НАРОДИТИСЯ ВДРУГЕ: ДУХОВНО.

(До питання духовної філософії буття)

Стаття – не з тих, котрі оминають гострі кути, а отже – не з популярних. І все-таки порушувати цю тему є потреба, хоча б заради справедливости й неупереджености щодо инших релігій, вірувань, конфесій…

Пригадую розмову 20-річної давности: «Ви читали Святе Письмо рідної віри?». – «Звісно», – відповідаю, соромлячись зізнатися, що так і не дочитала «Біблії» (не могла: важко, дрібний шрифт, а головне – не цікаво, бо про все чуже. Та й чула, що її не можна дочитувати, щоб не збожеволіти, стільки в ній суперечностей і вбивств). – «Та я кажу не про «Біблію», а про Українське Святе Письмо». – Я щиро здивувалась: «А що, є таке?»…

Впевнена, що будь-хто так само зреагував би, бо про Українське Святе Письмо ніхто не говорить у ЗМІ, книги нема у бібліотеках, схоже, її приховують. А якщо й говорять про духовність, то лише як про християнську релігію. Чому?

 Спробуймо з’ясувати. Згадаймо часи з української минувшини, коли наша нація була справжньою, була собою: доброю, чесною, щирою й одноликою, позаяк мала один (свій, рідний) світогляд, ще не спотворений, не таврований, не спаплюжений і не заборонений ніякими заздрісниками-зайдами; світогляд, на якому українці й витворилися як нація, самобутня нація. А ми ж були ориґінальними, нами захоплювались, доки нам не нав’язали чужу релігію, зовсім не причетну до нашої культури і духу, не властиву нашій вдачі і душі. Й тому ложка дьогтю зробила свою чорну справу. І тепер дивуємося, чому ми такі нещасні й бідні, чому ніяк не можемо втримати власну державність, чому дволикі, продажні, зрадливі…

Цих «чому?» надто багато. А відповіді є! Коли читаєш Святе Письмо Рідної Української Національної віри, «Мага Віру», запитання зникають, натомість з’являються відповіді. І – о диво! Читаєш про одне – а очі відкриваються на 10 инших речей! І починаєш стільки розуміти! Починаєш… міркувати (!), співставляти, утверджуватись у тому, до чого тягнулась душа. І вже иншими очима бачиш світ! Наче народжуєшся заново, тепер – уже вдруге: духовно. Так і має бути! Людина ж і повинна народитися двічі: фізично й духовно. Звісно, у часі ці дві події не співпадають, тим паче, що при народженні тебе одразу примусово кидають у чужий світ: під хрест-розп’яття. Наче того полоненого хлопчика, з якого турки робили яничара, витравивши все рідне.

Отак зробили із цілою українською нацією, взявши її у полон чужовір’я понад тисячу років тому. А що ж було до того? Адже ми – були! І не просто були, а мали все своє: віру, мову, культуру (письмо, імена, обереги, символи, обряди, звичаї…).

І зараз у нас є все своє, але ми про рідне не відаємо, сприймаємо його насторожено, упереджено, а перед чужим колінкуємо, навіть обожнюємо. А тим часом українська нація має багатотисячолітню історію: від безіменних оріїв, од авторів першої у світі писемности на плитах Кам’яної Могили, від найдревніших хліборобів і майстрів Трипільської цивілізації – до княжої Руси і далі. І писемність нам дав не Нестор-літописець: її ми мали здавна. До примусового насадження християнства ми мали і власну, самодостатню, віру! «І Дажбо нас народив од корови Замунь, i були ми кравенцi й скiфи, анти, руси, боруси i сурожцi» («Дажбог нас народив на планетi Земля i були ми єдинокровними і об’єднаними: анти, руси, боруси i сурожцi») [1, д. 7-є].

Маємо й Матір Славу. Саме вона – наша Покрова, бо це вона вкривала руських воїв на ратних полях покровом своїх золотих крил. «Б’є крилами Мати Слава і кличе нас, щоб ішли за землю нашу і билися за огнища племені нашого, бо ми – русичі!». А покровителями споконвіку вважали тих Богів і Богинь, які були   рідними для народу «по крові тіла». Так писала ще Велес-Книга. Але ми б’ємо лоби перед чужими образами!.. «Не знати подій, які сталися до твого народження – це завжди бути дитиною» (Цицерон). Чи не тому ми й безпорадні, мов діти?..

