Як виявилось, відповідь на це питання дуже проста, і є у творчості Кобзаря. Досить прочитати вірш Ликері, або Розрита могила, щоб всі сумніви були розвіяні. Знайшов листа, який пише Тарас Шевченко до свого брата , В. Г. Щевченка. Це щоб поставити крапку в дискусії з надміру екзальтованими християнами.

23 березня 1860. С.-Петербург

“Чого се ти замовк, мов тобі заціпило? Чи не завадила тобі ота казань, що ти для мене так мудро скомпонував? Спасибі тобі, брате мій рідний, друже мій єдиний! Брехня цьому! Я тілько не фарисей, не идолопоклонник такий, як оті християни — сіпаки і брехуни. Собака погавка, а вітер рознесе…”

Останнім часом усе частіше виникають суперечки  щодо питання – в якого БОГА вірив Тарас Григорович Шевченко. Дехто може сказати, що це справа дуже особиста (так звана «свобода совісті») і не варто цим питанням перейматися взагалі! Адже он скільки релігій-вір, а богів взагалі незміряно – вибирай собі любого. Причому одночасно підступно стверджується, що кожна віра-релігія – шлях до бога. Але таке твердження досить лукаве, бо обов’язково потребує уточнення – до якого бога? Адже утвердження на верху численних, створених людьми, пірамід-релігій так званих ВЛАСНИХ богів, що є «творцями» лише своїх відповідних релігій з усіма негативними наслідками, що звідси випливають (нівелювання суті і значення Бога-Творця всього сущого, виникнення клонів Божих Законів – законів-заповідей кожної релігії, поділ людей за вірами-релігіями, започаткування боротьби «чия віра істинна, краща»…) торує рух в зворотному напрямку – від Бога-Творця всього сущого до штучних міфічних богів. Цим фактично відкривається ота «скриня Пандори», що веде до ігнорування ЗАКОНІВ ТВОРЦЯ, а, отже, і до неймовірних страждань та в кінцевому результаті –  загибелі Людства!

Тому, як на мене, питання винесене в назву роботи (особливо враховуючи значення постаті Т.Г.Шевченка для України) важливе і потребує свого вирішення! Величезний авторитет Тараса у більшості українців може стати тою основою єднання, до якого закликають усі, кому дійсно дорога Україна. Великий Тарас чи не єдиний, хто може об’єднати націю. За цих умов ДУХОВНІСТЬ, на якій і виріс отой НЕЗАПЕРЕЧНИЙ авторитет нашого ПРОРОКА, має першочергове значення.

В роботі вживається саме поняття Бог, оскільки так називав Тарас Григорович ТВОРЦЯ всього сущого, хоча, як відомо, на сьогодні є багато інших назв для означення НАЙВИЩОЇ СИЛИ ВСЕСВІТУ (Енергетичне Поле, Торсійні Поля, Теорія Струн, Природа…). Офіційної, обґрунтованої та задовільної (принаймні загальноприйнятої) відповіді на питання ставлення Великого Тараса до БОГА, а тим більше в якого він вірив БОГА, на жаль, немає й досі. В той же час це питання визначає не щось другорядне, а, навпаки, головне – ОСНОВИ ДУХОВНОСТІ суспільства, Причому мова йде не про якогось там пересічного громадянина, а про кращого Сина України, Прапора нації, її ПРОРОКА! Тому ставлення кожного з нас до питання релігійності Т.Шевченка, як і, наприклад, до питання продажу Землі, є тими лакмусовими папірцями, які показують дійсне розуміння та сповідування українцями одвічних Духовних цінностей України, приналежність їх до цієї Землі! Принагідно слід зауважити, що мова йде лише щодо питання, винесеного у заголовок, оскільки більшість інших аспектів творчості та життя Тараса Григоровича досить ґрунтовно досліджена та висвітлена визнаними шевченкознавцями.

Сучасна оцінка релігійності Т.Шевченка в українському суспільстві

Спектр розбіжностей в оцінці релігійності Т.Г.Шевченка суспільством (а саме це питання розглядається) величезний. Висновки варіюють від образу упокореного християнина до представника «епікурейського» способу життя, до  богохульника та атеїста тощо, приписування йому, що він і панич, і російський поет, і гуляка-серцеїд… Комусь дуже хочеться розмити, спростити, або ж, навіть, взагалі нівелювати незаперечний авторитет ВЕЛИКОГО УКРАЇНЦЯ-НАЦІОНАЛІСТА, який залишив нам НЕОЦІНЕНИЙ скарб-спадок. Як зазначав Богдан Лепкий «В його спадку скарби невичерпної краси чуття, любові і віри в майбутнє, котрих злодій не вкраде, вогонь не спалить, повінь не забере, скарби, котрими будуть збагачуватись наші діти і внуки”.

Чи можна назвати випадковістю, коли Великий Тарас, беззаперечний ДУХОВНИЙ ОРІЄНТИР – ДУХОВНИЙ БАТЬКО України, який, до речі,  в своєму «Кобзарі» сам дав вичерпну та переконливу відповідь на це визначальне питання (візьми та прочитай), до сих пір оцінюється та трактується різноманітними, в тому числі бузино-подібними «фахівцями» та «експертами», принизливо-спрощено та брехливо.

Якщо такий стан ще можна було зрозуміти в минулому (за панування царської імперії, або ж за часів серисери), то продовження плутанини та дискредитації щодо цього питання сьогодні дає підстави сумніватися в проукраїнській позиції  як світської так і церковної влад. Навіть наявність ґрунтовних робіт знаних майстрів письменницького цеху І.Дзюби «Бог, релігія, церква в житті й творчості Шевченка» та О.Забужко «Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу» не дуже прояснили ситуацію, оскільки кайдани християнського світогляду завадили їм комплексно розглянути це визначальне питання. В цьому ж контексті, щодо необхідності подолання негативності постколоніальних впливів, висловлюється і відома журналістка та публіцистка Л.Сердунич у статті «У кого вірував Тарас Шевченко» (2020): «Отже, щоб дати остаточну відповідь, нам варто уважніше читати Шевченка (і не лише!), бо це – безкрає поле для роздумів і досліджень. Хочеться, щоб і ця, далеко не єдина, стаття про світогляд Шевченка дала поштовх для постколоніального аналізу чужовір’я в Україні та критики т. зв. «академічного релігієзнавства». Тобто, як бачимо, питання важливе і, головне, НА ЧАСІ!

Більше того, як зазначає, наприклад, відомий філолог, професор, голова Федерації патріотичних видань Василь Васильович Яременко, процес нівелювання постаті Т.Г.Шевченка останнім часом набрав специфічних та взагалі неприйнятних рис: «Скидають із п’єдесталу слави великих діячів і письменників. Франко – не Каменяр, Шевченко піддався «десакралізації» (проф.. Грабович), хоча ніхто і ніколи не канонізував його у святого, національного генія, який, пройшовши складний шлях самопізнання і національної ідентичності, вказав Україні національний шлях розвитку, який сьогодні виборюємо, трактується як «міфотворець» і т.д.» (стаття В.Яременко «Вилучений з літпроцесу та ізольований від читачів поет шістдесятник Григорій Кириченко», 2024 рік). 

Назвати «міфотворцем»  того, хто все життя стояв на ПРАВДІ, на вистражданій ПРАВДІ?! У творах Тараса описуються  ДІЙСНІ, ФАКТИЧНІ ПОДІЇ як з його особистого життя, так і з його зустрічей під час перебування в Україні, на засланні… Що «міфічного» можна, наприклад, побачити у творі «І виріс я на чужині» (1848):

Село неначе погоріло, 

Неначе люди подуріли, 

Німі на панщину ідуть 

І діточок своїх ведуть!…

… … … …

І не в однім отім селі,

А скрізь на нашій Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини,

А препоганії пани

Жидам, братам своїм хорошим

Остатні продають штани…

… … …  

Погано дуже, страх погано!

В оцій пустині пропадать.

А ще поганше на Украйні

Дивитись, плакать – і мовчать!

Хіба це міф – чистісінька ПРАВДА! В вірші відображена тільки малюсінька піщинка тих нелюдських страждань,  які довелося витерпіти українцям. І про це буквально кричить більшість творів «Кобзаря»!  Назвати це міфом?! Якщо ж Тараса Григоровича називають міфотворцем через те, що в основу деяких своїх творів (особливо в останні роки життя) він поклав біблійні міфи, то МІФОТВОРЦЯМИ треба назвати аж ніяк не Тараса, а авторів біблії, яка перенасичена міфічними вигадками! Більше того, навпаки, твори КОБЗАРЯ суттєво розвінчують ці міфи (згадаймо хоч-би «Марію»)!

Та «десакралізації» виявилося замало – нещодавно здійснили цілеспрямовану спробу змінити сам образ Тараса, який вже був прийнятий народом як БАТЬКО! Як зазначає Валерій Красицький, «За якимось авторитетним кличем наших письменних класиків затялися «здирати» з нього шапку та кожуха – європеїзувати, щоб комфортно було у Європах його презентувати. Для цього придумали цілу маніпуляційно-містифікаційну операцію. Спочатку випустили банкноту з незугарним, перекособоченим портретом у шапці-кожусі, а коли народ почав ремствувати тут же наступним накладом видали прекрасний портрет молодого Шевченка з його ж автентичного автопортрету. Усе. Півтора століття укарбовувся образ Батька, раптом з’явився молодик, котрий лише себе утверджував як поет» (стаття «Звергателі чи вершителі. Або кому пам’ятник у Каневі… зайвий», 2010). 

В цьому ж напрямі, як не згадати, розцінюється і нахабний намір збудувати так звану «надбрамну церкву» в Каневі на сходах до могили Великого Українця. І це при тому, що Тарас Шевченко та церква, як бачимо з «Кобзаря», ПРОСТО НЕСУМІСНІ! Спротив колективу Заповіднику-музею в Каневі, широкий розголос та підтримка громадськості (включаючи РУХ) зірвали цей підступний намір. Але «новатори-реформатори», котрим ох як хотілося використати ім’я Великого Шевченка для підняття свого авторитету (та й грошики немалі – паломництво до пам’ятника у Каневі не припиняється) не здаються (якщо не в двері, то в вікно) – поставили церкву напроти сходів на воді!

Тобто бачимо чітку тенденцію в різноманітні способи спростити, применшити, підмінити, спотворити значення постаті Т.Шевченка для українців, гіперболізуючи при цьому його найменші недоліки та сумніви у творчості та житті. Натомість присутнє практично повне замовчування ПОЗИТИВУ у творчості Тараса (хоча б його пророцтв).

Кожний такого штибу «фахівець» вибирає та специфічно коментує те, що йому підходить, аби заплутати ситуацію, перемішати правду з брехнею, щоб в кінцевому підсумку подати свою «правдоподібну» маячню як відповідь на питання щодо релігійності Тараса Григоровича. Хоча при цьому «чомусь» більшість з них скромно зауважує, що творчість Шевченка не дає однозначної відповіді, як він ставився до БОГА, до церкви і до релігії загалом, що є абсолютною брехнею! Наприклад в своєму творі-заповіті «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» (1845) автор ставить це запитання перед людиною, яка заперечує існування БОГА. Але ця недовчена істота не може навіть пояснити, що собою являє вона сама: 

… «Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрость би була своя.

А то залізете на небо:

“І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю, 

Нема ні пекла, ані раю.

Немає й Бога, тілько я!

Та куций німець узлуватий,

А більш нікого!” – “Добре брате,

Що ж ти такеє? –

“Нехай схаже німець.

Ми не знаєм.”

  Що ж тут неясного в позиції ВЕЛИКОГО ТАРАСА в ставленні до БОГА? 

Ставлення до релігійності Т.Шевченка представників різних церков

На питання, означене у назві роботи, в першу чергу мали б дати авторитетну та вичерпну відповідь представники окремих церков (а їх у нас чимало). Та не так сталося, як гадалося –  до релігійності Тараса Григоровича вони ставилися та ставляться по різному. Наприклад архієпископ харківський і охтирський Арсеній (Брянцев) із РПЦ вказував харківському губернаторові, а той у свою чергу — начальникові головного управління в справах друку, що «Кобзар», зокрема його твори «Марія», «Царі», «Саул», «Молитва», «Сон», «Юродивий», пройнятий наскрізь злісно-революційним духом як проти християнської віри, так і щодо царської влади. Архієпископ радив негайно вилучити зі складу Харківської губернської земської управи «Кобзар», щоб той не потрапив в народні бібліотеки-читальні, школи й для продажу серед населення.

Натомість з великою пошаною до Тараса Шевченка ставився архієрей Василь, митрополит  (УАПЦ). 1924 року було видано 86 проповідей митрополита, дві з яких присвячені безпосередньо Шевченку: «Релігійність Тараса Шевченка» і «Мати Божа в уявленні Т. Шевченка». Митрополит також часто цитував поета у своїх інших проповідях, наголошував на духовності Шевченкової поезії. За деякими свідченнями, УАПЦ загалом високо цінувала Шевченка і протягом усього періоду своєї активної діяльності виконувала «Заповіт» після різних урочистостей.

Український вчений, предстоятель УГПЦК  митрополит Іларіон (Іван Огієнко)  взагалі ретельно і різнобічно дослідив творчість Шевченка. Серед інших його праць про Шевченка, до 150-ліття поета Іларіон видав книгу «Релігійність Тараса Шевченка», у якій він робить висновок, що Шевченко був людиною глибоко та щиро релігійною. 

