Давно це було, ще коли Камінне село було живим і жили там справжні люди. Дерева в цьому лісі росли велетенські, підпираючи своїм віттям Небо і часто в тому вітті плутались бавовняні хмари, проливаючи на спраглу землю срібний дощ, що напував і очищав все навкруги. Вдень, по самих верхівках тих древніх дерев, торохтів своєю золотою колісницею Ярило, а вночі в вузенькому сріблястому човнику, плавно ковзала по листочках Магічна Луна, розсипаючи по небу яскраві іскорки. Жили в тому лісі звірі дивні, паслися Єдинороги і Крилаті коні, пурхали з дерева на дерево Жар-Птиці, плавали в чистих озерах золоті рибки, отаке магічне то було місце.
Жили в тому прекрасному лісі, Крилаті Люди, древні , як сам Всесвіт,
первозданні і первороджені. Високі, статні, з ясними очима і добрим норовом, мали на спині два пречудових крила, що легко підіймали кожного, до самісіньких небес. І молились ті древні люди не ідолам, не іконам, не придуманим богам, а вкладали енергію своєї молитви в Землю-Матінку, бо годувала вона їх, в Водичку джерельну, бо напувала вона їх, в Сонце-Ярило, бо зігрівало і очищало, в Вітер, бо рухав повітря, що наповнювало їх легені життям.
І жили ті Крилаті Люди в мирі і злагоді, не зачинялись на замки їх будинки та скрині, а для кожного, хто потребував води і їжі, стояли їх хати відчинені, навіть коли нікого не було вдома. Вдень, Крилаті Люди трудилися, хто в полі, хто в саду, хто тканину тче, хто нитку пряде, хто хліб пече. А вночі, коли фіолетовий оксамит огортав все навкруги, розправляли ті люди свої Крила, виходили до них з лісу такі ж крилаті коні і злітали вони до самих верхівок прадавнього лісу, до віття велетенських дубів і сосен, лип і грабів, ясенів та осокорів. Прогулюючись по тих верхівках, дихаючи нічною прохолодою,
милуючись Природою та первозданною красою Стихій, мріяли Крилаті Люди про гармонію у Всесвіті, про кохання та далекі краї. Запалювали в Небі різнокольорові Зорі своїх мрій і горіли ті Зорі на Небі, вказуючи кожному життєвий Шлях, що приводив до Мрії. Світили ті Зорі яскравими діамантами, розсипаними в нічному Небі, кожному, хто вмів мріяти і кохати. Та якось прочула про тих Крилатих Людей древня і темна Богиня Мара, заздрість промайнула по її зморшкуватому чолі, бо не мала вона крил, не мала мрій, тільки мала п’ятеро доньок, і звали їх: Жадоба, Гординя, Невігластво, Заздрість і Страх. І схожі були ті доньки на звичайних дівчат, прекрасні, юні, статні і гарно вбрані, але не мали крил, бо серця їх були наповнені чорним туманом і не вміли вони любити і мріяти. Прийшли ті
дівчата в село, де жили крилаті люди, та й розбрелися поміж них, почали спокушати: то владою, то славою, то золотом і сріблом, та не спокушалися Крилаті Люди, бо мали цінніші речі: чисте велике Серце наповнене щирістю і любов’ю і яскраві Зорі Мрій, що не давали збитись зі свого Шляху. Розізлилась Мара і її доньки, та й напустили в селище чорний туман Страху, закрив він нічне небо, не змогли пробити своє світло Зорі Мрій і почали губити свої величні Крила люди. Та як не чіпляли ті крила собі на спину доньки Мари, так і не злетіли, бо дуже тягне до Землі: Жадоба, Гординя, Невігластво,Заздрість і Страх.
З тих пір оселились доньки Мари поміж людей, ходять і не дають злетіти забираючи крила, але й самі літати не можуть. І стали люди зачиняти свої будинки і скрині на замки, стало багатством рахуватись: не щедра земля, чиста вода і свіже повітря, а золото і срібло. І коплять люди мертвий метал і папір, вирубуючи при тому древній ліс і висмоктуючи недра Матінки-Землі, травлять повітря отрутою, що не дає їм же дихати на повні груди. І щоб заглушити тугу за своїм величним минулим, придумали ті люди собі інших богів та й забули чиї вони діти, забули тих, хто щосекунди тримає їх живими.
Розлетілися по далеких світах Жар-Птиці, розбрелися Єдинороги і покинули ці місця Крилаті Коні. Опустів прадавній ліс, бо рубали його задля грошей, обміліли ріки і перестала водитись золота рибка, бо лили туди бруд. Навіть Сонце-Ярило, сумно виглядало із-за чорного туману Страху, що отруював Серця. І скам’яніло село від туги, бо журилося за давніми часами, сумувало за Крилатими Людьми, що мали Мрії і любов в своєму Серці, щоночі гуляючи по Небу запалюючи дивовижні Зірки, для всіх без винятку у прекрасному
Світі, де не було місця: жадобі, гордині, невігластву, заздрості і страху.
Не знаю, скільки часу пройшло з тих пір, може сотні років, а може й тисячі, скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться. А почала в людських серцях пробуджуватись туга за Небом, за справжніми цінностями, за тим магічним світом, де не було Мари і її доньок…чуєш цю тугу в своєму серці? Прислухайся до свого серцебиття, тук-тук, тук-тук, тук-тук. Вдихни глибоко повітря, ще раз, ти стоїш в цьому магічному місці, навкруги тебе прадавній ліс, що підпирає своїм віттям Небо, між дерев розкидані величезні камені, що колись були живим селом, десь вдалині чути спів казкового птаха, що сяє
всоїм оперенням. Раптом, ти відчуваєш, як за спиною в тебе щось
ворухнулося, тебе хитнуло з боку на бік і з легким ледь чутним шелестінням, поміж твоїх лопаток розправилися два могутніх крила! О, Матінко-земле, яке прекрасне, це забуте відчуття, знову розправити свої, колись втрачені крила!
Крила безумовної любові до всього живого і віри в божественність себе і проявленого Світу. Крила, що нагадують справжні цінності життя. Розправ їх повністю і спробуй ними на смак повітря, ось повітря наповнює собою кожний вигин твоїх крил і ти злітаєш. Злітай, чуєш? Прийшов час відродити первозданність і первородженість Крилатих Людей, що тримають своїми крилами Всесвіт і запалюють в Небі Зорі. Помах, і ти вже підіймаєшся до верхівок велетенських дерев, а поряд вже вітають тебе своїм іржанням Крилаті Коні і вторять їм з глибини лісу Єдинороги. Ой леле, яка прекрасна
планета з висоти пташиного польоту! Потічки і річечки мов блакитні стрічки , що впали прямо з небес поміж цих велетенських дерев! І смарагдова зелень, що перемішана першим осіннім: бурштиновим і гранатовим листям. Почуття польоту захоплює, як же давно ти літав, яка це насолода, відчуття повної свободи і безмежної радості! А десь далеко внизу, з переляком, на тебе дивляться Мара і її доньки, бо не мають більше влади над тобою! Візьми вогонь свою відкритого Серця і запали в Небі свою Зірку, хай світлом своїм розжене туман Страху і осяє твій Шлях!

