Язичництво в повсякденному житті

В якості початкового зауваження і свого роду «дисклеймеру»: вся викладена у цій статті інформація в жодному випадку не є догмою. Це не те, «як повинен себе вести рідновір, щоб бути рідновіром»; це лише низка варіантів, пропозицій, особистого досвіду. Найкращим результатом ми вважали б те, якщо б ви, ознайомившись із запропонованим матеріалом, зробили по-своєму, головне тут – все-таки щось зробити, а як саме – питання другорядне (хоча й не зовсім тривіальне).

Ще одне важливе зауваження стосується того, що язичництво витікає зі стихійного життя самого народу, з його цілісної традиційної культури; до нього може бути застосований термін «релігія існування». Язичництво не терпить жорсткої межі між священним і мирським, сакральним і профанним. Відомий антрополог Альберт Байбурін у праці «Ритуал в традиційній культурі» на прикладах зі слов’янського Звичаю переконливо доводить, що в ньому одночасно існують дві різноспрямовані тенденції: до проникнення мирського, профанного у ритуал і до ритуалізації повсядкення [2]. З одного боку, для нас важливими обрядами є всілякі скоморошини (наприклад, боротьба за ляльки Купайла та Морени на свято літнього сонцевороту) – вони веселі, грайливі, однак це не розвага, а саме обряд. Те саме стосується ряджень, обрядових ігор тощо. З іншого боку, як писав видатний румунський релігієзнавець Мірча Еліаде, щиро релігійна людина завжди прагне утвердити себе у священному просторі та часі, де б і коли б вона не жила. Вона завжди буде відтворювати в своїй хаті священний центр, центр Всесвіту (в якості символу, звичайно), буде намагатися узгодити ритм свого життя із Божественним порядком [3]. Це саме те, що ми в Рідній Вірі називаємо Ладом або процесом ладування.

Отже, в цій статті ми спробуємо змоделювати простір та час, в якому протікає повсякдення середньостатичного, пересічного рідновіра, і те, як він (себто кожен із нас) може утверджувати Священне в цьому повсякденні.

I. Боги у домашньому просторі

Незалежно від того, живе рідновір у міській квартирі чиприватному будинку, для нього буде природним бажання означити, унаочнити присутність Богів у своїй оселі. Передовсім для цього слугує домашній олтар, який зазвичай називають Красним кутом, Покуттям або Божницею. З етнографії та класичної літератури нам добре відомо, як облаштовували Покуття селяни-«двовіри», розташовуючи там, звичайно, ікони та іншу християнську атрибутику [1]. Однак вважати, що саме ́Покуття було впроваджено християнством, було б, вочевидь, неправильно, оскільки жодна церковна настанова не спонукає і не зобов’язує мати у себе вдома отакий олтар. Більш того, з тієї-таки етнографії відомо, що ще в ХІХ – на початку ХХ ст. селяни називали ікони на Покуті «Богами» (саме у множині) [4, с. 463-464].

В якій саме кімнаті облаштовувати Божницю: у спальні, гостинній чи кухні, – то справа виключно самого рідновіра, адже у традиційній українській хаті зазвичай не було розподілу на житлове, публічне та кухонне приміщення. Оскільки хати часто мали чітку орієнтацію по сторонах світу, виходило так, що Покуть розташовувався у дальньому східному кутку по діагоналі від печі. Це мало бути найбільш освітлене місце в хаті, як правило, обидві стіни від цього кутка мали вікна. Людина, яка входила до хати, мала зняти шапку (якщо це був чоловік), вклонитися, ну й, у часи двовір’я, перехреститися (в нашому випадку можна скористатися «знаменням Слави», хоча поклон тут є все ж таки більш універсальною дією).

