Дар зцілительства

В кінці листопада випав глибокий сніг, тож всі роботи в полі – а це оранка, догляд за озиминою і вивезення гною – довелося припинити. Яросвітові це було на радість, бо дало змогу щоденно бачитися з Русалею і проводити з нею по десять-дванадцять годин на добу.

Варвара поправлялася дуже повільно, але впевнено. Тепер Величар з’являвся два-три рази на тиждень, та й то тільки задля того, щоб проконтролювати хід лікування. Ладуня приходила ще рідше – вистачало справ і дома, і в селі, де їй, як повитусі, доводилося провідувати своїх найменших підопічних майже щодня. Так що всі турботи про недужу лягли на плечі Яросвіта і Русалі. Поїли відварами чи напарами цілющих трав, продовжували очищати її душу молитвами та замовляннями. Зрозумівши, що їй хочуть тільки добра, Варвара слухняно виконувала всі вказівки. Поступово змінювався і її характер. Тепер вона вже перестала бути завжди насупленою і підозріливою, нерідко й сама починала вступати в розмову. Якось вона сказала Яросвітові:

– Ви, знахарі, такі впевнені в своїх знаннях і вміннях, вважаєте, що від всіх болячок можна вилікувати. Можливо, це частково й правда. Але чи від всіх? Ось у мене є одна проблема. Ще з молодості. Я не вважаю це хворобою, але воно мене дуже турбує. Справа в тому, що я хроплю уві сні. Микола і ось вона, – кивнула в бік Русалі, – вже до цього звикли, мабуть, й уваги не звертають, а мені страшно.

Прокидаюся від власного хропіння вся в липкому поту від смертельного жаху, бо мені весь час здається, що мене хтось душить, – то схопив пальцями за горлянку, то заліз всередину і перекрив дихальне горло. Чи можеш допомогти мені своїм зіллям та замовляннями?

– Ви можете допомогти собі самі, тітко Варваро. І без усякого зілля. Тільки ретельно робіть те, що я скажу. У вас дуже ослаблені м’язи піднебіння і горла, тож треба вам їх зміцнити. А робіть це так. Напружте їх, ці м’язи, а також м’язи шиї і намагайтеся вимовляти звук “і”. Так робіть до тридцяти разів вранці і увечері перед сном і десь тижнів за два-три забудете про свою проблему. Якби всі проблеми так легко розв’язувалися, як ця… Ось я по вас бачу, що вас вже давно мучить ще одна проблема, а саме – головні болі. Чи я неправду кажу?

– Чистісіньку правду. Але ж я тобі цього не казала, то як ти знаєш? – Варвара з недовірою і зацікавленням дивилася на Яросвіта.

– Та дуже просто. У вас блідо-жовтий колір шкіри, а це…

– Можна, любий, я скажу причину? – зупинила його Русаля. Яросвіт підбадьорливо глянув на неї, і Русаля впевненіше продовжувала: – Такий колір шкіри свідчить про те, що в організм надходить мало кисню, кров не доносить його до кори головного мозку, інших органів, звідси й болі. Правильно? А щоб лікувати їх, не треба вживати якесь зілля, достатньо більше бувати на свіжому повітрі і весь час рухатися, щось робити, наприклад, копати город, прати, носити з лісу хмиз…

– Молодчина, Русалю, ти робиш успіхи. І якщо ви, тітко Варваро, почнете так жити, як вона сказала, то про болі в голові і інших органах невдовзі забудете. Що ж до руху, то ви у вашому віці повинні щоденно долати відстань у 10 кілометрів, що посилить обмін речовин приблизно в чотири рази. Отож добровільно заберіть у Русалі частину домашньої роботи і побачите, як на власне ж здивування дуже швидко почнете почувати себе бадьорою і здоровою. А ти, Русалю, і справді робиш успіхи, – ще раз похвалив дівчину.

Невідомо, хто першим сказав, що у Русалі є дар зцілительства – Ладуня чи сам Яросвіт. Але вона доволі успішно освоювала цю непросту науку.

Особливо швидко вивчила цілющі властивості трав і вже за якийсь тиждень сама могла готувати потрібні суміші, заварювати чи запарювати їх і настійливо вимагати від Варвари вживати їх у відповідних дозах і у відповідний час.

Дещо важче давалася їй інша форма й методика зцілительства – заговори та замовляння. Тут вона особливої впевненості в собі не відчувала, тож Яросвіт запропонував на практиці застосувати закон причинності. Обоє крок за кроком простежили її підхід до цієї справи, в деталях проаналізували ці кроки, починаючи від самих витоків і дійшли висновку: у Русалі не вистачає справжньої віри в ту вищу силу, яка це зцілення здійснює. Ця вища сила для неї була загальним безликим богом, який десь там існує, але віддалений від тебе на недосяжну відстань. А він повинен бути в душі, серці, в усьому твоєму єстві, діяти разом з тобою, через тебе.

Тож узагальнений умовисновок, запропонований Яросвітом, був таким:

Можна все життя просто вірити в Богів, але така віра малодієва стосовно тебе самої, особливо у справі зцілительства. Якщо ти свою віру внесеш в рідновірське коло, то тим самим вмикаєш себе у потужне енергоінформаційне утворення, з яким це коло зв’язане. Таке утворення здатне концентрувати величезну силу Божественого духу, а також передавати його потребуючим, зцілюючи їх в тій чи іншій мірі. Якщо у людини живе глибока віра в таку допомогу – вона зцілиться повністю”.

