Частина 1.
Іван Франко і митрополит Шептицький.
Дуже багато українців, особливо тих, які мають відношення до уніатства, вважають, що граф і митрополит АндрЕй Шептицький робив якісь корисні справи для українства. Чи насправді це так? В цьому матеріалі використані документи, які висвітлюють справжню діяльність українофоба, ненависника всього українського, національного і патріотичного , підлого і хитрого єзуїта, неукраїнця АндрЕя Шептицького.
Епізод 1.
Франкознавцям добре відомий факт, описаний у спогадах Анни Франко-Ключко (дочки Івана Франка) про те, що митрополит Андрей Шептицький в 1917 році у Києві на її прохання відправив панахиду за Іваном Франком.
Ось уривок із спогадів Анни Франко-Ключко, яка абсолютно не розуміла світогляду свого батька, який все життя поборював християнство, вбачаючи в ньому усе саме темне, ненависне і зле для українців. Додуматись тільки, людину, яка не була світоглядно юдохристиянином взагалі і католиком зокрема, задовго після смерті відспівувати його лютими ворогами! Звісно, підлі уніати не могли не використати таку нагоду, щоб пропагувати уніатство серед патріотично налаштованих українців.
«Іван Франко і його родина»:
«Третя і остання зустріч [з митрополитом Андреєм Шептицьким. – І. М.] була в Києві в 1917 році, в першу річницю смерти мого тата Митрополит, звільнений російською владою з заслання, приїхав до Києва і тут задержався, вичікуючи дозволу повернутися до Львова. У мене з’явилося бажання, щоб ніхто інший, а Митрополит відправив панахиду по татові, і з тим бажанням я пішла до нього. Мене стрінув о. Мих. Цегельський у скромно лаштованій вітальній кімнаті. Почувши з чим прийшла, він заявив мені: це річ немислима, тато вмер без Бога, і Митрополит напевно відмовиться. На ці його слова – з сусідньої кімнати вийшов сам Митрополит і, звертаючись до о. Цегельського, заявив: «Ви помиляєтеся, отче, тим більше за таких людей ми повинні молитися». Потім звернувся до мене, привітався і дав свою згоду. Панахида відбулася в католицькім костелі. Церква була вщерть виповнена народом, по панахиді Митрополит промовив, згадуючи тата в словах піднесених і зворушливих. Та неприємний інцидент трапився ще цього ж дня. Володимир Антонович, не поінформувавшися вперед, помістив у соціялістичнім часописі статтю, у якій накидався на Митрополита, мовляв, він надужив ім’я Івана Франка, щоб вести пропаганду католицизму на Україні. Ця брехлива стаття до глибини душі обурила мене і я зараз же післала до газети спростування, але факт нетакту й образи залишився». (Анна Франко-Ключко «Іван Франко і його родина», Торонто, 1956, с. 17)
Впадає в око одна помилка – відомий історик Володимир Антонович не міг написати такої статті з цілком об’єктивних причини – на момент цих подій, а саме травня 1917 року, вже минуло 9 років, як Володимир Боніфатійович пішов з життя. Насправді, автором статті був Дмитро Антонович, син Володимира Антоновича але для окатоличеної християнської фанатички не вистачило здорового глузду, щоб розібратися в ситуації. Ось стаття, про яку з обуренням згадує в своїх спогадах ця пані. Ось текст статті під назвою «Непристойна комедія»:
«Поки митрополит граф Шептицький був під арештом царського правительства, ми соціаль-демократи проти того протестували, бо ми прінціпіально проти насильства навіть над ворогами нашими. Ми певні своїх сил, і з ворогами ідейними потрапимо боротися, користуючися нашою могутньою зброєю – свободою слова, друку і зборів. Що митрополит Шептицький, цей вихованець єзуїтів, як тільки вирветься на свободу, зараз-же поведе свою ксьондзівську агітацію, вживаючи всіх засобів отців і учителів єзуїтів, в тому ми те-ж певні.
Таким єзуїтським вчинкам являється його комедія у старому польському костьолі з приводу роковин смерти Франка. Всі громадяне, для яких відоме імя Франка, добре знають, що своє життя Франко віддав на боротьбу з темрявою, як він її розумів. Всі знають, що головними слугами темряви Франко вважав попів, єзуїтів, і християнську религію. Франко, як учений, був борцем за побіду науки над религією. Франко як політичний діяч, всю свою енергію направляв проти попів і церкви.
