На значному обширі українських земель побутують уявлення про персонажів, загальновідомих під назвою мавки, чи нявки. Це насамперед традиція Карпат, а також Поділля, історико-етнографічної Волині. По суті, мавки в багатьох аспектах є майже аналогами русалок. Водночас низкою ознак вони подібні, а нерідко й майже тотожні іншим демонологічним жіночим персонажам: майкам, лісним, бісицям, богиням, мамунам та ін. Як й у випадку з русалками, трапляються відомості про русалімів, так і мавка-нявка може мати чоловічий корелят — нявкуна.

За походженням мавки близькі до потерчат: «Мавками ставали нехрещені діти, що повмирали».^[1542] Власне, і самі назви мавка чи нявка дослідники виводять від давньоукраїнської назви навіє — «померлі». Згідно з іншою версією, ця назва походить від характерних звуків, які видають мавки: «[Нявки-мавки] — се нехрещені душі дїтий, шо перед зеленими сьвйитами блукают по польих та над водами, та голосьит: «Мав, мав».^[1543]

На Проскурівщині (нині — Хмельницький район Хмельниччини) мавок сприймали як дітей, яких украв чорт.^[1544]

На вигляд мавки — це вродливі зеленоволосі дівчата, які живуть у лісі. Вони не мають спини, так що ззаду видно нутрощі:

— «Нявки-мавки — се такі бісицї, шо з переду йик чельидина, а з заду видко їх утробу; ноги у них, йик у дитини, а голова жіноча».^[1545]

— «Няўки — се чудово гарнї хлопцї й дївчата, які лиш тим ріжнять ся від чоловіка, що тулів їх від сторони плечий цїлком отвертий».^[1546]

— «Мавки — то, кажуть, є такі дівчата в лісах, гарні дуже, з зеленими косами».^[1547]

— «Мавки — то такі були панночки гарні. В них коси такі зелені і ззаду видно всі нутрощі. То таке старі люди розказували».^[1548]

Поширеними є уявлення про танці мавок на так званих ігровищах: «Мавки — то в лісах є такі пані з зеленим волоссям, а ззаду спини нема і всі нутрощі видно, і вони танцюють так…»^[1549] Ці галявини-«ігровища» можна пізнати по тому, що на них не росте трава.^[1550] Згідно з матеріалами Оскара Кольберґа, навпаки, «мавки бігають горами й долинами і висаджують на них цвіти».^[1551]

Танцюючи, хлопці-нявки нібито співають: «Бодай тато не прощен, не прощен, / Що я умер не хрещен, не хрещен!» Дівчата ж співають: «Бодай мама не прощена, / Що я ўмерла не хрещена!»^[1552] Характерною для них є й інша пісня: «Вони сходьи си на розіграх, свйито перед Иваном, та співают тонким голосом:

Йик би ни цибульи, ни чиснок

Та ни кидрове зільи анї юдове зїльи,

То був би наш сьвіток».^[1553]

Мавок іноді наділяють здатністю ссати людям груди:

— «Вони ізсисают людий».^[1554]

— «Була одна жінка, вона вродила дитинку — і в потік, то така була як то трясовина, шо не мала дна, і вона причепила камінь і втопила ту дитину. Рано чи пізно мотузка здримніла, камінь лишивсь на долині, а дитинка сплила. Та люди ввиділи, шо там плаває дитина, але якось витя[г]нули гаками ту дитину і шукали ту жінку. Переважно кажуть, шо з таких дітей робляця мавкі, русалкі чи потерчата, в нас кажуть, шо то мавкі. От деколи дівчині маленькій або дитині маленькій приходять і ссуть груди, в дитинки спухають груди, то кажуть, шо її ссуть мавки. Дитина маленька хоче їсти, і вона чіпляється до кого видит. Кажуть, шо треба класти копійки до таких грудей, шо треба якімсь зіллям мастити свяченим або ту свяченину прикладати, шо на Спаса, як яблука святять, то той букет, я ше сама зберігаю, шоб на смерть подушка була».^[1555]

Так мавки можуть робити як покарання за те, що чіпали троєцьке зілля, заткнене по грядках: «В Зеленици вірять також, що зле робить «кігітна» жінка, коли витягне з грядок майку, себ то галузку, яку заткнено на Зелені Свята; тодї приходять Нявки до неї в ночи, коли спить і ссуть її грудь; можуть також ссати дитину, а навіть мущину, а то за промах матери».^[1556]

Згідно з матеріалами П. Чубинського, на Поділлі, у Літинському (Вінниччина) та Проскурівському повітах вірили, що мавки, або ж лоскотниці, живуть у лісах і з’являються людям як молоді вродливі дівчата. Вони привертають увагу стрічного своєю красою, заводять розмову й, кокетуючи, заманюють, а відтак залоскочують свою жертву.^[1557]

Майки

Дуже схожі на мавок-нявок за народними уявленнями майки. На них також здебільшого перетворюються померлі неохрещеними діти:

— «Майки — то нехрещені діти».^[1558]

— «То тоже, як діти не хрещені, родєть та прикопають де, та й з того майка зроби сі, але я де знаю, шо то таке, та майка».^[1559]

— «А в нас зараз то кажуть, шо з тих дітей [нехрещених] виростають майки».^[1560]

— «Колись були майки, а зара[з] вже нема. Майками ставали нехрещені діти, закопані діти».^[1561]

— «А майки — се осі душі, шо нехрещені».^[1562]

Про таку генезу майок свідчить також спів, який нібито подекуди можна почути під час їхніх танців. Він тотожний співу мавок і потерчат:

— «То такі файні дівочки, шо їх мама не хотіла та й лишила десь чи закопала, то вони співають: «Аби моя мама царства не дістала, бо якби була мене породила, то я б сі на світі жила».^[1563]

— «Бодай мати не прощена, шо я хожу нехрещена», — то вони таке співали. І то кидали (кидали щось за крижмо — В. Г.), говорили — і воно вже було хрещене».^[1564]

— «Тих нехрещених дітей називають стратуни, а ті, шо їм воду свячену зіллють, хоть і вони нехрещені, а воду їм зілляли, то то вже майочка, то вже не стратун. Вони збирались, і танцювали, і дівчатка казали: «Моя мама не прощена, шо я вмерла нехрещена». А хлопчики казали: «Мій тато не прощений, шо я вмер нехрещений».^[1565]

— «Ну, кажуть, шо шось такє є, майки, але я не знаю, чи то правда. От якби вам такє трапилось, то це ж діти нехрещені, і от воно летить і просить: «Хреста, хреста». І воно каже: «Моя мама не прощена, шо я вмерла нехрещена». І шось, якщо маєш на собі похоже на крижму, хустку, саме краще то кинути, і воно вже буде напівхрещене. Воно тако як йде, то так як вітер дує».^[1566]

Місця танців майок можна пізнати за витоптаною травою: «Майки — померлі нехрещені дівчата і хлопці. Вони танцюють на полі, і в лісі, на полонині,— де витоптана трава. Коли в камені є дірка, то тут танцювали майки. З тої дірки п’ють воду дятли».^[1567]

Подекуди відзначали зв’язок майок із водною стихією:

— «Майка, то я тобі можу це казати від мого тата, — то на Івана не можна ся купати, бо може майка затєгнути в воду, і на Зелені свєта».^[1568]

— «То кажут, шо є такі майкó, шо в воді купалисі».^[1569]

— «Майки, то колись говорили, шо вони в озерах».^[1570]

На зріст майки дуже малі, що природно з погляду на їхнє походження з «безпірних» дітей. Дві майки могли нібито поміститися в один чобіт: «Були майки, які були дуже малі, вони танцювали на полі, це малі діти. Дві майки могли влізтися в чобіт».^[1571]

Іноді майки, як і мавки, постають в описах гарними зеленоволосими (або ж просто довгокосими) лісовими дівчатами:

— «Майки — то такі дівочки, вони по лісах живуть, вони такі гарні, мають зелені коси, хороводи водять».^[1572]

— «Майки — як звичайні дівчатка, мали сукєночки, довге волосся, бо їх ж не стригли. На Івана Купала вони показуються, виходять на Івана. Звідти вони виходять, де вони прикопані, і потім туди і вертаються».^[1573]

Майки подібно до мавок можуть мати таку ознаку, як відсутність спини: «На вигляд майки — як дівчата, крижі тільки мають відкриті, так що видно нутрощі».^[1574]

Демонічна природа майок яскраво виявляється в тому, що вони, як і вся «нечиста сила», бояться блискавки. Від неї майки нібито ховаються під ліщиною, яку, як відомо, блискавка оминає:

— «Колись росказували, шо як дівчина чи жінка дитину стратит, то тоти діти якимись майкáми ходіт, і вони ховаюця під майинов, під лісков, під ліщинов».^[1575]

— «Тато казали, шо та майка виглядає так, як дівчата. То хлопці молоді колись, казали, шо виділи тих майок, шо вони під ліщинов, шо вони переважно під деревом, під ліщинов чогось вони сі збирали вкупочку».^[1576]

Вважають, що ці демонічні істоти ссуть дітям та підліткам груди, які внаслідок цього підпухають і болять:

— «Казали люди, шо були якісь майкó, шо груди сцуть, шо цицьки дитині ге напухають. Ну а тепер нема».^[1577]

— «Бýло таке, шо цицьки напухали, і тото, каже, майки ссут. А шо воно таке, то я вам не гóден сказати».^[1578]

— «А майки, кажут, шо то в мене груди болєт, як я ше нежонатий. Та й так ше розбéруся, хожу без сорочки, — вони кажут, шо то мене майки сцут, шо то в мене груди так, як у жінки».^[1579]

Подекуди стверджують, що ці істоти ссуть груди лише нехрещеним дітям: «Казали, шо майкó, як дитина нехрещéна, ссали дитину. Такі в дитини груденє´та великі, підпухнут»,^[1580] — у цьому нюансі також виявляється демонічна природа майок. Іноді те саме розповідають про дівчат: «То казали, шо є такі майкó, шо навіт можут сі присосувати дівчині до грудей, шо ссут молоко…»^[1581] А дехто стверджував, що вони ссуть першу чи останню дитину в сім’ї: «Майкó якісь ссут, як вродиця перша чи послідна дитина. Мáйка груди ссе».^[1582]

Нерідко ж вірять, що мйки можуть ссати й дорослих:

— «В моєї баби було дев’ятеро дітей, то в них вмирали діти великі. В неї було дев’ятеро, і лише двоє вижило. Та вже колись вмерла дитина, а вона вже така була, шо з песиком гралась, постійно з ним гралась, і вже її поховали, — та й баба лягла спати і чує, шо двері рипнули і за кимсь песик пустився бігти. Баба скочила на лавку, а та дитина вже прибігла до грудей, молоко пити, і баба вже пригорнула її до грудей та й кажуть: «Петре, ану засвіти лямпу». Та й дідо засвітив лямпу, то баба мусіла їхати в Саджаву (с. Саджава Богородчанського району — В. Г.) до Паливоди (місцевий ворожбит, знахар — В. Г.), аби бабі рукі розв’язало. То дідо відвіз бабу туда в Саджаву, і Паливода розв’язав бабі рукі, а якби не розв’язав, то б осталася калікою, бо рукі задерев’яніли і не можна було розщепити. І більше не приходила та дитина».^[1583]

— «Казали, що майки ссут соски чи в хлопів, чи в жінок, і ту людину болит. Але стараються ту дитину покропити хоча би свяченов водов».^[1584]

Безумовно, привертає увагу співзвучність назви персонажа й назви троєцького маю (клечання) — майка, майина, маївка. Про зв’язок між ними свідчить не лише приурочення явлення майок до Зелених свят, але й заборона чіпати троєцький май на «землі»: «Ка’, то, от в маю місяци, як дівчинка мала, в неї ше груди не віростают, починаются, такі колючки, і в неї болєт груди, то кажут — майки сцут. Майка сце. То казали, шо майку таку, шо маїтси в городи, то не можна її кóвати, бо то майки сцут. Чи й хлопчика болєт груденята, цвóрки, — то майка сце. То істота така. Не можна людині тручáти ту маюху — єк ми вже замаєли в городі».^[1585]

Май водночас використовують і як ліки для вражених майками грудей:

— «Якщо дитина маленька, як їй груди пухнут, то тоте листє треба сховати, лиш би на них дощ не капав, і тоте листє треба прививати дитині до грудий».^[1586]

— «Маївку прикладали, на Зелені свє´та маївка, шо то хати…»^[1587]

Окрім троєцького маю, як лікувальний, а радше апотропеїчний, охоронний засіб прикладали до грудей монети або навіть монети з калом:

— «Майкó — мáйка дитину сце, то треба копійку прикласти».^[1588]

— «На копійки брати калу і прикладати, як майкó груди сцуть».^[1589]

Найцікавішим із виявлених способів протидії майкам було, однак, прибивання над дверима з внутрішнього боку хатньої стіни спеціально зроблених для цього ляльок-мотанок: «Є майкó, шо діти ссут маленькі. Груди такі тверді, дитина не спит. Клалисмо копійки, а потому казали пелéнки дерти, і ладити три ля´льочки, тако докупки з’єзувати і над дверами прибивати. Вона вже не пíде до хати. Такі маленькі ляльочки біленькі. Цвєком прибивали серед двері. Звити так, шоб головка бýла».^[1590]

Про цей та інші засоби йде1ться, зокрема, у такій бувальщині: «В нашого Васильи майки сцали: ссали з грудий кров і так були відосцали ціцьки, що аж молоко йшло з грудий дітини. Я мусила дві неділі стояти над колисков, бо лиш відóйду, як дітина дальше плаче, бо майки сцали… Ми ходили до Анни М., і в’на ладила кукли та клала коло дітини, та не помагали кукли; потому повивалисмо у шлюбне (в запаску і хустку шлюбну: під голову — хустку, в запаску — повивалисмо); потім клали образи з церкви — фани. Як поклали фани, то вже тоді не мучило дітвака, але вчепилосьи до мене, той дух, і мені здавалосьи, ніби довкола мене літали птахи і лоскотали крильми, так що я не могла цілу ніч заснути. Та післьи тої ночи майки лишили нашу хату».^[1591]

Майки нерідко є персонажами народних казок та легенд. Зокрема, в одній із казок ідеться про те, як парубок узяв майку за дружину:

— «Колись як нищили дітей, дівка як стидалась чи що, то ту дитину видерла і десь її просто прикопала, а та дитина потом росте та й майка робиця. Та й котра людина щаслива, то в теї людини просить хреста. А як є якась людина щаслива, шо чує голос тої дитини, бере з лівого пальця кров, і бере хустинку, і хрестит: «Як дівка, най буде Марійка, а як хлопець, най буде Іван». І ту хустинку кидає, і та хустинка в повітрі летит до тої дитини, котра дитина просить хреста, і та дитина потому маєчку робить, і вона вже робиця така файна дівчина. І на Івана така є площадка, і ті дівочки там бавляться, співають, танцюют.

А єден хлопець, ну, говорили, шо є майки, а той хлопець пішов і хотів видіти, яка то майка, та й пішов туди. А пішов до ксьондза спитав, як би він, шоб ввидів ті майки? Та й ксьондз каже, шоб він сховавсь в такому капелюсі невидимка. Каже: «Візьмеш той капелюх, і вони не будуть тебе видіти, і ти зможеш вийти до тих дівок». Той взяв той капелюх, та й пішов, та й дивиться, а дівочки так танцюють та й все співають: «Шоби моя мама Царства не дістала. Якби була мене породила, я була б на світі жила, я би собі заробила та й була б на світі жила». Танцюють і так співають. А той хлопець дуже сподобав єдну дівчину, таку дуже файну. Та й пішов до ксьондза та й каже: «Мені єдна так сподобала майочка. Як би я міг її узяти?» А він каже: «Підеш на другого Івана та той знов той капелюх візьми, вони тебе не будуть видіти, але ти візьми єден чобіт та й кинеш той чобіт межи них, котра тобі сподобалась. Та той чобіт ухопить і буде натягати, а не буде знати, як то надягати, та й буде надягати на дві ноги. Та й ти її так злапаєш, бо вона не зможе тікати».

Він пішов, зробив собі єден чобіт, та й пішов, та й знов надів той капелюх, та й знов сидить дивиця. А ті танцуют, а він кинув той чобіт, а вона вхопила той чобіт та й пхає ногу, та й пхає другу ногу. Вже кинув той чобіт, вже й злапав, та й каже: «Ти тепер будеш моя жінка». А вона каже: «Буду». Вже він привів її додому, вбрав її в шмаття своє та й йде до ксьондза, бо хоче вже з нею шлюб узяти. Вона каже: «Я з тобою шлюб візьму, лише шо я буду робити, аби ти в мене не питав. Як тілько мене запитаєш, то тілько мене будеш видіти».

Ну, то він вже роки жив: шо вона робила — він нічо’ її не питався. Вона з ним не сідала їсти, він не видів, коли вона їст. Все питався: «Шо ти їш?» А вона каже: «Я тобі даю, а ти їш». А вона все в дванадцятій годині пропадала десь. Вже роки пройшли, вже дитина була, а він каже: «Ти знаєш, кілько я тебе не питався, ми вже роки жиємо, а я тебе не питався, шо ти робиш. А тепер я тебе запитаю, де ти вночі діваєшся, шо ти не їш? Я тебе не вижу, аби ти їла» (Вона все мовчить — піде на цвинтар та тих материних кісток полиже.) Та вже вона йому каже: «Я йду на цвинтар, за мамин гріх я їй кістки облизую. Я тобі скажу, шо я їм, — ото я їм». Як вона сказала, то вона й пропала.

Як вона пропала, то йому вже гірко було, він її любив, та й дитина була. Та й йде знов до ксьондза та й каже: «Отче, вона мені казала, шоб я не питався, а я поінтересувався та й поспитав». А ксьондз каже: «Знов на якесь свято іди собі, і будеш молитись. Будеш іти, буде така дорога, а там буде така гора, шо ти до неї не годен вилізти, але, може, ти й вилізеш».

Він вже так іде, іде та й молиця, та й приходить до тої гори, а там така схильна гора, шо він не годен на неї вилізти, але почав молитись і якось виліз. Та вже виліз на ту гору, а там, на горі, нема хатів, лише єдна хатчина, і там світиця. Він пішов під вікно, дивиця у вікно — а то його жінка та й дитина. А дитина ввиділа та й каже: «Мамо, тато, тато!» А мати каже: «Дитино люба, той тато не годен до нас зайти». А та дитина далі: «Тато, тато!» А жінка вийшла надвір та й каже: «Шо то за Божа душа? Як хтось є, то покажися». Та він показавсь та й каже: «Кілько до тебе добивався…» І вже як вона його ввиділа, то він вмер тоді».^[1592]

— «То такі файні дівочки, шо їх мама не хотіла та й лишила десь чи закопала, то вони співають: «Аби моя мама царства не дістала, бо якби була мене породила, то я б сі на світі жила». Та й так танцювали. А був один хлопець, їх бачив, а вони не виділи його, бо він ся сховав. Так йому хтось казав, шоб він сі сховав. Та й одна дівчина йому дуже сі сподобала.

Він пішов до ксьондза та й каже: «Ви знаєте, мені так та майочка сі сподобала, як я маю її зловити?» А ксьондз йому каже: «Зроби собі, каже, чобіт один, та й на другого Йвана йди на те саме місце. А вона не знає, як його надягати, то ти кинь його між них, а як вона його вхопить, то ти її лови».

То така площа в лісі є, та й вони там танцюють, а він межи їх кинув той чобіт, а та дівочка, шо йому сі сподобала, його вхопила та й суне дві ноги. Та й він її зловив. Та й каже їй: «Ти будеш моя жінка». А вона йому: «Добре, але шо б я не робила, ти мене нічо’ не питай. Як сі мене запитаєш, то тілько мене й будеш видіти».

Та той погодився, взяв її до себе, вбрав її по-сво[є]му, та вже пішли до церкви взяли шлюб, та й вона шо не робить, він її не питає. Все вона не хотіла з ним їсти: зварить, а сама їла в куті. В дванадцятій ночі вона все пропадає, а потім приходить — і вона вже біля нього. Його то так заїло. Та й каже: «Знаєш шо? Буду тебе шось питати. Де ти сі діваєш, як настає дванадцята година ночі?» — «Я то тобі скажу, але більше з тобою жити не буду. Я йду на цвинтар, до свеї мами, яка гріх зо мною вчинила, мушу покушати». То сказала — і пропала.

І вона пропала, і дитина пропала. Та й він знов до ксьондза пішов та й все йому розказав. Та й знов питає, шо робити. Та й ксьондз йому каже: «Ти сам не годен до неї дійти, але є такий невидимий капелюх, шо з ним ти, може, й здолаєш ту межу, бо то на високій кам’яній горі».

Та й він пішов, аби хоч її увидіти, хоч би й умер потім. Та й він того капелюха найшов та й ледь сі видряпав на ту гору, а там хатчинка є. Він дивиться, а в тій хатчинці та маєчка з дитиною жиє. А дитина його увиділа та й кричит. Тоді вона вийшла та й каже: «Хто тут є, жива душа, покажися, то ти прийшов до мене?» Та й кажуть, як вона його увиділа, то він умер. От така-от історія».^[1593]

Слід зауважити, що обидва наведені варіанти записано в той самий день від тієї самої жінки, що підкреслює вагу талановитого оповідача в сюжетотворенні фольклорних текстів.

Дещо інакше звучить ця казка в записі Я. Фальковського з Гуцульщини. У цьому варіанті, щоправда, житло дружини-богінки (а не майки) розташовувалося не на горі, а глибоко під землею. Як це властиво казкам, дістатися туди героєві допомагає чарівний помічник. Також, за законами жанру, розповідь має щасливе завершення.^[1594]

Варіанти наведеного сюжету подекуди відрізняються доволі суттєво. Зокрема, на Богородчанщині розвиток теми одруження парубка з майкою більш популярний у таких різновидах:

— «Майки, а, майка була. [Я] в Ясені (с. Ясень Рожнятівського району — В. Г.) з чоловіком жила. То ті майки були в Чорногорі. То майки там сі купали, а хлопець зайшов та й дуже одну сподобав, ясінський хлопець, та й взєв, та й каже, шо хоче її за жінку. Та й ходив, та й ходив, і не міг її ймити: от вони купаються, ті майки, — і вихопілися з води, і пропали, вже їх нема. Вона має плечи голі, шо видко печінок і всього… а туда — файна жінка.

Та й пішов він до ворожбита, той хлопець, та й каже ворожбитові: «Я сподобав майку, як її ймити?» А ворожбит: «Ніяк ти не ймеш, лиш як вона прийде, розбере сі, покладе своє шматтє, бо вони складають кожда окремо, та як покладе шматтє, а ти тото візьми та й сховай під плече. Але дивись, шоб її шматтє, абись не брав другого».

Та й він взєв та й так сховав шматтє під плече. Вийшли з води всі, а її нема, а він сам схований там за корчами за якимись. Та й вона ходить та й шукає, а він каже їй: «В мене твоє шматтє»… Вона прийшла, він її зловив за руку… Та й зловив, і вже вона сі вбрала, а він каже: «Я тебе не пущу, ти будеш моя жінка». А вона: «Та не буду твоя жінка, бо ти мене якби що запитав. Треба мене ніщо не питати, що я буду робити, шоб мене нічо’ не питати», — то та ка’е майка. А той: «Ну, та не буду тебе нічо’ питати».

Ну і так вони сі жили, і всьо в порядку, а так шо в него була мама (а в них вже була маленька дитина, в них двоїх вже була дитина), та й мама померла його. Як мама померла, а вона наймила плакати за мамов, жінок, аби платиш гроші: «Плачте, плачте, жіночки, за бабков, плачте». Ну та й баби, хто хотів, та й плакав. А відтак в неї вмерла та дитина її, а вона наймила музику. Дитина на столі померша — а вона наймила музику.

Та й вже як дитину поховали, а він каже: «Жінко, нічо’ тє не питав, а за то сі буду питати». А вона: «Ну, як ти мене запитаєш, так я тобі скажу, але я від тебе піду гет, вже тебе лишу». Та й так вона каже: «Твоя мати як вмерла, то дуже гаркали вільни, а як плакали — то вони сі відступали. Як хтось плакав, розумієш, коло баби. А моя дитина як вмерла, я наймила музик, то ангели танцювали і дитину на руках носили, і дитина з ними танцювала». Та й вона з хати та й пішла».^[1595] (У варіанті А. Онищука, поки нявка купалася, парубок-вівчар забрав у неї хустку.^[1596])

— «Майки є, кажуть, шо вони є. То такі, подібні до дівчат. Як молоді дівчата, з косами розплетеними, в білому вдіті.

Колись казала єдна жінка, шо оповідала їй її бабця, шо були колись такі майкі і вони не виходили заміж. А один хлопець таку маєчку полюбив. А вона йому каже: «Я за тебе вийду заміж, але шоб ти в мене нічого не питав».

Та й вони жили, і померла її мама, а вона дуже плакала, і все йшла в комин, і все шось наганяла в комині, і плакала дуже. І в них була одна дівочка, і померла вже велика, і вона за нею не плакала, а рада така була, весела.

А чоловік каже: «Цього я не стерплю. В нас дитина померла, а ти така весела, а як твоя мама померла, то ти плакала». А вона каже: «Я виділа, як дитину ангелки вели, а маму — там у комині розтерзали душу чорти». І за то вона так за маму плакала, а за дитину раділа, бо її ангелики на небо забрали».^[1597]

У с. Глибівка цей текст репрезентовано як етіологічну легенду про ластівку: «Розкажу ще притчу про ластівку. Були два хлопці і погнали коні в ліс пасти. Коні паслися, а вони собі полягали спати під ліску (під ліщину — В. Г.). Вони сплять, і виходить з річки дві дівки, стали і танцюють. Один хлопець пробудився і сподобав собі дівку.

Прийшов додому і пішов до ксьондза радитися, як має ту дівку знайти, бо дуже собі сподобав. Ксьондз йому сказав, щоб купив два чоботи і ліг на тому місці спати, аби були дуже файні: «Постав один чобіт, де вони танцювали, а другий сховай і лягай спати». Він так зробив.

Вона вийшла танцювати і дивиться — такий файний чобіток, та й взяла. Пхає одну ногу, пхає дві в один чобіт. І він мав лапати, як вона дві ноги запхає в один чобіт. Він так зробив. Він її злапав і сказав, що хоче мати за жінку. «Я буду за жінку, але що буду робити, аби ти ніколи не питав»…

Прийшов він додому з нею, оженився, появилася дитинка, і та дитинка вмирає. Вона наймала музику. Через рік вмирає мама, і вона так плаче, що руки ломить. Чоловік ніколи не питався, але запитався, чого вона так плакала. Вона сказала, що скаже, але більше з ним не буде: «Дитинка вмерла — то ангел. Твоя мама — велика грішниця. Якби була ще така людина, аби так плакала, як я, то ми б всі гріхи вимолили б». І [вікно] розтворилося, [вона] у вікно пирхнула, зробилася ластівкою. Він її вхопив— і хвіст обірвав».^[1598]

Ю. Шнайдер на Рожнятівщині записав оповідку про те, як чоловік у зазначений вище спосіб (за допомогою червоного чобота) зловив майку, щоб дізнатися від неї про ліки для худоби. З тексту можна зрозуміти, що за майками визнають уміння доглядати тварин, як це властиво лісовим німфам.^[1599]

У записах дослідників демонології майки нерідко є персонажами етіологічних легенд, пов’язаних із певною місцевістю. Зокрема, в одній із таких легенд із Рожнятівщини майки початково постають як семеро сестер, демонізація яких відбулася вже згодом, по смерті їхньої матері. Сестри загинули, утопившись у своїх сльозах, із яких постало озеро.^[160] В іншому, пов’язаному з цією легендою за змістом тексті, майки дбають про чистоту озера, у якому живуть.^[1601]

Лісні

Так звані лісні (чи лісниці, лісовки), за матеріалами В. Шухевича,^[1602] зманюють молодих вівчарів, так що ті «тратять цвіт», худнуть, «жовкнуть», тобто марніють від такого кохання. Попри це, лісні мають виразні ознаки лісових духів: худобу їхніх коханців-вівчарів не зачіпають ведмеді, на їхньому «данцовищу» першою після зими зеленіє трава, вони, власне, і засівають нібито навесні траву й інше зілля.

