Звідки прийшов звичай постувати? Коли вперше в Україні люди почали дотримуватися постів? Що приніс піст українцям, їхній духовності? Ці запитання постають неодноразово у всіх серйозних дослідників української духовності і культури.

Для з’ясування значення посту, звернемося до енциклопедичних видань християнської церкви. В церковному календарі християн чотири великих або багатоденних постів: передпасхальний (Великий, чотиридесятниця), апостольський (петрівка), успенський (спасівка), різдвяний (пилипівка). Крім багатоденних постів християнські попи оголосили пісними днями середу і п’ятницю. Середу – ніби за те, що в цей день (за юдейськими легендами) Юда сповістив рабинам про місцезнаходження Ісуса Христоса, а п’ятницю – за те, що в цей день його розіп’яли. Немає такого посту, якому християни не знайшли б виправдання, пов’язавши їх з подіями і звичаями Старого і Нового Заповітів.

Так символіка передпасхального сорокаденного посту пов’язана із символікою юдейської Тори (П’ятикнижжя Мойсея). В часи, суспільних лих у юдеїв був звичай і вважалося релігійним обов’язком накладати на себе піст, тобто утримуватися від їжі, молитися і приносити жертви (Суд., 20: 26). Юдеї з особливою суворістю дотримувалися постів, які відзначалися не лише утриманням від їжі, але й від усіх чуттєвих потреб. При цьому вони, за звичаєм, надягали на себе мішковини, знімали взуття, посипали голову попелом, ходили з немитими руками, й непомазаною головою; синагоги під час постів переповнювалися криком і зойком каяття і покути (Вих., 22: 12; Івана, 2: 15, 17).

Юдеї, готуючись відзначати національне свято Песах (Пасху), накладали на себе сорокаденний піст на знак перебування у єгипетському “рабстві”. Враховуючи, що “день сьомий – субота для Єгови” (Вихід, 20: 10) і не може бути пісним, юдеї замість шести тижнів, розпочинали свій піст за сім тижнів до Песаха. Число 40 набуло для юдеїв і релігійного і політичного значення. У Старому Заповіті (Торі) читаємо про 40 днів потопу (Буття, 7: 4), про 40-літню мандрівку Ізраїлю по пустелі (Числа, 14: 33), про 40-денний піст Мойсея перед отриманням від юдейського бога Єгови таблиць (Вих., 34: 28)

Перебравши у юдеїв релігію, християни перейняли у них і святкування Песаха (Пасхи), тим більше, що її відзначав і Христос багаторазово, а пізніше перейняли і сорокаденний піст (40-цю)*, знайшовши тому виправдання в Новому Заповіті, де говориться про 40-денний піст Ісуса Христоса в пустелі (Матвія, 4,2), про 40-денний час перебування його на землі перед “вознесінням” (Діян., 1: 2).

Цікавою є історія творення передпасхального посту християн і вплив його на знищення весняної обрядовості українців. Уже апостоли і перші християнські громади почали веселий день юдейської Пасхи відзначати як день поминання мук і смерті Христоса. Роковини Христової смерті були для них дуже сумним днем. Тому, щоб його належно відзначити, вони в цей день юдейської Пасхи дотримувалися посту. Первісна “християнська” Пасха почала своє існування як піст, що тривав від одного дня до 40 годин.

В II і III століттях християнська церква звертає “увагу не тільки на сумні роковини Христосової смерті, але й на радісні роковини його оживлення (воскресіння). За свідоцтвом історика Сократа ті, що святкували Пасху разом із юдеями 14-го нісана, твердили, що це їм передано від апостола-євангеліста Івана, а ті, що святкували свято Пасхи в найближчу неділю після юдейської, запевняли, що свій звичай одержали від апостолів Петра і Павла. Але ні одні, ні другі не могли довести цього писемними свідоцтвами.