Ми розуміємо, що попи за життя ненавиділи Франка, вели проти нього інтриги і робили всякі пакости. Але Франко умер. Чи-ж не вимагала-би проста чесність, щоб над трупом улюбленого багатьма громадянами громадського діяча вороги трохи помовчали, не пятнали-би небіжчика виставкою прощення, любови і лицемірря? Ні, такого такту у гр. Шептицького забракло.
Він збірає всіх уніяцьких попів і сьогодні демонструє у костьолі католицьке уміння скрізь пролізти. Розуміється така, мягко кажучи, безтактовність обертається проти самих попів. І Шептицький своїм виступом більше від своєї справи одверне, ніж до неї приверне. В тому змислі безтактовностям ворогів можна радіти; але зараз ми не радіємо, бо надто неприємно, що свою брудну, недостойну комедію граф Шептицький справляє над памяттю Франка, могила якого ще така свіжа. Це зоставляє слід тільки вчинку негарного, непристойного…»
Стаття Д. Антоновича “Непристойна комедія” у “Робітничій газеті” (1917. Ч. 32)
Епізод 2.
В 1926 році, мало відбутися чергове вшанування пам’яті великого українського Пророка Івана Франка. І знов не обійшлося без оскаженілих католицьких попів і звісно ж, АндрЕя Шептицького. Публікуємо два листи, один єпископа Костянтина Богачевського до Шептицького і відповідь митрополита.
ЛИСТУВАННЯ АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО З КОНСТАНТИНОМ БОГАЧЕВСЬКИМ
Філядельфія, дня 16 падолиста 1926 р.
До Їх Ексцеленції Митрополита Андрея Шептицького у Львові
ВАША ЕКСЦЕЛЕНЦІЄ!
Найсердечніше дякуючи за ласкаву відповідь у справі напряму «Ниви», — чуюся прямо приневолений ходом подій звернутися до Вашої Ексцеленції з подібною справою ще більшої ваги, чи, радше, ще більш пекучою.
Та справа — се т[ак] зв[аний] «культ» покійного Івана Франка. За прикладом наших львівських світських товариств оповістило той «культ» і тутейше «Об’єднанє», котре вже кілька літ намагається розбити тут католицьку церкву і робить се під позором добра церкви. Хоч, як Вашій Ексцеленції відомо, всі католицькі церкви стоять тут виключно на добровільній жертвенности народа, відважився я в ім’я засад нашої св[ятої] Церкви виступити проти ширення «культу» атеїста (тобто Івана Франка! Примітка редакції) в народі нашім. Руководило мною щодо тактики, розуміється, не бажаннє боротьби з частиною безвірної інтеліґенції, котра нарочно розбиває церкву католицьку, — тільки звичайна запопадливість на будуче. Бо коли допустити без спротиву «культ атеїста», то нема ніякої змоги не допустити роздавання й поширювання в народі його атеїстичних творів та насміхів з нашої св[ятої] Церкви і навіть з віри в Бога. Вправді, пасивність хвилево могла принести «мир», але на будуче відбилася б жорстоко на долі церкви і моралі народу, як усяке зломанє церковних засад. Таким чином зважився я в оборону Церкви перед вношенєм в неї «культу» Франка. При божій помочи і при праці одиниць удалося з трудом переломити опінію про ниму потребу того «культу». Одначе значна часть народа і навіть частинка духовенства далася безвірним елементом ужити до ширеня культу атеїста, і то в церквах. Знайшлися і такі священики, а між ними і бувший адміністратор дієцезії, котрі виголосили навіть проповіди в церквах про потребу ширеня «культу» Франка. Се ще скріпило страшну вічеву нагінку на здисципліновану й вірну церковним засадам більшість духовенства і на мене як Єпископа.
З прикростію, але з повною одвертістю подаю до відома Вашій Ексцеленції, що головним аргументом безбожників у їх розвальній агітації єсть ось що: «Чому ж Митрополит Шептицький, в котрого Дієцезії помер і похоронений Франко, не виступає проти “культу” того “генія”? Видно ясно, що Митрополит признає рацію нам, а не тим, котрі противляться ширеню того “культу”».
