“Я син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю себе до обов’язку панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що їх видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм, то не сентимент, не національна гордість, то важке ярмо, яке доля положила на мої плечі.

Я можу показувати своє незадоволення, можу потихо проклинати свою долю, що вложила на мої плечі те ярмо, але скинути його не можу, другої батьківщини шукати не можу, бо тоді я став би підлим відносно власного сумління. І коли що полегшує мені двигати це ярмо, так це те, що бачу український нарід, як він, хоть гноблений, отемнюваний і деморалізований довгі віки, хоть нині бідний, слабий і безпорадний, але всетаки помалу підноситься, чує в щораз ширших масах жажду світла, правди і справедливости, й шукає шляхів до них. Отже, варто працювати для цього народу і ніяка чесна праця не піде на марне.”

Ця сповідь Франка принесла йому багато терпінь.

Піднявся крик забріханих фарисеїв, що, мовляв, Франко сам говорить про себе, що він не любить “Руси”, – як тоді ще називали Україну в Галичині її старинним іменем. Він сказав це чужинцям, що з них багато погорджували Україною, мали для неї тільки презирство й усі, як один почуття безмежної вищости. І от Франко скаже слово про себе. І він сказав те слово так міцно і твердо, що проти цього не має ніякої зброї. Звучить у нього сила така потужна, що викличе тільки подив і пошану.

Що ж, не буде Франко перед ними хвалитися. Говорити до них про любов – це звучало б дешевою фразою і сентименталізмом. Тим сентименталізмом, що його поборював Франко. Це для нього причина всякої м’якости й слабої волі. Ні, він скаже їм слово тверде й У тій залізній твердості буде його непохитна сила й віра. Це буде також правда, передумана, глибока правда душі, така, що має силу, така, що визволяє, така, що роззброює ворога.

Хай, хай буде цей нарід таким поганим, яким ви його бачите, яким вчинила його неволя, темнота, кривда. Візьмім це за правду. /583/

Але він, син цього народу, не буде шукати другої батьківщини, він буде вдячний їй за чорний хліб, здобутий працею твердих мозольних селянських рук. Він безмежно вдячний своєму народові за цей хліб. Він буде відробляти його панщиною цілого життя. Не важне, як звати це почування; хай це собачий обов’язок, чи найглибша глибінь людської совісти. Звіть це, як хочете. Важне те, що він цього обов’язку, чи ярма, чи може невисловленої любови не відречеться й буде вірити в остаточну, тверду й непохитну перемогу свого народу.

Що на це скажете, вороги? Чи ви можете похвалитися вдячністю супроти народу, який ви століттями визискували, обманювали, заковували. Ось, дивіться: є в нас така непохитна сила. Ростемо до світла, до правди, до справедливости. Ніяка чесна праця не піде на марне, і що ж? Дрижіть від цієї сили! Нічого тут не вдієте, нічого не поможе вам ваша гордість, ваша зарозумілість, ваше самодурство.

Франко не буде підлим супроти власного сумління! Дрижіть і ви, перевертні і псевдопатріоти, що служите ворогам, а прикриваєтеся “правдивою і солодкою любов’ю до народу”.

Недавно, по 50-ти роках після смерти Франка, повторить ці його слова поет-колгоспник Симоненко: “Не можна вибрати другої Батьківщини!” Дрижіть, яничари! Не можна вибрати другої Батьківщини, бо існує совість, бо існує любов, бо існує обов’язок! Це була б підлість супроти себе і зрада! Немає третього вибору!

Ні, Франко не понесе на ринок, на показ свою найсвятішу любов. Не буде нею хвалитися. Він скаже слово тверде, як криця. Як сокира, вироблена його батьком у сільській кузні. Він знає тільки обов’язок. І це сто разів твердіше слово за сентиментальну любов.

Ще змалку навчився Франко ховати свою любов від чужинців, коли маленьким хлопчиком попав нагло у чуже йому містечко, де все було брудне й чуже… Його світ на станції в Дрогобичі – це було подвір’я, безмірно брудне й вонюче. “Затильне, маленьке, брудне подвір’я, обведене парканом, повне гарбарського сопуху та смороду із зовсім примітивно уряджених виходків”. (“У столярні”). Був там маленький сад, але теж обведений парканом, і до нього не впускали малого Франка впродовж трьох років його побуту “на станції” У столяра, де ночував він на свіжо зроблених скринях, а навіть… У домовинах.

І ось у неділю, коли ясно засвітило сонце, над отим смердючим та брудним гніздом, уноситься якась радість, якийсь празничний настрій.