Лісні, як і мавки, також походять від душ померлих неохрещеними дітей і виглядають як дівчата «без спини»; схожі в них і пісні:

Не мий ногу ногою,

Не пий воду рукою!

Йик би не лук-чиснок

И не оделен-зїльи,

Мати би сина

На сьвіт не сплодила!

Племета

На гуцульській частині Богородчанщини (села Гута й Пороги) з уявленнями про русалок, майок, мавок тощо співзвучні оповіді про ще одного демонічного персонажа — так звану племéту: «Племети такі. Чи снилосі шось, чи показувало, людей пуджєло, а зараз того нема. Племета — такая лиха якась душє. Є таке, шо тебе хтось кличе. А як тебе шось у сні кличе, аби сі не обзивав. То кажут, шо то мавка якась, шо то може вікликати. Ось туйво на тим потоці, отуй дівку виділи в вінци, у білій сукенци. Казали, шо то русалки. А я таку стіну білу виділа… То називали не русалки: старі люди казали, шо то мáвки. («А то не те, шо майкó?» — В. Г.) Майки, майки… Ото як в дитини, та й великих, такі червоні, чорні тверді груди пороблятьсє, то кажут, шо то майка сце. То то рвали майє (ну, то, шо на свята Зелені маят, той лист), і мама казали мачєти в молоци і прикладати до грудей, бо то майка».^[1603]

Про племету відомо, що це страшна істота в білому вбранні (у білому уявляють і русалок та ін.). Вона лякає людей уночі і вводить їх у блуд, гукаючи на ім’я:

— «Таке в білому, високе, от як перебираюці. Такі були вечорниці колись. То, ка’, вбираєці на племету. Візьме, накине на себе простинь, віреже зуби з бульби, в’зьме миску, поставе в миску свічку та йде отаке. То там гвалтує всьо на вечорницях, шо страшне».^[1604]

— «Як племета кличе — то не ’бзиватисі — хіба за третим разом можна. Одного цілу ніч водило».^[1605]

У більшості випадків племета асоціюється з поняттям «страх», або ж, точніше, «нічний страх». Назва «племета» співзвучна з назвою «планета», добре відомою дослідникам демонології.

Зокрема, про «племету» говорили так: «Племети тоти — просто страх людини. Людина як має страх, то йому всьо привидиця. То нема племети ния´кої. Кум мій приходóв до мене, шо боявся дома спати (в нього дівчинов сестра померла). Я його веду, а він каже: «Диви — на дверях Анна стоїт». А я не виджу. Так, страх мав».^[1606]

Схожі характеристики й у «планети»:

— «Як місіць настає або сходит, то тогди ходит небіщик, а як когут запіє, то щезає, то планета».^[1607]

— «Планета — то така сила невидима, вона все водить, аж не трафляться люди та його не вирятують».^[1608]

— «Сотона», або «планета», — то є «блуд», який сплячу людину може витягнути й водити полями і лісами».^[1609]

Згідно з матеріалами А. Онищука, племетами називають таких персонажів, як чорти, нявки, мерці, топельники, повісельники, опирі чи відьми, які в зміненому вигляді ночами «сьмішкують» і страшать людей.^[1610]

Загалом же варто зазначити, що «племета» найбільш віддалена від загального образу мавок / майок / русалок та деяких інших персонажів. Усіх їх об’єднує насамперед походження від «безпірно» померлих (дітей), зовнішність (маленькі діти, гарні дівчата в білому вбранні), місце появи (озера, річки, ліс), поява у визначений час (на Зелені свята, перед днем Івана Купала), танці з ладканням і специфічними співами, мотив стосунку до малих дітей (який виявляється в заподіюванні їм шкоди чи в підміні дитини на свою), мотив любощів чи одруження з живою людиною, мотив зв’язку з рослинним (а подекуди й із тваринним) світом тощо. При цьому уявлення про цих істот нерідко відрізняються лише окремими нюансами. Наприклад, русалкам не притаманні такі ознаки, як відсутність спини чи властивість ссати груди.

Отже, не дивно, що люди нерідко об’єднують цих персонажів у своїх висловлюваннях чи не можуть визначити різницю між ними:

— «Як дитина помирає нехрещена, то з неї русалки або мавки виходили».^[1611]

— «Або мавки по озерах колись залоскочували хлопців — говорили тоже в легендах, шо в озерах були мавки. І русалки тоже залоскочували, тоже, казали, так само. То в нас тут в Малих Бережцях так розказували. Ті русалки і мавки — то були якісь такі существа, навіть не знаю, як ото пояснити…»^[1612]

Стосується це й дослідників народних уявлень. У працях В. Гнатюка, наприклад, бачимо певне ототожнення богинь із лісницями й мамунами, а мавок — з нявками й бісицями,^[1613] так само богинь і бісиць із русалками.^[1614] Ю. Шнайдер паралельно використовував назви майки й богінкі, зазначивши при цьому, що в народі відповідних персонажів усе ж називають майками.^[1615] Дослідник, спираючись на матеріали, зібрані на Гуцульщині,^[1616] указав на те, що майки в розумінні бойків є тим самим, що й лісні чи мавпи в гуцулів.^[1617] Я. Фальковський відзначав збіг в образах бісиці й лісиці (лісної): обидві виглядають спереду як жінки, а ззаду видно утробу; можуть «чіпити» й згубити парубка чи мужчину. Лісна, окрім того, має ще й ознаки духа лісу — «власть над лісами». Походження цих персонажів із душ «безпірних» дітей дослідник, однак, не зафіксував.^[1618]

Чугайстер

У міфологічній традиції гуцулів нявок, бісиць та лісних об’єднує ще одне: ними нібито харчується чугайстер (чи чугайстрин, лісовий чоловік). Згідно з матеріалами багатьох дослідників,^[1619] чугайстер — це своєрідний лісовий бог (один із трьох або семи братів), що постійно блукає лісовими хащами.

Походження назви персонажа пов’язують із ćuga — ‘засідка, чати’, від якого походить дієслово чигати (також чуга в галицьких верховинців — різновид свитки без рукавів та коміра з кошлатого з лицьового боку сукна).

На свою жертву чугайстер чатує в купі листя. Упіймавши нявку, «приступає» її ногою й розриває навпіл. М’ясо смажить на ватрі лісорубів чи пастухів. До людей ставиться прихильно, може навіть оборонити від шкоди. Іноді запрошує людину до танцю, проте потім відпускає.

Чугайстер має людську подобу, поставний, широкоплечий, лише високий, як «смерека» (ялина) і порослий густою сивою шерстю (іноді зображуваний одягненим у біле вбрання).

Згідно з однією з легенд, на чугайстра перетворився чоловік, якого закляв сусід. Людина не може його вбити, а хижак — з’їсти, «бо так йому пороблено».

«Безпірні» діти

Окрему групу демонологічних персонажів по всій території Україні становлять викидні, страчені матерями, мертвонароджені або померлі одразу після народження діти. Таких дітей називають по-різному: безпíрні (оскільки померли дочасно, «без пори»); потерчáта, терчáта, потеречукó, потерчукó (потрачені матерями), стрáччіта, стратунó (страчені матерями); некщéники (бо померли без охрещення); зрóнки, змíтки, вóкидки (у значенні «скинутий плід»), нечеснí (у значенні «недоношені»); також трапляються назви збігленя´, пýтькало.

«Безпірних» дітей годилося покропити свяченою водою та дати ім’я й тільки потім поховати (закопати), інакше Господь їх «не приймає». Іноді встигали покликати священика, іноді дитину при смерті охрещували й без нього:

— «То дітина все мусит ся охрестити. Прóміром, нема священика, а треба, бо там в бóльниці чи шо, то самому брати свічену воду і казати: «Як хлопець — то так, як хлопців називають, а як дівчина — то так, як дівчат. Во мня Ойца, і Сина, і Святого духа. Áмінь!» І покропити свіченов водов, і все. То як дітина вмерла, то то є ангел».^[1620]

— «Дитинка, як бачать, шо таке кволеньке, то стараюцця охрестити. Ну, як не вспіли, то похоронили, да і все. Ім’я дають, якщо дівчинка, — Єва, так і похоронить. В мене першій хлопчик родився нежівий, то його назвали Адам. Воно — анголики, то ж воно ж не нагрішило нічо’».^[1621]

— «Його закопуєш, — і казали: «Цьой звецца Іван, дєвчинка — Мар’я».^[1622]

— «Ну, то ж якщо нехрещаний — все ’дно íм’я даєш. Вмре. Десь малесейке, от не вспєв, народив, да й вмерло. До й всьо ’дно вже íм’я даєш. Прамо так — даси [ім’я], яке ти хочеш. Да й запішеш у книжечку, да й вже читаєцца в церкві.^[1623]

— «Нехрещені діти… о-о-о… — їх треба похрестити — край. Тому шо їх янголи не будуть обслуговувати. [Як тільки народилося і зразу померло.] Ну, таких діток… Одначе вона принесе… із могóлки землю візьме, і батюшка їй похрестить. І положíть на мóгілки землю. Береть в жменьку земельки, і піде в церкву похрестить, і положóть знов на могóлку. Щітаєцця, шо воно вже…»^[1624]

— «Дитину ховали на цвинтари, але як видье, шо дитина вмирає, — само хрестило. Коло родини ховали, але ксьондз не ховав. Як нехрещене, то клали в ящик, і таке біле, як крижмо, клали, і казали, шо так і так називає сі».^[1625]

— «Нехрищених — на цвинтарі рядочком скраю´. Хоть воно й нехрещéне — то водичков свіченов і ім’є дают».^[1626]

З цього приводу подекуди вважають, що «як дитя вродилося і не закричало, й померло, то воно йде, як анголеня. А як закричит — то вже грєшне. То вже можна хрестити».^[1627]

Нерідко кволе немовля охрещувала безпосередньо баба-повитуха або й мати. Якщо не було освяченої води для охрещення, посипали хоч піском чи землею, а вже воно мало ім’я. Коли ж дитина виживала, обряд хрещення повторювали в церкві за всіма канонами.

Якщо дитину поховали неохрещеною, її душа не має спокою й «проситься», щоб їй дали ім’я, «просит хреста», «плаче» в тому місці, де її поховали (закопали), зокрема на «мóгилках», у лісі тощо; падає на землю зорею; літає пташкою або вогнем; «піньчить» із палаючими дровами тощо:

— «Потеречукó на ті діти казали, шо то появлялися».^[1628]

— «То, казали, літали нехрищані. Потерча називали. Огнем літало».^[1629]

— «Потерчата — то ті діти, шо десь жінка, може, шось подвигала, та і та дитина така маленька уродилася. То тоже вони вночи, кажут, шо можут вставати».^[1630]

— «То коли дитину нехрещену поховати, то кажуть, шо її душа буде блукати по лісах».^[1631]

— «Ну то кажут, шо лíтало. Летит у повітрю просит хреста, нехрещéне».^[1632]

— «Кажут, шо ходит і просит хреста».^[1633]

У такому разі потрібно було помолитися за їхні душі й «охрестити», дати нещасним ім’я:

— «Як чуєш, що десь плаче дитина, то треба стати їй за кума — похрестити: «Як пан — то Іван, а як панна — то Ганна». То воно плаче, як його нехрещеним закопали. Воно плаче, бо йому нема ім’я. Перед тим, як хрестити, треба «Отче наш» перемолитись».^[1634]

— «Ми з кумою приєхалі з Сарнов у дванадцать часов ночі. Якраз в двєнадцать. Мі доходим до мóгилок — а вона вєльми бояласа, а це була зима. Вона так боїца, а я йду, і такіє у нас три собачки, всє трі одінаковиє, ше до могилок не доходимо — бєгають. А вона: «Мар’є, якіє собачки бєгають». Я їй ничого не кажу. І вони бєгалі-бєгалі, вперед нас, усе бєгають-бєгають, і добєгають до могилок до ворот — і як закричить три раз голосом, такім, шо аж лєс лягає. Так закрічало. А я ж давай уже хрестіца да Богу моліца. То вона так ізлякаласа, шо я єй ше ляк ішептала послє. Человечим голосом прамо: «Уга-га-га!» По-дєтски заплакало, то я подумала: «Як хлопец, то Одам, а як дєвка — то Єва». Мо’, яке закопане без ім’я, бо бувало таке, шо аборти робіли да закóпалі на мóгилках».^[1635]

— «То я робіла ж, бач, на фермі, то йшла через мост, та казали, там все лякає. А то кричить, а то бєжить, а то таке. Так дитя кричить. А там, казалі, мале дитя закопалі, да нехрищене. І Романиха була з Рудні. Стала, перехрестилася да каже: «Як хлопчик, то Одам, а як девочка, то Єва». Сонечко якраз було на полудні».^[1636]

— «Як вродисі нечеснé, то кропили свяченою водою, — давали му імнє. То то ніби потерчук, але вже як йому дадут імнє, і покроплят, і змовлят «Вірую», то вже воно…»^[1637]

— «То як летит птах, шо дуже пищит, то має ’го перехрестити: «Як єсь син — то Йіван, а як дівка — то Мариня». То будь-який птах. Як він клокоче коло вас і клокоче, то…»^[1638]

— «Мóя баба росказувала, шо дитину [одна там] десь закопала. А воно проросло, скіко там пробуло, а потом воно вже летіло, тої дитини душа, та просило: «Ксту!» А баба казала так (як воно летіло і «ксту», «ксту», так баба казала так): «Як пан — най б’де Іван, а як панна — най б’де Ганна». То таке, як той ангел, як той дух — я би вам то не повмла».^[1639]

— «У нас (ну, вже нема тих людей) коло сєї вулиці іде жонка од сестри своєї ввечері. І як вона якраз, каже, минула дорогу — і дитя плаче. І так шелестить, каже, коло менé се сім. А вона, каже, йду ди й думаю, як це то кажуть? Каже, як подумала — а, це треба подумать, шо як пан — то Іван, а як панна — то Ганна. І всьо — і больш нічого. І стала ходить, і больш не те…»^[1640]

Як бачимо, зазвичай «безпірних» дітей називали іменами першопредків: «Як хлопець — то Адам, а як дівчина — то Єва». Не менш частотною є й формула «Як пан — то Іван, а як панна — то Ганна». Водночас могли називати їх інакшими іменами:

— «Якшо, допустім, народіца дитя маленьке і його не охрестили, поховали, то потім іде чоловєк, і воно його просить íм’є: там, святий Іван, чи Петро, чи Марія».^[1641]

— «В’но як хоче ся вхрестити, то воно пищит. Во, наприклад, горит в кухни і зáчне піньчати. Тоді, кажут, перехрестити: «Як ісь хлопец — будь там чи Осóп, чи Гриць, чи Данило; а як дівчина — будь Ганя чи Кася». Нéраз так вогень піньчит. То називали «зронки», шо зронила жінка. То казали, жо як зронила, то пізніше воно йшло і просилося, піщало бидто».^[1642]

«Безпірних» дітей охрещували, кинувши хрестика із яких-небудь травинок, що так хрестиком і лежали на дорозі, і давши ім’я:

— «Паки, паки, шоб ти звалося… як там вже ім’я скажуть».^[1643]

— «Нехрещані — то казали потерчуки. Казали, шо навіть ходило і плакало за хрестом. То несли на той гріб хрестика, положили з патичка чи що, то вже не плакало».^[1644]

— «Діти просять хреста, то брали соломку, складали нáвхрест і кóдали».^[1645]

— «То на те, шо [померло] неохрищане, то кажуть путькало. Роблять якогось христа і кидають його на дорогу, але я не знаю як. Беруть патички, два докупи зложили і кинули на дорогу. О, кинуть де-небудь на дорогу. Воно ж нехрищане, воно ж не має христа».^[1646]

— «Колись балакали, шо дитина десь плакала, бо просила хрестика. То йшли до церкви, купляли хрестика, клали його десь там».^[1647]

Кидали такій «безпірній» дитині і якусь шматинку «із себе», зазвичай хустинку:

— «Ті дітки, шо нехрищені, йдут до злого. То буває: в ліси чи де вночі плаче дитинка, то воно просит хреста. То називали: «Як хлопчик, то хай буде Адам, а як дівчинка, то хай буде Єва». Але треба кинути шось із себé — хоч шнурочка якого, чи платка, чи шо-небудь— і всьо, вже воно більш не плакатиме».^[1648]

— «Як панна — то Ганна, а як пан — то Іван», — шось кидають, чи платка, чи шо».^[1649]

— «Потерчата — що їх мами вбили. Як є — в воздусі така нечиста сила летит і кричит: «Хреста, хреста!» — то кажут, аби хустини врізати або що, і кинути так тканину, і перехрестити, і воно буде хрещене».^[1650]

— «Нехрещені — казали, що в повітрю могло щось таке летіти і просити хреста. Тоді брали хустинку чи якійсь кусочок матеріалу, перехрещували, казали: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Раб чи рабиня…» То воно, казали, що так летить догори, до тої душі. І вже та хустинка зникала і тихо ставало там у хмарах».^[1651]

— «То колись так було давно. Не раз іде в повітру і кричит: «Христа! Христа!» — то це дитина нехрещена вмерла. І тоди, як маєш, що маєш у себе, кинь. Оце візьме та дитина, — вона буде наполовину хрещена. Хто-небудь її може почути і в будь-який час року. Вона летит горов, вітер дує, з вітром так летит».^[1652]

— «Таке бýло, що йде кричит «хреста». То що маєте на сóбі — кидáйте: «Як пан, то будь Іван, а як панна…»^[1653]

— «Ставалось, що просила хреста, — моя баба війшла надвір та й стоїт, а так як ніби йде у повітрі та й каже: «Хреста, хреста!» — а баба як мала хустку на голові таку, так зняла та й каже: «Як пан — будь Іван, як сь панна — будь Анна», — і хустину вергла — вже баба не виділа тої хустини, вже баба охрестила».^[1654]

— «То їх охрестити треба, як почуєш, а таке деколи буває, то так старі люди розказували. Треба їм платка кинути і приказати шось, але я того не знаю, то треба старших питати».^[1655]

— «Некщéники — то нехрещені діти. І буває, шо пóтя летит і просит ксту. І то треба таку рубатку кинути, полотна чистого кусок, і дати ’му ім’я: як ісь хлопець — Іван, як дівча — Марися. І воно візьме і полетит».^[1656]

— «Буває таке, шо чуєш, та’ гі вітер повіє і чуєш, шо «Хреста! Хреста!» Шо то дитина нехрещéна, вона просит хреста. Треба, якшо маєш платочок, тканину якусь, хустинку чи шо, кинути і сказати, шо хрещаєцця… чи «На тобі на хрест»… Отако».^[1657]

— «То будéте йти вночó, почуєте, як летит птаха і кричит: «Хреста! Хреста!» Я то сама лічно чула. То мати коло себе хустинку чи фартух вдерти, і кинути, і казати, як дівчинка чи хлопчик— на тибі ім’я´. Стрáччіта».^[1658]

— «Ну, як лякає таке-от, кажуть, от, часом, дитя, шо нехрищане помре, ідеш — кричить, то тре’ кинуть шось. Тому, шо воно та’ як просить, шо кинь. Тре’ кинуть. Чи якого платочка, чи шо-небудь треба кинуть йому».^[1659]

За однією з версій, полотнинку кидали, щоб «безпірна» дитина могла «прирядитися»:

— «Як зора падає — перехристи її: там… Іван, Степан, Марина, Катерина чи єк. Íм’я дай. Трапку кинь. Онýчку хоть яку, шоб було в шо прирядитися йому. Воно голéнькеє. То як жінка родить без пори. То він не принімає, вони зорами падають. Безпірні — которі без порі вони. І їх посвятити водичкою, і íм’єчко дати — тоди закопують».^[1660]

— «Як ідеш і чуєш, шо плаче, то передери платочка і кинь. Воно хоче вдітися, бо ж воно голе. Хтось поховав дитину цю».^[1661]

Водночас достовірнішим є пояснення, що полотно виконувало функцію крижма:

— «Як нехрищена дитина, і буває так, шо прилітає якась пташка і дуже крепко співає: «Ухрести, ухрести, ухрести…» То й мені таке було раз в Славуті. А одна баба каже: «Візьми платочка, поклади і пумолися «Отче наш», і побачиш, шо буде». Я так і зробила. а ця пташка прилетіла — і за цього платочка, і полетіла. «Оце, — каже, — вже в нього є крижма».^[1662]

— «Казали шось, шо кидáли крижмо, бо нехрещéне».^[1663]

— «Кажут, шо то летит тото і та’, гі птах… І ти, хто видит їх, має сі за ту душу молити. І крижмо кидати, що має коло себе».^[1664]

— «То колись так казали, шо просять хрещення, і треба їм кинути платок свій і сказати: «Якшо пан — то Іван, якщо панна — то Іванна»… А той платок— то як крижма, то ше як його кидаєш, то треба перехрестити».^[1665]

— «Кажут, що десь в облаках плакало. То треба десь, як маєш носовик чи навіть сорочки наволок, то урвати і кинути на крижму, аби була крижма. І кажут: «Як дівочка — то будь Марія, як хлопчик — будь Йосафат».^[1666]

За можливості в хустинку ще й зав’язували гроші: «Йшли ми ворати на Муравель (бо там все сі муравлі плодят). Воремо, воремо… Дванадціта година: надлітає птах, такий, як голуб, і пише: «Ксту! Ксту!» (хресту — В. Г.) А мій батько мав хустóня, і таку сорочку, пазельнóцю, шо гроші мав, і взяв ті гроші, зав’язав в те хустóня і каже: «Хрещаєця раб Божий. Якшо хлопець — то Іван, а якшо дівчина — то Марія». І три рáзи перехрестив, і так кинув, і то як то хустиня хопóло і три рáзи ся обернуло, каже: «Біг зáплать! Біг зáплать!» То, знати, яка дівка чи жінка задушила ту дитину, а не перехрестила».^[1667]

Подекуди попередньо перевіряли, чи «чиста» душа потребує допомоги, чи, може, яке «нечисте» лякає: «Росказували, шо воно будьто пташкою перекидаєця лéтає да просить хресту. Кажуть: «Кожне хрещене Бога хвáлить». Як воно скаже: «І я хвалю´», — то кидáють якусь лєнточку чи шо одирви — і воно бере то в дзю´бу і несе».^[1668]

У більшості випадків крижмо кидали в повітря, однак часом пускали за водою: «Казали, шо навіть люди так шо на Дністрі бýли, і кричєло… ну, та’ гі їм здавало сі, шо кричит воно: «Хреста! Хреста!» Пташка війкала. Та й не мала нічо’ коло себе, та й колись такі фартухи носили білі, півка — називали, то вона відрізáла від себе та й каже: «На, називай сі, там, Місько… Як ти хлопець, то будéш Михайло, а як дівчина — то будéш Варвара, чи як там». Так шо ніби вкидáла з себе тото на воду і хрестила так, таке казала. То чось воно на воді появ’єло сі. Таке я чула, але не виділа я такого».^[1669]

Трапляються варіанти, згідно з якими крижмо потрібно було скропити кров’ю з лівого мізинця:

— «Треба з лівого мезинця пустити кров на платок чи якусь шматку, і викинути, і приказати: «Якщо дівка — най буде Марійка, як хлопець — най буде Іван». І та хустинка ся підійме в повітря, то вже для тої дитини».^[1670]

— «Казали, шо ті нехрещені діти стають тирчатами. То вони літають по землі і просять хрещення. Як тако йдеш і чуєш шось таке, то треба платочок свій взяти, пустити на нього крові з мезинця лівого, кинути вверх і ще приказати: «Якщо пан — то Іван, якщо панна — то Іванна», — то так як ніби похрестив».^[1671]

— «Як помирали діти нехрещені — то потерчата. То як по лісу йдеш і тобі чується, шо тебе хтось кличе, то треба було кров пустити з лівого мізинця на платок якийсь чи тряпочку і викинути вверх. І ше треба приказати примовку: «Як пан — нехай буде Іван, якшо панна — то Іванна». І той платок аж летить».^[1672]

— «То ж маленькі душечки, тілько вони без хреста, то вони по землі літають хрещення собі просять. То як чуєш де який голос дитячий в лісі, то треба свій платок викинути, тільки на нього маєш кров з лівого мезинця пустити і приказати примовку спеціальну, то як хрещення».^[1673]

Подекуди як крижмо подавали щось бідним дівчинці чи хлопчикові, що нагадує подавання «запростибіг», вгодне душам покійних: «Як ис пан, то будь Іван, а як ис панна, то будь Анна». І крижмо треба дати. Треба якійсь бідній дівчині чи бідному хлопчикови такому щось дати: хоч хустинку, хоч сорочку».^[1674]

Іноді ж «безпірних» охрещували освяченою водою або сіллю: «Як хресту просить, треба свяченої води або соли свяченої — покропити і не вбертатися».^[1675]

Душі «безпірних» дітей можуть нібито виказувати свою присутність і своєрідною піснею, у якій звинувачують батька чи матір. Почувши таку пісню, їх, як і в попередньому випадку, мали «охрестити»:

— «Говорили, коли дитина нехрещена, її душа літає, як птах, і каже: «Моя мама не прощена, що я хожу нехрещена», — це коли дочка народиться. А як народиться син і є нехрещений, то він каже: «Мій тато не прощений — я літаю нехрещений», — то тато має великий гріх».^[1676]

— «Про нехрещену дитину кажут, що то летит такий якийсь птах і каже: «Бодай моя мама була не прощена, що я вмерла нехрещена». Тоди треба кинути чимось за тим, хустинку якусь абощо пустити на вітер за тим».^[1677]

— «Казали такого, що… «Йой, — каже, — я раз ішла, а то так дитина дуже плакала…» Вночи ніби. І як дівочка вже, то каже: «Бодай моя мама не прощена, що я ходжу нехрещена». То треба кидати, що маєш, навіть хустку, щоби на крижму».^[1678]

— «Якщо «стратчє» було дівчинкою, воно промовляє: «Бодай мама не прощена, що я вмерла нехрещена», — якщо ж хлопчиком: «Бодай тато не прощен, що я умер нехрещен».^[1679]

З окремих розповідей дізнаємося, що іноді, чуючи співи «безпірних» дітей, чинили так само, як і під час зустрічі з «нечистою силою»: хрестилися й промовляли своєрідне закляття: «Казали колись, шо як нехрещена дитина, а люди йдуть з грибів чи з ягід, та й ту[т] в нас [було таке], злапаютьсі за руки та й дуже співають, то ті діти, котрі нехрещені, та й дуже співають… Хреститисі, похреститисі три рази та й каже сі: «Йди, не зачіпай».^[1680]

Тему стосунків між страченими дітьми та їхньою матір’ю почасти розкривають варіанти такої оповідки:

— «Колись в нас розказували, що насправді таке було. Одна жінка гуляща була. І вона діти свої гет викидувала, не родила. А як прийшлося, пішла до священика сповідатися. Каже: «Яку мені покуту дасте, бо я грішниця велика?» Та й розказала священикови, що вона троє дітей гет викинула (колись бабки тратили). А він тоди їй задав покуту таку. Каже: «Купи три крижми, засвіти три свічки, йди в каплицю, вклєкай, засвіти свічку, молися. Якщо тобі твої діти простят твої гріхи, то тоді і Бог простить». Вона пішла в каплицю, засвітила свічку, поставила так на стіл тоті крижми і моли сі. Дивиться — йде (тоті діти на тім світі повиростали великі), йде хлопець в галстуку (але священик ще сказав, аби вона сі не обзивала до них нічо’, бо як обізветься, так вони її душу і забрали б). А такий гарний хлопець, великий. Каже до неї: «Дякую тобі, мамо, — і ту крижму бере, — ти мене гет викинула, а я мав бути лікар великий. Але я тобі прощаю твої гріхи». Вона сі нічого не обзивала. І йде дівчина знов. Дівчина гарна така і каже: «Мамо, я тобі тоже прощаю. Я мала бути дуже вчена, але ти мене не хотіла». Потім ще одна дівчина підійшла і каже: «Я тобі тоже прощаю. Я мала повіситися, не свóю смертю померти». І так вона прийшла і ксьондзови розказала».^[1681]

— «Ну то, шо вмерлих Великдень є… То ж Паска, вмерлих Великдень, вони ж на Паску ходять, в четвер після Паски. Казали… стари люди розказували: йдна жінка потратила троє дітий. Чи абортом, чи як вона… потратила троє дітий. І вона по їх плакала. І кажут: «Іди до церкви, і ти своїх дітей побачиш». Ну, то стари люди розказували, і вона пушла, сіла пуд церквою і дивилася — наперід іде чоловік, обкований ланцюхами, друга йде ззаду, несе дитину на руках, а третий іде з кадилом позаду. Та й за тих двоє: перший би був злодий, а друга байструки водила, а за того гріх, шо батюшка як був би — послідний з кадилом ішов. Такоє… стари люди говорили. Ну, побачила, шо би було, на вмерлих Великдень».^[1682]

Подекуди вважають, що чути прохання нехрещеної душі можуть лише побожні, щасливі люди:

— «Як людина побожна, щаслива, то та людина вчує, як те дитя просить хреста».^[1683]

— «То треба, аби щаслива людина така, шоби вчула та й кинула крижмо. То не кождий може таке видіти та й чути, то треба ще бути щасливому».^[1684]

— «Казали, що та людина щаслива, аби чула нехрещеної дитини».^[1685]

Варто зауважити, що на Західному Поліссі часто вважають: саме такі, «щасливі» люди, можуть бачити русалок.

