«Може, десь у лісах ти чар-зілля шукала, сонце-руту знайшла і мене зчарувала»… рядки з легендарної пісні композитора Володимира Івасюка нагадують, що і в час радянського атеїзму, космічних подорожей та доказової медицини українці продовжували вірити, що літати можна і на мітлі, а лікуватися зіллям, що зварить відьма, мольфар, знахар чи баба-ворожка.
Віра у відьом, привороти, заговори та інші магічні обряди пережила століття і дійшла до наших днів, коли сама стала об’єктом наукового вивчення. Що ж зробило давні забобони такими живучими? Чим відрізнялися українські відьми від західноєвропейських, чи російських?
Вперше відповіді на ці запитання дає нова книжка північноамериканських дослідниць Валері Ківелсон та Крістін Воробек «Відьомство у Росії та Україні, 1000-1900», яку нещодавно опублікувало видавництво Cornell University Press.
Про те, як відьма на мітлі краде зорі та складає їх у рукав, а чорт в останню ніч перед Різдвом намагається вкрасти місяць, українські діти дізнаються ще на шкільних уроках літератури. Та виявляється, що Микола Гоголь у своїх оповіданнях описав не традиційні українські вірування, а ті, що в ХІХ столітті прийшли з літературним впливом Західної Європи.
А порядні українські відьми на мітлах не літали і з чортами не зналися. Диявол та угода з ним, що були наскрізною темою західних історій про відьом, не цікавили українських чаклунок, які займалися переважно зіллеварінням та різними заклинаннями.
Російські і того цікавіші – вони переважно взагалі були чоловіками! За статистикою, яку дослідниці Валері Ківелсон та Крістін Воробек наводять у своїй книзі, в Україні понад 80% звинувачених у чаклунстві були жінки, а в Росії – 75-80% були чоловіки.
Їхнє дослідження вперше подає систематичний огляд чаклунських законів та судових процесів у Росії та Україні від середньовіччя до кінця ХІХ століття. Наукові коментарі у книзі переплетені з ніколи раніше не опублікованими першоджерелами, перекладеними з польської, російської та української мов.
Дослідниці пояснюють, що тільки чоловіки могли подорожувати у кріпосній Росії XVII століття, цим вони підважували існуючий соціальний устрій і викликали підозри. У чаклунстві звинувачували купців. Навіть священники, які подорожували, потрапляли під підозру. Ще більше підозр викликали грамотні чоловіки – вміння читати, а особливо писати саме по собі було мало не магією, бо грамотних у тогочасному суспільстві було близько 10%. Тож саме володіння писаним текстом могло вести до звинувачень у чаклунстві, в яке вірило ціле суспільство.
Як зауважують дослідниці, в російському суспільстві, де людина, якщо не належала комусь фізично, як раб, чи кріпак, то була дуже жорстко підпорядкована навіть на вищих щаблях суспільства, магія могла бути формою захисту від влади сильнішого, що застосовувалася довільно і жорстоко. Цим, на їхню думку, можна пояснити той факт, що чоловіки, які були більш відкриті до зовнішнього світу, ніж жінки, чий світ обмежувався домом, відчували потребу в захисті потойбічних сил від своїх кривдників.На Заході Європи у ранньомодерний час люди вірили, що для того, щоб отримати надприродні сили, потрібно укласти угоду з дияволом.
Джерела, які досліджують Валері Ківелсон та Крістін Воробек, ніколи не були ще надруковані в оригіналі. Вони включають найдавніші згадки про чаклунство, світські та релігійні закони, що стосуються чаклунства та володіння ними. Дослідження вміщує повні тексти заговорів та безліч магічних заклинань, які, як кажуть, «чудом збереглися». Бо коли такі записки потрапляли до тогочасних «слідчих», їх переважно спалювали, вірячи у їхню чарівну силу.
На підставі документів, що представляють багату панораму повсякденного життя, дослідниці говорять, що, по-перше, в магію вірили всі, а по-друге, що віра у силу чарівних слів, чи напоїв, принаймні від середньовіччя до кінця ХІХ століття, в Україні та Росії значно відрізнялася від вірувань сусідів далі на Захід і між самими українським та російським суспільством.
