Ще у ХІХ ст. геній нації Іван Франко писав:

“…сьогодні вже кожному ясно, що ті біблійні обрахунки (6000 літ від створення світу – Л.Ч.) не мають ніякої вартості і були зроблені в дуже пізніх часах жидівськими рабинами.В Єгипті та Вавилоні за останніх сто літ повикопувало та повідчитувано багато записок, будівель і взагалі слідів людського життя, навіть літописів старих царів, із яких вичислено, що на 4000 літ перед Христом у тих краях не тільки жили вже люди, але стояли укріплені міста, були держави, було вже відоме письмо, значить, ті люди мусили вже прожити там багато сот або й тисяч літ розвою” (с. 267).

“Вже то одне, що в тих книгах було багато неясного і незрозумілого, мусило зацукати не одного. Як же се? Коли бог у тих книгах хотів об’явити людям свою волю і свою правду, то чому не зробив сього так ясно, щоб усі люди могли зрозуміти його слова? …І ще одне: в тих гебрайських книгах, бодай у значній їх часті, бог виступає як бог самих тільки жидів; він велить їм без пощади вбивати людей іншої національності і дуже гостро остерігає їх, щоб не піддаватися богам тих інших народів. Виходить так, що той жидівський бог, хоч раз у раз говорить про себе, що він сотворив небо і землю, все-таки бачить обік себе якихось інших богів і дуже не любить, аби хто з того вибраного народу кланявся їм. Усе те були речі які собі хочете, але певно не вияви найвищої мудрості і найвищої правди” (с.268).

Література, яка може Вас зацікавити. Замовити можна перейшовши за посиланням тієї книги, яка Вам сподобалась.

КРІР. БОЙОВЕ МИСТЕЦТВО УКРАЇНСЬКИХ ХАРАКТЕРНИКІВ. АНАТОЛІЙ КОНДРАТЬЄВ, СЕРГІЙ ГОРЕЛИШЕВ

СКАРБ НЕТЛІННИЙ. ІВАН ПРОСЯНИК

ВЕЛЕСОВА КНИГА. ВОЛХОВНИК

.Більше унікальних книг можна знайти завітавши в наш інтернет-магазин: https://www.sribnovit.com/shop/

На світлині канонічне зображення “святого” Миколая,  єпископа Миколая (Мерликійського).  Народився цей  персонаж на території сучасної Туреччини, через те такий “чорнявий”.  Не викликайте дух  цього юродивого, щоб не лякались Ваші діти! Українським малятам подарунки носить Бог Велес! (Від редакції)

У 325 роцї в селищі Нїкея – щоб устійнити одне розуміння «хто такий Ісус Христос» – було скликано Перший Собор Нїкейський. На собор в Нїкеї (150 км на південь від Константинополїсу) прибуло 318 єреїв, очолив собор імператор Константин, який, не вважав себе християнином; ще були сильно устійнені поняття, що християнин – значить раб. Єрей Аріус (кандидат на єпископа) почав на соборі переконливо доводити, що «бог-отець» старіший за «бога-сина». Єпископ Миколай (Мерликійський) почав доводити, що «бог-отець» і «бог-син» ровесники (однолїтки). Аріус твердив, що не має потреби у віру Христову впроваджувати поняття про «Сьвяту Тройцю», бо це є явне повернення до паґанїзму. Єпископ Миколай настирливо пропаґуючи запровадження у вірі Христовій твердження про «Сьвяту Тройцю», вирішив вжити силу, на соборі він жбурнув цеглину на Аріуса. Коли закривавлений Аріус оговтувався, Миколай зі своїми колегами зірвав з нього ризи і вирвав з його рук «Євангелію». Прихильники єпископа Миколая переконали імператора Константина, що узаконення поняття про «Сьвяту Тройцю» особливо вигідне не так для віри Христової, як для імператора. Чому? Тому, що коли буде тепер на соборі проголошено, що Ісус є богом, то влада імператора в церквах вважатиметься «божою установою»: Константин буде у вірі Христовій проголошений заступником бога на землї. Більшість єреїв проголосувало за позицію єпископа Миколая, так Ісус Христос (помазаник божий) став богом. Але на цьому соборі не було вирішено «долї» матері Ісусової – юдейки Марії: одні вважали її богородицею, інші – христородицею. Це роз’єднувало християн і дїлило їх на два табори. Особливо загострилися цї суперечки в часи правлїння імператора Феодосїя 2-го (408-450), між Константинопольським патріярхом Нестором і Олександрійським єпископом Кирилом. Щоб припинити цї суперечки «у справі богородицї», імператор дав наказ у селищі Ефес (на північ від Константинополїсу) скликати у 438 роцї Ефеський собор єпископів, на який прибуло 200 наглядачів (єпископів). Єпископ Кирило прибув з Єгипту з діямантами і золотом. Він у Константинополїсї довідався, що для імператора Феодосїя 2-го не має значення – буде юдейка Марія проголошена богородицею чи нї, головне, щоб зникла виснажуюча сварка. Кирило стрінувся в імператорському палацї з головним євнухом, який був довіреною особою сестри імператора Феодосїя 2-го. І цей євнух передав сестрі імператора дорогі (привезені з Єгипту) дари. Крім того Кирило повідомив, що коли юдейка Марія буде проголошена Богородицею, то жінка імператора Феодосїя і сестра імператора Феодосїя звеличаться, як доньки богородицї Марії, і їх він буде славити так, як божих преподобниць. Жінки імператорського двору стали по сторонї єпископа Кирила. Єпископ Кирило з своїми прибічниками зайняв на Ефеському соборі перші почесні місця. І він присутнїм прочитав, що з велїння імператора Феодосїя 2-го відтепер треба по церквах християнських голосити, що “дїва” Марія є богородицею. Патріярх Нестор підтриманий сирійськими єреями хотїв прочитати свою заяву, в якій він твердив, що юдейка Марія є христородицею, бо вона народила Христоса , а не бога. Єпископ Кирило і його браття во Христї на соборі підняли такий крик, що патріярх Нестор не міг говорити. Так юдейка Марія стала «богородицею», а її син Ісус вже був «богом» ще від Нїкейського собору. В 787 роцї відбувся 7-й Вселенський собор. На собор прибуло 375 архиєреїв (переважно грецького походження). Вони вирішили, що віра Христова стане більш привабною, коли до неї впровадити ритуали, які були в храмах Богів Зевса, Аполона, Посейдона, Атени, Деонисія. (У храмах Деонисія (Бога виноградників) була сьвята євхаристія: греки у храмі причащалися виноградним вином (кров’ю Бога Деонисія), і п’янїння вони пояснювали, як прояви сьвятої євхаристії. Грецьке слово «євхаристія» значить «благодарність», «вдячність»). На 7-му Вселенському соборі архиєреї постановили впровадити і в церкву Христову «тайну сьвятої євхаристії». У 813 роцї було придумане врочисте сьвято богоявлення. Папа Григорій Четвертий придумує «сьвято всїх сьвятих». І лише в 1950 роцї «богородицю» Марію було канонїзовано – оголошено сьвятою!

Автор-Сьвятослав Доленґа.

Література, яка може Вас зацікавити:

ВИДАТНІ ПОСТАТІ УКРАЇНИ. ГЕОРГІЙ ЩОКІН

ІСТОРІЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ. ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ.

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОЗАЦТВА. ЛИЦАРІ СОНЦЯ. ОЛЕКСАНДР СЕРЕДЮК.

ВОЛХОВНИК: ПРАВОСЛОВ РІДНОЇ ВІРИ.

ВЕЛЕСОВА КНИГА. СЕРГІЙ ПІДДУБНИЙ.

ВЕЛИКИЙ КОД УКРАЇНИ – РУСІ. СЕРГІЙ ПІДДУБНИЙ.

СОТВОРЕННЯ СВІТУ. ІВАН ФРАНКО

ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ. ВОЛОДИМИР ШАЯН

ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ. ВОЛОДИМИР ШАЯН – ТОМ II

ІЛЮСТРОВАНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СУЧАСНОСТІ. ЧАСТИНА ПЕРША. ОЛЕКСАНДР КОВАЛЕВСЬКИЙ, ЛЕОНІД ОСАУЛЕНКО.

Коротко розповім її зміст: 
На горі зросли троє могутніх дерев. Одне дерево, задивляючись на зорі, мріє, щоб у майбутньому з нього зробили скриню для дорогоцінностей. Друге дерево, задивляючись у воду, бажає, щоб з нього змайстрували вітрильник. Третє дерево хоче залишитися на горі назавжди, аби люди піднімали на нього (до неба) очі і думали про Бога.

З часом дерева всі зрізали, з першого зробили звичайні ясла для худоби, з другого – простенький човен, а третє порізали на колоди і поставили сушитися.

Дерева були вкрай розчаровані від того, що їхні мрії не справдилися.

Але, як тут легко розумним людям здогадатися – в яслах народилася Божа дитина, а коли з дитини виріс Богочоловік, то ступив у човен і навіть усмирив бурю, а з часом, коли Бог-Отець зажадав Його принести собі в жертву за людські гріхи – знадобились колоди третього дерева для хреста і розп’яття.

Висновок з притчі: про що б ви не мріяли – буде так, як хоче Бог. Бо Він знає, що для вас краще, о.

А тепер, друзі, проаналізуємо цю хитромудрість.

Між тим – зауваження: не треба забувати, що на світі росло ще одне гоже дерево. Оливкове. Але якось, коли ще не настав час бути плодам, отой самий Богочоловік, який нібито міг нагодувати тисячі людей однією хлібиною, в своїй люті прокляв це дерево, бо зголоднів і не знайшов на ньому чим поживитися. Він уже не раз дивував незнанням того, як і що в живій природі діється: то гірчичну насінину назве найменшою в світі, а саму низькорослу рослину з роду капустяних назве високим гіллястим деревом; то заявить, що сіль звітрюється і стає несолоною; то обмовить птахів, що вони не працюють… Перераховувати можна багато, але йдемо до більш важливого. Себто до висновку тверезого й аналітичного.

Якщо людині, як підкреслено в притчі, нема чого даремно мріяти, бо її призначення, мрій-не мрій, уже вирішено, то залишається лише ходити і давати на пожертву Церкві і Богу “цісареве” і бити поклони. Вся церковна ієрархія се дуже і дуже вітає! І притч таких насипле по саму зав’язку.

Питання за що молитися, і жертвувати, якщо вже все наперед визначено? За здоров’я? За щастя? За достаток? Стоп! Це ж лише ваші мрії! Згадайте, як в притчі мріяли наївні дерева. Бог сам знає – бути вам здоровим чи хворим, бідним чи багатим, щасливим чи нещасним. Бог вам роздає хрести ще при народженні, або й в утробі, бо вагітність матері не завжди щаслива для дитяти. То ж двигайте свої хрести! А співпадуть вони з вашими мріями чи ні, не ваш клопіт.

Якщо Церква вас тішить, що хрест дається вам лише по силі, огляньтеся! Купа гарних, гідних і навіть доста молодих людей, не кажучи ще й про невинних дітей і немовлят, помирає під його тягарем. Отже, брехня, що – по силі. Виходить – нам бреше і Церква і, наголошую, ЦЕРКОВНИЙ Бог!

