Купайло – це ще одна іпостась Сонця, того самого маленького Божича, що народився півроку тому, а на Великдень прийшов на землю в образі гарячого, буйного юнака Ярила; тепер це зрілий, трохи аж стомлений бог, який виконав свою велику роботу, і йому пора… на спочинок.
Саме так, у дні найвищого розквіту, найбільшої сили йому належить поступитися своєю владою, відійти: завтра почне прибувати ніч. Купальське свято не знає вікового цензу, воно – для всіх, від старого до малого. Але найбільше чекає не дочекається його молодь, парубки й дівчата. Ще за дня хлопці вирушають до лугу шукати підходящу вербу – велику й гарну, але таку, щоб стало сили донести до місця (сільський майдан, вигін, узлісся), де відбуватимуться головні дійства. Вербу на місці треба гарно вкопати, а дівчата вже готові прикрашати її вінками, стрічками, ягодами, солодощами тощо. Це й буде епіцентр усього свята – Купайлиця. («А наші хлопці недбайлиці, не вирубали купайлиці» – немає парубкам більшої ганьби, ніж почути отакі співи від дівчат)
Надвечір дівчата прикрашають Купайлицю, а коли смеркає, починають навколо неї танки та співи. Хлопці на цей час уже наготували запас хмизу та дров, обмотали соломою старе колесо від воза, ще й просмолили це «сонце». Урочисто запалюють Купальське багаття – славу Сонцю, Літу, Ярилу. Старі люди та дітвора стоять навколо, з великим інтересом спостерігають за дійством.
Старші жінки іноді підключаються до дівочих співів – передають молодим давні пісні та ритуали. Відбувається славлення богів та пожертви їм, в огонь кидають символічні дари – мед, молоко, ягоди…
Тріщить, буяє вогнище, в’ються в його мерехтливому сяйві стрункі дівочі тіла, затівають свої ігри-змагання й парубки, а коли перше полум’я трохи втихомириться, наступає час головної магії – стрибків через вогонь. Це й очищення, і випробування сміливості та спритності (бо незграбному таки недовго й попектися), і магія ворожіння, і обряд своєрідних перших заручин. Якщо хлопець і дівчина, побравшись за руки, перестрибують через вогонь, то тим самим дають одне одному (або підтверджують) клятву вірності… аж до осені, коли парубок має прислати до цієї дівчини сватів.
Колесо, обмотане соломою й просмолене, запалюють і пускають з гори, так щоб воно аж там унизу вкотилося в ставок, озеро чи річку – і відбувається ритуальне поєднання чоловічого начала з жіночим, Вогню з Водою!
Цей обряд нагадує людям, що Купальська ніч – найкращий час для продовження роду, для зачаття дітей. Купальських ігрищ та обрядів так багато, що свято триває весь день, ще й ночі мало. Вдень молодь ходить купатися до річки, потім до гаю, де хлопці влаштували велику гойдалку.
Весь Купальський тиждень утішатиметься дітвора й молодь на тій гойдалці:
Ой там у лісі, на дубку, Там повісив Іванко гойдалку. Гойдайтеся, дівчата, високо, Щоби було видненько далеко! Ой там моя дівчина гуляє, Русою косою махає. Русою косою махає, Чорними бровима моргає. Нехай моя дівчина підросте – Ви їй тоді радоньки не дасте!
Предивні речі діються в Купальський тиждень. У ці дні відкриті людям усі п’ять стихій: вогонь, вода, земля, повітря, ефір. Їх іще називають першоелементами. Саме цими стихіями очищували тіло й душу наші пра-пра-пра… Дещо з тих обрядів ми й сьогодні пам’ятаємо, розуміємо й навіть виконуємо:
- очищення ВОГНЕМ – вдень смажимося на сонці, ввечері стрибаємо через багаття;
- очищення ПОВІТРЯМ – гойдаємось на гойдалці, гасаємо голяка понад дунаєм;
- очищення ВОДОЮ – купаємося, а коли, буває, дощ сипне – стрибаємо голяка під зливою;
- очищення ЗЕМЛЕЮ – … а то як?
Це справді цікаво. Ще зберігся ритуал «саджання дівки в яму», хоча первісний смисл цього чину втрачено, і дівчата просто ворожать, скидаючи в яму вінки – і та дівчина, не знаючи, чий вінок бере, подає його нагору, пророкуючи долю… Індійські йоги те очищення трансформували в справжнє закопування людини в землю. Чи може то наші пращури колись занесли обряд аж до Індії, та там він і зберігся?