У ІІІ-му столітті у деяких церквах передпасхальний піст триває вже цілий тиждень. Це той тиждень, який сьогодні називають “страсним”. З IV ст відомі перші писемні свідоцтва про 40-денний передпасхальний піст. Перше свідоцтво дає нам Нікейський Собор 325 року н. е., який наказує, щоб помісні собори відбувалися “один перед Чотиридесятницею, а другий під осінь (правило 5)”. Але 40-ця ще не має загального визнання. Подекуди дотримувалися посту, який тривав всього 20 днів. Він був у практиці на Заході, де 40-ця прийшла дещо пізніше, ніж на Сході. Східна церква за давньою юдейською традицією передпасхальний піст доводить до семи тижнів. В православній церкві піст в суботу полегшується крім страсної суботи. Латинська церква має 6-тижневий піст, бо вона й суботу зачисляє до пісних днів.

III і IV століття – це час найбільшого розквіту катехуменату. Катехумени або оглашенні – це ті люди, які готувалися до обряду “хрещення”. Обряд хрещення пов’язувався передусім із святом Пасхи. Оглашенні готувалися до хрещення постом і молитвою, під час якої вони повинні були здіймати крик і зойк, вимолюючи у Христоса прощення минулих “гріхів”. В нашому народі поширений вислів: “Чого кричиш, як оглашенний?”, а слово “оглашенний” стало синонімом до слова “придуркуватий” (Миколаївщина). Це. слово й досі носить в народі зневажливий відтінок.

Під впливом катехуменату передпасхальний піст продовжили до 40 днів. З часом і інші християни почали дотримуватися посту разом з оглашенними. Про звичай постити разом з катехуменами говорить Юстин: “Оглашенних вчать, щоб вони молитвою і постом просили Бога прощення минулих гріхів, і ми молимося і постимо разом з ними”. Потім, коли традиція катехуменату втратила своє значення, сорокаденний піст перед Пасхою стає самостійною установкою. Оскільки християни перейняли піст, то вони почали, на зразок оглашенних, вважати себе за каяників, а тому і чинили різного роду покути у Великий піст.

Київський митрополит Георгій (1072–1073 pp.) приписує для всіх християн по 300 великих поклонів кожного дня протягом передпасхального посту. Нині відомо, що в церквах греко-католиків християни під час Великого посту моляться лише, стоячи на колінах, б’ючи поклони аж до підлоги і роззуваючись на зразок юдеїв.

Первісно не було якоїсь означеної норми чи приписів церкви щодо Великого посту. У монастирях, де навіть протягом цілого року їли лише один раз на день, у Великий піст не їли й по декілька днів. Згодом така їжа монахів стає загальною і серед мирян під час Великого посту. У страсний тиждень піст ще строгіший. Собори Замойський (1720 p.), а потім Львівський (1891 р.) трохи послабили в нашому народі строгий піст.

Якщо підрахувати, скільки днів у році припадає на усі пости християнської церкви, то отримаємо 180–200 днів, а в деякі роки й ще більше. Кількість пісних днів залежить від дня Пасхи: чим раніше відзначають Пасху, тим кількість пісних днів у році збільшується. Так, наприклад у 1995 році на пости припало 187 днів (більше ніж півроку), у 1996 році буде 194 дні, у 1997 році – 184 дні, у 1998 році – 191 день. Показовим в цьому відношенні є два останні роки XX століття. У 1999 році Пасха буде ранньою, – 11 квітня, тому на пости припаде 200 днів. У 2000 році Пасха буде пізньою, – 30 квітня, тому загальна кількість пісних днів у цьому році становитиме 180 днів. Змінною кожного року може бути лише Петрівка (апостольський піст), яка триває від восьми днів до шести тижнів і закінчується 12 липня за юліанським стилем.

Коли мова йде про пости, то чомусь переважно згадують про заборону християнської церкви на споживання м’ясних продуктів, хоча насправді заборона споживати м’ясо це лише одна із заборон, які постановила християнська церква для мирян. Але вдумайтесь до настанови, яка проголошується попами: “Без умертвлення тіла нема духовного посту”. В постанові про пости однозначно говориться про заборони в піст “співати, танцювати, музикам грати, весілля справляти, жити подружнім життям” і, навіть, цілуватися, тобто, треба “умертвляти тіло” або “утримуватися від інших чуттєвих потреб”. Сюди входить і настанова не митися, як це роблять чорноризники і монахи і, чим прославилися багато християнських “святих”.