“В моїй душі чувся великий шум лісу, плюскіт чистої річки, мерехтіли постаті селян у чистеньких білих сорочках і /584/ дівчат у червоних спідницях зі скіндячками на головах. Мене щось стисло за серце, мов чорний рак здоровим щипом. Я весь стрепенувся; по мені пройшло неясне чуття, що той чорний рак, ухопивши мене тепер за серце, не попустить його вже ніколи.”

Чорний рак, що на ціле життя вхопив його серце, мов у міцні клешні, – це його невиспівана і таємна, безмежно міцна й невилічима… любов до рідного народу. Чи він має нести її на ринок, на показ між чужі люди?

Одного разу заплаканий із зворушення втік малий Мирон у якийсь темний куточок “станції” і коли його питали, що сталося, він відповів ледве чутно: “Нічого…” (“У столярні”).

Каменяреві доведеться здавлювати всі свої почування, щоб тільки молот гримав раз-у-раз об кам’яну скалу!

А це сильне почування, що стискає душу, мов чорний рак клешнями, й витискає струмки сліз – це почування м’яке і кволе, – сховає Франко на дні душі, як скарб таємний, як святая святих його душі. І там воно горітиме таємною силою, даючи йому найбільшу силу його життя: відвагу говорити правду! Безжалісну правду про життя його народу, правду, що зворушує, правду, що закликає до дії, правду, що визволяє. Правду про свій власний нарід перш за все, і правду про його гнобителів і ворогів. Ця правда, чи ця любов завела його до тюрм і до переслідувань.

“Склавши іспит зрілости, записався я на університет у Львові, але навчання моє перервав СОЦІАЛІСТИЧНИЙ процес 1877-8 р., до якого мене вмішано Бог зна через що: ба, навіть мене засуджено на 6-тижневий арешт (після восьми місяців слідчої в’язниці) за приналежність до тайного товариства, до якого я дійсно ніколи не належав, і яке, поскільки знаю, ніколи не існувало. Отже, одна з небагатьох оригінальних признак в моїм житті, бо подібна річ не кождому трапляється” – говорить Франко із дозою гіркого сарказму у своїй автобіографії.

В основі всіх шукань Франка є оця єдина сила: невисказана любов.

В годинах важкої втоми і глибокої задуми, він буде черпати силу із спогадів ранньої молодости, коли оця таємна сила його душі пробудилася в ньому на ціле життя. Тоді він згадує про батька – найдорожчу постать у його житті.

Після довгого шукання лікарства на недолю усього людства, після знайомства із усіма системами філософії і соціології, заявить Франко твердо, рішуче і правдиво, що немає в них усіх спасіння, ані /585/ лікарства на недугу людства. Є тільки шукання і спроби розв’язки. А справжню мудрість знайде він… у цій таємній силі свого серця, яку зуміє висказати повністю і без решти на справжніх вершинах свого мистецького слова. В його уяві встане тоді постать Батька, піднесена до висот народнього апостола, вчителя мудрости і… релігії. Він нарисує його повний образ у своєму безсмертному оповіданні “У кузні”. Наводить він там народні притчі, чи радше написані народні апокрифи про життя святих.

З одного з таких оповідань довідуємося про долю лікаря Валентія, що шукав спасіння своєї душі в утечі від життя, у самотньому аскетизмі, у відреченні від людей і від громади. Не знаємо й уже ніколи не довідаємося, чи дійсно сказав таке батько Франка, а чи може Франко вкладає йому в уста свою власну науку, але знаємо, що ці слова чи то Франка, чи його батька, передає Каменяр як голос Божий:

“А голос каже: – А видиш! Хто людям служить, той мені служить. Я сотворив чоловіка для людей і тільки з людьми й через людей він може бути щасливий. Якби я хотів, щоб він сам собі й через себе був щасливий, я був би зробив його каменем. Якби я хотів, щоб він тільки мені самому служив, я був би зробив його янголом. А так, я дав чоловікові найбільший дар – любов до людей, і тільки тою дорогою він може дійти до мене. А ти хотів бути мудріший і йти навправці, та й зайшов у дебру, де сидять тоті з кліщами та з залізними палицями.” (Іван Франко: “У кузні”).

Каменяр Франко не мав серця із каменя. Він мав ніжне й чуле серце малого Мирона, залюблене безмежно в батькові, матері, вуйкові, цілому селі й цілому народові.

Полюбім його цілим серцем так, як він любив нас. Оборонім його від ненависних ворогів, що хочуть прищепити його серцю релігію ненависти і знищення у виді марксизму. Ні, він безмежно любив свій нарід, хоч бачив і болів усіма його слабостями, а найбільше слабістю і м’якістю його добротливої, але безпорадної політичної вдачі. І тому навчав його твердого обов’язку, а не м’якосердного сентименту.