«Мага» із санскритської (праукраїнської) мови – «могутній». Тож недарма нашу древню віру називають могутньою, адже віра в сили Природи – вічна. І найсильніша. Бо від сил Природи залежать усі: християнин, мусульманин, адвентист, рідновір, атеїст, буддист. І безсилі перед Природою – теж усі! Без сонця, води й землі не було б життя. Таким був світогляд давніх українців. Природу любили, берегли, обожнювали. А відвернення від Природи дало плачевні наслідки. У рідній вірі усе – рідне і зрозуміле, в чужій – чуже й суперечливе. «Аналіз юдохристиянських служб: полунощниця, літургія, хрестини, молебні, вінчання, панахиди, відспівування покійників… Велику частину часу всіх богослужінь славословлять юдейські персонажі: Ізраїль, бог Ізраїлю, б. євреїв, б. Авраама, б. Ісаака, Ісайя, Мой­сей, Адам, Ной, Ісус, Сара, Ревека, Рахіль і все, що пов’язане з цією шатією-братією. Якби ж українці не лінувалися прочитати біографію цих персонажів!.. І вся ця мерзота, яка до України не має жодного відношення, забиває українцям мозок щодня. Бо хто ходить у юдохристиянську церкву, той втрачає національне світовідчуття, розум, волю, душу. При вінчанні українців піп ­кидає словеса: «Звеличся, жених, як Авраам, благословися, як Ісаак, розмножуйся, як Яків. І ти, наречена, звеличся, як Сара, звеселися, як Ревека, і розмножуйся, як Рахіль». Українському молодому подружжю ставлять у приклад жидівські персонажі з їхніми мерзотними якостями. Що може бути принизливішого для національної само­свідомості молодих?!» (S. Poborskyi, Фейсбук).

Від редакції. Прочитайте в біблії про життя і вчинки цих персонажів, названих вище. Це просто феєричний і аморальний абсурд! Аврам-сутенер і альфонс, підсовує свою Сару під іншого чоловіка, фараона за винагороду срібла , дрібного і середнього скота. І неодноразово. Безплідна Сара підсовує Аврама невільниці Агар, яка народжує від нього дитину. Сара народжує вперше в 90 !!! років, а її ставлять за приклад українській нареченій!

Але навіщо людині релігія? Є така думка: «Саме для того й придумали люди бога, аби покласти на нього відповідальність за свої бездумні і протиприродні пошуки благодаті».

А навіщо жиди створили християнську релігію і чому самі не визнають її? Україна за дохристиянського Православ’я була славетною і могутньою державою, перед якою візантійська імперія схиляла голову і платила данину за оренду земель, а після насадження християнства Русь зазнала знедолення і рабства. То навіщо Україні чужа релігія Христа?! 

Церква і влада – рідні сестри. Завдання церкви – сіяти оману-брехню рабам, що «кожна влада – від Бога», й творити безчинства і свавілля. У «біблії» нема згадок про слов’ян, а от про жидів – 8357 разів! Вірменський письменник XI ст. Костянтин Асохік пише: «Рузи почали вірити у Христа. Всі князі й васали виступили проти них і були переможені». Себто вже перші спроби християнізації східнослов’янських земель, вжиті Володимиром, викликали у різних краях Руси потужні антихристиянські  протести і повстання. Автор констатував факт початку довгого періоду спротиву, навіть громадянських воєн, спричинених саме насильницькою християнізацією русичів.

Рідну віру почали поступово відроджувати ще у ХІХ ст.. Літературний феномен мав своїх предтеч ще тоді. Це, насамперед, діячі гуртка «Руська Трійця» Маркіян Шашкевич (Руслан), Яків Головацький (Ярослав), Іван Вагилевич (Далібор) із їхніми рідними іменами і першою літературною ластівкою «Русалка Дністрова»; Т. Шевченко з його язичницькими баладами, критичним ставленням до «візантійського Саваофа» і язичницьким раєм над Дніпром («Наробив ти, Христе, лиха», вірш «Чи не покинуть нам, небого…»); І. Франко і його «Захар Беркут», «Біблійне оповідання про Сотвореннє світу» й багато філософських і поетичних творів на рідновірську тематику; Леся Українка і її геніальна «Лісова пісня», «Стародавня історія східних народів», яка дійшла до українського читача лише через століття, її критичне ставлення до християнства (драми «Руфін і Прісцила», «На полі крові»…); Великий Сонцепоклонник М. Коцюбинський із його філософським «Інтермеццо» й «Тінями забутих Предків»… Наші класики, хоч і не проголошували ідей, які можна було б вважати етнорелігійним ренесансом, але своїми творами започаткували позитивне ставлення до надбань народної духовности і критичне ставлення до християнства як релігії, та ще й чужої. Принаймні завдяки їм ці ідеї сприйняло освітньо-культурне середовище їхнього часу. «Біблія це всесвітній потоп» (Іван Франко). Прозріли, тобто рідновірами були, й Г. Сковорода, В. Шаян, С. Плачинда та ще зо двіста мислителів.

