“ЗАПОВІТ МОВЧАННЯ”

  ПАМ’ЯТІ  ПРЕДКІВ  ПОСВЯЧУЄТЬСЯ…

“ЗАПОВІТ  МОВЧАННЯ”

  В поемі наведені маловідомі сторінки древньої історії українського народу
з посиланнями на античні першоджерела та друковані твори відомих фахівців історії,
щоб нагадати свідчення найстародавнішої в світі української релігії, історії, культури,
що звеличували Україну за всіх часів.. 

Д Е Р Е В О     Ж И Т Т Я

Із мороку тисячоліття
В провісній повені Дніпра
З глибин спливає голе віття –
Прадуб одвічний вирина. 
Жива вода його тримає,
Неначе мати немовля,
Як батько, сонце зігріває
І колисає течія.
Прадуб до Гір Святих пливе,
Край Києграда оживе.

Вросте коріння в рідну землю
І пустить пагони гілля,
І пам’ять незбагненно древню
Відродить Дерево Життя.
І розітне пітьму світанок,
Як усвідомимо усе,
І Мати-Слава в гожий ранок
Прозріння віще принесе –
Впізнати в Прадубовім вітті
Своє святе буття на світі.

О, мій народе під’яремний,
За тебе думи всі мої:
Допоки будеш похрищений
Ходити, наче віл в ярмі?
Допоки будеш бідувати
Та нести тяжкого хреста,
А Бога рідного не знати,
Не правити свої свята?
Народе рідний, схаменися,
Від сну завізного збудися!

Чи може нам завадить знати,
Як світ стояв з-перед віків?
А чи ганьба ушанувати
Своїх уславлених дідів?
Чи ми, як перекотиполе,
Занесені нівідкіля,
Безрідні, мов бур’ян на полі?
Чи, може, ми – чиєсь гілля,
Яке хотіли поламати,
Щоб свого роду нам не знати?

Це ж наші Праотці величні
Весь світ тримали на плечах
В часи давнезні, передвічні,
Не позабуті у віках.
Як велети непереможні
Плечем стояли до плеча,
У світ несли Закони Божі
І славу ратного меча.
За ними з глибини віків
Йде велич Антів, як Богів.

Нам зичить гідності і честі
Наш стародавній родовід,
Що височіє в піднебессі
І зоряних сягає віт.
Навіщо ж нам своє не дбати,
Та надитися на чуже,
І легковажно забувати
Праотче надбання святе?
Адже не бути нам панами,
Допоки рідний Бог не з нами!

Тож власний спадок дбати мусим,
Йому доземний наш уклін,
Щоб Україна – Мати Руса
За нами піднялась з колін!
Бо хто ж за неї ще подбає,
Якщо не ріднії сини?
Хто щастя-долю нам нарає,
Як перше мали з давнини?
Зарадить Праотців Завіт
Благословлятися на світ.

Передусім згадати треба
Великославну Древню Русь!
О, Києве святий! – за тебе
І з того світу помолюсь,
Щоби нащадки пам’ятали,
Якого власне роду ми!
І шану Праотцям складали;
А позаяк ми їх сини,
Нехай до нас праотче лине
Назнання Роду старовинне.

Щоб ми повік не забували,
Як в Царстві Антів прадіди
Спасіння людства сповідали
Ще до біблійної доби.
Цей карб по всій Гіпербореї
В святилищах-курганах зріс,
В той час як перші іудеї
Лише навчались пасти кіз,
А їх Єгова по роках
Був немовлям у пелюшках.

Дарма у Вітхому завіті
Лихі Адамові сини
Свою появу в цьому світі
«Створінням світу» нарекли,
Бо ми були ще перед того
Усім відомі в давнині
І не тулилися убого
В міфічнім Ноєвім човні.
І Україна – не додаток
В біблійний спадок, як податок.

Завдячимо Святому Роду
За змогу зглянути в віки
І вивести на чисту воду
Усі біблійні балачки.
Наш Род – Прабог усіх народів
За всіх епох і всіх часів –
У мирі, злагоді і згоді
Тримає світ з первісних днів.
І визнав нас у Божім світі
Онуками в Своїм Завіті.

Тож схаменіться, люди добрі,
Та слуг Єгови не смішіть,
А, як сини великородні,
Святині Рода піднесіть!
І гідна вість дійде до Іру,
І пам’ять Предків освятить,
І нагадає Рідну Віру,
І всіх Творець благословить.
Тож з Богом будемо рушати –
Віки минулі шанувати.