В одній із бувальщин прохання неохрещеної дитини нібито чув «темний» (сліпий) чоловік. Можливо, що в контексті відзначеного вище ця обставина також відіграє певну роль: «Бýло в нашому селі, шо був темний чоловік, він грав по весíлльох на скрипку. То троєські ті мýзики. І він йшов вночó з весіллє´, та й дуже чув крик, писк, шо кричєло в повітрю: «Хреста! Хреста!» І він зірвав з себе якусь одежóну і перехрестив во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, там на ім’я´ дівчини і на ім’я хлопці, і кинув тоту одежóну у повітрі, і другий день ходили люди шукати тої одежóни, і тої одежóни не бýло. І то вже перестало пищєти. То казали, шо якщо дівчина зробила вборт, нехрещéна дитина, то вона просила хреста. Вона пищєла, бо її лапáв той скаменíзник, забирав її до себе».^[1686]

У с. Самари, що на Ратнівщині, одна з респонденток розповідала, що в них була «блаженна» жінка, про яку всі думали, що вона «не в собі». Аж перед смертю та призналася, що Господь нібито дав їй дар охрещувати «безпірних» дітей, голоси яких вона чула, водночас заборонивши кому-небудь про це говорити, — і цей хрест вона несла все життя.

Якщо до семи (рідше — до дев’яти) років душу «безпірної» дитини охрестили, то «вже, може, десь далеко, але буде Богу свічку тримати. Вже стає ангелом».^[1687] На Зарічненщині вірили, що душі таких немовлят плачуть, прохаючи охрещення, щосім років.^[1688] Якщо ж «безпірному» немовляті ніхто не дасть імені упродовж семи років чи після того, як тричі «поплаче» намарно, воно переходить у «бє´си», в «чурти». Відповідно, на місці поховання «безпірних» береться «вітьор», «крутит»; у такі місцини б’є грім:

— «Сім років та дітина є, за сім років вона переходить, всьо. Якшо ви не перехрестили, воно стає тим цілим Фидьом, тим [злим] духом».^[1689]

— «Нехрещені і жертви аборту йдуть до злого, вихорь крутять разом із злим і недоношені дітки, як їх не ум’янить».^[1690]

— «Через сім рóків — то грім б’є на них. Через сім років, як нихто його ни… Буває ж так, шо дехто як плаче на мóгилках. То берут хрестика кóдают — на йменнє, там: «Паки, паки, шоб ти звалося…» А на них потім грім б’є, як нихто мня не дасть. Хрестики — із трави тої, шо на дорóзи. То говорать, шо то вони і крутят [вихором]».^[1691]

— «То тиї чортó, вони робляця з людий. То тиї вбортó: кинеш ту дитину, а воно ж нехрищане. Воно просит христа, плаче. Треба шо є в кишени — чи гроши які, чи який платочок— ти кидай туди, де воно плаче: «Єк хлопчик — звацця раб божий Єдам; єк дівчинка — раба божа Єва», — і вже воно йде до Бога, бере той подарочок, і воно вже раде. То воно і плаче, і ще зорóю падає з неба. Ото тоже дитина христа просе. І вже як нихто не вхрóстит ту дитину, воно вже переходит у бє´си, в чурти. Ото їх і грім б’є. То воно так ходит, поки ни вхристят».^[1692]

— «То ті вборти ховали, де могла запхати. То воно годуєця дев’їть днів, а потому, через дев’ть років, воно дістало свою силу і пішло. Якшо воно не має хресту, то його святий Михаїл кропит — громом б’є».^[1693]

Про сприйняття потерчат як ворожих людині демонічних істот свідчать і матеріали Ю. Шнайдера. Згідно з ними, «стратчє» — це дух дитини, котрій мати вкоротила віку, а водночас диявол, який страшить людей. Душі таких дітей бояться нібито блискавиці, яка їх вбиває.^[1694]

Місця, де закопано «некщеника», вважають «нечистими»: «Вже тото недобре там, як де дівка дітину вродит і сховає».^[1695] У таких місцинах береться блуд: «Блуд бересі навіть отут, на горбу. Там у фронт були еваковані, і були беременні, і там закопували… Я іду там раз, а там така границі, та й я йду, а там так: «Хресту-у! Хресту-у!» Як я на землю, а воно шось таке голе як жєба, і кричит: «Хресту-у! Хресту-у!» А я думаю, шо це таке? А потому себі нагадала, шо це таке може бути. І говорю: «Вірую», — і перехрестилам сі, і ту хустку, шо на собі мала, роздерла, та й кажу: «Як хлопець, то будь Василь, а як дівчина, то Марія». І молюсі, осьде аж до каплиці, і вже ніде не показувалось. Ну то це я сама виділа. А це десь коло дванадцітої. А то не можна розказувати, бо може бути який страх чи шо. Аж на третий день розказувала».^[1696]

Такі «пляци» недобрі для будівництва хати: «Хтіла мама будуватись. Вже навіть тако фудáмент закóдали каміннєм. І кажут: «Воно мені ніяк не йде». Кажут, у Вині жиє жінка, шо… Пішла баба, взєла землі з того місці, і жінка тако подивиласі і каже: «Жіночко, тут не будуйте хату, вже гет це розкидайте будуйте вище, бо тут недобре». А відтак розказували, шо там… якесь бýло весіллє чи толока, і так челідь в болоти дитину затоптала».^[1697]

В оселі, де є неохрещені до семи літ «стратчата», «дїти не годують ся, а мруть».^[1698]

Нерідко місця поховання «безпірних» були неподалік від обійстя чи й безпосередньо на обійсті, адже ніхто не хотів, аби сторонні бачили, що ти щось ховаєш. Наприклад, «завитка» («нечесна» дівчина) могла заховати свій «гріх» на межі, у порохнявому дуплі дерева, на вуглі хати, під трам (сволок), під поріг і навіть під долівку в хаті, прикидавши від стороннього ока дровами (раніше долівка вся була в ямах від того, що господар взимку рубав на «ковбиці» дрова, так що можна було непомітно заховати «зронка»). Звідси й походить спорадичне вірування, що саме з «некщеників» виростає годованець.

У Карпатах вважали, що неохрещені потерчата з часом стають русалками або майками, нявками, лісними:

— «Коли дитя «прийде на сьвіт нечьисне», себ то без житя, або хоч живе, а умре не хрещене, то душа його тиняє ся опісля горами й лїсами, «клине своїм родичам та кличе ирсту»… «Як би тото хтось зачуў, та аби верг, шо має на землю — ци би платок йикий, ци би и удраў из сорочки кавалїчок та аби верг и аби казаў: «Йикис хлопец, то ирщу кі христом сьвєтим и даю ти на имє Иван (ци як там), а ґіўчьи, то Марійка (або як)», — и тогди, як верг тот платок, а оно собі здойме и летит до Бога. Буває однак, що і сїм лїт промине, а душа дитяти не найде чоловіка, що поступив би так, а тодї іде вона на Няўку».^[1699]

— «Йик дївка учинит дитину, а закопає ї в землю в лїсї, а тота дитина перетріва 7 рік у земли, кличе вона хреста; йик хто учує та схрестит, то з неї не буде лїсницьи, а йик нїхто не вчує и не схрестит дитину, то робит си з неї лїсна-лїсницьи; крижми вона не має; перед ї покритий, а зад нї».^[1700]

— «Як діти помирали нехрещені, та казали, шо то русалки. («А потирчата не казали?» — Л. О.) То такі теж. Як мале, то ше потирча, а як виросте, вже дівчинка велика, то стає русалкою».^[1701]

— «Майки — то ті дівчатка, які помирали нехрещеним. То ж колись абортів не було. То вродить десь, у шматку заховає, і все. То казали, що таких багато було. То душечки є, а хреста нема. То ті діти і є тирчата. А коли вони виростають, то стають майками».^[1702]

— «Я знаю, казали колись, мої тато казали, шо не раз вийдут — і так летить щось і плаче… («А як ніхто не охрестив, то чим потім та душа ставала?» — Л. О.) Майкою».^[1703]

На межі Бойківщини, Гуцульщини й Покуття, у Богородчанському районі Франківщини, подекуди взагалі ототожнювали потерчат і русалок: «Казали, що діти нехрещені — то русалки, або потерчата».^[1704] Характерні для цього району й уявлення про русалок як померлих без хреста дітей:

— «У нас в селі говорили колись, шо ті русалки десь коло річок. Люди такі давні, старі говорили колись, шо ті русалки беруться з тих дітей, котрі нехрищані. З тих, шо їх не хотіли, чи так нехотячи (мати скинула). То казали все, шо на Івана їх можна було бачити. Один день. Шось вони там співали, вбрані були в якомусь білому».^[1705]

— «А русалки, в нас такої води нема, а в’ни більше коло ріків. То, кажут, шо то ті діти, шо нехрещéні повмирали, і на кім світі… То з декотрих — ангели, а декотрі, може, слабші, чи за них менше моляці родичі, і вони русалки. Кажут, шо голова така, як у дівчини, в віночку, а сюди так гі риба, хвіст є. Колись казали, шо є русáлки. Нікому вони не шкодят».^[1706]

Схожі уявлення характерні й для жителів Покуття: «Старі люди приказували, шо це ті русáлки постают з нехрещéних дітей. І вони находя сі в воді. А чо’, є багато, шо когось тєгнут у воду. Кажут, шо вона сі перетворює в птаха, є такий птах, шо кричит — Хреста! Хреста! — і в той момент треба якесь ім’я´ сказати, менше-більше чоловіче чи жіноче, але сказати треба. Кажут, шо вона перетворюєця, русалка, і в птаха, і… кричит, поминає сі хреста, шоб дати їй ім’я´ яке».^[1707]

Для жителів Полісся й Волині русалки як померлі без хреста діти — це один із найчастотніших варіантів:

— «Тиї дітки, шо повмирали без пори, і вони перетворуюця на русалки. То тільки дітки».^[1708]

— «Нехрещені діточки, вони йдуть до злого. Будь-які, будь-які, коли вони не вмирають: чи зимою, чи літом, — діти всі стають русалками в Русальний тиждень».^[1709]

— «Казали, що недоношені, нехрещониє діточки оберталися, шо вони ангелята-русалочки».^[1710]

— «Русалки — то малі діти, які вмирали, і дівчатка, і хлопчики».^[1711]

— «Мусово скоро хрестили дітей, бо як вмре, то буде русалка».^[1712]

— «Моя тьотка казала, шо пшеницю полола в полі, то бігли вони межею. Кричали: «Гух, гух, гух! Соломняний дух! Мене мати породила, в вінці на лавці положила». В білому. Колись то ше лякали дітей, шо не йди, шо там русáлки бігають».^[1713]

Лелет

Оповіді про «некщеників» суголосні уявленням про ще одного колоритного персонажа, який має виразну локальну специфіку. Розповіді про нього побутують в обмеженому ареалі на межі Богородчанщини й Рожнятівщини. Ідеться про так званого лелета.

Можливо, саме цього персонажа мав на увазі І. Вагилевич, згадуючи про лелеків.^[1714] Разом із тим слово «лелек» у цьому разі могло позначати й лилика (кажана). Зокрема, у такому значенні вживав це слово Александер Брюкнер, указуючи, що «з лелека місцями чорта учинено».^[1715] Більш вірогідним є те, що своєрідним варіантом лелета є так звана перелéта, про яку Я. Фальковський писав, що «є то душа закопана нехрещена, вона перелітає та й просить Христа. Як хто почує, то повинен кинути зачінки (полотно — В. Г.), то тому чоловікови нічо не станеси».^[1716]

Окрім слова лелет, говірці окресленої території притаманне й дієслово «лелетати» (лелет «лелече»).^[1717] У словнику бойківської говірки, який уклав І. Вагилевич, знаходимо дієслово «лелекати» в значенні ‘схлипувати’, ‘ридати’. Вочевидь, і сама назва «лелет» є віддієслівною.

В одних випадках лелет — це якийсь лісовий птах:

— «Колись давно казали, шо десь по лісах бýли такі птáхи, шо їх лéлетами називали».^[1718]

— «То птахі такі, вони по вечорах по лісах ходять і кричать, як діти. Воно таке, як сова, тільки більше».^[1719]

— «Лелет — то то є птах такий у лісі, шо він лелéче. Колись я бýла в Сія´нці, робила, то лелетáв. Нявкає, так я´йкає, як та дитина. Він у лісі, птах той».^[1720]

— «То такі птахи. Вони по вечорах вилітають і кричать дуже страшно, точно як людина. Як колись з роботи ходили, то воно перед тобою скаче і кричить так страшно, то треба тікати, мовчати та йти собі з Богом. То ми потім раніше з роботи почали ходити, поки сонце не зайде».^[1721]

— «Сивий, сивуватий, трохи подібний до зозулі і не такий, як сокіл. Птах плаче, як дітина: «Ле-ле-ле-ле-ле…» Кажут, як дуже лелече, то на війну».^[1722]

Імовірно, цим птахом є сич. Так пояснював слово «лéліт» і Борис Грінченко.^[1723]

В інших випадках лелетами називали душі передчасно померлих людей: «А колись ми йшли з гóрів, я дíвчинов ще, ішла [з]відти з Осмолоди (с. Осмолода Рожнятівського району — В. Г.), з гóрів, і ми йшли попід гору, нас ішло три, ми лишилисі поїзда і йшли пішки. Ну ми співали. Ми заспіваємо, а то нам: «А-ле-ле-ле-ле-ле-ле-ле!..» Ми знов — а то знов — понашє´лосі^[1724] нам. Ну та казали, шо вбило чоловіка десь там у лісі недалеко, шо то та душє ни хотіла того співу. Ми прийшли на горý, то сі називав Чортів звір,^[1725] — то як сі звіяли вітрó, як нагнуло над нами вербý, там в кінци мóста, то нас тов вербóв хотíло придушити (Я не дуже щось виділа, — дівки наперéд мене йшли, то виділи, тому що я первак, я перша в мами. А первак роль іграє, і мізинка роль іграє. Нічо’ не привиджує сі, нічо’ не шкодит так). Той лелет — то тоже якесь таке, як упирь, як душа, тота, шо невчасно… свóю смертю людина помирає вчасно, а коли якесь трагічне, то… Може, то той лелет нам тогди глумóвся: «Ле-ле-ле-ле-ле-ле-ле!..»^[1726]

Водночас найчастіше лелет — це птахоподібне втілення душі «некщеника»:

— «Лелети то бýли колись. Казали, шо в лісі є. То як дитину стратили, то воно плакало вночи. Бо воно нехрещéне. Вевкало, гойкало по горах. Може десь завести».^[1727]

— «Коли жінка вродит дітину та й задушит і верже в лісі, то в’на перетворюваласьи в лелета. На Микучині (полонина — Ю. Г.) багато років лелетав, де була задушена дітина небожков Дубихов».^[1728]

— «Мале, коли складетьсьи, голе, трохи поросле пір’єм; зелене, як жьиба, має круглий жьибічий писок. Крила його подібні до крил летючої миши. Кажут, що коли жінка вродит дітину та й задушит і верже в лісі, то в’на перетворюваласьи в лелета».^[1729]

— «Птах сей утворює сі з тої дітини, яку мати вродила в гріху й, аби скрити від лю´дського ока пóзір, вівер[г]ла в лісі. Його тьижко увидіти, бо він лелече переважно по нóчах, по півночи; забиваєтьсьи в глуш лісів, де би його не тривожили, та й лелече. Коли люди чують його лелетання, то дуже боязко стає, бо він лелече так, як плаче (стає якось сумно)».^[1730]

Відьма

Згідно з уявленнями українців, відьма — це жінка, котра завдяки надзвичайним здібностям шкодить людям. У різних етнографічних районах України відьму інакше називають знахурка, ворожиля, волохшебніца, калдунья, босорка, босурканя, череділниця, опириця тощо.

Назву відьма виводять від праслов’янського vedati — ‘відати, знати’. Можна припустити, що в минулому до відьом ставилися не тільки як до ворожих людині демонізованих персонажів. Про людей із надзвичайними здібностями донині нерідко кажуть «щось знає», не обов’язково вкладаючи в це словосполучення негативну оцінку. Водночас відьом, на відміну від інших «непростих», які нібито можуть робити і зло, і добро, уже принаймні в ХІХ ст. сприймали тільки негативно.

Є у відьми й чоловічий корелят — відьмак (або ж знахур, ворожбит, опир та ін.). Нерідко відьмаків вважали сильнішими від відьом. Зокрема, вони нібито керують відьомськими збориськами, до них звертаються, аби «відробили» заподіяну відьмами шкоду, тощо. У багатьох же випадках функції відьмака ті самі, що й у відьми.

Уявлення про відьом — одні з найпоширеніших в Україні. Мабуть, немає села чи містечка, де б про цих істот не розповіли ще порівняно свіжу бувальщину. Свого часу такі уявлення стали предметом зацікавлення Володимира Даля,^[1731] Павла Чубинського,^[1732] Івана Нечуя-Левицького,^[1733] Петра Іванова,^[1734] Василя Милорадовича^[1735] та інших провідних народознавців. Уже в наш час ґрунтовну монографію, у якій цей персонаж став ключовим, написала Катерина Диса.^[1736]

Загальновідомим є поділ відьом на «родимих», котрі «знають від себе», і «вчених».

Родимі відьми народжуються від матерей-відьом, з’являються від зносин жінок із чортами. Відьма народиться й після того, як вагітна мати разом зі святвечірньою стравою випадково з’їсть вуглину. Поширене уявлення, що коли в кого одна за одною родяться п’ять (сім, дев’ять, дванадцять) дівчат, то одна з них (чи наймолодша) є відьмою:

— «Де є п’ять дíвок, то мусе бути їдна відьма».^[1737]

— «Сьома дочка в сім’ї обов’язково буде відьмою».^[1738]

— «Казали, шо де є сім дівок в хаті, то там є відьма, і вона має хвоста».^[1739]

— «То казали мама, шо як родитьсі сім дівок, то сема мусить бути відьма, а як хлопчик семий — то мусить бути опир».^[1740]

Також вірили, що «як дєўка ўродить дєўку, а вона тиж дєўкою ўродить деўку, так третья буде ведьмоў».^[1741]

Вчені ставали відьмами після того, як «продали душу нечистому», навчилися відьомства з так званої «Чорної магії» чи перейняли знання від старої відьмачки ще за життя або вже за її агонії:

— «Ті відьми були родимі. Могли і навчитися — то такі, шо там і мама вміє відьмувати, і баба, то вони і дочку навчать. Воно то ніби і родиме, але вже не те, бо ж вчили її, ту дочку».^[1742]

— «А є такі, шо опирі рóджені. Напрóмірно, є сім хлопців. Межи тих сім хлопців один мав би бути опирь. Якшо нема більше дітий, а точно сім. Та дітина не винна, але він уже відмалку опирь, і в него мав би бути хвостик ззаді. Відьмó — то так само і жінки є, шо вóродки у людий, шо є відьма тоже, як є сім дівок, то сема відьма. То так як хлопці опирі, так жінки відьми. А є такі, шо вони хотє´т «Чорної магії» та й шукают собі».^[1743]

У давнину побутували й уявлення про своєрідні ініціації відьом, пройти які був здатен далеко не кожен.^[1744]

Вчену відьму зазвичай вважали «лютішою», адже вона здобувала лиходійні знання свідомо. Родима ж могла своїх знань і не використовувати. Водночас родимі відьми були нібито «сильніші» від навчених:

— «Було так, шо воно в роду по лінії йде, шо мати дочку вчить, та вже свою. Але казали, шо вроджені відьми сильніші».^[1745]

— «Я одну питав стару, шо точно тим займалась, то вона казала, шо є відьми навчені і є відьми родимі. Якшо родима відьма, то вона бере молоко в корови довкола, а якшо вчена, то тільки в одної».^[1746]

Прикметною ознакою вродженої відьми (або відьмака, опиря) повсюди в Україні вважають невеликий хвостик. Цей хвіст можна побачити лише під час обмивання тіла перед похованням або у воді: «То опирі та й відьми, кажут, шо таке є. Ззаду вилазє´в такий хвостик з дирки, як на воду покласти. То якийсь такий вíрод, та відьма».^[1747] Виявити хвоста можна було й випадково: «А ше відьми мають хвіст. То колись була дівка файна, та й до неї хлоп зачіпався, та й полягали спати, а він давай зачіпатись, як до дівчини, та й намацав хвоста — то такі вітри почали дути, шо й ну».^[1748]

Нерідко вважають, що «чорт біду значóть», тож вирізняти відьму з-поміж людей можуть яке-небудь каліцтво (наприклад, зрощені пальці), заріст на хребті, великі зрощені родимі плями, зрощені брови тощо. Очі відьми чорні або зелені, надміру блискучі або з вкрапленнями іншого кольору на райдужці, з оберненими «чоловічками». Удень відьма може виглядати як вродлива молодиця, а в сутінках — як старезна баба. Відьми начебто мають здатність не втрачати краси до глибокої старості: «То є відьми, вони ніколи не старіють, вона все молода».^[1749]

На Зарічненщині відьму уявляють як жінку, запнену рядном: «Мій батько колись росказував, шо ше він був хлопчинею таким, і спали на вишках у сараї. І серед білого дня, каже, така баба радном накрита, стрáшна така, — і попуд стріхею, попуд стріхею, і пошла, і десь її не стало».^[1750]

Водночас не менш поширена й думка, що, окрім своїх дій, відьма нічим не вирізняється з-поміж інших жінок.

Загальноукраїнською є віра в здатність відьом до перевертництва. Найчастіше їм притаманні подоби жаби, кота, собаки, свині, теляти, змії, сороки, колеса від воза, копички сіна, полотнинки, праника, яким збивають білизну, клубка ниток тощо. Дещо рідше трапляються такі іпостасі, як черепаха, заєць, ласка, миша, муха, іноді навіть трíска та ін.

У багатьох випадках до певного типу оповідок залучено й конкретні образи відьми. Зокрема, відьма як копичка сіна фігурує в розповідях про те, як така копиця сунеться по дорозі або пливе водою; відьму як білу полотнину чи білий клубок ниток бачать здебільшого увечері чи вночі. Проте нерідко в схожих текстах трапляються й відмінні подоби, а буває й так, що історія відображає індивідуальні враження оповідача.

Наприклад, доволі рідкісними є демонізованіші описи відьом, у яких ті наділені виразними зооморфними ознаками: «…ўлє´зло да корову і дóіть! От з якóміся лáпамі, чирвóни лáпи… […] Вона зрóбіцца такім звéром, сатанóю такéю. Вот шчо. Як уже вона занімáєцца з йім, ето она як хош пєракíнєцца. (Що то були за червоні лапó.) Такíє, би ў бýська».^[1751] Тут варто зазначити, що «пташиними лапами» народна уява зазвичай наділяє «нечисту силу», чорта.