До речі, кількість днів, у які Церква забороняє їсти м’ясо, на 12 днів менша від кількості днів, коли церковники забороняють “музикам грати і весілля справляти”. Якщо заборона споживати м’ясо закінчується 6 січня, то заборона співати і танцювати продовжується аж до 18 січня, до Богоявлення. І так кожного року. А, якщо врахувати, що церква забороняє веселощі і в дні поминання християнських мучеників, то скорбота і сум повинні були б стати основою життя кожного справжнього християнина.

За 178 днів християнського церковного календаря поминаються більше 37300 християнських мучеників і мучениць, серед яких не набереться і десяти мучеників (і жодної жінки) місцевого походження. Щодо етнічного складу місцевих мучеників, то серед них не було жодного українця чи, навіть, “слов’янина”. Дні, коли мучеників, які не мають нічого спільного з Україною, поминають тисячами: 10 січня – 20000, 11 січня – 14000, 1 вересня – 2594, 12 грудня – 371. В інші дні поминають від одного до десяти мучеників, деколи й більше.

Значна частина днів поминання мучеників припадає на багатоденні і одноденні пости, посилюючи скорботність пісного дня вдвоє. Але інша частина днів поминання мучеників-чужинців (євреїв, греків і римлян) припадає на ті дні, на які церква не наклала офіційний піст.

Таким чином, ці дні також стають скорботними, в які і без спеціальних заборон було б неетично веселитися. В 1999 році до 200 днів постів додаються ще 83 “незаборонених” дні, а для народних пісень, танців, музики, весіль і навіть для кохання залишається лише 82 дні.

Якщо зіставити давній український язичницький календар з християнським, то можна побачити, що всі великі, багатоденні пости накладені на ті пори року, коли українці-язичники піснями і танцями прославляли Богів. Тут доречно було б нагадати слова Івана Вишенського з листа до князя Костянтина Острозького 1599 року: “На Георгія мученика свято диявольське, на поле прямуючи, сатані офіру танцями і скоками чините знищіть; бо гнівається на вашу землю Георгій мученик, що немає християнина православного, який би міг те ругання диявольське очистити і прогнати” (Вишенський І. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 1972. – С. 52). Як бачимо, день поминання мученика Георгія (нині це 6 травня) не припадає на піст, якщо цей день не середа і не п’ятниця, а заборона співати і танцювати оголошувалася цього дня. (Подібні заборони стосувалися й інших 177 днів, в які поминалися християнські мученики).

Тому не дивно, коли розпочинаються в українців весняні свята і підготовка до святкування Колодія, Нового літа (весняного), Благовіщення і Благовісника, Великодня і свята Ярила, християнська церква встановлює умертвляючий Великий піст і страсний тиждень, які загалом тривають 48 днів. Але народ не бик, а піст не дишло. Народ все ж продовжує, обходячи заборони церкви, співати в піст веснянки і гаївки, називаючи їх “постовими піснями”, уповільнивши швидкість їх виконання. Коли українці починали вчити купальські пісні, церква впроваджує апостольський піст (петрівочний). І тут українці продовжують співати купальські пісні, назвавши їх “петрівочними”; коли готуються до Різдва-Коляди, церковники впроваджують різдвяний піст (пилипівку). Таким чином, свято Долі (християнське – день мучениці Катерини) і Калита (апостола Андрія) позбуваються танців і веселих пісень; і їм постійно нав’язується скорботний характер, а танець “Зайчик”, який є невід’ємним елементом обряду Калити позбувається назви “танець”, бо “в піст не годиться танцювати”. Сьогодні вже християнські свята Катерини і Андрія відійшли від язичницьких свят Долі і Калити більше, як на 13 днів, тому дівоче свято Долі вже вирвалося з тенетів різдвяного християнського посту, а Калита вийде з цього християнського затемнення через 200–300 років, коли юліанський календар буде відрізнятися від григоріанського на 15–16 днів.

