Загальний огляд народного лікування на Русі

«Але навіть без огляду на місце, котре людина займає в ланцюгу органічних істот, її ще можна розглянути з багатьох точок зору. Наука, присвячена людині, мусить охоплювати всі аспекти; вона повинна дізнаватись про все, що тільки можна, про її будову та освіту; про сили, закладені у ній — і ті, що діють в ній та на неї; про її стосунки з навколишньою природою; про початок, ріст зростання, розвиток та кінець її життя; про функції та силу її — як в цілому, так і окремих її частин; і, нарешті, про її дружні стосунки та ставлення до істот, собі подібних. Наука про людину не буде повною, якщо її не розглядати в усіх цих аспектах і з усіх точок зору; а з цього погляду, будучи незмірно великою, вона мусить мати багато розгалужень і надавати різноманітні можливості». «Теорія органічних істот». Вільно, 1811 рік, Том ІІ, стор. 35-36.

Народне лікування таке ж древнє, як і саме людство. Людина вже на зорі цивілізації починає цінувати своє життя і здоров’я, і намагається у навколишньому світі відшукати засоби для зменшення страждань та продовження свого існування. Знадобилися цілі століття для вироблення забобонних уявлень щодо збереження здоров’я і винайдення способів його відновлення. Випробувавши їх ефективність та глибоко увірувавши в їхню допомогу, людство пройшло шлях від напівдикого до більш цивілізованого суспільства. Якби ми могли дослідити методи народного лікування якоїсь народності з часів його зародження — тобто з тих пір, коли людина, вийшовши із дикого стану, почала дбати про своє існування — то ми переконалися б, що цілительство має одвічну історію, яка одночасно демонструє шляхи розвитку людства і шляхи, якими воно просувалося вперед в процесі розвою цивілізації. Ми б зауважили, як народ поступово замінював одні забобони іншими — в залежності від свого інтелектуального розвитку; як на початку переважали містичні вірування, властиві людству, що знаходилось у своєму зародковому стані, і як до них згодом долучилися дані емпіричного досвіду, на основі яких в далекому минулому і виникли сучасні лікарські знання, які базуються на природничих засадах. Народна медицина бере свій початок з часів, коли людина зайняла поміж інших істот належне їй місце у світі, і саме з цього моменту її і прийнято вивчати. Відколи наукова медицина почала опиратися на експериментальні знання — в тому числі й вивчення фізіології, анатомії та патології — і порвала зв’язки, які єднали її з народною медициною, відтоді їхні шляхи почали розходитись. Народну медицину можна розглядати не тільки як одну зі складових частин етнографії, але й — оскільки вона за багато віків до того виступала праматір’ю наукової медицини, з якої остання фактично і виросла — так само, як складніші ідеї походять від простіших, а складніше організовані організми беруть свій початок від примітивніших — можна ще й з цих засад розглядати і вивчати її як науку порівняльно-антропологічну. Після всього, що було сказано раніше, не виникає сумнівів, що історичне минуле кожного народу, а також еволюційні (цивілізаційні) чинники, які сприяли формуванню в нього певних понять про життя і світ, також мали вплив і на вироблення уявлень про речі, що мають відношення до здоров’я людини. Із тих висновків, які зробив Р. Бервінський в результаті вивчення народної літератури, а за ним і О. Кольберг («Народ» VII, стор. II), ми можемо лише частково погодитися з їхньою думкою щодо народних переказів, байок, звичаїв, обрядів тощо, так само як і щодо цілительства — тай то лише із застереженням, що всі народні повір’я і вірування (Klb. VII, II) не є витвором лише польського чи, скажімо, лише українського народів і не становлять виключну власність цих народів, а є творінням різних народів у різні періоди часу. Деякі забобони і практики були успадковані від греків та римлян, освіта, звичаї і мова яких, навіть після їх політичного занепаду, ще довго панували на півдні і мали великий вплив не тільки на слов’янські народи, але й практично на всі інституції і життя країн півдня Європи. Інші, умовно запозичені, забобони і вірування виробилися на Русі під впливом церковно-візантійської культури — так само, як в Польщі у середньовіччі це відбувалося під впливом римської церкви. Не можу тільки погодитися із Нестором слов’янської етнографії Кольбергом (VII, IIІ) у тому, що вищезазначена південна культура мала на Русі остаточно стерти сліди давніх слов’янських язичницьких вірувань, які, на мою, думку, виступають самостійно, хоча, можливо, й у зміненій формі: принаймні, у природничо-лікувальних віруваннях. Якщо ми припустимо, що ця культура не витерла слідів індійських вірувань, густо розпорошених на Русі — частина з яких була асимільована в пізніші часи, а частина була принесена ще самим цим народом під час його прадавньої мандрівки до Європи — то тим легше можна допустити, що вірування, які з’явились пізніше, мали би брати свій початок у слов’янському язичницькому культі, хоча й у значно зміненій формі. Коли ж до вищезазначених вірувань додати пізніший вплив давньої емпіричної медицини, а, зрештою, і постійний — сучасної наукової медицини, то отримаємо єдине ціле, яке й позначилося на формуванні народного лікування. Розгляньмо детальніше, якими саме шляхами природничо-лікувальні вірування дісталися Русі:

1) Вірування, спільні з іншими народами, як я вже й згадував, могли бути принесені тими народами в часи їхнього розселення або ж були запозичені пізніше від сусідніх народів у формі, цілком або частково зміненій; ми не в змозі визначити докладний час цих запозичень. Сусідні народи переймають один від одного поняття, звичаї, вірування — так само, як це відбувається із запозиченням слів чи мови, яку народи змінюють частково або цілковито. Ми знаємо також, що навіть монолітний (однорідний) народ має більше іноземних запозичень на своїх дальніх землях, аніж в центрі. Усе вищевикладене ми можемо підкріпити таким прикладом. Вірування в те, що можна вректи поглядом — а цю силу приписують деяким людям і тваринам — широко розповсюджене не тільки у багатьох сучасних країнах Європи та Азії; воно було відоме у стародавніх Греції та Римі, проте початки такого переконання слід шукати у глибокій язичницькій давнині. Те саме можна сказати й про давню практику лікування від уроків, яку не змогли стерти ані вплив греко-римської церкви, ані набутий емпіричний досвід. Для того, аби запобігти урокам, жінки носять за пазухою ніж, а матері вкладають його у колиски немовлятам. У всьому світі відоме лікування від уроків шляхом кидання вугілля у воду, яке супроводжується із іншими чародійськими практиками та замовляннями, в яких часто-густо вже відчувається вплив християнського культу. Заборона колисати порожню колиску відома скрізь у Європі, але кожен народ по-своєму тлумачить шкоду, яку можна цим заподіяти. З Німеччини на Русь, та й на усі слов’янські землі, прийшло багато ліків, які широко застосовують і нині: наприклад, змащування ясен немовлятам, у яких ріжуться зубки, кров’ю із півнячого гребінця; лікування сухот березовим соком тощо. Давній емпіричний досвід змінювався під впливом релігійних уявлень. Це ми спостерігаємо, наприклад, під час лікування жовтяниці, коли рекомендувалося вдивлятися в предмети жовтого забарвлення (найчастіше — квіти або метал згаданого кольору); у Німеччині, звідки цей звичай і прийшов до слов’ян, радили ще вдивлятися в келих чи патину. Вплив візантійської культури на східних землях Русі, і, зокрема, на Україні, панує скрізь та накладає свій відбиток на місцеві вірування і забобони; на холмських та галицьких землях ми бачимо взаємний вплив обох релігійних культур — східної та західної.

2) Перенесенню вірувань та забобонів — як східних, так і західних — у великій мірі сприяє також постійне спілкування між представниками різних народів. Природничо-лікувальні вірування, котрі за своїм походженням нагадують стародавній Схід — окрім тих, які дала Русі глибока старовина — могли дійти до нас і іншими шляхами, які в ті часи ще не були закритими. Цигани в процесі своєї кочівлі могли перенести від одного народу до іншого велику кількість повір’їв; вони ж виступали сіячами давньоіндійських вірувань, що, за гіпотезою Фр. Р. Грума було вельми вірогідним, якщо ми візьмемо до уваги їхнє безперечно індійське походження. З численних вірувань на Русі, які мають суто індійське походження, наведу тут лише кілька. Наприклад, забобон про небезпечність укусу гадами мав прийти на Русь з Індії, де й понині існує багато видів змій, укус яких є смертельним; звідтіля ж походить і думка, що колись такі плазуни існували й у нас. Це судження ще більше підтверджують вірування щодо вужів, або замовляння проти укусів гадюк, в яких Руліковський (стор.111) впізнав слова з санскриту, наприклад: «Sarp nutes Sirkiwajen, nutes sarp Sirkiwajen, Sirkiwajen nutes Sarp». Той самий вплив ми бачимо при лікуванні деяких хвороб за допомогою «виписування» (написання слів), яке практикують на Русі, наприклад, татари. Хворому на лихоманку пропонують згорнути в кульку папірець із написом: «Abrakadabra». На думку багатьох дослідників, це слово і тепер зустрічається в Індії при виконанні певних обрядів та лікуванні великої кількості людей, хворих на пропасницю. Звідти ж у якості способу лікування мав прийти і звичай «виписування» слів, які за своїм звучанням нагадують вже згадуване слово: «+Abrdagora+Abrdagor+Abrdago+Abrdog+Abrdo+Abrda+Abr +A+Awer+Amen» (Ru. стор. 111), або ж написання на зубчику часнику, який слід було з’їсти хворому на гарячку, такого виразу: «Ettatt, Kiettatt, Mettatt».8 