Натрапляла на думку не однієї видатної людини, що у майбутньому всі релігії відійдуть у минуле. Було б добре, бо кожна релігія – штучна, не природня, і створена людьми з певною (лихою) метою… На щастя, багато мудрих людей зрозуміли смисл і мету релігії взагалі та християнства зокрема. Це і провідники Нації, Будителі, Великі Українці, й сучасні видатні та відомі люди, і пересічні наші сучасники. 

«Наші пращури мали не релігію, а високу духовну філософію буття і нашу героїчну історію, яку нещадно було викривлено»; «Наше культурне і духовно-фiлософське вчення, якого дотримувалися гіперборiйцi і їхні нащадки орiйцi-русини-праукраїнцi, мало назву «ПРАВОСЛАВ’Я». Перша частина цього слова – «Права», Кумир свiту правильних, моральних, вчинкiв, дiй, думок, шляхiв. Друга частина поняття Православ’я – «Слава» (Богиня), себто слава народу, яка пiдтримує народне» [2].

Часи, коли ми жили з рідною вірою: Трипілля, Скіфія, Русколань, Русь, Україна козацька, – це часи наших злетів. Ми були успішними, доки не стали рабами чужовір’я. Ми були народом, який дав світові великих витязів: Буса й Гатила (Аттилу), Олега і Святослава, Хмельницького, Виговського та Сковороду, Франка й Вавилова, Лесю Українку і Подолинського, Вернадського, Корольова і ще багато славних осіб, які стояли й нинi стоять в авангардi прогресу людства.

Давня назва нашої віри – «Православ’я» («Праву славити»), що означає: «славити Рідних Богів Права». Назву православ’я попи у нас так само відібрали, як московини – назву Русь. Поєднати ж православ’я наших Пращурів із юдо-християнством не вдалось навіть за тисячу років. У давнину наші предки вживали «славлення» у значенні богослужіння. Адже Богів не просили, а славили, підтримуючи так постійний зв’язок із космосом і отримуючи необхідні духовні сили.

Наша релігія (віра!) терпúмо ставиться до инших релігій, бо ми вважаємо, що існують різні розуміння Бога. Є релігії інтернаціональні, із чужим світоглядом, до яких відноситься і християнство, а є нації, які сповідують свою, рідну, віру, тобто давній народний світогляд.

Рідна віра українців – це національна віра. Маємо рідне розуміння Бога, народне, прадавнє, національне. Тільки людина, яка сповідує свою віру, – справжній патріот. Тому дивно, коли християнин, який сповідує інтернаціональну, чужу, релігію, запевняє, що він – націоналіст. Такого бути не може. Це непоєднувані речі.

Однак, на щастя, багато мудрих людей зрозуміли смисл релігії взагалі і християнства зокрема. Це і пересічні наші сучасники, і провідники Нації, Будителі, Великі Українці.

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня  –

Попи й царі…

[3].

Нас поважали, поки ми сповідували власний світогляд. «Сповідуючи рідну, предківську, віру, українці-русичі ввійшли у всесвітню історію як непереможні воїни. … Неспроможна протистояти русичам військовою силою, Візантія замислила умиротворити їх новою вірою» [4].

«Коли вони навернулись у християнство, віра їхня притупила їхні мечі, двері видобутку закрилися перед ними, й вони повернулися до нужди і бідности, скоротились у них засоби для існування» (араб аль Марвазі про хрещення русів). «Вся християнська релігія основана на давній народній вірі, тому «має лише одне суто християнське свято: Паску (не Великдень!), на честь звільнення жидів з єгипетського рабства. Всі ж инші – запозичені з дохристиянського Право­слав’я і перебрехані на жидівський манер» (дописувач ФБуку).

Від редакції. Ми б додали ще одне чисто християнське свято-обрізання Христоса господня, яке святкується 14 січня. Збожеволіти можна, українці, що ж Ви святкуєте?

Адже князь Володимир (полукровка) порушив предковічну народну Святиню, зрадивши рідну віру і примусово кинувши мільйони людей у чуже, не природнє для нас, середовище, та ще й застосовуючи репресії щодо незгідних. І тому русичі не легко зреклися батьківської віри. Волхви піднімали повстання! Люд противився християнізації, не сприймав, протестував, боровся за Рідне. Тож даремно літописці намагалися переконати світ, що нарід хрестився з радістю, бо Русь боролася з чужинською релігією ще до ХVІІІ століття!