На той аргумент дійсно трудно відповісти і то тим більше, що в Дієцезії Вашої Ексцеленції священики брали чинну участь у святкованню Франка та його «культі», а преса приносить сюди описи їх участи, з іменами священиків, котрі тутейша еміграція знає часто й особисто. І все остає без вістий про які-небудь заходи львівського Ординаріяту в ціли припиненя участи Священства в тім «культі».
Що моя Дієцезія відчуває удари безбожної агітації сильнійше, ніж Дієцезії краєві, се річ природна із-за матеріяльного незабезпечення значної части будинків церковних та духовенства. Агітація «Свободи» й «Об’єднанє» і проти мене як Єпископа й особисто на тлі сего «культу» має, розуміється, підклад матеріяльний з тих, що її ведуть. Одначе загал слабо орієнтується в цілях тих агітаторів і значна часть народа стає по їх стороні, а проти церкви. Через те поносимо значні кошти. «Свобода» одверто накликує, щоб народ не давав «ні цента» на цілі Дієцезії. І се має свої наслідки. Жертвенність у церквах паде, навіть жертви на сиріт упали до половини, а на Семинар Духовний, на котрий ми сподівалися зібрати значну суму, жертви леде-ледви пливуть.
І все те нехай буде оправданєм моїм отсего кроку, яким я звертаюся до Вашої Ексцеленції з просьбою видати Духовенству заборону участи в «культі» Франка у Дієцезії Вашої Ексцеленції. Ще лучше поділало б тут збірне зарядженє краєвого Єпископату, але се оставляю під увагу Вашої Ексцеленції.
Прошу дуже, не взяти мені за зле, що я вже вдруге звертаюся в публічній справі до Вашої Ексцеленції і, може, ще прийдеться звертатися з подібними справами. Спонукує мене до себе поруч принципяльного ставлення справи також страх за будучність того народу, котрого мораль і спасення повірене моїй опіці, бо ясна річ, що коли згадані агітатори ослаблять повагу церкви, то велика часть народу нашого здеморалізується і попаде у всякі пороки, які опозорять ім’я його в сій другій батьківщині, котра нас гостинно приняла на своїй землі. Для скріплення просьби додам, що нема потреби боятися публичної опінії в справі згаданої заборони, бо навіть дуже ліві органи преси признають рацію принципяльному становищу Єпископату в боротьбі проти «культу» Франка.
З глибокою пошаною
Слуга в Христі Константин Богачевський
Центральний державний історичний архів України у Львові. Ф.401, оп.1, спр.49. Рукопис. Автограф.
І що ж відповів Шептицький? Обурився, що нікчемний єпископ більше дбає про гроші для церкви, ніж про пам’ять великого українця? Ні, насправді єзуїт Шептицький, який грав роль шанувальника творчості Івана Франка хитріший, він розуміє, що авторитет Каменяра в українців величезний і тому, поділяючи насправді думку свого колеги -уніата, щодо ворожості творчості Івана Франка католицизму, закликає прямо не протистояти вшануванню Івана Франка, але всіляко замовчувати антихристиянський світогляд українського Генія, разом з тим начебто підігрувати патріотично налаштованим українцям, акцентуючи увагу лише на національному патріотизмі Івана Франка.
Ось відповідь АндрЕя Шептицького, яка відкриває завісу справжнього, ворожого , дицемірного і підлого митрополита:
Львів [24 грудня] 1926
До Преосвященного єп. Константина Богачевського в Філядельфії
ВАШЕ ПРЕОСВЯЩЕНСТВО!
Відповідаючи на Ваше письмо з дня 16.ХІ. с.р., передовсім дякую за щирість, з якою до мене відноситеся.
Щодо самої справи, то вона — бодай, на мою думку, — не проста і не легка. В’яжеться з нею богато додаткових заходів, які заважують при остаточній децизії: як нам, єпископам, поставитися до неї. Однак у Вас життєві обставини дещо инакші, як тут у нас: отже й додаткові згляди на справу «культу Франка» у Вас будуть в дечім инакші. Тому я і не берусь судити про Ваші зарядження відносно сеї справи. Ви там на місци, і ліпше можемо оцінити ситуацію і зарадчі середники. Хочу пояснити тільки мою власну тактику супроти «культу Франка».