У багатьох замовляннях та закляттях, уживаних у нас, ми також бачимо індійський вплив; наприклад, у відсиланні лихоманки чи рожі на гори, ліси, поля тощо — що має місце під час здійснення певних обрядів у Індії. Сліди індійських релігійних уявлень про переселення душ ми спостерігаємо у великій кількості народних уявлень щодо походження рослин та тварин. Так, наприклад, павичі — це закляті королевич і королівна, перетворені на птахів; кажан — це миша, у якої виросли крила; квіти братики — це брат із сестрою, які пошлюбились через незнання і були перетворені на квіти тощо. Немало вірувань — як східних, так і середньовічних — рознеслися по Русі після переселення сюди євреїв з Німеччини; ще більше вірувань розповсюджують німецькі та чеські колоністи, що осіли на Волині; пересуваючись із однієї місцевості в іншу, вони поширюють різноманітні вірування. Так само віддавна і на значно більші відстані поширюються у нас моравські, словацькі, сербські та німецькі вірування через словаків, котрі ведуть торгівлю і яких незаслужено називають мадярами (угорцями). З метою отримання доволі скромного заробітку проходять вони величезні відстані півднем Росії зі скриньками на плечах, і часто проводять усе своє життя у тузі за батьківщиною, торгуючи галантерейними товарами та надаючи різноманітні поради: поширюють вони й лікувальні засоби, любовні трунки, еліксири молодості або ще одного життя; розносять різноманітні замовляння і нашіптування хвороб, а також поширюють серед простих людей найдивніші природничо-лікувальні вірування. Ще більше сприяє розповсюдженню різноманітних забобонів і вірувань нинішня військова служба. Сучасний солдат не витрачає, як раніше, усе своє життя на службу поза домом і не пориває зв’язків, які єднають його з батьківщиною та своїм родом. По кількох роках перебування серед чужинців він повертається додому і приносить мову, уквітчану різними запозиченнями — а також вірування та забобони, яких він не знав раніше — і пересаджує їх на рідний ґрунт. Саме таким чином дісталося Русі багато польських, а ще більше великоруських вірувань. Російські замовляння переносяться на тій самій мові або ж у значній мірі змішуються з рідною мовою. Уважно вивчаючи доволі скупі відомості з народної медицини, які до цього часу були зібрані із різних куточків землі, де проживає руський народ — від Карпат до Дніпра і далі — ми переконуємося, що чим далі на схід, тим більше скарбниця народної медицини рясніє забобонами, з якими поєднуються заклинання і замовляння. І навпаки: чим далі на захід, тим менше в тій скарбниці забобонів, а більше різноманітних практик і засобів, які беруться частково від старої, а частково від сучасної медицини. Найяскравіше це видно у характері народних вірувань за- і придніпровської України та Галицької Русі. До народу західної частини Русі перейшли вірування давньої медицини: одні за посередництвом двору та духовенства; другі — зі стародавніх лікарських книг, календарів та інших джерел, які мені доводилося бачити у рукописах; ще одні від знаті, священиків, дворової челяді і навіть жидів, до яких народ звик звертатися за порадою та допомогою у подібних питаннях. У результаті такої мішанини понять і вірувань в народному лікуванні важко відмежувати суто народні методи від тих, які такими стали у процесі застосування їх простолюдом. Тому у цій роботі народними вважаються не тільки ті вірування, які є суто народними, але й такі, що поширені на Русі у тих верствах, які більш-менш дотичні до простих людей — включно зі шляхтою та жидами. Я зібрав менше вірувань, котрі мають відношення до етіології та патології хвороб, аніж таких, що стосуються фармакології, тому що останніх народ має набагато більше, адже його дужче цікавить лікування хвороби, ніж її походження. Відомий етнограф Чубинський, спираючись на не цілком достовірні відомості, не зовсім слушно зауважує, що не всі хвороби були поширені у різних місцевостях. Так, наприклад (І. стор. 110), він повідомляє, що в Ушицькому повіті такі відомі хвороби, як «сухоти, віспа, жовтяниця, переохолодження» лікуються травами, а «несплячки, волос та уроки» лікувалися замовляннями. За його словами, на Холмщині люди знали тільки «уроки, пропасницю, розлади, рожу, катар, головний та зубний біль». На Житомирщині відомими були «причина», «нічниці», пранці, пристріт, кір, холера, сказ, підвій, ураз і «крикси», так само, як «віспа, жовтяниця, застуда, «волос», уроки і рожа». На Вінниччині, окрім хвороб, відомих на Житомирщині, були ще «родимець, чума і завиниця». Чубинський, почувши в кожному повіті лише про окремі хвороби, вважав, що там тільки такі й відомі. Опираючись на уявлення людей про хвороби, я разом із моїми кореспондентами зробив висновок, що люди всюди — можливо, тільки під дещо іншими