У розділі книги «Шевченкова моральна й релігійна наука» Іларіон писав: «Так, Шевченко був проповідником і вмів ним бути. Він постійно навчав так, ніби говорив у церкві… І відразу стверджую: більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору». 

У цьому ж розділі Іларіон пише про питання атеїзму Шевченка, доходячи висновку, що Шевченко невіруючим не був, але він часто був глибоко експансивним, нестримним, нервовим — у такі миті він міг виступати і проти Бога. Але, на думку митрополита, це не свідомий атеїзм, а скоріше тимчасовий безсилий відчай. 

Єпископ Григорій (Хомишин), лідер консервативного крила в УГКЦ  визнавав певні заслуги Тараса Шевченка перед українським народом, але загалом негативно до нього ставився і розвінчував його образ як «національного героя».

Зовсім жорстко оцінив «Кобзар» Т.Г.Шевченка Ватикан. Як відомо, ним видавався так званий «Папський індекс» — перелік книг та авторів, читати які католикам заборонялося. Свого часу там побували твори багатьох людей, які дійсно прислужилися ЛЮДСТВУ: Ніколауса Коперника, Ґалілео Ґалілея, Джордано Бруно, Вольтера, Декарта, Руссо, Рабле, Даніеля Дефо… Пишаємось, що в цю видатну компанію до індексу потрапили й твори нашого ПРОРОКА, а його «Кобзар» був спалений у Римі. Що тут можна коментувати?!

Як бачимо, навіть цей коротенький огляд відгуків лише деяких провідних релігійних діячів свідчить про наявність суттєвої полярності їх оцінок щодо релігійності Т.Г.Шевченка (від високої Духовності – до повного неприйняття та заборони). Що ж тоді можна чекати від простих вірян, а тим більше від світської влади, яка взагалі використовує ім’я Т.Г.Шевченка тільки в своїх поточних інтересах, аби привернути на свою користь величезний моральний авторитет Тараса у народу. Кому вірити? Чи є за таких умов можливість побачити ПРАВДУ Тараса, його дійсне ставлення до БОГА з вуст сьогоднішніх керівників різних церков, світської влади, священиків від науки? Аж ніяк! І це питання (як і інші, найважливіші для України, ті, що визначають її Духовність та Сутність – ЗВИЧАЙ, правічні Свята, мова, правдива історія, герої та видатні постаті…) цілеспрямовано підмінене, зневажене, спотворене, спаплюжене, принижене та приховане під товстим шаром правдоподібної брехні!

«КОБЗАР» про ставлення до Бога, церкви,

священників, влади…

Як згадувалося вище, відповідь на питання релігійності Тараса знаходиться у «Кобзарі» на видному місці. Просто це чомусь вперто не хочуть бачити ні більшість релігійних провідників, ні християни-віряни, ні представники влади, ні окремі науковці… (про п’яту колону взагалі мовчу – там все робиться з точністю навпаки, аби дискредитувати постать Кобзаря в очах українців, кинути його під ноги якомусь пушкіну…). А не хочуть (чи «не можуть») бачити ПРАВДУ «Кобзаря» з двох простих причин. По-перше – їм усім (представникам влади та її різноманітним прислужникам – світським, духовним, науковим…) у «Кобзарі» дана чітка, зрозуміла і ПРАВДИВА оцінка, до речі, завжди дуже негативна (до того ж, як бачимо, з часів написання «Кобзаря» тут нічого в кращу сторону фактично не змінилося). По-друге (і це найголовніше) – практично всі вони в тій чи іншій мірі (хто по суті, хто по формі, а хто – лише по моді) є ХРИСТИЯНИ. А як може християнин погодиться з тою категорично принизливо-знущальною оцінкою християнства як релігії, яка червоною лінією проходить через увесь «Кобзар». Досить згадати хоч би твір «Кавказ» (1845):

… «Ми християне, храми, школи

Усе добро, сам Бог у нас!

Нам тілько сакля очі коле

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана, чом ми вам 

Чурек же ваш та вам не кинем

Як тій собаці! Чом ви на

Платить за Сонце не повинні!

Та й тільки ж то! Ми не погане,

Ми настоящі християне,

Ми малим ситі!…»

Відібрати хату, хліб, та й ще вимагати  платити за Сонце – тобто відібрати практично ВСЕ – у «настоящих християн» називається «ми малим ситі». Яка, наприклад, може бути повага до християнства, коли отакі «святі» та отака «свята біблія» визначають духовні основи релігії («Кавказ», 1845):

… «Унас

Святую Біблію читає

Святий чернець і научає,

Що цар якись-то свині пас

Та дружню жінку взяв за себе,

А друга вбив. Тепер на небі.

От бачите, які у нас

Сидять на небі! Ви ще темні

Святим хрестом не просвіщенні,

У нас навчіться! В нас дери,

Дери та дай,

І просто в рай,

Хоч і рідню всю забери!»

Тобто в християнстві головним паролем для пропуску в рай є оте остогидле Людині «дери та дай». Про яку «святість» християнської релігії може йти мова, коли відбувається ганебно-неприпустимий продаж християнами людей, при чому таких же християн («Кавказ», 1845):

… «Продаєм

Або у карти програєм

Людей… не негрів… а таких, 

Таки хрещених…, но простих».

І це ж тільки з одного твору «Кавказ»! І що тут неправда? Коли ж бачимо, що про таке блюзнірство влади та християнства, які контролюють-визискують-мордують Людину від народження і до смерті, кричить-наголошує дуже багато творів «Кобзаря», то стає зрозумілою безнадійно програшна позиція всіх цих християнських дослідників-коментувальників творчості Тараса! От і приходиться їм закривати на це очі, вигадувати свої версії та брехливо стверджувати, що «Кобзар» не дає чіткої відповіді на питання ставлення Тараса до Бога, релігії, священників, влади тощо.

НІ, дає «Кобзар» чітку відповідь на питання ставлення Тараса до Бога, релігії, священників, влади тощо! Та ще й як дає!!! Просто зазирнемо в «Кобзар»! Для початку зазначимо, що з 218 творів «Кобзаря» (за даними М.Гнатишака) у 143 згадується БОГ! Тобто у двох третинах віршів поет так чи інакше висловлює своє ставлення до Бога, що незаперечно наголошує на важливість  цієї проблеми для Тараса Шевченка! І лише у 75 творах «Кобзаря» (одна третина – і це переважно «дрібна лірика») ця тема напряму  відсутня. Тобто уже тільки на цій підставі можна упевнено стверджувати, що творчість Тараса Григоровича вподовж життя наповнена зверненнями до Бога, зацікавленням до тем церкви і віри. Якщо додати, що в «Кобзарі» слово «БОГ» згадується 1281 раз – і не просто згадується, а подається в  певному контексті (вдумайтеся – тисячу двісті вісімдесят один раз), то стане зрозумілим, чому митрополит Іларіон (Іван Огієнко) вивчивши творчість Тараса стверджує: «Шевченко був людиною глибоко та щиро релігійною». І далі: «більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору». Нічого собі! До речі, Іван Огієнко досить авторитетна постать, аби ігнорувати його висновки. Мабуть українству (в першу чергу християнізованому) дуже на часі зрозуміти відповідну височенну ДУХОВНІСТЬ творів Тараса, їх ПРАВДИВІСТЬ та СВОЄЧАСНІСТЬ! І не тільки ЗРОЗУМІТИ, але й зробити відповідні практичні життєві висновки!

Тому пошукаємо відповідь на питання, винесене у назву роботи, безпосередньо у «Кобзарі» та «Щоденнику» Тараса Григоровича! Але перед тим, як перейти до цього процесу, слід наголосити на двох суттєвих особливостях, які, як на мене, значно спростять розуміння ситуації. Перша – можна досить впевнено стверджувати, що до Бога у Тараса Григоровича абсолютно інше ставлення, ніж до релігії-церкви, її служителів та панства загалом. Безпосередньо у «Кобзарі» ці поняття просто несумісні! Друга особливість, як на мене не просто суттєва, а визначальна! Вона полягає в тому, що Тарас Григорович протягом свого короткого життя  зумів осягнути повну несумісність  штучно-міфічних богів християн (Христоса і Саваофа) та Бога-Творця. І в цьому він далеко обігнав свій час!

Розглянемо детально першу окреслену вище особливість: різне ставлення поета до Бога, аніж до релігії-церкви, її служителів та панства загалом. Як переконливо свідчить «Кобзар», для Тараса Шевченка поняття релігії-церкви, церковних служителів та панства морально ПРАКТИЧНО НЕСУМІСНІ з поняттям БОГ!

• ставлення Т.Г.Шевченка до Бога

До Бога ставлення неоднозначне, яке, в той же час, ще і дещо змінюється протягом життя. Ця змінна неоднозначність, як на мене,  викликана тим, що на формування світогляду Тараса Григоровича вплинуло не тільки християнство, але й український Звичай, Причому, схоже, навіть у більшій степені. 

На ранніх етапах своєї творчості поет визнає справедливість Божого суду («Не мені, Великий Господе, простому, / Судить великіє діла Твоєї волі»), але далі з’являються доволі критичні оцінки («Скрізь Господа лають», «А Бог куняє», «Праотче ледачий», «Смієшся, батечку над нами, та, може, радишся з панами», «Коли одпочити ляжеш, Боже, утомлений? І нам даси жити!», «Чи єсть у Бога люте зло, щоб у тій хаті не жило?», «А Бог хоч бачить, та мовчить, гріхам великим потурає»… 

Та навіть в глибокому розпачі від горя на Україні (поема «Сон», 1845) він твердо впевнений, що «жива Правда у Господа Бога», і що «малі діти» України хоч колись та «на ворога встануть»: 

… «Прощай Світе, прощай Земле,

Неприязний краю,

Мої муки, мої люті

В хмарі заховаю.

А ти, моя Україно,

Безталанна вдово.

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

На розмову тихо-сумну, 

На раду з тобою,

Опівночі падатиму

Рясною росою.

Порадимось, посумуєм, 

Поки Сонце встане, 

Поки твої малі діти 

На ворога встануть.

Прощай же ти, моя нене,

Удово-небого,

Годуй діток; жива Правда

У Господа Бога!» 

Більше того, в ті часи він ще вірить в силу цього Бога, невідворотність його покарання усих винних за злодійства. Причому це покарання може буде здійснене безпосередньо Богом, як це відображено у творі «Єретик» (1845) – «Розпадуться три корони на гордій тіарі!»:

… «Земля плаче у кайданах,

Як за дітьми мати.

Нема кому розкувати,

Одностайне стати

За Євангеліє Правди, 

За темнії люде!

Нема кому! Боже! Боже!

Чи то ж і не буде?

Ні, настане час великий

Небесної кари,

Розпадуться три корони

На гордій тіарі!

Розпадуться! Благослови 

На смерть і на муки,

Благослови, мої, Боже,

Нетвердії руки!»

Водночас, як бачимо, він навіть сам готовий «Одностайне стати за Євангеліє Правди, за темнії люде» для чого просить благословення.

 Аналогічну думка щодо можливості покарання Богом неблагочестивих людей  не тільки шляхом катаклізмів, але й за умов, що «розкуються незабаром заковані люде», бачимо і в його творі-заповіті «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» (1845):

Схаменіться, будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром 

Заковані люде, 

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками 

Кров у синє море

Дітей ваших… І не буде 

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим хмарою заступить 

Сонце перед вами, 

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

Але, на що особливо треба наголосити, покарання за всі неправди, на думку Тараса Григоровича, може відбутися руками самих скривджених людей (звісно, за допомогою Бога), про що йдеться у роботі «Холодний яр» (1845):

 По якому правдивому

Святому закону

І Землею, всім даною,

І сердешним людом 

Торгуєте! Стережіться ж, 

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо! Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога!

Бо в день радості над вами 

Розпадеться кара!

І повіє вогонь новий

З Холодного яру!

Цікаво, що ці, як виявилося надалі, пророчі слова Шевченка «… і повіє вогонь новий з Холодного яру» напряму справдилися через 74 роки. Саме у районі лісового урочища Холодний Яр, зі столицею в селі Мельники у 1919 році було створено загін самооборони Мотронинського монастиря під керівництвом братів Чучупаків, який започаткував створення знаменитої Холодноярської республіки. До складу загону на початку входило 22 особи. Загін в цьому ж році перетворився на полк, а Василя Чучупаку обрали командиром полку (до цього він був прапорщиком Російської Імператорської армії, а ще раніше — сільським вчителем). Його брат Петро Чучупака став начальником штабу полку. Під час окупації України денікінцями полк брав участь у їхньому вигнанні із Черкас. Полк увесь час поповнювався, його чисельність досягала 2000 осіб. Згодом утворилася Холодноярська республіка, територія якої охоплювала понад 25 навколишніх сіл та мала близько 15-тисячну селянську повстанську армію, бійці якої називали себе козаками, а своїх командирів — отаманами.

Холодноярська Республіка проіснувала аж до 1922 року, коли більшовики підступним обманом заманили холодноярських отаманів у засідку. Проте, навіть у полоні, в стінах Лук’янівської в’язниці у Київі, ватажки повстанців перебили охорону, захопили зброю і спробували звільнитись. Під час нерівного бою всі вони загинули смертю героїв.

. Репресії проти населення стали основним засобом боротьби з повстанством. Сім’ї повстанців і всіх, що їм допомагали, виселяли. У них конфісковували майно, інвентар і запаси продовольства. Всіх працездатних направляли у трудові частини, непрацездатних розміщували у містах і селищах.