А ще зовсім недавно у нас по обжинках скидали женці сорочки та лягали спиною на вижате поле («Земле-матінко, верни нам силу, яку забрала!») – невже так швидко ми це все забули? очищення ЕФІРОМ – мабуть, найцікавіше. Але як??? Не ображайтесь, це дуже корисна загадка… Відомості про Купальські обряди на Уманщині, що колись належала до Київської губернії, зібрав у 90-х роках ХІХ століття Христофор Ящуржинський. Купальські свята тут були на стадії відмирання під тиском духовних та світських властей: священики забороняли «веселити танцями біса», але того «духовного» авторитету не вистачало – тоді вже соцький, як представник світської влади, розганяв бажаючих палити Купальське вогнище. Тому святкування відбувалося негучно, біля ритуального Деревця, навколо якого парубки й дівчата співали пісень.
Подібні спостереження зробив невідомий автор у м. Погребищі (тепер Вінницької обл.), що в минулому теж належало до Київщини. За даними Ящуржинського й цього інформатора, початком головного Купальського свята вважався час, коли на небі з’являлися Зорі. Тоді дівчата вдягали вінки, запалювали свічки на вербовому «Купайлі» і водили навколо нього танки, співаючи протяжно й сумовито-замріяно, хоч і знали, як підкреслював інформатор, що за святкування Купайла можна потрапити «до холодної».
Про вірність Українців традиціям своїх предків у збереженні старовинних звичаїв та обрядів свідчить і донос священика Василя Качуровського із с. Церковиці на Чернігівщині у 1774 р. Цей слуга божий повідомляв, що його прихожани та їхні діти щороку співають веснянки, відправляють якихось русалок, прославляють співом ідола Купайла, а напередодні свята Хрестителя Іоанна Предтечі палять по вулицях вогонь з Купальними піснями й танцями.
Це свято, як пише священик, народ відзначає «с великою осторожностию и почитанием». I хоча він як священнослужитель закликав забути ті народні обряди, лякаючи прихожан гнівом божим, однак не міг нічого вдіяти – селяни міцно трималися своїх предківських звичаїв і говорили: «Се із віку так, і не у нас одних, як ділали, так і ділати будем».
Де ти, Купайло, ночувало? Що ти, Купайло вечеряло? Ночувало я на Журавлівці. Вечеряло я хрущі в горілці! Чом ти, барвінку не стелишся? Чом ти, Миколо, не женишся? Я ще зелений – постелюся, Я ще молодий – оженюся. Чом ти, руточко, вгору не йдеш? Чом ти, Ганнусю, заміж не йдеш? Я ще зелена, вгору йду, Я ще молода, заміж піду.
Купальські пісні, що дійшли до нас, у більшості своїй втратили древнє обрядове значення, тепер головними мотивами їх є кохання, сватання, заміжнє життя, жарти. Що ж, це теж прекрасно, але справжнє відродження духу Українського буде тоді, коли видовищна, розважальна частина свята відступить трошки вбік та дасть перше місце власне святу – свідомому шануванню й славленню всього найдорожчого, що дає нам Природа.
Особливістю Купайла є також його громадський аспект: у святі беруть участь усі – від старого до малого. Кожен має очиститися водою, вогнем, рослинним духом, аби забезпечити собі здоров’я на цілий рік.
У Купальську ніч гріх залишатися в хаті. А хто в цей час далеко від рідного порога, намагаються на Купайла повернутися додому або хоч послати до роду привітання з святом. Купальські дні й ночі – час найвищого Сонця – найсприятливіша пора для кохання.
Діти, зачаті в цей період, народяться на Великдень, під час весняного рівнодення, і будуть урівноваженими,здоровими, гарними тілом і душею. Саме тому в давнину на ці дні з молоді знімалися сексуальні заборони, хоча це не мало нічого спільного з розпустою, оскільки регулювалося Звичаєм. Кожен мав собі пару, і ритуальні стрибки удвох через вогонь освячували той союз, зобов’язуючи молодят до подальшого шлюбного життя.
З глибини тисячоліть долинають до нас незвичні тепер поняття про шлюб – вільне єднання-вінчання двох молодят, без попа й без паспортів, але який же далекий той обряд від сучасного лицемірства: Покладу кладочку вербову, вербову, Вже пора нам, дівки, додому, додому. А ти, Ганнусю, зостанься, зостанься, З молодим Іванком звінчайся, звінчайся. В найкоротшу Купальську ніч творяться на землі неймовірні речі.
