Була найкоротша ніч в році, ніч Купала: чарівна, безмежна, магічна
ніч. Стояла густа темрява, лише небесні Зорі, ледь пробивалися
своїм світлом крізь густі крони дерев. Вона повільно йшла, мацаючи
босими ногами лісову стежку, прохолодна волога трава, приємно
лоскотала ступні, повітря пахло стиглою чорницею і трохи
терпкуватим запахом прілого листя. Десь далеко, за лісом, співали і
сміялися дівчата і хлопці, влаштувавши Купальські ігри, стрибали
через вогонь і пускали за течією, невеликої ріки, свої плетені з
польових трав вінки…
Та Її це зовсім не хвилювало, Вона прийшла сюди щоб знайти те,
що можна віднайти лише в цю коротку, але надзвичайно магічну ніч

• Цвіт Папороті. Вона прагнула того живого Вогню, не для
  збагачення і навіть не для кохання, Вона прагнула його для
  пробудження і набуття Сили, Сили Воїна Духу, Сили Магії
  внутрішнього Вогню. Вона чекала цього моменту дуже довго,
  кропітливо і вперто рухаючись Шляхом власної Долі…
  І ось Вона безшумно і легко рухається, в абсолютній темряві лісу,
  довіряючи власному тілу і відчуттям, довіряючи простору, йде
  вперед ніби сновида, до кінця не усвідомлюючи, як Їй вдається
  знаходити цю ледь помітну, лісову стежину, що веде не зрозуміло
  куди. Легка вишита древніми символами сукня із льону, прикривала
  Її тіло до самих п’ят, розпущене волосся трохи сповзало на очі і
  розсипалося темною бронзовою хвилею по спині, а очі горіли
  Вогнем вже не дівчини, а справжньої Жінки, що чітко усвідомлює
  своє покликання і Шлях…
  І раптом, попереду забриніло світло, дерева розступилися і
  відкрили для Неї невеличку круглу поляну, порослу величезним
  листям папороті, яке дивним чином світилося в цій абсолютній
  темряві, такої короткої але бездонної літньої ночі. Вона підійшла
  ближче, щоб краще роздивитися те магічне світіння і усвідомила,
  що кожний листочок папороті, то є Живий Вогонь, і він палахкотить,
  переливається плазмою і випромінює дивовижну Силу. А в самому
  центрі цієї поляни, горіло величезне багаття, ніби велична розкрита
  квітка, випускаючи безліч пелюсток-язичків, що танцювали, манили і
  кликали напитися того магічного Вогню…

Безліч очей спостерігали за Нею в цю хвилину, лісові жителі
зійшлися на цю таємну посвяту: на деревах, відсвічували великими
жовтими котячими очима Совиська, більші Пугачі і зовсім маленькі
Сплюшки, а навколо поляни червонуватими вогниками світилися
Вовчі очиська, десь схарапудився і захропів кінь, а на протилежний
краєчок поляни вийшов величний Олень, виблискуючи дивними
синіми очима. Всі завмерли і чекали чогось, відомого тільки їм…
Вона переживала дивні емоції і почуття: Її розривало то гнівом, то
смиренністю; то страхом, то такою відвагою, що межує із
самопожертвою; Вона то дратувалася, то ставала абсолютним
спокоєм. Серце калатало несамовито, кров стугоніла в жилах,
немов закипала, Вона чітко знала, дорога є тільки попереду, хто
віднайшов цю квітку, мусить принести для неї свою жертву – себе.
Себе недосконалу, себе несправжню, ту, яка так вигідна оточуючим
, ту яка так давно не ходила стежками істинних бажань своєї Душі.
Випалити і вичистити цим життєдайним вогнем всі свої страхи і
сумніви, всі соціальні шаблони і вставки, всі повинності і табу…
І закривши в забутті очі, довірившись собі істинній, без найменшої
тіні страху і сумнівів, Вона повільно ступила, в те безмежне море
вогняної папороті, і диво: це полум’я не обпікало, а лише приємно
гріло і чистило Її тіло. Воно цілувало Її босі ноги і троги плутаючись
у довгій сукні обіймало коліна. І лише раз, коли тінь невпевненості в
собі, промайнула на Її блідому чолі, воно лизнуло Її розпеченим
залізом, залишаючи вогняний шрам на згадку, на правій стопі.
Опанувавши себе і силою Волі втамувавши біль, Вона повільно
рушила далі, туди, де цвіла і танцювала та велична Квітка
Папороті…
Дійшовши до центру поляни, Вона на хвилинку завмерла, тиша
стояла така, що аж дзвеніло у вухах, все навкруги затамувало
подих, очікуючи останнього кроку. І тільки Мати-Земля дихала
повільно, на повні груди, випускаючи в повітря перед світанковий
туман, впевнена в своїй дикій Доньці, як у власній могутній природі,
яку будила зараз, пробуджувала в цьому тендітному тілі, для
усвідомлення власної Сили…
Сукня повільно сповзла з плечей і колом упала до Її ніг, Вона стояла
оголена, наважуючись на останній крок, потім простягнула руки і
ніби з джерела воду, зачерпнула пригоршнями той магічний вогонь.
І раптом, стала пити його, мов чарівний трунок, мов подорожній в
літню спеку воду з криниці. Вона пила і пила, втамовуючи тільки Їй