Якщо Богом наперед все визначено і все діється лише з Його Волі, як за притчею, так за твердженням Церкви і Біблії, то вічні благання про помилування не мають жодного сенсу. Тим паче, що людські гріхи Ісус взяв на себе. Виходить – християни відхрещуються від своїх хрестів, уготованих їм Богом, і від Божого святого сценарію, в який увійшли війни, голодомори, нещастя, часто захланне процвітання меншості за рахунок більшості. Агій! А тре’ нести, терпіти, підставляти щоку (не для поцілунків!), не противитися злому, любити ворогів і владу, що всяка від Бога. А що від – ізраїльського, не зважайте.

Всі ми в житті зустрічали підлих чи жорстоких людей, коли їхні такі ж підлі і жорстокі мрії Бог чомусь здійснив!!! Що поробиш. Бог вважає, згідно притчі, що для цих людей саме це є добре. Не знаю, як ви, друзі, але ці люди також думають в унісон з Богом і путін їм у поміч…

Бажаю всім-всім-всім мати непохитну віру у власні мрії, у власні сили і можливості і не відчувати на собі жодних зомбохрестів. Бо привалена хрестом психологія здатна хіба що нанести собі й іншим шкоду – плодити в суспільстві подвійну мораль і підміну понять, а при якихось невдачах, які є природним життєвим явищем, зневіритися, впасти у відчай, в депресію, змиритися з недолею, збайдужіти замість підніматися і одягатися в нові мрії і надії, ставити нові цілі, йти вперед, боротися, творити, дерзати і світитися Життям. Бо найвище щастя у Всесвіті – НАРОДИТИСЯ!

А вічно обіцяний Церквою і церковним Богом комунізм, ой, тьфу-ти! – РАЙ і то конче лише після смерті, хай почекає.
БУДЬМО!

Автор: Марія Дзюба

Література, яка може Вас зацікавити:

ВИДАТНІ ПОСТАТІ УКРАЇНИ. ГЕОРГІЙ ЩОКІН

ІСТОРІЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ. ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ.

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОЗАЦТВА. ЛИЦАРІ СОНЦЯ. ОЛЕКСАНДР СЕРЕДЮК.

ВОЛХОВНИК: ПРАВОСЛОВ РІДНОЇ ВІРИ.

ВЕЛЕСОВА КНИГА. СЕРГІЙ ПІДДУБНИЙ.

ВЕЛИКИЙ КОД УКРАЇНИ – РУСІ. СЕРГІЙ ПІДДУБНИЙ.

СОТВОРЕННЯ СВІТУ. ІВАН ФРАНКО

ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ. ВОЛОДИМИР ШАЯН

ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ. ВОЛОДИМИР ШАЯН – ТОМ II

ІЛЮСТРОВАНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СУЧАСНОСТІ. ЧАСТИНА ПЕРША. ОЛЕКСАНДР КОВАЛЕВСЬКИЙ, ЛЕОНІД ОСАУЛЕНКО.

Знайшлись першовитоки слов’янської абетки!

Новітня сенсація слов’янського світу прийшла з Чехії.

В місцевості Лани, біля міста Бржецлав в Чехії, під час розкопок ранньослов’янського поселення історичної місцевості Моравії у 2017 р. знайшлась кістка, на якій було помічено напис рунічними літерами, чи як зауважили науковці, літерами, які повторюють «кириличний шрифт».

(Рис. 1.) Кістка з ранньослов’янського поселення Лани біля міста Бржецлава в Чехії

Відомо, що ранньослов’янське поселення в Моравії існувало та було постійно заселене в діапазоні між 6-9 століттями і це особливо зацікавило археологів, оскільки раніше вважалось, що писемність у слов’ян була відома лишень з 10 століття.

Знайдену кістку з написом вивчали понад три роки у різних світових інституціях. До справи долучились: біологічний факультет Фрібурзького університету (Швейцарія), Швейцарський інститут біоінформатики, Австралійський центр древньої ДНК та школа біологічних наук університету Аделаїди (південна Австралія). Ці наукові дослідження нині завершились працею «Runes from L´any (Czech Republic) – The oldest inscription among Slavs. A new standard for multidisciplinary analysis of runic bones» / «Руни з Лани (Чехія) – найдавніший напис серед слов’ян. Новий стандарт для мультидисциплінарного аналізу рунічних кісток». Результати виявились приголомшливими! Справжність цього артефакту підтверджено трьома світовими лабораторіями, а пряме радіовуглецеве датування та аналіз стародавньої ДНК кістки проявив її вік у 600 років по народженню Христоса! Це передбачає, що предки сучасних слов’ян знали алфавіт та використовували його у побуті задовго до Кирила та Мефодія, які начебто подарували неграмотним слов’янам письмо десь у 860-870 роках.    

Зловживання на вірі чи політика?

За легендою першопросвітниками здичавілих слов’янських племен були візантійці Кирило († 869 р. н. е.) і Мефодій († 885 р. н. е.). Відомо, що за наказом імператора Михайла III необхідно було провести євангелізацію слов’ян в прилеглих до імперії землях. Це б політично розширило вплив святої Візантії, бо ж в околицях ще не всі «відкинули язичництво і дотримуються християнського закону» (за Івановим С. А. «Візантійське місіонерство»). На цю роль чудово підійшли два дипломати та за сумісництвом два брати- Костянтин та Михайло. Так, так, саме під такими іменами від народження були відомі місіонери, а Кирилом і Мефодієм вони стали тільки вже перед самою смертю, прийнявши чернецтво. Це було типовою схемою імператорської політичної машини, коли за вдалі політичні діяння, винагородою була канонізація у ранг святих посмертно. Відтак ще не святі та ніякі не рівноапостольні, а два вдалих дипломати Костянтин та Михайло прибувають у відрядження до Великої Моравії у 863 р., де начебто освідчують алфавітом слов’янські племена. За іронією долі, саме на цій історичній території слов’янського світу  (як вже стає відомо сьогодні), існувало слов’янське письмо не менше 250 років поспіль до приїзду візантійської місії.

Міф про кирилицю.                

Відомо, що назва алфавітної системи «кирилиця» походить від головного його творця святого Кирила, хоча на сьогодні доведено, що Костянтин (посмертно Кирил), створив «глаголицю», а не «кирилицю»! Так звану «кирилицю» ймовірно скопіював з давньослов’янських текстів Климент Охридський (†916 р. н. е.), коли стало зрозумілим, що «глаголиця» не може інтегруватися в слов’янський світ. Це абсолютно точно доводять лінгвісти та історики І. В. Ягич, В. М. Щепкін, А. М. Селищев та ін. За це Охридський також посмертно стає святим, а його іменем навіть нарекли профільний університет в Болгарії (Софійський університет Святого Климента Охридського). Але до сьогоднішнього дня популяризується фейк, що алфавіт «кирилицю» створює святий Кирило. Ця недоречність в церковних інституціях підкріплюється папським листом Industriae tuae  від 880 р., де сказано, що старослов’янський алфавіт «винайшов Костянтин Філософ». 

(Рис. 2.) Табличка з прикладом ранньої глаголиці (Реконструкція таблички експонується в ДЦ «Релігія Природи»)

Варто зазначити, що глаголиця мало чим нагадує кирилицю. Літери глаголиці виглядають штучними та не дуже зручні для написання. Відомо, що глаголицю склали на основі грецького тайнопису. Букви відповідають буквам грецького алфавіту, але виглядають по-іншому – настільки, що глаголицю часто плутали зі східними мовами. Крім того, для звуків, специфічних для слов’янських прислівників, були взяті єврейські букви (наприклад, «ш»). Глаголиця не пройшла випробування часом, зараз ми її не використовуємо зовсім. В очах сучасної людини вона являє собою набір незрозумілих по зображенню букв. У слов’ян кирилиця повністю витіснила штучну глаголицю, ймовірно через те, що її створювали на основі рідного письма слов’янської етнокультурної групи. Але в середовищі догматичного духовенства досі наполягають на візантійському просвітленні. Згадаймо слова патріарха РПЦ кирила (гундяєва), який заявив: «Рівноапостольні Кирило і Мефодій вийшли з просвітленого греко-римського світу і пішли з проповіддю до слов’ян. А хто такі були слов’яни? Це варвари! Варвари! Люди які говорять незрозумілі речі. Це люди другого сорту, майже звірі» (дивитись – «Патриарх кирилл, славяне это люди второго сорта, почти звери»).         

Просвітники Русі ніколи не були на Русі.

Виявляється, що слов’янські апостоли з Візантії Кирило та Мефодій ніколи не були на землях Давньої Русі. 

(Рис. 3.) Святі Кирило та Мефодій на Русі – Фейк!

Відомо, що місіонер Костянтин отримав відрядження до хазарського каганату у 860 р. щоб переконати місцеву владу прийняти християнство. Але місія провалилася і делегація заїхала до Херсонесу, де Костянтину вдалося вивчити єврейську мову, самаритянське письмо та «руські» письмена. Саме так! В літописі зафіксовано «руські» письмена, але церковні коментатори наполягають, що в житії описка і замість «руські» слід читати «сурські», тобто сирійські. З письменами зрозуміло, але вражає інше: Кирило і Мефодій ніколи не були на Русі, і найближчою територією їх місіонерської діяльності варто вважати Хазарію та Херсонес. Хоча через засоби світоглядної комунікації просувається дещо інше.

Ось тут святі на фоні Десятинної Церкви: 

І нікого не турбує, що Десятинна Церква зведена на Старокиївській горі в 989-996 роках, це коли вже мощі рівноапостольних братів були покладені в церкві святого Климента.

А ось тут ікона з братами на фоні Троїце-Сергієвої лаври (монастир заснований у 1340 р.):   

Та звичайно на всіх іконах в руках святих «кирилиця», яка насправді до них ніякого відношення не має.   

Які наслідки?

Знахідка з Чехії, про яку тут йдеться, зображає частину слов’янської абетки, точніше її фінальні букви, які прокреслені на кістці недосвідченою рукою, скоріше за все дитячою. На малюнку нижче (Рис. 4.) можна добре розгледіти відлам по кістці, що передбачає ще одну частину артефакту з письменами, яку поки що археологи не знайшли.       

(Рис. 4.) Частина слов’янської абетки на уламку кістки з Чехії: (ᛏ) – (І), (ᛒ) – (В), (ᛖ) – (М), (ᛗ) – (Т, m), (ᛞ) – (Д), (ᛟ) – (О).  

Таким чином, знахідка засвідчує стабільне використання письма слов’янами, як мінімум за 250 років до Кирила та Мефодія. Більш того, дитячий почерк зі зміненими пропорціями букв, може говорити про навчання дітей письмовій грамоті у слов’янських школах. Разом з цим науковці визнають, що для зручності написання текстів слов’яни використовували більш зручний матеріал – дерево, який не являється археологічним матеріалом. До того ж дерев’яні книги легко знищувались під час ідеологічних протистоянь, які розгорнулися під час політичної християнізації в Західній та Східній Європі. Все ж етимологія слов’янського «Бук» –  дерево, та «буква», – як похідна від певного виду дерева на якому фіксувалися слов’янські написи, розійшлося по всій Європі. Англійське «book» – книга, німецьке «buch» – книга, шведське «bok» – книга, норвежське «bok»  – книга, данське «bog» – дерево бук та книга.

