Легенький вітерець дув із-за гір, він пестив і водночас куйовдив Її
волосся, воно виблискувало в перших сонячних променях своїм
мідним відблиском, побитим де-не-де сріблом сивини, сивини
здобутої життям і болем зраненого Серця. Вона принесла до
підніжжя цих величних гір, весь свій гіркий досвід, що робив Її
мудрою і водночас лежав тягарем на тендітній Душі. Прийшов час
вирости і здобути чистоту Серця, прийшов час рухатись далі, по
стежині свого величного Шляху…
Біль…біль був нестерпний, здавалося що хтось встромив ніж Їй в
самісіньке Серце і повільно провертав його там, насолоджуючись Її
нестерпною мукою. Серце спливало невидимою кров’ю і
пронизувало все тіло пекучим вогнем… Був день, але вона не
бачила навкруги нічого, чорна темрява застилала Її сині очі, тендітні
руки зовсім захололи, кров, ніби зупинилася і перестала рухатись по
венах… раптом Вона усвідомила, що перестала дихати…груди і
легені вже не наповнювались тим життєдайним повітрям, що
дарувало можливість бути…життя ще трохи жевріло в тілі, але
поряд вже стояла та, що завжди зустрічає на переході…
…Смерть…зовсім поруч, молода і прекрасна, з довгим, що
переливалося ніби воронове крило: синім і чорним, волоссям.
Гострі риси обличчя і бліда напівпрозора шкіра, на якій величезними
синіми озерами розлилися холодні очі. Вона дивилася в ці очі вже
не вперше і знала в обличчя свою Смерть. Очі заворожували,
манили своєю безкінечною глибиною і так хотілося пірнути в цю
безодню прохолодної мертвої води, в обіймах якої не має болю, не
має тривоги… І вона зробила останній крок, назустріч своїй Смерті,
але та посміхнулася, ледь помітно блиснувши білосніжними зубами,
потім обняла за плечі блідими руками і прошепотіла на самісіньке
вухо: “Ще не час, сьогодні я візьму тільки твоє Его”- і заглянувши
останній раз в очі добавила: “Дихай!”…
…Свідомість повільно поверталась в Її тіло, в очах потроху ставало
світліше, в грудях нестерпно пекло і тиснуло, повітря гладило шкіру
і ніжно лоскотало ніздрі, але Вона так і не наважувалась вдихнути,
боячись того страшного болю… “Дихай, дихай, дихай!” – зашепотіли
листям дерева навкруги. “Дихай!”- загудів вітер між горами і Вона не
в силах опиратися, вдихнула, спочатку поверхово, ніби пробуючи

повітря на смак, потім глибше і ще глибше. І воно проливаючись
життям в Її груди, припалювало і зализувало Її рани, даючи надію на
зцілення…
В голові повільно переставало шуміти, очі потроху почали
сприймати сонячне світло і розрізняти предмети навкруги, тіло ще
не слухалося але вже відчувало вологу прохолодну землю на якій
досі лежало. І раптом, воно здригнулося і почало дрібно тремтіти, з
Її очей полилися сльози, великими солоними краплями вони стікали
по обличчю на траву, потроху вимиваючи і вичищаючи Її біль, даючи
полегшення. Вона плакала, вперше за багато років, плакала
навзрид, вила від туги, як дика вовчиця за втраченим коханим і
тільки безкрайнє небо тихо, спостерігало за Нею…
Ніхто не знає скільки пройшло часу, день змінила ніч, потім знову
зійшло Сонце, все навкруги ніби завмерло, боячись порушити цю
тугу…і тільки виплакавши всі сльози, що застилали Її очі, Вона
знову змогла бачити Світ навколо себе: синяву безкрайнього неба,
смарагдове мереживо літнього листя на деревах, величні гірські
хребти, порослі лісом, що тягнулись вершинами до самісіньких
хмар. І Їй так захотілося туди, на саму маківку цих дивних казкових
вершин, що поважно хизувалися своїми зітканими вітром і вологою
пухнастими, грозовими шапками…
Сонце вкотре повільно викочувалося над горизонтом і навкруги
ставало світліше, вітер посилювався обдуваючи Її і так легке тіло.
Вона знайшла в собі силу піднятися і стати на ноги, ще трохи
затуманеним поглядом окинула навкруги і побачила ледь помітну
гірську стежину, що починалася прямо біля Її ніг і вела вгору, на
одну з тих величних вершин, що підпирали собою саме Небо, п’ючи
вологу прямо з хмар і гріючи свої хребти під самісіньким Сонцем. Це