Отже, треба глибоко вірити у власні сили і силу зцілительства не тільки тобі самій, а й наділяти цією вірою недужих. Але для цього мусиш бути не просто віруючою і належати до будь-якої релігійної конфесії, чи не належати до неї, а сповідувати рідну українську православну віру, славити Рідних Богів і заручитися їхньою підтримкою.

Другий умовисновок, зроблений не без впливу тата Величара, був такий:

Сам зцілитель насправді нічого не робить. Він є лише провідником між Богами і недужою людиною, виконує роль порожньої труби, по якій й передається зцілююча енергія. І чим ця труба порожніша, чим менший опір енергетичному потоку вона чинить, тим швидше і результативніше проходить зцілення.

І навпаки, чим більше ця труба заповнена самим зцілителем, тим гірше і повільніше йде лікування. Буває, що вона заповнена повністю, не пропускає енергії, отже зцілитель – шарлатан, а не провідник. Щоб стати справжнім зцілителем, треба стати порожнім, опустошити себе для вільного проходження Божественої сили, яка в тобі, зцілителю, повинна замінити самого тебе, бо існування в людині спільно її самої і Бога неможливе”.

І третій висновок народився після спільних детальних роздумів. Можливо, тут також проявився вплив тата Величара, вірніше, його уроків по вивченню відичних законів.

Безвідповідальність, роздратування, пустопорожні обіцянки не можуть вживатися з даром зцілительства. Від цих проявів недосконалого характеру треба очиститися самому, тобто бачити власні недоліки і помилки, бо всі ми не святі. Побачивши, переживши і виправивши свій черговий недолік, покаятися – щире покаяння завжди буде прийнято Вищими Силами. І в очищене місце душі приходить світло, через яке можна провести Вище Світло – силу Добра, Здоров’я, Любові – і віддати його людям”.

Тато Величар, якому вони повідомили ці висновки, повністю їх схвалив.

– Зцілювати людські недуги – це дуже вдячна справа, угодна Богам, і я радий, дочко, що вона тебе зацікавила. Очевидно, в твоєму роду були зцілителі, і цей дар передався тобі, судячи з того, як легко ти засвоюєш уроки. Залишається закріпити твою віру у власні сили, а це буде здійснюватися в міру того, як ти пізнаватимеш Рідних Богів і даровану ними відичну науку. До речі, що стосується самої віри у справі зцілительства.

Якщо людина має міцну віру у власні сили, вона може сама себе зцілювати без втручання зовні. Більше того, вона здатна не допустити й самого захворювання.

Недуги не виникають самі по собі. Вони постійно оточують нас тісним колом, і тільки від кожного залежить, чи впустить він якусь болячку в свій організм, чи поставить перед нею заслін. Варто тільки засумніватися в собі, і хвороба в ту ж мить через ворота сумніву вповзає в організм. Ось вам свіжий приклад. Зараз по селу гуляє епідемія грипу, від якої вже хворіє добра половина наших сельчан. Дехто думає: “я така ж людина, як і всі інші. Якщо інші не вбереглися, то хіба ж я зможу?” І готово – ця людина стає жертвою грипу.

Тому треба думати зовсім протилежними категоріями. “Грип? Та мене він не візьме ніколи, я йому непідвладна, я ще й не таке вмію переборювати”. Навіть якщо змерзла чи промочила ноги – не лякайся, вважай, що це просто дріб’язок для твого сильного єства. Я тебе навчу, дочко, найпростішій методиці самозцілення. Треба сісти якомога зручніше і розслабити все тіло. Сподіваюся, Яросвіт тебе навчив, як це робити, а ні, то хай навчить. Отже, знімаєш напругу в тілі. Очі заплющені.

Уявляєш золотистий потік енергії, який огортає твоє тіло. Це цілюща сила, і тобі приємно в ній купатися. Насолодившись цим купанням, посилаєш енергію до того місця чи органу, де відчуваєш неспокій. Відчуй, як вона туди надходить, і як починає зцілюватися відповідна частина тіла. Через певний проміжок часу недуга зникає, ти почуваєшся цілком здоровою. Подякуй Рідним Богам за зцілення, це вони надсилають нам цілющу енергію повсякчас…

Кожен візит Величара був для них справжнім святом. Він продовжував свої уроки, і вдячні учні не пропускали жодного слова. Під час свого чергового приходу Величар розповів детальніше про Карну.

– Карна створюється з минулих думок, дій, бажань, – говорив Величар. – Згадайте, якими були ваші думки хоча б протягом минулого дня. Одні – добрі, інші – погані, треті – байдужі. Яких було більше, ті й вплинули на кінцевий результат. Приміром, двадцять думок було добрих, а шістнадцять поганих. Отже, шістнадцять добрих нейтралізували шістнадцять поганих, в результаті залишилося всього чотири. Те ж саме – і ваші дії та бажання.

А якщо підсумувати їх за все пройдене життя? А за всі минулі життя? Тому не дивуйтеся, що до сьогоднішнього дня ми прийшли з досить мізерним результатом творення добрих справ у світі. Не виключено, що цей результат може бути вкрай негативним, якщо погані думки, дії і бажання переважали в людях, які творили історію. Тому кожен повинен боротися проти зла всіма силами – цим він зменшує силу минулого, яка діє в зворотньому, тобто негативному напрямку, і послаблює її вплив на майбутнє. 