«На Заході Європи у ранньомодерний час люди вірили, що для того, щоб отримати надприродні сили, потрібно укласти угоду з дияволом», – розповідає Крістін Воробек під час вебінару семінару, якийорганізував фінський Інститут Алексантері, Фінський центр досліджень Росії та Східної Європи.
А оскільки диявол уявлявся істотою чоловічої статі, то угоди з ним уявляли як сексуальний акт, а отже під підозру в чаклунстві здебільшого потрапляли жінки. Це ставало підставою для полювань на відьом і взагалі породило цілу женоненависницьку культуру в західноєвропейському суспільстві. Але ця частина вірувань не була прийнята в Росії. Не прижилася вона і в Україні, хоч вона була набагато більше «вестернізована», говорить дослідниця. Православна церква не переслідувала єретиків чи відьом.
Велику позитивну роль у тому, що таких звинувачень не було, або ж їх було набагато менше, ніж на заході Європи, Крістін Воробек бачить у тому, що цього не культивувала Православна церква на українських та російських землях.
«Православна церква не виробила цих учень – вона не переслідувала єретиків чи відьом, що входили у змову з дияволом. Тому і випадки судового переслідування за вживання магії не згадують про відьомський шабаш, про змову з дияволом, оргій з ним чи диявольських знаків на тілі», – пояснює дослідниця.
Вона також наголошує, що звинувачення у відьомстві на сході Європи не походили від офіційної влади – всі звинувачення походили від людей, які вважали, що вони постраждали від магії, застосованої проти них. У Московії «постраждалі» скаржилися на магів та чаклунів самому цареві, і він мав розбиратися з цими скаргами своєю центральною владою – посилалися конкретні вказівки, які питання ставити на допитах, які засоби катування застосовувати до підозрюваних. Не було в Московії і спеціальних законів на випадок ворожби – питання вирішувалося в залежності від обставин і того, як розпорядиться в цьому випадку конкретний правитель.
Як карали за відьомство?
Українці ж, які в містах жили за Магдебургським самоврядним правом, скаржилися на відьом до міської влади, їхні закони були більш формальними.
Переважно за відьомство могли відшмагати. Смертна кара в Україні застосовувалася вкрай рідко – згідно зі знайденими документами – 5%. Та хоча випадків засудження до смертної кари у знайдених документах було небагато, за чаклунство в українських землях спалювали. Якщо суддя хотів зглянутися над засудженим, то дозволяв з милосердя вбити його мечем.
У Росії, де 15% вироків закінчувалися смертною карою, чаклунів переважно закопували живцем, але і спалювали живцем також – проте не прив’язуючи до палі, а в дерев’яних будиночках. Принаймні так зображали ці страти середньовічні художники.
Така форма страти була невипадковою у християнському контексті, бо символізувала майбутні пекельні муки відьомської душі, адже тоді люди вірили, що коли тіло спалити і розвіяти прах, людину можна позбавити прощення та вічного життя.
Зізнання отримували за допомогою катувань, які в Росії вживали більш широко, ніж в Україні, говорить Крістін Воробек. Свідки і скаржники були присутні при допитах і на судових слуханнях. Часом і їх самих допитували з застосуванням тортур.
Присягаю не насилати порчу на царя…
Поняття про сатанізм приходить в Росію з вестернізацією життя, яку запровадив Петро І на початку XVIII століття. Тоді в текст присяги царю було внесено обіцянку не займатися чаклунством, пов’язаним із дияволом, не намагатися наслати порчу на царя і його родину. Тоді ж з’являються перші звинувачення на судах, пов’язані з сатанізмом. Але вони не були широко розповсюджені. Пік приходиться на царювання Анни Іоанівни, що ознаменував особливо жорстокий період російської історії.
Цікаво, що і намагання спертися на здоровий глузд до Росії також приходить із Заходу. Прослідковуючи за судовими справами, дослідниці кажуть, що всередині XVIII століття з приходом до влади в Росії німецької принцеси, що стала відома як імператриця Катерина ІІ, до розслідувань починають ставитися з позицій просвітництва.
За чаклунство починають судити як за шахрайство – ідея полягає у тому, що ті, хто займаються чаклунством, намагаються обдурити своїх клієнтів, чи оточення. Остання людина була страчена за звинуваченням у чаклунстві у 1744 році.