У часи СЕРИСЕРИ історія Холодноярської республіки та долі її героїв зі зрозумілих причин замовчувалась або подавалася з точністю навпаки! Не чув я, щоб її вивчали в школах і сьогодні. Якби не принципова наполегливість волонтера українського духу Романа Коваля, який надав широкого розголосу цій героїчно-трагічній сторінці історії, про неї давно б забули, як це відбувається з більшістю подібних героїчних подій минулого України.

Але, повертаючись безпосередньо до нашої теми, найкраще своє ставлення до Бога подає сам Тарас Григорович у своєму «Щоденнику». У нотатках за 26 червня 1857 року він абсолютно чітко заявляє про свою віру в Бога, який для нього є НАДІЄЮ  на ПРЕКРАСНЕ МАЙБУТНЄ: «О как сладко, как невыразимо сладко веровать в это прекрасное будущее. Я был бы равнодушный, холодный атеист, если бы не верил в этого прекрасного Бога, в эту очаровательную надежду». То на яких підставах деякі експерти стверджують, що Шевченко був АТЕЇСТОМ?

• ставлення Т.Г.Шевченка до релігії-церкви, її служителів

Але повернімося до головної теми, до згаданої вище першої особливості. Такої шани, віри в могутність Бога, як це ми бачимо у творчості Тараса, не знайдеш у жодному його творі щодо релігії, церкви і, особливо, її служителів (включаючи, навіть, Папу Римського). Більше того, він інтерпретує владу римських пап як явище аморальне, розтлінне, нелюдське. Досить згадати такі рядки з Твору «Єретик» (1845), аби зняти найменші сумніви:

«Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить.

І на апостольськім престолі

Чернець годований сидить.

Людською кровію шинкує

І рай у найми оддає!

Небесний Царю!

Суд твій всує,

І всує царствіє твоє».

До речі, з часів написання Твору «Єретик» минуло майже 180 років, а нічого не змінилося. За висловлюванням вірної дочки України пані Ірини Фаріон (Вічная їй Слава і Вічная Пам’ять!) на апостольськім престолі сьогодні знаходиться не Папа Римський, а «там сидить безчестя і сатанізм» (а  вона, як віруюча та, до того ж,  дуже обізнана людина, добре знала суть справи)! Сказала це пані Ірина у 2024 році (незадовго до її підлого вбивства).

В «Кобзарі» ми бачимо відверто різко негативне ставлення поета до християнства та його релігійних служителів.  Зокрема в поемі «Кавказ» (1845) автор жорстоко таврує християнську церкву за співучасть у загарбницьких війнах, на весь голос говорить про блюзнірство офіційного православ’я, що благословляло вбивство людей i нищення цілих народів: 

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мири дим,

І перед образом Твоїм

Неутомленниє поклони.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять                                                                                                                                                                                       

І потім в дар Тобі приносять

З пожару вкрадений покров!!!»

Як це не парадоксально звучить, але саме завдяки релігіям (так було від їх виникнення і зберігається до сьогодні) у людства з’явився та укорінився АНТИЛЮДСЬКИЙ РИТУАЛ звертатися до СВОГО бога по допомогу, вирушаючи на великомасштабний безжалісний розбій, і дякувати цьому СВОЄМУ богу в разі успіху. Більше того, різноманітні секти в складі релігій передбачають здійснення цього ЗЛОЧИННОГО РИТУАЛУ навіть при наявності СВОГО бога з однаковим ім’ям (в даному випадку мається на увазі Христос)! Чи не про це, не про такі небачені муки (тільки на цей раз мова вже йде, як бачимо,  про ксьондзів) свідчать слова Тараса Шевченка «Аж поки іменем Христа прийшли ксьондзи і запалили наш тихий рай…» з вірша «Полякам» (1847):

… «Пишалася синами мати

Синами вольними… Росли,

Росли сини і веселили

Старії скорбнії літа…

Аж поки іменем Христа

Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сльоз і крові,

А сирот іменем Христовим

Замордували, розп’яли…

Поникли голови козачі,

Неначе стоптана трава,

Украйна плаче, стогне-плаче!

За головою голова 

Додолу пада. Кат лютує,

А ксьондз скаженим язиком

Кричить: «Te Deum! Алілуя!..»

А чи не про такі ж страждання говорить Тарас «І за могилою могила, неначе гори поросли на нашій, синочку, Землі» у вірші «Буває в неволі іноді згадаю» (1850):

… «Во ім’я  Господа Христа

І Матері його святої!

Ляхи прийшли на нас війною!

Святії Божії міста

Ксьондзи скажені осквернили!

Земля козача зайнялась

І кров’ю, сину, полилась,

І за могилою могила,

Неначе гори, поросли

На нашій, синочку, Землі!

… … … …

… Не ходили

Ксьонди по селах, а возили

На людях їх з села в село,

Такеє-то у нас було!»

І найвище знущання – ксьондзів, як бачимо, возили, при цьому, із села в село НА ЛЮДЯХ!

Немислимі звірства, які чинила християнська церква в Україні,  дають право нашому Пророку стверджувати, що злочини «просвіщенних християн» перевершують навіть те, що коять дикі звірі. Адже в християнстві задіяна дуже цікава схема відмазки – зробив злочин (согрішив), покайся (посповідайся, відкупися) і гріши далі. Як відомо в Звичаї того нема. Там за будь-яке порушення Звичаю відповідаєш не тільки ти сам, але й твій Рід до сьомого коліна (і не відмолишся, і не відкупишся – ВИПРАВЛЯЙСЯ). А оте християнське согрішив-покайся-гріши далі і є коренем тої корупції, що дев’ятим валом накрила людство і Україну зокрема! Може хтось інакше може прочитати наступні слова Тараса Григоровича («Марина». 1848), але для мене вони звучать саме так

: … «А жаль мені, i жаль великий, 

На просвіщенних християн.

… … …

I звір того не зробить дикий,

Що ви, 6’ючи поклони,

3 6paтaмu дісте… Закони

 Kaтaмu писані за вас,

То вам байдvже, в добрий час

 У Київ їздите щороку

Та сповідаєтесь, нівроку,

У схимника!»..

Посповідався «у схимника», отримав відпущення гріхів і продовжуй робити свою ЧОРНУ (АНТИБОЖУ) СПРАВУ! А для зручності зараз дехто практикує навіть в своїй садибі побудувати церкву і мати під рукою слухняного (добре оплачуваного) попа – і в Київ до «схимника» нема потреби їздити!

А ось запис з його «Щоденника» від 20 червня 1857 року, де він досить аргументовано подає думку, що християнин дев’ятнадцятого століття більш жорстокий ніж язичник середньовіччя. Але краще прочитати цю цитату із «Щоденника», аби відчути логічність такого катастрофічного для християн висновку: «В детстве, сколько я помню, меня не занимали солдаты, как это обыкновенно бывает с детьми. Когда же я начал приходить в возраст разумения вещей, во мне зародилась неодолимая антипатия к христолюбивому воинству. Антипатия усиливалась по мере столкновения моего с людьми сего христолюбивого звания. Не знаю, случай ли, или оно так есть в самой вещи, только мне не удалося, даже в гвардии, встретить порядочного человека в мундире. Если трезвый, то непременно невежда и хвастунишка. Если же хоть с малой искрою разума и света, то также хвастунишка и, вдобавок, пьяница, мот и распутник. Естественно, что антипатия моя возросла до отвращения. И нужно же было коварной судьбе моей так ядовито, злобно посмеяться надо мною, толкнув меня в самый вонючий осадок этого христолюбивого сословия. Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачнее казни нельзя было бы придумать, как сослав меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. Вот где причина моих невыразимых страданий. И ко всему этому мне еще запрещено рисовать. Отнято благороднейшую часть моего бедного существования. Трибунал под председательством самого сатаны не мог бы произнести такого холодного, нечеловеческого приговора. А бездушные исполнители приговора исполнили его с возмутительною точностию. Август-язычник, ссылая Назона к диким гетам, не запретил ему писать и рисовать. А христианин Николай запретил мне то и другое. Оба палачи. Но один из них палач-христианин! И христианин девятнадцатого века, в глазах которого выросло огромнейшее государство в мире, выросло на началах Христовой заповеди».

Більше того, у Тараса виникає підозра, що християнство, у цьому сенсі, взагалі одна з найгірших релігій, про що він говорить у своєму творі «Сон» (Гори мої високії), написаному у 1847 році:

… «Блукав я по світу чимало

Носив і свиту і жупан…

Нащо вже лихо эа Уралом

 Отим киргизам. Отже й там, 

Єй же богу, лучше жити, 

Ніж нам на Украйні.

А може тим, що киргизи

Ще не християни?»…

Чи може треба якось інакше зрозуміти цю думку?

Більше того, Т.Г.Шевченко стверджує, що християнство завжди було дієвим засобом московської політики щодо підкорення та нищення інших народів. Зокрема, згадуючи місто Чебоксари (адміністративний центр Чувашії) у своєму «Щоденнику у у записі від 2 серпня 1857 року, він зазначає: «Церков у ньому буде стільки, скільки й домів, коли не більше. І всі — старовинної московської архітектури. Для кого й чого їх збудовано? Для чувашів? Ні, для православ’я – як головний вузол давньої московської внутрішньої політики».

Мабуть Tapac Шевченко був першим, хто в Російській імперії міг зробити такий принципово-незаперечний висновок щодо убогості Христа, сина Божого, висловити сумнівів у його «святості», бо над СВЯТИМ Людина при здоровому глузді НІКОЛИ СМІЯТИСЯ НЕ БУДЕ! Як інакше розуміти ці слова з поеми «Кавказ» (1845):  

За кого ж Ти розіп’явся,

Христе, Сине Божий?

За нас, добрих, чи за слово

Істини…Чи, може,

Щоб ми з Тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

Чи не про сьогоднішній день ці слова, хоч писалося Тарасом відповідно про іншу війну та й пройшло з тих пір 180 років? Якщо в 2014 році більшість українців зрозуміли, що московити нам не брати, то у 2022 вже відкрилося, що вони просто НЕЛЮДИ! Але ніяк християни-українці не можуть (швидше не хочуть) зрозуміти, що вони до сих пір є ДУХОВНІ БРАТИ тих нелюдей московитів-християн, як це не образливо звучить для українців-християн. 

І абсолютно не вирішить питання заборона Верховною Радою України московської православної церкви (хоч цьому дуже опирається п’ята колона в Україні, а вона, ця колона, ПОТУЖНА): адже для всіх християн (і українців, і московітів…) Христос – ЄДИНИЙ (він не український, не російський, не польський… – юдейський), Біблія – одна (історія юдейського народу і ніякого другого), Свята – одні (штучно надумані, міфічні), святі – ті самі (міфічні)… 

Зовсім нещодавно Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Православної Церкви України Епіфаній звернувся із закликом до митрополита Української православної церкви Московського патріархату Онуфрія про початок невідкладного діалогу стосовно єднання «без попередніх умов»? Про це йдеться у зверненні Епіфанія до Онуфрія та всіх ієрархів, духовенства і мирян, які перебувають з ним. Чи не поверне це все нас у період до 2014 року, коли будуть забути звірства нелюдів-московитів (адже все-таки, як не крути, духовні брати), коли знову згадаємо «братство трьох народів» (слухняні священики від науки усе погодять, пояснять та обґрунтують – ДОСВІД ВЕЛИЧЕЗНИЙ)? 

Тому геній Тараса не тільки констатує повну ницість християнства, його страшну роль у поневоленні, уярмленні та денаціоналізації України, але й відверто ЗАСУДЖУЄ марність цих жертв у творі «Сон» (Гори мої високії), написаному в 1847 році:

Наробив ти, Христе, лиха! 

А переіначив?!

Людей Божих?! – Котилися 

I наші козачі

Дурні голови, за правду, 

За віру Христову, 

Упивались i чужоі

I своєї крові!..

А получшали?.. Ба де то!

Ще гіршими стали, 

Без ножа i автодафе

 Людей закували

Та й мордують… Ой, ой, пани,

Пани християне!..

Як саркастично-принизливо звучить оте «ой, ой, пани, пани християне!». Чи може хтось зуміє прочитати це інакше!

Складається враження, що наш Геній зумисне кожний раз наголошує на невідповідності Божих законів та реалій християнства, підкреслюючи його ницість, аби, нарешті, дійшло до людей ЗА ЩО І КОМУ ВОНИ МОЛЯТЬСЯ! Які ще треба докази того, що у Тараса Григоровича ЗАВЖДИ БУЛО абсолютно негативне ставлення до релігії-церкви, її служителів та панства загалом. Що цікаво – численні народні прислів’я та анекдоти щодо попів не тільки не містять жодного позитиву (принаймні я не зустрічав), але й різко засуджують та висміюють служителів церкви. Позиції народу та Тараса щодо оцінки сутності та діяльності прислужників християнської церкви співпадають на 100%. 

До неймовірних страждань українців та їх безправ’я в умовах анти людського кріпосного права у християнській царській Росії постійно прикута увага Великого Тараса. Причому він увесь час так чи інакше очікує реакцію Бога на ці страждання, відповідно до заповідей християнства! І не бачить відповідної реакції! 

Ступінь страждань українців в ті часи (кріпосне право) сьогодні навіть складно уявити! Про це свідчать, наприклад, тяжкі слова Тараса Григоровича «Чи єсть у бога люте зло, щоб у тій хаті не жило?» з твору «Якби ви знали, паничі» (1850):

… «За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сьози; я не знаю,

Чи єсть у бога люте зло!