• була вершина Її людської Душі. Вона повільно ступила босими
  ногами на цей Шлях, ранкова роса прохолодою обпекла ступні,
  дрібне каміння гірської стежки кололо ноги, але цей біль був ніщо, в
  порівнянні з болем Її Серця, що привів сюди. Вона йшла вгору,
  спочатку трохи повільно, просідаючи під тягарем роздумів, але
  поступово крок прискорювався і хода ставала все легшою, з кожним
  кроком, з Її величної Душі відпадало щось непотрібне і зболене, все
  те, що було прожито і пережито, не відпущене, а заховане в
  найтемніші закутки людського Серця. Все жило там, висмоктуючи Її
  Силу і перетворюючись на тверде каміння: тут були великі камені
  образ і менші з нерозуміння та не сприйняття, тут були шматки
  твердої породи з очікування, осуду, претензій і дорогоцінні камінці з

нерозділеного кохання та дружби, що принесли біль. І весь цей
тягар Вона принесла сюди, для звільнення і очищення…
Вона йшла, вітер посилювався, ліс шепотів своїм листям: «Дихай»-
з кожним кроком Її подих ставав глибшим і рівнішим при цьому, на
стежину, прямо під ноги, падало каміння з Душі, інколи боляче
розбиваючи босі пальці, нагадуючи пережиті події життя. І тоді на
цій гірській стежині, залишалися краплі крові, як відкуп за
сходження, за очищення і духовне піднесення. Були камінці з якими
Її Душа не хотіла прощатися і тоді Вона дбайливо нанизувала їх на
нитку спогадів, виплітаючи коштовну прикрасу, на якій виблискувало
перше нерозділене кохання і втрачена дружба, але вони вже не
викликали тугу, лише світлу і чисту пам’ять, що заломлюючись в
гранях цих кам’яних спогадів, ставала цінним досвідом, вдячністю
за пережиті почуття…
Так Вона йшла вже дуже довго, позаду залишилася більша
половина шляху, ліс потроху ставав рідшим, сюди вже майже не
долітав спів птахів, тільки вітер гудів сильніше і натужніше. Її тіло
стало легшим, повітря наповнювало кожну клітину, а вітер
пронизував наскрізь видуваючи все, що віджило. Пробачаючи себе
за власну недосконалість, приймаючи всі частинки свого Тіла, Душі і
Духу, на цьому гірському підйомі Вона вчилася любити безумовно, в
першу чергу любити себе, як прояв Землі і Неба. І витікаючи з Її
Серця, ця любов спрямовувалася на все живе і не живе, що
існувало в Світі. Вона ставала джерелом тієї любові, злиття і
гармонії: матеріального і духовного, інстинктивного і
інтелектуального, Тіла і Душі. І тільки поєднавши в своєму Серці
Велику Матір, що народила і дала Тіло, з Величним Творцем, що
вдихнув Життя, Вона навчилась бути собою – джерелом безумовної
любові…
І ось вершина, верхівки величних дерев, простромлюючи сині
хмари, лежали у Неї під ногами. Вона стояла вдихаючи розріджене
повітря на повні груди, Сонце вже зробило півколо і докотило свій
гарячий диск до обрію, цілуючи зігріту за день Землю. Його
проміння заломлювалось через хмари і рожевим світлом
вихвачувало Її постать на верхівці гори. Вона стояла на краю світу,
під Її ногами розстелився безмежний простір, величний та вільний,
необмежений рамками і стереотипами. Вона була дика, легка
пронизана Вітром і сонячним промінням, очищена від тягаря
власних ілюзій…і раптом, щось заворушилось під лопатками,
відбувся дивний рух, що холодком обдав спину, щось вивільнялося і