Знахідка ранньослов’янського писемного шедевра з історичної місцевості в Моравії зараз стає «кісткою в горлі» всім тим, хто ненависно обмежував слов’янський світ рамками християнської просвіти. Ця знахідка також відкриває нові двері для вивчення «Велесової Книги» – дерев’яних дощечок, знайдених полковником Алі Ізенбеком у 1919 р. в селі Великий Бурлук на Харківщині. На велику шкоду всього воїнства ненависників слов’янської історії, «Велесова Книга» знала про написанню букв з «кістяною абеткою», а події та міграції описані в ній торкаються вже фактичної історії слов’ян на території Чехії, які стають відомі завдячуючи сучасній археології: «Коли Щех [князь Чех] пішов до заходу сонця з воїнами своїми, і Хорват забрав своїх воїв, то інша частина щехів [чехів] залишилася з русами. І так не поділяли землю, а створили з ними Руськолань» («Велесова Книга», дощечка 7-З). Згадаймо також монаха Храбра, який в 9 ст. в трактаті «Про букви» зафіксував: «Слов’яни використовували «лінії та різи» для підрахунків та передбачень». Звичайно, що прокреслювати лінії під якими слов’яни прописували букви, вони ж за Храбром «різи», можливо тільки на дереві, або ж на кістяних поверхнях. І це вже підтверджується сучасною наукою. 

Здається зловживання історією та вірою на основі записів напівміфічних стародавніх писарів, книжників та пророків буде закінчуватися вже найближчим часом. Тут ми не хочемо поглиблюватися у відкриття останніх десятиліть, які засвідчують, що до 800 р. нашої ери слов’яни заселили великі території Європи, та являлися головними ворогами християнської Візантії (Curta, F., «Southeastern Europe in the Middle Ages, 500-1250», Haury, J., Dewing, H.B., «Procopius of Caesarea. Wars», Barford, P.M., «The Early Slavs : Culture and Society in Early Medieval Eastern Europe», Brather, S., « Arch¨aologie der westlichen Slawen : Siedlung, Wirtschaft und Gesellschaft im früh- und hochmittelalterlichen Ostmitteleuropa», Gojda, M., «The Ancient Slavs : Settlement and Society», та інші), й без того зрозуміло, що велику частину правдивої історії намірено було знищено. Однак сучасна археологія, генетика, лінгвістика виявилася сильнішою ніж політично-релігійні проекти «падших» імперій.    

Завалій Олександр

Співробітник інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Література, яка може Вас зацікавити:

КОЗАК ХАРАКТЕРНИК АБО ТАЄМНА НАУКА ДІДА АРХИПА.

ДЕНИС БОГУШ.

Книга «Козак-характерник, або таємна наука діда Архипа” – унікальна історія, яка описує магічну тисячолітню традицію, яка чудом збереглася на території сучасної України.

Ця наука яскраво проявилася у козацький період, під час захисту нашої землі від ворогів.
Сюжет книги розвивається навколо юнака, що проходить вишкіл у дідуся-характерника. Герою доведеться подолати п’ять серйозних випробувань та опанувати безліч характерницьких практик. Містичні історії розгортаються на теренах України. Центром сюжету стають реальні місця – капища, урвища, скелясті береги Дніпра…

Історія збагачена великою кількістю живих ілюстрацій та витримок зі щоденників діда Архипа.

ВЕЛЕСОВА КНИГА. ВОЛХОВНИК

“Велесова книга” — найдавніша літературно-історична пам’ятка прадавніх українців, єдина дерев’яна книжка, що не згоріла у вогнях інквізицій і дійшла до нашого часу.

ІСТОРІЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ.

ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ.

Увага! Залишилася лише одна книга, тираж закінчився!

Фундаментальна «Історія запорізьких козаків» у трьох томах (СПб, 1892,1895,1897) стала підсумком багаторічної дослідницької роботи вченого, розпочатої іще в студентські роки. Безпосередній намір написати цей твір виник у Яворницького 1889 p., після видання двотомної праці «Запоріжжя у залишках старовини й переказах народу». Для її створення Дмитро Іванович використав такі фундаментальні видання документів як «Архив Юго-Западной России», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Памятники, изданные временной комиссией», власні збірники, численні публікації окремих пам’яток і документів. Велику увагу присвятив історик наративним джерелам, починаючи від Геродота й закінчуючи своїм сучасником, нащадком запорожців Коржем. Особливою пошаною автора користуються літописи й хроніки давньоруські, козацькі, польські. Загалом бібліографія першого тому (першого видання) налічує 170 позицій. Іншим, не менш суттєвим джерелом «Історії запорізьких козаків» були неопу-бліковані документи з російських та українських архівів, бібліотек, приватних зібрань. Широко залучив автор до свого твору й праці своїх попередників — Г. Міллера, С. Соловйова, М. Маркевича, О. Рігельмана, А. Скальковського, П. Куліша, М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича й десятків інших. Велику групу джерел, які використав Д. І. Яворницький, становили матеріальні пам’ятки музейних і приватних колекцій, значний археологічний матеріал, здобутий під час численних експедицій. Величезного значення (особливо це помітно в першому томі) надавав автор фольклорно-етнографічним дослідженням регіону Запоріжжя, вивченню його топографії, топонімії, гідрографії, географії, ботаніки, зоології. Десятки разів обійшов він пішки всі землі Запорізьких вольностей, дослідив усі Січі, кілька разів ламав руки й ноги на порогах, ледь не загинув під час розкопок кургану — і все задля того, щоб відчути й збагнути героїчний дух історії, донести її до читача.

ВЕЛЕСОВА КНИГА. СЕРГІЙ ПІДДУБНИЙ.

УКРАЇНСЬКІ МАГІЧНІ ЗАМОВЛЯННЯ

МОЛИТВА ДО ДАЖБОГА.

Минуле століття збагатило українську націю багатьма знаковими подіями планетарного і національного рівня.

Серед них юдо-більшовицький переворот 1917 року, відновлення української державності 1917—1920 років, поваленої тим же більшовизмом. Особливо пам’ятні для українців голодомори 1921—1922, 1932—1933 та 1946—1947 років, які разом позбавили життя майже 20 мільйонів українців. А хіба можна забути дві світові війни, які косою смерті викосили ще понад 20 мільйонів українців. Колективізація, індустріалізація, гулагізація, депортації зачистили терени України від українців чисельністю до 25—30 мільйонів осіб. Окремим рядком вписано в історію України Чорнобильську катастрофу, яка поставила під загрозу генофонд української нації — живих і ненароджених українців. Тим часом світ вдає, що всього цього не було. То чи варто дивуватися, що нині в Україні неукраїнська окупаційна влада дозволяє в сесійній залі парламенту знущатися над пам’яттю десятків мільйонів українців, які стали жертвою світових гендлярів. Понад те, нині існує реальна небезпека тотального знищення українців позбавленням їх засобів існування, насамперед основи основ життя нації — ЗЕМЛІ. Чужинські орди, мов сарана, посунули в Україну і грабують українців у будь-який спосіб: підкупами, терором, захопленням влади всіх рівнів, поширенням хвороб, інформаційним зомбуванням, знищенням інтелектуального потенціалу, освіти, науки та ін. Можна продовжити цей перелік «наших перемог», на прикладі яких президент України закликає українців вчитися. Ще більше треба вчитися українцям на власних поразках і чужих перемогах, здобутих шахрайством, підступом, спекуляцією на українській щирості, довірливості чи навіть глупоті. Прикладом цього є історія жидівського голокосту, міф про який підкорив цілий світ і загрожує перетворити всіх гоїв (нежидів) на рабів «богообраного народу».

Історія цього міфу сягає біблійних часів, а ідеологічну доктрину викладено у проповідях давніх жидівських пророків, у «святих книгах» юдеїв — Торі, Старому Заповіті, Талмуді й новітньому вченні марксизмі-ленінізмі. У цих джерелах простежується ідея про суцільну мережу страждань «бідних жидів», над якими нібито знущаються всі народи Землі, від єгиптян, вавилонців, персів до українців, росіян, німців та інших народів. Суть новітнього варіанта міфу про одвічні «страждання» жидів загалом зводиться до того, що під час Другої світової війни гітлерівський режим Німеччини нібито остаточно надумав вирішити «жидівське питання», з цією метою у різний спосіб фізично знищити мільйони жидів. Його витворили жидівські «мисливці» за німецькими нацистськими верховодами і так званими українськими колаборантами, зокрема Елі Візель, Шімон Візенталь — організатор відомої всьому світу провокації проти українця Івана Дем’янюка, переслідування якого триває у США й донині. Одним з найпереконливіших доказів фіктивності міфу про голокост є статистичні дані про число жидів у світі на початку й наприкінці Другої світової війни. Згідно із статистичними даними, наведеними в найавторитетнішому виданні «Світовий альманах», 1940 року у світі було 15 315 000 жидів, а 1947 року їх налічувалося аж 15 753 000! А мало б бути в межах 9 000 000.

То хіба варто дивуватися, що один з найвідоміших науковців, дослідників голокосту Гюнтер Граф назвав його «найбільшою брехнею ХХ століття». Результати своїх досліджень він оприлюднив у книжці під такою ж назвою. Усі намагання його опонентів спростувати їх виявилися марними. Однак цей процес триває й донині. До нього долучилися відомі «інтелектуали» та «гуманісти» цілого світу, зокрема й України. Охочим заглибитися у тонкощі міфотворчості про голокост варто ретельно опрацювати згадану книжку Гюнтера Графа та праці його наукових сподвижників і учнів-послідовників.

Тим часом міф про голокост продовжує свою ходу Земною кулею. У світі, мабуть, нема країни, де б не було музею голокосту — від ізраїльського Яда Вашема та вашингтонського комплексу, до велетенського меморіалу в столицях європейських держав. Привертає увагу в цьому питанні цікавий факт, а саме: жидівські дослідники голокосту вважають, що натхненником і організатором «геноциду» жидів був націонал-соціалістичний режим Німеччини. Райхсканцлер і фюрер німецького народу згадується лише епізодично. Часткове пояснення цього феномена дав 1933 року голова Об’єднання рабинів Німеччини Лео Бейк, який гостро засудив міжнародну кампанію критики й осуду нацистів після приходу до влади Гітлера, дослівно заявивши: «Оновлена Німеччина є ідеалом і життєвою потребою німецьких жидів». Прискіпливе дослідження аналів німецької і жидівської історії дає підстави висловити думку, що саме світове жидівство було зацікавлене в приході до влади жидівського полукровки Адольфа Гітлера, бо він пообіцяв йому всіляко сприяти створенню держави Ізраїль. Деталі цієї історії можна віднайти у книжці Хеннека Карделя «Адольф Гітлер — засновник Ізраїлю», яка побачила світ у Женеві ще 1974 року.

