ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ, АБО НЕВМИРУЩІСТЬ ЯЗИЧНИЦЬКОЇ ВІРИ В “СЛОВІ О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ”.
Трохи історії: Весною 1185 року, щоб убезпечити свою вотчину віднападів половецьких орд, Новгород – Сіверський князь Ігор Святославович прийняв рішення іти зі своєю дружиною в половецький степ, “щоб собі і воям СЛАВИ і ЧЕСТІ здобути”.
Біля річки Оскола до нього приєднався його брат Всеволод, що йшов іншим шляхом з Курська. На початку походу доля благоволіла князям: Вони виграли битву з половцями, взяли немалу здобич, але радість була передчасною, степовики об’єдналися і нанесли русичам вирішальної, поразки. Дружини князів були розбиті (мало кому вдалось спастися), самі князі були взяті, половцями в полон. Не дивлячись, що князь Ігор був одружений, хан Кончак примусом заставив Ігоря одружитися з однією зі своїх доньок…
І тут, товариство, треба звернути увагу на одну дуже важливу, на мій погляд, деталь: Примусове охрищення русичів, відступником Володимиром припало на кінець Х ст. 988 році, а похід Святославовичів відбувся в 1185, тобто через 197 р, але імена верхівки тогочасного суспільства залишилися язичницькі, що вже казати про простолюдинів…
Навіть самого вбивцю рідної язичницької віри, до сих пір називають язичницьким іменем ВОЛОДИМИР, хоч в хрищенні він найменований ВАСІЛІЄМ, з присвоєнням юдохристиянською церквою титулу БАЗИЛЕВС, тобто імператор (в стародавній Греції за часів Гомера – Володар, Цар).
Хочу зауважити, що Етнічна, Язичницька, Віра автохтонного народу України – Руси має кількатисячолітню історію, старшу від юдохристиянства на 7000 тис. років, а то й більше.
Відомо, що після запровадження юдохристиянства (так правильно треба потрактовувати цю віру, яка започаткована юдеями, в Юдеї і поширилася спершу на Близькому Сході, потім в Європі тими ж юдеями), язичницькі вірування не зникли з України – Руси, а проіснували до сьогодні і будуть тут вічно.
Історик і рідновір з Одеси, також відомий як Ведослав посилаючись на спогади члена ОУН Петра Войновича , котрий писав про провідника ОУН (м) Ореста Зибочинського “… він навернувся до язичництва, до ДажБога і Перуна, від людей, котрі відроджували давні вірування ще в 30 -х роках і називали себе, просто язичниками.
Отже, попри пізніші практики і назви в Україні, ТЕРМІН ЯЗИЧНИК залишався актуальним, ще в тридцятих, сорокових роках ХХ ст.
Але повернімося, товариство, до “Слова о полку Ігоревім”, а саме “ПЛАЧУ ЯРОСЛАВНИ” – це найсвятіша для кожного українця і українки історична подія, вона насичена такою тугою, горем, сумом і переживанням, які підвалдні лише жіночому серцю – люблячому і вірному своєму єдиному коханню – князю Ігорю. Тільки українська жінка, вірна в своїх почуттях, може так щиро і палко любити свого Ладо і переживати за Нього.
Пропоную вам пані і панове, в перекладі Т. Г. Шевченка уривок з “Слова о полку Ігоревім” – Плач Ярославни.
Чому Духовний Батько Української Нації звернув свою увагу саме на цей окремий епізод в “СЛОВІ”? Бо в ньому весь трагізм, любов і краса Жінки Русинки – Українки, готової на найбільшу жертву ради свого кохання. Хіба в наш, жорстокий час, українські жінки не уособлюють в собі далеку прародичку Ярославну?
Отже:
В Путівлі – граді вранці – рано
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає.
“Полечу, – каже, – зигзицею,
Тією чайкою – вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу
В Річці Каялі. І на тілі,
На княжім білім, помарнілім,
Омию кров суху, отру
Глибокії, тяжкії рани…”
І квилить, плаче Ярославна
В Путівлі рано на валу:
“Вітрило – вітре мій єдиний,
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, Ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Не мало неба, і землі,
І моря синього. На морі
Гойдай насади – кораблі.