…………………………………………………………………

А Н Т И 

Складемо шану отчій славі
Тії величної доби,
Як наші Предки в Православ’ї
Всесвітню славу здобули.
Не побрехеньками й байками
Ввійшли в легенди світові,
Своїми славними ділами
Лишили спомин по собі.
Пошанувався Антів рід
Під назвою АНТИЧНИЙ СВІТ.

Згадаймо нашу Оріану – ¹
Першодержаву на Землі,
Де праотці надбали шану
Як перші в світі ратаї.
З-над Борисфену з тої днини
Від оріїв – святих людей
Терени неньки-України
На спадку праотчих земель.
Наш вік зі спадщини тії –
Восьми-тисячолітньої.

Се маєм свідчення Шу-Нуна, ²
Що споконвіку край Дніпра
Впоряджена Богами була
Всесвітня старосвітщина.
А Першобог ще на ту пору
Стопами дітям шлях проклав,
Вказавши на Святую Гору,
Де в посаг Кий-Тризуб поклав.
Це Божий знак з тії пори:
Поєднане в одному три.

Із Оріани віру праву
Орійці по світах несли,
В Месопотамії державу, ³
Як згодом в Індії, звели.
Етруски теж здавна од Русі
Телям “Італі” одтялись,
Та й елліни із древньо-русів
У древньо-греки подались.
Це Різи волхвів зберігали,
Щоб ми своє минуле знали.

В той час як “вітхі” копошились, ⁴
Немов комахи на багні,
У Антів храми впорядились
В Гіперборейній царині. ⁵
Адже вони з віків давненних
Усьому світу не чужі,
І було їх – сила-силенна
Славетних справіку мужів.
Вони і вторували слід
У нинішній слав’янський рід.

То були велети тямущі,
Даремне слово не рекли,
Мечі кували харалужні
І завойовників сікли.
Та зброя гнала страх довкола
Ген-ген поза коловоріт,
Бо здатна була вже одколи
Покраяти весь білий світ.
Проте до зброї розум мавсь
І на весь світ не зазіхавсь.

Стояли Антів городища
Над Рай-Рікою з давніх пір,
Де пращурові таборища
Відвічно край дніпровських гір.
Це був їх край, тодішнє крайна,
Бо рід жіночий на чолі, – ⁶
Поля, узгір’я, степ безкрайній –
Ажень добрячий шмат землі.
За ними Крайна і зосталась,
Понеже Вкрайною й назвалась.

А наші Предки з Оріани
Всесвітнє визнання стягли,
Як будувати Божі храми
По всій Європі почали.
Бо мали на той час нагоду –
Були улюбленці Богів,
Що дали силу їм і згоду,
І карб усіх передвіків.
Се їх (у Крайні хто жили)
Краянами і нарекли.

В краянах значились поляни,
Зайнявши вододіл Дніпра;
З Десни і Сейму – сіверяни;
Тіверці й уличі – з Дністра.
Бужани сіли понад Бугом,
Де перш дуліби ще жили,
Від них вже волиняни цугом
По всій Волині побрели,
Як полочани по Полоті,
Що сякне нетеччю в болоті.

По Прип’яті стоять древляни;
Дреговичі – в драговині
Всі суходоли розібрали
В міжріччі Прип’яті й Двіни.
Оку всю в’ятичі прибрали,
А ліс Оковський – кривичі,
Проз них човни волокували
В Ільмень до славів ідучи,
Щоб не Дівуною кружлять,
А напрямки – через Ловать.

Але то згодом повелося,
А перш за викладом речей
Назнаєм давнє відголосся:
Північний вітер звавсь Борей.
Він закрутив Гіперборею
Як древність навколо осі;
Відтіль і назва Борисфену,
І віддалілі назви всі.
Бо йдем від гіпербореян,
Орійців, Антів і слав’ян. ⁷

Се перепрошую, панове,
Якщо у викладі де-де
Не вельми красномовним словом
Мов крізним вітерцем пройме.
Не кожен схоче визнавати
Давньо-українське святе,
Дворушник ладен убачати
Все самобутнє як гризьке.
Бо, кажуть, і такі живуть,
Що рідну неньку продають.

Тож ми назвалися слав’яни,
Бо давнє Ян – Дажбога син,
А все полюддя Божих “янів” ⁸
Єднає слави древній плин.
Від Антів маєм назву Слави
За те, що славили Богів
Та милостині не прохали,
Як се ведеться у рабів.
Дітьми Богів прийшли у світ
І не назнали рабства гніт.

Із споконвіку поселились,
Хто як по Семиріччю став,
І Першобогу помолились
На древній Алатир-вівтар. ⁹
Наймення всі собі прибрали
Без хитрощів, як гомонять,
По тій місцині, де стояли,
Щоб було ліпше розрізнять.
Бо сутність українських назв
Пішла не від чужинських фраз.

