Не у гості, а на кості
Ходили козари.
Та не пиво ж і їм буде,
А кров та пожари!
Вже зібрався Олег віщий
На вражу недолю,
Іде конем білогривим
По чистому полю.
Блищить броня цареградська,
Шелом аж палає,
І кінь його білогривий
Соколом ступає.
Олег їде чистим полем,
Грає білогривий, –
Але хто ж то коло гаю,
Як молоко, сивий?
Лиш палиця коло него
Та гуслі без струнів…
То великий старець божий,
То віщун Перунів.
І Олег до того старця
Коня повертає,
Через сідло поклонився,
Віщуна питає:
«Скажи мені, старче божий,
Перунів пророче,
Чи живо я, чи не живо
Сплющу свої очі?
І не бійся, і не тайся,
Я дармо не схочу,
Я за слово правдивее
Тебе озолочу…»
«Та мені-то, – віщун каже, –
Нічого боятись,
А золотом твоїм, княже,
Не озолочатись.
Срібла-злота не ношу я,
Князів не боюся,
А що буде із тобою,
Я не потаюся.
Ти щасливий, пане-княже!
Недолі не знаєш,
Та, як будеш умирати,
Мене спогадаєш.
Твоя слава тепер ходить
Помежи землями,
В Цареграді прибиваєш
Ти щити на брамі.
Тебе, княже, не спиняють
Ні яри, ні гори,
Затихає під тобою
І синєє море.
Твої броні золотої
Мечі не рубають,
І острії вражі стріли
Помимо літають.
Під тобою й білогривий
Чинить твою волю:
То літає, як крилатий,
По вражому полю,
То спиниться, як камінний,
Як вудила здвинеш, –
А все-таки ти від него,
Ти від коня згинеш!»
І подумав Олег віщий
Та й не довіряє,
Через гриву похилився,
Із коня злізає,
І крутую шию гладить,
І став промовляти:
«Ой коню мій, вірний коню,
Ой брате мій, брате!
Не ти ж мене, вірний коню,
З Новгорода того
Привіз мене до Києва,
До Дніпра старого?
Не з тобою ж я, мій коню,
Літав через гори?
Не з тобою я, мій коню,
Ходив і за море?
І не в твоїх же стременах
Я стояв ногами,
Коли щита в Цареграді
Прибивав до брами?
Тепер годі, вірний коню,
Годі, милий брате,
В золоті твої стремена
Мені не ступати.
У стремена не ступати,
В сідлі не сидіти
І з тобою в чистім полю
Вітром не летіти…
Гуляй собі, вірний коню!
А ви, мої діти,
У зелену паполому
Коня одягніте,
І давайте йому пити
Із мої криниці,
І давайте йому їсти
Ярої пшениці!..»
І вірнії його слуги
Білогрива взяли,
А другого – вороного,
Князеві подали
Ба надходить і проходить
Не час, не година,
Аж гуляє Олег віщий,
Гуляє дружина;
І срібнії, й золотії
Чари вихиляють,
І давнії, і новії
Бійки споминають.
«А що ж кінь мій білогривий?»
Олег запитався.
«Не питайся, милий княже! –
Слуга обізвався. –
Давно уже білогривий
Гуляє на волі,
Коло Дніпра широкого
На чистому полі;
І вовки його годують,
Птахи доглядають,
Буйні вітри його чешуть,
Дощі вимивають.
І на ньому уже, княже,
Зіллям зелениться
Не зелена паполома –
Зелена травиця».
І тримає Олег чару
Та й не вихиляє,
Похилився головою
Та й собі гадає:
«Не чекав же мої смерті,
Згинув білогривий,
А де ж слова твої віщі,
Віщуне ти сивий?»
І поїхав Олег віщий,
Поїхали гості.
Коло Дніпра на березі
Оглядають кості.
Там дощі їх вимивають,
Порох присипає,
І над ними буйний вітер
Траву хилитає…
І Олег на білий череп
Наступив ногою
І говорить: «Спи, мій коню,
В мирі та спокою!
Спи, мій коню, у спокою,
Піском засипайся,
Жовтим піском засипайся,
В траву завивайся.
Та не жалуй на Олега,
Що він тебе кинув,
Що без него ти без слави
Серед поля згинув…
Не на князя, коню, жалуй,
Не на пана свого,
На віщуна, коню, жалуй,
Віщуна старого!..»
Але знати, пане-брате,
Того не бувало,
Щоби слово віщунове
Дармо пропадало.
І ще кості білогрива
Вода не обмила,
Як гадюка у черепі
Гніздо собі звила.
І тілько лиш Олег віщий
Череп наступає,
А гадюка із черепа
Вже дюри шукає.