Покуть зосереджує в собі найсвятіше у помешканні, є уособленням Серця Всесвіту, Каменю-Алатиря у Слов’янській Традиції, і водночас розповсюджує святість на все оточуюче. Рідновіри ставлять на нього чури (кумири, дерев’яні різьблені зображення Богів) та образи ́(мальовані або друковані); і те, і інше обов’язково має стояти на рушнику. Перед зображеннями Богів часто ставлять свічку, яку запалюють під час молитви або на свята (на традиційному Покуті вогонь у лампадці горів безперервно, що теж має символічний стосунок до міфологічного Центру). Поруч із цим часто виставляються різноманітні освячені речі відповідно до символіки річного Кола: тарілка з кутею на Різдво, громнична свіча після Стрітення (2 лютого), вербові гілочки після Вербиці (неділі перед Великоднем), іншу зелень та квіти під час Зелених свят (язичники зазвичай відзначають їх у
травні) і, нарешті, сніп-Дідух після Обжинок (середина серпня). Допустимо ставити туди також невеличкі родинні реліквії та світлини із зображенням Предків [11].

Інше питання присутності Богів та духів у домашньому просторі пов’язане з місцем, де живе «хатній господар», себто Домовик. Традиційно це простір за піччю. Оскільки в наших квартирах та домівках традиційних печей не залишилось, це питання перетворюється на проблему. В мережевій спільності «Язычество в повседневности», де обговорюється багато важливих тем, якось проводилось опитування з приводу того, куди варто ставити требу Домовику: за газову плиту, до комори чи просто до одного з кутів. З 43 людей майже половина проголосувала за останній варіант, на другому місці виявилась газова плита. Нагадуємо, що треба Домовику виставляється у день його Іменин, що в різних краях Слов’янщини відзначається 25 або 28 січня [6; 9, с. 474].

Ще одне місце у хаті, «насичене» Священним, – поріг (мається на увазі поріг при вході до квартири або домівки, якщо в кімнатах також присутні пороги, вони менш насичені «напругою» – все ж таки це «своє», «освоєне»). Поріг, як і будь-яка межа, є місцем небезпечним: він чітко відділяє «своє» від «чужого», Яву від Нави, однак стояти саме на ньому означає перебувати у стані невизначеності, між світами та між станами. Є деякі версії, що
небезпечність порогу пов’язана з тим, що під ним десь і колись ховали померлих, однак ці версії, звісно, вельми слабкі (попри те, що, скажімо, у осілих скіфів та трипільців поховання під підлогою дійсно мали місце). У східних слов’ян збереглися чіткі правила переступання порогу: правою ногою (права сторона як та, що асоціюється зі світлом та всім хорошим), намагаючись не задіти сам поріг, а переступивши, вклонитись господарям або Покуттю [10]. У багатьох культурах існує образ духа-вартівника порогу, у нас, щоправда, він проявляється дуже розпливчасто. З ним, можливо, повязано звичай, що коли дитину після ім’янаречення (хрещення у часи двовір’я) вносили до хати, нерідко прикладали її до порогу або ж принаймні викладали на поріг різні предмети, пов`язані з домом та господарством (ніж, сокиру, ключі, вуглики з печі). Це означало долучення дитини до домашніх цінностей та представлення її хатнім духам вже як повноцінного члена родини. Так само, коли виносили труну з небіжчиком, один раз або тричі стукали нею о поріг, що означало прощання людини з усім цим [10].

Нарешті, не варто забувати про систему символічних відповідностей між чотирма сторонами світу, чотирма стихіями, чотирма порами року тощо (напр., зима-північ-ніч-земля; весна-схід-ранок-вода і т.п.). Не слід, звісно, перетворювати її на ціле мереживо забобон, чим, по факту, є китайський фен-шуй, однак додатково упорядкувати своє буття у просторі це допомогти може.

ІІ. Боги у часі та життєвий ритм рідновіра

Для прикладу того, як рідновір може утверджувати присутність Богів у власному побуті, розглянемо звичайний день. Потрібно розуміти, що людина Звичаю супроводжувала практично всю свою діяльність невеличкими ритуалами: починала будь-яку справу з замовляння або коротенької молитви, остерігалася виконувати певні дії у певний час доби, тижня та року або, навпаки, прагнула зробити щось саме в цей час. Деякі з цих дій (однак далеко не все!), вочевидь, насправді є просто забобонами, тому нам всім варто вчитися розрізняти, що є плодом акумульованого досвіду багатьох поколінь, що має символічний або магічний сенс, а що є дурничкою через невірно встановлений причинно-наслідковий зв’язок, скажімо.