Чим більше, сьогодні ми запалимо Зірок, тим швидше прийдуть на нашу Землю радісні часи,коли все прийде в гармонію і на нашій планеті знову житимуть Крилаті люди, що берегтимуть те, що дійсно цінне: Землю, Воду, Сонце, Повітря, Ліс, Тварин, рослини і свою щиру добру Душу, і Крила за спиною, що звуться Віра і Любов.

Автор: Древлянка Дара ( Лариса Гуцелюк)

Книга, яку можна замовити тут :

ФЕНОМЕН НЕЗНИЩЕННОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. ЛАРИСА МАРЧЕНКО

Основоположник нової української релігії РУНВіри Лев Силенко пише: «Українці довгі століття жили в неволі. Неволя збіднила їхній колись добрий характер, кинула в безодню гріха. Ми знову вийдемо на дорогу справжнього життя, якщо зможемо кожен сам у собі, подолати жагу до пиятики і об’їдан- ня, позбутися заздрості, зрадливості, дратівливості, неорганізованості, улес- ливості, лицемірства, лінощів, самолюбства, жорстокості, свавілля, докірли- вості. Хто не зможе подолати в собі ці вади, той не здатний бути вільною і шляхетною людиною. І коли народ складається з таких дочок і синів, горе такому народу. Щоб Україна стала квітучою, ми повинні стати народом з розвиненою уявою, винахідливістю, наполегливістю, послідовністю.

Щоб українець став Людиною з великої букви, він повинен викону- вати заповіді рідновірів, нам потрібно переосмислити себе, нашу систе- му виховання, наші духовні і моральні цінност