Бо час є трудний, невблаганний, жорстокий. У завзятій важкій боротьбі треба, нарешті, скинути вороже ярмо, треба, нарешті, перестати служити москалеві й ляхові, треба, нарешті, жити для України, повним, людським і вільним життям сина вільного і благородного народу. /586/

ВІЙСЬКОВИЙ ПОХОРОН ІВАНА ФРАНКА

“Після Панахиди, Українські Січові Стрільці виносили домовину. Була якась дивна хвилина неземного настрою” – читаємо в “Українському Слові”. З віддалі долітали розвіяні звуки оркестри, у Франковім саді щебетала якась заблукана птаха. Чоловічий хор “Боян” почав співати прекрасне “Тихий вітер повіває” – Вербицького.

Коли домовину поклали на похоронний віз, з підвищеного місця перед Франковою віллою, прощав його д-р Кость Левицький від українських організацій в Австро-Угорщині від імені цілого українського народу:

“Невсипуща праця, ідейне завзяття і тяжка боротьба – оце трилогія його життя. Оце його суспільний заповіт для грядучих поколінь українського народу, що має провадити народ до воскресіння України. Нині його дух відзивається до нас:

Цим знаменем побідиш народе!

Він помер, передовий лицар, за волю, славу і честь українського народу, не діждавшись здійснення ідеї вільної України, але вірив непохитно, що Україна виб’ється на волю до самостійного життя, викликаючи своїм пророчим духом, що приходить пора велика та нам не пора москалеві й ляхові служити, а час зажити своїм життям для добра всього українського народу! Це політичне гасло сучасного времени. Нехай за цим гаслом ідуть далі ряди національних робітників, борців у завзятій боротьбі, і коли проб’ють скелю супротивностей і супостатів та піднесуть угору непорочний стяг вільної України і пом’януть вони все вдячно пам’ять першого піонера визволення України – Івана Франка від рода в рід. Вічна Йому пам’ять!”

Так закінчив своє слово президент Загальної Української Ради. За похоронним возом марширували Українські Січові Стрільці. За ними ішли хори, а далі народ. Вулицю Понінського залягли маси народу. Понад десять тисяч українського громадянства прибуло, щоб віддати останню послугу Великому Каменяреві.

“Вже зараз пополудні почали напливати перед дім жалоби величезні маси народу, українська молодь усіх львівських шкіл, українські організації й товариства міста Львова.”

Похоронний похід ішов головними вулицями міста: св. Софії, Зиблікевича, св. Миколая, Академічною, площею Галицькою та Бернадинською, вул. Панською і Пекарською на Личаківське кладовище.

Хори сповняли щиро свій обов’язок. Біля університету проспівали в поході “Со святими” на добре відому мелодію “Ви /587/ жертвою впали”. Доходила восьма година, коли похоронний похід зупинився в брамі кладовища. Тоді січовики зняли домовину й понесли її на плечах до могили. Поставили її тимчасово в окремій гробниці, поки мала бути вимурувана гробниця для Франка.

Чи ще хтось має сумнів, що саме Українські Січові Стрільці надали похоронові Івана Франка військовий характер. Це вони поклали на могилі серед сотні вінків, один найбільше почесний, один найдорожчий: вінок дубового листя із чистого срібла.

Поклали вінок бойової слави українському поетові…

Серед десяток промов одним із найкоротших слів прощання було слово сотника Зенона Носковського. Слово, що прозвучало немов військовий приказ:

“Жалобна Громадо!

Моїми устами прощають востаннє невтомного учителя-пророка і великого вождя каменярів долі та щастя народу його духовні діти – Українські Січові Стрільці, виховані та викормлені його думками й ідеями, пройняті до глибини душі його животворними словами. Пішли ми в бій сповняти дослівно та найточніше його заповіт, – пішли ми зі зброєю в руках ламати ворожу скелю, щоб промостити шлях народньому щастю.

Хоч ворожа хуртовина налягла на цілу нашу землю та не одному з давних каменярів вирвала знаряддя з рук, хоч ворожа скеля придушила наше народне життя, а чорне гайвороння підняло крик своєї перемоги, хоч сумніви важкою хмарою залягли не одне українське серце, душа Українського Січового Війська, вирізьблена і сталена великим словом нашого мистця й духовного вождя, ні на хвилину не попала в зневіру. Чи то в чужій стороні, чи серед снігів і морозів у карпатські ночі, чи серед граду куль, трупів і крові, коли пекучий біль не раз томив тіло, – ми не зневірювалися, наші серця кріпилися надією, що наш труд не згине безслідно, що гранітна ворожа скеля подається від наших ударів. Серед найбільшого труду та втоми чули ми його віщі слова: “Ми зітремо скелю!”.