Якби І.Франко був того роду письменником, щоб атеїзм, матеріялізм і раціоналізм становили би головне поле його творчости, тоді, безумовно, мусіли би ми давно заборонити брати участь у його «культі» не тільки духовенству, але і всім вірним. Бо, шануючи його пам’ять, висказували би вірні признання його безбожному світоглядови і пропагували би той світогляд.
Але в творчости Франка атеїзм і матеріялізм займає тільки незначне спорадичне місце, а головне місце займають посередньо чи безпосередньо національні і патріотичні теми. Ще до того так є, що Франко не був глибоким мислителем, а, радше, енциклопедистом, і ті місця, де він розвиває свій атеїзм і матеріялізм, мають тільки марну силу. Зате національні і патріотичні теми умів він опрацювати сильнійше і вартіснійше, так що солідна критика вже в тій справі на чисту, що Франко остане в будучности пам’ятний лише як поет націоналіст-патріот. Мав я нагоду достаточно переконатися про те, що вірні, піддані моїй юрисдикції, шанують Франка виключно задля його виключности як національного, патріотичного письменника, а не задля його атеїзму і матеріялізму, який світогляд вони відкидають.
Супроти такого стану річи не виджу рації, котра би нас, єпископів, безсумнівно змушувала явно заборонити духовенству брати участь в так званому «культі Франка». Все ж таки лежить на нас невідкличний обов’язок протидіяти атеїзмови і матеріялізмови Франка, як і всюди, з котрої сторони він не приходив би. Але як? Котрий спосіб буде найуспішнійший? Ось тут суть цілої квестії. А її розв’язка залежна тільки від пастирського благорозумія. Там, де нема безсумнівного примусу, треба вибирати те, що ліпше для Церкви.
Стоїть, отже, передо мною дилема: Чи заборонити духовенству брати участь у концертах, академіях і т.п., уряджуваних в честь І.Франка, чи ні? Що буде ліпше для Церкви і для загалу вірних?
З многих думок, які приходили мені на думку, коли я розв’язував отсю проблему, наведу бодай головнійші. Передовсім не виджу рації, коли би видавати таку заборону тільки для духовенства, а не для всіх вірних. Признаваннє й пропагованнє атеїзму є заборонене для всіх вірних силою самих засад віри. Якщо, отже, видається заборону брати участь у «культі Франка» з огляду на атеїзм Франка, то та заборона послідовно повинна би відноситись до всіх вірних. Прецінь світські вірні є куди більше наражені на утрату віри через вплив Франка, як священики. Отже, з того огляду треба би якраз світських вірних більше брати в охорону.
Правда, заборона, віднесена тільки до духовенства, може уходити за демонстрацію Церкви проти атеїзму Франка і проти творення його «культу». Але чи се одинокий і найуспішнійший спосіб, котрим Церква може зазначити становище супроти Франка? Я думаю, що ні ― бодай у обставинах моєї єпархії. Чи тим способом зменшиться шкідливий вплив Франка? Чи перестануть наші вірні устроювати концерти в честь Франка? Чи перестануть читати й видавати його твори? Чи в школах не будуть брати його творів? Чи перестануть по часописах звеличувати?
Певно, що ні! Зате справа, як думаю, взяла би ще гірший оборот для Церкви. Запеклі приклонники Франка стали би при всіх нагодах видвигати якраз його світогляд, ворожий Церкві і нападати на єпархію, духовенство. А що Франка величають широкі маси і практикуючих вірних, то вони внаслідок симпатії тим лекше були би виставлені на шкідливий вплив Франка і на духове відчуженє від Церкви.
Якщо, отже, нема надії на загальне викорінення слави Франка в нашім народі, то ― як думаю ― мудрійше буде придержуватися засади «quieta non movere» (до того часу не рухатись,)
Атеїзм і матеріялізм Франка нині в нас стають «quieta». Не мають вони вже того впливу ні на старших, ні на молодших, який мали давнійше. Нині в нас постають нові психічні (нрзб. ― Я.М.) ― консервативна, яка цінить релігію і церкву, і скрайньо антирелігійна ― большевицька. А та большевицька вчиться не від «гуманіста» Франка, але від комуністів у Росії і на Україні.