Щоб у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину… В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло…»

Окремо слід виділити справедливу та далекосяжну думку нашого Генія, що люди самі «…в раї пекло розвели, а в Тебе другого благаєм», яка наведена в тому ж творі  «Якби ви знали, паничі» (1850):

… «Такії, Боже наш, діла

Ми творимо у нашім раї

На праведній Твоїй Землі!

Ми в раї пекло розвели,

А в Тебе другого благаєм,

З братами тихо живемо,

Лани братами оремо

І їх сльозами поливаєм…»

І не просто благаємо другого раю, адже це благання стало не тільки нормою життя – ми зробили його сьогодні МОЛИТВОЮ, назвавши її при цьому немало-небагато ДУХОВНИМ ГІМНОМ УРАЇНИ! Мова йде в даному випадку про гімн «БОЖЕ ВЕЛИКИЙ, ЄДИНИЙ». Як інакше розуміти ці слова з гімну:

Дай йому Волю,

Дай йому Долю,

Дай доброго Світу.

Щастя дай, Боже, Народу

І многая, многая літа!

Дай, дай, дай… Навчилися просити: красиво звучить, аж за Душу бере… Але ж, народе, ТИ ВСЕ ЦЕ МАВ! І ВОЛЮ, і ДОЛЮ, і добрий СВІТ, і ЩАСТЯ, і МНОГІЇ ЛІТА!!!  Це усе тобі було дано БОГОМ одвічно! Рівно як і Закони, за якими ти мав би жити – УКРАЇНСЬКИЙ ЗВИЧАЙ, аби мати  і Волю, і Долю, і … (практично райське життя) та бути єдиним з Природою, Всесвітом.  Але ж ти, народе, обрав інший шлях: відмовився від Божих Законів Життя (Звичаю), став сповідувати чужинську вигадану релігію, став жити за своїми людськими законами, ВСЕ втратив і сплюндрував на Землі, торгуєш Землею, почав засмічувати Всесвіт, мрієш про зоряні війни… І за цих умов маєш нахабство знову щось просити! Загальновідомо – коли Бог хоче когось покарати, то відбирає РОЗУМ! Недарма у нас зараз задіяно лише 3-5% мозку, який, до того ж, став останнім часом зменшуватись (мається на увазі мозок). І не підходить відмазка, що це хтось так з нами зробив – ключова думка «ми самі дозволили це зробити з собою», вибравши саме такий шлях, коли кожний відповідає лише за себе. Що цікаво, Геній Тараса і це підмітив! У творі   Саул (1860) читаємо: 

       … «А тепер,

Плугами, ралом не розорем

Прокляту ниву, проросла

Колючим терном. Горе! Горе!

Дрібніють люде на Землі,

Ростуть і висяться царі!»

Аби відродити націю потрібно не лише відповідати за себе, але й, головне, відповідати звичаєвому принципу «стояти на ПРАВДІ кожному за всіх, а всім – за кожного». І ключове слово тут «НА ПРАВДІ»! А це можливо лише тоді, коли повернутися до життя за Божими Законами (до ЗНАНЬ-ПРАВДИ) – за одвічним українським Звичаєм (коли ні для кого нема винятків), адже це єдина умова  повернути той колишній дійсний Лад-Рай на Землю (Золотий вік Людства). Так НІ, не хочемо! Це ж треба напружуватися, аби ЗНАТИ та ще й ВИКОНУВАТИ! Краще ВІРИТИ у міфи релігій, у те, що хтось взяв твої гріхи на себе, мучитися, лаяти та винуватити всіх і вся (тільки не себе найкращого) і просить, просить, просить… , безкінечно просить усе (від дрібного до важливого) в своїх молитвах у Бога. Ну а коли не дає – то проклинать його, що дуже чітко зафіксував ВЕЛИКИЙ Тарас (на те він і ВЕЛИКИЙ) все в тому ж творі «Якби ви знали, паничі» (1850):

… «Правда, рай?

А подивися та спитай!

Що там твориться у тім раї!

Звичайне, радость та хвала!

Тобі єдиному, святому,

За дивнії Твої діла?   

Отим-бо й ба! Хвали нікому,

А кров, та сльози, та хула,

Хула всьому! Ні,ні, нічого

Нема святого на Землі!..

Мені здається, що й самого

Тебе вже люди прокляли!»

Тут, як бачимо, люди вже не насміхаються над богом (як в творі «Кавказ», 1845), а перейшли на найвищий рівень неприйняття – ПРОКЛЯЛИ!

Відповідно, Тарас не міг миритися з таким безнадійно-мученицьким станом свого народу і у вірші «Я не нездужаю, нівроку» (1858) дає йому пораду-настанову до дій, одночасно показуючи пряму залежність такої безпросвітної біди народу від засилля влади та християнства, яке він презирливо називає ВІЗАНТІЙЩИНОЮ!

… «Добра не жди,

Не жди сподіваної волі! –

Вона заснула: цар Микола 

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить

А то проспить собі небога

До суду Божого страшного!

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого п’яного,

Та візантійство прославлять.

Та й більше, бачиться, нічого».    

За таких обставин не виявляється дивним, що у Тараса іноді виникають навіть думки щодо наявності Бога взагалі, як це бачимо у вірші «В неволі, в самоті немає…» (1848): 

…  «Шукаю Бога, а находжу 

Таке, що цур йому й казать»

Через два роки у вірші «Буває в неволі іноді згадаю» (1850) він пише ще відвертіше: 

Буває в неволі іноді згадаю

Своє стародавнє, шукаю, шукаю,

Що чим похвалитись, що я таки жив,

Що й я таки Бога колись-то хвалив!

Шукаю, шукаю… Господи, б хотілось

Згадать хоч що-небудь! Та це наткнувсь

На таке погане, що так і заснув,

Богу не молившись!..

Шлях Тараса від Христоса до БОГА

Друга особливість, як зазначалося у попередньому розділі, не просто суттєва, а визначальна! Вона полягає в тому, що Тарас Григорович протягом свого короткого життя  зумів здійснити те, що в час повного засилля християнства було, практично, просто НЕМОЖЛИВО: він осягнув різницю між  штучними богами християн (Христосом і Саваофом) та Богом-Творцем, обігнавши свій час в цьому питанні на декілька століть. Таке під силу тільки ГЕНІЮ, адже навіть зараз більшість українців не насмілюються так думати, перебуваючи під впливом дурману християнства, яке Великий КОБЗАР ще тоді презирливо називав «візантійщиною». Ніяк нащадки козаків не можуть позбутися рабської ідеології християнської моралі, насильницькі нав’язаної зрадником князем Володимиром (якого християни досі називають «великим» та «святим»), хоча останнім часом здоровий глузд перемагає і все більше віруючих задумуються над тим, у що (чи в кого) вони вірять!

Але це лише нещодавно люди почали масово задумуватися над міфічною суттю християнства, а 200 років тому було загальноприйнято «Без Бога ні до порога», «На все Божа воля», «Бог терпів і нам велів» і т.д., причому цим богом був саме Христос, бо про бога-отця згадували зрідка  тільки в молитвах у церкві, а про БОГА-ТВОРЦЯ взагалі мови не було! Саме тому в суспільстві побутує досить поширена думка, що своє життя малий (молодий) Тарас починає смиренним християнином, оскільки народився і виріс в християнському середовищі – не міг же він бути магометанином, буддистом, кришнаїтом…?.).

 В той же час це не зовсім так. Чомусь замовчується загальновідомий факт, що у селян, які складали переважну більшість населення України, після насильницької християнізації Русі було масово розповсюджене двовір’я (як засіб виживання і збереження свого світогляду). Тобто народний світогляд (як стверджує етнологічна та фольклористична науки) виявився поділеним на дві порівняно незалежні складові: первісну язичницьку, та вторинну християнську. Але науковці дещо свідомо ЛУКАВЛЯТЬ! Якщо бути зовсім точним, то треба врахувати і те, що, окрім язичництва, в Україні завжди був шанованим і присутнім ПРАВІЧНИЙ ДОРЕЛІГІЙНИЙ ЗВИЧАЙ і, відповідно, ніколи не зникали сповідники ЗВИЧАЄВОЇ ужитковості (про це свідомо, також з певних причин, замовчувала радянська етнологічна та фольклористична науки – досить згадати заборону досліджувати дохристиянську добу України). Детально вплив Звичаю на формування світогляду Тараса Шевченка розглянемо пізніше, а зараз лише зазначимо, що в молодості Тарас Григорович був християнином синкретичного вірування, тобто на становлення його світобачення з самого дитинства впливала навіть не стільки біблія (з нею він буде знайомитися все життя), як український Звичай!

Справу віри (в що вірити, чи не вірити в ніщо) Тарас вважав для кожної людини особистою проблемою. Сам він щиро вірив і стояв в обороні не тільки усталеної тоді в царскій Росії християнської моралі, але й Звичаю (двовір’я проявляється у всій красі). Зокрема А.Козачковський згадує: «Я був свідком, коли Шевченко, слухаючи блюзнірство хазяїна, в якого він жив, сказав: “Знущатися з тих морально-релігійних переконань, які освячені віками i мільйо- нами людей, нерозумно i злочинно”». Це також відмічає і М.Драгоманов: «…B перших своїх писаннях Шевченко показусться таким же благочестивим, як Квітка», що відповідно і відобразилося в його перших творах.

Отже на початку своєї творчості Тарас визнає справедливість Божого суду («Не мені, Великий Господи, простому, / Судить великіє діла Твоєї волі»), та лише виказує сумніви і ставить питання до Бога щодо соціальної неправди, невідповідності життя на Землі до Божих Законів, гіркого становища українського народу, з розпачу та відчаю осуджує Господню терплячість. Ось слова з поеми “Сон” (1844):

…«Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть 

Княжат недорослих, а он розпинають 

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! В військо оддають!

Бо його, бач, трохи! А онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

…

Чи Бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?

Може й бачить, та помага,

Як і оті гори

Предковічні, що политі

Кровію людською!..

Душе моя убогая!

Лишенько з тобою.

Уп’ємося отрутою, 

В кризі ляжем спати, 

Пошлем думку аж до Бога,

Його розпитати,

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати?»…

В поемі  “Княжна» (1847) він називає Бога «довготерпеливим», бо «се було б диво, щоб чути і бачить – і не покарать» :

… «Гуляє князь, гуляють гості,

Ревуть палати на помості,

А голод стогне по селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара Господева. Тисячами гинуть 

Голоднії люде. А скирти гниють,

А пани й полову жидам продають.

Та голоду раді, та Бога благають,

Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.

Тойді б і в Парижі, і іному краї

Наш брат хуторянин себе показав.

А Бог куняє. Бо се було б диво,

Щоб чути і бачить – і не покарать.

Або вже аж надто довготерпеливий»…

В творі «Якби ви знали, паничі» (1850) Тарас Григорович взагалі висловлює припущення, що Бог діє заодно з панами, адже світська і духовна влада стала, практично, одним цілим (особливо в царській Росії) – намісник бога на Землі):

… «А може й сам на небесі

Смієшся, батечку, над нами

Та, може, радишся з панами,

Як править миром!»

В своєму творі «Юродивий» (1857) Кобзар звинувачує Бога в тому, що його «Всевидящеє око» не осліпло, бачачи муки неповинних людей:

… «А ти, Всевидящеє око!

Чи ти дивилося звисока

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордовали, розпинали

І вішали? А Ти не знало?

А Ти дивилося на них

І не осліпло! Око, око!

Не дуже бачиш ти глибоко!

Ти спиш в кіоті, а царі…

Та цур їм, тим царям поганим!»

Поступово в його творах вже з’являються відверто протестні мотиви, починають панувати сумніви щодо наявності християнського бога, раю… Зокрема в поемі «Сон» (1844) Тарас чітко наголошує:

«…бо немає

Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте

Та якогось раю

На тім світі благаєте?

Немає! немає!

У відомому “Заповіті” (1845) Шевченко не зрікається Бога, але твердо наголошує, що співати йому осанну зможе лише тоді, коли Україна буде визволена з рабства:

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу…отойді я

І лани, і гори –

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися … а до того

Я не знаю Бога.

До речі, чи часто ви чули під час виконання «Заповіту» ці слова. Я давно вже звернув увагу, що виконавці твору (а це в більшості своїй християни – таке наш суспільство) їх просто упускають (як же християнину сказати «Я не знаю Бога»).  

Може варто тим християнам, що зараз тільки моляться за перемогу (та ще й за кордоном), замість молитви згадати слова Тараса з його пророчого твору «Холодний яр» (1845):

… «У Яр тойді сходилися,

  Мов із хреста зняті,

Батько з сином і брат з братом

Одностайне стати

На ворога лукавого

На лютого ляха».

І не просто згадати, а й замість молитви «одностайне стати на ворога лукавого»!

Як пояснити таке різноманітне ставлення до Бога віруючої людини, яким, безумовно, був Тарас Григорович? Як не дивно, але надійним ключем до розуміння глибокої релігійності Т.Г.Шевченка (за його, одночасно, постійного різко негативного ставлення до християнської церкви, її служителів, критичного ставлення до біблійного бога) як на мене, можуть слугувати його дитинство, «Щоденник», ведений ним з червня 1857 року до березня 1858 року та, головне, його «КОБЗАР»!