В Україні за часів Речі Посполитої, самих судів і покарань відповідно було менше, а найбільша кількість процесів проти відьом припадає на кінець XVII століття, далі їх стає менше, але вони тривають до середини XIX століття.
Загалом дослідниці доходять висновку, що фольклорні вірування, звичаї та правові системи у двох сусідніх країнах – Україні та Росії – настільки відмінні, що навіть на прикладі такої теми, як чаклунство, видно, як сильно культурно два суспільства відрізнялися одне від одного.
У процесі написання книжки дослідниці навіть постали перед питанням, чи варто було об’єднувати дві настільки різні культури в одній книжці, і чи не стали вони, не усвідомлюючи цього, продовжувачками російської імперської традиції, коли українська історія ставала частиною російської.
Як виглядали відьми?
Зображень відьом в Росії зберіглося вкрай мало. Фольклорна російська відьма – Баба Яга потрапляє на друковані сторінки вперше у 1728 році. На зображенні, яке увійшло на обкладинку книжки, найвідоміша російська чаклунка бореться з крокодилом, хоч видно, що російський художник ніколи не бачив цієї тварини.
Це зображення цікаве і тим, що воно якраз символізує західний вплив на російську дійсність, бо в Росії і в цей час чоловіків у чаклунстві звинувачували набагато частіше, ніж жінок.
Натомість в Україні зображення жінок-чаклунок зустрічаються частіше. Їх можна побачити у церквах – в картинках страшного суду і пекла. Особливістю українських відьом є їхні чари з молоком. Українці, як і сусідні поляки, вірили, що відьма може зурочити корову, що та перестане доїтися, тож часто відьму зображали з цеберком на голові, чи корову поруч із нею.
Звичайно, зустрічалися і серйозніші звинувачення. Одним із найстрашніших були ті, що були пов’язані з життям і здоров’ям дітей – такі відьми, звичайно, на зображеннях Страшного суду горіли у пеклі.
Що ж до того, що українці в принципі вважали ворожінням, і наскільки воно було важливим у звичайному житті, Крістін Воробек вважає, що в суспільстві, яке було набагато ближче до природи, ніж сучасні люди можуть собі уявити, межа між знанням законів природи і бажанням керувати ними була дуже тонкою.
Знахарка чи баба-ворожка могли знати властивості трав із практики та переданих навичок, а спроба використати їх на шкоду, а не на користь, могли бути лише кроком далі в суспільстві, де сучасні ліки ще не були винайдені, а люди були підвладні силам природи та різним хворобам та епідеміям.
Автор: Марія Щур
Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/31158848.html
Нас можна читати у Твіттері: https://twitter.com/Nwrq6rwLYVxnfJq
Книги, які можна замовити тут:
ІСТОРІЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ. ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ.
Фундаментальна «Історія запорізьких козаків» у трьох томах (СПб, 1892,1895,1897) стала підсумком багаторічної дослідницької роботи вченого, розпочатої іще в студентські роки. Безпосередній намір написати цей твір виник у Яворницького 1889 p., після видання двотомної праці «Запоріжжя у залишках старовини й переказах народу». Для її створення Дмитро Іванович використав такі фундаментальні видання документів як «Архив Юго-Западной России», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Памятники, изданные временной комиссией», власні збірники, численні публікації окремих пам’яток і документів. Велику увагу присвятив історик наративним джерелам, починаючи від Геродота й закінчуючи своїм сучасником, нащадком запорожців Коржем. Особливою пошаною автора користуються літописи й хроніки давньоруські, козацькі, польські. Загалом бібліографія першого тому (першого видання) налічує 170 позицій. Іншим, не менш суттєвим джерелом «Історії запорізьких козаків» були неопу-бліковані документи з російських та українських архівів, бібліотек, приватних зібрань. Широко залучив автор до свого твору й праці своїх попередників — Г. Міллера, С. Соловйова, М. Маркевича, О. Рігельмана, А. Скальковського, П. Куліша, М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича й десятків інших. Велику групу джерел, які використав Д. І. Яворницький, становили матеріальні пам’ятки музейних і приватних колекцій, значний археологічний матеріал, здобутий під час численних експедицій. Величезного значення (особливо це помітно в першому томі) надавав автор фольклорно-етнографічним дослідженням регіону Запоріжжя, вивченню його топографії, топонімії, гідрографії, географії, ботаніки, зоології. Десятки разів обійшов він пішки всі землі Запорізьких вольностей, дослідив усі Січі, кілька разів ламав руки й ноги на порогах, ледь не загинув під час розкопок кургану — і все задля того, щоб відчути й збагнути героїчний дух історії, донести її до читача.