Отже, припустимо, що рідновір працює не тільки по нічних змінах, хоча навіть ця ситуація дозволяє застосовувати ті варіанти обрядової поведінки, які будуть пропонуватися. Мабуть, рідновір – це все-таки не той, хто прокидається об 11-12-й годині. Як не дивно, саме адекватний час пробудження дозволяє оптимально розмежувати день в ритуальному сенсі. Виходячи з того простого міркування, що початок і кінець повинні мати співмірне ритуальне обрамлення, виділяємо ранкове ладування і вечірнє ладування і всередині (візьмемо оптимальний варіант) – три основні прийоми їжі, які так само починаються та закінчуються молитвою.

Ранкове ладування – це, звісно, передовсім вітання із Сонечком та всім світом. Думається, немає сенсу уточнювати, що повертатися в цьому випадку слід не точно на схід, а саме туди, де в даний момент року сходить Дажбог (тобто з більшим чи меншим відхиленням на південь). Варіантів того, як вітати Сонечко, є безліч, і найліпше буде випрацювати свій власний.
Однак для прикладу наведемо декілька:
Всякий день
Так співаємо
Славу Богам
звертаємо погляд свій
на Богів, які є Світ,
що його ж звемо:
Перун, Дажбог, Хорс, Яр
та іншими іменами.
і живемо милістю Богів,
допоки є й життя! [8, с. 238]

Ще один варіант вимагає від рідновіра вміння відчувати вузли ярі (індійські чакри), силові центри вздовж власного хребта. Семикратно звертаючись до Дажбога, язичник вдихає і кожного разу «наповнює» один з цих вузлів, починаючи з маківки:
Здоров будь, Трисвітлий, саме Світло у Світі білім! (Вогонь у
Колороді-тім`ячку)
Здоров будь, Трисвітлий, мудрість Предків наших! (Вогонь у
Чолі)
Здоров будь, Трисвітлий, початок усякої справи! (Вогонь у Горлі)
Здоров будь, Трисвітлий, добра та любові Світло! (Вогонь у
Серці)
Здоров будь, Трисвітлий, Роду на благо яри! (Вогонь у Ярлі –
сонячному сплетінні)
Здоров будь, Трисвітлий, Живу від Мари хорони! (Вогонь у
Животі)
Здоров будь, Трисвітлий, Роду на славу крепи! (Вогонь у Зароді
– паховій області)
[12, с. 431-433]

Після цього дуже гарно було б, ще тричі вдихнувши, побажати здоров’я та блага по черзі всьому світові, своїй родині та собі самому. Ще гарніше робити те саме під час заходу сонця, але вже тричі видихаючи. Так рідновір робить власне дихання співмірним «диханню» самого всесвіту. Саме ця практика, наскільки можна зрозуміти, була привнесена до Рідновір’я Велеславом Черкасовим, а коріння своє має у вченні російського «простонародного» містика Порфирія Іванова.
До ранкового ладування також можна віднести водні процедури. Видається дуже природнім, коли рідновір, споглядаючи на ранкове Сонечко, випиває склянку води (в ідеалі – колодязної або джерельної); таким чином він очищує та пробуджує себе в самому прямому сенсі. У згадуваній вище спільноті «Язычество в повседневности» колись було викладено текст ранкового привітання із Водою. Навіть якщо рідновір вмивається тією, що тече з-під крану, все одного вона, як правило, прибуває з якоїсь річки, тому мовиться (мовою оригіналу):
Буди Вода сия чиста и свята, аки Днестр,
река текущая!
(в нашому випадку це Дністер, у когось це може бути Дніпро,
Дон, Бог – Південний Буг тощо).
[безпосередньо перед умиванням]
Вода-Водица, светла сестрица,
слей-смой, унеси с собой
все колоты-ломоты,
горести-заботы,
страхи да болезни,
скорби да переполохи,
узоры да притороки
от всякого забытного,
от глаза недоброго,
сбоку засматривающего,
наперёд заглядывающего,
с тела белого,
с сердца ретивого,
с буйной головы,
с широкой груди
до Сырой Земли!
[вмиваючи рот та ніс] Во здраву! [вмиваючи очі] Во силу!
[вмиваючи чоло] Во живу!
[витираючись рушником] Живою Водою умываюся, Зорею
утренней утираюся!