 «Християнство – загальновживаний засіб упокорення широких верств, у т. ч. – й косаків, найдієвіший засіб поневолення української нації і знищення її військової сили, яку гартувала Запорізька Січ. За часів монголо-татарського ярма і не менш важкого литовсько-польського панування в Україні-Русі спалахували дохристиянські вірування. В народі означилася стійка тенденція до повернення етнічно-рідної віри українців-русичів, яка споконвік захищала їх від поневолення». 1775 року українське козацтво припинило своє існування не без участи церкви Христа. Весь період наявности християнської релігії серед косаків охоплює лише останнє століття наприкінці існування Січі.  Найбільше зло християнства – у тому, що воно упокорює свідомість людини, примушує терпіти безчестя, знущання, наругу, потурання людської гідности, ганьбу, грабіж, вбивства. Замість боротьби за свої права християнська релігія примушує коритися знедоленню і мовчки миритися з кривдою, покладаючись на розраду від жидівського бога. Нема иншого пояснення занепаду непереможної України-Руси, як лише внаслідок насильницького запровадження християн­ства «вогнем і мечем».

«Духівництво завжди виступало проти людей праці на захист сильних. Отож не випадково найкращі уми людства боролися з церквою, викриваючи її антинародну політику. … Учасник походу рицарів у Прибалтику, священик і літописець Генріх Латвійський описав, яким чином рицарі насаджували християнство серед естів, прусів і лівів. Рицарі розподілили своє військо по всіх дорогах, селах і областях і все на своєму шляху спалювали і спустошували. Усіх чоловіків убивали, а жінок і дітей брали в полон. Додому рицарі поверталися з відпущенням гріхів, і їх визнавали мало не святими» [5, с. 27). І таких фактів масового знищення людства заради насадження й утвердження у світі християнства – пребагато.

Згадаймо одкровення  класиків: «Своєї крові я не дам ні краплі за кров Христову. Якщо тільки правда, що він є Бог, нехай хоч раз прольється даремне Божа кров і за людей» (Леся Українка); ««Біблії» вірить лише той, хто її не читав» (Вольтер); «Я не знаю книги кривавішої за біблію» (Василь Шкляр, «Залишенець»); «Душе моя, знай, що читати Біблію і брехню – це те саме» (Григір Сковорода). Або ціла низка народних прислів’їв: «Молитва ще нікого від смерти не врятувала», «Батюшкú – бездонні бочкú», «З молитви тільки попи хліб їдять», «Закон божий не всім пригожий», «Тоді бог дасть, як сам заробиш»… [6, с. 61 – 72].

Отож було! Було щире, природнє несприйняття того «каменя», отого чужинства, котре нав’язали вогнем і мечем, винищуючи всіх, хто не визнавав чужого вірування, точніше – релігії! І вияв того несприйняття зберігся до наших днів! Зокрема, у народній творчості. Бо вона – це те, що, зі зрозумілих причин, передавали лише усно, з вуст у вуста. І за віки стільки створено тих розвінчувальних, сатиричних шедеврів про чужу релігію: прислів’їв і приказок, прикмет і засторог! Пам’ятаймо те, що створили наші предки протягом тисячоліття під чоботом чужовіря!    

Примусова християнізація широких верств населення Середньовічної Руси підточила моральний дух українців-русичів і всього непереможного руського воїнства. А всілякі балачки про якісь «духовні надбання», які буцімто принесло християнство, – це ніщо инше, як вигадки церковників. На це зауважували відомі політичні і громадські діячі, зокр., М. Драгоманов: «Найміцнішою з назад тягнувших ниток була «христова віра» і «святе письмо», шкодливу силу якого ми показали в «Громаді» (ч-сі)».

«Згадаймо, як убивчо вплинуло юдохристиянство на нашу славну Запорізьку Січ, якій у світі важко пошукати аналогу. Сміливі, сильні, вишколені, гартовані тілом і духом чоловіки, обовванені попами про згубну роль жінки в долі людства (спокуса Єви змієм) і в житті кожного чоловіка, зокрема, про те, що «для бога найкраще, аби чоловік був сам, ніж женився» (посл. ап. жида Павла), не давали протягом віків власного потомства. Крім хіба що окремих старшин і отаманів. Серед Січі було, коли побратими дізнавалися, що якийсь козак щиро закохався, або заглянувся на дівчину, то над ним так глузували, глумились і принижували, що багато хто не витримував і йшов у монастир, або сам себе на додачу катував, навіть траплялися самогубства…» (Марія Дзюба, Фбук). Але! «Славні хлопці-запорожці вік звікували, церкви не видали»! [7, с. 109].