Назнаймо Пращурів за родом:
Полян, свередзів і древлян –
Найперших, що створили згодом
Об’єднання русь-колунян.
На древній Прип’яті древляни
Отаборилися здавна,
А першоорачі поляни –
В середній течії Дніпра.
А за Свередзь окрема мова,
Це Пращурів древнезне слово.

Свередзя витоки днедавні
Намулом часу затягло,
Та маєм згадки стародавні,
Що Рай-Рікою звавсь Дніпро.
А витік Рай-Ріки “ве сверзе” –
На мові Предків “в небасах”,
І спадком від Богів в Свередзе
Земного водозливу шлях.
Відтак Славутич з давнини
З Свередзької височини. ¹⁰

Се маєм нині П’ятиріччя,
Де кільканадцять тисяч літ
Було колишнє Семиріччя,
Як Предки подалися в світ.
Відтоді кривичі пускають
По “Ріа-Рьека” з віт вінок,
Піснями весну зазивають
І водять свій кривий танок, ¹¹
Щоб Лада в Верхні Землі йшла
І скресла Лада-Ладога.

Боги завітом всіх єднали –
Не зводити між себе чвар,
Щоб в злагоді перемагали
Болгар заволжських і хозар,
Язигів, обрів, печенігів, –
Загарбників з усіх племен,
Що промайнули, наче сніги,
Без спомину і без імен;
Спололи Анти вражий рій,
Як на своїй землі мишій.

Часу не гаяли в дозвіллі,
Бо рідні правили свята,
Порядкували на ТРИПІЛЛІ – ¹²
Кріпили стани і міста;
Як перші в світі землероби
До всього мали хист і смак:
Було і птиці, і худоби,
І що не рід – то не харпак, –
Не зиркав на сусідський віз,
Як ледацюга чи харциз.

Але й своє тримали міцно,
Не кволими вдались мужі,
Та й не навлежачки одвічно
Тримались власної межі.
На герць збирали всю родину
Кремезних русих молодців,
Що меч здіймали, мов ціпину,
І клали навпіл ворогів.
Їм наш уклін і вічна слава,
Від них нам надійшла держава.

Та це опісля відбулося,
А перш, як стали до борні,
В чималий клопіт обійшлося
Творити зброю у горні.
Тоді вже хлопці роззирнулись,
Огледілися навкруги,
Повоювали і незчулись,
Як яру славу здобули.
Її доречно знати нам,
Нащадкам Антів – праслав’ян.

Докіль наймення їх не знали,
Зазнавши тільки гарт мечів,
Довкола русами прозвали,
За русим відтінком чубів.¹³
З отих бо русичів-полянів
Звеличився славетний рід,
З якого і пішли слав’яни,
Як Анти подались у світ.
Так Ор надав синам наказ,
Який стосується і нас.

Прийшли брати в святу годину,
Прийнявши славу з отчих рук
І разом з нею бережину
Покрай Глибочицьких прилук.
Цю річечку іздавна знали,
Вона рівнинна, не стрімка,
Проте глибочиться ярами
Неначе велетна ріка.
А проти неї вже давно
Була перама за Дніпро. ¹⁴

Покрай Глибочиці, на горах,
Брати кремлі заклали в ряд,
Святе тримісто звівши вгору,
Що зветься й нині Києв-град.
Піднявся над Дніпром триглаво
Славетний пращур городів, ¹⁵
Довік вславляти величаво
Державу Орія синів.
Від них Украйна й ожива,
Звідтіль і мова, і мовва.

Хай благовіст на крилах слави
Із Ірію до нас летить,
Бо все, звеличене дідами,
Наріжним каменем стоїть;
Там Русь рукава засукала,
Залоги-городи звела,
Утерла руки і сказала: –
Се милість Божеська прийшла.
Тут мої діти будуть жити,
Гараздувати й не тужити.

Здавна єдиний звичай мали –
Мечем вороже зустрічать,
Всі як один на герць ставали,
Поганцям відсіч надавать.
І зброю їх двобокогостру
Назнали добре всі довкіл,
Вдрузки трощила вражі кості
Булатна кова тих мечів.
То Кий з братами меч тримав
Та Царство Антів обступав.

Лягла їм слава на рамена
Зі спадку пращурів краян
У найпрадавніші давена
Борусів і русь-колунян. ¹⁶
А ще давніші погубились
Відтоді як Троянець пав,
Хіба з Енеєм десь поділись,
Куди вже їх Дажбог послав.
Бо давняя війна Троянська –
Старезна притча праслав’янська.