відому спрагу Душі, спрагу істинності знань, справжності і власної
Сили. Той чарівний Вогонь розтікався по Її тілу, наповнюючи Її вени,
кров кипіла і гарячою лавою розносилася, очищаючи всі органи і
системи…
Напившись досхочу, Вона тріпнула своїм довгим волоссям, і різко, і
впевнено ступила в ту величну Вогняну Квітку, полум’я піднялося до
самих небес, поєднавшись на декілька секунд з вогнем Зірок,
обійнявши Її тонкий стан, перетворило тіло на плазму. Вона згорала
до тла і потім відроджувалась із цього Живого Вогню,
відроджувалась іншою: Дикою Амазонкою, Сріблястою Вовчицею,
Жар Птицею. Вона віднаходила свою Силу, Силу, що завжди текла
по Її венах, але так не подобалась іншим, що не мали тієї Сили і
боялись навіть тіні пробудження її в комусь…
…Ранкова Зоря зійшла на обрії, вітаючи ранок, Сови повільно,
махаючи важкими від ранкової роси крильми, розліталися по своїх
справах. Вовки вигнали на поляну рудого, з вогняною гривою
жеребця і благородний Олень відійшов вглиб прадавнього Лісу.
Квітка Папороті поступово згасала, віддаючи своє останнє тепло цій
дивній Жінці. А Вона, переродившись цієї Ночі, мало не сотню разів,
стала справжньою, стала собою, віднайшовши власне внутрішнє
Полум’я, набувши величезної Сили, Сили здатної творити Світи,
Сили Магії, Сили прадавньої Віри…
Вона повільно ступила із гарячого попелу, одягла свою сукню, що
лежала поруч і одним різким, точним рухом злетіла, на того дикого
вогняного жеребця. Тонкими пальцями вплелася в його гриву, і ніби
злилася з ним в одне ціле, ловлячи кожен його порух. А він,
відчуваючи Силу цієї Жінки, корився, вгадуючи бажання, рвонув з
місця і помчав Її з диким іржанням на зустріч Сонячному диску, що
повільно викочувався із-за обрію, на зустріч справжньому Життю,
наповненому Її Мріями, Бажаннями і Творенням…

Маніпура
Чакра сонячного сплетіння в перекладі з санскриту означає «алмазне місце». Розташована в районі діафрагми між грудиною і пупком. Вона позначає енергію Его. Відповідає за формування світогляду і процес становлення особистості. Допомагає трансформації скопленной інформації в позитивну енергію і перерозподіляє її по всьому тілу.
Духовна місія чакри полягає в пошуку життєвого призначення та матеріальної самореалізації. Допомагає розкрити потенціал і знайти вид діяльності, який би приносив найбільше задоволення.

Література, яку можна замовити тут:

Або за телефоном 099 544 7701

ТРИПІЛЬСЬКІ КРИЛА УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ. АВТОР: СТАНІСЛАВ ГУБЕРНАЧУК

Автор книги-фаховий філолог, розкриває походження предковічних тем українських народних пісень: культу Сонця, Космічного Ладу, походження Світу, культу Предків, поетизацію Жінки, та ін.  Порівнюючи  давні твори, записані Аріями в Відичних працях з українськими піснями, автор виявив дивовижну, неймовірну тотожність сюжетів і сенсів  Книга захоплює з перших слів довершеністю, вишуканістю, поетичністю, чим справедливо славиться Українська Мова і створений від неї Відичний Санскрит.

ВЕЛЕСОВА КНИГА. ПЕРЕКЛАД БОРИСА ЯЦЕНКА

Велесова Книга, на відміну від Біблії, описує життя і героїчну боротьбу наших слов`янських Предків та славлення наших Рідних Богів. Вона виховує пошану до Предків, Рідної Землі та Рідної Мови. Велесова книга – сенсаційна знахідка ХХ століття. Здається неймовірним, що письмена дохристиянської України-Русі зримо входять в наше життя і свідомість, що далекі Предки звертаються до нас дещо незвичною, але все ж знайомою мовою, прагнучи передати свій досвід тривоги, надії прислухайтесь до них і ви відчуєте їхню щирість і вас зміцнить їхня сміливість, огорне їхня мудрість. І зникне безодня століть, що розділяє нас, бо ми один народ, бо найважливішою для предків була єдність. Вона перемогла інертність і сумніви, відкинула в небуття всіх ворогів, що зазіхали на нашу землю. І це є предметом нашої гордості, наша національна ідентифікація, бо утриматися на найкращих чорноземах світу міг лише народ-воїн, народ-трудівник, який завжди був готовий відірватися від ріллі і взятися за мечі.