Суто індивідуальним є образ відьми як птахоподібної вогненної істоти: «То як моя Наташка родилася, і я якраз… пóлки (пелюшки — В. Г.) вісєли надворє… І в нас крайніє хати були двє, і такиє, шо вони шось знали. А я війшла на калідор, а баба каже: «Бежи, доця, забирай скорєй полки». А так уже, вечорєло вже, значить, малося вже сонце заходить, о. «Забірай полки, шоб полки надворє не вісєли, як дитятко мале уматуєш в пельонки». О. (Тепер тих пельонок нихто не бачить. Пермоси, пермоси, і гермоси, і все. А тодє ж — все своїмі рукамі.) І отако — от, не бачила я николи, і оце, як заре, бачу: отакіє крила, і отако летит, а спереду так, наче отаке — і іскри огнянíє. Отако летит, наче голова, і отако крилами махає. А я кажу: «Бабо, а шо то таке воно летит?» А вона каже: «Забрала полки? Бежи скорей в хату до дитяти. То полетєло недобре». […] І в нас такіє були оце ціє дв’є в’єдьми, вони на концє села жилó, і оце превращалися… маєцця оце сонце десь заходит, і вони ото вілєтают, стают превращаюцця такими… О. То це таке я помню. Це в’єдьми називаєця».^[1752]

Водночас у те, що відьми можуть літати, вірять повсюдно. Для цього вони нібито натираються соком тирличу або осиковою корою, маззю з котячих мізків, собачих кісток і людської крові тощо й сідлають коцюбу, мотику, віника, помело, коромисло чи мечика з терниці. Почасти відьмам прислужують чорні коти. До місця шабашів (а найвідоміше з них — на Лисій горі під Києвом) чи щоб робити шкоду відьми вилітають крізь комин.^[1753] У деяких селах на Богородчанщині, зокрема, вірять, що відьми збираються на тополях біля с. Глибівка:

— «То ше колись розказували, шо в них на Івана так як то збір, то вони голі туди летять».^[1754]

— «Відьми, кажут, шо колись бýли, де тополі, вони на Івана там сходóлисі, забирали молоко».^[1755]

— «Ото в сусіди така тополя, то на ній на Йвана все збираються відьми, а люди під нею чатують, аби кого впізнати. Але ніколи нічо’ не випадало».^[1756]

— «А на тополях, казали, шо відьми збираються. Тут в нас є така велика тополя, шо там ше з голодного року знають, шо там відьми збираються».^[1757]

На Городенківщині вважають, що відьми збираються десь далеко в полях: «Коло Івана — то відьмó лíтают. Вони мают таке місце, шо сі сходіт. Вони йдут дес у поле, далеко. Ну я не виділа м цего. Є люди, шо виділи, ну я… Кочéрга та мітла…»^[1758]

Розповіді про те, як відьми літають (зокрема й на людях, як у гоголівському «Вії»), доволі популярні в Україні:

— «Прийшов салдат на ніч до одної жінки і ліг спати. Він ніби спит, але дивиться: прийшла жінка, перебралася — і в комин. Зробилася котом— і в комин. А салдат сидит і чекає, шо то буде. А вона, та жінка, сіла на мітлу і поїхала. І приїжджає знов з тею мітлою, зробилася жінкою, мітлу поставила та й пішла. А той салдат перед тим забрав то її вбрання, яке вона коло печі лишила. Ну і та відьма прийшла, а одежі нема. Ходила вона, ходила, та й потім каже до того салдата: «Дай мені те вбрання, шо ти взяв». А той салдат каже: «А ти куда ходила? Ага, то ти відьма!» Тоді вона вже й призналась йому: «Так, я відьма. А ходила там, де мені було треба». Якшо та відьма має йти до корови, то вона перекидається котом чи ше чимсь, а так то звичайнісінька жінка».^[1759]

— «Ото розказували, шо в нас в селі були такі відьми — звичайні жінки, а як прийде ніч, то вона перекидається — і шусть в комин. І десь її нема, нема, а потім назад прилітає. Ті відьми були вроджені — десь батьки навчили. Ото по сусідству була відьма, то вона нашій корові поробила, бо мати їй не встигла молока дати. То було по войні, тоді голод такий був. І потім мати довго просила ту відьму, шоби вона одробила, бо корова молока не дає і втрісне. Але та відьма не х[о]тіла одробити. Тілько потім мати занесла їй якоїсь там каші, ше чогось, то та відьма одробила, і корова знов молоко давала. Ото ше казали, шо бачили, як та сусідка розібралася до гола, сіла на мотичку і полетіла. Ото така та відьма була».^[1760]

— «Моя мати була, ходила до Почаєва. І, каже, ночували в одної в хаті, в якоїсь женщини. І, каже: їдна приходит женщина. Старша питає її: «Шо ти, — каже, — зробила?» Каже: «Я за сéмдесіть кілóметрів лéтала, але, — каже, — хадзяїн був хитріший за мене. Він, — каже, — убсипав свяченим маком, і я не дуступила». То вони відьми називалися. Сідає, каже, на кóцюбу, і полетіла собі».^[1761]

Відьму чи іншу «нечисту силу» здатні нібито розпізнати й протистояти їй первородні собаки, так звані ярчуки.^[1762]

Бачить відьом і той, хто сам є відьмарем: «Ну, є такі люди, знаєте, мо’, яка вєдьма. […] Каже, як сам вєдьма — біжиш в церкву на Гордані — на всіх цідилки на голові побачиш — то вє´дьми. Казала мої мама, шо в них стояв такий салдат-відьмар, шо він казав: «Хазяйка, ви не п’єте молока, а воду. А хоште вєдьмів побачити? Йдіть зі мною до церкви».^[1763]

Також «первак» (перша дитина в сім’ї) міг побачити відьом, зокрема в церкві під час освячення пасок: «На жінок, які робили шкоду корові, в нас казали «відьма». Казали так колись, не знаю, я не бачила, але моя баба казала, шо їх можна побачити на Паску. На Паску вони, як паску святять, то як дуже комусь треба, шоб воно побачилося, вони всі, ті відьми, в якихось там відрах, як ото дійнички — на головах у них дійнички. От моя мама розказувала, шо як вони перетворюються і показуються тим, шо родилися первими. От моя мама родилася первою, то їй показався з тої відьми собака: мама зайшла в хлів до корови, аж дивиться, а там здоровий білий собака. І тоді мама начала кричати, тоді прибіг батько і вдарив ту собаку вилками по ногах. На другий день бачили ту жінку вже, і нога в неї була перебита. Ну то, значить, виходить, шо та собака — то була та жінка».^[1764]

У більшості випадків розпізнавання відьми справді пов’язують саме з церквою. До церкви відьма вдягає вбрання навиворіт, не споживає причастя, а стоїть схрестивши ноги. Навіть свічку ставить не тим боком: «Ну, говорать так. То великий гріх, кажуть. Щось то ж вона там тямить, щось то ж вона знає. Приходять даже ж — навиворот одежу накладають. У церкву приходять. Та, шо знає. А для чого — хто ж його знає. Свічку якóсь стáвляє ни на той бік, навиворот свічку ставляє».^[1765]

Трапляються уявлення, за якими відьму можна побачити в церкві у Великодню суботу, якщо тримати під язиком свячений часник (в етнографічній літературі минулого це здебільшого шматочок сиру, який зберігали до Великодня ще від «сирних заговин» перед Великим постом). При цьому належало мовчати, щоб не оніміти:

— «Колись розказували, шо колись в нас один чоловік в священика питав, як можна відьму побачити. То йому священик порадив свячений часник під язик взяти, і основне — не заговорити, бо будеш німим. А як візьмеш той часник, то всіх видно, вони всі над завхристієм літають. То один мені розказував, шо в суботу Великодню взяв той часник під язик та пішов в церкву. То казав, шо він всіх відьм під час служби бачив. Всіх хмелівських бачив. Навіть Богунку стару видів, та й вишов з церкви, та й каже: «Я вас видів!» А вона йому: «Ой Васильку милий, я тобі хто знає шо заплачу, аби ти нікому не казав!»^[1766]

— «Так у нас один священик порадив мого брата двоюрідного, а той був паламарем. Він питається, як то відьму впізнати? А той каже: «Я тобі скажу як. На сам Великдень, як тільки всеночна починається, з плащаницею обійдуть навколо церкви, тоді заносять. То ти дивися там на райські двері, там в захрестіє, і будеш видіти. Але бери собі часник в писок такий без шкаралупи (він дуже пекучий) і ні до кого не говори, бо як сі обізвеш, то станеш німий. В той час, як «Христос воскрес!» заспівають, тоді ти будеш видіти — там в захрестию будуть вгорі відьми ходити». Він так дивився і видів відьми — з нашого села жінок. Є відьми, як є шість дівок, то сема відьма. Має такий маленький хвостик. Вона не винна, так Бог дає».^[1767]

— «На світий вечір кладут на сків чеснок, три головки. А кажут, на Великдень покласти в кошик посвітити, і тоди той чіснок з кошика, коли посвітив ксьондз паску, взєти з кошика той собі зубóк під язик, і всіх відьмíв будéш видіти на Великдень. Кажуть, шо їх на Великдень найбільше видко».^[1768]

Упродовж Великого посту по четвергах виготовляли осикового стільця. На всенощну його несли до церкви й чекали, доки проспівають «Христос воскрес». Після цього ставали на стілець і впізнавали відьом: у них на головах стояли дійниці.^[1769]

На так звані «рокові» свята (найбільші свята християнського календаря, які, окрім Миколи, святкують раз на рік), особливо на великодню всенощну, як паску святять і священик каже «Христос Воскрес», відьма нібито його «скубе за ризи», намагаючись витягнути ниточку; запихає в ризи голку — «тоді вона може все зробити», «знахорувати», «вєдьмарити» і «йі буде вести цілий рік». Тому одразу пізнавали: «Скубає батюшку за ризи і цалує в ризи — то відьма».^[1770] Чим сильніше вскубне, тим більше, як вважали, набереться сили для «знахурства»:

— «Такіх багато вєдьмарів. І заре даже вони є. Ну а то, шоб таке — перетворалиса, — може, й є. Ото як в церкві, цьо на Паску, як хреста кличуть саме, то тиє вєдьмаре вельмі хапаюцца, як віходять з церкві, за бáтюшциниє ризи. Кажуть, то вєдьмарє. Встаюцца в церкві. То як на їх люде ворчáть».^[1771]

— «То тіє вєдьмó осьо на ціє всякіє сьватá, розказували (я то не примечала, але те, шо люди розказували), оцьо на Паску, як їє нема… батюшóк… як ото проходять кружкá церкви, а входить у церкву, його скубають, батюшку, за ризи. А хочуть одорвать оце таке шо блискученьким обшите. То ціє, кажуть, так, і на Паску таке кажуть. Вона робила для худоби, вєдьмáрила. Молоко одбирає, шо хоч…»^[1772]

— «Вони йдуть до батюшки під ризи, стараюця шарпнýти його, от шось таке».^[1773]

— «То ми на свої оче бачіле, єк у Зилізницю ше ходеле — на всéночну стоїть спіною тако кала батюшки… Але нищо вони там не доскýблися доброго. Повмірали молодеми… всі. Да, да. Такі в нас бýли — Швірідьовки називалися. То вони так старалися, шоб ето… А шо вони? Госпóдь їх знає нáщо. Ну я ж кажу, там вони… до старості ні їдна не дожилá. Повмірали молодеми».^[1774]

— «А ше ото, як паску сьвáтять, як вже батюшка кругом церкви обходе, то за ризи ті відьми його скубали».^[1775]

На великоднє привітання священика відьма відповідає по-особливому:

— «Таке один в нас розказував, шо можна відьму на Різдво побачити. Але треба ні до кого сі не обзивати, як йдете до церкви. А на Великдень, як має ксьондз казати: «Христос воскрес!» — а він хоче, аби він там щось мав (чи гроші, чи на полі зробив, чи грибів назбирав), то казав: «Я в полі роблю», або «Я сіно роблю», або «Я гриби беру», — то вже ц е й йому помагає, бо він не каже «Воістину воскрес!» — а відповідає свою ворожбу».^[1776]

— «Вона собі думає щось таке, що вона хоче — то вона каже. Як хоче скоро ягоди брати, то каже: «Я ягоди беру». Не каже: «Воістину воскрес!» — а каже: «Я собі ягоди беру». Або, як хтось так хоче доньку віддати, а не може, і вже старша, то каже: «Долі шукаю своїй дитині». Але то грішно».^[1777]

— «Це я була в церкві в Головня´х (сусіднє село). І батюшка каже: «Христос воскрес!» А вона каже: «І чорт з тобою!» Видно, вона шось знала. То її люди з церкви вивели».^[1778]

Підозрювали у відьомстві й тих, хто першим намагався набрати свяченої води чи першим підходив до ікони:

— «Знахурí якісь, які шось знают, то все хотіли перші води набрати».^[1779]

— «То хватають… Я, наприклад… У церкві й зара — то бовтаюцца. Я не йду… Я, наприклад, у церкві… — тогó… то хтось шось знає, то хватає. Перші… дивєцца: отак стоїмо, стоїмо, — вибегають ізтуля і перші ідуть до Божої Матері. Я такого не знаю, і я й не хочу його знать, а вони — бежать. А чо’ вони бежать?»^[1780]

— «Воду йшли святить, от, скажем, та’ як не в неділю, а перед недєльою. Вирезали на льоду таку Іордань. Хрест такий. Ну, морози були крепкіє, бо то часом можна і обвалицца. Отиє вєдьмарє — то вони стараюцца першими вхватить ту воду. І в суботу… не всє, а… ідуть набірають ту воду з того Йордану. А вже в недєлю збіраєцца вся параферія, служеніє у церкві, а потім віходять на реку. І на реце вже хреста вмочують туди, в ополонку, і несуть додому ту воду. Ту воду то держали круглий рік. Я знаю, колись мі держали овечок, то як овечка котиться, то тею водою… і або корова розтелись… то тею водою оббризгували. («То два рази брали воду, в суботу і в неділю?» — В. Г.) В суботу, то, казали ми, шо то вєдьмарє. («Ага. Ше до Хрещенія?» — В. Г.) Да».^[1781]

— «То є, є такіє, шо хватают першіє [води свяченої]. А я не знаю, шо то таке. От колько… В нас тут такіх вже… три жонкі… вже вони померли, вже їх немає. То вони конче хочут з того бакá, де хреста вмочає. Каждий не вмочить там, бо буде багато людей стоять. То но шо покапає такогó. Конче з теї. То я не знаю, шо то за вєдьмарство було».^[1782]

На Кременеччині, зокрема, один чоловік розповів, що в них на йорданське водосвяття не надто спішать поперед інших набрати води, бо бували випадки, коли таким (а це запевно були відьми) «трошки допомагали», легенько попхавши в плечі до ополонки.

Як відьом повсюдно в Україні досі сприймають жінок, які на рокові свята ходили по хатах за позичками. Через позичену річ відьма начебто має змогу поробити зле позичальникові. Вважають, що відьмура «мусит прийти і шось просити, бо йі пече».^[1783] Зрозуміло, що в ці дні намагалися нікому нічого не позичати: «Дівчат ни пускали. […] Ше як дівчинка молода, то ше вроді такво… а то каже: «То вже ціла відьма зайшла». Як баба стара в роковщину зайшла. Жабó в хаті будуть, як баба зайде. Знаєте — і дійсно правда. То як зайде такая — не то шо вона прийшла в гості, а просто з пакостью, шоб зробити шось таке. То вже вона зайде і попитає шось: когось-то шукає, когось їй треба… В рокове свято не йшли позичати. І єслі я вам дóлжна шось — стараєця скарєй сьогодня занести — оддати, бо завтра роковина».^[1784]

Зауважували відьом і тоді, коли вони в ніч на Купала йшли по папороть та інше зілля. Водночас збір зілля сьогодні вже не сприймають як суто відьомське заняття.

Коїти лихе відьмі допомагають чорти. Хто перейняв «знання» від «нечистої сили», уже змушений був робити зло: «Їй треба так зробить, бо як не зробить, да вона вмре. Їй треба було гріх оддать».^[1785]

Людям інколи траплялося побачити відьом із «помічниками»: «Їхав наш один, на молоковозі він робив, ну, вечір вже тако. Їхав він, і вона гола купалась, як мати народила. Вона в воді купалася з тими хлопцями, ну, з тими недобрими. Плюхала по воді, а він їхав, глєнув. І шось сказав на її. Років ше, може, зо два побув, але вже мучівся».^[1786]

Вірять, що за свою допомогу чорти тягають відьом по корчах:

— «То у нас одна баба била, от, каже: «Доченько, не даю´ть мнє покою [чорти]. От, прíдуть они в ночи да зовуть мене. Да, — каже, — по корчé мяне возять, да уже розвиднє´є, до хати іду, а они усю ніч по корчé ходять». Она вєдьма була. Пуприходять, каже, у костюмах новіх да в шляпах, да поодьóваниє. Не дають покою, каже, я уже і старая, не здужаю, а вони ўсє на мєнє сунуть, да сунуть, да сунуть [тягають]».^[1787]

— «Чорти прілєтають до теє´ [відьми] і змє´ї. Ету бабу таскали, таскали по кушчах [коли вона помирала] чорти в такіх козóрках білих».^[1788]

Відьми також беруть участь у чортівському весіллі: «Ето мушчини расказивалі. Зайшли вони на ночь, ходилі у ліс, у дрова, да ночєваті осталíся на квартірі у єйó [відьми], а она каже: «Будете саміє, а я поєду на весіллє». А то они таке весіллє робилі. О, а тоди ж були… Була така бура, тож такє покачєло, хороми покачєло, порвало ліс, усє — то ето вона с такім весильїчком ішла. Вони злякаліся, як она казала: «На весиллє пийдемо». Да они повтікали з єтих. [Коли буря] змéї женяца, лихиє, чєрті. Змей і чорт — то ж одно».^[1789]

Відьми, котрі мають нібито «того злого», подекуди втрачають здатність контролювати свої дії, повністю підпадаючи під владу «нечистого». Фактично в такому разі зло коїть не сама людина, а той, хто нею керує: «Є вража сила, нечиста, чортова. От, як вбереця в чоловіка, і робить погане, шкоду. От, скаже, шоб тобі жаби наносили мусору, — наносять тобі повну хату мусору».^[1790]

Шкоди, яку відьми робили людям, часто не конкретизують, окреслюючи її в загальних рисах. Де вони не подивляться, «там всюди погано», люди слабують, сохнуть тощо. Водночас можна виокремити й певні сталі різновиди вчиненого відьмами лиха:

Відбирання молока. Найприкметнішою рисою відьом вважають відбирання або ж псування молока. Зіпсуте молоко втрачає «спір» (жирність), починає «тягнутися» й смердіти. Відьма зробить і так, що корова доїтиметься кров’ю або «скрутками» — спеченим молоком.

Найактивніші відьми на великі свята, особливо на Різдво, Благовіщення, Великдень, Юрія, Трійцю, Петра та Івана Купала, іноді й на інші, насамперед рокові свята:

— «Перед Благовіщенням, в Великодну п’єтницю — тоді відьми до корови йдут. Котом, собакою».^[1791]

— «На Юрія вони йдут збирают від других корів хосéн, молоко».^[1792]

— «Ну, вєдьма, то вона погане все зробить. І людям погане зробить. По селі бєгають і молоко не дають. На Яна. Да, саме вдосвіта. Вона втáїцца в жабу, вона в шо хоч втáїцца, та вєдьма».^[1793]

— «Як на Івана колесо яке дерев’яне котиться чи вогнене, то кажуть, що то відьма. Кажуть, що могла в кота або в жабу перетворитись».^[1794]

Здебільшого на Юрія чи на Івана Купала до схід сонця відьми нібито голі качаються по росі на пасовиську (чи на дев’ятій межі, на «замежках» — траві за полями); «кантарем» або подолом спідниці збирають росу собі в «скопець» (дійницю); «шматкою» збирають росу, де трава, сінокоси, де пасуть корів чи коней; збирають росу в пригорщі голими руками; збирають росу в припіл на «заміжку», по межах, по «синожити», «аби корови пошкодити», «шоб молоко всякеє від людий відбирати»:

— «Вóна што-то знала ўже да вийшла голая і качаласа. То на Юр’я. Гето вона знахаровала… Коров’є молоко ўже вона отнимать научиласа, так ўже вона качаласа по росє. На Юр’єву рóсу коровó випускають. Гето рано, і вона [відьма] вот качалас єшчé до сходу сонца. Гето ж вона то уже шось знала».^[1795]

— «Казали, шо навпроти Юрія знахурі ходили да й росу збирали. Особенно баби. Корів доїли. Впреться в хлів і подоїть, а потім та корова ні на шо не годна».^[1796]

— «То на дев’яту, як то йде, шо на Юрія йде, шо то зілля збóрат, бо має той скопець, шо росу збирає, молоко, то вона ся розбирає до голого, і вона збирає росý, і всьо. На дев’ять межів. То на Юрія».^[1797]

— «Кажуть, шо то на Йівана і на Миколи, двадцять першого і двадцять другого травня, ті відьми йдуть по межах, по росі, шось там рвуть… За Івана Купала не казали».^[1798]

— «Як якиє вєдьми, то по росє качєлися. На Івана ходіли по росє. Раздєнутся да качєютса по росє, а хто іх знає, чого вони, шчо… А були люди, шчо бачили. («В який час це робили?») Вночі. Ложілісь на спіну і кувиркалісь. («Навіщо?») Знахорíла так. Вєдьма знала, для чого».^[1799]

— «Перед Іваном відьми, говóрать, до сходу сонца бігают і качаюцца по росє, коб молока ім прибаўлялоса».^[1800]

— «Навпроть Івана Купала батько з товаришем на тетеруки йшли. Коли хто-то, шось біжить в бєлом, як русалка, із дойоночкою, якась баба. А на ню казали, шо вона відьма. А вони взяли й її поймали, дак вона їм заклялася, шо бульше не пуйде: «Тільки не росказуйте». Чи з відром, чи з дойоночкою: в шо вона собі доїла, в те росу зганяла. Це чуже молоко вона собі збірала, кажуть».^[1801]

— «Вє´дьми колись зранку на Купайла бачили: в білих сорóчках йшли по межі і збірали росý в відро, ну, вони знали шось».^[1802]

В одній із відомих бувальщин чоловік, який пас коні, побачивши ворожилю за цим заняттям, зумів відібрати молоко й від неї: «Є й таке, шо з кантарів молоко текло. В нас був такий Кирило, а він пас коні на Лавах. І вона, така Петрунóха, вийшла на Юрія росу збирати. А то ж коні вночі пасли. Там раків наловив, наложив вогню, і він дивиця — вона сі розібрала до голого, і ходит, і збирає росу. А він каже тако: «Шо тобі, те мені, шо тобі, те мені», — і кантаря тако… Як прийшло полýдне — з кантарів молоко тече. А чи то правда? Вони брехали — і я брéшу».^[1803]

Для відбирання молока відьми використовували й інші способи. Наприклад, напередодні Купала ворожиля своєю коровою обганяла всю череду. Іноді ж обходила село колесом із воза: «Перед Іваном Купалом вєдьми ходять вечером і доять чужіє корови. І бєрот вєдьма колєсó з воза, і єтоє колєсó на палку, на вигнутую палку, дугу, шоб оно нє з’єхало, — і обгоняє ўсю дєревню, вокруг дєревні. У´ двенацать часоў, шчоб люді нє відєлі. Дєлала, шчо єй ўсьо ідьот: і масла много, і сира. І єй помогають дєті ў бєлих шапочках — черти».^[1804]

Уночі на Купала відьма набирала в дійницю води з броду, де переходила худоба, або ж з усіх колодязів у селі: «Трави в маю собирають. Добріє трави. А на Яна — вєдьмó тольки трави собірають. (Сміється. — В. Г.). В нас суседка була. То мой старий не знав. Да каже: «Шо цьо вона робить?» А я кажу… Да каже: «Воду з усєх колодєзов носить». Кажу: «Бо сьо’дні, — кажу, — вноче буде Ян, то вже мотаєцца». То вун каже: «Я б… брала в нас, то я б копня´ка дав би йой» (Сміється. — В. Г.)».^[1805]

На Юрія чи Купала відьма намагається дістати що-небудь із чужого хліва, бодай віхоть соломи зі стріхи. Нерідко відколупує в сусідів з одвірків чи «клабука» над дверима тріску або хрестик, приладжений на другий Святвечір: «І вона собі йде на Івана, приходит до стайні, взє´ла шось, і вже корова не дає молока. Її корова дає ведро молока, а ваша дає літру».^[1806]

Може відьма відібрати молоко й через по-особливому підготовану сіль, яку кладе біля місця, де збираються корови:

— «Колись моя баба пасла корову (а вона жила під самісіньким лісом), і пішла поїти корову в потік, і дивиця — біжить одна жінка, і взяла в тому потіку шось під камінь тикнула, а баба пішли да й подивились, шо вона там тикнула, а вона туди тикнула сіль. А моя баба пішли, і ту сіль забрала, і дала своїй корові, і молоко було так багато, шо не мали, де діти».^[1807]

— «Така була в нас баба Пусóха. Бýла така бодня, такий бітон вузóнечкий, і то ся клало, де дорога навóкриж йшла. Худобу йні гнали відти, другі — відти. Крижóва дорога. Вона бере такий мішочек з полотна, на дві-три кілі, і коли люди худобу заялó (а мій батько сказав: «Ти пильнуй, б’деш видіти. Завтра Юрія буде, в’на буде»). І вона так — біжить — і шух — під ту бодню, і всьо, і пішла. Коли люди мають гнати худобу додому — Іване, біжи. Я взяв, ту сіль’єм витяг, було три кілі десь, а то — взяв’єм, напхав’ем піску, там всякого пір’я, сміття, а сіль’єм забрав. Біла сіль, файна сіль. Перше треба було датó п’ятнайціть яєць за кільо соли. Сіль була дуже дорога. А там від хати її через фосу був місток. То я би так не присідав і не підскакував, як вона підскакувала. Як задерла ту спмдницю, а мала без майток, то вона то так підскакувала — йо-йо-йо-йо-йо!.. ’Би його холєра взялá, як вона підскакувала. Отото чудо було. Вона на Юрія вже не має тогово. То вона мала на кілька років тої соли давати коровам. Вона всьо молоко зібрала — звідти, і звідти, і звідти. То то була ворожильниця, ворожиля. То вона свóїм коровам ту сіль давала, ’би її ся доїли, а від тих — забрала».^[1808]

Ще один зі способів — відбирання молока через слід корови:

— «То як є яка трясина чи болото є, то вона йде туди, вирізає з землі слід і так зробить, шо якої корови слід вирізала, в тої й молока не буде».^[1809]

— «Відьма, то як на Івана ворожили, то вона могла шось корові зробити. То вони йшли, ті відьми, на Івана там, де брід є, де сліди, стягали ті сліди і одбирали молоко».^[1810]

— «Під дорогою жила жінка, шо називалась Рожичка. Мовили люди, шо вона чарівниця і відбирає в худоби молоко. Люди її боялися. Вона мала дві корови, добре годувала їх. Бігала вона на різні свята. Особливо на Івана Купала її виділи, шо оббігала довкола хати гола перед вечором, потім бігла в ліс збирати папороті цвіт (його треба зірвати рівно опівночі, бо папороть цвіте тільки одну секунду). Ше люди виділи, як вона на Купала зранку збирала сліди корів на пасовиську (тую глину, на якій вони були). Вона знала, шо з тим робити, шоб зіпсути корову. Казали, шо вона брела через річку (річка була велика) і високо задерла спідницю, — люди побачили, шо в неї був хвіст».^[1811]

Нерідко відьми «переймають» чужих корів, коли ті повертаються з паші: «Ну таке… таке… говорать, шо є такиє люди. шо можуть зробить тобє… зробить, шо шось тут буде недобре, о, таке, шо може і корові шось нашептать, і… […] Ося вєдьма — їє корова йде сама перша. Вона пóйде зажене свою в хлєв, закриє, і ше довжнá вибєгти, шоб ше заня´ть, як тиє йдуть».^[1812]

Аби відібрати молоко, відьми кидали на дорогу, де йшлі худоба, цвіт з огірків (очевидно, пустоцвіт): «Відьми — на Івана нарвала цвіту з огурців і сипала на дорогу, як корови гнали».^[1813]

Як женуть корови, чаклунка нібито може так подивитися, що корова раптом зробиться неспокійною, почне втікати від пастуха в ліс чи хвицатися під час доїння, що «не мож приступити». Після такого погляду «корова і не погуляє». Також відьма може сказати: «О, які в її дійки великі», — і корова перестане доїтися, а лише бігатиме й ревтиме.