Що ж до колядок і щедрівок, то вони підпадають під заборону співати в піст аж до 18 січня. Це про них писав Іван Вишенський: “Коляди з міст і сіл вченням (Христовим) виженіть; не хоче Христос, щоб при його народженні диявольські коляди місце мали, але нехай диявол собі їх в провалля своє занесе. Щедрий Вечір з міст і сіл в болота заженіть, нехай з Дияволом сидить, не збиткується з християн”. Але й тут українці викрутилися, змінивши тексти язичницьких колядок і щедрівок з допомогою попів на християнські, врятувавши їх від повного знищення…

Церковники багато в чому домоглися свого. Багато етнографів і фольклористів повідомляють про те, що вже у кінці XIX століття зникав звичай писати писанки на Великдень, справляти Купала і Ярила, зустрічати Весну й проводити Русалок, водити Козу…

То чи не перетворить християнство з часом увесь український народ в суспільство оглашенних?

1. Библейская энциклопедия. – М., 1991. – С. 575.

2. Біблія.

3. Вишенський І. Вибрані твори. – К., 1972. – С. 52.

4. Зелинский А. Конструктивные принципы древнерусского календаря // Контекст – 1978. Литературно-теоретические исследования. – М., 1978. – С. 118–119.

5. Карпато-русский земледельческий календарь на 1925 год. – Ужгород, 1924. – С. 4.

6. Катрін Ю. Пізнай свій обряд. – Ню-Йорк; Рим, 1982. – Ч. 1. – С. 75–92.

7. Полный иерковно-славянский словарь. – М., 1993. – С. 465–466.

8. Український православний календар УАПЦ на 1995 рік. – К., 1994. – С. 1–12.

* Чотиридссятниця – назва передпасхального посту

Автор: Анатолій Богород

Нас можна читати у Твіттері: https://twitter.com/Nwrq6rwLYVxnfJq

Книги, які можна замовити тут:

КОД УКРАЇНИ-РУСІ. СЕРГІЙ ПІДДУБНИЙ

Це про книжки С. Піддубного пишуть, що одна сенсація наздоганяє іншу. Найнеймовірніші, найдивовижніші з них — вельми аргументовані спростування наявних у світовій історіографії поглядів на місце розташування тих чи інших історичних пам яток далекої минувшини. Уперше в українській історіографії автор докладно розглядає давньоукраїнські основи — Богів, героїв, племена, держави, мову, дохристиянську релігійну систему наших Предків. До дослідження залучено широкий пласт літератури: Влескнигу, праці Геродота, Гомера, Гесіода, Біблію і багато інших джерел. Доводи та висновки автора ґрунтуються також на численних світлинах артефактів, пам яток, святилищ, мапах тощо. Для широкого загалу.

ІСТОРІЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ. ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ.

Фундаментальна «Історія запорізьких козаків» у трьох томах (СПб, 1892,1895,1897) стала підсумком багаторічної дослідницької роботи вченого, розпочатої іще в студентські роки. Безпосередній намір написати цей твір виник у Яворницького 1889 p., після видання двотомної праці «Запоріжжя у залишках старовини й переказах народу». Для її створення Дмитро Іванович використав такі фундаментальні видання документів як «Архив Юго-Западной России», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Памятники, изданные временной комиссией», власні збірники, численні публікації окремих пам’яток і документів. Велику увагу присвятив історик наративним джерелам, починаючи від Геродота й закінчуючи своїм сучасником, нащадком запорожців Коржем. Особливою пошаною автора користуються літописи й хроніки давньоруські, козацькі, польські. Загалом бібліографія першого тому (першого видання) налічує 170 позицій. Іншим, не менш суттєвим джерелом «Історії запорізьких козаків» були неопу-бліковані документи з російських та українських архівів, бібліотек, приватних зібрань. Широко залучив автор до свого твору й праці своїх попередників — Г. Міллера, С. Соловйова, М. Маркевича, О. Рігельмана, А. Скальковського, П. Куліша, М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича й десятків інших. Велику групу джерел, які використав Д. І. Яворницький, становили матеріальні пам’ятки музейних і приватних колекцій, значний археологічний матеріал, здобутий під час численних експедицій. Величезного значення (особливо це помітно в першому томі) надавав автор фольклорно-етнографічним дослідженням регіону Запоріжжя, вивченню його топографії, топонімії, гідрографії, географії, ботаніки, зоології. Десятки разів обійшов він пішки всі землі Запорізьких вольностей, дослідив усі Січі, кілька разів ламав руки й ноги на порогах, ледь не загинув під час розкопок кургану — і все задля того, щоб відчути й збагнути героїчний дух історії, донести її до читача.

