З більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю
П. Болбочан.
Болбочан Петро народився 5 жовтня 1883 року у с. Гижцях, Хотинського повіту у родині сільського священика. Закінчив Кишинівську духовну семінарію. А далі різко змінив курс життя – замість ряси обрав військовий однострій. Ще юнкером Чугуївської піхотної школи зарекомендував себе свідомим українцем. Так, Петро займався розповсюдженням “Кобзаря” серед учнів, вів “сепаратистські” розмови, за що начальник школи пророкував юнакові: “Шибениця по тобі плаче!” Проте здібного українця не вигнали, навпаки дали можливість закінчити Чугуївське юнкерське училище. А потім Болбочан брав участь у першій світовій, швидко просуваючись службовими сходинками.
Уже влітку 1917-го року 34-річний підполковник Болбочан почав українізовувати свій 5-й армійський корпус. Із 5 тисяч свідомих українців він створив І-й український республіканський полк, але російська більшість підняла бунт, сталася збройна сутичка після чого українців роззброїли. Петро Болбочан разом із побратимами відправився до Києва, де створив боєздатний дисциплінований полк. Це формування одержало ім’я 2-го Запорізького полку. Полковник зумів зібрати навколо себе справжніх героїв і патріотів, а пропагандистом у полку був нащадок наказного гетьмана Павла Полуботка – Микола Міхновський. Болбочан успішно йшов Україною, звільняючи її від чужинців-завойовників. 16 квітня 1918 року його полк разом із легіоном Українських січових стрільців під орудою Василя Вишиваного, загоном Марусі Никифорової звільнили Олександрівськ.
Відомо, що командири полків Запорізького корпусу П. Болбочан і В.Петрів по-дружньому зустрічаючись в Олександрівську, пропонували Вільгельму фон Ґабсбургу об`єднати легіон галицьких Січових стрільців із їхніми частинами для здійснення державного перевороту і просили архикнязя очолити новий уряд України. Та нащадок австро-угорських королів відмовився від такої честі. Наступного дня на майдані Волі відбулося велике свято. Старожилам (особливо жінкам) запам’ятався стрункий красень-полковник, схожий на д’Артаньяна.
Того ж дня Запорізький полк рушив у похід. Уже 18-го квітня бійці полковника Болбочана здобули Мелітополь, 20-го впав Сиваш, 22-го квітня звільнили Джанкой, наступного дня – Бахчисарай, 24-го Сімферополь. Тут до Запорізького полку приєдналися чамбули кримських татар. Люди Залізної дивізії буквально валилися з ніг, але націлилися на Севастополь.
Та жаль, співпали інтереси двох керівних сил: німці хотіли бачити Крим під своїм контролем, а Павло Скоропадський бажав здихатися Петра Болбочана, як конкурента. Так гетьман домігся негайного розформування Запорізького корпусу.
Проте кваліфікований військовий спеціаліст, свідомий українець Петро Болбочан розумів, що тільки єдність українців приведе до державності, тому намагався примирити гетьмана з урядом Петлюри. Восени 1918 року з наказу Директорії Болбочан командував Запорізьким корпусом і всім військом Лівобережної України.
У цей час Симон Петлюра, не бажаючи воювати з більшовиками, наказав Петру Болбочану розпочати мирні переговори з командуванням Червоної армії, на що Болбочан відповів: “З більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю”. Такого Петлюра не міг ні забути, ні простити. Під час перебування у Кременчуці талановитого полководця, улюбленця солдат позбавили посади командувача корпусу й арештували.
Згодом неслухняний полковник відмовився від пропонованих посад і поїхав до Станіславова, де марнував час у кав’ярнях, мучився тим, що Україна воює і потребує професіоналізму.
Коли почався літній наступ армії УНР, Петлюра запропонував Болбочанові поїхати до Італії у справах полонених українців. Полковник розумів безглуздість свого вигнання, але погодився з єдиною умовою: він хотів попрощатися з вояками Запорізького корпусу, який тоді бився під Проскуровом.
Проте, 9 червня з’явився наказ, у якому Болбочана і Гавришка звинуватили у самовільному захопленні влади. Розпочалося нове слідство того, що нібито 6 червня 1919 р. у Проскурові Болбочан зробив спробу стати на чолі корпусу. Болбочан мав змогу втекти від слідства. Але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини. 10 червня 1919 року — Болбочана заарештували без жодного опору. 12 червня 1919 року над ним відбувся військово-польовий суд. Підсудному не дозволили навіть навести на свою користь будь-які виправдання та факти. Петлюра та військовий суд були невблаганні до своїх: вирок – стратити. Даремно до Петлюри зверталися з проханням про помилування Петра Болбочана: дружина члена Центральної Ради історика Миколи Макаренка, отаман Євген Коновалець, інспектор Дерещук, 6-та, 7-ма, 8-ма частини Запорізької дивізії полковника Сальського.
Петра Болбочана закатували перед стратою до божевілля.
28 червня 1919 р. о 22-й годині біля станції Балин на Поділлі відбулася екзекуція. Із півчоти стрільців ніхто не виконав команди: “Вогонь!” Тоді полковник контррозвідки Чоботарьов непритомному Болбочану сам двічі вистрілив у голову і потягнув його до ями.
В’ячеслав Липинський розридався, коли почув про страту військового генія України, Петра Болбочана…
Автор: Ганна Черкаська
Нас можна читати у Твіттері: https://twitter.com/Nwrq6rwLYVxnfJq
Книги, які можна замовити тут:
ІСТОРІЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ. ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ.