назвами — знають одні й ті самі хвороби; а якщо його погляди на хворобу й відрізняються, то тільки тому, що він приписує даній хворобі інше походження та застосовує до неї інакше лікування. Однак є різні хвороби, відомі під однією і тією самою назвою — наприклад, родимець, що означає і конвульсії новонароджених, і родимі знаки на тілі — вони однаково називаються, бо вважається, що обидві принесені з «того світу». «Волос» — це, водночас, і дитяча хвороба, і так деяке нагноєння ран, куди нібито потрапила забруднена волосина. Руський народ кожну хворобу, а особливо інфекційну, уявляє у грубій матеріальній формі і в кожній місцевості по-інакшому тлумачить спосіб, у який вона поширюється серед людей, спричинюючи загибель. Наприклад, лихоманка повинна бути молодою і гарною дівицею, яка має здатність перетворюватись на повітря, від вдихання якого люди й хворіють. Гарячки — усі види «гарячок» — виникають від отруєння повітря чи води, а також від нечистих сил, які спрямовують хворобу тільки на певне село чи околицю як кару за гріхи. Холеру уявляють у вигляді білого пса, який де здохне, там і почнеться хвороба; або ж її вважають такою, що набуває вигляду заплаканої жінки лише в одній сорочці із розпущеним волоссям. Вірять, що куди долине відголос її плачу, там люди і вмирають. Чуму — серед численних легенд та уявлень про неї — народ виображує собі у вигляді жінки або затички до колеса у возі. Інші хвороби, на думку людей, походять від застуди, підвою; зрештою, від уроків, наслання, підливання тощо. Отож, хвороба взагалі є, як гадають на Русі, справою рук злого духа; ніде не можна зустрітися з розумінням того, що хворобу насилає Бог — він тільки її допускає, щоб людина набралася досвіду; ба навіть навпаки — те, що злий дух зіпсував у людині, Бог може виправити; тому до нього нерідко звертаються з молитвами або замовляннями. До вірувань у надприродне походження хвороб людини домішуються і колись широко відомі, а тепер дещо призабуті поняття з так званої гуморальної медицини; наприклад, ще деколи й тепер можна почути думку, що соки, які перебувають в організмі у стані постійного руху, припливають до певного органу і викликають у ньому запалення; трапляється також іноді чути, що «гумор» (рідина) вдарила людині в голову, очі, вуха, ніс; що жовч пішла в мозок або що породіллі молоко вдарило в голову і тому вона померла; зрештою, саме погана кров і є причиною хвороби. На цьому переконанні часто базується причина пускання крові у якості лікувально-профілактичного засобу, який — для видалення чорної, «поганої» крові — й досі широко застосовується. Висипання на шкірі вважались добрим знаком, бо вони нібито очищали кров і оберігали організм від внутрішніх хвороб. Простий народ має також свої патолого-анатомічні поняття, вважаючи, наприклад, що матку мають представники обидвох статей, а флегма, яка виділяється при кашлі, виходить із різних частин тіла: з голови, грудей, шлунка або кишок. Тому, якщо хворий продовжує кашляти, це означає, що легені вже очистились, а шлунок ще ні. При хворобах травлення вважається, що в стравоході сидить «солітер», жаби або якісь інші створіння, до того ж вони крутяться навколо пупця. Хворі на нервові хвороби часто скаржаться, що в їхній голові пустка і вони побоюються, щоб їхні мізки часом не «випаровувалися». Переходячи тепер до терапії хвороб, тобто до відповідного їх лікування, спершу погляньмо, в чиїх руках воно знаходиться. Сильна віра людей у надприродній вплив у питаннях лікування змусила їх уявляти, що ті, хто «насилає» хвороби та ті, хто «роздає» здоров’я і життя, мають спілкуватися із таємничим «зачарованим» світом. Одні з них за допомогою злого духу шкодять здоров’ю і можуть його повернути — так чинять ті, хто насилає уроки. Наприклад, один знахар насилав на дітей плач, щоб потім їх лікувати і брати за це гроші; але коли батько йому став погрожувати, то він злякався і більше вже хвороби не насилав. Інші цілителі з Божою допомогою виправляють те, що поробили злі люди; тому ми й бачимо, що знахар чи баба звертаються у своїх молитвах до Бога або святих, аби ті допомогли зняти чари чи вилікувати, промовляючи, наприклад, таке: «Не я замовляю, не моя сила, а Дух Божий і заступництво Матері Божої і т.