, з його торцьового боку, так що ліворуч бачив дідуся Велемудра і всіх його Предків, а праворуч бабуню Дарину з її Предками.

Всі родичі, з осяяними приязними усмішками обличчями, з ясними очима, в яких світилася любов, з виразом радісного очікування і зацікавлення дивилися на Яросвіта, запрошуючи до слова.

Він зрозумів їхні погляди і розповів, що його привело до Храму Роду. І попросив поради. І тоді майже на протилежному краю столу піднявся ще порівняно молодий чоловік, в якому Яросвіт упізнав волхва Православа, і промовив: “Рідні мої Предки і Нащадки. Як нам добре і щасливо живеться на луках Сварожих, так погано і нещасливо живеться спадкоємцям нашим у явному світі, де ще за моїх часів силою меча і вогню можновладці почали насильно запроваджувати культ чужого бога.

Саме їхня лють і ненависть, перелита в жорстокість і насилля, й призвела до багатьох нещасть людських, саме там пустив свій корінь пагінець хвороби, якою страждає нині далекий нащадок наш Яросвіт. На мою думку, допомогти йому можна тільки підправивши ланцюжок спадковості в його єстві, де одна з ланок дала тріщину. Гей, мудреці- зцілителі Роду нашого правічного, відуни і відунки – Мудрих Знань володарі, ви все знаєте, ви все вмієте, прошу вас допомогти нашому нащадкові”.

“Нас про те й просити не треба, це наш родовий обов’язок, шановний старійшино,” – відгукнувся один із відунів у середині лівого ряду і піднявся з місця, а потім піднялося ще кілька людей з обидвох Родів. Вони колом оточили Яросвіта, простягнувши до нього руки долонями вперед, і він відчув такий могутній притік енергії, що аж голова пішла обертом, в очах спалахнули яскраві золоті кола, примусивши його прикрити їх обома руками, а коли через мить запаморочення пройшло і Яросвіт відняв руки, то зрозумів, що якимсь невідомим чином з Храму Роду знову опинився в хаті бабуні Дарини, де, крім нього, більше нікого не було. Яросвіт щиро подякував усім праотцям і праматерям Роду свого, знаючи, що його подяку почують вони на луках Сварожих, і так само щиро подякував Велесу за сприяння.

За матеріалами книги РОДЕ НАШ КРАСНИЙ. ВІДУН РУВИТ.

Книги Відуна Рувита, які можна замовити тут:

РОДЕ НАШ КРАСНИЙ. ВІДУН РУВИТ

Наші преки,які створили найпотужнішу і найцивілізованішу на Землі супердержаву Оратту ще 7-10 тисяч років тому, не відали царів,князів та інших володарів.Це була духовна держава волхвів,які управляли всім державним життям не силою зброї чи нагая,а на основі глибоких знань, починаючи з явищ природи і закінчуючи найтоншими нюансами внутрішнього світу людини. Автор цієї книги, відун Рувит, передає читачеві таємні знання, отримані ним з роду в рід.

ОКО РОДУ. ВІДУН РУВИТ

Спочатку було Слово. І слово було від Бога. І звернуто воно було до Дітей Божих які утворили спільноту з іменем Слов’яни. І спільнота ця — Рід Всевишній. І він проявом Єдиного Багатоправного Бога, і поселив Бог Рід дітей своїх на річці Божій, розселив між Дунаєм і Дністром, Дніпром і Доном, утворивши першу на Землі могутню цивілізацію, засновану на засадах Добра, Правди, Справедливості. І понесли Предки наші світло Мудрих Знань в усі краї — Європу і Азію, Африку і Америку, започаткувавши там нові цивілізації. І сягнула суперцивілізація, Родом нашим заснована, зоряних висот. І позаздрили славі і величі Роду слов’янського ниці варвари і духовні агресори, хитрістю та підкупом, олжею та підступом намагалися знищити відичні Знання і замулети джерела нашої світлої духовності, накинути на волелюбний народ зашморг рабської покори, зіштовхнути його в прірву темряви і мороку. І в певній мірі це їм вдалося, але повної перемоги вони не здобули і ніколи не здобудуть, бо живуть Мудрі Знання у глибинах пам’яті народної, у його традиціях і звичаях, казках і приказках, легендах і піснях, а ще — у вищому слові і нездоланному вмінні народних зцілителів і духовних провідників — Відунів і Волхвів. І житимуть ці Знання, допоки житиме наш народ, а народ житиме, поки в серцях і душах людей житиме непохитна віра в Рідних Богів.

МІСТИФІКАЦІЯ ТИСЯЧОЛІТЬ. ВІДУН РУВИТ

Книга „Містифікація тисячоліть” розкриває витокову глибинну неспротворену Правду про основи Світотворення, розповідає справжню Історію нашого Українського Роду від початку Світу і до наших днів, маючи за джерело багатий життєвий досвід і Знання, отримані відуном Рувитом по спадковій лінії від своєї знахарської родини. Книга наповнена глибокими міркуваннями про сенс життя людини і долю України-Неньки, про протистояння Добра і Зла, Світлих Богів і Темних Сил, ареною боротьби яких стала людська Свідомість. Відун Рувит побачив Шлях Визволення, він побачив Світло, і всіма своїми силами доносить це явлене йому одкровення до нас, рідних йому Українців, пробуджуючи нашу приспану свідомість і нагадуючи Істину, що ми, українці, не раби, а діти Рідних Богів, і тому самі маємо бути творцями свого життя, господарями на Рідній Землі, як то і було заповідано нам од Сотворення Світу Богами Рідними.