Прощаємо тебе наш великий Провіднику, – віримо, що Твій дух і далі буде з нами серед великої праці, важкого труду, який жде нас далі й тут складаємо обітницю, що не станемо в дорозі, поки не зломимо скелі, не роздробимо граніту та не зрівняємо шляху правді!”

Треба згадати, що серед найтрудніших умовин воєнної і недосконалої в такому часі комунікації, наспіли на час численні телеграми і вислови співчуття від військових частин УСС, а теж і з таборів воєннополонених, де перебували українці-вояки царської російської армії. /588/

К о в е л ь. 31 травня 1916 p. “Волинська земля, що святкує першу весну кращого та свобіднішого життя, з глибокою пошаною віддає свій поклін пам’яті найбільшого каменяра українського відродження. За волинські станиці: Дмитро Вітовський, сотник Українського Січового Війська.”

Українські Січові Стрільці, що перебували в тому часі на фронті, повідомлені командою збірної станиці у Львові про смерть Івана Франка, переслали команді таку депешу: “Глибоко тронутий вістю про смерть нашого дорогого поета й творця, який у наших серцях збудив величні й безсмертні ідеали та одушевив нас до боротьби за святі ідеали, пересилає перший полк Українських Січових Стрільців, у вірнім відданню та найбільшій вдячності для незабутнього мистця, найщиріше та найглибше співчуття…”

В е ц л я р . “Глибоко зворушені, пересилаємо вислови найщирішої подяки і найвищої почести для пам’яті великого покійника. Український просвітній Відділ Союзу Визволення України у Вецлярі.”

Візенбурґ. “Співчуваємо з горем цілої України та долучуємо над могилою геніяльного сина галицької України наш щирий жаль до загального смутку. – Полонені офіцери.”

Г о л е ш і в. 1 червня 1916. “Родині великого нашого поета Івана Франка – полонені українці:

Сумом оточилися наші серця, журбою наповнилися груди, коли лиш довідались, що наш велетень д-р Іван Франко навіки закрив очі. Клонимось перед його великою домовиною.”

Зальцведель. “Просвітній Відділ та всі українські організації табору в Зальцведель, пригноблені вістю про смерть поета, прилучуються до народньої жалоби та висловлюють родині своє глибоке співчуття.”

Р а ш т а т . “Глибоким сумом сповнила наші серця звістка про смерть того, що виховав нас своєю вольною думкою. Ми втратили вчителя, борця, провідника! Нехай його думки ведуть нас і наш народ до дальшої боротьби за волю, зоря якої засіяла саме над нашим захмареним виднокругом. Просвітна Комісія табору полонених у Раштаті.”

“Національні, культурні й господарські стоваришення українських полонених у Раштаті прилучуються з полону до невимовної жалоби із-за смерти Франка, незабутнього борця за волю і щастя України.”

“Полонені українці-офіцери в Раштаті висловлюють свій /589/ глибокий біль по втраті великого поета, громадянина й виховника що продовж десятиліть вів український народ до волі й культури.”

А далі телеграми й вислови співчуття з Будапешту, Фрайштадту, Хоценю, Відня, Ґмюнду, окружним шляхом теж з Києва і Харкова…

Чи ще хтось має сумнів, що українське військо спонтанно визнало Івана Франка своїм духовним провідником, своїм учителем!

Чи треба ще літературних аналів, або цілих томів наукових розправ?

Чи зможу я коли небудь написати про Франка щось краще, щось більше? Чи зможу дати йому ще якусь глибшу оцінку в аналізі його філософії і віри? Чи треба іще більшої віри, як тієї віри, в ім’я якої українські герої клали своє життя на арені історії?

Чи треба іще більш доказів про одну велику національну віру Івана Франка у священний героїзм української Справи?

Ні, ні, вже ніхто ніколи нічого кращого, нічого глибшого не скаже про Франка, ніяк сказав про нього срібний вінок з дубового листя від Українських Січових Стрільців на його могилі. /590/

Автор Володимир Шаян.