д.» Щодо уявлень простолюду про роль, яку відіграють добрі і злі духи у їхньому духовному житті, то вважають, що одні люди за допомогою злих духів отримують силу бути всевідаючими: вони передбачають майбутнє, шкодять другим у всіх їх намаганнях і посилають хвороби; інші ж за допомогою добрих духів рятують людей та повертають їм здоров’я і життя. До першої групи належать чародії і ворожбити; до другої — знахарі та баби; останні, як вважають, найбільше відповідають поняттю, яке у більш цивілізованих країнах називається словом «лікар». Чародій — чарівник або планетник — це людина, яка народилася під знаком певної планети: якщо хорошої, то вона приноситиме людям добро, якщо поганої — то чинитиме зло (Czb. І, стор. 207). За допомогою трав і заклинань він перешкоджає людині у всіх її намірах та діях; втручається в її родинне життя; змушує одну людину покохати або зненавидіти іншу; шкодить здоров’ю, насилає передчасну смерть тощо. У Літинському повіті вважають, що чарівники чинять лише зло (Czb. І, стор. 207). До чародіїв здебільшого звертається молодь, яка шукає допомоги у любовних справах. Ворожбит передбачає майбутнє з карт, лінії на долонях, бобів тощо; однак його головною спеціальністю є лікування хвороб. У деяких місцевостях вважається, що ворожбити не мають ніякого стосунку до злих духів, а тому є нешкідливими; у інших — називають їх ошуканцями, які задля власної матеріальної вигоди напускають хвороби, а потім їх лікують. Усе те, що Геродот пише про скіфських ворожок («Мельпомена, Р. LXV1- LXV111), дуже нагадує сучасні забобони на Русі. Скіфи поділяли ворожбитів на справедливих і фальшивих (несправжніх). У разі хвороби короля посилали по трьох найвідоміших ворожбитів, які й відгадували, що спричинило хворобу. Однак найрозповсюдженішим класом цілителів є знахарі й знахарки. Вважалося, що людина, яка народилася в понеділок і в цей же день тижня була відлучена від материнських грудей, неодмінно в дорослому віці стане знахарем. Тому в понеділок їй слід було говіти. (Васильківський повіт, Ru. стор. 103). На Україні вважається, що знахарі витрачають свої сили на добрі справи, і що чарівник зіпсує, то знахар справить. (Nws. II, стор. 105.) На Поділлі знахарів, так само, як і ворожбитів (про що я вже говорив) називають ошуканцями, які діють у власних інтересах; звідси й приказка: «Навчить біда ворожити, як нема що в рот положити». Однак, незважаючи на це, усі звертаються до них по допомогу як до людей, яких поважають; жінки вважають їх святими; дехто ж гадає, що вони знаються із дияволом. (Літинський повіт, Czb. І , стор 209). За моїм особистим переконанням, знахарів у переважній більшості не можна запідозрити в лихих справах, бо ж вони лікують і глибоко вірять, що приносять полегшення страдникам. Щодо України і Поділля, то Чубинський (Czb. І, стор. 110) у Житомирському повіті виявив набагато менше знахарів. Незважаючи на свою надприродну силу, знахар не зможе допомогти у тому разі — і він це постійно повторює — «якщо Бог захоче до себе взяти, тут вже і знахар не допоможе; бо він все робить з Божої волі: вже, знати, пора прийшла». Із власного досвіду люди знають, коли лікуватись самому, а коли час звертатися до знахарів, які поділяються на спеціалістів з боротьби з певними хворобами. Одні з них славляться вмінням лікувати рожу, «спалюючи її»; інші присвячують себе виключно лікуванню зубів — «зуби замовляють»; ще одні — «полуду з очей знімають» або у внутрішніх хворобах «вітер відмовляють»; коли людину врекли — «уроки знімають»; нічні страхи женуть, — бо ж «нічниці відганяють». Є також спеціалісти з хірургії, так звані «костоправи», які випрямляють горби, вправляють вивихи і лікують зламані кістки. Перед тим, як розпочати лікування, знахар обов’язково запитає хворого, чи нема в них в селі людини шкодливої (поганої, злої), яка б наслала хворобу; після цього, уживши певних методів розпізнавання, він називає саму хворобу та береться за лікування. Знахарі ані у розпізнаванні хвороби, ані в її лікуванні не є послідовними; вони переключаються з однієї хвороби на іншу, з одного методу лікування до іншого, дотримуючись думки, що, як не допоможе одне, то посприяє інше. Зазвичай після замовлянь, окурювання хворого певними травами і застосування різноманітних чародійських практик — а наприкінці й скроплення свяченою водою — знахар залишає хворого, надавши йому поради і залишивши зілля та коріння, які хворий має вживати упродовж тривалого часу, бо ж люди вимагають від знахаря ліків, які були б сильнодіючими, щоб їх було багато і вистачило надовго. Баби ж бувають двоякого роду: одні знахарки, і їх стосується усе те, що я говорив про знахарів; другі не такі вчені та менш втаємничені в мистецтво лікування — це так звані баби-повитухи (бабки-пупорізки), котрими стають на старість жінки менш здібні. Однак між ними є й такі, які виконують обидві ці функції одночасно. Баби взагалі славляться серед людей своєю здатністю лікувати замовляннями. З-поміж знахарок, які приносять користь людям, вирізняються ще відьми, котрі пов’язані із злими духами і роблять людям шкоду. За допомогу, яку надають знахарі, їх винагороджують: не так грошима, як натурою. Знахар або знахарка, які виходять з хати, отримують різноманітну платню: хлібом (зерном), полотном або іншими господарськими товарами, які важко оцінити в грошовому