Наше минуле описали вороги, як їм було вигідно, добре знаючи, що «хто володіє інформацією, той володіє світом». Чужі історики перекручували назви, вигадували події, замовчували дати, спотворювали факти, привласнювали славу. Численним ворогам треба було знищити наші чесноти, дух і культуру, аби перетворити нас на рабів. Передусім духовних, бо фізичним рабом без рідної духовности стати легко. Тому вони все робили, аби ми забули рідне. Спершу ми боролись, а далі й звикли, змаліли, стали безсилими, врешті – рабами, тому нас і звойовували надто часто впродовж останніх тисячі років; звоювали й зараз…

«Правильно кажуть: закони і релігія – два костилі, без яких не може людина, слабка на ноги. Мені близьке язичництво. Недолюблюю християнство. Будь-який масовий прояв віри через будь-які релігії – це ніщо інше, як інструмент керування масами. Бог всередині нас» (Mikhail Romanov, Ютуб). Маємо викривлений матеріалістичний світогляд, який домінує тривалий час. Його активно пропагують неукраїнські в Україні політики, ідеологи та ЗМІ. «Методи знищення справжньої культури спільні для християн і комуняк: спотворення до невпізнанности – основний засіб боротьби з народною пам’яттю. Поєднання християнського з язичницьким – своєрідна гібридизація культури, шлях до інтернаціоналізації, втрати національної самобутности» (Анонім, ФБ).

Із нав’язаним християнством вели полеміку навіть його ревнителі. Зокр., митроп. Іларіон (І. Огієнко), І. Вишенський звинувачували християнських пастирів у відступності від канонів віри, від народної моралі, совісти і чести, які високо цінує язичництво. Українці теж багато чого відкидають у християнстві. Сприймаючи заповіді, відкидаємо рабський дух, жорстокість. У душі виникає природний спротив тому, що прийшло насильно. Так і не зумівши перемогти релігію давніх українців, церква понад тисячу років жорстоко бореться з давньою вірою і в той же час пристосовується до неї. Ознаки обрядів набувають зрозумілих народом ознак. Спершу християнство витіснило багатовікову віру. Це дало початок трансплантації чужої душі у наше єство. Далі уніатство розщепило дві половини народної душі на ще дві частини, які стали ще й ворогуючими. Ми стали, наче ті двоголові телята, духовними монстрами, з двома душами, а значить – двома мовами, релігіями, культурами, сутностями, психологіями, що зовсім нас не збагачує» [8 http://ru.osvita.ua/vnz/reports/world_history/26459/].

Відрадно, що все більше українців міркує, переосмислює цінності, які й цінностями назвати важко, прозріває і – навертається до рідного! Чудову характеристику ролі християнства для українців дав Василь Скуратівський, говорячи про нищення нашої духовної культури: «Як би ми не ставилися до нової віри, але мусимо визнати, що вона цілковито заперечувала всі первісні вірування корінного етносу: Богів, духів, обереги, символи і тісно пов’язані з ними світоглядні уявлення, звичаї та обряди, які випливали з методології давньої релігії. Ми можемо виправдовувати чи не сприймати це явище, але не маємо права однобоко ідеалізувати його: нова релігія на початковому етапі була насильно впровадженою, а отже, й чужою, бо повністю відкидала етнічний світогляд» [9].

Так було. Але тоді карали! Вогнем і мечем! Карали тих, хто не приймав чужу релігію, хто не зраджував рідної віри. А тепер ніхто ж не вбиває за віру, як тисячу років тому! Живемо ж у вік інформації! Тож вирішуй, людино, сама! Ти ж вільна! Відмовся від того, що начепили тобі у твоєму несвідомому віці! Прозрій! Будь нарешті homo sapiens! «І це – ХХІ століття! Вік інформації! Ганьба-ганьбища народові, який поринув у невігластво і морок!» (Evgen  Slobojanski, ФБ).

А ми ж – сонцепоклонники справіків і досі! Сонце (Коло) – у словах колодар, колач, коляда, Колодій, коливо, колесо… І під Сонцем ходимо ж усі!.. Письменник Валерій Шевчук вважає, що двоєдушність як проб­лема людського буття з’явилась із християн­ством. Найбільше його зло – розполовине­ність душі [10, с. 9].

Сліпо вірили всім зайдам. А маємо ж мудрий вислів: «Перша заповідь українця – не вір жидові та його прислужникам!». 

Нарешті 1989 р. закінчилося закляття волхвів, яке, радше, було не закляттям, а передбаченням наших бід за зраду рідної віри. Тому й, перебуваючи 1000 років у ярмі чужинства, маліли і бідніли! «І в епоху Руси, і в усі наступні віки християнство панує на офіційному, а Язичництво – на істинно народному рівні. Розвиваються і боряться дві світоглядні системи, паралелізм яких фіксують навіть писемні пам’ятки: літописи, «Слово о полку Ігоревім», «Слово про закон, благодать та істину».

Хтось сказав: «Релігія – це притулок для недієздатних». Християни, молячись і просячи, надіються на когось. Але хіба не можна бути просто людиною без належности комусь або чомусь? Невже не можна жити без поклоніння, тим паче – чужому?

