ПРОСТИ, “ЕКСТРЕМІСТЕ”.

Ця подія, яка наробила колись багато галасу, майже забута. Але її варто згадати, бо в Україні накопичується критична маса покидьків, непокараного зла і нелюдів при владі. Безкарно живуть ті, що наробили багато зла Україні, починаючи від Кравчука, який обеззброїв і почав тотальний грабунок країни. Непокаране зло породжує нове, ще більше зло. Якщо не діють закони, то справедливість має стати законом. Українських політичних партій нема, національні лідери відсутні. Готуймося, українці,інакше зникнемо як народ! Розум і зброя врятують Україну!

Ця історія відбулась на початку 90-х років 20 століття, але дуже схожа на події сьогоднішніх днів. Комуністична влада і їх прислужники намагалися будь-якими методами не допустити незалежності України. Тут описана одна з ситуацій, коли створивши провокацію, влада вирішила добряче побити силами ОМОНу українських активістів біля Верховної Ради. Але, коли пси режиму почали бити людей, один з активістів, Віктор Панджакідзе ,заліз на бензовоз і заявив, що якщо вакханалія не припиниться, він зірве бензовоза разом з ОМОНом та Верховною Радою. Таким чином , ризикуючи життям, яке могло закінчитися і від кулі снайпера, Віктор припинив побиття людей.

Сьогодні ситуація мало змінилася, бо всі злочинці, починаючи з комуністичних часів залишаються безкарними, починаючи від Кравчука, який обеззброїв і пограбував Україну, і закінчуючи ЗЕленим клоуном, який дійшов до того, що топче ногами Прапор України. Невже серед українців нема камікадзе? Майже 30 років йде безперервне знущання неукраїнської влади над нашим народом, вбивства, грабунок, корупція, беззаконня, а покараних нема, за виключенням хіба що недолюдка Бузини. 8000 добровольців сидять у тюрмах, ще 20000 кримінальних справ порушено проти людей, які захищали Україну, невже і воїни у нас перетворилися на бидло і не можуть захистити своїх побратимів? Чому не прийде кілька батальйонів під Верховну Раду, адміністрацію президента з чіткими вимогами, негайно звільнити всіх політв’язнів режиму? Чому не відмінений зловісний закон про продаж землі? Чому живі і здорові злодюги і мародери, які грабують державу, чому кацапи і жиди в органах влади керують Україною? Де наші національні лідери? Не танці на Майдані, не лозунги, а радикальне очищення від смердючого, нелюдського, нацменського сміття України має стати пріорітетом справедливих і сильних українців!

Досить спати, українці! Пора прокидатися і наводити лад у власній країні!

(Від редакції)

