Як дивно складаються долі людські ! Чим більше про це думаєш і спостерігаєш , тим більше переконуєшся , що випадковостей не буває . Бо як інакше пояснити , що коли наша родина після багатьох випробувань, оселилася в с.Гребенях і знову почала оживати в пісні , сюди ж  доля привела і видатного письменника-фантаста О.П. Бердника , з яким у творчій співпраці з’явилося багато нових задумів і проєктів .

      Зокрема Олесь Павлович спонукав Василя Степановича укласти збірку пісень . Навіть написав передмову , у притаманній йому у  патетично-величній манері .

      З пісенником не склалося, багато на те причин . Але текст передмови зберігся у архіві нашої родини . Ось він , написаний Олесем Павловичем власноруч .

                                                 Рятуйте, люди , пісню !

       Читачу , перед тобою книжечка пісень відомого в нашій країні кобзаря Василя Литвина та його дружини Антоніни . Не поспішай навскіс переглянути тексти , зрощені в глибинах сучасності , зароджені в серцях , сповнених співстраждання і тривоги за наше спільне прийдешнє , прислухайся до небуденних роздумів народного співця .

       Кобзарі ?  – запитає прискіпливий читач . – Та то ж історичний анахронізм , таке собі викопне диво минулих віків . Ясна річ  , приємно послухати думу , пісню прадавньої пори з вуст якогось бандуриста : екзотика !  Вона втішає  –  і ми колись були ого-го ! Було та загуло ! Не ті часи тепер , не ті турботи , проблеми . . .

    Зачекайте, гарячі голови ! Не поспішайте виголошувати преславним кобзарям , бо це   б у д е    в и р о к   нашій власній душі , нашому серцю .

       Кобзарі існували одвіку , з незапам’ятних часів . Скільки живе народ  –  стільки народжуються й співці в його лоні , як виразники колективної волі , прагнень  , пошуків , поразок і перемог . Вони можуть називатися по різному  – боянами  , гуслярами  , кобзарями , бардами , бандуристами  –  проте їхня суть не міняється . Це  –  речники совісті етносу , його віри в прийдешнє , історичного оптимізму . А відтак – хіба можна мислити , що грядуща епоха космічного розвою залишить за своїм порогом у минулому цілий духовний інститут творців нашого сумління і сенсу буття .

          Я не мислю такого . Певен що преславне майбуття рідного народу відкриває реальність гармонійного співжиття , де кобзарі посядуть провідне місце , як деміурги нового щабля свідомості невмирущого етнодуші .

           Одним з таких провісників є Василь Литвин . Ще в середині шестидесятих якось я слухав у Київському театрі опери й балету концерт кобзарського дуету братів Литвинів . То був незабутній вечір . Шквал оплесків , віншування , крики ‟слава !„  А потім  – мовчання , забуття . Ніби якась нещадна , сильна рука миттю скрутила голову дзвінкоголосим солов’ям  ,  які невідомо звідки з’явилися .

Не повинні б уже співати , не може такого бути ! А отже сталося , заспівали , задзвонили , загупали в литаври сердець ! Ти дивися ! ?

               І „ подивилися ‟   !  І вжили заходів ! І  надовго замовкли передзвони бандури. . .

        В тривожну пору семидесятих років доля занесла мене в село Гребені над Дніпром . Там я збудував хатинку , де можна було зосередитись й працювати влітку . Сусідом виявився один з Литвинів – старший брат Василь . Огрядний козарлюга з волячою шиєю , красивими руками і мужнім обличчям козацького отамана . Та попри свою войовничу зовнішність був співець спокійний і сумирний . Пропадав на Дніпрі , вудив рибу , мовчав . Мене цікавили перспективи його  кобзарського ремесла . Він сумно жартував  :

• Втомилася бандура . . .
• І все ж таки ? . .
• І Земля втомилася ,  – вперто повторював кобзар . – А вже як наша матінка втомилася , то не жди добра . . .

І він заспівав новостворену пісню–сюїту  „ Спить натомлена Земля ‟. В ній чувся біль , смуток , глибока тривога за долю не лише рідного краю , людей , а всієї планети . Пізніше я збагнув , що зустрів правдивого ‟ реліктового „ кобзаря , котрий чутливо реагує на стан Вітчизни . Є ніби її вічнорезонуючим камертоном  .