Наприклад, в минулому житті якась із суперниць відбила у Варвари, чи як вона там називалася у попередньому втіленні, коханого чоловіка, якого їй надалі до кінця днів її дуже не вистачало, тож в цьому житті вона мстить всім нареченим, відбиваючи від них женихів. Можливо, й після одужання, яке ми їй даємо, у неї виникне спокуса продовжити свою чорну справу, але з цією спокусою при нашому сприянні вона повинна наполегливо боротися. Може, вона навіть раз чи два зірветься, але це не так вже й страшно, бо заподіяного нею зла буде набагато менше, ніж могло би бути, і в майбутньому житті загальна кількість вчинених нею шкод буде набагато меншою, ніж в нинішньому.

Отже, висновок з цього такий: якою б не була сильною спокуса, ми повинні боротися з нею, поки вистачить у нас сил. І навіть якщо програємо цю боротьбу, закон Дії (Карни) все ж поставить в нашу залікову книжку добру оцінку. Ми повинні пам’ятати одне: подібно до того, як вчорашній день створив сьогоднішній, так і сьогодні ми створюємо день завтрашній.

Тепер давайте подумаємо над таким фактом. Людина нічого не знає про закон Карни, потрапляє в скрутне становище, страждає. Ми кажемо: “Це його Карна, навіщо ж я буду допомагати йому?” Тобто, він заслуговує на ці страждання, тож хай і несе заслужену кару. Таке твердження глибоко помилкове. Якщо ми не зробимо всього, що в наших силах, аби допомогти страждальцю, то ми тим самим створюємо собі Карну, яка потягне за собою відсутність допомоги й вам, коли ви потрапите в біду.

Звичайно, той, хто страждає, несе покарання за якісь гріхи, здійснені в минулому, він сплачує свої борги. Сам закон Карни вимагає цього страждання, і ми не в силах перешкодити йому. Але полегшення страждальцю ми можемо і повинні принести, в іншому випадку, залишивши когось без допомоги, ми в свій час також не зустрінемо простягнутої дружньої руки.

Як я вже казав, ми не можемо призупинити чи відмінити закон Карни – вона сама про себе потурбується. Але наш обов’язок – діяти і намагатися, де тільки це можливо, рятувати інших. Треба добре знати закон Карни і ефективно використовувати його. Слід пам’ятати, що Карна безжальна, не піддається скаргам, проханням та мольбам, нікому не прощає.

Тому й не скаржіться, знаючи, що самі стали причиною як власних страждань, так і власних радощів. І робіть все від вас залежне, щоб, позбувшись недоліків у сьогоднішньому житті, якнайкраще вплинути на своє майбутнє життя у новому втіленні, коли доведеться збирати врожай із насіння, яке посіяли сьогодні. Тобто, якщо ви будете добре чинити сьогодні, то благополуччям і щастям володітимете в наступному житті. І навпаки.

Отже, вам треба добре знати закон Карни. Пам’ятати, що в кожній діяльності є три частини: думка, бажання і дія.

Кожна з цих частин має прямий вплив на майбутнє. Якщо ваші думки постійно спрямовані на сексуальне задоволення, то в майбутньому житті станете сексуальним маніяком або повією. Якщо предметом ваших бажань є торти та інші солодощі, то в наступному втіленні будете повнотілим і помрете в ранньому віці від ожиріння.

Якщо ви сьогодні дуже бажаєте дорогого автомобіля, то в наступному житті станете злодієм, якщо з жадобою дивитеся на спиртні напої, то в майбутньому житті станете алкоголіком. Якщо шкодуєте дати копієчку жебракові, то в новому втіленні самі станете жебраком… Отже, треба стриножувати і переборювати свої думки, бажання і дії, щоб в наступному житті уникнути зайвих страждань. Тут якраз й проявиться той факт, що думка і є творчою силою, що будує характер, який є головним фактором вашого щастя.

Можливо, й ще щось розповів би Величар, але надійшла Ладуня і сказала, що Степан Варивода, напившись до безпам’ятства у сусіда, якому перевозив сіно, впав з воза під коней і йому колесом поламало ногу. Його жінка прибігла в сльозах, просила Величара кинути все на світі й порятувати чоловіка…

Величар схопив шапку і, побажавши всім добра, вийшов з хати.

– А я ще трохи посиджу з вами, діти, я так давно бачила Русалю, навіть занудьгувала за нею. Ти не маєш нічого проти, доню?

– Ну що ви, мамо, я така рада… – вигукнула Русаля і, почервонівши, втягнула голову в плечі, злякавшись, що слово “мама”, яке ненавмисне злетіло з уст, одразу відштовхне Ладуню, а ще й, не дай Бог, викличе у неї роздратування. Але Ладуня зробила вигляд, що не почула його, і продовжила:

– Ось і славно. Трішки погріюсь і піду, бо надворі вже справжня зима вляглася, пухнастий сніг теплою ковдрою застелив поля і накинув хутряну шапку на ліс. Його раніше за зеленими деревами вашого саду й не видно було. Мені, зізнаюся, ще в цьому кутку села не доводилося бувати, тож все думала: а який він отой Відьомський ліс, про котрий люди в селі так багато небилиць, а може й билиць розповідають.