Згаданий «Щоденник є надійним ключем до розуміння глибокої релігійності нашого Генія. Почав він писати щоденник, як відомо, в останній рік заслання, коли дізнався що його, нарешті, звільняють! Щоденник допоміг стомленому в’язню пережити непростий перехід від стану нелюдських обмежень до вільного життя, тим більше, що цей період затягнувся на декілька місяців марних і важких очікувань. Для тих, хто не читав «Щоденник», раджу це зробити. Адже ви там знайдете не тільки думки самого Тараса  щодо питання, яке розглядається, але й побачите ті тяжкі випробування, що випали на долю нашого ПРОРОКА, та ту його безмежну любов до України, яка допомогла йому вижити у нелюдських умовах!

 «Щоденник» цінний тим, що в ньому дуже часто зустрічаються думки, які за тих часів жодним чином не можна було опублікувати, чому його ще іноді називають «підпільним щоденником». У «Щоденнику» ми бачимо відвертість поета, чого він не міг собі доволити у віршах. Про це, зокрема, Тарас наголошує ще за вісім років до написання щоденника у творі «Зацвіла в долині червона калина» (1849):

Сказав би я Правду,

Та що з неї буде?

Самому завадить, 

А попам та людям

Однаково буде».

 Щодо дитинства, то, як згадувалося вище, сім’я Тараса (як і в цілому селянство України) вимушено сповідувало ДВОВІР’Я, тобто на формування їх світогляду (і, в тому числі, його) впливала не тільки біблія, але й, головне, як згадувалося, український Звичай! Адже сповідники Звичаю, як відомо, ЗНАЛИ, що Бог  – ТВОРЕЦЬ ВСЬОГО. Саме БОГ (не боги, не Єгова, не Саваоф…, а саме БОГ – без власного імені). Недарма перекладачі біблії підступно замінили різноманітні імена юдейських богів і божків (хтось нарахував, наскільки пам’ятаю, більше ніж сорок, чи, може, п’ятдесят), об’єднавши їх під одною назвою «бог», бо в оригіналі біблії такого поняття як «бог» взагалі НЕМАЄ (від слова ВЗАГАЛІ)! Ця диверсія укладачів і перекладачів біблії (для себе – один текст, а для інших народів – другий) – адже інакше назвати цю дію ніяк не можна – пояснює ту відносну легкість, чому біблійний вигаданий бог став на Землях України ототожнюватися з дійсним БОГОМ – Творцем всього сущого (особливо за АКТИВНОЇ ПІДТРИМКИ ВЛАДИ). Цьому також сприяла свідома підступна підміна християнством сутності та часу святкування одвічних, даних Творцем, Свят на якісь штучні, міфічні, але, одночасно, з обов’язковим збереженням (повністю, чи частково) НАЗВИ ОДВІЧНОГО СВЯТА! 

З урахуванням цієї думки (підступна підміна Бога Творця на міфічного штучного бога Саваофа) логічним виглядає, що Тарас на початку своєї письменницької стезі ставиться до християнського бога шанобливо, як до батька (адже так в Звичаї прийнято ставитися до  Бога-Творця – про це свідчать обряди наших прадавніх Свят). 

 Але з часом, бачачи повну невідповідність цього штучного бога проголошеним заповідям його ж (бога) релігії, стає більш критичним, починає, навіть, сумніватися в його наявності і, нарешті, в кінці свого життя таки відкрито (у вірші «Ликері», 1860) приходить до заперечення Саваофа як бога.

Швидше за все, як зазначає В.Шовкошитний (з чим, як на мене, не можливо не погодитися) на посилення критичного ставлення Поета до бога Саваофа (і не тільки) вплинула його зустріч в Переяславі в 1845 і 1859 роках зі сліпим кобзарем Хведором Ївлампійовичем Вовком. Ця зустріч з однодумцем та НОСИТЕЛЕМ ПРАВІЧНИХ ЗНАНЬ не тільки підтвердила Тарасу Григоровичу правдивість та важливість Звичаю, але й суттєво збагатила додатковими сакральними ЗНАННЯМИ: він ознайомився зі Святинями, які відображали дійсну (не спотворену) одвічну ДУХОВНІСТЬ України, її СВІТОГЛЯДНІ ОСНОВИ, ІСТОРІЮ, її реальних ГЕРОЇВ!  

Ось як описує цю визначальну подію (зустріч Тараса з кобзарем) В.Шовкошитний: «Але відкриттям для мене стало, що був той чоловік не просто кобзарем, а прапанотцем-цехмайстером, тобто головною особою в усій широко розгалуженій і глибоко структурованій корпорації: братстві сліпих старців-кобзарів України. Саме він і познайомив Тараса з т. зв. Устинськими (вустинськими, устиянськими) книгами, які він, як і інші кобзарі вищого ступеня посвяти, члени Судної Ради (12 осіб) знали напам’ять. Ці книги були священними книгами Українців, Кахтирями (які кобзарі завчили напам’ять, щоб так зберегти від винищення москалями після руйнування 1775 р. Запорізької Січі). Наведу лише деякі назви цих книг, які Тарас згодом переписував на Канівщині в родині Слюсаренків: Думовець, Муровець, Мисливець, Хитровець, Умновець, Дубровець, Семирадник, Добромисленник, Главень, Беседник, Дітогляд, щодо господарчих питань – Межівник, Цвітовець, Троймак, щодо мистецтва передбачень – Сновидник, Громак, Зорник. Висвітленню української історії були присвячені Перша і Третя книги «Хто ми є» і «Пісні, думи, співи і приспіви про Половців, пичинігів, про Володимира Київського, про кошових отаманів, про монастирі, про турецький гарем, про волохів». До історичної групи входили також Древнік, Гетьманець, Сороковник, Меморник, Пісняник. Всього таких сакральних Кахтирів (kahtir із тюрк. – священик) було понад 50 і ще 100 додаткових, які дописували. Отож тепер ми бачимо, звідки у Тараса «брешеш, людоморе! За святую правду- волю розбійник не стане!» із «Гайдамак», звідки його «Три літа», «Кавказ», «Холодний яр». А дивовижна поема «Єретик» – прямий доказ, що Хведір Вовк переповідав йому Велесову книгу, яку вдруге переписали наші таборити під час Гуситських воєн. Зберігали її сліпі кобзарі, а передав на сховок до Старого Бурлука нащадкам козацьких полковників Донцям-Захаржевським» (ФБук).

Можна тільки щиро подякувати В.Шовкошитному за цю надзвичайно важливу інформацію. Зустріч з  такою видатною особою, яким був Хведор Ївлампійович Вовк, додала Тарасу Григоровичу впевненості в ницості християнської церкви та отого Саваофа! Адже дійсно, після 1845 року (перша зустріч зі сліпим кобзарем Хведором Вовком) в віршах Поета критичність висловлювань щодо Христоса суттєво виросла, а після зустрічі в 1859 році наш Пророк взагалі, як кажуть, все розставив по своїх місцях.

Такої ж думки притримується і Л.Сердунич в згадуваній статті «У кого вірував Тарас Шевченко»: «Гадаю, Т. Шевченко міг і сам прозріти. Ну а якщо він запізнав такі древні народні знання, про які можемо здогадатись уже з назв цих книг, то вони не могли кардинально не вплинути на його світогляд, що й сталося!»  

А чи можуть залишитися ще якісь сумніви щодо трагедії для всього Людства 1857 літнє панування «христової віри» після цих слів нашого ПРОРОКА, зроблених в «Щоденнику» у нотатках від 29 червня 1857 року: «Сегодня празднуется память величайших двух провозвестников любви и мира. Великий в христианском мире праздник. А у нас колоссальнейшее пьянство по случаю храмового праздника. О святые, великие, верховные апостолы, если бы вы знали, как мы запачкали, как изуродовали провозглашенную вами простую, прекрасную, светлую истину. Вы предрекли лжеучителей, и ваше пророчество сбылось. Во имя святое, имя ваше так называемые учители вселенские подрались, как пьяные мужики, на Никейском вселенском соборе. Во имя ваше папы римские ворочали земным шаром и во имя ваше учредили инквизицию и ужасное автодафе. Во имя же ваше мы поклоняемся безобразным суздальским идолам и совершаем в честь вашу безобразнейшую бакханалию. Истина стара и, следовательно, должна быть понятна, вразумительна, а вашей истине, которой вы были крестными отцами, минает уже 1857 годочек. Удивительно, как тупо человечество». Отже наш Пророк вже тоді знав про незугарні перипетії щодо обрання Ісуса Христоса богом на Нікейському соборі у 325 році (через 300 років після його смерті!). А Людство не робить висновків, за що він його (Людство) називає ТУПИМ. І такий висновок зроблений майже 170 РОКІВ ТОМУ. 

Натомість в тому ж «Щоденнику» в записі від 11 липня 1857 року Тарас, наприклад, піддає критиці філософа-ідеаліста Лібельта, висловлюючи впевненість у існуванні Бога-Творця: «Он пренаивно доказывает присутствие Всемогущего Творца Вселенной во всем видимом и не видимом нами мире. И так хлопочет об этой старой, как свет, истине, как будто это его собственное открытие». Тобто Тарас добре обізнаний на той час з існуванням Бога-Творця.

Скільки ще треба пройти часу, що має здійснитися, аби люди зрозуміли ПРАВОТУ ГЕНІЯ?

В той же час, з перших же творів поет різко негативно ставиться до християнства, служителів церкви, всього панства (починаючи з царя)…І це також зрозуміло – адже християнство було головним винищувачем його рідного УКРАЇНСЬКОГО Звичаю! Ось таке просте і, в той же час, як на мене, логічне пояснення різко різного ставлення Тараса Григоровича до Бога  та до християнської церкви.

Отже Тарасу з перших кроків життя довелося розбиратися в цьому свідомо штучно заплутаному архіважливому питанні, яке ДОСЬОГОДНІ (через двісті років) для абсолютної більшості письменників і поетів України, закутих в кайдани християнської ідеології, залишається Terra Incognita! А він ОПАНУВАВ ЙОГО! І в цьому ЙОГО ВЕЛИЧ! Опанували цю проблему  ВЕЛИКІ УКРАЇНЦІ Григорій Сковорода, Іван Франко, Леся Українка, Василь Стус… Але цього принципово (а може кон’юнктуро) не може (чи не хоче) прийняти наша сучасна християнізована (в народі кажуть христанута) письменницька «еліта». Не дуже далеко відійшли від них і «священики» сучасної науки! То хто ж тоді для вас, так звані «елітяни», названі ВЕЛИКІ УКРАЇНЦІ (а їх перелік довгий – наведені імена лише декількох найвидатніших)? Вони для вас найкращі, яких слід наслідувати, чи, навпаки, за їхні думки щодо зловісної ролі християнства в долі України їх самий час ЗАСУДИТИ, аби «не розколювали суспільство»!

Як принагідно не згадати вірш Тараса Григоровича «Хіба самому написать таке посланіє до себе», написаний у 1849 році:

… «Либонь, уже десяте літо.

Як дав я людям «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене».

І тоді і зараз він обігнав свій час. ТІЛЬКИ ТОДІ МОВЧАЛИ. А зараз, через 176, років перекручують та підганяють під свій світогляд, свідомо ігноруючи очевидні факти!

До речі, на це питання (ХТО ДЛЯ ВАС ВЕЛИКІ УКРАЇНЦІ) має дати сам собі ПРАВДИВУ відповідь КОЖНИЙ УКРАЇНЕЦЬ! Тільки ПРАВДИВУ! А не так як прийнято зараз: говорити одне, думати друге, а робити третє…  І не тільки дати відповідь, але й зробити відповідні кроки по зміні ситуації. До речі, для цього не потрібні ні гроші, ні якісь засоби… Прийми рішення і живи за ним! І тоді не ситуація веде тебе, а ти її створюєш САМ! Може саме тому, аби не допустити відродження України дискредитується, замовчується позиція з цього визначального питання ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ!. Як знову не згадати слова В.В.Яременка (наводились на початку), що «цей процес останнім часом набрав специфічних та взагалі неприйнятних рис: «Скидають із п’єдесталу слави великих діячів і письменників». І це вже не просто слова – починається «формуватися думка», за якою обов’язково почнуться дії. Так, Геній Тараса обігнав свій час на 200 років, але сьогодні вже відкрито багато такого, про що Тарас Григорович і не міг тоді знати. І ці відкриття тільки підтверджують його правоту. І ви це ЗНАЄТЕ! І мовчите! Або ж ще гірше – БРЕШЕТЕ! А мова ж іде про ставлення до БОГА, тобто про ту ОСНОВУ, яка ФОРМУЄ ДУХОВНІСТЬ НАЦІЇ! Без цього ВІДРОДЖЕННЯ НЕ БУДЕ! Пропонуєте і далі бути РАБАМИ (адже рабська ідеологія християнства може продукувати ТІЛЬКИ РАБІВ). Час Істини настав, бо сьогодні НАРОД в світоглядному розвитку  обігнав (чи, принаймні, обганяє) свою «еліту» – поетів, письменників, науковців (про різних грабуй-купи-продай не йдеться). Ми всі постали перед ВЕЛИКИМ ВИБОРОМ, який за важливістю не йде ні в яке порівняння з виборами Президента чи Верховної Ради. Зробимо правильний вибір в головному – не помилимось ні у важливому, ні у другорядному. 