Фундаментальна «Історія запорізьких козаків» у трьох томах (СПб, 1892,1895,1897) стала підсумком багаторічної дослідницької роботи вченого, розпочатої іще в студентські роки. Безпосередній намір написати цей твір виник у Яворницького 1889 p., після видання двотомної праці «Запоріжжя у залишках старовини й переказах народу». Для її створення Дмитро Іванович використав такі фундаментальні видання документів як «Архив Юго-Западной России», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Памятники, изданные временной комиссией», власні збірники, численні публікації окремих пам’яток і документів. Велику увагу присвятив історик наративним джерелам, починаючи від Геродота й закінчуючи своїм сучасником, нащадком запорожців Коржем. Особливою пошаною автора користуються літописи й хроніки давньоруські, козацькі, польські. Загалом бібліографія першого тому (першого видання) налічує 170 позицій. Іншим, не менш суттєвим джерелом «Історії запорізьких козаків» були неопу-бліковані документи з російських та українських архівів, бібліотек, приватних зібрань. Широко залучив автор до свого твору й праці своїх попередників — Г. Міллера, С. Соловйова, М. Маркевича, О. Рігельмана, А. Скальковського, П. Куліша, М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича й десятків інших. Велику групу джерел, які використав Д. І. Яворницький, становили матеріальні пам’ятки музейних і приватних колекцій, значний археологічний матеріал, здобутий під час численних експедицій. Величезного значення (особливо це помітно в першому томі) надавав автор фольклорно-етнографічним дослідженням регіону Запоріжжя, вивченню його топографії, топонімії, гідрографії, географії, ботаніки, зоології. Десятки разів обійшов він пішки всі землі Запорізьких вольностей, дослідив усі Січі, кілька разів ламав руки й ноги на порогах, ледь не загинув під час розкопок кургану — і все задля того, щоб відчути й збагнути героїчний дух історії, донести її до читача.
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОЗАЦТВА. ЛИЦАРІ СОНЦЯ. ОЛЕКСАНДР СЕРЕДЮК.
У лицарському поклоні перед портретом українського козака, що експонується в Музеї Історії сільського господарства Волині, шанобливо схилив голову гість з далекої Японії – Шихан Масахіко Танака. Що змусило знаменитого спортсмена (чорний пояс 8-й DAN) стати на коліїю перед образом січовика?
Відповідь на це та ряд інших запитань дає книга. Хто такі козаки? Які їх звичаї і обряди? Яке було їх військове і бойове мистецтво? Йдеться не тільки про виховання й підготовку козака-воїна та відродження його в незалежній Україні, а й особливої касти – характерників. Автор аргументовано доводить, що «козак – не пияк».
Розкриваються утаємничені сторінки козаччини, чого немає у поважних узагальнюючих виданнях з історії України. Книга відрізняється розкутістю думок, оригінальністю поглядів, цікавістю викладу і стане добрим помічником не лише для учнів і студентів, викладачів-істориків, а й для широкого кола читачів, хто забажає «вичавити із себе раба».
Так як з відродженням козацтва – відродиться і Україна
ДІТЯМ ПРО КОЗАКІВ. КАЛЯНДРУК ТАРАС
Тарас Каляндрук розповів про те, чому нову книгу він вирішив писати для дітей: саме їм особливо потрібно знати нашу справжню історію, її захоплюючі й героїчні сторінки. Молодь у наш час дуже потребує хороших прикладів, їй потрібні герої для наслідування. В той же час телебачення, кіно та й віртуальний світ комп’ютерів заповнюють японські ніндзя й самураї, американські ковбої, російські спецназівці. Козаки в цьому морі якось відійшли на задній план. А в них сучасному воїнові є чому повчитися. Адже козаки були чудовими розвідниками-пластунами, блискуче володіли різноманітними бойовими прийомами, мали багатющі традиції і звичаї, втілювали в собі кращі риси нашого народу.Видання розраховане на дітей шкільного віку, батьків та всіх хто цікавиться історією та особливо історією козаків. Найважливішим для козаків в бою було вміння блискавично вирішувати, виходячи з найнесподіваніших ситуацій. А якою ж була культура українського козацтва? Шанувалися військові традиції та звичаї? Та чи існувала спеціальна психофізична підготовка козаків? Книга пропонує відповіді на ці питання та доповнює її цікавою історією про характерників та пластунів.
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЗА ГЕРОДОТОМ
Читач має змогу ознайомитися з неупередженим перекладом «Історії Геродота», в якому виправлені основні неточності та свідомі перекручення фальшивих істориків, і поринути в прадавні часи Скитії, поглянувши на скитів очима очевидця тих подій.
Примітки пояснять старі назви земель, країн, народів, міст і рік. Також в них проведений аналіз походження скитів, їх культури, звичаїв, мови та писемності.
Відкривайте для себе багато нового про коріння українського народу, його славні традиції в землеробстві та військовій справі
ОПИС УКРАЇНИ. ГІЙОМ ЛЕВАССЕР ДЕ БОПЛАН
В книзі відомого мандрівника, архітектора та картографа подано безцінні відомості про тогочасну Україну, що після розпаду Київської Русі потрапила до складу Королівства Польського. Цінність поданого матеріалу значно зростає, коли сприймаєш оповідь очевидця і сучасника, який крім всього іншого був іноземцем, не зацікавленим у викривленні реалій того часу. Також важливим аргументом на користь поданого матеріалу є час написання (1648р.) і дата першої публікації книги (1652р.) т-до 1716 року, що знаменував собою час тотальної фальсифікації Московією минулого Русі.