Як пише її автор, «головними помічниками Гітлера у здійсненні цієї «справи господньої» були Рейнгард Гейдріх, у якого переважала жидівська кров, і стовідсотковий жид Адольф Ейхман…, який опікувався еміграцією жидів і відвідував Палестину задовго до початку Другої світової війни». Ці факти дуже непокоїли ізраїльську владну верхівку. Аби не допустити поширення цієї інформації, ізраїльська розвідка «Мосад» розшукала і викрала Ейхмана в Аргентині. Його засудили до страти, спалили тіло, а попіл розвіяли над морем. Однак це не допомогло жидівській кліці Ізраїлю приховати правду. Натомість деякі жидівські джерела дають підстави зарахувати до чільних творців голокосту президента Всесвітньої сіоністської організації, керівника жидівського агентства для Палестини і першого президента Ізраїлю Хаїма Вейцмана. Про це йдеться у книжці М. Шонфельда «Жертви голокосту звинувачують». Документи і свідчення про жидівських воєнних злочинців» видано 1977 року в Нью-Йорку. Автор книжки — жидівський рабин, який зараховує Вейцмана до головних воєнних злочинців. Він звинувачує Вейцмана в тому, що той ще 1937 року запропонував переселити з Європи до Палестини лише 2 000 000 жидівської молоді з 6 000 000 мільйонів жидів, а решту — старих і немічних — залишити напризволяще, а точніше — знищити. Цитуємо слова цього, за висловом прем’єр-міністра Ізраїлю 1969—1974 р. Голди Меїр, «царя юдейського» Вейцмана: «Старі мають загинути… Вони порох, економічний і духовний порох у цьому жорстокому світі… Лише молода парость буде жити».

Ще задовго до приходу до влади нацистів у Німеччині схожим методом захопили владу в імперській Росії юдо-нацистські більшовики на чолі з Бланком-Леніном і Бронштейном-Троцьким. Як і Гітлерові, їм допомогли це зробити жидівські банкіри з Америки та Німеччини. До їхніх лабет потрапили й українці. Про масштаби злочинів проти України й українців треба говорити окремо. Дещо про це вже сказано, а замовчується набагато більше. Причина відома — чужинська, переважно юдо-нацистська, влада в Україні боїться помсти українців за свої злочини проти них.

Водночас світове й українське жидівство намагається накинути на українців звинувачення у геноциді-голокості жидів. Наприклад, президент Науково-освітнього центру «Голокост» М.Гефтер у книжці «Відлуння голоксту і російсько-жидівське питання» відверто пише, що відповідати за жидівський голокост мають не нацисти, а народи Росії та України. Цей закид має велике практичне значення. Адже з мертвих нацистів нічого не візьмеш, а з живих українців є що поцупити. Оскільки голокост, з одного боку, підступний міф, мета якого викликати в українців та інших народів почуття провини перед «бідними» жидами і бажання відплатити добром за їхні «страждання», а з іншого — примусити їх «правовими» засобами компенсувати матеріальні втрати і моральні збитки, що стали наслідком пережитого голокосту, коріння якого сягає нібито глибших пластів історії України.

Конкретніше йдеться про ще одну поширену версію голокосту, пов’язану з Україною. В одному із згаданих раніше джерел читаємо таке: «Історична доля жидів, на яку їх прирекли християнські народи, в Бабиному Яру лише знайшла своє продовження. Гітлерівці були не першими, хто має відповідати за масове знищення жидів в Україні, — їхнім попередником був Богдан Хмельницький, один з найстрашніших нелюдів в історичній пам’яті жидівства. Корінне населення окупованих нацистами теренів СРСР брало активну участь у знищенні жидів».

Читаючи таке, постає безліч запитань до авторів цих висловлювань. Насамперед такі: яка різниця між нацистськими і юдо-більшовицькими окупантами, які прийшли поневолювати українців? Чи були серед окупантів жиди і як вони ставилися до українців? Чому українці, німці, французи, англійці та інші народи мусять любити жидів і позбавлені права на інше ставлення до них? Чому жиди донині не відшукали в своїй історичній пам’яті причин ненависті до них інших народів? Аби допомогти їм віднайти відповіді на ці запитання, можна порадити пильніше придивитися до свого способу життя, добування засобів існування та навчитися розрізняти чуже і своє, продуктивну працю і паразитування й не закликати гоїв жити за 10 заповідями, а самим не дотримуватися їх! Натомість вони дотримуються своїх 613 заповідей. Однак до таких порад навряд чи жиди поставляться прихильно, бо тоді, як висловився один жидівський письменник і публіцист, «вони перестануть бути жидами». Українці з цього приводу мають свою думку і переконані: горбатого лише могила виправить. Хочеться вірити, що й вони самі розправлять поки що дужі плечі і зігнутий від рабської праці і принижень поневолювачів хребет.

Та повернімося до Бабиного Яру у Києві, Дробицького Яру в Харкові та інших ярів України. Теми героїчної історії Холодного Яру, оспіваної Тарасом Шевченком, торкатися не будемо, бо вона потребує окремого аналізу. Українці — нація хліборобська, залюблена в безмежні лани і поля. Яри їм не до вподоби тим, що руйнують родючі землі і завдають великих збитків. Тим часом жиди, як винахідливе плем’я, зуміло з ярів отримати нечувано великий зиск, хоч він і замішаний на крові українців. Однак це їм не заважає щороку наприкінці вересня, особливо в ювілейні дати, збиратися з усіх країн світу до Бабиного Яру, аби вшанувати пам’ять жертв так званої катастрофи європейського жидівства. Незрідка це збігається і з Рош Гашаною — жидівським новим роком, що дає змогу відбути свято в добірному товаристві і вирішити там такі-сякі «дрібні питання» життя світового жидівства. Умови для цього тут найсприятливіші. Адже в цих заходах майже завжди беруть участь президенти України, прем’єр-міністри і голови Верховної Ради зі свічками в руках і ярмулках-кипах на головах. Дійство відбувається, як у Єрусалимі, біля Стіни плачу. От тільки незрозуміло, кого оплакує у Бабиному Яру владна верхівка України. Можливо, українські жертви терору жидо-більшовицького ЧК, ГПУ-ОГПУ, НКВД-НКГБ, денікінської контррозвідки, голодоморів 1932—1933 рр., 650 тисяч військовополонених Червоної армії — жертв бездарності радянських полководців, які загинули від рук німецьких окупантів, чи, може, тих нещасних людей, яких поглинула лавина мулу під час куренівської катастрофи 13 березня 1961 року, чи врешті лише жидів. Схоже, саме останніх, бо всі апологети голокосту, включно з українськими, одностайно проголошують: Бабин Яр — місце найжахливішої трагедії жидів ХХ століття. Такої думки дотримується, наприклад, відомий український поет, громадський і політичний діяч, народний депутат СРСР і України, дипломат, член жидівської ради України, голова Української всесвітньої координаційної ради, Герой України, лауреат Національної премії імені Шевченка Дмитро Павличко. Незадовго до проголошення Незалежності України 1991 року він опублікував поему «Реквієм Бабин Яр». В авторській передмові сказано:
«… у Бабиному Яру почалася жахітлива, може, найстрашніша у світі акція — знищення євреїв Києва фашистськими варварами… Совість наша кричить і все єство бунтується на одну лише згадку про Бабин Яр. Україна повинна відзначити печальний ювілей Бабиного Яру. Світ повинен приїхати до нас і разом з нами схилитися над святими похованнями. Світ повинен згадати трагедію єврейського народу України».
За рік перед цим, той самий жидівський патріот виголосив публічно у Жовтневому палаці — катівні НКВД — схожу промову-реквієм про жидівську трагедію в Бабиному Яру, але жодним словом не прохопився про злочини жидо-більшовицьких катів, які жорстоко знищили у підземеллі цього палацу сотні тисяч українців, і не запропонував «схилитися над святими похованнями». Можна ще згадати й інших «героїчних» побратимів Павличка по перу й «українських» партіях, які підхопили його заклики впасти навколішки перед жидами.

Однак не всі поділяють екстаз Павличка та його кліру. Американський місячник «Барнс Рев’ю» у липні 1996 р. опублікував дві статі — «Забутий голокост України» (про голод 1932—1933 рр.) і «Що сталося у Бабиному Яру? Факт чи міф». У коментарі до них читаємо: «Пам’ять про масакру (різню. — Г. М.) жидів у Бабиному Яру є болючою для всіх політиків, однак є докази, що її ніколи не було». Можна погоджуватися, чи заперечувати це, бо автори і редакція мають право висловлювати власні думки, проте неупереджений дослідник має завважити всі аргументи — і ревізіоністів (тих, хто вважає, що голоксту не було), і екстерміністів (ті, що стверджують — голокост був).

У полеміці з проблем Бабиного Яру брав участь колишній представник України в ООН, а пізніше міністр закордонних справ Геннадій Удовенко. Він опублікував у газеті «Вашингтон таймс» (5.09.1991 р.) статтю про Бабин Яр, де стверджував: у перший місяць окупації Києва «німці вбили близько 50 000 жидів, переважно дітей»! Із цим не погодився, як пише український тижневик «Свобода» у США, Михайло Никифорук, голова Комітету дослідження Бабиного Яру. Він нагадав що «перед приходом німців до Києва з міста було евакуйовано 150 000 жидів, і сумнівно, що вони не забрали своїх дітей із собою». Роздмухуванню вогню голокосту у Бабиному Яру дуже прислужилися відомі прислужники жидо-більшовицького режиму в Москві — Ілля Еренбург, Василій Гроссман, Євгеній Євтушенко, Борис Полєвой, Анатолій Кузнєцов, а в Україні — Віталій Коротич, Іван Дзюба, Мирослав Попович, Юрій Щербак та багато інших. За це вони дістали відповідні винагороди, почесті та привілеї. Не варто аналізувати ставлення до проблеми знищення жидів у Бабиному Яру жидівських громадських організацій в Україні. Тут домінує беззастрежена апологетика. Що ж до Ізраїлю, то там значно складніше.

Наприклад, в авторитетному видавництві «Брейт Лохамей хагетот» у Тель-Авіві 1993 року було видано книжку «Катастрофа (ШОА) і рух опору», де у розділі «Остаточне вирішення жидівського питання», серед місць масового знищення жидів німцями під час Другої світової війни Бабин Яр у Києві навіть не згадується. Чому так сталося? Про це, очевидно, краще знають видавці, а нам не випадає плутатись у здогадках. Однак важко повірити, що це трапилося випадково, через недогляд. Можна припустити, що зарахування Бабиного Яру до місць жидівської «катастрофи» поставило б під сумнів увесь голокост, який у світі вже сприймається як новітній міф ізраїльських пророків.