З так званим «лихим оком» відбирання молока й інші прикрощі пов’язують доволі часто:

— «Є такі прімети, я знаю, шо я ше мала гонила пасти, то все казали на одну жінку, шо вона відьма. Бо ми як все гоним пасти, то вона стане на фіртці, і котра корова йде, то вона все дивиця на ти вімня».^[1814]

— «Ну то то, шо молоко, кавут. То кавут, шо такі гочи в людини. Шо як шось подивица на корову, шо шось таке, то молока не стає. Вже буває — двоє суток не стає молока. Потом знов обновляєцца. Алє то, говорилі, шо то гочи такі в людини є, бувают. Знáхуркі, ну».^[1815]

— «От циє всякиє очи є, і циє калдуни, кажуть, вєдьмарí. Є. Є. Ше й заре вони є».^[1816]

— «Є такі бабкó — чи то тіє бабки, шо на гóчи… шось подивицца, да вже недобре… отакі є, такі бабкó, такі знахорó».^[1817]

— «Відьми були. Шось зробит корові, то корова молока не дає, не пропускає, а то — і їстиме, і сохне… Перейде корові, подивиця, і вже корові шось бракує».^[1818]

— «Піде та й подивиться на корову — і всьо, вже в її корови молоко. То як корова тобі давала по п’ять-шість літрів, а тут тобі дасть дві літри, і бувай здоров — більше молока нема».^[1819]

— «От ті відьми — вони з превіку, але вони і зара[з] є. То як така людина, шо вона має в очах якійсь акценти чи що, чи завислива, чи що. Подивилася на корову — вже твоя корова очи дістала, молока не дає (ми кажемо очи — то вроки мається на увазі)».^[1820]

Людей із таким поглядом із відьмами ототожнювали не завжди, нерідко називаючи «урекливими». Вважали, що їх свого часу мати просто двічі прилучала до грудей:

— «Погані вочи — от так якби скажеш: дитяти цицки не дам. Не дам цицки дитяти. А послі воно плаче да так хоче — ой, хай ще поссе, ще дам, хай поссе. І вже в того дитяти будуть очи поганиє на переход. Вже воно шо побачить — воно ничого не знає — але вже на переход, от, перéйде дорогу кому — вже шкодить, уже погано. Вже як сказала, шо не дам, то й не давай. Бо вже в йогó вочи будуть погани, шось побачить — і вже шкодить».^[1821]

— «Як завернули грудь дитині, то та людина дуже погана на очі, десь як перейде тебе, то погано».^[1822]

Відьма начебто може сказати на перехресті: «Хочу молока!» — а потім вдома забиває у двері хліва ножа, і з нього ллється молоко. Частотні також оповідки про те, як відьми чи «знахурі» пускають молоко чужої корови, наприклад, з дерева:

— «Ото прійде на перехрьосток дороги: «Хочу молока!» Всьо. Пурнула в двери, наставіла — з дверей повно молока».^[1823]

— «Є така жінка, шо вона з чого-небудь вдоїт молока».^[1824]

— «У відьми в хліві був стовповий полик, і там вона робила дірку, з неї молоко доїла і назад затикала».^[1825]

— «Відьма тєгне то молоко від коровів. «В стовпі пробий дирку і дій молоко», — так казав знахор, але то потім корова пропадає».^[1826]

— «Той Перец старий. Вони десь пошли в лєс, а вон каже: «Хоште молока?» Як же — корови нема, як то — «молока хоште»? Вон, ка’, до берези шось пошептав да цюкнув [у березу сокирою]: молоко дзюрою летит… Да каже: «Пийте! — А ті полякалис чоловіки. — Ах ви, — каже, — лайдакó, я ж, — ка’, — перевйов людську корову!»^[1827]

— «Казали, шо в полонинí бýли такі люди, шо кине через ялицю вірьовку, і з тої вірьовки молоко капає. Шо забирає у одних овець, у одного стада молоко і перевертає собі. Якісь такі чарівники, чародії».^[1828]

Зрештою, ворожиля просто може прийти посовати дверною клямкою догори й донизу — «і всьо — дев’ять хат догори, в долину — перехрестіться: молока нема. Або збрезкле, або скисло, аж смердить».^[1829]

У більшості випадків відьма відбирає молоко, видоюючи корову безпосередньо в хліві. Доїть доти, доки з вимені не потече кров. Після цього тварини довго хворіють і навіть гинуть. Іноді відьми в хліві не видно: «часом чути, що хтось ніби доїть, а зайдеш до хліва — нема нікого». Переважно ж відьми залазять до хліва у вигляді великої жаби-ропухи:

— «В нас воде сусід тут, недалеко… Приходит хадзяйка — сидит у кутку жаба такаво, і корова лежит, а вона доїт. Жаба іссе та. Занесут туди гет у корчі. Вона знов прилізе. Та стара баба носила-носила, та й взяла занеслá туди, та й залізника, розсекла її закопала. То казала — так молоко било… Казали, шо вєдьма може перекинутися… Біда знає, казали… Ну, то колишашня історія…»^[1830]

— «Як така теньґа жаба коло стайні вертóцці або лізе до стайні пресі тако… В нас це бýло. Як ми з бабов-небожков, ше баба жóли, — ну, пресі до стайні… Ми тоди з бабов взя´ли злапали у слоїк (така теньґа, шо ну), закрили накривков і поставили під сків. Рано нені раньше встали, подивились під сків — нема, слоїк порожній. А як був закритий, так і стоїт закритий. Ми приклали таким каменем величезним нáкривку — нема на рано, і всьо. І так стоїт. Так камінь стоїт, так та нáкривка… То хто казав — опириці, хто — відьма. То як відьма коло корови була, корова молока не дає, вона кóпає, фиркає, вона щит защораз, — ага, бýла коло неї відьма».^[1831]

Повсюди в Україні популярні розповіді про те, як поранили запідозрену тварину або пошкодили підозрілий предмет, на який перетворилася відьма, а зранку виявили каліцтво сусідки. Найчастотніші варіанти з жабою:

— «Жаба-ропуха все прилазила, як корову виганяли. Чоловік її пробив, а з неї молоко текло».^[1832]

— «Відьма на жабу перекинулася і лізла в хлів. Перебили їй ногу, то знахурка потім казала, шо ше такого полому не бачила».^[1833]

— «Навіть та Лікєрчина мати, то казали, шо вмєла молоко, тягла все з корові, то якийсь дядько дав по нозе той жабі, перебів ногу, то вона стала кульгáть, та баба. […] То вона вєдьма була».^[1834]

— «До корови, то казали все, на світого Івана ходит вдосвіта відьма і відбирає молоко від корови. Казали, шо відьма приходóла в виді жаби. Велика жаба, ропуха, як прискакувала там до порога чи до стайні, то се була відьма. Віником на дорогу її відганяли, в руки не можна було брати. Бити не можна. Бо то, каже, шо то людина. Шо то перекинулась у жабу. Шо казали, якась відьма… ади, каже, вже хрáмає, бо йі, каже, ногу перебили, жабі. Таке балакали».^[1835]

— «То є жаба та — упириця. Моя свекруха так само зловила жабу, — до стайні лізла, — і посадила в банку, і прикрила каменем. То зранку жаби там не було. А сусідку в той самий день забрали на інфаркт, і до року вона померла».^[1836]

Водночас це можуть бути й інші тварини або предмети:

1. Собака: «Кажуть, ото в сусідньому селі, на Пíсках, була така жінка, шо тільки виженуть чéреду пасти, вона вже межи коровами, шось там росý якусь знімає. От як він приходе — а собака в нього в хліві. Він взяв зловив і ногу відрубав. (А він сам такий був.) Отепер тебе всі, каже, будуть знати, шо ти вєдьма. І так та жінка без ноги була. Кажуть, шо вони з хвостами».^[1837]

2. Кіт: «Кожного ранку корова видоєна. А раз прийшли — кіт з хліва виходив, то господар поодрубував йому ноги. А тоді дивляця — а в жінки руки поодрубувані. А то вона ходила доїти. Відьма».^[1838]

3. Свиня: «То такі люди бýли, шо в[о]ни сі перекидали в шо-небудь. От одна така була в нас жінка, старі говорили, шо вона перекинула сі на якесь свєто на свиню. Ішла, а чоловік там сторожував в одного жида і коштуром пробив її. Так тоту жінку він по тім узнав».^[1839]

4. Муха: «А то такі мали [чорта], шо вона ходит, люди худобу пасуть, а вона ходит, в скопец, деревлєний (зараз того нема), шо йшла корову доїти, а вона переходóла росý збирáла. На свєта. Шо вона, може, з трьох селів воду брала в то відро. І ходила, кантаром росу збирала. Шоб в неї молоко було. А в тої корови, шо вона забрала, то молоко сі тігнуло. То як прийшли до ворожки, то вона зараз взнала. Каже: та і та жінка. То її раз як імили, а вона може й на муху сі перетварити, та чарівниця (колись одні говорили — відьма, а другі — чарівниця). То їй вухо відтє´ли, тій мусі. А потім приходят — а в тої жінки вуха нема».^[1840]

5. Біле полотно: «Відьми є, то ті, шо молоко в корів відбирають. То найбільше на Йвана вночі, то є такі люди, шо стережуть і не сплять цілу ніч, бо прийде та й забере молоко в корови. Колись таке було, я навіть пам’ятаю, шо пішла відьма одбирати, а її пішли ловити, то вона перекинулась в біле полотно. Та й так втікала, так ся звивала, але її поранили в ногу, чи що, та й потім була каліка…»^[1841]

6. Праник (валок для вибивання білизни під час прання): «Відьми — то звичайні такі жінки були: в ніч воно перекидається в кота таке і йде доїти корову. А як її зловлят — були такі, шо ловили. Ото була в чоловіка корова, мала теля, а він глядит, бо він знав, шо таке є. То приходе кицька, м’явкає, і там коло корови. Він взяв її, ту кицьку, зловив і накрив відерком, а вона перекинулася в прача. Тоді той чоловік взяв і свідерком прокрутив в тому прачу дзюрку і повісив на стіні. Потім подивився — а її вже нема на стіні. А в сусідки в руці викручена дзюра. Ото вона, та сусідка, була така відьма, шо ходила корови доїла. Відьма може видоїти корову, забрати молоко, і корова потому не дає молока, битися буде».^[1842]

7. Сито: «Тово в нас сусіда… відьма прийшла корову дояти, а там пес загавкав, і він виходить, а вона — раз — і в сито переробилася. А він — за суховила — і зробив дзюру в тім ситі, шнурок пересилóв, і вже відьму має. То була така Калина, вогорили. Та й вона — вже баба та й каже: «Іване, то я, впусти мене. Я тобі біше шкодити не буду…» І пустив. То він так повідав. Ше одна баба в нас така була. То чого вона катильгала? Їй ногу перебили. Дуже все ходила дивитися на дорогу, як худобу гнали. Тоже бýла відьма».^[1843]

8. Тріска: «Ходив хлопець до дівчини, а його мати була відьмою і не хотіла тої дівчини. Йде він по дорозі до тої дівчини, а перед ним все вискакує якась трíска перед очима. Він взяв ту тріску і переламав. Приходить до хати, а в мами хребет переламаний».^[1844]

Іноді відьма не доїть чужої корови безпосередньо. Вона вміє «заправити» тварину, і молоко відбиратиме вже відьмське «теля»: «Кажуть, шо перевертаєця на теля, на собаки, на коти, ті вє´дьми, і молоко беруть. В нас, ми купили корову на Поліссі, і казали знахурí, шо вона була заправляна, так тотими вє´дьмами. Кажуть: побачите, перше теля вона буде родити, ви будете бачити. Вже вона розходóлася, мама пішла, каже: «Шо ж такеє?» Вже вона ніби й втелилася, бо почистилася і все, а теляті нема… Летить вона горóдами [шукає, і бачить] — не теля, а собака. І просто в хлів до корови. Вона каже: «Боже, кому я шо зробила? Нáшо так тяжко мене караєш?» Тільки тако — раз — і вже [з собаки стало] теля».^[1845]

У багатьох випадках відьма не перетворюється на тварину сама, а використовує певних «помічників», найчастіше вужа або жабу. При цьому між відьмою й твариною, яка здоює для неї корову, існує певний «симпатичний» зв’язок:

— «Да говорать, тая вєдьма може укінути [закинути] такє гадюку ілі вужа у хлів. Говорать, корову буде ссати вуж, молоко забірає».^[1846]

— «Вуж може молоко виссати у корови, геть висмоктати. Вони в хлів можуть уявитися, то вони, каже, шо як насланиї. Або жаба-ропуха. То, кажуть, наслано. Вже як ропуха лізе в хату чи в хлів… Шо хоч її роби, то вже не мона ничо зробити її. Шо її одкинеш — вона оп’ять лізе… Це вже, каже, наслана в’єдьма».^[1847]

— «То моя мама-небіжка росказувала, шо там десь по сусідстві, ше десь вони жóли там біля Тóрчинович, жóли двоє людий, бездітних, а зараз так нижше хата друга була, а там бýло богато дітий, та й корова шось так сі не доїт, шось так тото… А раз, так дуже гарно сонце світило, а жінка доходит з тої хати, де діти, а там — вуж… чи то не вуж був, вона там знала… вона знала, шо то була гадина. Приходит, каже: «Гілярку, Гілярку, дивисі, в Синишинки там, каже, гадина на оборі, то йди зáбий, бо діти вийдут з хати, та покусає та будé…» А він пішов та й зáбив. А в’на, та стара, прийшла: «Ба шó ж ти наробив?! Ба та нашó ж ти його забóв?! Та то мій годованець…» — та так плакала… І вмерла. І казали, шо так молоко з неї текло, шо люди сі всі дивували. А в’на всім людям молоко забирала. То він їй допомагав».^[1848]

— «Були колись такі, за давна давно, такі відьми, шо вони потрафлєли потєгати з ґаздівства на ґаздівство. Од корови до корови. Якимись такими коропанє´ми, такими жє´бами праклятими. Жєба йде там насце, тут принесе, а та відьма стисне тоту жєбу, дає свóїй корові в пійло, аби корова давала більше молока».^[1849]

На противагу наведеним уявленням, на Покутті вважають, що вуж біля корови на добро, бо він не допустить відьми: «Казали — ага, має корова вýжа, то вона файно доΐт сі і молоко ніхто не відбере. Відьма не відбере молоко. А вуж такий, шо ви не видите їго, а він до корови лізе».^[1850]

Коли до стайні чи до хати надто настирливо лізла жаба, її подекуди спроваджували, не завдаючи кривди:

— «’Бисьте знали, шо на Івана, кажут, шо переважно перед Іваном відьмó ходьи уночи відбирают корóвам молоко. А її нихто не видит, не знáти, яка вона. А буває, шо жаба, така велика, ропуха, до сіний заскочи— нидобре, так само нидобре. В глечик молоко відбирає, чи шо. То люди балакают, то і я вам таке кáжу. Вігнали ту жєбу, да й і всьо. Бити її не можна. Кажут, шо не можна бити».^[1851]

— «В нас самих була жаба на самóй Великдень. У хаті. Ми вставали збиратись до церкви, дивлюся — а жаба поскакала. Гі-і! Боже! Шо ж то — хтось наслав? Беру я капу таку, кидáю я на ту жабу, хватаю ту жабу, завóла, винесла надвір, кажу: «Йди, відкись прийшла. Я тебе не вбиваю, нічо’, але йди, відки ти прийшла». То се казали— то то відьма була, каже».^[1852]

Зазвичай же таку жабу посипали свяченою сіллю чи поливали окропом. При цьому берегли очі, аби не «сикнула»: «А я на жєбу соли свіченої сипнула, і вона — живо через поріг. Як сóкне межóвочі, то можна всліпнути».^[1853]

Побутує уявлення, що коли заподіювати шкоду пов’язаній із відьмою тварині, відьма мучиться й мусить прийти «відпрошуватись» або за позичкою:

— «Відьма може відобрати молоко в корови. Так кажут, шо оде приповзла ропуха, то заре прийде жінка і буде шось просити або відбирати молоко в корови. Ропуху виловлювали, клали в каструлю і поливали окропом, і та людина зараз прийде до вас на подвір’я шось позичити».^[1854]

— «То як бачиш, шо до хліва велика така жєба повзе, то казали, шо то відьма. То як ту жєбу впіймати і закрити в якусь посудину, то та відьма буде дуже мучитись і потім навіть просити за себе може прийти».^[1855]

— «Кажуть — лізе жаба, така велика рапаня до хати лізе, хоче шось зле зробити. А її як злапають, то беруть у якийсь слоїк та й закривають, вона дуже там пищить, проситься, а є так, шо й в туалєт туди кидають, то вона там тоже дуже мучиться. Та й хай собі мучиться, як комусь шось зле зробить».^[1856]

— «Насилали коропані, шо відбирали молоко, коропані були. І вона прискаче, і вже забирає молоко. Якшо я відьма — наслала до тебе, ви йдете додому, і роспалюєте ватру, і лапаєте тоту коропаню, напихаєте в ню іголки, і то всьо витікає, І ви її печете — на мене — а мóя худоба в стайні перевертаєсі, і реве, і ґвалтує. Тогди я йду тебе просити: «Пусти, пусти, я більше так робити не буду».^[1857]

Аби вберегтися від відьми, ґазди на великі свята, особливо на Юрія й Купала, особисто пильнували свою худобу й господарство, замикали стайню на колодку:

— «Раз під Йірьа спав Алексáндир Димянóвський під вíкни, гонив в ночи кота і пса, а такой чарівниця облупила тріску над одвíрьом».^[1858]

— «Вєдьма, вона — до чародєйників… вона іде на Юрия — сарая не замкнеш — корови доїт. Велика жаба така, ну, перекидаєцця вєдьма в жєбу».^[1859]

— «Було, на Івана, шо з патиками стояли, чекали, а вони ходили попід стайню і робили. Ну та сидить хлоп з патиком — і вона не піде, сі боїть».^[1860]

— «Звечора на Івана стерегли відьму. Сідали на поріг і стерегли, шоб не прийшла».^[1861]

— «На Йвана, тоді їх цілу ніч ждали, шоб вона не забрала молока, але ніхто їх ніколи не бачив, то все видумка».^[1862]

— «Колись казали, шо з відьми робилося довге полотно і так воно собі плило полем, чи поміж стаєн, чи поміж хатами. Мама стайню завжди на Івана замикали на колодку, бо казали, шо обов’язково відьма буде в стайні. Казали, шо виділи, як в стайні полотно так як то йшло, воно такє було довге й біле».^[1863]

Увечері напередодні Івана Купала приганяли корову ще завидна, а на саме свято взагалі не виганяли її на пашу: «Ото корову треба було загнати вечором, ше покі сонце не зайшло, до стайні, і рано на другий день зранку не вигонити пасти».^[1864]

Загалом же для захисту від відьом використовували широкий арсенал оберегів.

Щоб відьма не мала доступу до хліва або до хати, на Святвечір, на Юрія, Купала або в інший час, якщо мали підозру щодо чаклунства, обсівали хату чи хлів освяченим на Великдень, Юрія чи Спаса маком-«видюком» (чи «тріскуном», «самосієм» тощо). Побутувало повір’я, що відьма не піде далі, доки не збере увесь мак, а це займає часу до «півнів», відтак вона буде змушена забиратися геть:

— «Колис казали, шо бýли відьмó, то на Світий вечір маком свічéним посипáти поріг, бо кажут, як відьма прóйде, то до стайні не зáйде, дóків той мак свічений не візбирає, а вона його й не візбирає. Се таке проговорє´ли».^[1865]

— «[На Святвечір клали на стіл] мак і чиснок. Це чиснок — шоб відьма молоко не забрала. А мак обсипали на Юрія, аби ніхто до стайні не пішов».^[1866]

— «В нас колис як хто тримав худобóну, то обсипав маком навколо стайні. Це, казали, ’би відьма молоко не відобрала».^[1867]

— «Треба свяченим маком-тріскуном посипати, то такий мак, шо сам насіявся. Я то завжди обсипаю стайню перед Іваном. Кажуть, шо відьма не прийде, поки не визбирає весь той мачок».^[1868]

Якщо не було свяченого маку, обсівали освяченим зерном. Повсюдно перед вигоном окроплювали стайню й безпосередньо худобу освяченою водою, здебільшого йорданською чи стрітенською. Також посипали поріг хліва освяченими сіллю чи попелом: «То колись казали, шо як виганяти худобину, то треба соллю чи попелом посипати, шоб відьма шось погане не зробила».^[1869]

Подекуди використовували й так званий «відвернутий» попіл: «Попелу сипали на поріг, аби вона не приступила. То мав бути відвернутий попіл. Як на Коляду палять в кухні в печі, то горнуть в одну сторону, а після Коляди до Нового року його відвертають у другу сторону, і тим попелом відвернутим треба сипати на поріг, шоб відьма не йшла».^[1870]

Для захисту хліва від відьом над дверима або між вінцями зрубу застромлювали косу, серпа, ножа, сокиру (іноді у двері запихали голку чи шпильку):

— «Як ото чі б’єтса корова, не можна пріступіть до їє — то чо’? Забівали і коси, затикали. Ну було таке. Ну. Я сама се робіла вдома, бо не мона було до корови доступіть.[…] Я знаю, шо держала-держала корову в хлєві, вігнала за коровамі — то як прішла корова з хлєва… із паші, то не можна було пріступіть, — на стену лєзла. То кажуть: «Бері коси, затикай», — то й серпі затикала, і свячоне зєлля. Ой, нічо’ єй не помагало».^[1871]

— «Ото на того Івана закривають хлеви всі, замікають, шоб відьма не пройшла корову не подоїла. Треба на дверях серпа повісити, шоб вона обрізалася, як буде йти в хлів. Яка вже там баба закульгає, то кажуть, ага, то вже відьма. Або туя, є таке деріво, да те… в гетіх…»^[1872]

— «Косу, серп затикають, ножи, сокири над дверима. Ну, у нас воно зроду. Як заложила, так воно і доси».^[1873]

Варто зазначити, що в дерев’яних хлівах застромлені в стіну гостряком надвір коси можна побачити часто, проте переважно люди вже пояснюють це суто практичністю.

Ножа чи серпа також клали на поріг хліва чи в дійницю:

— «Як заганєєш корову до стайні, то кладеш якийсь ніж, або що клали колись такево, або серп. На порозі ставили, як корову заганєєш».^[1874]

— «Вхід у хлів маком-тріскуном обсипають, а ше можна в дійницю ножа класти».^[1875]

— «Мама все наказувала, особливо на Івана, в ту ніч перед Івана, то класти в дійницю з молоком ніж і запирати двері до стайні, аби не залетів який кіт».^[1876]

— «На Йвана прості люди брали ножа та й клали в дійницю. То ніби тоже помагало».^[1877]

Щоб оберегтися від відьом, на Юрія чи на Івана на порозі або біля порога стайні клали або ставили віника чи помело, коцюбу, рогача; над дверима робили хрест із мусту (фруктового соку), калу, сажі, глини для замащування печі, дьогтю:

— «На Юрі кладут віник, шо замітаєсі, кочéрга, клалосі коло дверий, припирали до дверий, і робили такий хрест з мýсту, з мустя´нки, зверха над дверима, то казали люди, шо відганєє відьму».^[1878]

— «То на Йвана клали при вході до стайні кочергу, і тоді, кажуть, шо не зайде».^[1879]

— «Клали віник і кочергу на порозі, то все, шоб відьма молока не відібрала».^[1880]

— «То на Івана, казали, шо відьми ходять, то клали біля стайні таке, шо в печі замітається, помело».^[1881]

— «То мама мені розказувала, шо на Йвана з тої глини, якою мазали долівки, то нею намазували хрест на дверях в хату і в хлів, а ше на порогах мазали, шоб відьма не зайшла і в худоби молока не відібрала».^[1882]

— «Колись казали, шо треба на дверях хрест зробити чимось чорним, сажою якоюсь чи шо, шоби відьма до стайні не зайшла».^[1883]

— «Колись на Івана мама моя все худобу оставляла. Корова дійна була, і на Івана, то те, чим замазували піч, клали на поріг і ше хрест робили на дверях, аби відьма молоко не відібрала. І ше те, чим попіл вигрібають, кочергу клали, шоб відьма молока на Івана не відібрала».^[1884]

— «Ще колись братові хтось казав, шо треба класти вілкó (рогач — В. Г.), кóцюбу на порози якраз. То ето ше з колишного. Перший раз як віходиш з хлева, на пашу женеш. Там, у хліві, отак, як віходить».^[1885]

На Купала також обводили хлів освяченою на Великдень крейдою: «Як Пасха у нас, вот, святять пасху, кладуть у пасху крейду, а тодó ж як уже на Івана Купайла, перед Іваном Купайлом, обводят всє хороми, говорять: ето відьма не прійде. Прамо рісують вокруг хати, вокруг хлівов, вокруг всєго, шоб вєдьма нє прішла […]».^[1886]

Так само обводили хлів глиною чи крейдою на «Водянуху» (святвечір перед Йорданом): «То то на тую-во, на Кóляду… на Кріщеніє увечори. Ходили — хрестики становє´ть скрізь по дверох і обводять кругóм хліва, кругом корови глинкою обводять. Колись казали старі люди: шоб лихе не подлазило».^[1887]

У дверях хліва на Купала ставили борону: «От, у нас до Івана много молока, а послє Івана міньше, то, кажуть, ўже вєдьми зробіли. То от тих знахорóў становіли бóрону, зачинíли хлєв і поставілі туди бóрону, шоб знахорó нє ходіли».^[1888]

Трапляються варіанти, коли під воротами закопували щось освячене, наприклад шкаралупки від освячених яєць; виливали воду з-під пасхальних яєць по кутах обійстя:

— «Не мона яєць свячених викидати. Чи в воротах чи де свячене закопати, то тії вє´дьми не прийдуть».^[1889]

— «На Великдень, коли варитé яйця, треба ту воду виливати в чотирьох вуглáх, жóби не лізла такаво якась нечисть на подвір’я».^[1890]

Одним із поширених оберегів для корови від відьом були освячені на Вербницю галузки верби. Саме вербою вперше виганяли худобу на пашу: «Це, кажуть, корова ходить добре буде на груду да на низу, з тею вербинкою».^[1891] Принісши таку вербну гілку з пасовиська, її застромлювали де-небудь у хліві: «Хай їм, кажуть, лихе буде, бо не тре’ людям лихо робити. Вірбý свячону тóчемо в хлів».^[1892]

На Зарічненщині дехто виганяв корову не вербою, а сосонкою. Пригнавши худобу з паші, сосонку застромлювали в хліві над дверима — «кажуть, шось для худоби помагає».^[1893] Гіллячку хвойного дерева використовували з цією метою й на сусідній Любешівщині: «В нас на Паску ще корови стоять. А якщо вже є паша, то на третій день вигонили, а якщо нема паши, то ще стоять далей. Як перший раз вигонили, то ламають деревинку і закладають її, тую деревинку, за двері, де корова стоїть. В нас так робили і зара роблять. Хвоїнку, гуллячку. Там вже, де пасуть тиї корови, да йдуть, да по дорози хвоїнка, — да й зломнять її, гуллячку. То ж як перший день прогонять корови, йде багато людей. А потім остаєця два пастухи чи три. Ну, потім вже йдуть додому і несуть тую вже гуллячку, ламнють де-небудь. Кажна жінка несе вже в свій хлів, за двера затикають. І вона там, поки вона вже не осохне і не опаде».^[1894]

Могли виганяти корову освяченою на Трійцю гілкою липи (липу, клен та інший троєцький май застромляли й у двері хліва): «У хліві ми стиркаємо гіллячки, як вербу святимо, то тоді, як і корову виганєємо перший раз, то тою гіллєчкою треба побити корову, і в хлеві затикаємо гіллячку. Чи з липи, чи з вірби… І з липи, і з вірби свячоную гіллячку. Кругом хати хто затикає… Свячона. Ну, як на Трійцю святимо липу, то тоді вона святиться. І до хліва, затикаємо… На Стрітеннє в нас свічки святяцця, — знов, тре’ посвятити і кажне кругом хлева обійти, і як корову виганєють, тоді знов корову тамечки… треба її погладити тею свічечкою».^[1895]

Від відьми на Івана встромлювали у двері хліва кропиву, осикову гілку:

— «Говорóлі, шчо перед Іваном Купалним як ідеш у сарай, як видоіш короўку, береш проківу, вирвеш і затикай за клямочку, шчоб вєдьма не влєзла. Она буде отчінять хлєва, і спече руку, і не откриє».^[1896]

— «На рокове свято літом, кажуть, треба осину заткнути, бо змея прийде корову доїти».^[1897]

— «На Івана Купайла і на Онопрія затикають осину. Шоб нішо недобре не заходило. Шоб калдуни не заходили. То ж чарівная ніч. Оце тії, шо калдуни, це самая їхняя ніч».^[1898]

Часто використовують для цього освячені на Купала галузки глоду: «Казали, шо відьма поколеця об ті колю´хи».^[1899]

Щоб корові чи коневі нічого не зашкодило, застосовували червону посвячену стрічку, частинку весільного вінка молодої, освячений на Великдень мак, нитки з пасхального рушничка (що тотожне оберегам від домовика, ласки):

— «Свячону лєнточку чепляють на рога або на шию чи де. Або коню тако чепляють. Красна. Чирвона. На Спаса святиш або на тево… на Маковєя».^[1900]

— «Кажуть шось, шо як там вже така худоба да… то треба — із свадьби якогось там віночка — да повісити її до рóга, якóсь прив’язати на лєнточку. Шо вроді вона вже тоді спокойна буде йти. Ну то колись же були — знаєте, які вінки робили? Молодій на голову колись такі шили, знаєте? То якогось маленького цвіточка, трошки там. То гето таке говорили».^[1901]

— «Опир має фіст. Це відьма, відбирає молоко. Шоб відьма молока на забрала, корові до фоста причіпали шос свіченого. Ну, ади світіт паску, і ниточкó якісь свєті, то то корові ззаду до фоста причепили, ’би відьма не відбирала. Червоне».^[1902]

— «Мак засипали так в мішечок, шоб нияка калдунья молока не брала. Лєнточку червону [вплітали] і того чепляли [корові між рогами]».^[1903]

Використання стрічки мотивували тим, що вона — «від гадини» (водночас «гадиною» могли називати й відьму): «Кладемо ключа з лєнтаю червонаю чи трапкаю, вербý свічоную беремо в руки, і замка замикаємо. Верба в руках, а корова шоб перейшла через замка, ключиком… через червону лєнту. І тоді всьо спасаннє. А лєнта — шоб нияка гадина не вкусила, ничо’ не було».^[1904]

Інші люди вірять, що ця стрічка помічна для «відводу очей»:

— «А шоб з очей не пошкодило нічого. Шоб так як зирнé, то шоб на тій лєнтоцци було. Шо має вже коняци бути, то шоб на тій лєнтоцци було. З очей шоб не було. Так вєшають».^[1905]

— «У фіст зав’язували корові червоне. То око зле вперед кинецця на ту лєнту, аж по тому на то вімнє. Бо кажут, якшо погано подивитисі на то вімнє, то може спухнути, може молоко щезнути. Коневі в гриву вплітали, а ше якшо кінь такий булáвий… Відьма і опириці — то те саме, лиш казали, шо відьми мают хвости».^[1906]