Шеренги каштанів уздовж Хрещатика вже готуються запалити свої ритуальні свічки. Дрібно скроплена набризком першої зелені, весело зустрічає дніпровські пароплави Володимирська гірка. Це означає, що в українську столицю увійшла весна…
У розпал цього розкішного бенкету, який щорічно влаштовує нам природа, політичний Київ розкурює гіркий фиміан торішньої оселі. Від буйних фантазій кримінальної діви Жирної пухне слідча “справа” голодуючих студентів; ще не відомо, чи “дотягне” вона коли-небудь до суду, а нетерплячкою ошпарені писаки з республіканських компартійних видань, дорвавшись до неї, натхненно тиражують побрехеньки олігорфренічки. Після повторного арешту Степана Хмари у Донецьку в групи воістину невтомних київських слідчих знову з’явилася свіжа робота: у пожежному порядку писати черговий том епопеї, яка незабаром обіцяє розродитися не менш грандіозним судилищем.
Це – щодо “справ”, які давно вже у всіх на слуху. Схоже на те, однак, що столична Феміда грунтовно взялася “засудити” минулорічну київську осінь. Восьмого квітня, на другий день Великодніх свят, Печерський районний суд м. Києва розпочав слухання у ще одній справі з так званої “осінньої серії”. На лаву підсудних сів “екстреміст” з бензовоза. Так, того самого, з Івано-Франківськими номерами, що у сумної пам’яті день 2 жовтня несподівано для всіх, опинився неподалік приміщення Верховної Ради України…
Відзнята на відеоплівку історія із злощасним бензовозом облетіла всю республіку. В пам’ять врізались кадри – велике скупчення люду і автотранспорту, страдницька постать народного депутата України Володимира Яворівського і його рефреном лунаючи заклинання: “Заберіть бензовоз! Я благаю вас: заберіть бензовоз…” . Хтось пристрасно жестикулював на цистерні, але слова незнайомця, минаючи мікрофон, тонули у вуличному гулі…
Ярлики ’’цинічного хулігана” і “екстреміста” повісять на нього дещо пізніше. Тоді ж на запитання заступника міністра внутрішніх справ республіки Недригайла: “Хто ти такий?! “- він з нетипового для правопорушника”
відвертістю пред’явив паспорт на ім’я Віктора Олексійовича Панджакідзе, 1961 року народження, жителя села Яблунівки Макарівського району Київської області.
Дивно, на перший погляд: не українець, навіть не слов’янин, добровільно рветься в епіцентр начебто, чужих для нього справ, в найнебезпечніше місце, найгарячішу точку…До того ж, як виявилось,не в перше. Ледь зачувши тривожний дзвін Чорнобиля, приїхав в Україну, брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Пізніше, одружившись з українкою, пустивши коріння в наддніпрянську землю, він не обмежився тихим сімейним щастям: з головою поринув у громадську роботу, яка гарантувала йому неспокійне, тривожне життя. Одержимого грузина люди обрали головою Макарівського районного об’єднання ’’Народний Рух”, заступником голови правління районного добровільного товариства “Союз Чорнобиль”.
У районі розташованому в безпосередній близькості від зони лиха, де чимало сіл складається виключно з “атомних” переселенців, спекулювати на болючій темі Чорнобиля й утримувати при цьому високий авторитет неможливо. Люди безпомилково розрізняють тут справжню турботу про себе від показних потуг. І коли місцевий райком компартії обрав другий варіант чорнобильської “політики” й почав відверто “організовувати” перешкоди у благородній діяльності “Союзу”, мешканці району своє ставлення до “авангардної сили” виявили цілком однозначно. Мітингували, пікетували районну Раду, сім днів голодували, але першого секретаря РК КПУ Віталія Кострому з крісла голови райради випхали. Не знаю, в які слова обгорнули власне рішення депутати Ради, а макарівці свою вимогу сформулювали так, що й Пол Пот скривився б: “за проведення політики геноциду проти власного народу…” І, для порівняння, приклад протилежного ставлення: незважаючи на те, що обкладений розмаїтими звинуваченнями Панджакідзе уже знаходився під слідством у Лук’янівській в’язниці, на нових виборах керівництва “Союзу Чорнобиль” 90 відсотків членів цієї організації (а це близько 500 чоловік) виявили йому повне довір’я, залишивши за ним посаду заступника голови правління. Потім, підкреслимо, що”Чорнобиль”- організація не політична й у своїх рядах об’єднує прихильників різних переконань і партій.
Панджакідзе -“чорнобилець” і активіст відповідного товариства. Панджакідзе – рухівенць, Панджакідзе – голодуючий біля приміщення районної ради, Панджакідзе …сприяє відкриттю першого в Київській області храму УАПЦ.
Його енергії, мабуть, вистачило б на всіх обивателів України. Але ні їм, ні тим більше, місцевим райкомівцям, вона не потрібна: першим – заважає дрімати, другим – свідомо чи мимовільно – руйнує партійний “храм”. Без будь-якої особливої пропаганди і зовнішнього тиску його покидають люди, яким важко закинути політичну нестійкість чи нерозбірливість: колишній редактор районної газети, комуніст з сорокарічним стажем Володимир Вірченко, майор міліції Гулак, колишній член райкому партії Геннадій Здольник, директори шкіл, працівники заводу випробувального устаткування…Чи не тому там так запопадливо вхопилися за прецедент “екстремізму” Панджакідзе, що аж старший слідчий київського УВС Володимир Шевченко в хвилину одкровення поскаржився голові макарівського “Союзу Чорнобиль” Іванові Терновому: “Та ваші партійні органи, наші органи вже замучили телефонними дзвінками!”. Правда, зараз “партнери” дружно спростовують це, але…
Але факт залишається фактом:
“кримінал” у діях Віктора Феміда помітила лише через чотири місяці після жовтневих подій біля Верховної Ради . 5 лютого приїхав у район вже згаданий нами слідчий Шевченко й забрав Панджакідзе до Києва – начебто для подання свідчень. Стривоженого Івана Тернового заспокоїв: “Беремо тільки на бесіду – ввечері він повернеться…” Однак Терновий тривожився не дарма: Панджакідзе не повернувся, напередодні виписана на його ім’я довіреність на отримання путівок у санаторії для дітей чорнобильців – “згоріла”. Дружина Віктора – з грудною дитиною на руках залишилась удома без будь-яких засобів для існування. А слідчий Шевченко знизуючи плечима, кивав на іншого Шевченка: “Хіба я винен, що прокурор підписав ордер на арешт?..”
Керуючись здоровим глуздом це риторичне запитання слід би було поставити з голови на ноги.
Справді: чи міг за даних обставин не стати “екстремістом” Віктор Панджакідзе, до речі, свідок кривавих подій 9 квітня 1989 року у Тбілісі? Чи міг би він, довідавшись про те, яким чином збирається “забезпечувати нормальну роботу” на благо народу парламентське”большинство” спокійно проїхати повз місце побоїща? Життя проживи…а не збагнеш, бити народ омонівськими кийками і кирзаками, або ліпше працювалося у парламенті задля того ж таки народу, – норма, захищати людей, відвертати від них біду – кримінальний злочин, “цинічне хуліганство” і “екстремізм”.
Зрештою, відкриємо словник та поцікавмося, що означає те паскудне “імпортне слово”. “Екстремізм – схильність до крайніх поглядів і дій (переважно в політиці) екстреміст – прихильник екстремізму”. Однак Панджакідзе не мав змоги ні до чого “схилятися” чи “прихилятися” :весь ліміт часу використали інші “ратифікувавши” власне рішення – вивести озброєних дегенератів проти беззахисних людей.
Що міг зробити Панджакідзе? Перше, що прийшло в голову: вилізти на бензовоз, який для дозаправки супроводжував Івано-Франківську колону з семи “Ікарусів”, і пригрозити омонівцям, що підірве цистерну, якщо вони зважаться на побиття людей. Так і вчинив, створивши “прецедент”, чим дуже засмутив фальшивих естетів по різні боки барикад…
Звичайно ж, вирішувати будь-які проблеми при посередництві бензовоза – не вихід. Інший на місці Панджакідзе, можливо, знайшов би більш привабливий спосіб. Але сталося те, що сталося: його судять. Судять…за слова, бо далі них у своєму “екстремізмі Панджакідзе не пішов”.
Та й не міг піти: бензину в бензовозі не було – “Ікаруси” живляться соляркою, яка за жодних обставин не вибухає. Горить – так, але й горіти було нічому: на той час “Ікаруси” вже випорожнили цистерну. А на додаток, виявляється, Панджакідзе навіть не мав чим запалити те “ніщо”: ні тобі сірників, ні запальнички – лише гаряче серце у грудях та диктофон у руках, що сумлінно записував фатальні слова свого власника. Він не встиг подумати, хто і як потрактує його вчинок. І чи буде взагалі те “пізніше”: адже, цілком ймовірно, його могла зняти з бензовозу снайперська куля. Добровільний заложник обставин, він боровся з ними, як міг. І переміг: тбіліський “дубль” у Києві не вдався…
Годі було сподіватися, що за це Панджакідзе отримає хоча б велике “спасибі”. Але отримав більше: кімнату в приміщенні, побудовану у формі літері”Є” (“Єкатерина”). Так увічнив свої почуття до цариці її фаворит граф Потьомкін. Тюрма як символ любові? Дико. Інші часи, інша імперія, інші вельможі, інші наглядачі… а “любов”, будь вона проклята – все та ж…
…Два Шевченки, два чоловіки зі святим для кожного українця прізвищем, підготували “справу”. Судить суд: “ім’ям Української Радянської Соціалістичної Республіки”, а отже, й ім’ям тих, не побитих 2 жовтня. Народний депутат України і чорнобильський подвижник (“я вас благаю…”) цнотливо турбуючись про чистоту власної репутації, через дружину передає телефонні відмови свідчити на суді.
І це тоді, коли навіть деякі омонівці дають об’єктивні свідчення.
Прости, “екстремісте”
Володимир МЕЛЬНИК (“За вільну Україну” 26 квітня 1991 року)