А ти, прелютий… Горе! Горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирси розібгав”.
Сумує, квилить, плаче рано
В Путівлі – граді Ярославна.
І каже: “Дужий і старий,
Широкий Дніпре, не малий!
Пробив єси високі скали,
Текучи в землю половчана,
Носив єси на байдаках
На половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославлю!…
О мій Славутицю преславний!
Моє ти Ладо принеси,
Щоб я постіль весела – слала,
У море сліз не посилала, –
Сльозами моря не долить”.
І плаче, плаче Ярославна
В Путівлі на валу на брамі,
Святеє сонечко зійшло.
І каже: “Сонце пресвятеє
На землю радість принесло
І людям, і землі, моє
Туги – нудьги не розвело.
Святий, огнений господине!
Спалив єси луги, степи,
Спалив і князя, і дружину,
Спали мене на самоті!
Або не грій і не світи.
Загинув Ладо… Я загину!”
Який трагізм, яка велич в кожному слові цієї непересічної Жінки – Русинки. Її, щира, молитва до Божествених Сил Природи: Вітру, Дніпру і Сонцю, принесла свої плоди! Князь Ігор, Її любий Ладо, успішно втік з полону живим і здоровим повернувся до дому. До своєї милої і коханної Ладуньки, дружини Ярославни.
“Слово о полку Ігоревім”, було написане в 1187 році через два роки зазначених подій, так сказати “по свіжих слідах”.
І дає нам, сучасним українцям, певне розуміння, що ніяка сила, ніяка чужа віра не в змозі викорінити з пам’яті Українського Народу рідну йому язичницьку віру. Бо з примусового хрищення Руси, кінця Х ст. 988 року і до зазначених вище подій 1185 рік, пройшло 197 років, але як бачимо на прикладі княгині Ярославни, в дні лихоліть і нещасть русичі – українці зверталися до Рідних Сил Природи, тобто Рідних Богів втілених в Плоть і Кров русичів – українців.
Великий Українець, вчений і дослідник українського язичництва, його відроджуватель в українській пам’яті В. П Шаян писав: “ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ НЕ МОЖЕ БУТИ ЗАВЕРШЕНЕ БЕЗ ВІДРОДЖЕННЯ ЇЇ ВЛАСНОЇ ВІРИ”. Інший Український Великий вчений і філософ – історик, засновник монетеєстичної віри в єдиного Бога – ДАЖБОГА Лев Силенко учить українців: “УСІ МИ ЛЮДИ ОДНОГО ПЛОДУ (племені),
І ДАЖБОГ ВСІХ НАС ПОМІЩАЄ В СВІТІ СВОЄМУ.
ТА ТІЛЬКИ В ДУШІ ТІЄЇ ЛЮДИНИ Є ДАЖБОГ,
ЯКА ЙОГО ЛЮБИТЬ І ДЛЯ НЬОГО ЖИВЕ.
ЗРОЗУМІЛІШЕ КАЖУЧИ:
УСІ МИ УКРАЇНЦІ, І УКРАЇНА УСІХ НАС
ПОМІЩАЄ В СВІТІ СВОЄМУ.
ТА ТІЛЬКИ В ДУШІ ТОГО УКРАЇНЦЯ Є УКРАЇНА,
ЯКИЙ ЇЇ ЛЮБИТЬ І ДЛЯ НЕЇ ЖИВЕ.
ТОЙ УКРАЇНЕЦЬ, ЯКИЙ ПОМІЩАЄТЬСЯ В СВІТІ
УКРАЇНИ, АЛЕ В ДУШІ СВОЇЙ УКРАЇНИ НЕ МАЄ,
ВІДЩЕПЛЮЄТЬСЯ ВІД КОРІННЯ СВОГО І ЩЕЗАЄ
БЕЗВІСТІ.
Автор: Олексій Сідмороз
;Книга. яку можна замовити тут: https://sribnovit.com/product/15019/
«Велесова книга – архів Ішитви»