Якщо корів виганяли до Великодня, то з так званим «христеником», чи «хрестяником», — спеціальним печивом у вигляді хреста, спеченим на Середопістя; а якщо після, то вже з паскою: «Ше брали, так як після Паски, то паску свячону. Або, знов, Хрестці є таке свято, то хрістéники пічуть, от з тим христеником. До Паски — то з христéником, а посля — то з паскою».^[1907] Дехто на перший випас переганяв корів через покладений на порозі «áртос», спечений на Провідну неділю.^[1908]

Нерідко на перший вигін стелили на порозі хліва пасхального рушничка й клали на нього хліб, щоб корови переступали. Після вигону хліб несли до хати і їли: «Корову виганєли пірід Паскею… Як яка весна, як водяна да холодно, то аж у маї йде. Пірід Юрієм уже йшло, виганєли. Свячонею вербинкею. Клали хліб кала порога і красную… чи лєнту… проводили перед порогом, шоб вона пересту… Свячоного рушника, я знаю, клали, да… паску святимо… Колись, то я знаю, вже я, то… я пойду вигнати — я так клала хліб в рушниці, шоб корови пуресту… а тепер гети молодиї — бразь — вчинили двери… та й пошла на пашу».^[1909]

Оберегом від відьми було й так зване «живе срібло» (ртуть). Його тримали в хліві або заливали у висвердлений у розі тварини отвір:

— «Колись в моєї матерє […], то було таке живе срєбло. Оно — така бутилочка, як палочка. І пол теї бутилочки було. І вона казала, якшо… значить, то вєдьма не ’зьмé… як то срєбло держать в хлевє, то вєдьма не ’зьмé, не попортить корóви. […] І вона його держала, і казала, шо сьо проти вєдьми».^[1910]

— «Ето й я ше колись в дитинстві робив, шо на самому кінчику просвердлювали дирочку і туди — срібло, так як з градусника оцево. І туди заливали цей і заліплювали дирочку. Ото вже, каже, відьма не вóзьме».^[1911]

На Гощанщині корові в ріг засипали освячений мак, після чого затикали отвір осиковим кілочком: «Корові рога одрізували, засипали туди мак-видюх свячений, шоб відьма не чипала. Клиночком з осики забивали».^[1912]

За відомостями з Березнівщини, як оберіг від відьми також використовували лиштву з похоронних хоругов: «Хворенгви. То вони стояли, їх так беруть, як покойник умер, і ціє погребéнніки йдуть хоронить. Заходять на мóгилки, а ціє хворенгви зберігалися у каплицах у могилóк. От. І йшли надвір, ставіли, скажем… в хату їх не заносили, але під холодну будівлю. От. А тодє їх… з їми сопровождає цього ж… покойніка, і відносять їх назад. Там уже як принеслó на мóгилки, там похоронили, і там же оставляють циє хворенгви. В капличці тій. Ну, скажем, корова дає молоко таке… мастіт такий, з кров’ю молоко. Або — вродє — все добре, і начінає біцца, не стає давать молока. І таке буває: вроді, нічого немає, і корова мокра робицца вранці, роса на їй. Значить, ідуть туди, до тих хворенгв, і пару ниточок одрєзують. Ото там такиє хрóмки. І заварачують їх у таку… пакєтік такий, трап’я´чий, трапéйний, і прив’язують корові на шию. О. Бо їє гонить будто… те каже — шо ласочка гонить, те каже — шо якась… якийсь злий дух, те каже — шо вєдьма зробіла. Ну таке… [То або на шию], або між рогі. Ну та’ як оцьо два рогі, вєровочкою, і посередóнці тут така є ямочка у корови, і маскірують у ту ямочку, шоб наветь другіє не помєчали цього. Потому шо це… ведьмó ведьмей знають своїх. І як вже хто знає цьо, то вже не має сили воно».^[1913]

На Сарненщині переганяли корову через нит (начиння ткацького верстата): «Казалі тото… дехто гето хтось таке робів… шо клалі нит. А чого нит клалі, то я вам не скажу. Той, шо кросна ткалі, знаєте, — нит. То казалі — клалі, да вже перегонят чорез йóго худобу. А чого йогó клалі, перегонили через то худобу, то я не знаю».^[1914]

Широкий арсенал оберегів від відьми для корови описала респондентка із с. Бірки на Любешівщині. Окрім усього іншого, тут використовували так званий «магічний квадрат», добре відомий іще з часів раннього християнства: «На рокове свєто… завтра Іван чи Петро — узьми кóсу і до сходу сонця, таково, як сонце сходить, і таково убведи, тут начни в дверох, і такво обведи, і заткни косу за кроквину, то корови ходять і всьо. Обпісáти хлива. Полностью. А во таково, як тут є в нас подвір’є, і такво обпіши і заткни туди. Можна і перед заходом, і з заходом, ну, шоб сонце зайшло. І якшо хлева поставиш, держóш у хліві то, ну… узьми градусника і такво у вушак умуруй. І вмуруй, ну, як він показує, отак. Ше напішу, одную тую… табличку у хлів. У хліві, віте, раз дойшли… Табличка пишеця у хлів, шоб добра була худоба, вестóся. Піши:

С А Т О Р

А Р Е П О

Т Е Н Е Т

О П Е Р А

Р О Т А С

О, і воно так виходить, і так виходить. Ото як поставіш хлева, прибий чи напиши на тому. Ото схавай. Всьо. У хлів, шоб вєдьми не приходили. І тогó… і градусника… замуруй… Живе срібло, воно іде од вєдьми… Я знаю, шо й як хату закладають, то кладут живе срібло. Я знаю, шо били градусники, і ділили, і на то всьо йде».^[1915]

До першого вигону корови нерідко промовляли спеціальне замовляння «од вєдьми». Зокрема, на Камінь-Каширщині, б’ючи корову свяченою вербою під час першого вигону, примовляли: «Свята верба, не допусти злого до мого добра», — і прив’язували вербу корові до рогів.^[1916] Загалом же замовляння від відьми (як на вигін, так і на повернення лактації) доволі різноманітні:

— «Прішла вєдьма до ворот, ворот не одкріла, дойоночку об камінь розбіла, моє коровкі Матронкі молока не вдоїла».^[1917]

— «Місяць в небі, мертвий в гробі, щука-риба в морі. Як зійдуця ціх три брати пити, тоді прийде відьма од моєї корови молоко одбити. Пчолам меду не з’їдать, мертвим вина не попивать, — од моєї корови відьмі молока не забрать».^[1918]

— «…йшло трох святих […] Пречиста свята Мати — вєдьми не допускати: шоб не ходила на дойку задом, синіх жил не напінала, червоної крові не зворочала».^[1919]

— «Ідеш ти, коровка, на зелену травицю, на чисту водицю. Пасись і брикай, вєдьмам-ворогам очі закидай».^[1920]

— «Іди, моя коровка, на пашу, шоб ти по-ведмедечи наєдалась, по м’єрі води напівалась, лисиччинимі когтямі од злих лихих ворогов одгребалас».^[1921]

— «Як не боїца медвєдь, лєсом ідучи-ревучи, шоб так не боялас і Степіна коровка, в лєсі йдучи. Шоб не боялас ні чоловікув, ни жінок, ни хлопців, ни девок, ни маленьких деток. Я коровка — матунька, я того всього не боюсь — ножками одоб’юсь, хвостиком одмахнусь, рожками одколюсь, бровками одморгнусь, поганих людей не боюсь. Дай Бог час і пору мойму слову».^[1922]

— «Добрий день, моя коровка, тобі загород на чотирох углах. В одном углє огонь горит, в другом углє вода стоїт, в третьом углє метніца, в четвертом углє коровка стоїт. Да іді ти, коровка, полямі, лугамі, зеленимі вересамі. І пошла моя коровка полямі, лугамі, зеленимі вересамі. Скуль узяліса сорочкі, знялі з моєї коровкі врочкі, понесли їх на Сиянську гору. На Сіянськой горе Божа Маті ходіла, травку саділа й полівала. То не Божа Маті, то сам Ісус Христос травку садів і полівав. Там моя коровка ходіла, сю травку з’єдала. Шоб моїй коровці щогодіни, щомінути молочко прибувало, густа сметанка, жовте маслечко. Хто моїй коровці хоче наврочить, хай по сраці язиком поволочить. Поляно в комині, а печено в печі — не боїця моя коровка поганої речі…»^[1923]

Схожі обереги (свячену воду, свячену вербу, громничну свічку, великодній рушник, великодній ніж, хліб) використовували й для обходу худоби безпосередньо на пасовищі:

— «Вербу святять… береш варбину, і громничну свічку, і рушника, тогó, шо паску святиш. То й сього року я дала так, і… Ото як позганєют усі корови на пашу, і береш ти то всьо, і ’бходиш такво кругом худоби… ну, і вдома обойти своїй худобі. Ну, виганєєм на пашу, даєм свячону воду, булку хліба кладут, стариє люди клали в хліві, — і худоба не розходицця, добре пасецця. Хліб положи на стовбіку, корова піде, хліб полежит, корова прийде, хліб забереш у хату і будеш їсти…»^[1924]

— «Казали там такого старіші ще люди, ще розумніші, що, каже, як віганєють — да ножем, тим, шо паску свя´тять, біруть да обчерчують, шоб ниґде вона ни… ни йшли набік никýди. Нє, як же ж там коровó виженуть же ж, то так, де вони, кучка там їх, да… [Як корову з хліва виганяли], мусить, тоже того ножє свячоного [клали]».^[1925]

Щоб відьма не відібрала молоко, цідили його через камінь із наскрізним отвором, який шукали в полі: «Вона на Юрия б’є дирку в каменьови, о, та вєдьма. Ну, от на той камень цідимо молоко. Шоби вєдьма не забрала молока. На поли шукаємо, на поли є. Вона на Юрия ходить скрізь, та вєдьма, і тако посередині камінчика чи на боку вона дирку робить».^[1926]

Якщо відьма все ж зашкодила корові, зіпсувала молоко, «шукали ради» в «баби» чи «діда», які вміли «шептати», «помогти», «одробити»:

— «Всякого було. В нас така була корова, да пришла з паші, да пришлося — не мона нияк видоїть. Боже! Шо вона робіла! І біласа, і все. То пошли до такеї тьотки, вона все шептала. Да свячона вода, да таке шо-небудь поробіла, да, слава Богу, й пройшло. Багато мешає, і помагає».^[1927]

— «Може шо-небудь начвóрить та вєдьма. Ну от така вєдьма, прóйде, може жінка така буть. Знаєте, всякіє є відьмарє´. […] Шо-небудь таке зробить. Може шось і корові зробить, може шось і курам, і людям. Шо хоч може зробить. А як забрала, — молока нема, — то треба йти по знахурáх шукать. Да й шукаю раду».^[1928]

— «Відьма. Так, шоб хто її бачив, то тоже не ето. А так кажуть: «О, то відьма, то відьма…» Може молоко забрати од корови. Ну, якось чи помолицця, чи хто її знає як. Корова от доїцця, доїцця, і перестає доїтися. Сметану забірають. В тої є сметана, а в тої нема. Шукали знахорів, шукали ще таких людей, шо вміли змовляти корові».^[1929]

— «Молоко вєдьма відбирає. Ну, є така… другу людину шукають, шо ’дробить. То є ж такі люди, шо понімають, що тогово… зговорюють шось».^[1930]

— «Їдуть десь до людей, шукають знахорíв, шоб, мов, одробляли. Ну, тиї, шо одмовляють, то то треба шоб були… гете… молíтви».^[1931]

— «Як вєдьма молоко забрала, шукали якихся знахурів, шоб поладилася. Дехто шукав тую раду, а дехто — і так воно пройде потроху».^[1932]

Для не надто сильних знахарів змагання з відьмою було небажаною справою. Відповідно знахар у багатьох випадках лише допомагав від поробленого, але не називав того, хто поробив: «Знахарка так не дуже хоче тим сі занімати, треба їй добре заплатити, аби вона тобі то, бо відьма і їй навіть гірше може зробити. Може вночи обійти, облєти навколо хати тобі чимось, байом таким (як ми кажемо — бай), і всьо — або руки повідбирає, або ноги повідбирає. А шо, вона знахарку не годна обіллєти? Я тобі кажу: вона і знахарку з тим ділом зробить».^[1933]

Певні дії, щоб зарадити від відьми, знала майже кожна господиня. Зокрема, часто використовували так зване «свійське», сечу, чоловічі штани або білизну:

— «Як віганяють корову, то водою свячонею… чоловічими трусами вітирають… Як на пашу упускають».^[1934]

— «Навроченій корові — очі засцять, і чоловєчимі штанамі протягать од голові до хвоста три раза. Не колошами вперед, а передóм».^[1935]

— «Відьми перед Іваном молоко відбирали. Свяченим маком корову обсипали, і кругом іди і молись. І так три рáзи. І ще — треба було взяти гімнєк і кинути через забор задом наперед і сказати, шо мені молоко, а вам — гамно».^[1936]

— «Як відіш, шо корова потная, то тоже, покропити свячоною водою, і сісти — накакати в хліві. І корову мазнути взаді, де то стегна сходяця. На крижеві потиснути».^[1937]

Пастух, побачивши, що відьма дивиться на його корів, повинен був скрутити дві дулі й сказати: «В жопу заглянь», — шоб вона заглянула в жопу корові».^[1938]

Часто виконували різноманітні дії з гладущиками, цідилком, молоком: мили гладущики для молока кропивою; проціджували молоко крізь освячену кропиву, на серпа або три чи дев’ять нових, «ше не шитих» голок:

— «Утикають іголки у цеділку. Девять голок надо тикать, і молоко зворачівають до собя. Вєдьма молоко забрала, да беруть деветь голок, тичють, цедять єто молоко».^[1939]

— «У цеделку голки тикають. То вже як вєдьму отгоняють, то уже вродє дев’ять голок надо тикать і уже молоко цедити, то вже вєдьма не возьме тогó ж молока».^[1940]

— «Відьма прибіжить то як кіт, то як собачка, то як жаба яка — вже всьо, вже корова не доїця, б’єця. Беруть голкó чи то в молоко, чи в шо то кидають, шоб не ходила».^[1941]

— «Кажуть, шо може таке зробити, шо й воняє… То казала моя мати покойна, шо тра’ на серп процідити та’ як би. Серпа, та цідилко, і процідити на серп».^[1942]

У цідилко пришпилювали дев’ять голок або шпильок, вкладали з кількома осиковими скіпками в горня, заповнювали його водою й варили в печі перед Чистим четвергом. Тут же мала з’явитися відьма за позичкою. Коли вона вийде з хати, на поріг кидали кілька вуглин — «тоді вона вельми мучитиметься».^[1943]

В іншому, схожому варіанті варили так, щоб ніхто не бачив, на терновому вогнищі нові голки в гладущику й запихали їх у «павузку» (цідилко). Чарівницю пекло, вона мучилася й вмирала: «Позичила гроші чирівниці — корова молоко не дала. То треба нові ігли, банячок, павузку на терні палити, ’би ніхто не видів — то йі запекло. В’на вмирає і мучиться».^[1944]

Також варили цідилко з голками, а потім закопували його під порогом: «Молоко портицця, цідиш молоко — дев’ять голок береш, та, от, в мене цедилок новий… нових дев’ять тих голок, у цедилок береш, упишеш, двадціть минут у молокови треба верити, о, звариш — тоді має та вєдьма прийти, бо її голки шпигáють. То єслі з тими гóлками закопає під порогом, де корова ходить, то молока не возьмé».^[1945]

Цідилко після виполіскування виносили у відхідне місце: «На серп цедили, на три серпи цедили, і на дев’ять голок цедили, на порозі стáвляли да й цедили. І того. Цедилку віпере, то в тувалєт носили. Таке робіли. Таке молоко часом скисаєцца. Солодким, і скисаєцца. Шось воно пошкодить. З очей, чи хто його знає, з чогó воно так робілось».^[1946]

У варіанті зі Старосамбірщини слід було купити новий горщик, дев’ять голок і нову сокирку. Спаривши молоко в гладущику аж до твердого, висипати вариво в сирове полотно. Після цього сісти на поріг, як на коня, запихати у вузлик із молоком голку за голкою й обрубувати їх сокиркою. Гола відьма обов’язково прибіжить відпрошуватися, бо якщо обрубати дев’яту голку, вона трісне: «В нас бýла така Петруниха, і Петро. Ше як мій отець служив в армії (мав 25 років служити, як царска армія напала, то вже й коней поїли, і всьо). Він служив всьóго пітнанціть років, він мав званіє оберлійтінант. І в нас було дві корови, і то молоко бýло, шо мож було витігнути тако, тігнулося… — смерділо… І мати каже: «Єлько-Єлько, та ти не можеш спитати там кого? Та то дітям нать лижки молока нема, а та Петруниха має бóчками, аж гаддя´ ся кýпле, в тих бочках». Вона прийшла, тіки за клямку подержáла: догори, донизу, і всьо — дев’ять хат догори, в долину — перехрестіться: молока нема. Або збрезкле, або скисло, аж смердить». Каже: «Добре, я спитаю». Ну й нарадив там їму один. Ти, каже, купи глиня´ний горщик такий на дві літри і возьми дев’їть іглів і сокиру нову. Таку маленьку, сокиря таке маленьке купи. І най тобі жінка викроє полотна свогó виробу, шо воно сиров’ятне, не білéне, але з френзлями — такий кусочок, як платок, як хустка, шо то жінка має. І каже, то молоко візьмеш, виллєш в той банячок глиняний, і би в’но ся парило. В’но ся так спарит, шо таке буде, як грудочка. І ти то молоко тоді візьмеш висиплеш у то полотно, а банячок перевернеш так. Коли ти перевернув і висипав, тоді його замотай, сідай на поріг як на коня (межи ноги). Сідай на поріг і пхай їглу їдну і сокиров рубай, пхай другу і рубай сокиров. Б’деш видіти, хто твоє молоко їст. Доходит до дев’ятої — в’на приходит гола, і він [Петро]: «Йой, Єльцуню, Єльцуню!» І вклякнула, чуть ноги не цілує: «Попусти мені хоть трошки світла». — «Ні, — каже, — ти мені п’ятнадцять років не попущала. Діти мої молока не виділи, як сліпий світа, а ти хочеш то?.. Ні». І як дев’яту іглу взяв, як впхав — всьо. Тріснула, і всьо. Тоді як їй зробили трувну, то так вітри дули, шо чуть дерева не повикорчовували. Шо диявол робив».^[1947]

Практикували на Старосамбірщині й інший спосіб: зіпсуте молоко заливали в отвір у кілку від копи, а зверху накривали новим відром. Одразу ж прибігала «лупіриця» щось позичити, і їй не можна було нічого давати: «Купували нове відро. І копні, шо ставилися в нас на дерево і на стирки, кілок, шо ся ставить сноп, копа (шістдесят снопів). Забивали його грубим кінцем навиворіт в землю, і пробивали дірку в тім колодні, і заливали туди молоко від зуроченої корови, а зверху накривали тим новим відром. І зразу прибігала та лупіриця, а ви мусите двері і ворота закрити дротом на замок. Та лупіриця знов захоче шось позичити, але не можна їй нічого давати».^[1948]

На Кременеччині зливали зіпсуте молоко на розпеченого серпа, відтак теж вичікували відьму за позичкою, бо інакше їй буде дуже пекти. Знахар може в такий спосіб показати відьму постраждалим, хоча при цьому сам ризикує, якщо відьма виявиться сильнішою в чародійстві, ніж він: «Всяко ті відьми шкоду корові робили, шо молока корова не давала. Бувало, зробиться з молока кров, і доїш корову — там кров тече. Ну, деякі кажуть, шо то запарок, але я не знаю, чи то дійсно запарок, чи то та відьма поробила. Ото було в нас — ну я вже не помню, бо я була малою, — був такий дід і знав, як то худобі відробляти. І каже той дід, шо пороблено тій корові. А потім каже: «Я можу так зробити, шо та баба, яка поробила, сама прийде сюда, але ви мусите обіцяти, шо нічо’ їй не зробите, бо інакше я не доїду додому, бо вона тоже така добра знахарка, шо вона може зробити, шо я не доїду додому». То вони так зробили, і вона прийшла, а мій дід взяв і вухо їй відрізав серпом. А ше тамтой знахар сказав, шо треба видоїти корову і взяти то молоко вилити на розпеченого серпа, і буде ту відьму дуже пекти, і вона прийде. І от вони так зробили, і та відьма прийшла, і мій дід їй відрізав тим серпом вухо. І та відьма так зробила, шо той дід, який нам відробляв, заслаб. А в мого діда були коні, і він взявся відвозити того знахара до сво[є]ї матері, яка тоже вміла шось там відробляти. А то треба було везти шість кілометрів. І от вони їдуть, і знахар каже до мого діда: «Он вона стоїть, та, шо ти їй вухо відрізав, отам на роздолі». І вони доїжджають, а та відьма зняла з себе фартушок, як то колись большинство жінок носили, розв’язала того фартушка і пустила на воду. Мій дід тоді бігом став гнати коні, і хоть вони полохалися, але все таки він встиг довезти того знахара до свої матери. І як доїхав до хати, то та мати вибігла і тоже зняла з себе фартушок і пустила у воду. І тоді та відьма, шо на мосту стояла, втрісла. А якби дідова мати не відробила, то був би той знахар вмер».^[1949]

«Знаючі» люди ніколи не задовольняють прохання відьми щось позичити: «От як корові поробе, а як хто зачне відробляти, то тій відьмі зразу недобре робиться, зразу вона прибігає і мусить шось позичити, шоби знов поробити чари. В мене було таке, шо захорувала корова, молока не давала. І сказали нам, шо то ту корову відьма зіпсула. Шось ми там відробляли ту порчу, вже не пам’ятаю, шо, аж тут прибігла моя сусідка. І от вже їй решето треба. А то решето їй зиправді ні до чого, але вона мусить шось взяти зо двора. І в такім випадку нічого не можна давати тій відьмі, бо вже тоді не спасеш тої корови і гірше буде».^[1950]

На Городенківщині «збавлену» корову підкурювали трісками з «припусниці»: «Як корова не давала молоко, хтось збавив, то я ходила до примóви, і казали… з крóквів… а то казали — є припýсниці, є таке, шо, знаєте, колис не ставало довгого балька, бо то не дуже бýло… тих… крóквів, нє — бальків, кроквів. То ше наточували. То того брати з дев’їтьох, і на грань, і то підпалювати і тим корову курити. З припýсниці».^[1951]

Повсюдно практикували підкурювання худоби зіллям, освяченим на Трійцю, Маковея чи Спаса.

Особливо оберігали корову в день отелення, бо відьма буцімто могла зробити так, що корова не допускатиме до себе теляти. У цей день пороги хліва обсівали свяченими маком чи сіллю й нічого не позичали з хати:

— «На Світий вечір усе ходили свіченов водов корову хрестили. А як корова отелилисє, то обов’язково на поріг треба було посипати маком або сіллю — чим-небудь свіченим. І той день — хто би не прийшов — нічо’ не мона зичити. А раньче, як ше бýла хата з стріхов, то дуже стерéгли, як вона виходе з хати, аби вона не мóкнула пару соломóнок. Бо це не мож завернути. Бо як вона вже до тебе прийшла в той день, то вона хоче шос зробити».^[1952]

— «В менé… колись у нас корóви, вранці… ну яке — мати вдовица була — яка в баби сокира?.. Приходить: «Дайте сокиру…» Як вона чула, шо вона вночє втелиласа, та корова? Ну як вона могла знать? Мати пошла на другу змєну льон терти, я прийшла, шоб до теї корови, а вона як зареве, як виверне до мене язóка… а та баба прйшла за сокирою, а я — за сокиру: «Да на, бабо, да йди…» Я — вже мати пришла із змєни, бо в двє змєни терли льон — кажу: «Не мона приступить, і теля б’є». Пушла мати до сього сусєда, і вон каже: «Зари я приду». Взяв віровку таку, як моя рука, груба, прив’язав їє, остринóжив, шоб вона ногою не брала (а їй вим’є вже стало набракать, бо ж теля не допускає), да як стала, стала м’ять… Приходить, сокиру приносить, мати в хаті: «Хто вам давав сокиру?» Каже: «Ганька давала». Мати на менé кричить. А той каже: «Я не давав, — а той каже, — я не давав, то вона давала». Всьо — мене винну зробили (ну бо я давала). То вона каже: «Хай хлопец стане котрий тако, як випускаєш корову, да шоб поміж ногами вона пошла, пруз двéра». Ну, шоб хлопец розкарачивса на бра… над цим… брамі… Вверх пуднявса ди зверха розкарачивса. О Господі… Там поставили тако рабрóну (драбину — В. Г.), а там — на двері, і та корова ж не хоче йти, вона лезе на стену… Каже мати: «Сьо ваша робота. Сьо ваша робота, ви зробили…» Чи не путали ми корову, колько держали? Ну корова добра, молоко добре… І коб хоч, казав, чуже — цьо мого батька тьотка рóдня, дєдова сестра. Ну і таке треба зробить?..»^[1953]

Відьму, коли та йшла відбирати молоко або чинити іншу шкоду, можна було впіймати:

— «В Обуховичах було. Чоловік казав, жила там одна знахурка. От вона перекидаєця на кота, на собаку, іде в чужий хлів, а тоді сідає корову доїть, як людина. Відоїла, знов перекинулась, вішла і пошла. І там до одного сусіда ходить і ходить. От вони засіли. А тот поставив борону, де вона должна проходить. А вона не знала — доїть. Вон — туди, в хлів. Вона хотіла в ту дирку, а вон там борону вкріпив, і вона зав’язла. Вон її помочею як почав бить, і вона вже впала — кот чи собака — лежить неживий. Вун пошов, хотів жонці росказать. А вона, ше трошки жива, вілезла, пришла додому і до ранку вмерла».^[1954]

— «Колісь тоже вєдьма ходіла до хлєва, до чоловєк стерог. Стерог. То шо— вона скінулас кóлесом. Понімаєш? Ну, то человєк узяв веровку, з своїм сином, да, знаєш, де бýксу у колесо ставлять, де óсь проходить, взялі да пронялі веровкою. Через буксу, в єї вдержали. То вона перекінуласа в женщину: єє перенялі… через задніцу, пробач, і через рот пронялі веровкою. То вона стала просітса — шо мовчіт, хлопчикі, я вам больш ничого робіт не будý. То вона знов скінулас колесом, оні веровку вінялі, да й усе. Она ушла. («І нічого більше не робила?» — В. Г.) Канєшно, вже нє. Бо всьо — вже ж вони знают. Вони роскажут, і єє люди вб’ють».^[1955]

— «Дядя мой, Захар, десь год 36–37, купив корову. А колись ходили коновали, лечáли жеребцов, биков, ходили з віровками своїми. Приходить до мого дядька: «Добрий день, Захар». — «Добре здоров’я. Одкуда ви мене знаєте?» — «Ха-га! Я знаю! Шо, вже восьму коровку купів за два годи?» — «Да. Хто вам росказував? Мо’, Омелян мой, чи Іван (братó)?» — «Да нє, я так… Ти смілий?» — «Ну?» — «Ничого не боїся?» — «Нє». (А дядько мой здоровий був.) — «Як стемніє, іди принеси дерев’яну борону». Приніс. «Став в хлів, только зубами од стєни. Корова не полізе. Як добре стемніє, іди сідай під бороною і бери дручка чи яку железяку. І ти побачиш, хто бере в тебе молоко. Вона до тебе повернеца — вона обязательно до тебе задом — хватай єє за коси і до тєх пор бій, покуда не заговорить человєческим голосом. Вона буде й собакою, і котом, і вужом — не пускай. Попустиш — вона задушить тебе». Дядько за шворня з воза, іде під ту борону, сідає, сидит-сидит, сидит-сидит… Коли только корова раз — і встає: «Му, му!» А в його подворóтніца вирезана, шоб кури заходили на сідало… Коли лізе… Уже сядає на ослоньчику, корову доїть. Дядько трохи злякався був, а потім осмілів: «Шось да буде! Сидить до мене задом, доїть корову…» Дядько вхватив єє за коси, як начав єє біт. Вона вже йому й руки поцарапала, й ліцо поцарапала, а вон єє лупіт, а вон єє лупіт. Вона тоді: «Захарко, мой голубчік, пусти мене живу». — «То це ви, бабо Онисько?» — «Я». — «Е, це сором, по сусідах». Так її обмлинковав, ту відьму, шо вона двє неділі пожила, на третю помірала і дітям говорила: «Я на той світ іду од Захарових рук».^[1956]