Нині варте уваги ще одне питання: чи справді німці ненавиділи жидів лише за те, що вони жиди? Насправді все було значно складніше. Ще перед тим, як нацисти та сіоністи розпочали «остаточне вирішення жидівського питання», в Америці жидівський синедріон опрацював план остаточного знищення німецької нації і Німеччини. Його виклав Теодор Кауфман у своїй книжці «Німеччина повинна загинути», яка вийшла в світ 1941 року в Нью-Йорку. Він полягав у тому, що по завершенні війни кордони Німеччини повністю перекриють непроникною стіною (як це 1961 року зробив Микита Хрущов в НДР) щонайменше на три роки, далі здійснять цілковиту стерилізацію німців — чоловіків до 60 років, а жінок — до 45 років. За розрахунками автора книжки, остаточне вирішення «німецького питання» перетворилося б на доконаний факт за 50—60 років. Якби той план було реалізовано, то нині вже не лишилося б сліду ні від німців, ні від Німеччини. Здавалося б, той план мав викликати осуд і гнів усіх правозахисників. Насправді жидівська преса Америки друкувала схвальні рецензії і була в захваті від ідей книжки. Наприклад, «Нью-Йорк таймс» оцінила книжку як «план досягнення сталого миру між культурними націями», а «Вашингтон пост» назвала її «цікаво опрацьованою і стимулювальною теорією». Ця теорія стосувалася не лише німців, а й усіх, за означенням Маркса-Енгельса, «реакційних народів», до яких залучаються за потреби англійці, араби, українці, іракці, іранці, палестинці та багато інших «гоїв». Ось така справжня суть жидівського гуманізму та жидолібералізму з його гаслами: свобода, рівність і братерство. Плани Кауфмана не виняток. Схожі ідеї виголошували і пропагували багато авторів інших книжок, виданих раніше і пізніше згаданої. Можна сподіватися, що викладені Кауфманом думки допоможуть кожному українцеві, росіянові, білорусу, німцю й представникам інших націй збагнути складність проблеми міжнаціональних відносин і навіть розрізняти хитромудрі теорії і жорстоку практику втілення їх у життя, зокрема в Україні з її ярами.

Відколи міф про голокост луснув, мов мильна бульбашка, а з Бабиного Яру проросли паростки правди, світове жидівство не на жарт перелякалося. Потрібно було вирватися з пастки, в яку потрапили жидівські міфотворці з Бабиним Яром. З цією метою терміново залучили до справи «прогресивну» громадськість, науковців-теоретиків, режисерів-практиків і засоби масової інформації. Само собою зрозуміло, що до цієї компанії потрапили суворо відібрані «свої люди».

«Стимулювальну теорію», очевидно, створено у найвищих структурах голокостизму. За її втілення в життя в Україні взялися Громадський комітет для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру, Державний комітет у справах національностей та міграції, Державний комітет архівів України, Служба безпеки України, Національна бібліотека України імені В.Вернадського, Музей історії Києва, Український центр вивчення голокосту. Загальновідомо, хто перебуває на вершині політичної влади в Україні і хто очолює названі вище структури.

Зазвичай на такі проекти кидають грубі гроші — зрозуміло, не з власної кишені замовників, а вкрадені в українців. Редакційну раду цього проекту очолив колишній комсомольський і кучмівський функціонер Дмитро Табачник, а до її складу залучено також: Геннадія Боряка, Семена Глузмана, Івана Дзюбу, Фелікса Левітаса, Олександра Лисенка, Геннадія Москаля, Олексія Онищенка, Мирослава Поповича, Володимира Пристайка, Тамару Хоменко, Юрія Шаповала, Наталю Яковенко. Проект називається «Бабин Яр: людина, влада, історія. — Документи і матеріали у 5 книгах».

Першу книгу обсягом майже 600 сторінок цього проекту видало у Києві видавництво «Зовнішторгвидав України» ще 2004 року. Зі словом до читачів звернувся колишній радянський дисидент Семен Глузман, а фахові вступні статті про Бабин Яр написали Тетяна Євстафєва та Віталій Нахманович. Книжка містить велику кількість документів, хронік, топографічних схем і фотографій, більша частина яких, майже 95%, пересічному читачеві була недоступною. Вона охоплює широке коло проблем і далеко виходить за межі питання «кого, за що і як розпинали». Хотіли того чи ні, але укладачі книжки заохотили допитливих читачів глибше зазирнути в історію подій, що відбулися у Бабиному Яру, спонукали до пошуку причинново-наслідкових зв’язків між ними. Зокрема це стосується Куренівської катастрофи 13 березня 1961 року, хижацького ставлення наших сучасників до ландшафтно-паркових територій Києва і їхньої забудови та господарського використання. Однак за зовні об’єктивного і неупередженого ставлення укладачів книжки до порушених питань все ж відчувається певний суб’єктивізм і тенденційність у викладені національних, ідеологічних, політичних аспектів проблем. Зокрема це стосується «міфу про масові поховання у Бабиному Яру жертв голодомору і сталінських репресій на початку 1930-х» (переклад з російської мій. — Г.М.). Чому б відверто не сказати, що жертвами голодомору були українці, а репресії здійснювали жидо-більшовицькі комісари, які звалювали свої злочини на сталінізм. Та найголовніше те, що Голодомор українців 1932—1933 рр. названо міфом. Радше це зроблено на замовлення світового жидівства, аби запобігти визнанню ООН голодоморів українців геноцидом української нації і врятувати її катів від справедливої кари.

Заслуговує на увагу і такий пасаж: «Огромный общественный интерес, существующий по отношению к проблеме Бабьего Яра, не только в бывшем СССР, но и во всем мире в течение десятилетий и вновь разгоревшийся в последние годы, побудил нас осуществить это издание на русском языке с тем, чтобы оно стало доступным широкому, в том числе и зарубежному читателю». Не ставлячи під сумнів добрі наміри укладачів, все ж хотілося б уточнити, хто ховається під маскою «широкого читателя». Чи, бува, не той кагал «русскоязычных», який після перемоги на парламентських виборах захопив практично всю повноту влади в Україні і намагається надати російській мові статусу поки що другої державної, а потім і єдиної державної. З іншого боку, можливо, це зроблено на вимогу «граждан Украины, США, Израиля, Германии», які обумовили свою «действенную помощь и моральную поддержку». Шкода, що не розкрито конкретно, в чому вона полягає і хто такі ці громадяни світу—жертовні благодійники. Можливо, це нащадки тих жидів, які в Німеччині не визнали німецької мови і витворили з неї свій суржик під назвою ідиш, а точніше — юдиш. Їх тоді не турбувало, чи визнає «широкий читатель» за кордоном їхній юдиш.

Не заглиблюватимемося в аналіз цього видання. Варто дочекатися виходу в світ наступних чотирьох книжок, де Бабин Яр має бути освячений «как символ еврейского национального движения». Очевидно, після завершення цього проекту буде започатковано «новий символ еврейского национального движения» — Дробицький Яр у Харкові, а потім ще десь. Цей процес пішов і, очевидно, триватиме доти, доки всі яри не перетворяться на такі символи. Україна багата на яри, тому роботи жидам вистачить. Проте їм варто було б поцікавитися, як до цих «символів» поставляться українці. Для певності треба іноді заглянути в минуле.

Тепер Бабин Яр із символу голокосту перетворюється на реальний об’єкт приватизації. За приватизацією українських ярів настала приватизація заводів, шахт, газогонів, нафтогонів, транспорту, зв’язку, шляхів сполучення, енергосистем, радіо, телебачення, друкованих засобів інформації, здоров’я, освіти, науки… і завершиться все це привласненням землі. Українці в цьому процесі відіграють роль пасивних спостерігачів. Коли чужинці, насамперед жиди, переберуть до своїх рук всі ресурси забезпечення життєдіяльності, вони встановлять свої правила гри і з допомогою «демократичних» виборів встановлять свою диктатуру.

Практично в Україні це вже реалізовано і лише сліпі та глухі не помічають цього. Нині господарями України стали окупанти-зайди, українці перетворюються на рабів, а українська нація може стати отарою овець без пастуха. На що українці сподіваються? Може, на кілька доларів, отриманих за землю? Марні надії. Жидівська фінансова олігархія невдовзі може вдатися до знецінення долара і випустить новий долар з курсом, наприклад, 1 до 100, тобто за сто старих доларів українець отримає один новий. А це означатиме реальну загрозу національній безпеці України. Світове жидівство тим часом з допомогою трьох китів влади — грошей, кадрів та інформації — підвищить власні шанси встановити свою владу над цілим світом. Такі його плани. А як буде насправді, багато чого залежить від українців та інших народів планети. Однак така загроза реальна.

Тим часом цього року наприкінці вересня до Києва з’їжджаються чільні жидівські хижаки з понад 60 країн світу під приводом пошанування пам’яті жертв жидівського голокосту в Бабиному Яру з нагоди 65-ї річниці його початку. Це дійство нібито зініціював президент України за прикладом того, як це зробив 15 років тому його попередник Леонід Кравчук. Цікаво, на що воно перетвориться — на новий Майдан і національну-визвольну революцію українців, чи на панахиду над ними. Пам’ятаймо: президент України закликав нас вчитися на наших перемогах. Доведемо словом і ділом, що ми зуміємо це зробити.

Автор:

Григорій МУСІЄНКО,
професор філософії і політології 5 жовтня 2006 року.

Література, яка може Вас зацікавити:

АНТОЛОГІЯ ХРИСТИЯНСТВА. ГАЛИНА ЛОЗКО

БІБЛІЙНИЙ ГЕНОЦИД АБО “НЕ ВБИВАЙ” ПО-ХРИСТИЯНСЬКИ. ПРОПОВІДНИК СВІТОЯР

ПЕРЕОЦІНКА ДУХОВНОЇ ВАРТОСТИ. ЛЕВ СИЛЕНКО

ПІДЛІ ДУШІ. ДАРІЙ СВІТЛИЙ.

ПРОКИНЬСЯ, НАЦІЄ! ПЕРЕСТАНЬМО ТЕРПІТИ ЗНУЩАННЯ: ЕСЕЙ. ДАРІЙ СВІТЛИЙ.

СВІТОВА МОСКВИНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКА ПРОБЛЕМА ТА ВИЗВОЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ. ДАРІЙ СВІТЛИЙ.

УКРАЇНА ПІД ІСУСОМ, АБО КОРІННЯ ГЕНОЦИДУ АРІЙЦІВ. ОРІЙ.

СОТВОРЕННЯ СВІТУ. ІВАН ФРАНКО

СУПЕРКНИГА. СЦЕНАРІЙ КАТАСТРОФ. РУСЛАН МОРОЗОВСЬКИЙ

БАРВА СМЕРТІ-33-ІЙ. АВТОР-УПОРЯДНИК ЛЮБОВ СЕРДУНИЧ

СІОНІЗМ ПРОТИ УКРАЇНЦІВ

В УКРАЇНІ МАСОН СИДИТЬ НА МАСОНІ ТА МАСОНОМ ПОГАНЯЄ!

ВІРА ХРИСТИЯНСЬКА-ЮРОДСТВО ЄСТЬ.

(Князь Святослав Хоробрий).

На головній світлині картина Мікеланджело Мерізі де Караваджо, яку додумались попи помістити як ілюстрацію в ДИТЯЧУ біблію! І цей лютий маразм діти мають вивчати на уроках християнської “етики”!

Автор картини-

Рембрандт Харменс ван Рейн.

Жертвопринесення Аврама.

ВІДГУК КРИВАВИХ БІБЛІЙНИХ ЗВИЧАЇВ.

Вступне слово автора статті.