Далі слідує перший прийом їжі, сніданок. Опишемо його як модель для обіду та вечері. Почати варто зі ставлення до їжі, яке личить рідновіру. Для будь-якого хліборобського народу, яким є
українці та й інші слов’яни, є дуже характерним пієтет перед їжею, обережне та шанобливе ставлення до неї. На нашу думку, Язичництво абсолютно несумісне із фастфудом. Їжа – цеглинки для будови нашого тіла, їжа – вінець праці великої кількості людей. Тому незалежно від того, яку конкретну обрядову форму обере рідновір, вона повинна містити щиру подяку Богам, Силам Природи, які дозволили зрости цьому врожаю, людям, які сіяли,
збирали врожай, перетворювали його на борошно, доправляли до магазину і, нарешті, готували конкретно цю страву (тобто ми дякуємо дійсно всім, хто безпосередньо долучився до приготування цієї страви, розглядаємо її як продукт праці багатьох – і саме таке ставлення до речей взагалі нам здається дуже язичницьким); нарешті, варто подякувати (і тут не треба сміятися) самому зерну, воді, а також тваринам, мясо яких він вживає. Останній момент здається обов’язковим з огляду на поширену сьогодні філософію їжі (веганство, сироїдіння,
збалансоване, «здорове» харчування тощо), яка не є ані язичницькою, ані традиційною, може прийматись або
заперечуватись рідновіром, але в будь-якому разі вимагає певної рефлексії, певного осмислення. Технічно ця подяка може бути достатньо короткою: Дякую Богам за їжу насущну, дякую всім, хто її приготував, дякую тим, з кого і з чого вона приготована!, – в голові при цьому можна прокручувати «повну» її версію. Рідновірських молитов до і після їжі також є багато, наведемо лише той варіант, що використовується нами. По-перше, під час
трьох головних прийомів їжі запалюється свічка, що є цілком традиційним для українців, а також відповідає звертанню до Вогнебога Сварожича під час недільного Славлення («Розпалюючи його вранці, вдень і ввечері /Ми вдячні Його дарам / За сотворені борошна і питія…»). По-друге, згадуються Боги, які проявлялись
на певному етапі приготування страви:
Їжа наша священна,
В Яві воплощенна:
Сварог Вогонь розпалював,
Велес заслінку відчиняв,
Мокоша в піч саджала,
Лада на стіл подавала,
Дажбог благословляв:
На здоров`я, на довгі літа! [8, с. 228]
[«вмиваємось» Вогнем свічки]

По закінченню сніданку промовляємо власне подяку, яка закінчується так: Дякуємо за їжу насущну, для тіла поживу, для Духа натхненну, бо не ївши легше, а поївши – краще! Слава Рідним Богам! [на останніх трьох словах торкаємось правою рукою по черзі чола, вуст та серця, означуючи готовність присвятити думки, слова та почуття справі Рідної Віри]

Вечірнє ладування, як вже про те мовилося, може початися під час заходу Сонця з аналогічного побажання здоров’я та блага всьому сущому, що й зранку. Перед відходом до сну ми знову утверджуємо себе в оточенні Богів:
Спати лягаю я, Дажбожий онук (ім’я):
Дажбог – у віконцях,
Велес – у дверях,
Мокоша – в головах,
Чур-Пращур – у ногах.
Лада-Матінка при мені,
Що Матінці – те й мені!
Серцем з Богами,
З Богами – у серці,
Як нині, так і вовік!
Слава Рідним Богам! [8, с. 245]
АБО
Тихо-тихо стіл стоїть,
Тихо-тихо на столі хліб лежить,
Тихо-тихо під столом Земля спить.
Тим сном поздоровляю,
Від Дажбожого онука (ім`я)
Безсоння відганяю! [8, с. 246]