То вже часи аж геть минулі,
Але відгомін досі йде,
Адже Пантікопею чули, ¹⁷
Бо згадується де-не-де,
Що там Боспор був Кімерійський,
Під владою кім-оріїв,
І не плигав до візантійських
Переодягнених богів,
Докинувши до їх огріхів
І вищий волхвів сан – понтифік.

Ще як було Боспорське Царство,
Південне в спілці оріян,
То Пращурами поважався
Прадавній Бог, ім’ям Троян.
На честь йому заклали Трою,
Та й Русалель (за плином днів) –
Як городище для постою
Стосилих русих велетів. ¹⁸
Від них наш Ор свій рід повів,
З напівлюдей – напівбогів.

В той час були і амазонки –
Сусіди древніх оріян,
До нас дійшли лише помовки,
Де ташувався їхній стан.
Дівоче воїнство хоробре
Обороняло Вкрайни схід,
Про них є слово красномовне
У зібранні античних від.
А Царство їх на Фермопонті
Назнали геть усі на Понті. ¹⁹

То наші посестри – козачки,
Звитяги мали чималі;
Здавен відомі як “косачки”,
За довгі коси – до землі.
Вони і Трою захищали
(Пантесилая їх вела),
А згодом скіфів потрясали,
Як мати їм заповіла.
Від них пішов народ сармати,
Очолювала їх Цар-Мати.

До Македонського ходили –
Царицю сватали свою,
Щоби у шлюбі поріднити
Неперевершених в бою.
Адже й Олекса був з пелазгів –
Так звали Пращурів слав’ян,
Як втілився у давній назві
Лелечий плин – в плин оріян. ²⁰
Се мова за давненні днини
Часів Антії-України.

Це християни приховали
В історії старих часів,
Щоб ми самі себе не знали
Йдучи до нових вівтарів.
Бо кожен, будь-який убогий,
Назнавши рідні письмена,
Збагне, що то не від Єгови
Йде наша слава віддавна.
Бо ще й не бгавсь Завіт Старий,
Як був царем наш славний Кий. ²¹

Відтак ще за тієї ери,
Коли наш Кий був молодим,
Приперлись готи, ненажери,
Як свині крізь дірявий тин.
Жаль, не було вже кімерійців,
То наші давні Праотці:
Мужі лихі, запеклі в бійці, –
Ото були вже молодці:
Римлян, як поросят, ганяли,
Ногами греків розкидали. ²²

Від них наш Ор отримав скіпетр
І вдачу їх успадкував:
Всю Сірію і аж Єгипет ²³
За ними теж повоював.
У Ора вже мечі не мідні,
Як у кочовиків, були,
Тож Анти там не пасли злидні,
Не жебраками в світ пішли.
Та й, мабуть, діточок чимало
За Антами повиростало.

Славетний Ор – посланник долі
Краї заморські просвітив,
Із Рогу Віди всім по волі
Краплини істини пролив.
Як бог, приніс до них залізо
І перше колесо, і плуг,
Ще й волхвів стародавні Різи
Святий наточували дух.
Бо й волхви з Антами ходили,
Календам зоряним учили. ²⁴

По їх слідах пройшовся Дарій,
За те і Антів поважав;
Хоч мірився на спробі марній,
Одначе не завоював.
Зважав на це і Македонський,
Як Вавилонський трон надбав:
Імперію тримав під сонцем,
Та Русь праотчу обминав.
А як терпець йому урвавсь –
В медовий саркофаг уклавсь. ²⁵

Тож обернімося до Ора,
Як до засновника Русі,
Се ж бо з його земного твору
Ми вийшли в люди геть усі.
Бо як за волею Дажбога
Зійшла з небес свята Замунь, ²⁶
Так з волі перш-отця старого
Створилась Русь як русь-колунь:
Свередзький – край, Лука – древлянська,
А нижня вся земля полянська.

Та русь-колунь – сокира Ора,
Що готів розтяла навпіл;
Від Готського до Понта-моря
Став повелитель він один.
Ще й Птиця Інтри прилітала,
Йому із Іру вість несла ²⁷
Від Пращурів, які тримали
Велику раду до добра.
І всі вони назавжди там,
Бо уподобились зіркам.

Се Божеськая Птиця стиха
Навчала Ора, що робить,
Як вихопитись наче вихор
І знагла ворогів трощить.
Бо ворог, як іде горою,
Іздибившися із пітьми
Сливе до неба висотою,
Ісквапніш трохи одійти,
Щоб помах виважить сокири
Та й гепнуть з усієї сили.

Тож древні русичі укрились,
Пішли за Ором у ліси,
В свередзьких землях потаїлись
В злославні і лихі часи.
Свередзь для русів давня паша,
І лиш де зачинався герць,
Од ворогів худоба наша
Мерщій тікала на Свередзь.
Так бо Дажбог за Русь подбав,
Щоби рід Антів не пропав.