Післямова редакції.

Віктор Панджакідзе отримав на суді умовний термін, без позбавлення волі. По іншому бути не могло-сам перший секретар компартії, С. Гуренко телефонував суддям і вимагав тривалого терміну ув’язнення. Віктор залишився на свободі, дякуючи людям, які зібралися на його підтримку, яких привіз Борис Голодюк, депутат Івано-Франківської обласної ради, адвокату Анатолію Хаперському, голові Печерської колегії адвокатів, порядному судді і прокурору, рідній сестрі геніальної Белли Руденко.

Руслан Морозовський – український поет рідновір, лауреат премії “Святослава Хороброго”

УКРАЇНА — НЕ КИТАЙ

Налітайте, яничари,
Кровопивці — налітай, —
Вам ні помсти в нас, ні кари
Україна — не Китай.

В нас від курячого грипу
Ще не гинули півні.
Тут застрелять саме Кирпу,
Рабіновіча — ні-ні.

Шле він золото задурно
В Ізраїль, а не в Нацбанк.
Революція культурна
Не бере його за карк.

Не дістала бандократа
Ані бомба, ні аркан.
Нацменшині — комбінати.
Українця — на майдан.

Там улюблений месія.
Там компанія “Пора”.
Україна — не Росія,
Ходорковських не кара.

В нас вершителі комуни
Не страждають від отрут,
Українці — не румуни,
Чаушескам кльово тут.

Ми лужковим шлем привіти
І кобзонам раді в нас,
Бо хохли — не московити
І, тим більше, не Кавказ.

Хоч тепер ми вже не сірі, —
Помаранчеві, однак,
Від руки Ігал Аміра
Не загине в нас Іцхак.

Кровним помстам та вендетам
Ми відбутись не дамо
І злодюгам-президентам
Всі злодійства простимо.

Це якась нехай Корея
Судить владу за грабіж.
Ми не ті. В нас Меч Арея
Перекутий на леміш.

Хоч ми скити та сармати, —
Лють відсутня в нас на гнів.
Не які-небудь ми Штати,
Щоб стріляти Кеннедів.

Чим душа у нас гріховна,
Хай підкаже ерудит, —
Наших дів Європа повна, —
Та чи є між них Юдит.

Влаштувати шахер-махер
І земельний лохотрон
Пропонує нам Пасхавер
Під егідою ООН.

Ні меча, ні карабіна
Не боїться шантрапа.
Бо нема в нас хунвейбіна,
Ні ганебного стовпа.