Мабуть настав час дати пряму відповідь на питання в якого ж БОГА вірив наш Пророк Тарас? І що цікаво – знову ж таки словами «КОБЗАРЯ». В кінці свого життя (за півроку до смерті) у вірші «Ликері» (1860) Тарас Григорович сам дає вичерпну відповідь на це питання. Причому про бога-сина Христоса навіть не йдеться (там все ясно з багатьох попередніх творів), а от на несуміснісості візантійського Саваофа (так званого «бога отця») і дійсного БОГА наш Пророк наголошує досить вагомо (бо що ж то за бог, що дурить): 

«Моя ти любо! мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа.

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В своїй неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби Його — ми люде!

Отже Тарас, наш Геній, однозначно обирає БОГА, який не тільки не дурить нікого, але ще й не карає і не милує, бо ми не раби його, ми ЛЮДЕ! Оце “Карать і миловать не буде: ми не раби його – ми люде!” є основою Шевченкового визначального та далекосяжного богопочування. 

В той же час є досить свідчень, що Тарас Григорович знав про існування Бога-Творця вже давно. Зокрема, в «Щоденнику», про що згадувалося раніше, він за три роки до написання вірша «Лікері» пише, що істина про Творця Всесвіту «стара як Світ», тобто озвучує світобачення, притаманне українському Звичаю, яке знайоме йому з дитинства! Але висловить подібну думку у християнському середовищі  було і небезпечно, і, відповідно, просто безглуздо.

В одному з своїх ранніх творів «До Основ’яненка» (1839) поет відкрито говорить про це:

… «А до того – Московщина,

Кругом чужі люде…

«Не потурай» може скажеш,

То що з того буде?

Насміються на псалом той,

Що виллю сльозами;

Насміються… Тяжко батьку

Жити з ворогами!» 

Через десять років у творі «Зацвіла в долині червона калина» (1849) Тарас Григорович говорить про цю небезпеку ще виразніше:

…. «Якого ж ми раю 

У Бога благаєм?

Рай у серце лізе,

А ми в церкву лізем,

Заплющивши очі, – 

Такого не хочем.

Сказав би я Правду,

Та що з неї буде?

Самому завадить, 

А попам та людям

Однаково буде».

Наш Пророк  уже тоді знав ціну отого бога, церкви та міфічного раю, але сказати не міг – розумів, що «самому завадить…», адже вже мав важкий досвід.

Не зайвим буде нагадати, що відомий вчений Ю.В.Шевельов також вважав (а, враховуючи його авторитет, до цієї думки ой як треба прислухатися), що “Бог” Тараса Шевченка не має нічого спільного з канонічним церковним християнським  Богом (Саваофом).  Такої ж думки притримується і І.Загребельний: «Візантійський Саваоф» для українського поета аж ніяк не був Богом, радше – символом чужого для нього світогляду й цивілізації. Релігію він сприймав як інструмент гноблення, національної, соціальної, політичної несправедливості, лукавство, фальш і лицемірство».

В той же час навряд чи можна погодитися з думкою І.Дзюби «У Шевченка повернення не було, його віра в Бога була постійною, хіба що поглибилася з віком під впливом духовннх страждань («БОГ, РЕЛІГІЯ, ЦЕРКВА В ЖИТТІ Й ТВОРЧОСТІ ШЕВЧЕНКА», 2004). Цей вислів міг бути вірним тільки за умови, якби мова в роботі І.Дзюби йшла про БОГА – Творця всього сущого, а не християнського Христоса, який так припав до душі І.Дзюбі. Ні, Великий Тарас не тільки добре знав світоглядну різницю між штучним богом, придуманим людьми (тим же Христосом), та БОГОМ-ТВОРЦЕМ всього сущого, але й для чого ця диверсія була зроблена!!!!

Така позиція поета (засудження штучності християнського бога, його матері і всих святих) зафіксована, зокрема, в польському емігрантському часопису «Przegłąd Rzeczy Polskich» (виходив у Парижі). В інформації про перебування Шевченка у 1859 р. в Україні зазначалося: «Говорив про реформу, про свободу, про надужиття уряду, а наприкінці сказав, що доти не буде їм добре, доки ось цей Дніпро не почервоніє… Коли ж його запитали, як це розуміти, пояснив просто, що треба вирізати всіх. Селяни відповіли йому, що це гріх — пролити стільки крові… Тоді він почав глузувати з віри і вмовляти, що господа бога, матір божу і всіх святих вигадали попи, щоб за їх допомогою дурити темний люд». Тобто ще за два роки до написання «Ликері» ВЕЛИКИЙ ТАРАС вже не тільки знав, але й публічно доводив дійсну сутність і так званого «господа бога», і «матері божої» і всіх «святих» християнської церкви ВИГАДАНИХ ТА ОБСТОЮВАНИХ  ПОПАМИ!!

За цих умов не зайве буде, на мій погляд, прояснити визначальні світоглядні розбіжності між так званим штучним богом Саваофом та Богом-Творцем, якого Тарас Григорович, шануючи увесь час, таки вивів наприкінці свого життя із підпілля на люди. Необхідно також знати, що надихнуло нашого Пророка на цей непростий та небезпечний крок.

Відповідь, знову ж таки, знаходимо у Великого Тараса. Оце “Карать і миловать не буде: ми не раби його – ми люде!” (вірш «Ликері», 1860) є основою Шевченкового богопочування, яке абсолютно несумісне зі світоглядом юдейського бога-рабовласника Саваофа. 

До речі, як оце «ми не раби його – ми люде!» напряму перегукується з його думками у вірші «Один у другого питаєм, нащо нас мати привела?» (1847), де він народження дитини в неволі (рабстві) дорівнює до стида Господнього:

«Які ж мене, мій Боже милий,

Діла осудять на Землі?

Коли б ті діти не росли,

Тебе, святого, не гнівили,

Що у неволі народились

І стид на Тебе понесли!»

А вірш же цей написаний за ТРИНАДЦЯТЬ років до «Ликері»! Отже можна сміливо говорити, що маємо справу з давно вистражданою ПРАВДОЮ, яку до пори до часу з певних причин (про що йшлося вище) Поет не поспішав оприлюднювати!

Наведу декілька думок, які проілюструють світоглядну НЕСУМІСНІСТЬ Бога-Творця та бога Саваофа щодо погляду на Людину, окрім вже наведеної вище «МИ НЕ РАБИ ЙОГО – МИ ЛЮДЕ!»

У Бога, на відміну від Саваофа (а тим більше Христоса) просити нічого не треба: він усе дав (де жити, як жити), включаючи Закони, за якими існує Всесвіт і, відповідно, має жити Людина. Дав Людині і можливість вибору способу та мети життя. Якщо вона хоче жити за своїми законами, то, очевидно, обов’язково вступає в протиріччя з Ладом Всесвіту з відповідними наслідками, негативний прояв яких і спостерігаємо зараз! 

У Саваофа все треба ВИМОЛЮВАТИ, ПРОСИТИ! Більше того, християни, наприклад, присвоїли собі для цього давню дохристиянську язичницьку молитву «Отче наш», попередньо спотворивши її сутність та пристосувавши до своєї рабської ідеології. В тому, що присвоїли молитву, нема нічого дивного – саме так християнська релігія зробила зокрема з УСІМА НАШИМИ ПРАДАВНІМИ СВЯТАМИ, обрядами… (адже свого – окрім міфів – у християнстві нічого немає!). Назву молитви підступно залишили, хоч в християнстві є БОГ ОТЕЦЬ тільки для свого сина, а інші ж усі – раби його! А от цікаво ЯК і ЩО спотворили!!! Сьогодні, в християнському варіанті молитви «Отче наш», є речення «Хліб наш насущний дай нам днесь». Так от, пропустивши лише одну букву (все продумано!) в слові «насущний» (було «НАДСУЩНИЙ»), текст був не тільки спрощений, а, взагалі набрав іншого змісту. Замість БОЖИХ ЗАКОНІВ (надсущний хліб), за якими треба ЩОДЕННО ЖИТИ, просто просять хліба для щоденного прожиття (чисто рабська психологія – релігія ж рабів). А зараз, аби приховати цю підступність і не виникало незручних та непотрібних питань, взагалі поміняли переклад на «Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні». І друга, не менш підступна зміна: в реченні «і не введи нас у спокусу» поміняли вже слово (було «НЕ ЗАЛИШ У СПОКУСІ»). Чи задумувалися колись християни, проголошуючи ці слова, над їх суттю? Яка б мати погодилася, аби її батько спокушав її дитину? Так була знищена велична сутність прадавньої молитви! Причому не тільки спрощена, але й зовсім змінена її сутність!

А от ще одна суттєва розбіжність! Згідно Звичаю (Божому Закону) Людина несе обов’язкову відповідальність за скоєне ЗЛО (не відкупитися, не відмолитися НЕМОЖЛИВО НІКОМУ – винятків нема!). Якщо Людина сама не може виправити здійснену провину, то відповідає її Рід до сьомого коліна! 

Тому і треба було його (РІД) знати до сьомого коліна. А важливість цього знання окреслена тим, що той (та), хто не знав (не знала) свій Рід до сьомого коліна НЕ МАВ ПРАВА ЖЕНИТИСЯ (ВИХОДИТИ ЗАМІЖ)!  Саме про це (і не тільки) нагадує нам РОДЗДВЯНИЙ ДІДУХ з його сімома гілками та числом колосків в гілках, яке ОБОВ’ЯЗКОВО має бути кратне СЕМИ! Якби про це знали українці ще змалку, вивчаючи Звичай, то скільки б бід можна було б уникнути!

Натомість християнство передбачає не тільки відпущення здійснених гріхів але й, більше того, видачу за грошову винагороду індульгенцій, які звільняють відповідальності за майбутні, ще не здійснені гріхи. Адже усе це прикрито міфом, що Христос взяв усі гріхи людей на себе! Чи не тут беруть початок беззаконня та корупція, які зараз нищать Людство: согрішив-покаявся-гріши далі. Сильний завжди може відкупитися. Трагедія, коли, починаючи зі школи, дітей учать не як жити по ПРАВДІ, за ЗВИЧАЄМ, а як заробляти гроші, як це робиться зараз. Що чекає в майбутньому таке суспільство?

Не можна не згадати ще одну суттєву розбіжність – абсолютно різні погляди на МЕТУ ЖИТТЯ. В своєму творі «Один у одного питаєм…» наш Пророк окреслює важливість знання Людиною МЕТИ свого життя:

«Один у одного питаєм, 

Нащо нас мати привела?

Чи для Добра? Чи то для Зла?

Нащо живем? Чого бажаєм?…»

Не даючи прямої відповіді, Тарас Григорович підкреслює важливість знання сутності Добра і Зла (а таку відповідь дає Звичай), але головна вимога озвучена нашим Пророком – не бути рабом (про це йшлося на початку допису).

Натомість усі християни від самого початку за визначенням «РАБИ БОЖІ»! І не рятує ситуацію те, що мета життя у християн  означена ніби гарно: «заслужити царство небесне»: адже раб може це заслужити лише ПОВНОЮ ПОКОРОЮ! До того ж, є підступне обмеження (про яке практично ніхто не згадує), чітко окреслене в Біблії: царство небесне заслужать тільки 144 тис. осіб (по 12 тисяч з кожного з 12 родів ізраїлевих). Шукати там собі місця представникам інших національностей (включаючи українців) – марна (дурна) праця! Чи знають про це християни-українці? Чи задумувалися над цим?

Перелік таких СВІТОГЛЯДНИХ НЕСУМІСНОСТЕЙ можна продовжувати ще довго, але й цих з головою достатньо, аби зрозуміти не тільки штучність та надуманість так званого бога Саваофа, але його повну неспівставність зі світоглядними позиціями Бога-Творця.

Вплив ЗВИЧАЮ на формування світогляду Т.Шевченка

Вплив ЗВИЧАЮ на формування світогляду Т.Г.Шевченка, як на мене, просто визначальний. В своїх листах, в творі «Розрита могила» (написаному, до речі на початку його творчості – 1843 року)  ще молодий Тарас приділяє Звичаю дуже велике значення, що може свідчити лише про те, що Український Звичай був не тільки відомим, але й шанованим в часи його дитинства в рідних Моринцях (чи, принаймні, у сім’ї Тараса). Він просто на той час не міг мати іншої можливості отримати інформацію щодо Звичаю. Про це також свідчать і його ранні твори. Досить навести слова старої відунки з його «Тополі» (1839), яка, до речі, була опублікована у першому виданні «Кобзаря» у 1840 році: «Та ще, чуєш, не хрестися – бо все піде в воду». А ще маємо «Катерину» (1839), яка також увійшла до першого видання «Кобзаря» і яскраво засвідчує, що в цьому творі молодий (але вже дійсно Великий) Тарас не тільки глибинне зафіксував Звичай «дівчина має виходити заміж незайманою», але й дав переконливу картину тих величезних негараздів, коли цей Звичай порушується! 

Панує думка, що Тарас Григорович протягом життя поступово еволюціонував, поки досяг своєї ВЕЛИЧІ. В чомусь це дійсно простежується, але сам  поет-арештант в своєму «Щоденнику» у записі від 20 червня 1857 року, не заперечуючи деяких змін щодо окремих речей, висловлює подяку Богу, що той допоміг йому зберегти світлі вірування дитинства, які могли виникнути лише завдяки Звичаю: «Странно еще вот что. Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе. Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего Всемогущего Создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенчески светлых верований. Некоторые вещи просветлели, округлились, приняли более естественный размер и образ».