еквіваленті. Як правило, мистецтво лікування та магії передається в деяких сім’ях від покоління до покоління. Чарівники та знахарі за життя вибирають собі учнів, яким відкривають свої таємниці: зазвичай це найближчі кревні, а, за браком їх, друзі — і тим вони купують собі відпущення гріхів, якщо за життя припускалися застосування чарів. (Літинський повіт, Czb. І, стор. 209). Загальноприйнятим вважається те, що старший чоловік може відкрити молодшому від себе якісь таємниці лікувального засобу, але не навпаки — бо в такому разі засіб втрачає силу. Розповідають, що коли знахар перед смертю не відкриє своїх таємниць комусь іншому, то не помре спокійно. Одна українська знахарка вмирала п’ять днів і не могла померти, бо завчасно не знайшла собі учня, а ніхто, дивлячись на її муки, не схотів перейняти від неї її таємниць. Єдине, що залишалося, це зірвати стелю над конаючою. Переходячи тепер до фармакології, тобто до лікувальних засобів, поширених на Русі — а вони становлять більшу частину матеріалу, зібраного у цій роботі — я поділяю їх на дві великі групи ліків: типових (традиційних) і містичних. Серед засобів обох груп є немало таких, що підтвердили свою дієвість протягом віків і, таким чином, здобули повагу багатьох прихильників народної медицини. Причина цього, однак, полягає не в ефективності цих ліків, а у браку глибокого аналізу їх дії — у широкому розповсюдженні вірувань у містичні засоби і в давніх навичках. Чим частіше такі ліки вживалися при якійсь хворобі старими знахарями-емпіриками, тим більш помічними вони вважалися серед народу. У багатьох випадках і сам хворий, і його оточення були не надто вибагливими у методах лікування та нездатними дати їм тверезу оцінку: те, що порадить їм лікар, вівчар, бабка, приятелі чи знайомі, приймається з однаковою вірою; отож, у випадках, коли хвороба набирає позитивної динаміки, знаходяться аргументи для визнання ліків ефективними, й ті самі ліки доволі безпідставно заживають доброї слави та, відповідно до людської натури, застосовуються при лікуванні інших хворих. Є такі хвороби, яку долає позитивне налаштування людини або сильне нервове потрясіння, бо з досліджень сучасної медицини відомо, що у психічній сфері можна викликати певні явища шляхом навіювання думки або через гіпноз, що могло бути віддавна відомо стародавнім магам; ті самі явища збурювали маси у часи середньовічного фанатизму і їх не можна було пояснити лише раціонально. Щодо способу застосування, традиційні ліки простих людей можна було поділити на внутрішні та зовнішні, а за походженням — на емпіричні (отримані в процесі життєвого досвіду) та побутові. Емпіричні ліки складають переважно засоби рослинного і тваринного походження: одні є сучасними людині засобами, інші запозичені зі старовинної медицини. В прадавні часи людина звернула увагу перш за все на рослинний світ і в ньому почала шукати порятунку для свого здоров’я: саме тому найбільшу частку ліків народної медицини складають саме рослини. Кількість лікарських рослин, яких уживає руський народ, доходить до 360. За свідченнями багатьох авторів, їх застосування в народній медицині на Русі за характером дуже нагадує лікування у Стародавньому Римі та Греції (Див. Dm. L — St. Стор. 89). Для більшої частини лікарських рослин на території Русі не існує загальноприйнятих назв. Під однією і тією самою назвою люди знають кілька рослин, або ж одну і ту саму рослину називають по-одному в степовій Україні, а інакше — у лісових околицях Волині або ж біля підніжжя Карпат. Так, наприклад, першоцвіт весняний називається: первоцвіт, перевесник, баранчики (Київщина, Полтавщина), божі ручки, жовта ліферія (Черн., Полт.), зозулині черевички (Звягель.), сліпота, куряча сліпота, дзвінки (Східна Галичина). Кокорник правдивий: зозулин ряст (Україна); у Галичині в кожній місцевості він має іншу назву: расць (у Коломиї), конопенка (Самбір), конопенка біла (Бистриця, повіт Дрогобицький), снігур, снігурка біла (Турчанський). Святоянське зілля називають: звіробой (Україна), заяча кров (Полтавщина), здорова трава, журавель (Звяг.), Зілля святого Івана (Східна Галичина) тощо12. Так само, як і з назвами, вживання цих рослин у кожній місцевості своє. Не раз одна й та сама рослина або корінь вживаються як специфічні ліки при різних хворобах, а часто кожне село чи околиця мають власне лікування при однакових хворобах. Візьмемо, для прикладу, кілька рослин. Відомий усюди звіробій, про який ми щойно згадували, широко застосовують при багатьох захворюваннях, а саме: легень, шлунка, сечовидільних шляхів, при жіночих хворобах, лихоманці, болях голови, при дизентерії, кольках, різноманітних отруєннях, «данні» тощо. Шавлію дають при кашлі, лихоманці, проносах, як потогінний та абортивний засіб тощо. Мокрець застосовують