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОЗАЦТВА. ЛИЦАРІ СОНЦЯ. ОЛЕКСАНДР СЕРЕДЮК.
У лицарському поклоні перед портретом українського козака, що експонується в Музеї Історії сільського господарства Волині, шанобливо схилив голову гість з далекої Японії – Шихан Масахіко Танака. Що змусило знаменитого спортсмена (чорний пояс 8-й DAN) стати на коліїю перед образом січовика?
Відповідь на це та ряд інших запитань дає книга. Хто такі козаки? Які їх звичаї і обряди? Яке було їх військове і бойове мистецтво? Йдеться не тільки про виховання й підготовку козака-воїна та відродження його в незалежній Україні, а й особливої касти – характерників. Автор аргументовано доводить, що «козак – не пияк».
Розкриваються утаємничені сторінки козаччини, чого немає у поважних узагальнюючих виданнях з історії України. Книга відрізняється розкутістю думок, оригінальністю поглядів, цікавістю викладу і стане добрим помічником не лише для учнів і студентів, викладачів-істориків, а й для широкого кола читачів, хто забажає «вичавити із себе раба».
Так як з відродженням козацтва – відродиться і Україна
ДІТЯМ ПРО КОЗАКІВ. КАЛЯНДРУК ТАРАС
Тарас Каляндрук розповів про те, чому нову книгу він вирішив писати для дітей: саме їм особливо потрібно знати нашу справжню історію, її захоплюючі й героїчні сторінки. Молодь у наш час дуже потребує хороших прикладів, їй потрібні герої для наслідування. В той же час телебачення, кіно та й віртуальний світ комп’ютерів заповнюють японські ніндзя й самураї, американські ковбої, російські спецназівці. Козаки в цьому морі якось відійшли на задній план. А в них сучасному воїнові є чому повчитися. Адже козаки були чудовими розвідниками-пластунами, блискуче володіли різноманітними бойовими прийомами, мали багатющі традиції і звичаї, втілювали в собі кращі риси нашого народу.Видання розраховане на дітей шкільного віку, батьків та всіх хто цікавиться історією та особливо історією козаків. Найважливішим для козаків в бою було вміння блискавично вирішувати, виходячи з найнесподіваніших ситуацій. А якою ж була культура українського козацтва? Шанувалися військові традиції та звичаї? Та чи існувала спеціальна психофізична підготовка козаків? Книга пропонує відповіді на ці питання та доповнює її цікавою історією про характерників та пластунів.
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЗА ГЕРОДОТОМ
Читач має змогу ознайомитися з неупередженим перекладом «Історії Геродота», в якому виправлені основні неточності та свідомі перекручення фальшивих істориків, і поринути в прадавні часи Скитії, поглянувши на скитів очима очевидця тих подій.
Примітки пояснять старі назви земель, країн, народів, міст і рік. Також в них проведений аналіз походження скитів, їх культури, звичаїв, мови та писемності.
Відкривайте для себе багато нового про коріння українського народу, його славні традиції в землеробстві та військовій справі
ОПИС УКРАЇНИ. ГІЙОМ ЛЕВАССЕР ДЕ БОПЛАН
В книзі відомого мандрівника, архітектора та картографа подано безцінні відомості про тогочасну Україну, що після розпаду Київської Русі потрапила до складу Королівства Польського. Цінність поданого матеріалу значно зростає, коли сприймаєш оповідь очевидця і сучасника, який крім всього іншого був іноземцем, не зацікавленим у викривленні реалій того часу. Також важливим аргументом на користь поданого матеріалу є час написання (1648р.) і дата першої публікації книги (1652р.) т-до 1716 року, що знаменував собою час тотальної фальсифікації Московією минулого Русі.