Дерева розмовляють між собою, а то ще й переходять з місця на місце. Кожна травинка, кожна дія, кожна думка набувають магічної сили; силою, красою, мудрістю й чарами напоєне все повітря, весь простір земний, водний і повітряний. Треба тільки вміти ту силу взяти. Найпростіший спосіб, звичайно, – знайти квітку папороті. Для цього парубкові треба добряче поблукати лісом, і коли поталанить – то й знайде.
Квітка та зацвітає раз на рік і цвіте дуже недовго, треба встигнути її зірвати. Фантастична її краса так причаровує, що хлопець може забути про обережність, і тоді вже він сам стане здобиччю злих сил, бо й вони ту квітку пильнують. Вхопивши квітку, треба чимдуж тікати з нею з лісу, ні на що не оглядаючись і не звертаючи уваги. Квітка принесе щастя, любов усіх дівчат, знання всіх мов, у тому числі мови тварин, птахів, рослин і землі.
Про багатства вже й казати нічого – всі скарби відкриються хлопцеві, він їх бачитиме просто крізь землю. Старіші й мудріші знаходять ту силу без таких казкових пригод: в Купальську ніч усяке зілля набирає надзвичайної сили. Через це травники-знахарі саме на Купайла збирають любисток, канупер, м’яту, чебрець, материнку, руту, пижмо, підбіл, деревій, буркун, бузиновий цвіт, шовкову траву.
Цілющою та життєдайною вважається й купальська роса. До самого ранку не вгасає Купальський вогонь, співи й жарти молоді. Нарешті всі прощаються з богами маю-розмаю: хлопці палять опудало самого Купайла, топлять Марену, ще раз проводять обряди очищення. Вмившись досвітньою росою, гасять вогнище, прибирають територію. Дівчата не забувають узяти з собою наламані ними гілочки купайлиці, щоб покласти їх під подушку та побачити вві сні судженого. Купальські дні – найкращий час для початку нових серйозних справ.
Оповите безліччю чарівних легенд і обрядів, найрозкішніше календарне свято Українців завжди привертало до себе увагу дослідників, поетів, філософів. Сутність цього свята, звичайно, не в легендах і ритуалах, а в тій важливій переміні, яку воно знаменує. А знаменує воно собою кінець царства та буйства бога Ярила і перехід до нового річного сезону – жнив, тяжкої роботи, підготовки до осені й зими. Ярила топлять – це характерна обрядова дія, покликана допомогти Природі, допомогти Ярилові відійти, бо його час минає:
Сонце віднині йде «на зиму», все нижче й нижче, мов натомлене, підніматиметься щодня в небо.
Сонце на зиму – а літо на спеку!
Так, ще багато літа попереду, ще буде й спека, але пора згадати, що розквіт Природи закінчується, день починає скорочуватись, іде визрівання плодів Землі, збір, заготівля на зиму («Літній день рік годує»).
Шануючи Ярила, святкуючи Купальські дні, землероби ніби проводять межу між двома робочими сезонами: то був сезон засіву, кохання, запліднення, бурхливого росту, а тепер почнеться визрівання всього посіяного й посадженого, серйозна праця, жнива, збір плодів землі, підготовка до зими. Цим перемінам у Природі відповідають переміни і в свідомості та поведінці людей. Як перестають кувати зозулі та щебетати солов’ї («Соловейко остюком удавився»), так припиняються й людські ігри та забави. Пора знову зосереджуватись на роботі.
Автор: Василь Триліс
Нас можна читати у Твіттері: https://twitter.com/Nwrq6rwLYVxnfJq
Українські прадавні Обереги, які можна замовити тут:
МОЛЬФА СРІБНА
Найпотужніший магічний оберіг!
Дає можливість почуватись людині повністю захищеною від несанкціонованого стороннього впливу. Будь–яка неправедна ворожа дія, направлена проти господаря Мольфи, повертається зловмиснику.
1. Що таке “Мольфа”?
Мольфа – це зачарований, себто одухотворений предмет, який використовується у магічній практиці карпатських мольфарів. Дехто з дослідників вважає, що саме від слова “мольфа” і походить слово “мольфар”. Однак, це не так. “Мольфа” – присвійне від “мольфар”, тобто річ мольфара. Нею може стати будь-яка заговорена віщуном річ, чи та, що використовується у побуті (стрічка, клапоть тканини), чи то виготовлена власноруч, наприклад – мосяжні персні, медальйони, згарди або знайдена мольфаром річ, іноді тваринного походження (зуб, перо птаха, кості тощо).