Пострадянське суспільство, як тільки звільнилось від комуністичної ідеології, загнали у християнську, різко пропагуючи і підтримуючи: для повного контролю над людьми, щоб вони не міркували, терпіли, не боролись. Тому там, де нема релігії, існують ідеали людства: право, демократія, громадянське суспільство, добробут, повага. А там, де попи, там гроші, обман, духовне рабство, війни, горе, поділ на своїх і ворогів з усіма сумними наслідками, втратою національного, з трупами і злиднями…

«У тих гебрейських книгах Бог виступає як Бог самих тільки Жидів; він велить їм без пощади вбивати людий иншої національности і дуже остро остерігає їх, щоб не піддавали ся богам тих инших народів» [11].

Як мовив Марк Твен, «більшість людей наділені здатністю мислити, але як тільки мова заходить про релігію, ніхто тією здатністю не користується» [12, с. 95].

Бо й справді, чи будуть до душі нормальній людині отакі накази з «Біблії»:

– Любіть ворогів своїх! (Матвія, 5:44; Луки, 6:27, 35);

– І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу! (М., 5:39);              

– А хто хоче забрати сорочку твою, – віддай і плаща йому! (М., 5:39 – 40; Л., 6:29);

– Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує! (М., 5:44);

– Добро робіть тим, хто ненавидить вас. (Л., 6:27);

– Моліться за тих, хто вам кривду чинить! (Л., 6:28);

– Коли хто приходить до мене і не зненавидить свого батька та матір, і дружини, й дітей, і братів, і сестер, а до того й своєї душі, – той не може бути учнем моїм! (Л., 14:26);

– Хто більше, ніж мене, любить батька чи матір, той мене не достойний. І хто більш, аніж мене, любить сина чи дочку, той мене не достойний. (Матв., 10:36 – 37);

– Хто дружину відпустить свою й одружиться з иншою, той чинить перелюб. (Матв., 19:9; Л., 16:18);

– Хто одружиться з розведеною, той чинить перелюб. (Матв., 19:9; Л., 16:18); 

– Я вам кажу: не противитися злому! [13, 14 Біблія від Матвія, 5:39]…

Отже, ЗНЕНАВИДЬ СВОЇХ БАТЬКІВ! ЗНЕНАВИДЬ СВОЇХ БРАТІВ І СЕСТЕР. ЗНЕНАВИДЬ СВОЮ ДРУЖИНУ! ЗНЕНАВИДЬ СВОЇХ ДІТЕЙ! ЗНЕНАВИДЬ СВОЮ ДУШУ (ЖИТТЯ)! НЕ ОДРУЖУЙСЯ ЗНОВУ! НЕ ОДРУЖУЙТЕСЬ ІЗ РОЗВЕДЕНИМИ! НЕ ОДРУЖУЙСЯ ЗОВСІМ! ВІДІБРАНЕ НЕ ПОВЕРТАЙ! ПОЗИЧЕНЕ (У ТЕБЕ) НАЗАД НЕ ЖАДАЙ! БЛАГОСЛОВЛЯЙ ТИХ, ХТО ТЕБЕ ПРОКЛИНАЄ! РОБІТЬ ДОБРО ТИМ, ХТО ВАС НЕНАВИДИТЬ! МОЛІТЬСЯ ЗА ТИХ, ХТО ВАМ КРИВДУ ЧИНИТЬ! ПОКИНЬТЕ СВІЙ ДІМ! ПОКИНЬТЕ СВОЇХ БАТЬКІВ! ПОКИНЬТЕ РОДИЧІВ! ЛЮБІТЬ СВОЇХ ВОРОГІВ! НЕ ПРОТИВТЕСЯ ЗЛОМУ! ЗАОХОЧУЙТЕ ЗЛО!..

Ось чóму вчить християнське чужовір’я! І ти, українцю, виконуєш це?!.

Не критикую чужих релігій, та не розумію українців, які цураються свого, не хочуть знати про рідне, при тому не забувають називати себе патріотами, та ще й націоналістами. Такої ж думки і Святослав-Андрій Грушевський: «Українці, які вважають себе одночасно і націоналістами, і християнами, вражають мене своїми подвійними стандартами і кашею у своїй голові. Як можна поєднати інтернаціоналізм у вигляді християнства з націоналізмом? Це ж нісенітниця і паплюження націоналізму! Християни – не націоналісти! Тому вони й програю́ть у боротьбі за незалежну Україну. Долучившись до націоналізму, я поступово відкидаю чужовір’я, розуміючи їхню несумісність» (С.-А. Г., ФБук).