Кількість сторінок: 330
Мова видання: українська
Рік видання: 2001
Обкладинка:

Поема Козацькі бувальщини із циклу історичних поем для дітей різного віку з метою популяризації історії України та зокрема часів козацтва.

СВЯЩЕННЕ РЕМЕСЛО МОКОШІ

СВЯЩЕННЕ РЕМЕСЛО МОКОШІ. НАУКОВЕ ВИДАННЯ – Вінниця: Видавництво-друкарня «Діло» ФОП Рогальська І.О.,  © Босий О.Г., 2011.- 212 с.Обкладинка м’яка.

Рецензенти: академік АН України, доктор історичних наук Г.А.Скрипник; доктор історичних наук В.К.Борисенко; доктор історичних наук С.С.Парсамов

Людина з прадавніх часів живе у світі ритуалів і символів. Вони до сьогодні зберегли архаїчні уявлення про модель Світу, життя і смерть, добро і зло, що є однією з основ традиційної культури українців. Автор досліджує проблему походження, міфологічного змісту та закономірностей функціонування предметних символів – продуктів ткацтва у звичаєво- обрядовій сфері українських жінок, якими здавна опікувалась Богиня Мокоша, покровителька жіночих ремесел, володарка Нитки Життя і Долі. На обширному етнографічному матеріалі розкривається специфіка магічної практики українців, зокрема народних засобів і прийомів ворожби, знахарства, гадань; пояснюється психологічний механізм традиційних магічних обрядів, які передбачають спілкування людини з «надприродним» (дух, магічна сила, мана), розкривається міфологічна семантика виробів ткацтва: рушників, поясів, ниток, магічних вузлів та ін.

БЛИСКАВИЦЯ ПЕРУНОВА

Горностаева Мирослава. Блискавиця Перунова. Трилогія. Вінниця, ФОП Данилюк В.Г., 2011 р., 424 с. М’яка обкладинка, стандартний формат. Книга нова. Можлива доставка Укрпошою або Новою Поштою.

Повість «Блискавиця Перунова» переносить нас в одинадцяте століття… Вже віддалилися у минуле трагедійні часи, коли були повержені Боги Русі, вже позабули люди давню віру та призвичаїлись до нових порядків. Слабкість перемогла силу, а неміч розуму – мудрість Предків… Але ще теплиться надія повернути силу Давніх Богів в серці столітнього волхва Далебора, який доглядає збережене святилище Перуна на острові Хорсиця. Ще зеленіє остання жива гілка тисячолітнього Прадуба… Волхву Далебору пощастило – він знайшов учня, якому може передати найбільший спадок свого життя – вагу пам’яти пращурів та вояцьке вміння. Хлопчик-сирота, якому волхв дав ім’я Вогнедар, вивчився на воїна і жерця, присвятивши своє життя Богу Перуну. Та одного дня волхв Далебор приймає рішення повернутися у стольний Київ на поклик про допомогу від князя Всеслава, що нині перебуває у в’язниці. На Київ насувається ворожа орда степовиків. Якщо допомогти киянам відбити навалу, а Всеславу стати Князем Київським – з’являється шанс воскресити Віру Предків. Разом із Далебором вирушає до Києва і його учень, який дізнається, що в Києві служить тисяцьким чоловік на прізвище Борич. Той самий зрадник, що колись привів дружинників князя Ізяслава до лісового селища язичників Боричів і здійснив криваве хрещення, під час якого загинув увесь рід Вогнедара-Сяйвіра. Що далі станеться – відають лише Боги…

СИН СОНЦЯ

Роман «Син Сонця» оповідає про ті прадавні часи, коли арії володіли Індією. Сюжет його взято з давньоіндійського епосу «Магабгарата».Названий син сути – візничого Радгея, знайдений прийомними батьками на березі Ганги, понад усе прагне стати кшатрієм-воїном. За своє вояцьке вміння, виняткову чесність і шалену відвагу він вдостоюється покровительства принца Гастінапуру Дурьйодгани, котрий не тільки визнає знайду воїном, але і надає йому князівський титул. Та настав час, коли володар Гастінапуру мусить виступити на захист своїх володінь від ображених ним кровних родичів. Князь Карна Вайкартана (так бо нині звуть молодого воїна Радгею) присягнув принцу у вічній вірності, і дотримує слова, хоча йому доводиться битися проти власних братів по матері, один з яких є славетним воїном Арджуною. Та найстрашнішим ворогом Карни, сина арійського Бога Сонця, є все ж таки не Арджуна, а Крішна, втілене темношкіре Божество дравідійської Індії…

ЕНЕЇДА. ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Козаку і чорт не брат!
Шукаємо паралелі української минувшини з античною.
Є думка, що насправді цей твір – це добре законспірована реальна українська історія!
А на рахунок земних справ:
як бачимо лопата була основним інструментом військових і в античні часи.
Класика українського гумору з улюбленими всіма найкращими малюнками Анатолія Базилевича.

Малюнки з новою кольоровою палітрою.