Від адептів іудохристиянства ми часто чуємо звинувачення, що язичники приносили людські жертви. При цьому не уточняється, якої ті язичники були національності. Це в християнстві, та інших аврамічних, тобто світових релігіях нація не має значення, бо християнином може бути і чукча , і московит, і негр, і на жаль, так може себе бездумно називати і українець. Язичництво є етнічним явищем, сповідником, наприклад українського язичництва може бути лише українець. Як відрізняються різні нації одна від одної, такою ж різною є і їхня національна віра. Тому змішувати вірування Українців, юдеїв, еллінів, Вуду, Сантеро, в один загальний термін “язичництво” є, по крайній мірі малограмотно. В нашій, українській традиції ніколи не було людських жертвопринесень. Те, що попи наводять приклад з літопису, де кияни вбили двох варягів, є не жертвою, а знищенням ворога. Ті варяги привселюдно насміхалися над звичаями праукраїнців, тому народ, тоді ще не вражений схибленою бацилою толерантності їх і повбивав. До чого тут жертва, яка має іншу суть? Жертвою є поняття, коли когось вбивають, щоб нещасний взяв із собою злочини та нелюдські вчинки тих, які те зробили. Не самому спокутувати свої гріхи, а знайти офірного цапа-відбувайла, це і є квінтесенція християнського каяття, спокути , і розуміння жертвопринесення. В цій статті описано, з посиланнями на джерельну базу, що насправді, в іудохристиянській біблії не лише присутні класичні факти людських жертвопринесень, а ще й ці дикунства нелюдів подаються як святість! Мало того, деякі такі приклади, з ілюстраціями, включені в шкільну програму так званої християнської “етики” і є в бібліях для дітей! Не дивуймося ж потім, коли сподіваючись, що дитина , вивчаючи в школі іудохристиянське божевілля виросте моральною, насправді виростає психічно хворою, нездатною відрізнити добро від зла. Так дитину вчить біблія, ненавидіти всіх, ради іудейкуватого психопата Ісуса Христоса.:
“Вороги
людини — це її домашні!” (Матвія, 10: 36) чи “Коли хто приходить
до мене і НЕ ЗНЕНАВИДИТЬ свого батька та матір, і дружини й
дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може бути учнем Моїм!” (Луки, 14: 26).

Розділ 1.

Намір Авраама  принести в жертву єдинородного сина Ісака.

Буття 22

6 І взяв Авраам дрова для цілопалення, і поклав на Ісака, сина свого, і взяв в свою руку огонь та ножа, і пішли вони разом обоє.
7 І сказав Ісак до Авраама, свого батька, говорячи: Батьку мій! А той відказав: Ось я, сину мій! І промовив Ісак: Ось огонь та дрова, а де ж ягня на цілопалення?
8 І відказав Авраам: Бог нагледить ягня Собі на цілопалення, сину мій! І пішли вони разом обоє.
9 І вони прийшли до місця, що про нього сказав йому Бог. І збудував там Авраам жертівника, і дрова розклав, і зв’язав Ісака, сина свого, і поклав його на жертівника над дровами.
10 І простяг Авраам свою руку, і взяв ножа, щоб зарізати сина свого…
11 Та озвався до нього Ангол Господній із неба й сказав: Аврааме, Аврааме! А той відізвався: Ось я!
12 І Ангол промовив: Не витягай своєї руки до хлопця, і нічого йому не чини, бо тепер Я довідався, що ти богобійний, і не пожалів для Мене сина свого, одинака свого.
13 А Авраам звів очі свої та й побачив, аж ось один баран зав’яз у гущавині своїми рогами. І пішов Авраам, і взяв барана, і приніс його на цілопалення замість сина свого.

Українці!

І цей невиліковний психічно-хворий неадекват є в християнстві СВЯТИМ! Без згадування цього персонажа не обходиться жодне хрещення, вінчання і похорон! Попи ставлять нелюда-Аврама в приклад українцям і навіть померлих відправляють на лоно Аврама! До речі, де лоно в Сари ми здогадуємось, а де лоно Аврама? Хіба це те місце, де українці мають бути на вічному спочинку? Хто з нормальних людей здатний підняти руку, щоб зарізати і спалити рідного сина?

Українці! Спаліть  біблію, щоб не отруювала Ваш дім!

Від редакції.

ВИПРОБУВАННЯ АВРААМОВОЇ ЛЮБОВІ ДО БОГА.

Бут. 22 

Нарешті Ісаак виріс. Він поселився у своєму шатрі, окремо від батька. Всі троє вони любили Бога і любили одне одного. Це була щаслива сім’я. Ви вже знаєте, що Авраам був людиною багатою — він мав багато всякого добра. Але серце його дорожило тільки одним скарбом. Яким саме? Сином його, улюбленим сином його Ісааком. Авраам любив його понад усе. Але Бога Авраам любив сильніше.

Бог забажав випробувати, чи любить Його Авраам понад усе на світі. Ви вже знаєте, що Авраам приносив Богові в жертву ягнят. І ось Бог сказав Авраамові: «Візьми свого сина, якого ти любиш, єдинородженого твого і принеси його в жертву на одній із гір, на яку Я вкажу тобі». Важко було Авраамові зробити це. Але він хотів виконати все, що йому Бог звелів, тому що Авраам любив Бога всім серцем своїм. Ось чому Авраам нарубав дров, поклав їх на віслюка і наказав двом своїм слугам йти за ним, і Ісаакові теж. Сара залишилася вдома. Три дні йшли вони вчотирьох, нарешті прийшли до високої гори. Тут Авраам сказав слугам своїм: «Ви залишайтесь тут з віслюком, а я і син підемо туди поклонитися Богові». Він зняв дрова з віслюка і поклав їх на плечі сина. Потім він взяв з собою вогню і ножа і пішов на гору з Ісааком. Ісаак не знав, що батько хоче його принести в жертву, він думав, що батько принесе в жертву Богові ягня. Тому він сказав: «Отче!». Авраам відповів: «Ось я, сину мій!». Ісаак продовжував: «Ось вогонь і дрова, — а де ж ягня для жертви всеспалення?» — «Сину мій, — сказав Авраам, — Бог нагледить Собі ягня». Авраам не сказав, що Бог звелів йому принести в жертву сина Ісаака. Нарешті вони піднялися на верховину. Авраам взяв каміння і зробив з нього жертовника, потім зняв дрова з плечей Ісаака і поклав на жертовник. Тепер Ісаак зрозумів, хто повинен був замінити ягня. Авраам зав’язав руки і ноги Ісаакові мотузкою, якою були зв’язані дрова, і поклав сина свого на дрова жертовника. Коли Авраам уже взяв ножа і підняв руку, щоб зарізати сина свого, він раптом почув голос: «Аврааме! Аврааме!» Це Ангел Господній кликав до нього з неба, кажучи: «Не піднімай руки твоєї на підлітка і не роби над ним нічого, тому що тепер Бог знає, що ти любиш Його, і не пошкодував сина свого єдинородженого»

Українці! Чи потрібна справжньому Богу, а не фальшивому жидівському самозванцю Єгові кров Ваших дітей? Кому ж Ви молитесь, люди!? В справжніх, українських Богів люди є діти Божі, а не жертовні барани, як в жидохристиянстві!

Від редакції.

Юліус Шнорр фон Карольсфельд.

Подивіться в очі дитини, яку хоче зарізати батько- нелюд і зрозумійте, що диявол, сатана є лише недорослими пуцьверінками, порівняно з “кривавим, страшним і заздрісним” виродком, якого біблія називає богом-отцем.

 Іван Георгій Пінзель, Жертвопринешення Аврама. Кінець 1750-х

років.

Людське жертвопринесення , яке зібрався зробити Аврам, по звичаях жидівського народу в біблії не єдине. Ось наступна історія, від якої холоне кров у нормальних людей.

КРИВАВА ЖЕРТВА ІЄФАЯ.

Розділ 2.

Книга суддів 11

30 І обрікся Єфта перед Господом таким обітом: “Якщо ти віддаси синів Аммона мені у руки,

31 то хто б не вийшов із дверей моєї хати мені назустріч, коли повертатимусь побідно від синів Аммона, той буде Господеві, і я принесу його на всепалення.”

32 І двигнувся Єфта на синів Аммона, воювати з ними, і видав їх Господь йому в руки.

33 І він громив їх від Ароеру до Мінніту, через двадцять міст і аж до Авел-Кераміму. Отак покорилися сини Аммона перед синами Ізраїля.

34 Повертавсь Єфта у Міцпу додому, аж ось дочка його виходить йому назустріч з бубнами й танцями. Була ж вона в нього єдина; не було в нього, опріч неї, ні сина, ні дочки.

35 Побачивши її, роздер він на собі одежу й скрикнув: “Ой горе, донечко моя, як ти мене засмутила! Занапастила ти мене! Відкрив я мої уста перед Господом і мушу дотримати слова.”

36 Вона відказала йому: “Батеньку мій! Коли відкрив ти твої уста перед Господом, чини зо мною так, як ти обрік. Дав же таки Господь тобі помститись над твоїми ворогами, над синами Аммона.”

37 Просила вона лише в батька свого: “Одне тільки вволи мені: дай мені волю два місяці, й піду я собі з подругами моїми в гори оплакувати моє дівоцтво.”

38 Він відказав: “Іди!” І пустив її на два місяці. І пішла вона з подругами своїми в гори оплакувати своє дівоцтво.

39 Як же минуло два місяці, повернулась вона до батька свого, і він виконав на ній обіт свій, що ним обрікся. Вона ж не знала мужа. І ввійшло в звичай в Ізраїлі:

40 з року на рік ізраїльські дівчата ходили голосити по дочці Єфти, гілеадія, чотири дні щороку…

Жертвопринесення дочки Ієфая. Джон Опі (John Opie). Гравюра в Macklin‘sBible (1789 г.)

Юдохристиянські священики воліють про це не розповідати, навіть коли запитуєш, відверто брешуть, що Єфта начебто не зарізав і не спалив свою єдину доньку, а віддав її в монастир. Не встигли чорноризьці біблію переписати.

Ось що з цього приводу написала геніальна ЛЕСЯ УКРАЇНКА, не про божевільного батька Єфту, який таки відпустив доньку відбути дівування два місяці, щоб потім її зарізати і спалити, а про нещасних дітей скажених жидівських фанатиків і їхніх послідовників юдохристиян.

Дочка Ієфая.

Леся Українка

Пусти мене, мій батеньку, на гори,

Де ряст весняний золотом жаріє,

Де вітер цвіт в мигдалів обсипає, –

Хай він мене дощем рожевим скропить,

Оплаче цвітом молодість мою.

Там, кажуть, з гір усю країну видко, –

Нехай востаннє я побачу більше,

Ніж бачила за все життя коротке,

Хай стану ближче до ясного сонця,

Скажу йому: веселеє, прощай!

Пусти мене, мій батеньку, на гори!

Зберу всіх подруг, всіх моїх коханих,

Я ще ніколи так їх не любила,

Як от тепер востаннє, перед смертю.

Ми не слізьми заплачемо, – піснями

Веселе дівування пом’янем.

Я золотим квіткам віддам всі мрії,

А вітрові свою дівочу волю,

Мов пелюстки, осиплються бажання,

У світ пущу з піснями всі думки.

Хай я сама сирій землі належу, –

Віддай мене тому, кому обрік, –

А те, що я на горах заспіваю,

Належить сонцю, вітрові й весні;

Кров кане в землю, а воно полине…

Пусти мене, мій батеньку, на гори!