Велика Леся Українка вже на поч. XX ст. зрозуміла всю сутність чужинської релігії християнства як «рабської віри», накиненої народам. У її творах – критичні розду­ми про витоки цієї програми ви­нищення самобутніх культур і розу­міння суті юдейського монотеїзму. Ось іще деякі з її критичних думок:  «Ваша церква не дбає про закон. Вона перейняла юдейський звичай, і віру, і закон»; «А ваша віра – не протився злому»; «Що з раба звичаїв вимагати? Аби корився та глядів роботи»; «Мир і згода, гармонія небесна панувала в великім пантеоні. Поки дух юдейського народу, мстивий, заздрий, дав невидимий меч своєму синові Ісусу з Назарета. З того часу порушилась гармонія всесвітня на небі й на землі» (Леся Українка).

Що насправді сказали про релігію, віру та церкву Іван Огієнко (митрополит Іларіон), Папа Римський і багато инших мислителів, зібрала авторка цієї статті у книзі «Розвиднень» [15, с. 201 – 212].

Ці думки видатних і відомих людей лише утвердили мене (хай утвердять і тебе, українцю!) у правильності цих висновків. Тема сокровенна, адже бог, вважаю, має бути в душі, а не на вустах чи лише на грудях у вигляді знака (Сонця чи хреста).

Але перш ніж обрати віру, людина має право бути обізнаною, просвітленою щодо релігій. А в нас це право забрали. І тому «коли нема того, що любиш, то любиш те, що маєш». До речі, християнство перейняло у нашої давньої віри навіть основний свій символ: хрест. Наш хрест – це сторони світу, вогонь, а не розп’яття. «На Закарпатті по горах можна побачити хрести, на яких не Ісус, а Сонце і Місяць» (В. Яковенко, ФБук)…

Взагалі дивно, як людина (homo sapiens!) із освітою, ще й вищою, нерідко – з кількома (!), може не міркувати! Як може йти разом з неосвіченими зазомбованими бабусями бити поклони, колінкувати, цілувати руку бородатому бізнесменові із золотим розп’яттям-гирею на шиї, називати його «батюшкою» (ще й по-московинському), віддавати останні копійки на його збагачення, на чергову іномарку для нього й думати, що тúм ти вже заслужив собі прощення за гріхи і рай аж по смерті!

Та чи обов’язково всі повинні вірити в бога і ходити у церкву? Навіть Папа Римський Франциск мовив: «Не обов’язково вірити в Бога, аби бути доброю людиною. У деякому вигляді традиційна ідея Бога уже застаріла. Людина може бути духовною і водночас не бути релігійною. Необов’язково ходити до церкви і залишати там свої гроші. Для багатьох природа може бути церквою. Дехто з кращих людей в історії взагалі не вірили в Бога, в той час, поки віряни робили найгірше, що може зробити людина».

І тому той, хто міркує, духовним рабом не буде. Мислителів предостатньо! «Проблема Бога. Парадокс: Його нема, але Він є. Він існує. Вигаданий людьми для підтримання моралі, розтиражований у нейронах мільярдів умів, і тим самим став реальністю, яка керує людством. Бог спирається на біологічну потребу вірити авторитетам: батькам, вожакам зграї, лідерам груп, вождям суспільства, а особливо – носіям духовної істини. Без віри неможливе підтримання моралі. Тому боротьба з релігією шкідлива. Але тримати її (релігію) «в рамках» – необхідно, щоб не загальмувати НТП». (Микола Амосов).  

 «Віру у майбутнє народи знайдуть у величі свого минулого» (напис у Музеї антропології Мексики)! Тож мій Бог – це Україна. А ще – батьки мої і діти. Та й кожна людина повинна бути Богом для самої себе, бо «людина сама – власник своєї долі» (Кость Паустовський). Кажемо ж: «Май Бога в душі». Й часто чуємо: обожнюю тебе (маму, Україну, село, кохану, узвар, кутю…).

Рідна віра, звичаї і мова – це зброя! Це відповідь усім зайдам, що у нас є все своє! 

Хочу одразу застерегти деяких любителів вішати ярлики. Я не расистка, не нацистка, не шовіністка і не антисемітка. Не маю упереджень до жодної раси і кожній щиро бажаю добра на її власних теренах: на те й існують держави, функція яких – захист інтересів титульної нації. Я – українка, націоналістка, й тому оповідаю про наше. Яка мета статті? Прагну донести до  українців знання про рідний світогляд. І менше всього хочу (хоча й передбачаю) отримати несправедливий ярлик-висновок на мою адресу, який може вчепити упереджений, зазомбований читач. Та заради вищої мети стерплю. Втім, мала б за честь називатися рідновіркою! Бо це – краще, ніж чужовір! Це природно й почесно!

І якщо хоча б одна людина переоцінить духовні вартості, то моя праця буде не марною, а головне – в Україні на одного раба буде менше і на одного справжнього націоналіста більше.

Ми, українці, – щира, добра, миролюбна нація, але наші чесноти вбило чужовір’я. А віра предків – підмурок, на якому збудуємо Україну українською. Тож гаслом для кожної свідомої людини повинен стати клич «Відання натхнення дія!».

