Якщо ми чекаємо від часу якогось Дива, Добра, надіємось на щось незнане невідоме, то, напевне, і час від нас сподівається на те ж саме. Синтез взаємодії. А якщо час сприйняти в образі малих дітей, то стає виразним устрій суспільно-громадського життя, де згармоновано ціль, напрямок і засоби існування з оточенням. Так як відбувається в лоні матері, коли на формування плоду (дитяти) її організм віддає найякісніші складові. Немовля народжується і потрапляє вже в громадське лоно Духовності, Інтелекту, Культури. І формується вже маленька мисляча, особистість, член громади, добродій або злодій, залежно від оточення.
А оскільки час – то єдине, що має невідворотність, де кожна мить наповнюється добрими чи злими діями, і лине у вічність, людина мусить його цінувати якнайвище.
У високорозвинутих країнах, цінуючи час говорять:
“Час – то гроші”.
Мені ж хочеться кричати на цілий світ: “Час – то діти!”
Діти – найвища мета.
Діти – вершини науки.
Діти – суть Духовності.
Діти – розгадка таїни світу і самої людини та її призначення в природі.
Вони вже йдуть до нас: грядущі Коперники, Арістотелі, Ціолкоські, Вернадські – великі зодчі, мислителі, поети, художники, пророки, лікарі, цілителі, казкарі, піснярі.
Та найперше, з чим зустрічається новонароджене дитя – це пісня, мамина колискова. А потім до нього йде дідусева, чи бабусина казка. Так велося між людьми тисячоліття у всі віки. І лише наш ХХ вік відрізає від дітей і мамину колискову, і дідусеву чи бабусину казку.
То вернімо нашим дітям їхнє дитинство, очистім сьогодні нашу мудрість виховання від чужих звичаїв, смаків, чужої музики, пісні, чужої казки. Як говорив грузинський поет Шота Руставелі: ”З глека можна вилити лише те, що в нього було налито”. А що сьогодні наливається в душі наших дітей? І ким це робиться? І на що сподіватися в завтрішньому дні?
А це ж найвища та найвідповідальніша справа, як кожного батька, так і суспільства в цілому.
Тож починаймо виборювати для грядущих геніїв, талантів уже сьогодні місце на землі в наявних можливостях, як і умовах, Це єдиний банк, куди потрібно вкласти все, що є.
Кожна українська народна казка про музик оповідає про героя чи героїню, що грають на сопілці, наприклад, і які з ними відбуваються дива, завдяки тій музиці. В історичних народних оповідях невід’ємний музичний дійовий інструмент. То дійсно казковий витвір, простий за формою і виготовленням, доступний за легкістю навчання гри на ньому, дивний за звучанням нашої національної мелодики.
То найдоступніший ключ пізнання діткам рідного мелосу, а також легке і результативне навчання нотної грамоти.
Давно відомо, що і найбільше багаття розгорається з іскорки. Тож для дитячої свідомості в царині пробудження і формування національного мелосу – сопілка слугує сірником пробудження вогнища духу.
Співає Кобзар Василь Литвин.
Література,яку можна замовити тут.