    Що відбувалося зі співцем далі , я не відав  . Доля закинула мене в такі краї , де , як жартували наші мудрі предки , „жаба цицьки дає ‟ . А коли повернувся , то застав Василя Литвина в цілком іншому настрої , вигляді, стані . З бандури вітри часу здули пилюку та елегійний смуток , інструмент в руках співця дзвенів, гримів , жебонів , променився , усміхався , погрожував , застерігав . І сам кобзар змінився зовні , перевтілився з дядькуватого козарлюги у прадавнього бояна-рапсода: довгі сиві кучері до плеча, вуса , борода , здавалося , що      х т о с ь      прадавній і мудрий знайшов його в океані віків і    п р о б у д и в    до нової й нагальної дії . І все довкола змінилося . До співця приходили школярі , прилучалися до гри на бандурі . Його власна дітвора  ⁄  ціла купа хлоп’ят та дівчаток  ⁄  співали , грали на сопілках  , палили прадавні язичницькі вогнища і стрибали понад ними , складали пісні й присвячували їх Сонцю , Місяцю , Зіркам  , Землі . Я відчув :

Кобзар став   п р е д т е ч е ю   грядущого циклу    о н о в л е н н я  , він відчув наближення революційної грози .

            У нього і в його поетичної  дружини Антоніни , здавалося , відкрилися якісь небуденні вуха й очі . Вони буквально чули просторові мелодії , пісні , одразу ж клали їх на серце , відтворюючи для світу , для людей . Я сам був свідком , як майже миттєво творилася пісня про Тарасову Гору , коли ми гуртом відвідували Кобзареву Могилу . Не встигли вернутися додому , як Василь сів за бандуру і на слова–імпровізацію  Антоніни заспівав щиру мелодію :

              Вставало сонце з-за Дніпра ,

              Теплом ласкаво огортало ,

              Стояв задуманий  Тарас ,

              А серце плакало–співало .

              Прадавні гори , як діди ,   

              Правічну істину леліють .

              Гнучких тополь , стрункі ряди

              Несуть до хмар огненну мрію.  

                    Ой , Україно ,  зелен–сад ,

                    Колиско дум , пісень крилатих ,

                    Твої Любов , Добро, Краса

                    Пітьму віків змогли здолати !

               А далі – більше , глибше , філософічніше . І ясно стало , що в житті України , у житті всієї спілки наших народів , усього світу настає вирішальна пора , котра має змінити долю Планети і долю кожної людини . Струни нагадували про щось таке таємниче забуте , втрачене ,яке здавалося на віки загубленим  і витлумленим . . .

                  У царство духа вогняного ,

                  Дорога в сотні тисяч літ . . .

                       До того краю осяйного

                  Йшли безліч , безмір поколінь .

                  Ішли палкі і серцем юні-

                  Та в зраді , мороці зникали ,

                  Безжально рвали серця струни

                  І оберталися на камінь . . .

                  Та путь тяжкий той подолає ,

                  Х т о   с а м   вогненним духом стане

                  І море радості безкрає

                  Піснями дивними постане !

Звідки , чому ? То воскресали в серці сучасників прадавні  в е д и , що тисячоліття тому , були з коренем вирвані із свідомості русинів .

То сама Земля нагадувала про небезпеку виродження й деградації , про загрозу катастрофи для всього сущого ,потребу берегти найвищу цінність буття  – квітку , краплю , пісню , Матір , і Вітчизну , планетарну колиску . . .

                Ой нене-матінко  , ой рідная ,

                До тебе линемо в думках – піснях !

                Твоїми квітами і зіллячком ,

                Духмяним зіллячком весь світ пропав . . .

                З тобою сильні ми , нездоланні  –

                Зелена зіронько , одна в світах !

               Це вже народжувався кобзар Космічної Ери , співець України Духовної , боян ‟ Горньої Республіки „ , про яку мріяв Сковорода . Ніщо не обминало  камертона Василевого серця – ні гроза в небі , ні вибухи ядерних бомб , ні засмічення річкових чи морських вод , ні , тим більше , замовкання пісенного потоку в просторі українському . Він бив на сполох :  „ Допоки ще не пізно  – Рятуйте , Люди , Пісню ! ‟ .

                  При мені творилася чаклунська пісня-роздум ‟ Крапелька Води „ . Народилося те диво біля джерела , що витікає з-під Дніпровської кручі . Антоніна слухала той чарівницький спів потічка і одразу ж записувала слова . А Василь , несучи повні відра додому , вже на стежині співав  н о в у  п і с н ю .

                                Крапелька води – дивовижний скарб ,

                  Крапелька води – таїна ,

                  Ніжний легіт хвиль душу доторка ,  

                  Манить невідомістю  глибина . . .

                Розмаїтість та обшир імпровізацій неспростовно доводить , що кобзар має дотик до втаємничених  глибин природи , як це завжди було в його преславних попередників . Я був зворушений і обнадієний :  невже воскресає „Козак Мамай‟, невже ворушиться у розораній  могилі похований там   х а р а к т е р н и к , котрий , жартуючи заховався колись там від недругів , чекаючи  у р о ч о ї   п о р и  ? У думці ожила пісня , що прийшла до мене . Запитую : ‟ Чи не до тебе , Василю , я звертався ? „

                Кобзарю , кобзарю , куди ти прямуєш ?

                На вольную волю . . .

                Кобзарю , кобзарю , хто шлях тобі вкаже  ?

                Вітри в чистім полі . . .