Але як же нам вийти зі стану пригноблення? Отже, основне:

1) в усьому надавати перевагу українському перед чужим;

2) творити оновлений Рідний світогляд і новий спосіб життя українців, запоруку розквіту нації. Але без політиків! «Святе правило політика – не втручатись у релігійне життя» (А. Грущак).

«Якщо ви хочете, щоб Звичай розвивався, відпустіть усе чужорідне, вивчайте руську (Русú. – Л. С.) культуру і все, що з нею пов’язано. Візьміть на себе зобов’язання дослідити український фольклор до його найвіддаленіших глибин» (Облакъ Осіянъ, ФБ).

За щастя, особисте й України, треба активно боротись, а не чекати милости від бога (вживаю малу букву, позаяк це слово – загальне, а власні імена богів – Велес, Дажбог, Аллах, Будда…).

Сучасні дослідження наводять на роздуми: «Якщо Бог спілкувався з давніми україн­цями за допомогою українського Слова, то ким тоді він був за національністю? І хто, якщо не українці, тоді є першим в історії богообраним народом?..» (ФБ). Українець – носій найдавнішої у світі віри: Православ’я (Природослав’я, Народовір’я). Справжнього Православ’я, а не християнства, яке привласнило собі нашу назву: Праву славили мú! Про рідну, українську національну, віру, точніше – світогляд, описав українець зі США, номінант на Нобелівську премію Лев Силенко у книзі «Мага Віра», який зазначив: «Народ, маючи віру, основану на Христовій науці «не протився злому», ніколи не буде здібний звільнитися з рабства» [16].  

Висновую: духовність, себто мораль, повинна бути вище релігійности, бо релігія – штучна, створена для панування над народами, а духовність – одвічна, витворена самим народом зарадли правильного співжиття у спільноті. І  тільки духовність порятує людство. Релігія – це таки опіум, страшний опіум! І це – єдине, в чому мали рацію комуняки. Прадавня українська національна (народна) віра стала підмурівком, на якому силоміць вибудовано в’язницю чужовір’я. Ті, хто ревно сповідує християнство, начебто воно – наша релігія, тим самим заперечує прадавнє походження української нації, а отже, – й культури, мови, світогляду і духовности. 

Автор: ЛЮБОВ СЕРДУНИЧ.

                                                  ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

  1. Велесова Книга, д. 7-є.
  2. Кондратьєв А., Родова книга українця. – К. – 2011.
  3. Шевченко Т., «Неофіти», 1858.
  4. Іванченко М., сайт «History» https://history.vn.ua/book/berest/8.html    
  5. Андреєва К., Жорстока путь. – К.: Веселка. – 1980.
  6. Сердунич Л., Народитися вдруге, Вінниця: ТОВ «Твори», 2020.
  7. Яворницький Д., «Запорожье…», С.-П., 1888; К., 1995.
  8. Інтернет-сайт: http://ru.osvita.ua/vnz/reports/world_history/26459/
  9. Скуратівський В., Русалії. – К., 1996.
  10. Тарнашинська Л., Материк… –  Українська куль­тура. – №8 – 9, 1999.
  11. Франко І.,Сотворення світу.
  12. Твен М., Щоденник Адама. – Москва, 1982.
  13. Біблія від Матвія, 5:44; 5:39 – 40; 10:36 – 37; 19:9.
  14. Біблія від Луки, 6:27, 35; 6:29; 6:27; 6:28; 14:26; 16:18.
  15. Сердунич Л., Розвиднень (Проза, поезія, додаткові матеріали про український національний світогляд. Видання 3). Київ: «Український пріоритет», 2020. – 264 с.). 
  16. Силенко Л., Мага Віра. (Співвідношення віри, науки, філософії, історії). Велика Британія – США – Канада – Австралія – Західня Німеччина. – 10979 р. Д.. – 1428 с..

Книгу МАГА ВІРА. ЛЕВ СИЛЕНКО можна замовити тут.

Інші книги Лева Силенка, які є в наявності в нашому інтернет-магазині.

ГІСТЬ З ХРАМУ ПРЕДКІВ. ЛЕВ СИЛЕНКО

ПЕРЕОЦІНКА ДУХОВНОЇ ВАРТОСТИ. ЛЕВ СИЛЕНКО

МУДРІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ. НАУКА РУНВІРИ. Л. СИЛЕНКО

УЧИТЕЛЬ СИЛЕНКО: ЙОГО РОДОВІД, ЖИТТЯ І ВІРА В ДАЖБОГА

ВЕЛЕСОВА КНИГА. СЕРГІЙ ПІДДУБНИЙ.

МОЛИТВА ДО ДАЖБОГА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Share via
Copy link
Powered by Social Snap