Наостанок обмовимось про те, що язичник, вірний народному Звичаю, сприймає плин свого життя як безперервний потік знаків, які треба вчитися розпізнавати й розуміти. У традиційній культурі існувала ціла система побутових прикмет, деякі з яких так само виявляються забобонами (ще раз на цьому наголосимо!), однак немало й таких, що надають нам безцінні практичні вказівки, як варто повести себе на життєвому роздоріжжі, щоб не втрапити у халепу. Можна так само, відштовхуючись від традиційних моделей, випрацювати власні способи «читання» життєвих знаків. Щоправда, слід пам`ятати, що вони не є виразниками доленосного «року», а радше «підштовхують» до певних дій, вершити які чи ні – повністю на совісті рідновіра.

IІІ. Язичницька культура тіла

На цьому можна було б і завершити, якщо б не існував ще один тип простору, дуже важливий з точки зору вираження язичницької ідентичності – простір нашого тіла. В добу Постмодерну, в тій культурній ситуації, яка нас оточує, тілесному простору приділяється величезна увага, тому не скористатися цією нагодою було б великою помилкою.

Більшість рідновірів означують власні тіла оберегами. Вони виконують передовсім дві функції: власне оберігальну та сигнальну. Можливо, наступне твердження виглядатиме для когось крамольно, однак насправді оберегом в першому сенсі відповідно до Слов`янської Традиції може бути будь-яка річ, яку зручно носити з собою і на яку у відповідному настрої покладено обережне замовляння [7]. Оберігальна функція не залежить від того, чи носить рідновір на собі коловорот чи заговорений ґудзик, хоч би й «зірку Давида». Але «зірку
Давида» рідновір навряд чи одягне, адже тут вступає в силу друга функція – сигнальна. Загалом, знаки, що носяться лише для того, щоб сигналізувати оточуючим про власну ідентичність, не варто було б називати оберегами, однак традиція вже склалася. Ми не хотіли б торкатися тут питання ужиткової символіки, якому варто присвятити окрему статтю, тому обмежимось лише констатацією фактів та низкою закликів.

По-перше, варто пам’ятати, що інформаційний простір наводнено (не з якимись злими намірами, просто через попит ринку) величезною кількістю рідновірської символіки, яка не має жодного стосунку до Слов’янської Традиції. Більшість із неї впроваджена так званими «інглінгами», що придумали назви до півтори сотні свастик різноманітних форм і навіть самі ці форми (іноді ми знаємо навіть імена «авторів» – популярна «валькірія», наприклад, створена Володимиром Январським з Омська).

По-друге, не слід зациклюватись на свастичних формах – вони дійсно присутні у традиційних візерунках наших
найближчих Предків, однак ніякого засилля свастик там не відчувається. Навпаки, найбільш популярними символами у вишивці були та є ромб, «алатир», безкінечник та рівнобічний хрест («продовженням» якого вже є свастя).

Важливою складовою язичницької культури тіла сьогодні стають також татуювання. Нині існує багато майстрів, які радо зроблять татуювання «на слов`янську тематику». Оскільки ця тема теж могла б бути розгорнута набагато
ширше, за браком місця, нагадаємо лише, що татуювання, безперечно, є традиційно язичницьким способом позначати тіло, однак воно має суто ритуальні корені – і без їхнього врахування перетворюється на пусту «субкультурщину». Перед тим, як робити тату, радимо вивчати символіку частини тіла, на якій ви бажали б його зробити (існує низка спеціальних досліджень на цю тему), досконально продумати саме зображення і, нарешті, сприймати процес нанесення тату як своєрідний обряд (якщо майстер теж є рідновіром, то він тим паче повинен розуміти це в такий спосіб). Принагідно радимо також ознайомитись із циклом лекцій Велеслава Черкасова «Беседы на острие иглы», які проходять у рідновірському тату-салоні й глибше торкаються даної теми.

