Літописні відомості щодо закладення міста Львова десь перед 1266 р. Данилом Романовичем Галицьким видаються дещо непевними, а фактичне існування у Львові вірменських надгробків 1130, 1183, 1184 рр., останні дослідження костьолу св.Іоанна Хрестителя (за якими дата його побудови зсувається до XII ст.), а також розкопки на Краківському передмісті (так званий “Золотий лев”) тільки підтверджують ці сумніви.

Археологічні дослідження, проведені О.Овчінніковим у 1990-1903 роках на теренах гірської гряди Замкова гора -Кривчиці, виявили надзвичайно добре збережені залишки давньослов’янського городища культового характеру. Виявлений матеріал дозволяє датувати споруду VII–X століттям, а збережені топоніми “Святовитове поле” – класифікувати як капище верховного Бога центральних та західних слов’ян Святовита.

На схід від локалізованого капища в селі Кривчиці, під стінами кам’яної церкви св. Іллі було виявлено культурний шар X–XIII ст., та фрагменти поселення XI–XV ст. Якщо зважати на велику кількість збережених в місцевості давньослов’янських топонімів (гора Хомець, потік Марунька), а також існування в селі Кривчиці одразу двох церков Святого Іллі (святий, яким християни полюбляли підміняти культ Перуна), можна зробити висновок про можливе попереднє існування тут капища слов’янського Бога Перуна.

Майже точно на північ від капища Святовита розташована Род-гора (тепер центр села Знесіння), біля якої побудована церква Вознесіння Господнього. За місцевими переказами, що їх записав А.Шнайдер, на цьому місці розташовувалось давнє слов’янське капище Рода і Рожаниці (чому відповідає і логіка посвяти церкви). Археологічні розкопки на Род-горі, проведені у 1985 році О.Корчинським, виявили рештки давнього слов’янського городища житлового характеру.

На південь від Святовитового поля існує пагорб, де стояла давня церква Воздвиження Чесного Хреста. Використовуючи улюблений слов’янами принцип бінарних опозицій, можна припустити, що давньослов’янське капище, яке передувало церкві, було пов’язане з культом смерті.

На захід від Святовитового поля на пагорбі біля гори Льва, де у XVI ст. було кладовище нехрещених дітей, а на початку XVII ст. поставлено костьол Святого Войцеха – на честь християнського проповідника, що загинув від рук поган, археологічні дослідження не проводилися, але виходячи з логіки християнської традиції побудови церков на місці давньослов’янських капищ, та використовуючи знов таки принцип бінарних опозицій поганського світогляду, можна з великою долею вірогідності припустити існування тут капища Велеса.

В результаті вимальовується чіткий ромб з чотирьох поганських святинь по його кутах та капищем “Бога Богів” Святовита в центрі. Цей ромб чітко зорієнтований по сторонах світу і первісно був зв’язаний комплексом доріг, причому як діагональних, так і периметральних, вимощених вапняковими плитками. Таким чином, можемо говорити про існування на теренах прадавнього Львова потужного поганського культового центру.

Виходячи з цього факту, а також використовуючи останні археографічні дослідження, та відмовляючись від усталеної точки зору на відомі історіографічні джерела щодо виникнення міста, пропонуємо наступну гіпотезу щодо виникнення Львова.

На цих теренах слід локалізувати в районі села Знесіння з дитинцем на Род-горі, капищем “Святовитово поле” і датуванням попередньо між VII–XI ст. Існування цього поселення було тісно пов’язане з обслуговуванням складної розвиненої системи поганських святинь.

Друге поселення мігрує дещо на схід (район Підзамча), себто під захист замку на горі Льва. Ця міграція була зумовлена прийняттям християнства і перенесенням, в зв’язку з цим, оборонної функції з поганського капища на князівський замок. Попереднє датування XI – початок XIII ст.

Коли за наказом Вурундая замок на горі Льва було розібрано, а поселення, очевидно, зазнало серйозних збитків, у 1270 році король Лев Данилович будує новий замок, на Замковій горі, а поселення переноситься на протилежний бік гряди (місце теперішнього старого центру з площею Ринок). Очевидно, саме це, третє перенесення поселення, планомірна розбивка та укріплення третього міста і ввійшли в подальшу історію як “заснування Львова”.

Надруковано зі скороченнями.

На цьому пагорбі, що поблизу Святовитового Поля, львівські рідновіри проводять славлення

……https://svit.in.ua/sva/mi20.htm

Література, яка може Вас зацікавити:

КОЗАК ХАРАКТЕРНИК АБО ТАЄМНА НАУКА ДІДА АРХИПА.

ДЕНИС БОГУШ.

Книга «Козак-характерник, або таємна наука діда Архипа” – унікальна історія, яка описує магічну тисячолітню традицію, яка чудом збереглася на території сучасної України.

Ця наука яскраво проявилася у козацький період, під час захисту нашої землі від ворогів.
Сюжет книги розвивається навколо юнака, що проходить вишкіл у дідуся-характерника. Герою доведеться подолати п’ять серйозних випробувань та опанувати безліч характерницьких практик. Містичні історії розгортаються на теренах України. Центром сюжету стають реальні місця – капища, урвища, скелясті береги Дніпра…

Історія збагачена великою кількістю живих ілюстрацій та витримок зі щоденників діда Архипа.

ВЕЛЕСОВА КНИГА. ВОЛХОВНИК

“Велесова книга” — найдавніша літературно-історична пам’ятка прадавніх українців, єдина дерев’яна книжка, що не згоріла у вогнях інквізицій і дійшла до нашого часу.

ІСТОРІЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ.

ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ.

Увага! Залишилася лише одна книга, тираж закінчився!

Фундаментальна «Історія запорізьких козаків» у трьох томах (СПб, 1892,1895,1897) стала підсумком багаторічної дослідницької роботи вченого, розпочатої іще в студентські роки. Безпосередній намір написати цей твір виник у Яворницького 1889 p., після видання двотомної праці «Запоріжжя у залишках старовини й переказах народу». Для її створення Дмитро Іванович використав такі фундаментальні видання документів як «Архив Юго-Западной России», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Памятники, изданные временной комиссией», власні збірники, численні публікації окремих пам’яток і документів. Велику увагу присвятив історик наративним джерелам, починаючи від Геродота й закінчуючи своїм сучасником, нащадком запорожців Коржем. Особливою пошаною автора користуються літописи й хроніки давньоруські, козацькі, польські. Загалом бібліографія першого тому (першого видання) налічує 170 позицій. Іншим, не менш суттєвим джерелом «Історії запорізьких козаків» були неопу-бліковані документи з російських та українських архівів, бібліотек, приватних зібрань. Широко залучив автор до свого твору й праці своїх попередників — Г. Міллера, С. Соловйова, М. Маркевича, О. Рігельмана, А. Скальковського, П. Куліша, М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича й десятків інших. Велику групу джерел, які використав Д. І. Яворницький, становили матеріальні пам’ятки музейних і приватних колекцій, значний археологічний матеріал, здобутий під час численних експедицій. Величезного значення (особливо це помітно в першому томі) надавав автор фольклорно-етнографічним дослідженням регіону Запоріжжя, вивченню його топографії, топонімії, гідрографії, географії, ботаніки, зоології. Десятки разів обійшов він пішки всі землі Запорізьких вольностей, дослідив усі Січі, кілька разів ламав руки й ноги на порогах, ледь не загинув під час розкопок кургану — і все задля того, щоб відчути й збагнути героїчний дух історії, донести її до читача.