– А що саме, мамо? – з цікавістю запитав Яросвіт, а Русаля взагалі не відводила від Ладуні свого ясного допитливого погляду.

– Та багато чого. Ось хоча б таку історію. Жила колись у нашому селі стара відьма на ім’я Хима. Така ж, як і інші старі відьми, що Темним силам служать, – ніс гачком, очі поросячі, злі і колючі, на носі чорна бородавка, а позаду – поросячий хвостик з китичкою. Тут я хочу вам нагадати, що відьми – це володарки Мудрих Знань, як і відунки, але спрямовують ці Знання не на Добро, а на Зло, бо, народившись із щербинкою в душі, спокусилися в свій час можливістю винищитися над людьми і продалися Темним силам.

Тому не плутайте їх з відунями, такими, як я, так само, як не плутайте відьмаків з відунами, такими, як ваш татусь.

Отож і Хима займалася звичним лихим відьомським ремеслом: корів людських ночами дочиста видоювала, аж кров з дійок текла, хмари від села відгонила, коли люди чекали дощу, або, навпаки, грозу з градом викликала, коли хліб збирали, ворожила, на замовлення дівчат та молодиць причаровувала чужих парубків та чоловіків. Але найбільшою шкодою, яку вона заподіювала роду людському, було те, що викрадала в інших селах маленьких дівчаток, ростила їх подалі від людського ока, а потім відправляла у Відьомський ліс, де в непрохідних хащах, за глибокими яругами та вирвами на невеликій галявині стояла хатка на курячих ніжках, а в тій хатці жила Баба-Яга на ім’я Йога – родоначальниця і духовна мати всіх на світі відьом.

Але про неї мова дещо далі піде.

Якось відьма Хима викрала дівчинку-сирітку. Дівчинка, яку звали Світавою, була така гарненька і світленька, як сонечко, тож відьма не могла нарадуватися, бо в неї вже давно замовлення було саме на таку красуню. Кинула її в льох, щоб та, бува, не втекла, на двір не випускала, через віконечко їсти-пити подавала. Ото доростила вона цю дівчинку до чотирнадцятирічного віку, а тоді зав’язала їй очі і відвела в лісові нетрища на ту галявину, де стояла хатка на курячій ніжці. Там зняла з неї пов’язку, підвела до хатки і звеліла: “Стань, хатинко, по-старому, як мати Йога поставила, до лісу задом, до мене передом”.

Хатинка й повернулася. Але не встигла Світава й зрозуміти, що та до чого, як відьма скочила на мітлу, звилася над верхівками дерев і зникла з очей. Розгубилася Світава, що робити, куди йти не знає – навколо ліс густий та дрімучий, ні стежок, ні слідів немає. А на дворі вже смеркає, в лісі вовки виють. Отож вона й вирішила в хатці переночувати, не можуть же люди в нічлігові відмовити. Постукала в двері і почула старечий деренчливий голос: “Заходь, красуне, давно тебе чекаю і виглядаю”.

Відчинила дівчинка двері і жахнулася. На величезному ліжку, що займає половину хижки, лежить Баба-Яга, кістяна нога, очі банькаті, язик волохатий, в роті один зуб, наче зламаний дуб, а гачкуватий ніс у верхню губу вріс. У баби цицьки, як два шестипудові мішки, одна лежить на долівці, а друга підвішена на стінці.

А крім ліжка опріч закіптюжена піч, а на печі, мов околіт, сидить здоровений кіт, палаючими, як вуглини, очима блима.

– Сміливіше, красуне, відходь від порога, не бійся баби Йоги, я добра і убога, дуже люблю гарненьких дівчаток, як кішка молоденьких курчаток. Не вір людям, буцім то я їм їх, якщо і їм, то далеко не всіх, вони у мене живуть, як у мами за пазухою, не працюють, а граються, в розкошах купаються. А коли поживуть три роки в моєму раю, я їх заміж за найкращих кавалерів видаю. Оце тільки вчора останню видала, сама залишилася сиротою. Ось і тобі знайду жениха, ще й якого, що більше в світі нема такого! Царя-володаря на всі околиці – всяк на нього молиться. Красеня, богатиря, багатого – в сріблі-золоті тебе купатиме. А ще як кохатиме – з рук не спускатиме. Він вже давно на тебе чекає, аж від жаги вмирає.

Але спершу ти три роки прослужиш у мене. Робота зовсім не важка – з узлісся принести відро молока, в печі напалити, казан каші зварити, мене і кота нагодувати, ніжку хати салом змастити, цицьки мої помити, на печі висушити, з кота вовни начесати, на кужіль накласти, спрясти і рукавиці зв’язати…”

– А якщо я не справлюся? – несміливо запитала сирітка.

– Справишся. Всі, хто служив у мене, справлялися. А за півтисячі років, відколи я мешкаю в цій хатині, у мене вже служило сто шістдесят шість дівчат. Ти будеш сто шістдесят сьомою.

Що залишалося робити сирітці? Змушена була підкоритися. Все робила, як баба Йога веліла.