Простір тіла можна увиразнити також через зачіску та одяг (тему модної бороди оминемо). Крім чуприни (оселедця) та зачіски «під горщик» у слов`ян та українців зокрема існувала ціла низка інших – як чоловічих, так і жіночих, що гарно було б врахувати [5, с. 83-85].

Це не має прозвучати як безапеляційна настанова, однак, думається, що рідновірський рух виграв би від того, якщо б його учасники почали впроваджувати елементи традиційного вбрання (властивого для місцевості їхнього проживання або краю, звідки вони родом!) у своє повсякдення – не тільки для того, щоб наголосити на власній «українськості» (для чого зазвичай одягають вишиванки сьогодні). Традиційний або стилізований під нього одяг не менш зручний та гідний для щоденного ужитку, ніж конвеєрний з Китаю та Туреччини. А разом із гідністю та зручністю він якнайкраще означує нас як синів саме цієї, а не якоїсь іншої Землі. Сподіваємось, що все викладене у цих кількох розділах, допоможе або принаймні надихне вас бути язичником / рідновіром не
тільки по святах і на капищі, а щодня та щогодини – і не тільки в думках, але й на ділі!

Джерела та література

  1. Агапкина Т.А. Угол // Славянские древности:
    Этнолингвистический словарь. Том 5. М.: Международные
    отношения, 2012. С. 341-345.
  2. Байбурин А.К. Ритуал в традиционной культуре.
    Структурно-семантический анализ восточнославянских
    обрядов. СПб.: Наука, 1993. 240 с.
  3. Еліаде М, Священне і мирське. К.: Основи, 2001. 591 с.
  4. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-
    довідник. К.: Довіра, 2006. 703 с.
  5. Ігнатенко І. Чоловіче тіло в українській традиційній культурі.
    Харків: КК “Клуб сімейного дозвілля”, 2016. 224 с.
  6. Кологод // Велесов Круг. URL:
    http://velesovkrug.ru/novosti/novost-2.html
  7. Левкиевская Е.Е. Обереги // Славянские древности:
    Этнолингвистический словарь. Том 3. М.: Международные
    отношения, 2004. С. 443-446.
  8. Лозко Г.С. Волховник. Правослов: молитви до Рідних Богів:
    3-тє вид. оновл. і доп. Ніжин: Аспект-поліграф, 2009. 208 с.
  9. Лозко Г.С. Українське народознавство. Тернопіль:
    Мандрівець, 2011. 512 с.
  10. Плотникова А.А. Порог // Славянские древности:
    Этнолингвистический словарь. Том 4. М.: Международные
    отношения, 2009. С. 173-178.
  11. Скуратівський В. Покуть. К.: Довіра, 1992. 238 с.
  12. Черкасов И. (Влх. Велеслав). Утреннее приветствие
    Солнца (Даждьбогово радение) // Учение волхвов: Белая
    книга. М.: Институт общегуманитарных исследований, 752 с.
    Валентин Долгочуб (Ведослав): – голова Одеської рідновірської
    громади “Мокоша”, Ph.D. з історії та археології.

Автор: Велеслав Шипіт

Нас можна читати у Твіттері: https://twitter.com/Nwrq6rwLYVxnfJq

Література, яку можна замовити тут:

Велесова Книга. Волховник.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу velesova-knyga.-volhovnyk-7-vydannya-702769.800x800w-500x500-4.jpg

Волховник: Правослов Рідної Віри.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 3f076076d6e2c748e49a39b5a423f289-500x500-4.jpg

Роде наш красний.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу a0810cb813b302e103c3811d9757610c-500x500-5.jpg

Українські магічні замовляння.

Рідна читанка.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 12321-500x500-1.png

Борек і Боги слов’ян.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу borek-i-bohy-slovian-500x500-2.jpg

Рідні свята в Колі Сварожому : сценарії виховних заходів.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу Title_RIDNI-SVJATA-w-KOLI-500x500-3.jpg

Більше унікальних книг можна знайти тут: https://www.sribnovit.com/shop/

Якщо у Вас виникли проблеми з замовленням, зателефонуйте, будь ласка, +380995447701 для оформлення замовлення

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Share via
Copy link
Powered by Social Snap