У Царстві Антів праслав’яни
Трьома державами зійшлись,
Кияни, слави, оріяни –
Вони всі Руссю нареклись.
І Русь з Трипілля одступила,
Пішла на північ, у ліси,
Де Орових синів укрила,
Допоки в силу увійшли
Полянські велети, три брата,
Наш Кий, Пащек і Горовато.

Мужі статечні, рослі, русі,
Блакитноокі, кремезні;
За ними, за царями русів,
Роди слав’янські на землі.
Помовок їх імен багато:
Пащека – Щеком стали звать;
Хорив, Хорев, чи Горовато –
То все старослав’янське Хрвать.
Ніхто їх здужати не міг,
Бо йшла їм сила від чепіг.

Натомість, Києв як підняли,
Що на Подоллі сутенів,
Своїх нащадків полишали,
І гей – по землям прадідів!
На південь, до самого краю,
Возами потягнули слід
Аж ген до синього Дунаю,
Де Горовато і осів.
Десять віків за ним стояла
Старокарпатськая Держава.

Бо звідти римляни вовками
Хижачили на древню Русь,
Тож за Троянськими валами ²⁸
На смерть трималася борусь.
І в пику римлянам і грекам
Надовго Анти стали тут;
Сурицю пили впрост із глека ²⁹
Та бовтались у річці Прут.
За царським родом Горовато
І вийшли на Дунай хорвати.

З Карпат брати йшли у походи,
Тримали вітчини краї,
На місце ставили народи,
Що дерлися до їх землі.
Бо в спадок всю Гіперборею
Їм, як онукам, Род надав
Та щиро святістю своєю,
Мов соколяток, огортав.
І шану орії складали –
Святі кургани насипали.

Морави звідтіля і серби
Поза Карпатами пішли,
Як і передніші венеди,
З яких склавини одійшли.
Ще далі подалися гали:
Десь край Ла-Маншу звели град.
Карпини так не мандрували –
За ними назва гір Карпат.
А Щеків рід подавсь до славів,
Як восьмий вік пішов державі. ³⁰

Склавини й суто іллірійці
За родом Щека потяглись
І від Карпат не як чужинці
На Києвщину подались.
А як ішли, то за походом
Турнули готів і хозар,
Що ті аж покотились котом,
Не втримавши стрімкий удар.
В Кий-граді русичі братались,
В похід надалі виряджались.

Пішовши з Києва, рід Щека
В древлянських землях постояв,
Років п’ятсот пив сому з глека
І золота там наскладав. ³¹
Звідтіль і чехи, і поляки
Родами по собі пішли;
Ільрійці теж далися взнаки –
Північну Вкрайну зажили.
Так Анти скінчили похід:
По всій Європі хлинув рід.

Ільрійці, як на землю сіли,
На Волоху заклали град, ³²
Ільм-дерево там посадили
На древньо-русівський обряд.
Ільмерцями їх називали
І з тих доконче давніх пір
На слово їх завжди зважали,
Як на нащадків старовір.
Ільмерці – оріїв гілля,
Славени стало їх ім’я.

По їх слідах побиті готи
Потюпали назад – на Русь,
Ще й Германаріха кіоти,
Як святість тикали якусь.
Їх плем’я русичам вороже
Ісход Карпатський не потяв,
Отож вони потяли Божа,
Як він на Рось-ріці стояв.
Бож був царем вже скілько літ,
Тамтешній люд – його нарід. ³³

А готи з тої страти Божа
Правцем поставили себе,
Підступне вбивство нам не гоже
І Велемир, почувши це,
Підняв навдибки Русь – на коні,
Стремено до стремена в ряд!
І Русь пішла на готських воїв
І посікла, як ниву град.
Бо яр нестримний вів усіх:
Це ж бо земля від Бога – їх.

Дарма ті готськії залоги,
Щоб страх напудити гольбі,
Коров’ячі й волові роги
П’яли на голови собі,
Бо руси, оголивши чресла,
Аби сорочки не мастить,
Мечем, як божим перевеслом,
Взялись рогаті раті бить.
І била готів та голунь
Як, ще за Ора, русь-колунь.

Це вже в четвертому столітті
За Вкрайну Велемир подбав:
У жмаки стовк все готське віття,
В три вирви геть з Русі погнав.
Нащадок Ора в’їхав в Києв,
Як цар, на білому коні,
І люд вславляв його як Кия,
Бо слава піднялась в ті дні,
Замайоріла з древніх гір;
Дай-бо бриніти до всепір.