На долівці спала, вдосвіта вставала, йшла на узлісся, де вже чекало на неї відро молока з кров’ю, яке сюди доставляла якимсь чином відьма Хима. На цьому молоці варила кашу бабі Йозі, яка нічого твердішого вже жувати не могла, і котові, з якого щодня начісувала по цілому решету вовни, яку пряла і рукавиці в’язала. Робота була не важкою, якби не бабині цицьки, які легко було мити, та важко на піч висадити, щоб просушити.

Щотижня під вечір до хатинки приходив чугайстер – волохатий голий чоловік з рогами. Сирітка з наказу баби виносила йому дві пари рукавиць, які зв’язала за тиждень, і баба з хати кричала:

– Сьогодні одну пару віднеси болотяному дідьку, щоб в лапи не мерз, коли заблукалих в трясовині топить, а другу пару – посланцю Ями, володаря підземного царства, щоб передав тому, хто під котлами палить, аби мозолів не натер, дрова рубаючи, ну а смоляникові, який смолу в котлах розмішує, хай посланець скаже, що обіцяні вогнетривкі рукавиці він отримає на тому тижні. Тільки дивись, не переплутай, бо каші не дам.

Якось Світава запитала у баби Йоги, що то за чоловік – чугайстер.

– А, то була одна історія. Моя дочка Хима, що привела тебе сюди, в молодості закохалася в одного сільського красеня. Була вона тоді дуже гарною, бо в Купальську ніч під час шабашу на Лисій горі вкрала цілий слоїк гарнильної мазі, звареної з тирлич-зілля, в яке додали жаб’ячих лапок, гадючих вушок і крові невинного молочного немовляти. Той парубок також закохався в неї, вони кохалися щоночі і вже вирішили одружитися на Купала.

Але трапилося непередбачене. Якраз за тиждень до Купала гарнильна мазь закінчилася. Дочці б зачекати, не зустрічатися той тиждень з хлопцем, поки не злітає на Лису гору і не привезе нового слоїка гарнила, але вона настільки увірувала в силу кохання, що забула про небезпеку. І ось після чергової палкої ночі прокидається вдосвіта парубок, глядить – біля нього лежить не його вчорашня мила, а якась незнайома стара жінка з гачкуватим носом і чорною бородавкою на самому кінчику.

Ну, він і відкинувся. Образилася на свого коханця дочка і попросила мене накласти на нього закляття, що я й зробила. Тепер він блукає лісами, на люди не показуючись, і ходитиме чугайстром доти, аж поки на Чортячому болоті суха верба не розів’ється.

Шкода стало дівчині чугайстра, але чим вона могла йому допомогти? Хіба що нагодує його варениками з суницями, чи смаженими грибами, бо той весь час харчувався сирими сироїжками, ягодами, листям та корінням.

А вже минуло два роки її служби, пішов третій. Дівчина розквітла, як біла лілея, і навіть стара не могла намилуватися нею.

– Ну, красуне, в мене ще таких гарненьких за півтисячі літ не було. Вже настає весна, дочекаємося до осени, коли листя опаде, і я зведу тебе з твоїм женихом, він також красень на весь світ, чекає-не дочекається тебе в своєму палаці, де ви заживете щасливо- прещасливо. Шкода мені буде розлучатися з тобою і іншу служанку вимуштровувати, але що поробиш, угода є угодою.

– Як мені кортить хоч одним оком глянути на того жениха. Покажіть його мені, бабусю, – почала просити Світава.

– Не можу, навіть не проси! – відповіла стара. – Побачиш його лише в ту ніч, коли одружитеся. Таке у нас правило.

Випадковим свідком цієї розмови був чугайстер, який саме прийшов за черговими рукавицями.

– Я дуже тобі вдячний, що ти така добра до мене, – шепнув він на вухо Світаві, коли та винесла йому рукавиці. – І я знаю твого жениха, хоч і не бачив його, бо стояв під дверима і випадково підслухав, коли Йога говорила про нього з тією відьмою, яка привела тебе сюди. Прийди завтра вдосвіта на узлісся за молоком, і я познайомлю тебе з тим, хто покаже тобі житло твого жениха, а може й його самого.

Зраділа Світава, встала вдосвіта, пішла на узлісся, де завжди чекало на неї відро молока. Хто його приносив, не знала, не відала, бо жодного разу того носія не бачила. А це раптом побачила. Під розлогим деревом сидів чугайстер, а біля нього стояв вовк. Та який вовк! Величезний, як теля, але якийсь незвичний – передні ноги вивернуті коліньми вперед, а у великих сумних очах так і світиться розум. Глянувши на Світаву, вовк жалібно заскавулів і з його очей струмком потекли сльози.

– Це вовкулака, – повідомив чугайстер. – Не бійся його, він дуже добрий, навіть синичку не зобидить, не те, що людину. Колись він також був людиною, але його з намови відьми зачаклував злий відьмак за те, що той упіймав її в хліві, коли відбирала у корови молоко, і так вишмагав батогом, що відьма зо два тижні не могла на люди показатися і навіть черговий шабаш на Лисій горі пропустила. Він не говорить, але все розуміє. Побував у таких місцях, де й мені не доводилося бувати. Отож він і знає, де живе твій жених, бо я йому про нього розповів.

– Бідний вовчик, – із жалістю промовила дівчина, безбоязно простягнула руку і погладила його по голові. Вовкулака вдячно лизнув їй руку і глянув таким сумним поглядом, що й у неї на очах виступили сльози. – Ох, якби я знала, як розчарувати тебе, я б усе зробила, щоб ти знову став людиною. Але, на жаль, я цього не вмію.