— «Відьми молоко забирають. І я могла зловити відьму, но я прогавиля. Ми купили корову, і та корова не дала неякого молока. А Колядá була. Ето на Колядý ходять відьми, перед Роздвом. І я вуйшла надвир, а вона, якась жінка нап’яласа радном і од хлева пушла туди… А я за єю: «А що ти хочеш?» Вона не озваласа, ничого… Якби ж то я сказала хазяїну, то вон би догнав її ж. А я не сказала, та й так… До с тей корови ми пользи ния´кей не мали».^[1957]

— «Колись мій дід росказував: коні пасли — товар, все. Ну, в ноч. Да й взя´ли, все позганяли, а дід каже: «Хлопці, сьодні тра зловити відьму». — «Яку?» — «А бýде йти пу мулуко». — «А як її, діду, лувити?» — «Так. Шоб ви всі знали. Шо буду казати — підчиняйтесь. Але візьміт, — каже, — такеє, шуб її злувити. Тильки пантруйте: як зловите— бýде мугурич отакий-вот!» — «Ну, добре». — «Сировóх нитóк визьміт, і колочків набийте кругóм товару, і раз пруведіте цією сировою´ ниткою. А ворота пукиньте. І, — каже, — сидіт так, шоб вас не видно було, вона буде заре йти. Ну не подумайте, шо жінка, а побачите, шо». То вони вже всі пантрують… — біжить така… собака… — коси теліпаюця — прамо туди, в цюю дирку, де вуни пукинули… Їх ішло три, то дві втікли, а їдну — хоп! і зачинили: стоїть женщина… гола… обикновенна женщина. То один — батіжком, другий… «Заб’є´м», — каже. — «Пустіть мене… Ви скажіть, шо ви хочете, — зара вам все буде, тіки пустіть мене живою». — «Хто, — каже, — с тобою був?» — «Е, я, — каже, — не скажу, бо то старша, то вона все їдно мене рузірве». — «Неси, — каже, — могорич». То принесла могорич, і гроші ше їм заплатила. Це, бувало, дід росказував».^[1958]

— «Ну та що: у війтихи — п’єть корів, в неї — їдна, а війтиха йде до неї молока купувати, бо в неї молока много, а в неї нема. І війтиха сі скаржила кожному. Якась жінка каже: «Упрядіть клубок, сировий, віднесіть до ксьондза, най ксьондз чи дванадцять раз, чи кілько, відчитає якусь молитву на тім клубку. І мені принесете, і мені дасте, і я відьму зловлю»… Дала війтиха той клубок тій жінці. То сама тота жінка розказувала, шо ймила відьму, моя мама їй була вуйна, та вона розказувала бабі, а я слухала. Та й каже [вона моїй мамі]: «Вуйночко, я прийшла, у війтихи посиділа до пів дванадцєтої та й кажу: давайте мені клубок, бо я вже йду до стайні. Каже: якраз дванадцєта година — йде біла кобила, до стайні йде, а я ніц не роблю, — каже (але той клубок вона по долі обмотала, аби тота кобила прийшла на тото місце)». Та й, каже, кобила приходе під стайнє, а сама [та жінка] сі сховала, бо вона якби виділа, то була б втекла. «Та й, — каже, — я стою та й помалу тим нитков притягаю. Стєгла я їй руки та й ноги докупи, — вже вона не втіче так швидко, — та й тогди ловлю за волос, за гриву. Як я зловила за гриву, каже, вуйночко, каже, я тримаю, а вона, як стає дванадцята година, — стає жінка з тої кобили. Та й каже: «Юстинко, пусти, я тобі не знати що дам!» — «Не пущу відси, доки війтиха не ввійде, не пущу тя ніяк». Ну та ввійшла війтиха, та знаєте, шо потому війтиха заплатила їй добре. А потому в відьми, шо брала молоко, корова вирвалася зі стайні на такий беріг та й впала догори ногами, а з дійків йде догори молоко».^[1959]

Упіймати відьму можна було на зубці нової борони,^[1960] мотузкою, зсуканою «від себе»,^[1961] освяченим разом із паскою очкурем від нових, іще не ношених штанів^[1962] тощо.

Упізнати в зловленій тварині ворожилю вдавалося, якщо накинути на неї хомут. Утім, вважали за краще не бачити відьом, бо «хвороба може причепитися».^[1963] Так само й упирицю можна було розпізнати, якщо дивитися на неї крізь зубці борони.^[1964]

На Західному Поліссі вважають, що, зловивши відьму, коли вона збирає росу або доїть чужу корову, мали збити так, «[а]би кров з неї пішла», відтак відьма втратить свою силу.^[1965]

Нав’язування «зав’язок». Поробленням відьом і «калдунів», «знахурів» (а зрідка й русалок) вважали так звані зáкрутки (чи зáкруті, зáв’язки, зáвивки, зáвитки, зáвертки, залóми).^[1966] Робили їх здебільшого на житі, а також на пшениці, вівсі, льоні, часнику, цибулі, капусті — перекручували рослину або кілька рослин одразу вузликом «наоборот», та так «удачно», що й не завжди можна було пізнати — ніби це самі рослини так виросли. Зав’язки робили скраю поля або на другій постаті, щоб не було видно слідів. Зав’язуючи, щось при тому примовляли. Наприклад:

— «Як будеш жать, то будеш слабий лежать; як будеш молотить, то буде у голові колотить; як будеш молоть, то буде у грудях колоть; хто буде пекти, то буде кров текти».^[1967]

— «Кручу закрутку напаки (лєвею рукою — то напаки), шоб не було в тебé ні хлєба, ні муки».^[1968]

Оскільки «знахурі» нібито повинні були чинити зло, інакше їм самим було б щось погане, вважають, що після нав’язування зав’язки відьмі «легше буде»: «Відьма робить так, бо вона з сатаною зв’язана. Вона мусить робити».^[1969] Переважно зав’язки крутили перед Петром, адже відьми звично шкодять перед великими святами, а саме до Петра багато де приурочують зажинки.

Зав’язати могли «на спір», «на смерть»; «шоб умерла хазяйка чи скотина пропала»; «на щастя, на людину, на животного»; «зав’яже, шоб хороба якась чиплєла — на людину, на худобу»; «шоб в тебе здихала корова, чи собака, чи свині»; «Шоб людина боліла, шоб корова здохла. На коня зав’язку зав’єже»; «На кого-то — чи на хадзяїна, чи на хадзяйку. Могла робити і на худобу»; «Ту зав’язку зріжеш, то тобі зробиться шось: чи вмреш, чи вкалічишся»; «Завітки робили. Зробить тій людині, і вона болєє, болєє. Жито якось там закрутить баба яка-небудь».

Здебільшого тому, хто вижне закрутку, крутило руки. Вилікуватися від цього можна було за допомогою мотузки, якою зв’язували руки мерцеві:

— «Ну, той, кажуть, шнурочок, шо руки з’язують, — то от, може, кому ноги крутить чи руки, то треба перев’язувать, то не буде крутить».^[1970]

— «То казали, шо колись були закруткó. Колись моє мати каже — жали… було три невєстки в хати разом, — ну де й стали жать вони жито, то тиє невесткó покóдали, бýло… зáкрутка, а моє ж мати каже, а я, думаю, все ’дно вижну. […] То матері крутило крепко руки і болєли руки, то як хтось-то вмер (а, материна баба вмерла), і руки з’язують м’ярцам. І посля´, то вже материна мати, взяла тиє шнурки, шо той бабі були з’язаниє руки, мати носила тиє шнурки, да й каже — перестало. Сіє шнурки мати носила».^[1971]

Зазвичай закрутку обжинали й лишали в полі, а після жнив спалювали. Нерідко її підкопували осиковим «києм» чи «залізником» (лопатою) і виривали через шматину чи в рукавиці (аби не «голою рукою»). Після цього палили на «крижових» дорогах:

— «А гето як біду хочуть зробити, до ня´кось замотає таку завивку всередині поля і ня´кось людини беду зробить. Як не чепнеш, до вроді й ніц, а як чепнеш, до й ніщо зробица. До оставляли її в поли».^[1972]

— «Завивку завивали з колоссячком, і ето як хто ту завивку вижне, то можé і помертó. Ни чипали її. А були і такі люди, що одробляли її».^[1973]

— «Зáвивка, залом — як сусєд на сусєда недобрий, то зробить, а кажуть, шо то русавка зробила».^[1974]

— «А тії заломи — якшо хтось на когось був сердитий. Його обходили, а потім спалювали, — руками не треба було дотрагуватись».^[1975]

— «Як знаходили у житі заломи, чи вітýшкі, то зжинали їх і палили».^[1976]

— «Завóвка» — казали. Завóвка. То вже щитали, шо то якась вєдьма зробила. Тогó не чепали. Те мінали і не чепали. А потом запалювали, шоб очистить вже. А до тогó ту завóвку не чепали. Ну, тіє [робили завивки], шо знали шось… до спору… Я була мала, то я знаю, шо один дєд казав: «Аби в людей було, то в менé буде». То все вони казали, шо… ну, то вже люди говорили, шо вун до спору знає шось».^[1977]

— «На жито заверчали — то шось на зло. Завертка. Обижнуть, а потомечки спáлять».^[1978]

Трапляються свідчення, що закрутку палили в дорожній колії, «щоб коні рознесли»:

— «Зáкрутка — то хтось затне на тебе, коб тобі шось сталося: чи твої вечкó покрутилися, кури там… Виривали і несли на крижові дороги палили у колеї, шо кінь їде».^[1979]

— «Зáкруть на когó там, будьто вмре, то вирве да спалить на дорозі, де ходеть кони, шо то вже потопчуть його да воно все пропаде, те погане, шо він думав, шо він робив».^[1980]

Під час знешкоджування закрутки використовували певні примовки: «О, то, кажуть, зáкрутка. Гето вже, кажуть, тре’ палити на кріжовій дорози їє. Як то вже хтось тобі робив, то їє вирвати чи рукавицьою чи як там, не торкатися голим, і на кріжовій дорози палити. Казали: «Хто думав мені — то хай тобі», — отакево».^[1981]

Багатий матеріал про завитки, способи їх нав’язування й знешкодження виявили на Поліссі російські етнолінгвісти.^[1982] Зокрема, за їхніми відомостями, завитку треба було викопати лопатою, котрою закопували мерця, зіжмакати в щільний жмуток і прив’язати на горищі до комина. Після цього той, хто її зробив, мучився й зрештою помирав.^[1983] В іншому варіанті цих уявлень завитку палили в незахідному місці в першу неділю «молодика», саме коли вперше вдарять у церковний дзвін. Треба було лише пильнувати, щоб дим не йшов на людину. У результаті лиходій «десять год болів». А під час спалення в тій завитці щось буцімто стогнало.^[1984]

Бажано було, щоб завитку спалював не господар поля: «Хтось треба шоб другій запалив, не той хазяїн, шо в той хаті живе, чи хазяйка, бо воно на їх закручане».^[1985] Тож найчастіше самі господарі завитку не чіпали. Також вірили, що то «треба великого знахура, шоб розв’язав»:

— «Зáкрутки крутили. То в добрі нічого. Шкодило. То один робив, а другий одробляв, виривав ту зáкрутку».^[1986]

— «Завивку завивали з колоссячком, і ето як хто ту завивку вижне, то можé і помертó. Ни чипали її. А були і такі люди, що одробляли її».^[1987]

— «Закруть — ну, на подобіє… знахурі роблять, шоб комусь якось вред нанести із числа сім’ї. Да приходять уже знахурі, да моляться, і соотвєтствєнно — їм платять за теє. Там були зламані всі колоски і зав’язані тако, тим… колоссє було внизу вже, а воно проткньоне було. Все донизу. Короче говоря, як сказати, на те, що пропаде все. Хто виривав, а хто на місці палили. Ето вже знахорі дєйствовали, що вони вже по…»^[1988]

— «А, було де в кого в людей. Все кажуть, шо якась зáкруть, а хто знає… Да тоді тій людині шкодить. Ну то знов шукають таких людей, шоб одкрутили, шоб уже знахорували. Моя навіть сестра, вона вже умерла, то казала, шо їй навіть було у житові закруть. Хто лихо має будь на когось, да воно такеє й робіть цево. До таких людей кидались… то ж такіє люди є, шо згаварують. Віривали да й палили. Тепер вже тих нема таких людей, щоб такий вред робили, а колишні люди були всєкі. Такі знахурі, було мніго таких, шо, каже, чи в цибули, чи в житови…»^[1989]

Поки прийде «знахур», господар із молитвою обкладав зав’язку гноєм (якщо близько «доми») або камінчиками, «шоб не вирвав злий», «шоб ніхто не тронув». «Знахурі» знаходили зав’язку в полі самі, без підказки, говорили якусь примовку, розв’язували або виривали її (задом), якось перекручували та палили на «крижовій», чи «хрестовій» (Х-подібній), дорозі (рідше — на «середохресній», Т-подібній): «винесуть на якусь між, на границі», «особино, щоб було три межі».

Вважають, що як тільки знахар приходив на поле, відьма прибігала проситися, щоб не розв’язував. «Я сама розв’яжу», — каже. На Поліссі частотними є розповіді про те, як покликаний «знахур» виривав зав’язку й палив у печі. Коли зав’язку палять, того, хто поробив, «мучить», і він змушений перепрошувати та обіцяти, що більш не буде так робити:

— «В льонові зав’єжи зав’язку, в житі, — шоб в тебе здихала корова чи собака. В цибулі зав’єжи. Просаде якось самою цибульою. В сусідів здихали корови, свині. В Відерті (с. Видерта — В. Г.) був знахур. Поїхав до діда. Дід каже: «Вези мене на своє поле, де твоє поле (жито)». Той ходе, і вирвав зав’язку. Сів знахур за столом, а перед тим зав’язку спалив в печі. Він сказав, шоб не давали нічого, хто прийде. Казав: «Зараз прийде той чоловік, шо поробив». Прийшов той чоловік і просив запалки прикурити. А той [перед тим] сказав: «Сохрань, Боже, дати». А послє того вже добре було. Один знахур зробив зав’язку, а другий спалив. Жінки — вєдьмі робили тоже зав’язки. Його мучит, знахура. Попросаджує ті стебельця, і не поламає. Де він схоче, там робить. А той знахор, шо привозят, знає де і каже: «От твоя зав’язка тобі робить…»^[1990]

— «Воно прийде да ніткой червоной колосся перев’яже, а ти віжнеш, то руки крутит, ноги, да каліка людина робіца. Треба прийти, да 9 раз «Отче наш» помолитьса, і просить Божу Матір, і св. Миколая, і господніх врагов (ікони): «Господні врагі, ставайте до помочі цю завітку одговорати: громова, грозова і вітрана». Це воно, хто зробіло, да пришло, да: «Не пали, не пали, я одроблю!» А хороби!.. Як зробив, то вибачай».^[1991]

Сильний «знахур» зазвичай знаходив завитку сам, без підказки. Колоритну розповідь про таку ситуацію зафіксовано на Любешівщині: «Розказували, колися знахорі були та й зáкрути в жити робили. Закрути робили. А один хлопець корови пасе. Пасе корови… привезли одногó знахора… привезли: «Іди найди… ну, скруту з того…» І ни найшов. А хлопець корови пасе. Каже: «І цьой не нáйде». А хлопець пошов і найшов. Була зáкрута, ше й в закрути сидів вуж. Так знахорі робили. Се багато у Борках було знахорів, і робили один одному. То корова здохне, то віл іздохне, то тоє, то коняка. Були такиї. Угу. Ту зáкруту — берут осикового кíя і б’ют. Збівают єї, всиковим прутом, і десь пáлять».^[1992]

Розповідь із Любешівщини цікава ще й тим, що в закруті був нав’язаний вуж. Сьогодні такі відомості майже не трапляються. Водночас за матеріалами В. Даля, колись «знахурі» зав’язували у вузол попіл із печі того ж таки господаря, під закрутку клали також сіль, землю з кладовища, яєчну шкаралупу, розпарені хлібні зерна, вуглини.^[1993]

Не обов’язково завитки нав’язували відьми. Вони могли утворюватися й унаслідок дії вихору, а то ж «лихе крутить». Наприклад, коли в с. Видерта на Камінь-Каширщині вихором скотило льон, то ніхто з колгоспників не наважився його брати: усі боялися — і бригадир змушений був цей закручений льон підпалити. Варто наголосити, що йдеться про часи, коли за псування державної власності можна було отримати значний термін ув’язнення.

Поліщуки неодноразово зазначали, що окремі люди свідомо користувалися беззастережним страхом перед завитками. Показовою в цьому ракурсі є така розповідь: «[Жив дядько у сусідньому селі, і мав дітей багато]. А треба ж дітей годовати. То він шо робіт? Пуйде там до когось, да візьме зав’яже [завитку]. Вон нічо не знає, але зав’яже. Ну а вже ж вон — вже знахур — відробляє… «Іди но там, Степане, бо мені завíвку зробіли, зáвітку, до одробі ж єє». Он уже ходіть туда. Ходіть да каже: «Так зробілі, шо не можна подойти туда. На смерть зробіли. Не мона, — ка’, — подойти. Подожди. Я одроблю тобє, подожди токо». Ходить он кругом єї, й так рукамі махає, ходить, ходить, ходить, ка’: «Насилу здавса (той нібито «знахур», що нав’язав — В. Г.). Одробів»… А вон сам їє нав’язав!»^[1994]

Шкодили відьми збіжжю й без нав’язування завиток: «Казала жінка, шо вони з сестров ранéнько встали, вдосвіта, бо хотіли піти до Далешева на відпуст. Але мали ше худобу попасти. І я, каже, жену коні, а сестра моя — худобу. Каже, я їду на кони, а коні зачє´ли форкати, лишень форк, форк, форк. Я, каже, шось гей напудила сі. Я, каже, дóв’ю сі, а борознов іде жінка. Гола. Лиш на однім ґудзіку защеплене, а се все голе. І так, каже, руками по тім… по тім колоссю руками водит. Сі, каже, коні як поривають сі, а сестра бýком б’є худобу, бо худоба не будé так бігти, як коні. Повтікали, каже, напудили сі, а відти женем, та й на ті борозні, де вони виділи ту жінку, шо вона так руками махала, ми, каже, дивим сі, а вона як махнула руков, так колоссі все на долині. То се таке я чула. Відьма. Шо чисто гола, лише блюзка на їднім ґудзіку защеплéна».^[1995]

Робили відьми й інші прикрощі. Зокрема, могли попсувати льон: «Говорилі, шчо вєдьма льон на Купайла праде. Она єго растягіває і дєлає ніткі, скручіває. «Вот вєдьма уплєлася і сплýтала льон у нíткі». Ілі же на такой празнік, на Рожество, на Крешченьє надо прікривати той льон. Як не поховаєш, то вєдьма зблутає ніткі».^[1996]

Також відбирали в людей пряжу на свої веретена:

— «Вот они [жінки] як прадýть, і буде [серед них] яка вєдьма, то бач: оні будуть пря´сти, і та вєдьма буде прясти — то тей [відьмі] буде на вєретена багато ітти ніток, а ў тих буде маленько. Буде мучитися, старатись, прясти — а ў ій все веретéна голиє, крохи іма».^[1997]

— «О, ў суботу не снують, бо відьми пражу беруть [відбирають спрядену нитку]. Так стариє казалі».^[1998]

У подобі свині відьми перекидали гній із чужого поля на своє: «В нас в Ворокомлі було два брáти. Помер батько, померла мати. Той оженився, той вженився. Той себі жинку взєв, той взєв жинку. І він того… вженилися… Той сіє жито, той сіє себі, — того родит, того не родит. Той гній возит, і той возит, — в тогó картофлі є, в того нема. Ага, шо таке? А той каже: «Є шось ішов і, — каже, — ноччу якась свиня каля твого гною була. Йди-но застережи». Він пушов, той брат бідний, а той багатий не йшов. А то того брата богатого була жинка. А вона… вона сама пред’явилася. Каже: «В нас буде родити, а в йогó не буде родити». — «А чого?» — «Бо є, ка’, на Всенóчну піду, гною возьму в зуби і перекину на своє, і в нас буде, а в йогó не буде». — «Ой, — каже, — не йди…» Ну, а той брат пошов, сів, нич сидів. Аж вона — така велика свинє — приходит і той гній — хлоп-хлоп — перекидає на своє поле. А він узєв гнойові вилкó і єї сколов, і всьо — їй не вродило, а їму вродило. Отак. А та жінка кров’ю зийшла».^[1999]

Також відьми можуть вибити збіжжя градом, підкинути зачарований предмет (зазвичай яйце або буханець хліба) і спричинити в хаті сварки, хвороби й навіть смерть. Часто вірять, що відьми насилають на обійстя жаб, щурів, на поле — горобців: «Були такі волошебніки, шо корові робили, шо молока не дає. А то крис нашле, горобців насилали, шо вам пооб’їдають все. Шукали такого, шо одмовляє».^[2000]

Очевидним є зв’язок відьом із дощем. У різних етнографічних районах України явище, коли водночас падає дощ і світить сонце, нерідко характеризують так — «відьма масло б’є» («відьма масло колотить»). За віруваннями, відьми нібито здатні викрадати дощові хмари й росу. Вони перетворюють хмари на жаб і ховають їх у глеках.^[2001] Також чаклунки нібито затикали клоччям або ганчір’ям підземні животоки, щоб висихали криниці, міліли озера й річки. Відтак, коли надходила довготривала засуха, люди збиралися «купати відьму»: запідозрену особу відводили до води й кидали в глибоке місце — якщо вона тонула, то відпускали, а коли плавала, тоді змушували «відкликати даннє». Водночас уже наприкінці ХІХ ст. «купання відьом» обмежувалося обливанням запідозрених у відьомстві жінок.^[2002]

У те, що відьма відбирає дощ, перекриваючи підземні джерела, подекуди вірять донині: «Як дощу не було, чистили. В нас недалеко отсюдво є безодня. Вона, мабуть, я так думаю, шо в каждому селі є безодня. То в нас тако берег, і поле, і дуже високо, та як то в ямі та безодня. А мій чоловік робив підвожчиком. Нема дощу та нема дощу. Ну шо ж робить? То він ше з їдним, такий Іван, старший: «Їдьмо до безодні, побачим». Кажуть таке, шо буде забитий колок в джерело. Поїхали вони обóдва. Прийшли до теї безодні, встромляє руку цей Іван, старший, — є колок. Вони взяли, давай його звідти тягнуть, того колка. А він забитий в джерелі. То витягли такий як держак — зо два метри. І зара третього дня стався дощ. Та безодня — то таке джерело, і біжить річкою, там дуже добра вода. То відьми якісь забивають».^[2003]

У давнину також вірили, що відьми можуть красти з неба зорі й ховати їх у себе в хаті. Але й ці уявлення, які свого часу так майстерно використав М. Гоголь у «Ночі напередодні Різдва» для характеристики відьми Солохи, так само були рідкісним вже наприкінці ХІХ ст.^[2004]

Представлення у фольклорі. Зважаючи на особливу активність відьом на свята Купала та Петра, відьма є постійним персонажем купальських та петрівчаних пісень. Як приклад наводимо кілька текстів із Полісся, у різних варіантах широко відомих і на інших теренах України:

На вігони, на вігони йогонь горит,

Нашой вєдьмі живот болить.

Нехай болить, нехай болить, нехай знає —

Чужих коров не чепає.

Чужих коров, чужих коров не чепає,

Сиру-масла не збирає,

Сиру-масла, сиру-масла не збирає,

Да в бочечки не складає.^[2005]

Йішли хлопці мостом-мостом,

Зловили вєдьму с хвостом, с хвостом,

Вони думали, що їх мати,

Да й покотили — давай ссати;

Йішли хлопці границею,

Зловили вєдьму з дойницею,

Вони думали, що їх мати,

Да й покотили — давай ссати;

Йішли хлопці гребелькою,

Зловили вєдьму з петелькою,

Вони думали, що їх мати,

Да й покотили — давай ссати.^[2006]

Сьогодні Купайло, а завтра Йван,

Кидав чорт вєдьом через баркан,

Йа з баркана та в доліну,

Кидав чорт вєдьом через лавину.^[2007]

Сьо’дні Купайло, а взавтра Йван,

Кидав чорт відьом через баркан,

Через баркан — да в долину,

А із долини — да в могилу.

Вхватив вон відьму да й носиця,

А вона ж, дурна, й не просиця.^[2008]

Сьогодня Купайло, а завтра Йван,

Да кідало хлопцов через баркан,

Да кідало, да бурчало,

Да всє баркани поламало, (2 р.)

Да шоб воно лєгло да й не встало,

Да шоб воно лєгло да колодою,

Да не якою — дубовою.

На колоду сонце пече,

А з колоди смола тече:

Да будем смолу брати

Да вєдьмам очі заливати, (2 р.)

Шоб не ходили чарувати.^[2009]

Петро-Петровочка,

Не виспалась твоя дочка.

Щоб вона спала да й не встала,

Щоб вона Петра не дождала.

Щоб вона лягла колодою,

Да й не якою — смоловою,

То буде сонце прип’єкати,

Да буде смола витєкати, —

То будут дєвки смолу брати

Да в’єдьмам очі заливати.

Ой щоб по ночах не ходили,

Чужих коровок не доїли,

Бо ті коровки рабенькії,

А в їх телятка маленькії.^[2010]

Ой на Йівана Купайлого

Ходила вєдьма навайлого

Як на дуб лізла — кору гризла.

Як з дуба впала — зіллє рвала (2 р.),

Клепацьких хлопців чарувала.

Нехай чарує, нехай знають,

Нехай купайла не чіпають.^[2011]

А на Йвана, а на Йвана Купайлого

Ходить ведьма навалного.

Ходить ведьма, ходить ведьма до повночі,

Повидирав йой чорт вочі.

Дурна вєдьма, дурна вєдьма на дуб лєзла,

З дуба впала — зеллє копала,

З дуба впала, з дуба впала — зеллє копала,

С-пуд кореня воду брала,

С-пуд кореня, с-пуд кореня воду брала,

Чужим коровам давала.

Од месяца, од месяца — до месяца

Дурна вєдьма повєсица.^[2012]

Петровочка, Петровочка нєвєличка,

Йа в Петровку тємнії ночі,

Йа в Петровку, йа в Петровку тємнії ночі,

Чорт вєдьмі вібрав очі,

Шоб по ночах, шоб по ночах не ходіла,

Чужих коров не доїла.

Дзє та вєдьма, дзє та вєдьма забарилас?

На дуб лєзла — кору гризла,

На дуб лєзла, на дуб лєзла — кору гризла,

З дуба впала — зємлю драла,

З дуба впала, з дуба впала — зємлю драла,

Зємлю драла — зєллє копала.^[2013]

Петро-Петро, де ти бував?

У чистом полі в межах лежав:

Стерог я жита ще й пшеницу,

Ше й тую вєдьму-чаровницу,

Шоб по полю не ходіла,

Жита-пшениці не ломила, (2 р.)

Чужих коровок не доїла.^[2014]

Петро-Петро, де ти бував?

У чистом полі в межах лежав:

Стерог я жита, ще й пшеницу,

Ше й тую вєдьму-чаровницу,

Шоб по полю не ходіла,

Шоб з межі роси не збірала,

Шоб у коров спору не ’дбірала.^[2015]

А хто не пойде на Купайло —

Шоб рукі й ногі по’дбирало,

А хто не війде вогню класти —

То загадаєм собак пасти,

А хто не вийде розкладати —

То загадаєм заганяти.^[2016]

У наведених піснях звучать ті мотиви, які загалом характерні для уявлень про відьом. Зокрема, ідеться про їхній зв’язок із чортом, про шкоду худобі й збіжжю, про вміння чаклувати, збирання трав тощо. По суті, купальські та петрівчані пісні певною мірою мали оберегову функцію, спрямовану саме проти відьом («будут дєвки смолу брати да в’єдьмам очі заливати»). За народними уявленнями, купальський вогонь пече відьму, вона не може брати участі в загальному святкуванні. Звідси приказка: «Хто не пойде на Купайло — шоб рукі й ногі по’дбірало». Варто також зазначити, що спорадично купальське деревце називали «відьмою», а втопивши його, хутчіш утікали й не озиралися, «щоб відьма не зловила».