Це дає підстави стверджувати, що йому був ближчим саме дохристиянський світогляд, аніж силоміць привнесений чужинський (християнський). Причому мова йде саме щодо Звичаю, а не про язичництво. На підтвердження цієї думки можна назвати два моменти: по-перше, в усих творах «Кобзаря» слово Бог вживається в однині, а не множині, як прийнято в язичництві; по-друге, в «Кобзарі» жодного разу не зустрічається назва будь-якого язичницького бога.   І це є головний ключ для розуміння його ставлення до Бога.

В згаданому творі «Розрита могила» Звичай взагалі піднесений на рівень чогось архіважливого, чому мала навчати Україна дітей ще змалку:

… «Чи ти рано, до схід Сонця

Богу не молилась,

Чи ти діточок непевних 

Звичаю не вчила?

Молилася, турбувалась

День і ніч не спала,

Малих діток доглядала

Звичаю навчала!»  

Як бачимо, поет тут чітко зафіксував наявність отого двовір’я (синкретичне вірування), завдяки якому і вижила Україна, причому християнство було основним (беззастережно підтримувалося на державному рівні), а Звичай знаходився практично в підпіллі (сповідувався нишком народом). Тому в творі бачимо, з одного боку, дань насильницькій християнізації – учила молитов, і, з другого боку, одночасне збереження правічного Звичаю – Звичаю навчала.  

Принагідно хочу розповісти сьогоднішню історію «Розритої могили» – її відновлення дуже символічне! Дехто скаже – випадок. Може й так. У людей все, як правило, випадкове, а от у Бога, як на мене, випадків не буває – там діють ЗАКОНИ. Як відомо, ця Святиня України стояла сплюндрованою майже 165 років. На час написання вірша її якраз розкопували москалі («на четверо розкопана, розрита могила»), що і обурило Тараса та спонукало написати цей дуже пророчий вірш – його б не завадило, до речі, знати напам’ять кожному УКРАЇНЦЮ. І не тільки знати, а й робити ДУЖЕ ПРАКТИЧНІ ВИСНОВКИ! Стояла б ця Могила такою і досі (звичайна яма в лісосмузі, заросла деревами та чагарниками – а може вже б і сліду не лишилося, як від більшості дійсних Святинь України), якби, як зазначає отаман Березанської сотні Михайло Ніколенко, «не взялася за цю святу справу далекого 1968 року молода ще тоді вчителька історії Березанської школи №1 Галина Рих. Це завдяки їй ми сьогодні знаємо, де та легендарна «Розрита могила».

Отаман Василь Середенко запропонував козакам засипати яму та відновити курган. Розповідає про це дійство Михайло Ніколенко:  «І ось 11 травня 2007 року зібралося біля Розритої могили товариство з усієї України: Трахтемирова, Києва, Букрина, Сум, Березані, Полтави, Переяслава–Хмельницького, Донецька, Яготина, Львова, Івано–Франківська, Запоріжжя, Черкас. За Звичаєм, на могилі вночі була велика ватра, було коло, була клятва, була тризна та були пісні. А зі сходом Сонця вдарила козацька гармата, урочисто підняли український прапор. І закипіла робота! Тяжка робота — візки, тачки, ноші, лопати, заступи, граблі, сокири, рукавиці, мозолі, водянки, поколоті пальці, спечені на Сонці спини і плечі… Були такі, що пропонували бульдозер, екскаватор, бо важко — та ні, хлопці–молодці, козаки насипали могилу шапками. Робота кипіла до вечора. Символічно, що з різних країв принесли вузлики землі і висипали тут». 

Тричі збирались козаки (до ста і більше чоловік кожного разу) і насипали курган 8 – метрової висоти та встановили на ньому Хрест-Сонце. Така подія – відновлення кургану-могили – відбулася вперше в Україні. А ще мріяли козаки (і цю мрію записав Михайло Ніколенко): «А буде з часом стояти на могилі і Козак Мамай. Ми ж можемо з упевненістю відповісти Великому Тарасу: «Ні, батьку, не розрита могила»…

Упорядкували місце коло кургану і стало воно ніби центром тяжіння козаків, небайдужих до історії своєї Землі українців… Стали збиратися на день народження Т.Шевченка, на день написання вірша «Розрита Могила», на свята, для вирішення своїх козацьких справ тощо. А назву залишили ту, що дав Т.Шевченко – «Розрита Могила». Стали приїздити на «Розриту Могилу» небайдужі українці та представники окремих організацій з різних місць подивитися та вшанувати відроджену Святиню. Зокрема, щорічно відвідують її делегації «Просвіти» та Спілки офіцерів України тощо. Навіть машиністи поїздів та електричок сигналять, проїжджаючи повз відновлену Святиню. 

Спливав час, але мрія козаків поставити на кургані МАМАЯ не забулася. І ось 1 липня 2020 року постать МАМАЯ, вирізьблена скульптором Олегом Вокалюком (осавулом Березанської сотні), зайняла своє почесне місце на вершині кургану, насипаного на місці «Розритої Могили». Кажуть, що такої події (встановлення МАМАЯ на кургані) в Україні не спостерігалось принаймні останні 400 років! Складемо дяку геть усім Людям, які долучилися до цієї конкретної і надзвичайно важливої справи – початку відродження історичної Правди. Скажемо їм СЛАВА! Їх дуже багато, але особливо хочеться виділити і згадати тих, хто увесь цей довгий час були мотором-організатором повернення Святині:

• Василь Середенко, отаман Звичаєвого козацтва «Букринська залога»;
• Михайло Ніколенко, отаман Березанської сотні;
• Олег Вакалюк, осавул Березанської сотні;
• Петро Іващенко, писар Березанської сотні.

Отже Великому Тарасу був відомий Звичай, Звичаєве право   – Божі Закони для Людей, які визначали буття українців, були зрозумілі всім та обов’язковими до виконання. Вперше офіційно Звичай спаплюжив, переінакшивши до своїх потреб (науковці, як завжди, пишуть, що для потреб держави) своєю «Правдою Руською» князь Ярослав Мудрий (в народі – хитромудрий, кривий). Науковці, як завжди,  відносять «Правду Руську» до видатних пам’яток права України, але, по суті, з її прийняттям був покладений ганебний початок нищення Звичаю! В подальшому князівська влада постійно переписувала Звичай, пристосовуючи до своїх вигод. Цей процес (рух в одному напрямі по обмеженню Прав Людини) продовжується до сьогодні. На цю тему можна було б багато говорити, але наголошу лише на одному: в кінці-кінців влада зробила товаром навіть Землю. Це при тому, що в Біблії стверджується настанова Божа: «А Земля не буде продаватися назавжди, бо моя та Земля» (Левіт 23.25). В той же час представники влади, проголошуючи себе християнами, відкрито ігнорують цю Божу настанову.

Якби прислухатися до порад Тараса, то Український Звичай треба  було б починати вивчати ще з дитинства (вдома, дитсадки), а випускники школи мали б вже настільки володіти їм, аби він став способом їхнього життя. Тоді б молодь знала і для чого треба жити, і, головне, як цього досягти. За цих умов і правічні Свята, і мова, і правдива історія, і герої та видатні постаті автоматично повернуться на свої почесні місця! В цьому випадку, наприклад, НІКОЛИ не могло б навіть виникнути питання щодо ПРОДАЖУ ЗЕМЛІ! Адже, за ЗВИЧАЄМ  продавати Землю НЕМОЖЛИВО!

Натомість пропонується вивчати в школах Біблію (сумнівну історію чужого народу, чужих моральних цінностей), що ще глибше поховає правічні корені ДУХОВНОСТІ УКРАЇНЦІВ – їх одвічний ЗВИЧАЙ, їх ЄДИНУ НАДІЮ НА ВІДРОДЖЕННЯ! До цього ганебного процесу долучаються і науковці – священики від науки, адже сучасна наука ЗВИЧАЙ дорівнює до звички, яка часто повторюється. Ні, шановні! Ніколи, наприклад, звичка КРАСТИ не стане ЗВИЧАЄМ, навіть якщо завдяки крадійству хтось став олігархом, чи, навіть, стане красти більшість народу. Крадій – він був, є і ЗАВЖДИ буде КРАДІЄМ!

Заслуговує, як на мене, на окрему увагу  кінцівка вже згадуваного твору нашого ПРОРОКА «Розрита могила»:

«Начетверо розкопана,

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Що там схоронили 

Старі батьки? Ех, якби-то,

Якби-то знайшли те, що там схоронили,

Не плакали б діти, мати не журилась.»

На початку вірша, як пам’ятаємо, згадувався (при чому двічі) Звичай. В кінці ж тільки задається питання без відповіді («Що там схоронили старі батьки?»), але при цьому підкреслюється височенне практичне значення відповіді: «НЕ ПЛАКАЛИ Б ДІТИ, МАТИ НЕ ЖУРИЛАСЬ»! ВЕЛИКИЙ Тарас ніби хоче, аби ми самі знайшли відповідь на це питання – так роблять батьки, аби діти росли розумними та кмітливими. На мою думку, мова у даному випадку могла іти лише про ЗВИЧАЙ, який уже на той час був ґрунтовно замулений та спотворений. А яка ваша думка, шановні читачі?

Т.Шевченко – ПРОРОК України

Дехто може подумати, що, приділяючи вище увагу Холодноярській республіці, я відійшов від теми, означеної у назві роботи. Та це зроблено свідомо з певної причини. Щодня у ФБ бачиш різноманітні згадки щодо здійснення пророцтв-прогнозів Ванги, Месінга, Жереновського, різноманітних «екстрасенсів», «провидців» …, а щодо Тараса Шевченка – ані чичирк! ПРОРОКОМ називаємо, а ЖОДНОГО разу не побачив згадок щодо пророцтв Тараса (хоч би про згадуваний вище «Холодний яр»), хоча більшість його творів – це попередження-пророцтва щодо нашого сьогодення вже збулося,  або ж збувається на наших очах – все ПРАВДА! Багато що вже збулося! Про його пророцтва щодо майбутнього християнства поговоримо дещо пізніше, а от передбачення сьогодення побачимо хоч би в раніше згадуваному творі «Розрита могила» (1843):

… «Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині, 

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі 

Москаль розриває…

Нехай риє, розкопує, 

Не своє шукає, 

А тим  часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві 

Господарювати,

Та з матері полатану 

Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати».

Що тут не так? Усе здійснилося на 100%. Більше того, Тарас вказує в цьому ж творі (і не тільки в цьому) і причину такої біди, але хто на це звертає увагу? Боремося з пам’ятниками тоталітарного режиму, а  Богдан Хмельницький як був шанованим в в царській Росії, і в часи СЕРИСЕРИ, так і залишається шанованим досі – всіх влаштовує. У Тараса Григоровича зовсім інша оцінка діяльності цього героя («Розрита могила», 1843):

 … «Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що, колишучи, співала

Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала».

Ще категоричнішу оцінку дій Хмельницького  бачимо у вірші «Якби-то ти, Богдане п’яний» (1859), написаному через 16 років після «Розритої могили», тобто не поміняв Тарас своєї думки:

«Якби-то ти, Богдане п’яний,

Тепер на Переяслав глянув!

Та на Замчище подививсь!

Упився б! Здорово упивсь!

… … ..

Амінь тобі, великий муже!

Великий, славний! Та не дуже…

Якби ти на світ не родивсь,

Або в колисці ще упивсь…

То не купав би я в калюжі

Тебе преславного. Амінь».

 Мабуть державі потрібно було б фундаментально (і ніяк не інакше) дослідити це питання та внести ясність: якщо Т.Шевченко помилявся – офіційно заявити про це, якщо ж ні – то не може бути в Україні принаймні нагород ім. Богдана Хмельницького, площ та вулиць з такою назвою… Коли є дві правди, то це означає, як мінімум, невизначеність, а це найкращий стан для існування брехні, в чому ми і продовжуємо спокійно жити, хоч СЕРИСЕРИ почив у бозі вже давненько.

В своїх творах поет не просто констатував нелюдське життя українців в християнській Росії, їх немислимі страждання та визиски, але й, як правило, називав причини цього стану, можливі шляхи подолання тої біди, методи боротьби і, головне, давав людям надію, часто озвучуючи свої передбачення майбутнього України, про що майже ніколи не згадується дослідниками творчості Пророка. Якщо в  попередніх дописах більше уваги було приділене віршам, де наводилися приклади нелюдських мук, страждань та різноманітних визисків українців, то зараз побачимо у творах Тараса Григоровича названі ним причини цієї біди, його бачення майбутнього України і, відповідно, реакція Бога на ці проблеми.

Хіба не актуально для нашого часу звучать слова поета у вірші «Осія, глава XIV. Подражаніє» (1859):

«Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі,

А так пишалася колись

В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

За що тебе Господь кара,

Карає тяжко? За Богдана,                                                                                                                                                      

Та за скаженого Петра,

Та за панів отих поганих

До краю нищить… Покара,

Уб’є  незримо і правдиво;

Бо довго довготерпеливий

Дивився мовчки на твою,

Гріховную твою утробу

І рек во гніві: – Потреблю

Твою красу, твою оздобу,

Сама розітнешся. Во злобі

Сини твої тебе уб’ють

Оперені, а зло зачаті

Во чреві згинуть, пропадуть, 

Мов недолежані курчата!..»                                                                                                                                                                              

У цих рядках бачимо і причину біди України, і страшне пророцтво щодо її майбутнього, якщо продовжуватиме і далі жити не за Божими Законами (в гріху). Ой як НА ЧАСІ сьогодні в Україні ця проблема. Аж КРИЧИТЬ! І вся справа, в першу чергу, в нас самих! Робімо висновки, бо пропадемо «мов недолежані курчата»

Ще категоричніше Тарас Григорович означує ці проблеми у вірші «Стоїть в селі Суботові», написаному у 1845 році (після першої зустрічі з кобзарем Х.Вовком). Винуватцями важкого стану України він бачить ХРИСТИЯНСТВО та МОСКОВІЮ! Причому християнство він, чи не вперше, відкрито називає «ДОМОВИНОЮ УКРАЇНИ», а москалів малює брехунами та грабіжниками.