– І він не відає, хоча, фактично, йому відомо все, що в лісі робиться. Знає всі цілющі рослини, які допомагають геть від усіх на світі хвороб, вміє передбачати погоду за кілька днів наперед… Якось я з ним довго розмовляв і з його жестів зрозумів, що Баба-Яга його розчарує аж тоді, коли він принесе їй рівно 13 тисяч відер молока. Поки ж що він приніс їй всього, враховуючи сьогоднішнє, триста сорок дев’ять. Так що йому доведеться служити ще майже п’ять років. А скільки того віка у вовка?

Через п’ять років за вовчими мірками він вже стане старим, а в людському житті це пройде тридцять з лишком років. Так що вийде на волю майже в шістдесятилітньому віці. Пропало кохання, пропало життя… А тепер про твою справу. Він мені жестами дав зрозуміти, що треба дочекатися першого весняного сильного дощу-зливи, бо в суху погоду твій жених зі свого палацу не виходить. Отож чекай, за три дні до дощу він тобі повідомить через мене. 

Світава щодня поглядала на небо, коли вже буде той перший дощ.

Галява біля хатинки зазеленіла, зацвіла весняними квітами, з яких Світава плела віночки для себе і вовка, якого дуже жаліла. Щодосвітка, приходячи за молоком, зустрічала його – він більше не боявся її налякати і не ховався за дерева при її появі. Світава погладить його по голові, обніме за шию, поговорить лагідно, але у відповідь чує лише скавуління та бачить сльози на його очах.

“Хоч би ти слово міг промовити, – якось сказала вона. – Як би моє серце тоді зраділо. Може, ми тоді б разом придумали, як тебе від чар визволити. І втекли б ми тоді звідси, адже ти всі дороги в хащах знаєш, чогось не хочеться мені того багатого та гарного жениха…” Але не міг говорити вовчик, бо зовсім не так, як у людини, його голосові зв’язки влаштовані. 

А дні збігали, і ось якось під вечір чугайстер сказав Світаві:

– Завтра по полудню піде грозовий дощ. На зелене листячко, на женихове обійстячко. Відпросися в баби Йоги начебто за першими грибами-сморжами, щоб тебе не шукала, лісових бісенят за тобою стежити не посилала. Вовчик тебе поведе, та і я з інтересу разом з вами подамся. До Чортячого болота, на березі якого стоїть палац твого жениха, звідси недалечко.

Зробила Світава, як і казав чугайстер, і пішли вони всі втрьох до Чортячого болота. А вже в лісі вітер зірвався, хмар нагнав, молоде листячко на деревах тріпоче, першого дощику хоче. Але ще не встигли перші краплі впасти, як підійшли вони до великої галявини, не галявини, а трясовини, притаїлися під кущем густим, з-під гілля визирають.

Чортяче болото зелений мох вкриває, безпечного мандрівника чекає, щоб до себе заманити й навіки у трясовині полонити. Посередині болота суха верба стоїть, чугайстрове серце млоїть, а на самому березі п’ятсотлітній дуб вивернутий лежить, коріння догори стирчить.

Тут вовчик тихенько загарчав, показуючи мордою на ту вирву, і чугайстер перевів на людську мову оте гарчання: “Він каже, що то і є палац твого жениха”.

Світава ні здивуватися, ні розгледіти ту вирву не встигла, бо тут грозовий дощ почався. Блискавка в болото стрельнула, над лісом грім лавиною покотився, небо розчинило свої створи, випустивши дощ з комори. Дерева радісно, як малі діти, попідставляли під дощові струмені руки-віти, вмиваючись водицею чистою цілющою, що допоможе стати здоровішими і дужчими…

І ось вже річечки біжать через галявину до Чортячого болота, і одна з них, наче навмисне, звертає до глибокої вирви, утвореної коренями п’ятсотлітнього дуба, якому надокучило жити, і починає заливати її.

І знову загарчав вовчик, і чугайстер торкнув Світаву за плече: “Поглянь, дівчинко, зараз стане тобі гаряче, бо свого жениха побачиш, зрадієш, а може й заплачеш.”

І не встиг він цього сказати, як страшна потвора вилазить з тієї вирви-хати: голова собача, ноги розкарячені, криві і волохаті, руки як лопати, а замість волосся мохом і лишаями зарослий, з голови до п’ят гноєм і грязюкою вкритий та ще й дуже сердитий.

Кричить, верещить, ногами тупає, кулачищем по грудях, наче по бочці, гупає: “Хто смів мене, царя над царями, розбудити? Хто захотів мене у воді втопити? Покажіть, хто хоче шкоду зробити Вію? Та я того на шматки порву й по лісу розвію…” А сам не бачить нічого, бо єдине око серед чола у нього, та й те закрили вії, такі довгі, що він ними аж землю риє.

На його рев повилазили з-під коріння чортяки й почали ті вії підіймати.