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОЗАЦТВА. ЛИЦАРІ СОНЦЯ. ОЛЕКСАНДР СЕРЕДЮК.

У лицарському поклоні перед портретом українського козака, що експонується в Музеї Історії сільського господарства Волині, шанобливо схилив голову гість з далекої Японії – Шихан Масахіко Танака. Що змусило знаменитого спортсмена (чорний пояс 8-й DAN) стати на коліїю перед образом січовика?

Відповідь на це та ряд інших запитань дає книга. Хто такі козаки? Які їх звичаї і обряди? Яке було їх військове і бойове мистецтво? Йдеться не тільки про виховання й підготовку козака-воїна та відродження його в незалежній Україні, а й особливої касти – характерників. Автор аргументовано доводить, що «козак – не пияк».

Розкриваються утаємничені сторінки козаччини, чого немає у поважних узагальнюючих виданнях з історії України. Книга відрізняється розкутістю думок, оригінальністю поглядів, цікавістю викладу і стане добрим помічником не лише для учнів і студентів, викладачів-істориків, а й для широкого кола читачів, хто забажає «вичавити із себе раба».

Так як з відродженням козацтва – відродиться і Україна

ДІТЯМ ПРО КОЗАКІВ. КАЛЯНДРУК ТАРАС

Тарас Каляндрук розповів про те, чому нову книгу він вирішив писати для дітей: саме їм особливо потрібно знати нашу справжню історію, її захоплюючі й героїчні сторінки. Молодь у наш час дуже потребує хороших прикладів, їй потрібні герої для наслідування. В той же час телебачення, кіно та й віртуальний світ комп’ютерів заповнюють японські ніндзя й самураї, американські ковбої, російські спецназівці. Козаки в цьому морі якось відійшли на задній план. А в них сучасному воїнові є чому повчитися. Адже козаки були чудовими розвідниками-пластунами, блискуче володіли різноманітними бойовими прийомами, мали багатющі традиції і звичаї, втілювали в собі кращі риси нашого народу.Видання розраховане на дітей шкільного віку, батьків та всіх хто цікавиться історією та особливо історією козаків. Найважливішим для козаків в бою було вміння блискавично вирішувати, виходячи з найнесподіваніших ситуацій. А якою ж була культура українського козацтва? Шанувалися військові традиції та звичаї? Та чи існувала спеціальна психофізична підготовка козаків? Книга пропонує відповіді на ці питання та доповнює її цікавою історією про характерників та пластунів.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЗА ГЕРОДОТОМ

Читач має змогу ознайомитися з неупередженим перекладом «Історії Геродота», в якому виправлені основні неточності та свідомі перекручення фальшивих істориків, і поринути в прадавні часи Скитії, поглянувши на скитів очима очевидця тих подій.
Примітки пояснять старі назви земель, країн, народів, міст і рік. Також в них проведений аналіз походження скитів, їх культури, звичаїв, мови та писемності.
Відкривайте для себе багато нового про коріння українського народу, його славні традиції в землеробстві та військовій справі

ОПИС УКРАЇНИ. ГІЙОМ ЛЕВАССЕР ДЕ БОПЛАН

В книзі відомого мандрівника, архітектора та картографа подано безцінні відомості про тогочасну Україну, що після розпаду Київської Русі потрапила до складу Королівства Польського. Цінність поданого матеріалу значно зростає, коли сприймаєш оповідь очевидця і сучасника, який крім всього іншого був іноземцем, не зацікавленим у викривленні реалій того часу. Також важливим аргументом на користь поданого матеріалу є час написання (1648р.) і дата першої публікації книги (1652р.) т-до 1716 року, що знаменував собою час тотальної фальсифікації Московією минулого Русі.