Так Велемирові вдалося
Державну велич возродить,
І покотилось поголосся
Про рать, що на Дніпрі стоїть.
Дійшов відгомін в Візантію
Про міць держави у слав’ян:
Як сплинуть в гурт, то заподіють
Вельми лихе для християн.
А як зберуть ввесь свій повіт,
То наполохають ввесь світ.

А тут і гуни підсобили:
Уклавши з Антами союз,
Під стягом славного Аттили
Прославили державу Русь.
Південна Оріяна встала
І рушила поза Дунай
Громити Валентиніана,
Що захопив венедів край. ³⁴
Зі страхом сприйнялись ті дії
В усій імперській Візантії.

Злякались греки: – Що робити,
Аби-но знемаціла Русь?
Бо й Царград можуть захопити,
Як думка ця спаде комусь.
Велику раду духовенство
Скликало з приводу цього,
І там усеньке їх священство
Понапоумилось того,
Що треба Антів одурити,
І, як римлян, тихцем скорити.

А щонайперше – то їх віра,
Од неї Антам сила йде:
Якесь “дайбожеє ярило”
Їм конче яру додає.
А ще оті закляті волхви, ³⁵
І їх трикляті Кощуни,
Та Різи, де усі помовки
Із сивої прадавнини.
Там антів Ор – як божа стать!
На це і мусимо зважать.

Тож числа покладем від Ора,
Як від засновника Русі,
Не так, як іудейська Тора
Скрізь напоумила усіх.
Бо істину брехня не скриє:
Варяг Аскольд на Русь прийде,
У каганат повергне Києв
Та нагло грека Діра вб’є.
А Києвській Горі в той рік
П’ятнадцятий минеться вік!! ³⁶

Адже від Ора і до Діра
Постануть сімдесят князів,
Це донесе нам рідна віра,
Як вигрім, з мороку віків.
Назнаєм: Дір – купець елланський
У Києв на торги прийде,
А з ним Аскольд – вояк варязький
Хозар на Києв наведе.
І сяде тут як їх каган,
Ще й Русь христитиме, як пан.

Йому і буде Русь завдячна
Як вріжуть Києву роки;
Так напоумились обачно
Новозавітні правники.
Бо все слав’янське християнам
Не пасувало аж ніяк,
Адже Ісус Христос за саном –
Хрищений батько посіпак.
Тож батька дійсного слав’ян
Скосили начеб то бур’ян.

Чого не спромоглися греки,
Юдеї в напуст досягли:
Словами, що Христос проречив,
До згину Києв підвели.
Усе по біблії робили –
З порад Христа для іудей,
Бо то його вуста зронили:
Як рибу, брати в сіть людей. ³⁷
А сіть – релігія юдейська,
Прадавня зброя фарисейська.

Метикуваті християни
Почали Антів оцерквлять:
Як найзапеклих із слав’янів
Антихристами стали звать.
Та склали думку їх христити,
Позбавити прадавніх вір,
Аби почала Русь хиріти
Як приручений дикий звір.
Ведмедем гнали русу рать
Під дудку Ягве танцювать.

Не зайве знати, що за сила
Вернула Антів від Христа,
Як нова віра полонила
В Старому Світі всі міста?
Заради чого їх насильно
Мечем христили і вогнем,
Якщо ця віра так настійно
Себе вславляє день за днем?
Та певно Праотці щось знали,
І знати нам заповідали.

Не для забави ж іудеї
Новий Завіт нам піднести,
Але до власної оселі
Своє творіння не взяли!
Хоча ретельно описали
Що в них було і не було,
Аби-но ми до серця взяли
Усе, що їм не підійшло,
З прислів’ям: “Нате вам не Боже,
Усе, що нам самим не гоже”.

Відтак Тризуб, наш символ Бога,
(Поєднане в одному три) ³⁸
Означивсь як пересторога:
Праотчу віру зберегти!
І перш, ніж серцем упадати
Та марно тратити сльозу
За християнські чорні шати,
Назнаймо Праотців тружду:
Не дати довести до згину
Ні нас, ні нашу Батьківщину.

Бо й Рим могутності позбувся,
Як християнство в світ прийшло
І невідоме всім «Ісуся»
Писаннями у Рим пішло.
А грізний Рим, як ті писання
До себе необачно взяв,
Спіткав Христа напоумляння
І незабаром занепав. ³⁹
Отож не знехтуймо назнати,
Що роблять християнські шати.

  Т А Є М Н А     В Е Ч Е Р Я

Ще як Ісус Христос новітній
Ні сном ні духом не витав,
А про вчення новозавітне
І поготів ніхто не знав,
Бо вся тодішня Іудея
Під римським наглядом була
І з П’ятикнижжя Моісея
Пайду колишню не брала.
Ет, тілько й думалося їм,
Як то перехитрити Рим.