А коли підняли, то глипнув Вій і побачив: під кущем лежить людина наче, біля неї ще якісь дві прояви, але ті йому нецікаві, звідти річка витікає і його підземний палац заливає. Розлютився Вій, ногами затупав, аж затряслися корені дуба: “Гей ви, мої вірні слуги, я не терплю, як пахне русинським духом, Спіймайте їх, сюди приведіте й на відгодівлю в комору запріте…”

Тут все нечисте кодло з місця зірвалось й до куща, де сиділи друзі, погналось. І гукнув чугайстер: “Швидше тікаймо, хто куди бачить, бо Вій нам зухвальства цього не пробачить, йому м’ясо людське смакує, а мисливців у нього не бракує…”

Отож чимдуж наші друзі біжать, утікають, а чорти прудко наздоганяють. Чугайстру і вовчику хоч би що – вони звичні, а ось у дівчини сили вже вийшли. Тоді зупинився вовчик і спину підставив, а чугайстер гукнув до Світави: “Сідай на нього і міцно тримайся, а мною не переймайся, вони полюють лише за тобою, а щоб спастись – молись Громобою…” Й подався убік, де яри і кручі, й сховався, заліг за кущі колючі.

Летить вовчик лісом, немов навіжений, нечисті ж за ним – ось-ось наздоженуть. Й згадала Світава чугайстера мову, й молитва зродилася слово до слова: “О, любий Перуне, хвала тобі й слава! Ти чуєш? До тебе волає Світава. Тебе слізно просить нещасна небога – дитя і твоє й твого брата Дажбога. Ось-ось буду схоплена силою злою – врятуй від нечистих мене, Громобою! Я прошу, молю, прояви свої сили – метни у цю нечисть вогненїї стріли!”

І тут розірвалася хмарна завіса, і блискавки враз зашугали над лісом, знаходили ціль і в травиці, і в листі – скавчали чорти і щезали на місці.

Отак й врятували дівчину юну від наглої смерти стріли Перуна.

Й коли все закінчилось добре й щасливо, ущухли вітри й припинилася злива, захеканий вовчик від бігу швидкого спинився аж біля помешкання Йоги.

Світава скочила на землю, міцно обняла вовчика за шию, ніжно поцілувала його в губи, і слова самі собою вирвалися з глибини душі:

– Я кохаю тебе, Волелюбе, я вічно кохатиму тебе, мій любий, хоч ти і у шкурі вовчій, та житимеш в серці дівочім, я буду вдячна тобі до самої смерти і ладна за тебе померти.

І в цю мить, після її поцілунку і щирих слів, враз спала вовча шкура з її рятівника, і перед Світовою постав стрункий і надзвичайно гарний юнак.

– Ти зняла з мене закляття, кохана, – вигукнув він. – І ніколи більше ніяка відьма не зможе зачарувати мене.

І схилився Світаві до ніг, почав цілувати їх, а потім руки, щоки…

Так Світава знайшла своє кохання.

Але їхня історія на цьому не закінчилася. Бо Баба-Яга, стривожена довгою відсутністю своєї служанки, розіслала на її пошуки вірних підлеглих, які мешкали в лісі поряд з хатинкою, – пацюків, чорних круків та зграю кажанів – і ті миттю прибігли, прилетіли на її несамовитий вереск. Вони й повідомили Йогу про все, що сталося-трапилося в лісі.

Розізлилася, розлютилася Баба-Яга, вирішила сама схопити непокірних, звеліла хатці на курячій ніжці не чекати, а на узлісся скакати, де востаннє бачили Волелюба і Світаву, до яких уже приєднався й чугайстер. Одного лише не врахувала Йога – її потенційні жертви не були простаками. Світава за два роки служби вже добре вивчила повадки відьомської наставниці, а Волелюб за всї роки перебування в лісі навчився багатьом чародійським прийомам. Тож як тільки хатка зрушила з місця, Світава й крикнула:

– Вернися назад, хатинко-квочко, я тобі пшона насипала на горбочку, горобці прилетять цієї ж днини, все склюють, не залишать ані пшонини.

Почула хатка знайомий голос, зупинилася, назад хотіла повернути, але Баба-Яга зарепетувала:

– Вперед, хатинко, хто тут хазяйка, я чи вона? Я велю, вперед!

І знову вже далеко в лісі відгукнулася Світава:

– Хатинко-квочко, твої курчатка позаду в лісочку, шуліки примчать, заберуть всіх курчат для своїх шулячат.

– Хатка, яка колись була квочкою, поки Баба-Яга її не зачаклувала і під житло не пристосувала, захвилювалася, затупцювала на місці – видно, десь у підсвідомості її ще залишився материнський інстинкт. Але й Баба-Яга була мудрою. Зрозумівши, що цього інстинкту не здолати, пішла на хитрість, закричавши:

– Не слухай, курко сліпа, чи ж ти дурна і тупа? Твої курчата вже самі квочки й збирають зараз хробачки для своїх маленьких курчаток, тож будуть на тебе кричати- верещати. А твоя годувальниця Світава пшоно із собою забрала, тож треба її наздогнати і пшоно відібрати.

І знову поскакала хатка навздогін за втікачами. Попід високі дерева прошмигує, через низькі перестрибує. Для втікачів сто один крок, що для неї один стрибок. Ще кільканадцять стрибків – і наздожене. Тоді Волелюб гукнув до Світави:

– Світаво, кохана, чи є в тебе гребінець дерев’яний? Якщо є, то кинь його через ліве плече, інакше не втечем. Світава миттю витягла із свого розкішного волосся гребінець і кинула його через ліве плече позад себе. І тут же за ними виріс такий густий ліс, що й зайцю не прошмигнути. Влетіла в нього хатинка з Бабою-Ягою і застрягла, смик туди, смик сюди – ні з місця.