зовнішньо при лихоманках і головному болю, а внутрішньо — при хворобах очей, зубів тощо. Однак є трави, які допомагають у лікуванні хвороб лише тому, що рідко зустрічаються, а часом існують лише в уяві. Наприклад, смішок-зілля, що росте над Дніпром; або цвіт папороті, що розцвітає раз на рік уночі напередодні Купала; або вуглики, що виростають того ж дня на корені чорнобилю тощо. Вживання тих чи інших рослин знахарі часто пояснюють симпатичним впливом або ж тим, що її коріння, листя чи квіти нагадують хворий орган чи мають подібний колір. Наприклад, при хворобах серця вибирають рослину, яка б своєю формою скидалася на серце; при хворобах печінки нагадувала б печінку тощо. Жовтяницю лікують, вдивляючись у квіти жовтого кольору; при кровотечах використовують коріння і трави, що мають колір крові тощо. Набагато менше в народній медицині засобів тваринного походження: їх кількість разом із тими, про які люди думають, що вони саме тваринного походження, заледве доходить до 103. Ці засоби переважно запозичені з давніх ліків. Застосування їх, так само, як і рослин, базується на подібності їхніх форм чи кольору до хворого органу. Серед звірів у народній фармакології найчастіше застосовуються такі: кіт, порося (здебільшого чорного кольору), кріт, жаба, слимаки тощо; із птахів — півень і ремез. Але загалом птахів рідше використовують, аніж звірів. Побутові ліки за своєю кількістю переважають усі інші, адже кожна річ, якою послуговуються у побуті або в господарстві, може бути лікувальним засобом. Зрештою, до них належать і ліки, які я не зміг віднести до емпіричних (отриманих емпіричним шляхом) і які взяли свій початок від того, що ними послуговувалися прості люди. Такі засоби можуть бути як рослинного, так і тваринного походження. Наприклад, цвіркунів, варених у воді, застосовують при пухлинах-водянках (але так, щоб сам хворий про це не знав); вживають також відвар пшона, звареного разом із бджолами тощо. Містицизм, властивий народним віруванням із суттєвим додатком у вигляді різноманітних замовлянь також входить до складу вищезгаданих лікувальних засобів; наприклад, деякі рослини застосовують у поєднанні із замовляннями, або чародійськими практиками; втім, існує цілий ряд ліків, що їх застосовують самостійно та які можна поділити на симпатичні засоби та замовляння, пошук порятунку за допомогою таємничих формул тощо. Ефективність симпатичних засобів ґрунтується на глибокій вірі в них недужих. Одні з цих засобів можуть застосовувати самі хворі або ж їхні близькі; наприклад: хворому, що страждає на печію, кажуть потримати у вустах срібну монету, ковтаючи при цьому слину; або хворому на кольки ставлять на пупець горщик із послідом (курячим або інших птахів), залитим гарячою водою; тим, хто потерпає на ячмінь, перев’язують червоною шовковою ниткою п’ятий палець на протилежній від ячменю руці тощо. Чаклунські або чародійські засоби зазвичай застосовують знахарі чи знахарки, тобто люди втаємничені. Один з таких засобів використовується для розпізнавання хвороби, другий — для ворожби над нею, а третій — для її лікування. Неодмінною складовою всіляких чародійських практик є вода. Вода обов’язково має бути «непочата». Зазвичай для таких цілей її беруть зранку, до сходу сонця, з криниці, з якої ніхто ще не набирав води; часом перед застосуванням її святять. За народними віруваннями, така вода є святою, незабрудненою і чистою, що дає здоров’я: земля натомість вважається грішною. Вода у всіх народів займає при чаруванні та лікуванні чільне місце. У індійців це — первістень життя; вона лікує хворе тіло й обмиває душу. Окрім води, знахарі у своїх практиках використовують вугілля, яйця; часом ножі, ложки, горщики з кашею тощо. …Прийшовши до хворого, знахар насамперед повинен з’ясувати причину хвороби: чи була вона наслана «поганою» людиною, чи це уроки, чи, може, «дання». Для цього знахар найчастіше вдається до такої практики: бере посуд з водою, вкидає в нього тричі по дев’ять вуглин; якщо всі вони потонуть, то це, безумовно, ознака того, що хворого зурочили. Для того, щоб переконатись, чи хворий помре, а чи подолає хворобу, баби качають яйце по його тілу, а потім дивляться через нього на світло. Якщо яйце потемніло, то з цього роблять висновок, що хворий помре, якщо ні — одужає. У деяких місцевостях знахарка, розбивши яйце, виливає його у воду, і з фігур, які на ній утворяться, ворожить, чи «йдеться про живучку, чи про вмирачку». (Пор. у словаків і хорватів. Pls. I. Стор. 139.) Серед чародійських практик, які застосовувались при лікуванні, наведу тут кілька. При хворобах кишківника (так звані «сояшниці») готували кашу і, супроводжуючи все спеціальними обрядами, виливали її на живіт хворого; при «волосу» у рані тримали над нею житнє колосся, поливаючи його водою: «волос» мав би від того виходити з рани, обплітаючись навколо колосся тощо. Є також інші практики, яких чародії уживають на шкоду іншим: наприклад, будуючи будинок, закладають його на нещастя, смерть чи хвороби мешканців; роблять так звані «закрутки» на хлібних полях на смерть хазяїна чи когось із його родини тощо. Замовляння або звертання за допомогою до таємничих формул у якості лікувального засобу часом вживають і самі хворі, але найчастіше це роблять «спеціалісти» — баби, які мають зв’язок із потаємним світом. Хвороби, які зазвичай лікуються містичними засобами, як правило, з’являються як наслідок впливу невідомих таємничих сил: уроків, насилання, підливання тощо. Багато замовлянь прив’язані до певного часу. Так, люди вірять, що існує певний зв’язок великої кількості хвороб та фазами місяця. Деякі хвороби — наприклад, зубний біль — замовляють на молодику, причому висуваються такі, майже неможливі, умови, щоб зуби у хворого боліли лише тоді, коли дуб в полі, небіжчик у труні та місяць зійшлися разом. Причому до місяця звертались із вельми проникливими словами: той, хто замовляв, просив у місяця забрати хворобу, називаючи його при цьому «князем», «королем» тощо. У самому характері замовлянь розрізняють два види. Один з них нагадує східноіндійські вірування та вживається при певних хворобах — наприклад, при рожі, плачу у дітей, уроках тощо, при яких хворобу відсилають туди, звідки вона прийшла: до вітрів, у ліси, поля, гори, долини, у воду та болота, а також на людей, котрі її наслали. Інші замовляння мають відбиток культури східновізантійської церкви та застосовуються при лікуванні жіночих хвороб, тремтінні тощо. Деякі з них носять характер молитов, змішаних із забобонними віруваннями, в яких знахар просить Бога, Богородицю або святих, щоб ті звільнили від хвороби «свого раба»; інші ж більше є релігійними легендами, значно видозміненими у вустах народу. У замовляннях надається магічного значення деяким числам, наприклад: 7, 27, 72, 77; при лікуванні також дотримуються певних формул. Коли говорять, наприклад, про те, що треба взяти зерна для якихось магічних практик, йдеться не про 9, а лише про «тричі по три»; замість 27 говорять про «3 рази по 9» тощо. До чародійських практик треба також віднести виписування хвороб, при яких одні носять, як при замовляннях, явно східний характер, а інші перемішані із залишками церковних вірувань. Для того, щоб розглянути усі зібрані відомості, що стосуються народних методів лікування, в даній роботі я дотримуватимусь поділу у відповідності із фізіологічним життям людини, починаючи від її народження і закінчуючи смертю. Ця робота складається із п’яти наступних розділів: 1) Акушерство і гінекологія. 2) Дитячі хвороби, які, згідно з народними віруваннями, поділяються на внутрішні та зовнішні. 3) Хвороби зрілого віку, щодо яких я дотримуюсь поділу попереднього розділу. 4). Гігієна людини. 5) Смерть. На початку кожного розділу читач знайде загальний погляд на викладені у ньому факти. Три перші розділи присвячені традиційній (типовій) медицині. Кожний із розділів поділяється на підрозділи, що об’єднують певні хвороби; деякі з них згруповані за паталого-анатомічними принципами; інші, де таке поєднання виявилось неможливим, упорядковані за принципом людських уявлень про них. При розгляді кожної окремо взятої хвороби наведена вся інформація, яку мені вдалось зібрати щодо її етіології, патології, профілактики, і, зрештою, лікування. Типові (традиційні) ліки поділено на: 1) Внутрішні а) Емпіричні (отримані емпіричним шляхом) — настоянки, відвари, порошки тощо; б) Побутові; 2) Зовнішні: примочки, компреси, натирання, обмивання та купелі, і нарешті, 4) Містичні засоби, до яких належать симпатичні засоби та замовляння. Розділ, що називається «Гігієна людини», поділяється на: 1) Типову гігієну, чи то забобони, що стосуються збереження здоров’я, звичаїв, ведення господарства, їжі, одягу тощо; і на 1) Природничі вірування, які певним чином пов’язані з лікуванням та містять певні забобони стосовно людей, тварин, рослин. Останній розділ, присвячений смерті людини, містить народні поняття, пов’язані із нею так само як і забобони щодо померлих. В кінці даної роботи розміщені три додатки: 1) Перелік рослин, які зустрічаються в даній праці; їх народні руські, ботанічні латинські та польські назви; 2) Народні руські, зоологічні латинські та польські назви тварин; 3) Назви хвороб та деякі терміни, які вживаються в народній медицині.

Перекладено за виданням: Talko-Hryncewich J., Zarysy Lechnictwa ludowegona Rusi Po udniowej, Krakow, 1893. Нариси народної медицини Південної Русі у викладі доктора Юліяна Талько-Гринцевича,

Переклад зробила Ліля Мусихіна

Замовити книги можна тут:

ДАВНЬОІНДІЙСЬКІ ІМЕНА, НАЗВИ, ТЕРМІНИ: ПРОЕКЦІЯ НА УКРАЇНУ