Надзвичайна книга Івана Франка, яку можна замовити тут:

СОТВОРЕННЯ СВІТУ. ІВАН ФРАНКО

Цей твір написаний Іваном Франком наприкінці 1904 року й надрукований ним в «Новім Громадськім Голосі» в першій половині 1905 року дуже обмеженим тиражем – близько 500 примірників. В своїй праці автор насмілився дати критику на загальноприйнятий погляд на давню історію Світу, що опирається на жидівський «Ветхий завіт». У значній частині гебрейських книг Бог подається богом самих тільки жидів; він велить їм без пощади вбивати людей іншої національності і дуже гостро застерігає їх, щоб не піддавалися богам всіх інших народів. Вчитуючись пильно в ті «святі» жидівські книги, люди побачили далі між ними численні суперечності. В одній книзі про якусь річ говориться так, а в другій про ту саму річ – інакше. Де ж, власне, та Богом об’явлена правда? Поява книжечки викликала в суспільстві велике сум’яття. Попи загули, як гніздо шершнів, а старші наші «інтелігенти» вважали за відповідне дотримуватися гробової мовчанки щодо «страшної» книжечки – й за всяку ціну не пустити її в руки гімназійної молоді. Вкінці ж – попи дійшли до «спасенної» здогадки збутися «ворога» за одним махом: «тихесенько, без гомону» вони викупили весь невеликий наклад надрукованих примірників – й спалили їх… А на захист болюче покривдженого письменника ніхто не відважився підняти голос.  Уцілів єдиний примірник, який Іван Франко передав як подарунок професору Сушку. Дякуючи цьому подарунку маємо щастя прочитати цю унікальну працю.

Книги Володимира Шаяна, які можуть Вас зацікавити:

ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ. ВОЛОДИМИР ШАЯН

«ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ» — фундаментальна праця видатного українського вченого-санскритолога й філософа Володимира Шаяна (1908—1974) — засновника Ордена Лицарів Бога-Соиця (у діаспорі) та одного з лідерів Руху за відродження української рідної національної віри.
До книги ввійшли найважливіші статті, дослідження, наукові розвідки, медитації з питань давньоукраїнської міфології, яку Шаян аналізує й трактує в тісному зв’язку з давньоукраїнською історією, філософією та ментальністю. Зокрема, подається ґрунтовний науковий аналіз «Велесової книги»; філософічне й історичне осмислення образів Перуна, Сварога, Дажбога, Світовида, Триглава та інших Богів стародавньої української віри; досліджує автор і постать царя Дарія як орія, тобто — стародавнього українця; в контексті народного предковічного світогляду розглядається творчість Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та Лесі Українки. Науковим відкриттям є етимологічне дослідження Шаяна «Дунай, Дніпро і Дністер».
Книга «Віра предків наших» є формою пізнання великого і прекрасного духовного світу давніх українців, пізнання творчого генія українського народу, що його упродовж віків і тисячоліть намагалися знищити вороги української національної духовності й самобутності. Книга «Віра предків наших» вперше видана 1987 року в Канаді (891 сторінка) й відіграє важливу роль в популяризації й утвердженні язичництва, рідної української національної віри.

«ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ» — фундаментальна праця видатного українського вченого-санскритолога й філософа Володимира Шаяна (1908—1974) — засновника Ордена Лицарів Бога-Соиця (у діаспорі) та одного з лідерів Руху за відродження української рідної національної віри

ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ. ВОЛОДИМИР ШАЯН – ТОМ II

«ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ» — фундаментальна праця видатного українського вченого-санскритолога й філософа Володимира Шаяна (1908—1974) — засновника Ордена Лицарів Бога-Сонця (у діаспорі) та одного з лідерів Руху за відродження української рідної національної віри. До книги ввійшли найважливіші статті, дослідження, наукові розвідки, медитації з питань давньоукраїнської міфології, яку Шаян аналізує й трактує в тісному зв’язку з давньоукраїнською історією, філософією та ментальністю. 

Книга «Віра предків наших» є формою пізнання великого і прекрасного духовного світу давніх українців, пізнання творчого генія українського народу, що його упродовж віків і тисячоліть намагалися знищити вороги української національної духовності й самобутності. Книга «Віра предків наших» вперше видана 1987 року в Канаді й відіграє важливу роль в популяризації й утвердженні язичництва, рідної української національної віри

ГРЕГІТ. ЗБІРКА РАННІХ ТВОРІВ. ВОЛОДИМИР ШАЯН.

Ця збірка містить невідомі широкому загалу ранні твори Володимира Шаяна — українського філософа, санскритолога,  релігієзнавця,  психолога і педагога, поета, прозаїка, перекладача, громадського діяча, основоположника Відродження Рідної віри українців, Віри Предків, одного з перших дослідників  “Велесової книги”, професора.

Володимир Шаян по праву визнаний засновником української етнофілософії, що ґрунтується на українському автентичному світогляді, позбавленому іноземних світоглядних і духовних надбудов. Запропонував ідею етнорелігійного ренесансу — відродження рідної релігії в Україні та інших європейських країнах.