«Стоїть в селі Суботові

На горі високій

Домовина України,

Широка, глибока.

Ото церков Богданова

Там-то він молився,

Щоб москаль добром і лихом

З козаком ділився.

Мир душі твоїй, Богдане!

Не так воно стало:

Москалики, що заздріли, 

То все очухрали.

Могили вже розривають

Та грошей шукають,

Льохи твої розкопують

Та тебе ж і лають, 

Що й за труди не находять!»

Чітко, зрозуміло, переконливо! Але набагато більшу вагу має кінцівка цього вірша, де він дає своє бачення-пророцтво майбутнього України та, відповідно, християнської церкви-домовини:

… «Не смійтеся, чужі люде!

Церков-домовина 

Розвалиться… і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ Правди засвітить,

І помоляться на Волі

Невольничі діти!..»

Поки що всі пророцтва-прогнози нашого Пророка збуваються. Сподіваємося, що і це передбачення скоро здійсниться, адже все більше людей починають прозрівати, зрозумівши антибожу сутність, штучність та примітивність християнства, його провідну роль у нищенні УКРАЇНСЬКОГО СВІТОГЛЯДУ, ЗВИЧАЮ, перетворенні СИНІВ БОЖИХ на рабів, причому в прямому сенсі! Недарма цей вірш практично не друкувався ні в московії, ні в серисери. А хіба зараз Ви часто чуєте його? Такі вірші ніколи не були потрібні ВЛАДАМ (ні світським, ні, так званим, духовним). Моя мама викладала українську мову і літературу у технікумі, була непоганим педагогом (принаймні так казали її учні), але до самої смерті (померла у 1988 році) не знала про існування цього вірша, хоча вдома у нас було два видання «Кобзаря». До мене вірш «Стоїть в селі Суботові» попав у 1990 році від бібліотекаря КПІ, активної рухівки Людмили Дорошенко (за що їй я дуже вдячний), списаний від руки на папері. Якось одразу припав до Душі і спонукав дещо переглянути в своєму світобаченні: не таким яскравим став Богдан Хмельницький, та й до християнства виникло не мало питань. Ще один доказ того, що «випадкових випадків» не буває.  До речі, мабуть саме під впливом цього вірша, моє захоплення християнством було недовготривале.

Ще чіткіше передбачення неминучого ганебного кінця християнської релігії (принаймні в Україні) бачимо в коротенькому за розміром, але  могутньому за змістом, вірші  “Світе ясний! Світе тихий!” (1860)

«Світе ясний! Світе тихий!

Світе вольний, несповитий!

За що ж тебе, світе-брате,

В твоїй добрій, теплій хаті

Оковано, омурано

(Премудрого одурено),

Багряницями закрито

І розп’ятієм добито?

Не добито! Стрепенися!

Та над нами просвітися,

Просвітися! Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленими піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!»

Усього 16 рядків, але як же вони насичені змістом – тут і опис прекрасного минулого, і тяжке сьогодення, і ПОРАДА що робити. А двічі повторене слово «просвітися» ніби закликає перейти від «ВІРИ» до «ЗНАНЬ», позбувшись, при цьому, усього того, що заважає жити у «Світі вольному, несповитому!»

У вірші «І тут, і всюди – скрізь погано» (1860) Тарас Григорович висловлює тверду впевненість, що «Сонце йде… і буде Правда на Землі»:

… «Сонце йде

І за собою день веде.

І вже тії хребетносилі,

Уже ворушаться царі…

І буде Правда на Землі!»

У подібному ж руслі висловлюється поет і у вірші «О люди! Люди небораки!» (1860), але, при цьому, ще й попереджає Людство про неминучість його покарання за осквернення Землі: 

Чи буде суд! Чи буде кара!

Царям, царятам на Землі?

Чи буде Правда меж людьми?

Повинна буть, бо Сонце сходить

І осквернену Землю спалить!

І це написано в ті часи, коли ще не було наукових прогнозів щодо можливих екологічних катастроф людства, тим більше через підвищення температури Землі, а наш Геній це вже передбачив!

Коли сьогодні запитуєш у молоді «Хто для Вас Т.Шевченко?», то найчастіше почуєш – поет, письменник, автор «Кобзаря», але практично НІХТО (принаймні мені не зустрічалося, хоча частенько задаю це питання) не скаже – ПРОРОК. Висновок – в школі цьому не навчають. Та і як будуть навчати, коли вчителі майже поголовно ХРИСТИЯНИ.

ПРАВДА ТАРАСА

Якщо б ми задали собі просте питання «Чому простий кріпак став не просто Знаним, але й ВЕЛИКИМ в Україні та далеко за її межами?», то відповідь  могла б бути тільки одна – він ВСЕ ЖИТТЯ СТОЯВ НА ПРАВДІ! 

І в своїх  віршах-сповідях, і в повсякденному спілкуванні з людьми, і в стосунках з владою ВЕЛИКИЙ ТАРАС (може тому він і ВЕЛИКИЙ) стояв на одному – НА ПРАВДІ! Хай на гіркій, неприйнятній більшістю, жорстокій…, але ПРАВДІ. 

Більше того, він навіть ототожнює ПРАВДУ і БОГА! Про це поет наголошує в «Неофітах» (1857):

… «Горе з вами!

Кого благати ви прийшли?

Кому ви сльози принесли?

Кому ви принесли з сльозами

Свою надію? Горе з вами,

Раби незрячії! Кого?

Кого благаєте, благії,

Раби незрячії, сліпії!

Чи кат помилує кого?

Молітесь Богові одному,

Молітесь Правді на Землі,

А більше на Землі нікому

Не поклонітесь»…

Можна лише дивуватися як, народжений і вихований в суцільно християнізованому суспільстві, Тарас зумів розібратися в цьому складному питанні, яке і релігія, і наука до сьогодні обходять сором’язливим мовчанням. Він спромігся вирватися з тенет вимушеного пристосувансько-облудного синкретичного мислення і стати на шлях ПРАВДИ – такі прориви під силу тільки ГЕНІЯМ! Він не прийшов таким у Світ – він став таким!!! За влучним виразом В.В. Яременка, Тарас Шевченко «пройшовши складний шлях самопізнання і національної ідентичності, вказав Україні національний шлях розвитку, який сьогодні виборюємо!». Став НАЦІОНАЛЬНИМ ГЕНІЄМ, ПРОРОКОМ саме завдяки постійному пошуку ПРАВДИ ЖИТТЯ, постійному відстоюванню цієї ПРАВДИ не дивлячись ні на що (згадаймо «караюсь, мучуся, але не каюсь»). В своєму практично біографічному вірші «Доля» (1858) він говорить про це прямо:

… «Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою, 

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, Доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя».

Ось життєве кредо нашого Генія висловлене ним самим, адже він, навчаючи людей, одночасно сам ішов тим же шляхом: «Як в світі жить, людей любить, / За Правду стать! за Правду згинуть! / Без Правди горе!» («Марія», 1859). Та і як може бути інакше, коли Правда для нього ПРЕСВЯТАЯ: «За Правду пресвятую стать» («Юродивий», 1857). 

В своєму творі «Подражаніє11 псалму» (1859) ВЕЛИКИЙ ТАРАС пророкує:

«Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих.. Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю Слово!

І це могутнє та всеперемагаюче слово  – ПРАВДА!

Взагалі увесь «Кобзар» насичений ідеєю Правди, відстоюванням Правди, боротьбою за Правду… Недарма  поняття ПРАВДА в його творах постійно супроводжують епітети свята, святая, пресвятая, щира… і як вінець – «ЖИВА ПРАВДА У ГОСПОДА БОГА».  Найчастіше синонімами до поняття ПРАВДА Тарас Григорович вживає найпочесніші слова СЛАВА, ВОЛЯ, СИЛА, ДОБРО… і як вершина всього – БОГ! Недарма дуже часто слово ПРАВДА логічно поєднується  поетом з поняттям СВІТЛО: СОНЦЕ ПРАВДИ, СВІТ ПРАВДИ, ЗОРЯ ПРАВДИ…

І вела його по цьому шляху пошуку ПРАВДИ-СЛАВИ всеперемагаюча любов до України: 

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї Душу погублю!

Таке найвище освідчення в своїй любови до України звучить, наприклад, в поезії “Сон” (“Гори мої високії..”, 1847).  Шевченко добре усвідомлює, що ризикує більше ніж життям – безсмертям своєї душі. Та заради України він готовий навіть на таку найбільшу жертву!

Тяжкі реалії життя, постійні пошуки ПРАВДИ і, головне,  безмежна ЛЮБОВ до України (і все це за присутності його ГЕНІАЛЬНОСТІ) вивели нашого ПРОРОКА на такі вершини розуміння сутності Бога, які ще і сьогодні (а пройшло більше 160 років) незрозумілі (або ж неприйнятні) більшості українців.

 А ще  обов’язково слід нагадати в яких умова жив і творив ВЕЛИКИЙ ТАРАС. Тільки вдумайтесь: Україна була ЗАКРІПАЧЕНА!!! Він бачив увесь трагізм безнадії майбутнього України в складі царської християнізованої Росії і сміливо ПОВСТАВ ОДИН проти імперської та релігійної сваволі! О Д И Н !!! І українці ПОВІРИЛИ ЙОМУ! Повірили його ПРАВДІ! Тому і став він Духовним Батьком, Пророком, Прапором нації, а його «Кобзар» – дійсною ДУХОВНОЮ БІБЛІЄЮ українців.  Сьогодні українці є тільки тому, що він тоді йшов важкою і небезпечною дорогою пошуку ПРАВДИ, з честю пройшов цю дорогу, пізнав СИЛУ ПРАВДИ і, головне, показав нам цей шлях! Цю Правду боялися його полохливі землячки-малороси, боялася царська влада, боялася Радянська влада, боїться її і сьогоднішня влада Незалежної України та всі пристосуванці коло неї! Може тому у неї таке й відношення до ВЕЛИКОГО ТАРАСА, коли, наприклад, про його пророцтва НІ ЧИЧИРК!

Більше того, адже було і є не тільки замовчування, а й свідоме перекручення текстів Тараса. Ось маленький приклад, як спотворювалася та продовжує спотворюватись ПРАВДА Тараса. В вірші «Не завидуй багатому» (1845) слова «Нема Правди на всій Землі. Хіба що на Небі» за радянської атеїстичної влади  були замінені на: «Нема бога на всій землі. Нема і на небі».  Наші сучасні християни-редактори такого написати  про Бога не могли, тому дали інший варіант: «Нема раю на всій землі. Та нема й на небі.» Але це, як кажуть в Одесі, «дві великі різниці» – від Правди Тараса у вірші вже нічого не залишилося! 

 Але геній ТАРАСА доніс ПРАВДУ нам! Може вже на часі дослухатися до слів Пророка та долучитися до ЙОГО ПРАВДИ: зрозуміти, нарешті, що штучно надумані та силоміць нав’язані нам Саваот-Христос нічого спільного н6е мають з БОГОМ-ТВОРЦЕМ; що НАЙГАНЕБНІШЕ БУТИ РАБОМ (хоч і божим); що ЗАКОНИ БОЖІ – ота БОЖА ПРАВДА, за якою створений та існує Всесвіт (для Людей – Звичай), діють незалежно від того, чи знаємо ми їх чи ні; що давно на часі повернутися до життя за Звичаєм… Тільки тоді ми можемо вийти на ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ШЛЯХ ПРАВДИ та, нарешті, сповниться оте ШЕВЧЕНКОВЕ НЕЗАПЕРЕЧНЕ: «В своїй хаті своя й Правда, і Сила, і Воля» («І мертвим, і живим, і ненародженим…» (1845).
Автор: Волелюб Добжанський

Книга, яку можна замовити тут: https://sribnovit.com/product/%d0%bc%d0%b5%d1%87-%d0%b0%d1%80%d0%b5%d1%8f/

Меч Арея.

Меч Арея на захисті Русі-України

Українець мусить здобути собі свободу, і нехай здохне і розсиплеться на порох клята московія! Мусить добути своє визволення з рабства національного та політичного.

1. У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю.
2. Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як жеж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба.
3. Волі українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців.
4. Настане час, і не словами будемо з’ясовувати суть – Революційне змагання — це національна боротьба в площині духовності, культури, боротьба суспільно-політична й мілітарна, за повне знищення існуючого стану, його змісту й за побудову цілком нового, під кожним оглядом кращого стану, який відповідає потребам і бажанням українського народу.Щоб мати авторитет — треба мати силу! В житті народів рішає закон сили й боротьби.
5. Найбільші зусилля і жертви — це лише наш обов’язок супроти минулих і майбутніх поколінь.
6. Хай згинуть наші імена, щоб тільки жила вічно українська нація!
7. Меч революції є политий кров’ю її ворогів і катів народу, але освячений жертвами та прапором великої ідеї.