Ця думка скрушно, невблаганно
Стовбичила зо дня на дні,
Ночами спати не давала,
Гвіздком стриміла в голові.
Всіх рабинів перетіпала,
У покруч бідолах звела,
Покіль розраду відшукала
І хитрим наміром зросла:
Відногою піти по світу
Із іудейського завіту. ⁴⁰

Отак для звеличання свого
Розрадили на інший лад
Новий Завіт попри Старого,
Щоб нагилити грошенят.
На це Мойсеїв люд завзятий,
А галасливий! – що й казать:
Не зичать хисту вихвалятись,
Себе – за пуп землі подать.
Ще й цим утерти римських пих –
На шпильку взяти розум їх.

Тож іудейська ієрея,
Що звикла жити задарма,
Таємну скликала вечерю
Порадитися крадькома.
А раду мали й совітання –
Як сина божого творить
І як до Вітхого Писання
Його появу притулить.
Та щоб не впорати дурниць –
Не вгавити значних дрібниць.

Взяв Іоан переднє слово,
Пустив ману з медових вуст:
– Як з Ягве утворивсь Єгова, ⁴¹
Отак утвориться й Ісус.
Бач, оріяни суть всевишню
У триєдинстві визнають,
Чи ми за оріїв дурніші,
Щоб трьох богів собі не втнуть?
Оце й узгодимося: – хай
Придбає сина Адонай.

Ісуса будемо творити
На гречне назвисько “Христос”
Від “хрио” (грецького “мастити”),
Як слушний дієслова стос.
А поміж нами, зрозуміло,
Назореянин златоуст –
Призвістка на гебрайське чтиво:
“Спасіння в Ягве” (це “ІСУС”). ⁴²
А хитрість цю ніхто не вбачить,
Бо наш іврит не розтлумачить.

– Але хіба в таке повірять, –
Не віруючи, зрік Хома.
Йому ж на те: – Хай перевірять!
Аж свідків не було й нема!
Розповімо все як відбуте
Десь поза сто років тому,
Неначебто давно забуте,
Отож байдуже хоч кому.
Приємна думка взагалі –
Хто взнає: був Христос, чи ні?

Бо ж не одного лиходія
Тягли на дибу розпинать,
Майнув і той, хто мов месія
Хулив єрусалимську знать. ⁴³
Отож хай диба нам прислужить, –
Погодилися всі жерці, –
А Ягве люто не осудить
За гріх святий на манівці,
Бо в храм з бастарда божества
Додасться харчу і питва.

Господній гріх хай син спокута
Своїм розп’яттям на взірець,
Аби-но всім була наука,
Щоб бачили, як сам творець
Свій власний перелюб карає.
Натомість вбачиться і те,
Що бог про нас не забуває,
І діло рук його святе
Нам буде як нове спасіння:
Старої Пасхи воскресіння. ⁴⁴

А щоб точилася жалоба
З безхитрісних людських сердець,
Христу, як страднику, на лоба
Терновий додамо вінець.
І без кимвал, під жоломійку
Складемо пісню про Христа,
У білий світ, як у копійку,
Вразливо влучить пісня та.
Широким світом піде смуток
Наточувати нам прибуток.

Тут знявся лемент на всю хату,
На думці кожен собі пан:
Розпочина гараздувати
Та розсупонює гаман.
Почувши братні теревені,
Хома сердешний аж зітхнув:
– Ну збрешемо на дві-три жмені,
Як ніби світ брехні не чув.
А далі що? – скажіть будь ласка. –
Як вийде з того гречна казка?

Ну аж ніяк життя Христоса
Ми не опишемо гаразд,
Бо від натуги булька з носа
Хіба що вискочить нараз.
Адже три вози набрехати,
Це вам, панове, не пусте,
Не дулі горобцям сотати.
Чи спроможімось на таке?
Хіба ж ми висмокчемо з пальця
Бувальщину для свого бранця?

– Ти тут дурниці не базікай, –
Петро нагримав на Хому. –
Наш Іоан – не просторіка,
Отож довіримось йому.
Проте, щоб мізки нам не виїв
Лаштунок мандрувань Христа,
Лише народження сподієм
Та шлях Христосів до хреста.
Все інше хай іде народу
На власний пересуд і додум.

Крім того додамо словами,
Що це таке “Ісус Христос”,
Щоб розумівся межи нами
Ісусовий метаморфоз:
“В ім’я творця і всіх пророків,
Що склали біблії обіт,
Не мир понести між народів,
А меч!  Та наш Старий Завіт!
Ісус гряде як наш спаситель –
Біблійного письма учитель”. ⁴⁵

Великій справі на догоду
Ісусу бгали родовід
З казок Мойсейвого народу,
Що увійшли в Старий Завіт. ⁴⁶
Аж тут “святі” пересварились –
Кому нести Ісусів стяг;
У сварці мало не побились,
На себе кожен ковдру тяг,
Кричав, як різаний: “Бодай
Всім скопом грець вас забирай”.