Не бійся ти, що з гір я не вернуся,

Що вже несила буде покидати

Хорошого весняного життя.

Ні! з гір прийду мовчазна і покірна,

Схилюсь, мов квітка, на жертовний камінь,

Бо знатиму: хоч би сто літ жила,

Такої пісні вже б не заспівала,

Життя такого більше не зазнала б,

Як в час прощання на горі високій.

Даруй мені, мій батеньку, той час!

Пусти мене, мій батеньку, на гори,

Коли ти хочеш, щоб твоя дитина

Одважно йшла на передчасну страту,

Очей в сльозах до гір не обертала

І з сонцем не прощалася риданням,

Тебе, людей і бога не кляла !

[4.02.1904. Тифліс]

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 303 – 304.

Вперше надруковано у збірнику «За красою», Чернівці, 1905, с. 5 – 6.

Автографи – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 641 (чорновий), та № 640 (чистовий).

Датується за автографом.

Подається за першодруком.

Деякі християни скажуть, що то старий заповіт, жидівський, а от новий набагато кращий. Але чи може загубитися така дика традиція , яка виникла в якогось народу? Ні, вона закладається у свідомість і підсвідомість генетично. Тому ось приклад вже із нового заповіту, де вже Єгова, як батько спокійно приносить в жертву свого сина. І що дала людству ця мерзенність? Люди стали жити вічно? Зникли вбивства, війни, злодійство,очистився світ від виродків і збоченців? Навпаки, вся мислима погань оголошена юродивою біблією святістю! Сутенер і альфонс Аврам, його дружина, проститутка Сара, братовбивця Каїн, зрадник Іуда і всі учні Христоса, п’яниця Лот, який робить дітей своїм донькам -всі вони є біблійними святими! Чи є межа скаженому ідіотизму чорної мордокниги? Ось гімн сектантів, в яких мозок безповоротно атрофувався, і які вже не усвідомлюють, що є добро і зло, що є святістю, а що є крайня ступінь психічної хвороби.

Ти віддав свого єдинородного Сина

1. Ми вдячні, Єгово, за викуп, що ти дав.
2. Надію чудову нам подарував.
3. Нас вивів з темноти,і раді ми нести знання про світ новий,
4. про намір твій святий.
5. (ПРИСПІВ)
6. Ти Сина дав свого,щоб вічно ми жили.
7. За цей безцінний викуп ти гідний слави і хвали.
8. Ти, Боже, з любов’ю звільняєш від гріхів.
9. Ми хочем з тобою йти повік-віків.
10. За нас твій син помер, тож вільні ми тепер.
11. Христа як дар з небес ти дав за світ увесь.

Що ж це означає?! Первосвященик Кайяфа – ворог Ісуса – ім’ям юдейського “бога” (бо “того не сказав сам від себе”) заявляє, що Христос має вмерти за єврейський народ. Те ж пророкує і сам Ісус. Дивна одностайність! Більш того, Кайяфа говорить, що Христос має вмерти, щоб об’єднати розпорошений єврейський народ в одне, бо призабувати стали євреї в чужих землях свого “бога”. От і потрібна була велика людська жертва для “жорстокого і заздрісного” (Єгови – ред.). Отже Синедріон ухвалив принести Христоса в жертву Єгові як агнця “божого”! І це зовсім не те саме, що приректи до страти за якийсь злочин. Бути принесеним в жертву Єгові – то для юдея найвища честь!

Принести Ісуса в жертву Синедріон вирішив зразу після святкування Пейсах – свята побиття перворідних серед єгиптян і виходу синів Ізраїля із Єгипту. Ісус про це рішення Синедріону знає і тоді перестає проповідувати та творити чуда (цілком можливо, що на той час він вже просто не міг того робити!), іде в пустинне місто Єфрем і там готується до геройської “смерті” – принесення себе в жертву “богу”.

Слова і дії самого Ісуса на “таємній вечері” знову ж таки підтверджують, що його арешт, засудження і страта – це добре спланована акція. Як ми вже знаємо, Ісуса мав зрадити Юда – видати його рабинам та фарисеям. Насправді ж Юда не зраджував Ісуса, а лише виконав те, що йому наказав зробити сам Ісус на “таємній вечері”.

Єв. від Івана 13:26-30. Ісус же відказує: “Це той, кому, умочивши, подам Я куска”. І, вмочивши куска, подав синові Симона – Юді Іскаріотському! За тим же куском тоді в нього ввійшов сатана. А Ісус йому каже:” Що ти робиш – роби швидше” …А той, узявши кусок хліба, зараз вийшов. Була ж ніч.

То в чому ж винний Юда, якщо сатана ввійшов в нього з тим хлібом, що йому Ісус подав?!…(Яр Камінь)

.Що це людське жертвопринесення, свідчать останні слова Ісуса перед смертю.

Євангеліє від Матвія 27:46 повідомляє нам, що близько дев’ятої години Ісус скрикнув гучним голосом, кажучи: «Елі, Елі, лема савахтані?», що означало: «Боже Мій, Боже Мій, чому Ти Мене покинув?» (тут Четвертий сучасний переклад Українського Біблійного Товариства).

Таким чином, неспростовно доводиться, що біблія є найкривавішою, наймерзеннішою книгою зла і виродження в історії людства. І недаремно писав наш геній Тарас Шевченко, що коли “церков-домовина розвалиться, тоді з під неї встане Україна” А великий філософ Вольтер додає, що в біблію вірить лише той, хто її ніколи не читав.

Будьмо ж мудрими, українці!

В нас є рідна віра, відання, культура, звичай, обряд, традиція, є наші Рідні Боги, які є нашими Предками, а ми їхні діти і онуки.

Тут є література по українському богорозумінню. Вивчаймо своє, рідне, а не перебираймо біблійний, жидівський бруд в інтерпретаціях юдохристиянських попів, монахів і сектантів.

Нація, яка знає свій рід, етногенез,історію є незнищенною!

Слава Україні!

Автор-Волхв Срібновіт.

Література, яка може Вас зацікавити:

ВОЛХОВНИК: ПРАВОСЛОВ РІДНОЇ ВІРИ.

РІДНА ЧИТАНКА. ГАЛИНА ЛОЗКО

УКРАЇНСЬКІ МАГІЧНІ ЗАМОВЛЯННЯ

БІБЛІЙНИЙ ГЕНОЦИД АБО “НЕ ВБИВАЙ” ПО-ХРИСТИЯНСЬКИ. ПРОПОВІДНИК СВІТОЯР

СУПЕРКНИГА. СЦЕНАРІЙ КАТАСТРОФ. РУСЛАН МОРОЗОВСЬКИЙ

ПЕРВІСНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. Л. Л. ЗАЛІЗНЯК

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСІ. МИКОЛА АРКАС

СВІТОГЛЯД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ

УКРАЇНСЬКА МОВА – МОВА ВІЛЬНИХ ЛЮДЕЙ. ПІДДУБНИЙ СЕРГІЙ

УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО. ГАЛИНА ЛОЗКО

ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ. ВОЛОДИМИР ШАЯН

Якщо лише з п’яти перших розділів Біблії — ”книг Мойсея”
(юдейської Тори): Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення закону
зібрати докупи усі заповіді бога Яхве — “бога євреїв” (2М., 7: 16), “бога
Ізраїлевого” (2М., 24: 10), в яких є наказ “вбити!”, то таких заповідей
набереться БІЛЬШЕ 70. Значна частина цих заповідей спрямована
на знищення сповідників і прихильників інших релігій .

“Кожен чоловічої статі восьмиденний у вас (юдеїв) буде обрізаний
у всіх ваших поколіннях, як народжений дому, так і куплений зпоміж
чужоплемінних, що він не є з потомства твого. А чоловік,
який не буде обрізаний на тілі своєї крайньої плоті, то буде стята
(знищена) та душа з народу свого, — він зірвав заповіта Мого” (1М.,
17: 12, 14);
“Коли буде знайдений серед тебе… чоловік або жінка,.. що пішов
би служити іншим Богам, і вклонявся б їм, та Сонцеві або Місяцеві,
або всім Зорям небесним, то… вкаменуєш їх камінням, і вони
погинуть. … Рука свідків буде на ньому найперше, щоб забити його,
а рука всього народу — наостанку” (5М., 17: 2—3, 5, 7);
“Коли почуєш про одне із своїх міст,.. що вийшли люди, кажучи:
“Ходімо ж, і служімо іншим Богам,.. то конче вибий мешканців
того міста вістрям меча, — на закляття (знищення) його й усе, що в
ньому, та худобу його вибий вістрям меча. І стане воно купою руїн
навіки, не буде вже воно відбудоване” (5М., 13: 13—14, 16—17);
“А чоловік або жінка, коли будуть вони викликати духа предків або
ворожити, — будуть конче забиті, камінням закидають їх” (3М, 20: 27);
“Чарівниці не зоставиш при житті!” (2М, 22: 17);

“Кожен, хто приносить жертву Богам, крім Бога Одного, підпадає
закляттю (забиттю)” (2М, 22: 19);
“А пророк, що зухвало відважиться… говорити ім’ям інших Богів,
хай помре той пророк!” (5М, 18: 20);
“Якщо повстане серед тебе пророк або сновидець, говорячи:
“Ходімо ж за іншими Богами,.. і будемо їм служити”, то не слухай
слів того пророка або сновидця. А пророк той або сновидець нехай
буде забитий, бо намовляв на відступництво від Господа, Бога вашого…”
(5М, 13: 2—4, 6)…