Смерть відьми. Повсюдно в Україні вважають, що «знахурі» й відьми страшно мучаться, помираючи:

— «Важко канать йой. Знаєш, як їє мучить? Ногамі посуче перше, покамість…»^[2017]

— «Знахурі, вони мучацця. Аякже. Вони людям роблять, вони потом страдають. Н’а шо ти їму зробиш? Поки не прийде смерть, хлопці».^[2018]

— «Мучацця. Одмучицця своє, і всьо. Але так, каже, шо вона знахорувала, то вона і мучицця. Але хто його знає…»^[2019]

— «Як то були ворожки, паршиве людям робили, то вона спокійно, та ворожка, не вмре».^[2020]

— «Кажут, шо кєжко вмирати, як вони шось ворожіт».^[2021]

— «Отут в нас була така, відьма, шо гет і молоко від корови відбирала, і вона так вмирала, то їй так ноги гнуло, руки, так не могла вмерти, так пищєла, отут за потоком».^[2022]

Відьма мусить перед смертю попросити прощення за свої гріхи: «Як негодна вмерти, мучицці — то комусь зле зробив і не признався».^[2023] Водночас прощали їй далеко не завжди:

— «А мені розказував батюшка, старенький. В Дубно служив. Приїхали люди, шоб він поїхав — слаба лежить — водосвятія їй зробив. Ну, він поїхав. Зайшов до хати. Сидять старі жінки, комната довга. Вона лежить на постелі. Він висповідав, миропомазання зробив. І хотів її причащати. А вона каже: «Батюшка, мене ше зараз не причащайте. Вон через дорогу, напротів, живе моя кума. То як я три місяці слаба лежу, вона мене не одвідала. Не була ні разу. Шоб вона прийшла, я хочу з нею попрощатись». Ну, та так пошли. Пішла одна жінка. Приходит, каже: «Не хоче йти». — «Ви біжіт до неї, скажіт, шо її кличе батюшка». Приходить. Стала вона коло порога, а та прощається з нею. Каже: «Прости мені, я так робила, шо ти з чоловіком добре не жила». Та прощає. «Прости мені, я так робила, шо у тебе хазяйство не велося». Прощає. «Я красу і щастя знімала з твоїх дітей і передавала на другі діти». — «Я за себе, за чоловіка і за хазяйство прощаю. Но мої діти тобі зле не зробили. Я тобі не прощу, і Бог не простить». То як вона заричала, каже батюшка, як ото бик реве. Язика висолопила наверха і скончилася. Не прийняла причастя».^[2024]

— «Жабу — лізла в стайню — я її мотикою порубала, а потім в сусідки були ноги порубані. То чаривниця приходóла молоко брати, а в’на ся переробила на жабу, ’би її не пізнати. Якась тут така жóла Ганнунька, і дівка її кричала: «Чогось там лізла?» То потім, як вона вмирала, то кликала перепрошувати А я кáжу: «Ти мені ніц не зробила», — і пішла гет».^[2025]

Агонія тривала іноді й тижнями: це їх так «нечистий душив», «бо ними зло керувало», «то лихоє прийде по їх смерть», «то його задавить зло», «чорти душу розносять». Грішник, помираючи, «руками відмахує, бо все чорти біля нього». За певних умов можна було навіть побачити, як чорти мучать нещасного:

— «То, казали, натягнути на голову хомут з коня, і будеш бачити, як коло неї нечистії чорти збираються. Один чоловік так зробив, то бачить, що один чорт кишки виймає, другий щось інше перекручує так, що вже не було що ховати. Та й сказав щось до тих чортів, а вони як завоятили, то аж повал зірвали».^[2026]

— «Колись давно один дядько казав: «Слухай, сину…» Все казали на йогó — «вєдьмар»… Вон казав так: «Слухай, сину, якшо я помру, то шоб ти зарєзав чорне теля, і шоб було сє чорне теля на мой обєд, похорон. Тільки ти вітягнеш горло з того теляти, і як я буду лежать на лаві, то ти подивіса. В те горло шоб ти дививса». Ну, так і зробив. Зарєзали те теля… Батько вмер, зарєзали те теля, війняв те горло, ничого никому не каже, і все стоїть у порози, і все дивіцца. Подивіцца — покине… І знов подивіцца — і знов пустить… Дивівс-дивівс, а нарешті каже: «Слухайте! Варєть воду. Неправильно батька помили. Кип’ятеть воду. Треба батька міть…» Закип’ятили… Сунýв ’дне ведро кип’ятку туди — лежить. Як сунýв друге — то но в столі дирка. Хо-хо-хо-ов! Вон як подивіцца — батько лежить. Як проз трубу ту дивіцца, проз горло— чорт лежить! (Сміється. — В. Г.) От і таке було. Ну але сьо все вєтхеє…»^[2027]

— «Там баба довго не могла вмерти, і одна жінка пішла з дитиною її провідати, і дитина злякалася, років два чи три. Тій малій шось показалося, а та Настя то нічого не бачила. Каже: «Мамо, тікаймо, бо чорт…» І як та баба вмерла, то, кажут, як пішов вітер по хаті — і в двери».^[2028]

— «Як ти не боїшся, то ти можеш стул рядом поставити і сядь посидь. Ну, півгодини, годину. І сам почуєш на свої вуха: скільки там крику буде, як там оті цеп’ями будуть брать (цепами будуть бити — В. Г.). От тоді убедишся. Ото ті злії духи, то там брать будут [душу]».^[2029]

Для полегшення смерті такої людини існувало багато способів: давали в руки страсну свічку, забирали з-під голови подушку, клали вмирущого на околіт (сніп житньої соломи, обмолочений нерозв’язаним або перев’язаний після обмолоту; обов’язково без перевесла), перекладали з ліжка на підлогу, ставили на «подошву» ніж, відкривали «задвижку» в комині, вікна, двері, «шоб душа вийшла надвір».

Найчастіше ж у стелі біля комина чи над вмирущою відьмою або «знахуром» зривали «стуль» (стелю), одну або три дошки нібито для того, щоб крізь цей отвір пройшов злий дух. У менш поширеному варіанті там, де людина конала, свердлили отвір і забивали в нього осикового кілка:

— «Одорвати доску, щоб вийшов її дух».^[2030]

— «Мусять прорвать потолка, іначе не мона кончіца. Мучіца так».^[2031]

— «Зорвуть столь, кришу зорвуть, а тоді вона буде вмирати».^[2032]

— «У хати треба або двери одкривати, або потолка зривати. То тоді вони вмруть. То не всього потолка — три деревóни. Де він лежить, протів голови».^[2033]

— «То то кажуть, як уже та, шо шось знає, отиє ведьмó, отиє все… і не може вмерти. Ну то зривають столю. То й тепер цьóго…»^[2034]

— «Сусєдку хавали. Колис вже давно. Сусєдку хавали, то робили… столь зривали. Ну — шоб пролєз (Сміється. — В. Г.)».^[2035]

— «А, вє´дьми тіє є. Ну, це воно шось знає, да не може померти. Столю зривали. Ну, де той м’ярец уже, шо то не може вмерти, шо не може дойти, то вже в хати зривали».^[2036]

— «Ми таке чули раз, шо така була ситуація, шо не мог умерти, то столю зривають».^[2037]

— «Тепер відьмарів нема. Покойна Пріська як умирала, то не могла ж умерти, да зривали кала комена дошку».^[2038]

— «Кажуть, шо відьмі дуже тяжко є вмирати. Кажуть, шо роблять отвір в димар, шоби їй було легше».^[2039]

— «Чародєї вмерти не могли, мучило їх. Стелю зривали над тею людиною, топіро вона вже вмре».^[2040]

— «Багато є таких. Відьмурó. Вони і молоко забирають, і людям знають шо зробить. Вони й тяжко вмирають. В нас осьде їдна жінка на тій вулиці, то дожилá до старих літ — да й виносили. Мучилася, вмирала, — на дорогу в колюжу виносили. Вже вмирала, Юстина звалася баба, — вмирає так тяжко і не може вмертó. За неї — в радно да й в калюжу. Винесли в колюжу — не вмирає. Шо ж з нею робить? Занесли в комору, да дилину, дошку їдну на стелі зорвали над нею, да тоді вмерлá (можна хоч і в хаті, але ж в хаті не хотіли дошки зривать). Вона не передала никому, да її тяжко було вмирать, а є такі, шо передають, да й легше вмре».^[2041]

— «Вмирає довго, мучиця, то визивали священиків, шоб молебень читали над ними, або зривають стелю, три чи дві доски підривають, де він лежить, протів його».^[2042]

— «Відьмýра якась прийшла, казали, як молоко пропадало. Якась ото прийшла доїти, до тих, до Шамшунів, в кота перекидалася, і він її так збив, того кота, шо вона посля приходила до них і казала, шо я зроблю´ все, тіко ви хоть не кажіть, шоб люди не знали. То вона так вмирала вже тяжко, шо кажуть, шо над нею стіль зривали. Вони дуже мучаця. Вона не робила добре, тілько погане людям».^[2043]

За рідкісними відомостями, підривали стелю коцюбою або пікною лопатою:

— «Да. Которе не знає, то вони тяжко. Даже тою коцюбою, шо жар вигрє´бують, то в стелю товчуть. О. Стелю ту зривають, шоб він дойшов. Йому важко пріходицца канать, бо вун все знав. […] Товкли бальок. Балки такі… Да, посеред хати. Да той бальок товкли. («То столь не зривали над їм?» — В. Г.) Нє-нє-нє. Товкли в бальок. Посеред балька».^[2044]

— «То столю, кажуть, зривають. Колись столя ж не була така рівна, а така як накладна: одна викша доска, друга ж… Ну то кажуть, шо зривають: беруть лопатку да вібивають стóліну. То таке чула, а як воно наяву — хто знає? Мучиця, каже, да не може вмерти».^[2045]

Траплялося, що людина помирала й відживала кілька разів, аж поки не здогадувалися зробити в стелі отвір, а самого відьмака пробити осиковим кілком: «Казалі, шо одін знав багато, дак нє мог умéрті, дак пробуравілі столю і асінового тогó в грудь забілі, то тади вмєр. Дак я нє знаю, чі цє правда, чі нєправда. (Сміється. — В. Г.). Дак йон умєр, лєжав на лавци… Лєжав, но нє мог умєрці. Я´кась, шо яго палажилі на лавку, і йон устає всє йдно. Нє мог, шо… спакойно…»^[2046]

Душа відьом та інших «знахурів», як вірять повсюдно, виходить у супроводі вихору:

— «Один чоловік був лихий вельми. До як він умирав, до з теї хати і кришу знеслó. Така бура пудняласа».^[2047]

— «Як відьма помирає, то треба кришу зняти, аби небо побачила, — то така круча стає…»^[2048]

— «Там, де вона лежить, треба зірвати три столичини, в тої баби, шо вмерти не може. І обізательно три, бо єслі ти зірвеш бульш, може бура така пойти, пуйде така бура по хаті: «Ху-гу-у-у-у», — тако крутиця, і цей мертвець не може вмерти, да, а тоді, каже, тако поведе наче димом да пойде вверх: жонка простягаєця, чоловік умирає. Це ж лякаха».^[2049]

— «Ну, бувало таке, шо от не може вона вмерти. Мучіцца, й те… То брали прорубували в стелі дирку, і робіли такий… віводóк такий. Шоб сквозняк так війшов. Шо будто бі душа не може розстацца з тєлом і не віходить з помєщенія, пока не вінесуть тóго…»^[2050]

Загальним є й переконання, що відьма чи «знахор» не може померти, «поки кóмусь не сповість», поки не передасть «ето дєло» (свої «знання», свою «силу»). При цьому важко помирають не лише ті, котрі шкодили, але й ті, котрі допомагали людям:

— «Була така байка, шо мала передати комусь, бо інакше не вмре, аби то в комусь другому жило».^[2051]

— «Поговірка є в народі, шо хто чим займається такимво ворожбитством, чи ворожінням, чи відмовами, то тяжко помирає, шо мусе передати комусь».^[2052]

— «То вони шось знають та одні другим передають. Передають одне одному. Як один має вмирати, то передає другому, рідному чи чужому чоловіку або жінці, так, якби ся висповідав».^[2053]

Уявлення про передавання «знань» майже в тих самих формах побутує по всій Україні. Зазвичай «передавали» близьким родичам, насамперед дітям чи онукам. Відбувалося це під час безпосереднього фізичного контакту або ж словесно:

— «Сусєдка помирала, да й каже на менé, [щоб прийшла]. Я зайшла в хату, ше ж дівчиною була. Да й каже: «О, я вже тебе ждала-ждала, шоб ти пришла до менé. — Сусєдка. — Пошепчи мене». Я кажу: «Бабо, я не знаю [як]». — «Кажи за мною…» Вона каже, а я за єю. Вона так: «Ох як менє вже полегшало!», — та заре й вмерла. От і це я вже перейняла».^[2054]

— «А як я не передам, мені не мона вмерти. Передають через воду, через харчі. Отак попросить бабушка: «Дай мені їсти, бо я вже буду вмирати», — а ця онука сидит коло мене. Я буду їсти і єй передавати».^[2055]

— «Да це хотіла передать дітям, це волшебство, в неї три дочки було: «Гапко, забери! — Шоб до єє дотронуться, як вона помірає: значить, волшебство переходить на її. — Гапко, забери!» А вони повтекали з хати, то вона дві неділі мучилас, до вже один мужик залєз на хату, да прокрутив в столі дирку, да восікового колка забів, вот тогда вона подохла, а так би мучиласа більше».^[2056]

— «І коли вона вмирала, вона вмерти не могла, тому шо вона мусіла передати. І боялись усі, то не пускали дітей, бо вона хотіла хоть палкою доторкнутися, хоть шо-небудь, шоб вона могла вмерти, бо то не дáло їй вмерти. І потім вона торкнулася до дóчки свеї, і потім вона вмерла. А та дóчка стала така, як вона: ходила росу збирала і таке всяке».^[2057]

— «Поки не передаст, доти не вмре. Вона тоді не годна вмерти. Так Пісарчучка на Рубані. Вона страшно мучилась, а потім передала своїй внучці. То в них та сила з народження».^[2058]

— «Дуже важко: поки не передасть, доти не вмре. Може тобі руку дати— і вже передасть».^[2059]

— «То відьма, люба знахарка чи ворожка, вона мусить передати комусь те своє, те, шо вона робила, бо буде дуже тяжко помирати. От в неї (в дружини інформатора — Л. О.) баба — вона і віск зливала, то її молодша сестра прийняла. Ну, та баба їй каже: «Я тобі здаю своє ворожбитство». І всьо — баба собі вже вмирала, а та потім займалась тим, чим баба».^[2060]

Передати «знання» «знахурі» могли й уже по смерті. Вочевидь, для них було важливим позбутися його хоча б на тому світі: «То ми дружили з єю, то вона заболєла туберкульозом і померла. Аж сница мнє: тако у цьо окно — пріходить вона в окно да каже: «Ніна, го Ніна!..» Кажу: «Шо таке?» — «Я тебе навучу, шоб с тебé не тягли молоко. С тебé так тягнут молоко… я тобє скажу, і ти будéш мать молоко». А я така дурна — хай би я сказала… Кажу: «Зіна, не хочу я. Шо мінє Бог дав, хай то й буде». А вона, пробачте за грубость, каже: «То ось на тобє! (показала дулю — В. Г.) Так ти і до смерті будеш мать!» Коб я була сказала: «Научі», — то она була б научіла».^[2061]

Про те, що саме чекає на душу «знахура» чи відьми в потойбіччі, розказують оповідки, поширені в багатьох регіонах України:

— «Раз я бачила, ше мала була, як одна баба і моя мати стояли біля річки на Купайла. То вона кинула сир, і прілєзли такіє гадюки, єдят, тої баби. Мати каже: «Я боюса». А вона каже: «Це на том свєті так мою душу злиє будут тягати. Ану, — каже, — ти кидай». То рибочка приплила да той сирок тако бере… «А то, — каже, — янголи так твою душку брати будуть».^[2062]

— «А йна жінка тоже відбирала молоко. А дочка каже: «Я хочу ся навчити так, як ви». — «Ей, дітино-дітино, тобі того не треба. Ну коли ти хочеш знати, то підемо, я назбираю дві грудки сира, і підемо на річку, і будеш видіти, яка ти, а яка я». Ну, пішли на річку, зробили дві грудки сира, і стара, і дочка вже, і каже: «Кидай ти». Ну, й дочка кинула — нич — сир полéтів долі водов. А та стара як кинула, як ся злетіло то гаддя всяке, всякі риби — всьо — той сир тіко іно мáхнув. «О, — каже, — видиш, дітино, отак, будут мою душу щипати. Тіло йде в землю, а душа буде вічно жити. Но моя душа не буде вічно жити, мою душу рознéсут».^[2063]

Після смерті відьом та «знахорів», за народними віруваннями, псується погода, нерідко здіймається буревій:

— «То смієлись, кажуть, як якась заверуха — о, знахор вмер».^[2064]

— «(Є. Л.:) То кажуть, шо єсть такі люди, як вмре… ей, така бура… Ну, каже, шось знав. То вже якийсь знахур. Раз така погода, шо зорвалася бура… Але знаєте… То тоже, навєрно, то неправда… Олюсьового брата, Наумчіка, Юзік, він вмер пірід Спасом. Боже, як тоді бура була — всі яблуні… Я думаю, шо він нишо не знав. [Але] то така вже бура була, вже таке страховія робилося, шо не мона було… (Ю. С.:) А в нас, як Люх умер… До його всьой світ їздив, такий дядько був. І що він там, кому помагав, кому й не помагав, а брав добре… І як він умер, такий хороший день був, — я сама казала, що то за комедия: казали — «знахур», «знахур», а сонечко світило-о… Але він, кажуть, вспів пірідати жінци. (Є. Л.:) То він був знахор, а погода була хороша, як умер. Казали, шо він успів пірідати своїй жінци. А та жінка як стала… і шось там, вроді, шось їй стало недобре, і вона пішла у євангелісти і теє оставіла все, покинула…»^[2065]

— «Кажуть, кажуть люди, що… шо тогово… таке були, шо вмирали [вєдьми], то каже — Господи — як схватица бура якая, шо просто страхоття. Таке було, казали, шо на ліжку, як умірали, то подкідало догори. Перемучицці… і тоді вмре».^[2066]

— «Тако все кажуть, ой, їй було добре, бо була добрая погода. А тому було тяжко, бо він, каже, знахур. А чи так, чи не так, Бог його знає!»^[2067]

— «То чорти й потолка зóрвут. Да. То в нас було тоє в селі. Шо тей здоровий був, і зорвало, як умирав — і всьо його вийшло. Вихором в хату, чи в окно можé вилетіть, потолка зорвать. Отаке то діло…»^[2068]

— «Кажуть, правда, шо — ой, каже, на йогó дощ іде, бо він, каже, знахур. Чи шось, тамки, вмре да погоди нема, до все кажуть, шо він знахур да нема погоди…»^[2069]

— «Як отака буря сі сходе, то кажут: «О, відьма вмерла чи там повісився хто».^[2070]

Тіло покійних «знахурів», відьом, а також самогубців (а їх, як вважали, спонукав до самогубства чорт), за уявленнями українців, по смерті «розливається», втрачає вигляд, починає смердіти. Вірили, що вдбирання молока не минається без відплати: коли той, хто це робив, помирав, «то й через рот, й через ноздрі молоко перло».^[2071] Також чаклунів важко допровадити до кладовища: не везуть коні, не заводиться автівка тощо:

— «В нас тут одна умерла, то казали за неї, шо вміє молоко відбирати, підливати, якісь пíдливки носити, ворожбитó робити. То в[о]на як умерла, то так її розігнало бýло, а так чути бýло, з неї сýкервіци тє´ли такі, шо дєк савтирію читав — не міг дихнути. Як закривали йї, син казав: «Дайте їй зо дві поліна ще, бо вона з ліса все дровá носила».^[2072]

— «Їх пре, як… Ой… Хай Бог мілує. Ціх, шо знают. Знаю, в нас колись одна баба померла. Задушили. Да як вивезли на… Це ше я була мала. Не то шо, а я ще була даже мала. А їє як вінесли з хати да стали везти, батюшко утьок, і коміни позворочáло, і шоб не прихлопíли, да б їє в небо поперло. Де воно і взялос. Це вже я на свої очи бачила, як воно робіло. Да казали, шо вона дуже знала. Вєдьма велика була. Ну, прихлопíли крішкою. А їє віперло б із труни. Ну, це ще я була мала. Це ще не то шо, а я була невелика».^[2073]

Водночас подекуди розповідають, що відьми, як і упирі, у труні виглядають дуже молодими: «То як вона померла, то вона лежала в труні і була як молода».^[2074]

Навіть у тих районах, де одяг покійника не спалювали, смерть відьми була винятком: «То як вона померла, то зять і дочка взяли її весь одяг і попалили. А так ніхто не палить».^[2075]

Відьом і «знахурів» ховали так, як і всіх людей — на кладовищі. При цьому в давнину на таких могилах подекуди не ставили хреста. У могилу відьми або коло її хати могли забивати осиковий кілок: «Оце ж з осики, якшо людина займаєцця цим… бере… приворотом, їй у груди кілка забивали. Це таке колись, колись було. Мені бабуся розказувала, шо, каже, кілок, кілка. […] У груди. У груди, і так без хреста й лежала. Але з кілком. […] Я знаю, шо вєдьма, дак забили осинового… бо осина — вона дерево таке, яке… якого люди не дуже люблять. Осина. Вона тремтяча, вона зрадниця, вона отаким людям, і той… і кілка забивали».^[2076]

Після смерті відьми та лихі «знахурі», як й упирі та самогубці, можуть нібито вилазити з домовини й чинити всілякі кривди тим, на кого тримають зло. Щоб цього не сталося, віко домовини прибивали осиковими кілочками.

— «Як не було дощу, то треба було в могилку в’єшальника забивать осикового колка і поливать водою. То я взяла три колки і забила. То такий чоловік, на його казали шо вєдьмак. І навернули йому великий камінь то, кажуть, ходив».^[2077]

— «Колись мой батько росказував, шо мертвії ходили. Вмре в обшем оті знахури, шо всячину знають. Особенно ті, шо од коров знають, якийсь спор… І казав батько: в нас такий був, Байко; казали, вмер вун і начав ходить. Дак оце ополудень, так часа в четире, він уже приходить, іде вун шкоду робить. То ходив пожже, пожже, а тоді вже давай раньше ходить. Сало, каже, їсть, аж цицьки такії робить, подсисає (сало на зиму засолювали). Ну, а потім находилися такії люди, шо заклинали їх. Брали такого осикового кулка, знали, які слова казать. Як забували, які слова, то забивали того кулка. І, каже, так реве в землі… Падає тоді так на могилу і кляне його там, заклинає, шоб не ходив бульш».^[2078]

— «Оце із таких людей же, як ми, і лякахи були. Потому шо їм треба лякаха буть. Вона знахурка, то вбираєця в чортову кожу да ходить. А як вона не буде лякати, не буде ходити, вона буде вмирати. Така є чортова кожа. Чорт був з рогами. […] А другий вмирає, тоже паганий чоловік — йому беруть голку і колють п’яти, шоб вун не ходив, потому шо як вже вмре, так ше вон і ходит. Така здорова голка, циганська. Вставали, бєгали, ходили, шкоду робили. Корови подушить у хліві. Людей не чіпали. Люди не ходять вночі. Ходить з дванадцяти часов до трох. Оце лякаха така».^[2079]

— «Опирь, то це якийсь такий є роджéний. В нас тут був такий чоловік, то казали, шо він опирь. Він мав хвіст чи шо. Він якийсь такий був… він як до худоби подививсь, то недобре. Ну а в нас була така корова, шо била його, не любила. Як взяла його раз на роги, то кинула в локацію (акацію — В. Г.), була би вбила. Бо він опирь, то вона його не любила. Вона відьма, а він опирь. Треба з осики колики такі, бо вони приходьи, і штирі колики забити в гріб на вінклі».^[2080]

— «А колись була приповідка, шо ше як помре відьма, то ше раз відкопували і серце пробивали осиковим колком. То як вона померла, то вона лежала в труні і була, як молода, та ше й приходила до своїх рідних та й не давала спокою. Вона все в дванадцятій ночі вставала і приходила. То мусили відкопувати».^[2081]

У більшості випадків, щоб запобігти таким відвідинам, хату знадвору і зсередини обсипали «маком-самосєйом» (не обов’язково освяченим) — «і вже вон больше не пойде».

На завершення відзначимо, що уявлення про чаклунство притаманні всім європейським народам, однак в Україні «полювання на відьом», окрім рідкісних винятків, не супроводжувалося крайніми формами екзекуції, аж до спалення живцем, як це відбувалося в країнах Заходу.

Наразі традиційні уявлення про відьом поступово відходять у минуле. Зазвичай у наш час люди говорять таке: «В нас тепер то немає таких вєдьмéй. Тепер молицца не вмєють, не то вже шо…», «Тепер то вже тут тих вєдьмей не чутнó. Тепер уже — всє ведьмó — я знаю… А раньшей…», «Може, і зараз є, просто менше, бо колись то ледь не в кожній хаті», «Вєдьма… Тепер вже й тиї вєдьми вже всі старі. В нас то нема теперки відьмарів, нема. Колись розказували, шо були, а в нас нема. Може, по чужих селах…», «Колісь, мо’, й робілі. А тепер нема і вєдьмов, нема і ничого, никого…».

Якщо, наприклад, Іван Нечуй-Левицький у 1876 р. визначав прикмети відьми в такій послідовності: викрадання дощу й роси, викрадання з неба зір, літання на Лису гору й відбирання молока від корів, — то сьогодні цей перелік виглядає зовсім інакше. Зокрема, сучасні знання про природу майже нівелювали уявлення про викрадання зір і польоти на шабаші. Майстерно описана ще в «Конотопській відьмі» Григорія Квітки-Основ’яненка ситуація, коли Явдоху Зубиху запідозрили у викраданні дощу й піддали суду-«ордалії», у наш час є неактуальною, адже посуху вже не сприймають настільки серйозно, як за часів натурального господарства. У переважній більшості відійшли в минуле й відсутні в І. Нечуя-Левицького відомості про нав’язування закруток, адже збіжжя перестали жати серпами. Буквально в останні десятиліття у зв’язку з різким зменшенням поголів’я худоби почали все рідше траплятися й найпоширеніші ще донедавна уявлення про відбирання молока в корів та заподіяння шкоди худобі загалом.

Типовими сьогодні можна вважати висловлювання на кшталт: «Вíдьми чаровали, калдовали, шось може на кого накинути, шо йому не ведецця»,^[2082] «Вона робить зло. Може і вректи, може і спір забрати. Спір зо всього забрати, шо на тобі все життя — солома рівна»^[2083] тощо. Отже, можна зробити висновок, що внаслідок зміни побутових умов постать відьми почала виразно тяжіти до образу чародійниці, «знахорки» тощо, основною шкодою від якої є так зване «пороблення».

Замовити книгу можна тут: https://sribnovit.com/product/mify-i-lehendy-davnoi-ukrainy/

МІФИ І ЛЕГЕНДИ ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ

Шановний читачу! Перед Вами предковічний усний язичницький епос України, що подається розлого, всебічно, друкуються українські міфи та легенди, що старовинніші від єгипетських пірамід. Видання є корисною цікавинкою як для дорослих, так і для дітей та юнацтва; книга також стане в пригоді вчителеві, викладачеві україно- та народознавства, студентові, зрештою – широкому читацькому загалові, котрий прагне пізнати витоки Української Духовності.