Ці мольфи виготовлені зі срібла.
2. Хто може робити Мольфу?
Робити їх мають право лише певні люди, які наділені даром Відання, в певний час і в особливому стані. Навіть точна копія Оберегу не має тієї сили і тієї дії, яку має Мольфа, яка дає Магічний захист.
3. Від чого захищає оберіг?
Оберіг захищає від стороннього злого впливу, який в народі називають навроченням, порчею, зглазом, прокляттям, від передчасної і неприродньої смерті, від зброї, від важкого психологічного стану, коли людина довго знаходиться в депресії, або агресії, а також просто необхідні для дітей.
ЗҐАРДА СРІБНА. ЗАХИСТ РОДУ.
Ще з дохристиянських часів Зґарда вважається цінним Оберегом. Її дарували діткам на іменини і дуже бережно до неї ставилися протягом життя.
Орнаменти цієї прикраси багаті символічним змістом, у якому закладені ідеї безперервності буття, продовження роду, оберігання сімейного вогнища
Вона захищає власника від будь якого недоброзичливого впливу та притягує удачу в усіх починаннях.
Матеріал виробу – срібло.
ЗҐАРДА СРІБНА. ЗАХИСТ РОДУ.
Ще з дохристиянських часів Зґарда вважається цінним Оберегом. Її дарували діткам на іменини і дуже бережно до неї ставилися протягом життя.
Орнаменти цієї прикраси багаті символічним змістом, у якому закладені ідеї безперервності буття, продовження роду, оберігання сімейного вогнища
Вона захищає власника від будь якого недоброзичливого впливу та притягує удачу в усіх починаннях.
Матеріал виробу – срібло.
ЗҐАРДА СРІБНА. СИЛА РІДНИХ БОГІВ
Ще з дохристиянських часів Зґарда вважається цінним Оберегом. Її дарували діткам на іменини і дуже бережно до неї ставилися протягом життя.
Орнаменти цієї прикраси багаті символічним змістом, у якому закладені ідеї безперервності буття, продовження роду, оберігання сімейного вогнища
Вона захищає власника від будь якого недоброзичливого впливу та притягує удачу в усіх починаннях.
Матеріал виробу – срібло
Література, яку можна замовити тут:
ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ. ВОЛОДИМИР ШАЯН
ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ. ВОЛОДИМИР ШАЯН – ТОМ II
РОДЕ НАШ КРАСНИЙ. ВІДУН РУВИТ
Наші преки,які створили найпотужнішу і найцивілізованішу на Землі супердержаву Оратту ще 7-10 тисяч років тому, не відали царів,князів та інших володарів.Це була духовна держава волхвів,які управляли всім державним життям не силою зброї чи нагая,а на основі глибоких знань, починаючи з явищ природи і закінчуючи найтоншими нюансами внутрішнього світу людини. Автор цієї книги, відун Рувит, передає читачеві таємні знання, отримані ним з роду в рід
ОКО РОДУ. ВІДУН РУВИТ
Спочатку було Слово. І слово було від Бога. І звернуто воно було до Дітей Божих які утворили спільноту з іменем Слов’яни. І спільнота ця — Рід Всевишній. І він проявом Єдиного Багатоправного Бога, і поселив Бог Рід дітей своїх на річці Божій, розселив між Дунаєм і Дністром, Дніпром і Доном, утворивши першу на Землі могутню цивілізацію, засновану на засадах Добра, Правди, Справедливості. І понесли Предки наші світло Мудрих Знань в усі краї — Європу і Азію, Африку і Америку, започаткувавши там нові цивілізації. І сягнула суперцивілізація, Родом нашим заснована, зоряних висот. І позаздрили славі і величі Роду слов’янського ниці варвари і духовні агресори, хитрістю та підкупом, олжею та підступом намагалися знищити відичні Знання і замулети джерела нашої світлої духовності, накинути на волелюбний народ зашморг рабської покори, зіштовхнути його в прірву темряви і мороку. І в певній мірі це їм вдалося, але повної перемоги вони не здобули і ніколи не здобудуть, бо живуть Мудрі Знання у глибинах пам’яті народної, у його традиціях і звичаях, казках і приказках, легендах і піснях, а ще — у вищому слові і нездоланному вмінні народних зцілителів і духовних провідників — Відунів і Волхвів. І житимуть ці Знання, допоки житиме наш народ, а народ житиме, поки в серцях і душах людей житиме непохитна віра в Рідних Богів.