                Кобзарю , кобзарю , що в полі шукаєш ?

                Прадавню могилу . . .

                Кобзарю , кобзарю ,   а хто в тій могилі ?

                Незміряна сила

                Кобзарю , кобзарю ,  коли ж вона встане ?   

                Устане-повстане в уроче Світання

      І я запитав його :

• Василю ! То як же – бандура вже відпочила ?
• Від грози втома  зникає , – сказав кобзар .Під грозою не сплять . Я почув громовиці і сказав сам собі : „ Василю  , це вже не жарти ! Виходь на поле герцю !‟
• І ви вірите в перемогу над сном віків , над знемогою душ , над зневірою сердець ?
• Кобзар не думає про те , як не думає дощ , чи слід ось тут або там пролитися цілющим потоком . Кобзар співає , сподіваючись , що є серце ,  спрагле Правди й Краси  . . .
• Що можуть зробити кобзарі нині , в нашу химерну пору , зіткану з протиріч , сумнівів , заперечень , деградації ?
• Дуже багато ! Співці мають захистити пісню , бо коли остаточно вона умре – тоді марні зусилля  політиків і вчених : майбуття у Землі не буде ! Кобзарі спроможні викликати біль у закрижанілих серцях сучасників , бо ж без болю не народиться відповідальність ,  а без відповідальності жодного прийдешнього не побудувати ! Нинішні війни у сфері Духу буйніші , ніж війни козацького минулого . Тепер крицеві шаблі ні до чого ! І Литвин заспівав :

              З глибин віків , крізь товщу лід

        Прадавнім болем стогне Мати ,

        Бо всі покликані у світ

        Творить життя , а не вбивати !

        Прийшла пора злу круговерть

        Вогненним словом розрубати   

        Навік здолать пітьму і смерть ,

        А світ – Любов’ю об’єднати !

        Прадавнє пророцтво глаголить , що з’являться  ‟ в кінці віку   „ носії Слова – Логосу , котрі матимуть меч двосічний , який виходить з вуст. Меч  Духу , меч Пісні  ! Хто заперечить супроти  такої   з б р о ї   ?  Хіба що тільки сини пітьми, пітьми одвічної , приреченої на падіння у безодню небуття !

• Василю , а чи багато вас є ,  кобзарів , щоб струсонути серце народне , щоб знову далекі світи почули воскреслу мелодію душі , щоб Матінка-Земля заіскрилася самоцвітом у вінку зоряному ?
• Хай нас і небагато кількісно , але що ми відаємо про дію пісні , скільки її      т р  е  б  а  для збудження процесу воскресіння ?  До того ж , окрім старших майстрів , вже йдуть нам на зміну юні , палкі , безстрашні : рішенням Фонду Культури України створюється кобзарська школа , до неї потягнуться душі , непричавлені відчаєм минулих літ.

Відчуваю могили в степах лускаються , як жерла вулканів дрімаючого духу. Встануть , повстануть прадавні співці в нових тілах . Вірю й знаю ! Кобзарі , як володарі дум народних , допоможуть зупинити світову катастрофу , пробудити Совість і Волю до дії . Ви питаєте , чи зможуть ! А хто зможе ? Пісня спроможна воскресити Любов до Землі . А Матінка-Земля захистить нас , нерозумних , якщо повернемося до призабутої світлиці . . .  І кобзар знову заспівав  :  Дух прапредків , мов стяг ,

                   До нас руки простяг :

                   „ Оживайте , серця скам’янілі ! ‟

                   В горі Мати-Земля ,

                   На руках – не маля :

                   Квіти душ людських в’ялі , змарнілі . . .

                   Із глибин таїни

                   Лине поклик земний , 

                   Рідним згуком наповнює груди :

                   Сил недремним додасть ,

                   Розітне змору-сни ,

                   Зчужинілих  , байдужих розбудить .

                   То прапредків думки

                   Подолавши віки ,

                   Оживають в серцях нам піснями

                   І душі доторкне

                   Сонце Згоди ясне  –

                   Цвіт Любові розквітне між нами !

                     Нова сутність буття

                     Ввійде в наше життя  –

                     Рідна Пісня полине світами  !

               У вечері біля вогнища Василь творив молитву :

                      Гори , мій вогнику , гори ,

                      І бережи від сили злої ,

                      І в душу сили дай , снаги ,

                      Любові й Мудрості Земної . . .

              Обережемо й ми дорогий читачу , благовісні вогники грядущого Кобзарського  Відродження у нашій славній Україні !                                                                                                                                                                                          .                                                            Олесь Бердник        

Книга, яка має бути в кожного українця.

Замовити можна тут:

ВЕЛЕСОВА КНИГА. ВОЛХОВНИК

“Велесова книга” — найдавніша літературно-історична пам’ятка прадавніх українців, єдина дерев’яна книжка, що не згоріла у вогнях інквізицій і дійшла до нашого часу.