Якщо б ця остання заповідь була в усіх релігіях світу, то християнство
не змогло б ніколи поширитися за межі Ізраїлю — землі,
на якій воно витворилося, а про княгиню Ольгу та князя Володимира
говорили б сьогодні, як про зрадників місцевої релігії,
які “намовляли” народ на відступництво… і за це заслужено поплатилися
власним життям.
Але в Біблії можна знайти чимало заповідей бога Яхве-Ісуса
(отця, і сина, і святого духа) проти неюдейських народів, жорстокість
яких не змогли перевершити плани ні Леніна, ні Сталіна, ні
Гітлера… Для порівняння наведемо найжорстокіші наміри з повного
зібрання творів Леніна і з християнської Біблії:
“Победивший в одной стране социализм не исключает разом вообще
все войны. Наоборот, он их предполагает. Только после того,
как мы НИЗВЕРГНЕМ, окончательно победим буржуазию во всем
мире станут войны невозможными” (Ленин В. ПСС. — Т. 30. —
С. 131—133);
“…Сім народів, численніших та міцніших від тебе дасть Господь,
Бог твій, тобі, (Ізраїлю), то ти їх понищиш: конче учиниш їх закляттям,
— не складеш з ними заповіту, і не будеш до них милосердним”
(5М., 7: 1—2).
Коли читаєш в Біблії детальні вказівки, як краще винищувати
цілі міста й народи, то перестаєш вірити, що маєш справу з
“філософсько-релігійним твором” юдеїв. Скоріше, це
— справжнісінький
військово-політичний трактат юдейських рабинів, які
оповіли його від імені бога Ізраїлю, щоби навіки вкарбувати його
у свідомість “богообраного” юдейського народу:
“Коли ти, (Ізраїлю), приступиш до міста, щоб воювати з ним, то
запропонуй йому перше мир. Якщо воно відповість тобі: “Мир”, і відчинить
тобі ворота, то ввесь той народ, що знаходиться в ньому, буде
тобі на данину, і буде служити тобі. Якщо воно не замириться з
тобою і буде провадити з тобою війну, то обложиш його і Господь,
Бог твій дасть його в твою руку, а ти повбиваєш усю чоловічу стать вістрям меча. Тільки жінок, і дітей, і худобу, і все, що буде в тім місті, всю здобич його забереш собі… Так ти зробиш усім містам, дуже далеким від тебе… Тільки з міст тих народів, які Господь, Бог твій, дає тобі на володіння, не позоставиш при житті жодної душі, бо конче вчиниш їх закляттям (винищиш)” (5М., 20: 10—16); “І ти винищиш всі народи, що Господь, Бог твій, дає тобі, — не змилосердиться око твоє над ними… І віддасть (Бог твій) їхніх царів у руку твою, а ти вигубиш їхнє ім’я з-під неба, — не встоїть ніхто перед тобою, аж поки ти не вигубиш їх” (5М., 7: 16, 24); “І не бійся їх, бо серед тебе Господь, Бог твій, бог ВЕЛИКИЙ І СТРАШНИЙ. <…> І побентежить їх великим бентежжям, аж поки не будуть вигублені” (5М.,7: 21, 23); “Слухай, Ізраїлю: ти сьогодні переходиш Йордан, щоб увійти й заволодіти народами більшими й міцнішими від тебе, містами великими… Господь, Бог твій, вигубить їх (народи). І ти виженеш їх незабаром, як Господь говорив був тобі” (5М., 9: 1, 3); “Коли Господь, Бог твій, вигубить народи, куди ти входиш,.. і посядеш їх, і осядеш у їхньому краї” (5М, 12, 29); “Коли Господь, Бог твій (Ізраїлю), повигублює народи, і ти повбиваєш їх, і осядеш по їхніх містах та по їхніх домах…” (5М, 19: 1)… Скільки ще потрібно навести прикладів з винищувальної біблійної програми, щоб остаточно пересвідчитись у неперевершеній жорстокості юдо-християнської релігії? Про плани Гітлера щодо масового знищення частини людства, зокрема жидів, постійно нагадують комуністична і сіоністична (юдейська) пропаганди, називаючи це масове винищення людей словом “фашизм”. Але чому ленінську і гітлерівську програми винищення народів можна називати фашизмом, а біблійну програму винищення усіх неюдейських народів не можна? Саме біблійними заповідями і наказами скористалися пізніше християнські завойовники, які кілька століть підряд організовували винищувальні і каральні “походи Ісуса Христоса” (христові походи) на нехристиянські і навіть християнські землі. Чому слово “винищити” в праці Адольфа Гітлера “Майн Камф” (Моя боротьба) і християнській Біблії намагаються читати і розуміти по-різному? Куди зникає звичайна порядність і людяність?… Вже наведені вище біблійні заповіді доводять, що ні Ленін, ні Гітлер нічого нового не вигадували, а взяли за зразок лише деякі біблійні заповіді й настанови і навіть загарбницькі ідеї та плани.

Але Біблія містить не лише страшні заповіді, але й факти виконання
їх “боговибраним” народом, для якого ці заповіді писалися і який нині дуже активно виступає проти фашизму та екстремізму
в світі. Замовчують “богообрані” (яхвообрані), що всі
наведені вище винищувальні заповіді входять у юдейську Тору
(яка нині є сучасною Конституцією Ізраїлю), а через багатомільйонні
видання християнської Біблії нахабно поширюються в усьому
світі.
Усім уже відомо, яким страшним є політичний фашизм, але
релігійний фашизм однієї нації, освячений і заповіданий богом
Яхве, перевершує будь-який відомий “фашизм”.

“І вийшов Сигон навпроти нас, та весь народ його… І дав його
нам Господь, Бог наш, і ми побили його й синів його та ввесь його
народ. І з того часу ми здобули всі його міста, і зробили закляттям
(знищили) кожне місто, чоловіків і ЖІНОК та ДІТЕЙ, нікого не позоставили
ми” (5М., 2: 32—34);
“І дав Господь, Бог наш, у нашу руку також Ога, царя башанського,
та ввесь народ його, — і побили ми його, так, що нікого не
позосталося в нього. І вчинили ми закляттям (знищили)… усе місто,
чоловіків,ЖІНОК та ДІТЕЙ. І здобули ми всі міста його, — шістдесят
міст…” (5М., 3: 3—4, 6)…

І хоч християни намагалися довести,
що “Ісус став запорукою кращого Заповіту” (Євр., 7: 22) і скасував
Старий заповіт (Тору), але сам же він казав: “Не подумайте, ніби
Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, — Я не руйнувати Закон чи
Пророків прийшов, але ВИКОНАТИ!” (Матвія, 5: 17).
Християнам постійно нав’язується думка, що “Ісус не давав
вказівок вбивати чи калічити людей, а лише дав нову заповідь:
“любити своїх братів”.

Не вбий?

А тих ворогів моїх, які не хотіли, щоб царював я над ними, приведіте сюди, і на очах моїх їх повбивайте. Від Луки, розділ 19, 27

І сказав “люблячий бог” Ісус учням своїм: “Не думайте, що
Я прийшов, щоб мир на землю принести, — Я не мир принести прийшов,
а МЕЧА! Я ж прийшов ПОРІЗНИТИ (посварити) сина з батьком,
дочку з матір’ю, невістку із свекрухою… Бо Хто більше, як Мене,
любить батька чи матір, той Мене недостойний. І, хто більше, як
Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний! (Матвія, 10:
34—35, 37);
“Чи ви думаєте, що Я прийшов мир дати на землю? Ні, кажу
вам, але ПОДІЛЕННЯ! Я прийшов ВОГОНЬ КИНУТИ НА ЗЕМЛЮ,
— Я прагну, щоб він уже запалав!” (Луки, 12: 51, 49).
Що ж, бачимо двох юдейських “богів”: один затоплював Землю
водою, а другий бажав її спалити.

“Кто не с нами, тот против нас!” — проголошували більшовики-комуністи,
катуючи, ув’язнюючи і розстрілюючи мільйони людей
лише протягом 70-ти років необмеженого панування. Але вони
не були оригінальними — вони цей однозначний вислів запозичили
з “науки” Ісуса:
“ХТО НЕ ЗІ МНОЮ, ТОЙ ПРОТИ МЕНЕ!” (Матвія, 12: 30).
Можна лише здогадуватися, скільки мільйонів люду знищили християни
протягом майже двох тисяч років, поширюючи християнство
в світі “вогнем і мечем”…
З’являються все нові й нові томи, в яких перераховуються усі
злочини комуністичного “червоного” терору і німецького нацизму,
але й досі ніхто не наважується порахувати усі злочини юдаїзму
і християнства зокрема… Якщо ж зібрати всю пролиту кров тих
людей, які були жорстоко знищені в часи насильного насадження
злочинної, безмежної і дикої ДИКТАТУРИ ЮДЕЙСЬКОГО ХРИСТИЯНСТВА,
то кількість цієї крові може перевершити місткість
будь-якого моря. А методів нищення людей, вистачало і в обох
“Заповітах”.

Як винищувати нехристиянські народи.
В євангеліях можна знайти чимало “порад”, як розправлятися
з вільнодумцями, “невірними”: топити з каменем на шиї, виколювати
очі, відрубувати руки чи ноги. Інші методи покарання подані
натяком у притчах. А, коли християнам-завойовникам треба було
розправитися з тим чи іншим народом, країною, державою або
містом, то вони завжди вправно послуговувалися наказами Старого
заповіту, — ніхто ж його не відміняв. Та й сам Ісус твердив:
“Легше небо і земля проминеться, аніж одна риса із Закону (Старого
Заповіту) загине” (Луки, 16: 17)…

МЕТОДИ ПОКАРАННЯ В БІБЛІЇ
НОВИЙ ЗАПОВІТ
(заповіді Ісуса Христоса)
1. Відрубування руки
“І коли рука твоя спокушає тебе, — ВІДІТНИ ЇЇ, краще тобі
ввійти до життя (вічного) одноруким, ніж з обома руками ввійти
до вогню невгасимого” (Марка, 9: 43; Матвія, 18: 8).
2. Відрубування ноги
“І коли нога твоя спокушає тебе, — ВІДІТНИ ЇЇ, краще тобі
ввійти до життя одноногим, ніж з обома ногами бути вкиненому
до вогню невгасимого” (Марка, 9: 45; Матвія, 18: 8).
3. Виколювання очей
“І коли твоє око тебе спокушає, — ВИБЕРИ ЙОГО, краще тобі
ввійти до життя однооким, ніж з обома очима бути вкиненому
до гієни огненної” (Марка, 9: 47; Матвія, 18: 9).
4. Потоплення у воді
“Хто ж спокусить одне з цих малих (дітей), що вірують в мене,
то краще було б такому, коли б жорно млинове на шию йому
почепити, — і ЙОГО ПОТОПИТИ в морській глибині!” (Марка,
9: 42; Матвія, 18: 6).
5. Відрубування вуха
“Ісус сказав учням: “Продайте свій одяг та й КУПІТЬ МЕЧА”.
І сказали вони: “Господь, ось тут два мечі”. А він їм відказав:
“Досить!” І коли один, що Юдою зветься, підійшов до Ісуса,
щоб поцілувати (видати поцілунком) Його,… ті, що були з ним,…
сказали: “Господи, чи мечем нам не вдарити?” І один із учнів рубонув
раба первосвященикового, — та й відтяв йому праве вухо. Та
Ісус сказав: “Лишіть, — уже досить!” (Луки, 22: 36, 38, 47, 49—51).
6. Спалення у вогні
“Коли хто перебувати не буде в Мені,… громадять їх і кладуть
на вогонь, — і згорять” (Івана, 15: 6); “А невірним, і чарівникам,
і ідолянам,… — їхня частина в озері, що горить огнем та сіркою, а
це — друга смерть! (Богослова, 21: 8).
7. Вбивство
“А тих ворогів моїх, які не хотіли, щоб я над ними царював,
приведіть сюди, і на очах моїх повбивайте!” (Луки, 19: 27).

Автор: Світояр.

Література, яку можна замовити тут.

БІБЛІЙНИЙ ГЕНОЦИД АБО “НЕ ВБИВАЙ” ПО-ХРИСТИЯНСЬКИ. ПРОПОВІДНИК СВІТОЯР

СУПЕРКНИГА. СЦЕНАРІЙ КАТАСТРОФ. РУСЛАН МОРОЗОВСЬКИЙ

ШУКАЮ ШЛЯХ. ЄВГЕН ТОВСТУХА

ЖІНОЧЕ ТІЛО У ТРАДИЦІЙНІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНЦІВ. ІРИНА ІГНАТЕНКО

СВІТОГЛЯД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ

ПЕРВІСНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. Л. Л. ЗАЛІЗНЯК

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСІ. МИКОЛА АРКАС

ЕТНОДЕРЖАВОЗНАВСТВО. ГАЛИНА ЛОЗКО