Олег череп наступає,
Похитнути хоче,
А гадюка із черепа
Пнеться через очі.
Олег мову починає,
З віщуна сміється,
А гадюка із черепа
І пінить, і в’ється.
Олег мови не кінчає,
Скочив, як на муках:
Йому в ногу засмокталась
Чорная гадюка.
І промовив Олег віщий:
«Твоя правда, сивий!
Згубив мене мій кінь вірний,
Мій кінь білогривий!»
Зеленіє на могилі
Свіжая дернина;
Над Олегом п’є-гуляє
Сивая дружина.
І срібнії, й золотії
Чари вихиляє,
І давнії, і новії
Бійки споминає.
Переспів Степана Руданського
Нас можна читати у Твіттері: https://twitter.com/Nwrq6rwLYVxnfJq
Книги, які можна замовити тут:
КОД УКРАЇНИ-РУСІ. СЕРГІЙ ПІДДУБНИЙ
Це про книжки С. Піддубного пишуть, що одна сенсація наздоганяє іншу. Найнеймовірніші, найдивовижніші з них — вельми аргументовані спростування наявних у світовій історіографії поглядів на місце розташування тих чи інших історичних пам яток далекої минувшини. Уперше в українській історіографії автор докладно розглядає давньоукраїнські основи — Богів, героїв, племена, держави, мову, дохристиянську релігійну систему наших Предків. До дослідження залучено широкий пласт літератури: Влескнигу, праці Геродота, Гомера, Гесіода, Біблію і багато інших джерел. Доводи та висновки автора ґрунтуються також на численних світлинах артефактів, пам яток, святилищ, мапах тощо. Для широкого загалу.
ІСТОРІЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ. ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ.
Фундаментальна «Історія запорізьких козаків» у трьох томах (СПб, 1892,1895,1897) стала підсумком багаторічної дослідницької роботи вченого, розпочатої іще в студентські роки. Безпосередній намір написати цей твір виник у Яворницького 1889 p., після видання двотомної праці «Запоріжжя у залишках старовини й переказах народу». Для її створення Дмитро Іванович використав такі фундаментальні видання документів як «Архив Юго-Западной России», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Памятники, изданные временной комиссией», власні збірники, численні публікації окремих пам’яток і документів. Велику увагу присвятив історик наративним джерелам, починаючи від Геродота й закінчуючи своїм сучасником, нащадком запорожців Коржем. Особливою пошаною автора користуються літописи й хроніки давньоруські, козацькі, польські. Загалом бібліографія першого тому (першого видання) налічує 170 позицій. Іншим, не менш суттєвим джерелом «Історії запорізьких козаків» були неопу-бліковані документи з російських та українських архівів, бібліотек, приватних зібрань. Широко залучив автор до свого твору й праці своїх попередників — Г. Міллера, С. Соловйова, М. Маркевича, О. Рігельмана, А. Скальковського, П. Куліша, М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича й десятків інших. Велику групу джерел, які використав Д. І. Яворницький, становили матеріальні пам’ятки музейних і приватних колекцій, значний археологічний матеріал, здобутий під час численних експедицій. Величезного значення (особливо це помітно в першому томі) надавав автор фольклорно-етнографічним дослідженням регіону Запоріжжя, вивченню його топографії, топонімії, гідрографії, географії, ботаніки, зоології. Десятки разів обійшов він пішки всі землі Запорізьких вольностей, дослідив усі Січі, кілька разів ламав руки й ноги на порогах, ледь не загинув під час розкопок кургану — і все задля того, щоб відчути й збагнути героїчний дух історії, донести її до читача.
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОЗАЦТВА. ЛИЦАРІ СОНЦЯ. ОЛЕКСАНДР СЕРЕДЮК.
У лицарському поклоні перед портретом українського козака, що експонується в Музеї Історії сільського господарства Волині, шанобливо схилив голову гість з далекої Японії – Шихан Масахіко Танака. Що змусило знаменитого спортсмена (чорний пояс 8-й DAN) стати на коліїю перед образом січовика?
Відповідь на це та ряд інших запитань дає книга. Хто такі козаки? Які їх звичаї і обряди? Яке було їх військове і бойове мистецтво? Йдеться не тільки про виховання й підготовку козака-воїна та відродження його в незалежній Україні, а й особливої касти – характерників. Автор аргументовано доводить, що «козак – не пияк».
Розкриваються утаємничені сторінки козаччини, чого немає у поважних узагальнюючих виданнях з історії України. Книга відрізняється розкутістю думок, оригінальністю поглядів, цікавістю викладу і стане добрим помічником не лише для учнів і студентів, викладачів-істориків, а й для широкого кола читачів, хто забажає «вичавити із себе раба».
Так як з відродженням козацтва – відродиться і Україна