На загальне викорінення слави Франка в нашім народі не може бути надій для того, що жиємо в такім віці, коли народи хваляться своєю «аристократією духа» як своєю силою і іспитом зрілости. На жаль, у нас тої «аристократії» ще замало й зрозуміло, що загал нашого народу не може бути перебирчивий та що так величатися Франком.
Якби, отже, заборонити духовенству брати участь в обходах пам’яти, то пішов би з того різький роздор між нашими світськими вірними, а, може, й між духовенством, бо більше число зле толкувало би собі таке зарядження: що наша єпархія ворожа народови, що таке в инших католицьких народів не буває, що тут слідно якусь «чужу» руку і так без кінця.
Виджу з Вашого письма, що таке зарядження принесло для Вашої єпархії немало клопоту і нової журби, а в мене, може, мабуть, було би ще гірше. І якби я боронився, коли би мені, пр[иміром], привели таку анальогію, що польський поет Jan Kasprowicz нічим не був ліпший від Франка під оглядом релігії, а все ж таки по його смерти навіть єзуїтський «Przegląd Powszechne», що виходить у Кракові, оголосив збірку на «Dom literacki im. Jana Kasprowicza». Хоч у Поляків немало славних письменників, і католики в них лекше могли би собі вибирати «великанів», як наш нарід.
Ось з огляду на те все думаю, що заборона, про яку мова, була би не тільки безцільна, але навіть шкідлива для інтересів Церкви. Прошу мені вірити, що мені дуже прикро, що не можу Вам допомогти в Вашій тяжкій ситуації. А все ж не можу в себе робити того, що уважаю за шкідливе й недоцільне, щоби тим Вам стануть в пригоді.
Якби Ви були звернулись до мене ще перед виданням згаданої заборони, то я лекше міг би був Вам піти на руку. А саме: я був би згідний, щоби всі наші єпископи з огляду на пропагуваннє «культу Франка» або спільно, або кождий зокрема видали до духовенства поученнє, що світогляд Франка є ворожий релігії і церкві, і тому нехай би духовенство поучило про те вірних, а при обходах в честь Франка нехай би зважало на се, щоб величати Франка тільки як поета національного і патріота, а не як атеїста, матеріяліста і т.ин.
В довгих літах мойого єпископства набрав я того досвіду, що заборонами взагалі мало можна осягнути. Певнійші і красші успіхи приносить відповідне поученнє, яке впливає на вихованє вірних.
Одначе з огляду на те, щоб наші єпископи заряджались у тій справі кождий на власну думку, я, не беручись критикувати їх заряджень, не уважаю нині за потрібне що-небудь заряджувати в тій справі.
Зрештою, моє духовенство достаточно поучене про атеїзм і матеріялізм Франка, вспоминаючи хоч би лише о послідніх літах, розвідкою о.Костельника «Плюси і мінуси в поезії Франка», яка була випечатана в «Ниві» і вийшла окремою відбиткою. Як мене поінформовано, наклад сеї брошури ще не вичерпаний, і думаю, що вона, якби її поширити між Вашою інтелігенцією, багато помогла би Вам у Вашій боротьбі.
Нехай Бог благословить Вашу працю для Церкви.
З глибокою пошаною.
Центральний державний історичний архів України у Львові. Ф.401, оп.1, спр.49. Рукопис. Автограф.