Ох і розлютилася Баба-Яга.

Повернулася в хатинці навпаки – ногами до печі, а головою до дверей, зачепила й другу цицьку за кілок на стіні, щоб не випасти, висунула голову з дверей і ну гризти своїм єдиним зубом дерева. Раз гризьне – і дерево впаде, другий гризьне – і друге впаде. Бригаді лісорубів за нею б не угнатися, якби здумали змагатися.

Зрозуміли втікачі, що втекти через ліс не вдасться, бо прогризе Йога аж до узлісся просіку і таки наздожене. І тоді Волелюбу прийшла в голову гарна думка:

– Біжімо навколо Чортового болота. На березі дерев нема, отож ми швидко здолаємо дорогу, набагато випередивши Йогу.

І вони побігли швидко-швидко, тож, поки Баба-Яга прогризлася через чащобу, втікачі вже були по той бік болота. І тоді закричав чугайстер, у якого голос був найгучніший:

– А що, Його, кістяна ного, облизня впіймала, на силі підупала? Будеш наздоганяти, то спустиш дух, не бачити тобі нас, як власних вух. Тож вертайся назад, стара карга, бо відсохне тобі єдина нога. Повзи на свою галявину і сиди там до загину. Не буде тобі молока ні краплини, гризи собі тирсу і ковтай слину.

Ох і розлютилася після цих слів Баба-Яга.

Всенький глузд втратила. Звеліла хатинці з усіх сил бігти на той голос, не розбираючи дороги. Отож і рвонулася з місця хатинка. Скочила раз, скочила вдруге і опинилася посеред Чортячого болота, де росла суха верба. Куряча ніжка потрапила в трясовину і не дістала дна, не мала на що й опертися. Тож і почала тонути хатинка.

Бачить Йога, що непереливки, виповзла з хатини до половини і вхопилася за суху вербу. Тримається за вербу і хатинку собою тримає, бо забула відчепити цицьки від кілочків – ось вони й не пускають. І кіт перелякався, виліз по Йозі на самий вершечок верби, верещить не своїм голосом. А тут ще й голод несамовитий до старої прибіг, адже натомилася за весь день в трудах тяжких. Гризла б суху вербу, але ж на чому тоді сидіти, як згризе? Ось хіба щоб листя було… Тож і закричала родоначальниця усіх відьом:

– Іменем всіх духів підземних, злих, нечистих і темних, тебе, суха вербо, розчакловую і розчаровую, свої сили прояви і назавжди оживи, пусти свіжі соки від коріння високо, по стовбуру, по корі, по гілках, зупини їх у бруньках, вкрийся зеленим листом, уквітчайся жовтим цвітом. Я сказала, як зав’язала.

І враз чари спали і верба зазеленіла. І в ту ж мить у чугайстра, який разом з друзями спостерігав цю картину, відлетіли роги, волосся з тіла опало, обличчя помолоділо, і вже перед Волелюбом і Світавою стояв гарний літній чоловік з приємним обличчям і добрими очима. І не тільки тілом, а й розумом він прояснів, бо одразу ж згадав своє справжнє ім’я – Любозар.

І подалися вони до села, залишивши Бабу-Ягу посеред озера на вербі гризти молоде листя, жувати єдиним зубом, годувати жуйкою кота і самій харчуватися.

А знаю я цю історію з такими подробицями тому, що Волелюб – це мій старший брат, а Світава – його дружина, а Любозар – молодший брат моєї мами.

Так закінчила свою розповідь Ладуня. І коли вона промовляла останню фразу, Яросвіт із величезним здивуванням вигукнув:

– Так Волелюб – це мій рідний дядечко, а Любозар – рідний брат мого другого дідуся? А я й не знав, що в юності, поки ще не стали волхвами, вони пережили таку пригоду, бо досі ніхто мені про це не розповідав. Правда ж, Русалю, як це все цікаво і незвично?..

Він озирнувся на дівчину і тільки тепер помітив беззвучні сльози, які стікали по її щоках.

– Кохана, що з тобою?

– Це вона й мені готувала таку долю. Варвара. Якось, кілька років тому, сказала, що віддасть мене за якогось великого пана. Коли я виросту. Бо малоліткою віддавати з дому на чужі руки недобре, в цьому її маму навчив гіркий досвід, тому вона, Варвара, мене виховуватиме сама аж до мого повноліття… – крізь сльози, схлипуючи, тремтячим голосом промовила Русаля. – Тепер я зрозуміла її поведінку, хоч думала про це з тієї самої ночі, коли вона прикликала до мене отого страшного “жениха”…

– Заспокойся, кохана, тепер ніхто тебе нікому не віддасть, бо у тебе є я і весь наш рід, який захистить від лих і бід. – Яросвіт погладив її по золотому волоссю і міцно пригорнув до себе.

Уривок з книги “РОДЕ НАШ КРАСНИЙ”, ВІДУН РУВИТ.

Книги, які можуть Вас зацікавити:

МІСТИФІКАЦІЯ ТИСЯЧОЛІТЬ. ВІДУН РУВИТ

УРОКИ ЗДОРОВ’Я В ШКОЛІ ВІДАННЯ. ВІДУН РУВИТ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Share via
Copy link
Powered by Social Snap