розправлялося за Її плечима, Вітер різко шарпонув, Вона відчула
легкий біль, але не в тілі, а десь позаду, там, де боліти не могло,
вона раптом усвідомила, що на спині розправляються величні
Крила, що стали продовженням і частиною Її самої, Її Душі. Вітер
грався ними, ніби дитина іграшкою, легенько продуваючи ці зіткані
із світла і енергії Душі, але такі реальні і матеріальні Крила. Потім
підхопив Її тіло, наповнивши повітрям, підняв над поверхнею Землі,
він бавився Нею, допоки відчувши всю свою Силу, Вона не осідлала
його і розправивши на весь розмах свої Крила, Вона ступила у
безодню, свого пережитого і відпущеного болю, своїх страхів,
піднімаючись над горами на Крилах своєї безумовної Любові…
Вона летіла над Світом в яскравих променях сідаючого за горизонт
Сонця, в безмежну синяву Неба, піднявшись над своєю людською
суттю, залишивши позаду свою недосконалість і віднайшовши в
собі Божественність, Вона летіла на зустріч новому Життю,
сповненому справжнім Коханням, Дружбою і Гармонією, тому, що
Вона сама стала джерелом цих енергій, які подарували Їй Крила…

Чакра Анахата

Це не просто чакра любові, а чакра її духовної сторони. Її часто називають серцевою, але не лише з тієї причини, що вона розташована в області серця. Це центр людської любові до світу, до себе. Також вона відповідає за позитивні переживання і думки щодо сім’ї та друзів.

Замовити книги можна тут:

Або за телефоном 099 544 7701

ТРИПІЛЬСЬКІ КРИЛА УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ. АВТОР: СТАНІСЛАВ ГУБЕРНАЧУК

Автор книги-фаховий філолог, розкриває походження предковічних тем українських народних пісень: культу Сонця, Космічного Ладу, походження Світу, культу Предків, поетизацію Жінки, та ін.  Порівнюючи  давні твори, записані Аріями в Відичних працях з українськими піснями, автор виявив дивовижну, неймовірну тотожність сюжетів і сенсів  Книга захоплює з перших слів довершеністю, вишуканістю, поетичністю, чим справедливо славиться Українська Мова і створений від неї Відичний Санскрит.

ВЕЛЕСОВА КНИГА. ПЕРЕКЛАД БОРИСА ЯЦЕНКА

Велесова Книга, на відміну від Біблії, описує життя і героїчну боротьбу наших слов`янських Предків та славлення наших Рідних Богів. Вона виховує пошану до Предків, Рідної Землі та Рідної Мови. Велесова книга – сенсаційна знахідка ХХ століття. Здається неймовірним, що письмена дохристиянської України-Русі зримо входять в наше життя і свідомість, що далекі Предки звертаються до нас дещо незвичною, але все ж знайомою мовою, прагнучи передати свій досвід тривоги, надії прислухайтесь до них і ви відчуєте їхню щирість і вас зміцнить їхня сміливість, огорне їхня мудрість. І зникне безодня століть, що розділяє нас, бо ми один народ, бо найважливішою для предків була єдність. Вона перемогла інертність і сумніви, відкинула в небуття всіх ворогів, що зазіхали на нашу землю. І це є предметом нашої гордості, наша національна ідентифікація, бо утриматися на найкращих чорноземах світу міг лише народ-воїн, народ-трудівник, який завжди був готовий відірватися від ріллі і взятися за мечі.

Кількість сторінок: 330
Мова видання: українська
Рік видання: 2001
Обкладинка:

Поема Козацькі бувальщини із циклу історичних поем для дітей різного віку з метою популяризації історії України та зокрема часів козацтва.

СВЯЩЕННЕ РЕМЕСЛО МОКОШІ

СВЯЩЕННЕ РЕМЕСЛО МОКОШІ. НАУКОВЕ ВИДАННЯ – Вінниця: Видавництво-друкарня «Діло» ФОП Рогальська І.О.,  © Босий О.Г., 2011.- 212 с.Обкладинка м’яка.