Відзначення десятої річниці смерті Івана Франка в 1926 р., а також відкриття пам’ятника на могилі письменника в 1933 р., назагал питання культу Івана Франка, цікаво відрефлексовано у франкознавстві, насамперед у ґрунтовних розвідках Мар’яни Комариці та Ігоря Медведя. Тут наведу лише один, як на мене, вражаючий епізод з особистої біографії Франка. У листі до Василя Доманицького від 27 березня 1908 р., І.Франко, перебуваючи в невеличкому містечку Ліпіку в Хорватії, писав йому про те, як він однієї ночі, «лежачи в ліжку, з зажмуреними очима» «в якісь невиясненій для нього «об’яві» «прочитав» статтю невідомого автора, просив його повідомити, «чи така стаття справді появилася в остатніх днях, або появиться незабаром». У цій статті, писав І.Франко В.Доманицькому, «оповідано […], що всі мої писання нічого не варті […], що я ними деморалізую молодіж, що вони на становищі ворогів нашої справи, що я ширю клевети про наших найкращих проводирів і т.д. Інтересно знати, чи така стаття, справді, появилася в остатніх днях або незабаром появиться […], … і на кінці запротестовано також проти ставлення мені пам’ятника і шановання моєї пам’яти як чоловіка зовсім ненормального і ворога руського народу» (Франко І. Лист до Василя Доманицького від 27 березня 1908 р. // ІЛ, ф.3, №1072).
Тоді, у 1908 р., подібної статті про І.Франка не було опубліковано в жодному часописі, але за певний час, як за життя письменника, так і згодом, таки з’явилася низка публікацій, пройнятих негативізмом щодо його постаті. І найдивовижніше, що ці виступи не тільки своїм змістом, ідейним пафосом близькі до тієї міфічної статті, що так стривожила поета в ліпіцькій візії, але навіть суто фразеологічно закиди деяких непримиренних його критиків накладаються на звинувачення, що їх І.Франко «прочитав» в отому тривожному сні. Див: Садовський М. Християнське становище в справі 40-літнього ювілею Ів. Франка (Жовква, 1913), Назарук О. Світогляд Івана Франка: Чи може христіянський нарід приняти і ширити культ його? (Філядельфія, 1926), Лукич В. (Панейко В.). Іван Франко: Кілька спогадів і кілька здогадів його сучасника і співробітника (Філядельфія, 1927). «Над свіжою могилою відбувалося багато такого, що мусило непокоїти Франків дух. Пишуть дуже багато прикрого на адресу цього подвижника-мученика, — писав арх. Сильвестр (Степан Гаєвський), наводячи назви деяких публікацій, як ось: «Як то було зі сповіддю Ів. Франка?», «Криваве відкриття надгробника Іванові Франкові», «Предтеча большевизму. Ів.Франко й українська суспільність на тлі його надгробника», «Не можна мовчати. З приводу крови кого могили Франка», «Де правда? З приводу поширюваного «Ділом» культу Франка», «Що переймають з творів Ів.Франка і за що в нас йому поклін складають», «Чи добре було б у молоді вщіпити культ Франка?», «Вільно чи не вільно? На марґінезі дискусії про безбожництво Франка», «Про богослужіння за душу Івана Франка», «Чи Франко заслужив на надгробник?», «В духовній памороці. З приводу відслонення надгробника Франкові» (Арх. Сильвестр (Гаєвський С.). Ів. Як. Франко. Основні ознаки Франкової творчости (поезія, проза, наука). 2. Спогади про Івана Франка. — Мельборн, 1956. — С.15, 8).
Використані дослідження
Ігоря МЕДВІДЯ
кандидат історичних наук,
заступник директора з наукової роботи
Львівського національного літературно-меморіального
музею Івана Франка.
Книгу, яка беззастережно показує справжній світогляд Івана Франка можна замовити тут:
Передмова до канадського видання “Біблійне оповідання про СТВОРЕННЄ СЬВІТА в світлі науки” Івана Франка (Вінніпеґ, 1918р.): “Поява книжочки викликала серед нашого відсталого суспільства велике порушеннє. Серед попів закипіло, як в гнізді шершнів, а старші наші “інтелігенти” вважали за відповідне заховати про “страшну” книжечку гробову мовчанку – й за всяку ціну не пустити її в руки гімназіяльної молодіжі. Вкінци ж – попи упали на спасенну гадку збутися “ворога” за одним махом – “тихесенько, без гомону” вони викупили усе невеличке число надрукованих примірників – й спалили їх… В обороні болючо покривдженого письменника не відважився ніхто підняти голосу… І се він відчув надзвичайно діймаючо… Зараз після того і попав він в глибоку мелянхолію, яка згодом і розвинулась в страшну і невиліковну недугу.” А може і зжили Його зі світу ті, кому він відкрив очі на ПРАВДУ про брехливість юдохристиянської біблії.
