Ніна Манько-Виноградська

Різдвяний вечір. Тихо у кімнаті,
Маленька свічка на її столі.
Самотня жінка на оцьому святі.
У всесвіті одна. На всій землі.
Без діточок. І ніде правди діти,
Порозлітались по усіх світах.
У них тепер свої шляхи-орбіти,
Свої гніздечка має кожен дах.
Тепер одна між снігом і громами,
У свято і у будень – самота…
Як гірко доживають наші мами,
Коли в запасі лиш одні літа.
На чорний день припасів небагато –
Світлини рідних, давні рушники.
І пам’ять про минуле і про свято,
Коли з коханим бігли навпрошки.
Іще колиска на старім горищі,
В якій лежать сорочечки малі.
Загорнуті для правнуків… І свище
Хурделиця із вітром на землі.
Оце її життя, такий святвечір,
Де хату вже снігами замело.
Сідає ближче до вогню, до печі…
І змішуються сльози і тепло.