Рецензенти: академік АН України, доктор історичних наук Г.А.Скрипник; доктор історичних наук В.К.Борисенко; доктор історичних наук С.С.Парсамов

Людина з прадавніх часів живе у світі ритуалів і символів. Вони до сьогодні зберегли архаїчні уявлення про модель Світу, життя і смерть, добро і зло, що є однією з основ традиційної культури українців. Автор досліджує проблему походження, міфологічного змісту та закономірностей функціонування предметних символів – продуктів ткацтва у звичаєво- обрядовій сфері українських жінок, якими здавна опікувалась Богиня Мокоша, покровителька жіночих ремесел, володарка Нитки Життя і Долі. На обширному етнографічному матеріалі розкривається специфіка магічної практики українців, зокрема народних засобів і прийомів ворожби, знахарства, гадань; пояснюється психологічний механізм традиційних магічних обрядів, які передбачають спілкування людини з «надприродним» (дух, магічна сила, мана), розкривається міфологічна семантика виробів ткацтва: рушників, поясів, ниток, магічних вузлів та ін.

БЛИСКАВИЦЯ ПЕРУНОВА

Горностаева Мирослава. Блискавиця Перунова. Трилогія. Вінниця, ФОП Данилюк В.Г., 2011 р., 424 с. М’яка обкладинка, стандартний формат. Книга нова. Можлива доставка Укрпошою або Новою Поштою.

Повість «Блискавиця Перунова» переносить нас в одинадцяте століття… Вже віддалилися у минуле трагедійні часи, коли були повержені Боги Русі, вже позабули люди давню віру та призвичаїлись до нових порядків. Слабкість перемогла силу, а неміч розуму – мудрість Предків… Але ще теплиться надія повернути силу Давніх Богів в серці столітнього волхва Далебора, який доглядає збережене святилище Перуна на острові Хорсиця. Ще зеленіє остання жива гілка тисячолітнього Прадуба… Волхву Далебору пощастило – він знайшов учня, якому може передати найбільший спадок свого життя – вагу пам’яти пращурів та вояцьке вміння. Хлопчик-сирота, якому волхв дав ім’я Вогнедар, вивчився на воїна і жерця, присвятивши своє життя Богу Перуну. Та одного дня волхв Далебор приймає рішення повернутися у стольний Київ на поклик про допомогу від князя Всеслава, що нині перебуває у в’язниці. На Київ насувається ворожа орда степовиків. Якщо допомогти киянам відбити навалу, а Всеславу стати Князем Київським – з’являється шанс воскресити Віру Предків. Разом із Далебором вирушає до Києва і його учень, який дізнається, що в Києві служить тисяцьким чоловік на прізвище Борич. Той самий зрадник, що колись привів дружинників князя Ізяслава до лісового селища язичників Боричів і здійснив криваве хрещення, під час якого загинув увесь рід Вогнедара-Сяйвіра. Що далі станеться – відають лише Боги…

СИН СОНЦЯ

Роман «Син Сонця» оповідає про ті прадавні часи, коли арії володіли Індією. Сюжет його взято з давньоіндійського епосу «Магабгарата».Названий син сути – візничого Радгея, знайдений прийомними батьками на березі Ганги, понад усе прагне стати кшатрієм-воїном. За своє вояцьке вміння, виняткову чесність і шалену відвагу він вдостоюється покровительства принца Гастінапуру Дурьйодгани, котрий не тільки визнає знайду воїном, але і надає йому князівський титул. Та настав час, коли володар Гастінапуру мусить виступити на захист своїх володінь від ображених ним кровних родичів. Князь Карна Вайкартана (так бо нині звуть молодого воїна Радгею) присягнув принцу у вічній вірності, і дотримує слова, хоча йому доводиться битися проти власних братів по матері, один з яких є славетним воїном Арджуною. Та найстрашнішим ворогом Карни, сина арійського Бога Сонця, є все ж таки не Арджуна, а Крішна, втілене темношкіре Божество дравідійської Індії…

ЕНЕЇДА. ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Козаку і чорт не брат!
Шукаємо паралелі української минувшини з античною.
Є думка, що насправді цей твір – це добре законспірована реальна українська історія!
А на рахунок земних справ:
як бачимо лопата була основним інструментом військових і в античні часи.
Класика українського гумору з улюбленими всіма найкращими малюнками Анатолія Базилевича.

Малюнки з новою кольоровою палітрою.