МІСТИФІКАЦІЯ ТИСЯЧОЛІТЬ. ВІДУН РУВИТ
Книга „Містифікація тисячоліть” розкриває витокову глибинну неспротворену Правду про основи Світотворення, розповідає справжню Історію нашого Українського Роду від початку Світу і до наших днів, маючи за джерело багатий життєвий досвід і Знання, отримані відуном Рувитом по спадковій лінії від своєї знахарської родини. Книга наповнена глибокими міркуваннями про сенс життя людини і долю України-Неньки, про протистояння Добра і Зла, Світлих Богів і Темних Сил, ареною боротьби яких стала людська Свідомість. Відун Рувит побачив Шлях Визволення, він побачив Світло, і всіма своїми силами доносить це явлене йому одкровення до нас, рідних йому Українців, пробуджуючи нашу приспану свідомість і нагадуючи Істину, що ми, українці, не раби, а діти Рідних Богів, і тому самі маємо бути творцями свого життя, господарями на Рідній Землі, як то і було заповідано нам од Сотворення Світу Богами Рідними.
ВЕЛЕСОВА КНИГА. ВОЛХОВНИК
“Велесова книга” — найдавніша літературно-історична пам’ятка прадавніх українців, єдина дерев’яна книжка, що не згоріла у вогнях інквізицій і дійшла до нашого часу.
ВОЛХОВНИК: ПРАВОСЛОВ РІДНОЇ ВІРИ.
Давнє вчення про Бога-Слово свідчить, що словесна магія містить потужний енергетичний запас Сили, яка зберігає народи і нації. Саме Слово творить Космос із Хаосу, а отже – постійно сотворює Світ. Це четверте видання Правослова доповнене переважно найдавнішою духовною поезією в перекладах українських мислителів з атлантичної та ведійської спадщини. Книга розкриває природне віровчення, яке існувало, починаючи від X тисячоліття до н. е. – і буде корисною для сучасної релігійно-обрядової практики в громадах рідновірів та духовної освіти. Тут з багатьох рідкісних джерел зібрані стародавні віровчення та автентичні молитви до Богів Природи та Всесвіту, які допоможуть українцям відновити втрачений зв’язок зі своїм рідним Небом.
В оформленні обкладинки використано роботи видатного українського художника рідновіра Крижанівського Віктора Володимировича (Сонцеслава)
МОЛИТВА ДО ДАЖБОГА
Відродження України неможливе без пізнання себе, історії та звичаїв свого народу, усвідомлення нерозривної єдності наших давніх Предків згідно з їх міфорелігійними традиціями.
Орієць! Саме так називаю тебе, бо живемо на святій Землі Оріани. Оріана — це першоназва старо-давньої України. Саме за орійським літочисленням ми маємо вже 7527 роки культурного життя. ОР — це Всеєдиний Дух Світла в праоріїв — його уособленням є Сонце. Праорії, тобто сонцелюби, першими приручили коня, винайшли колесо та плуг. Першими окультурили жито, пшеницю, просо і свої знання з рільництва та народних ремесел понесли по всьому світу. Я вірю в те, що відродження Української Рідної Віри — це важливий крок не тільки в історії України, але і в історії всього людства.
Ось саме про це і моя розповідь. Щоб зрозуміти свою душу, я старався не шукати посередника між Землею і небом. Бо аж занадто між людиною і Богом перешкод у образі духовних церковних чинів. Наші Предки серед багатьох різноманітних Богів мали свій шлях до розуміння єдиного володаря Всесвіту. Бо хіба людина не може спілкуватися з Богом безпосередньо? Шкода, що цей шлях був варварськи поруйнований князем Володимиром Святославовичем, в 988 році, як про це свідчить Нестор-літописець: «Велю завтра хрестити, а хто не прийде на ріку — багатий чи убогий, робітник чи чернь людська, буде моїм ворогом». А ті, що відмовлятимуться «будуть позбавлені майна і покарані смертю».
Тож хай ця скромна праця моєї душі стане тим щирим містком прозріння далеких віків до сьогодення душі славних правнуків Дажбога. І хай святиться ім’я Берегині-Лади їх — МАТЕРІ!
Валерій Войтович.