Адже апостолів дванадцять,
Як іудеєвих родів,
Отож і заходились хвацьки
Ісусу зичити дідів.
Усяк апостол з свого роду
Завбачно предків лаштував,
Як гречний шеляг від народу
Під спід Христосу закладав.
Ото вже скажуть: “Молодець:
І швець, і жнець, і в дудку грець!”

Одначе як не сперечались,
А згоди так і не дійшли,
Урешті-решт перестарались:
Два родоводи наплели.
Цю ахінею не розплутав
Ні папа римський, ні дяки,
Бо кожен лиш очима лупав
З писань Матвія і Луки.
Так і красуються гарненькі
Новозавітні побрехеньки. ⁴⁷

Тож, мабуть, всі євангелії
Переглядімо як на те,
Придивимось: чи не крізніє
В “святих” писаннях несвяте?
Бо аніхто з тих іудеїв,
Що тайну раду почали,
Не змовив слова за шумерів,
Чий карб семіти потягли.
Карб українського народу –
Святе Письмо Святого Роду. ⁴⁸

З семітських намірів зловісних
Над миром грізний меч піднявсь,
З шумерських текстів клинописних
Завіт Мойсеєвий зобгавсь, –
Так звівся бовван їх пророка,
Що бовваніє відтіля,
Мов чорна мара, що до строку
Вкорочує людське життя.
Мойсей – дух Ягве утілив,
Всім люту кару провістив. ⁴⁹

А щоби кара почалася
Та всі страхання в світ пішли,
Таємна рада відбулася
І Ягві сина приплели.
Порадились лукаві діти,
Кому що до ладу брехать,
Та й подались по всьому світу
Євангелії викладать.
А ще й прославитися тим
І вдертися у самий Рим. ⁵⁰

Відтак юдеям і вдалося
Вселити в Рим розтління дух;
Сидить там ідол Ягве досі,
Тне павутиння як павук.
Його напучення із Риму
У проповідях в світ повзе,
Лаштує пастку всім незриму
І пригорщами сіє зле.
То з біблії іде завіт,
Як виманіжувати світ. ⁵¹

Адже Христа благодіяння
Ніхто не бачив аж до днесь,
Лише біблійні лжеписання
Йому таку наслали честь.
А він абиде хоч одному
Бодай абияк допоміг, –
Аніде не пішло по йому
Ані слівця, хоча б на сміх;
Ні згадки, ні побіжних слів
Нема й в літописах жидів. ⁵²

Христос, як і Мойсей гріховний,
Собою Ягве заступав,
Від п’ят до маківки намовний
Лише жидам рай-долю ткав,
А всі навколишні народи
Губив не на старий манір:
Не різав їх, а вряди-годи
Звертав од предковічних вір,
Щоби позбавлені богів
Пішли на милість ворогів. ⁵³

Руйнуючи всіх вір устої,
Поневіряючи людей,
Христос жене їх до недолі,
Немов покірливий ботей,
Та ставить пастиря над ними,
Аби-но добре пильнував
Та щоби жодної вівчини
Нікому інде не віддав.
Бо знає будь-який пастух:
З овечки – постриг і кожух.

Але ми славу не складали
Чужим богам собі до згуб,
З нас велич пращурів здирали
Як з дерева живого луб;
Щоби смирення в душі взяли,
Приспали волю, гідність, честь,
Принишкли і колінкували,
Не піднімаючись до днесь.
Щоб згинці привести до згину
Непереможену країну.

А щоб знеславились краяни,
Пустили чутку: ніби там
Промандрував Андрій “незваний”
Та провістив Кий-град полян; ⁵⁴
Неначе й славляться від того,
Що їх апостол навістив,
І все їм надійшло від бога,
Як їх Андрій благословив.
Відтак цю релігійну плітку
Несли як божу оповідку.

Мовляв, то не з свого гатунку
Звели поляни Києград,
З Ісусівського обладунку
Той град удіявся на лад;
Немов завбачене віками
Юдеям в граді тім сидіть.
Бо хто вони такі: поляни? –
Якихось кімерійців віть.
Взялись галь-паль, і нате – враз
Підняли Києв на гаразд.

Егеньки, дзуськи, не без бога
Стають великими малі;
І у чернечих всіх чертогах
Усі прислужники олжі
Засіли за біблійні книги
І ну – гортати сторінки,
Аби апостольські вериги
На град слав’янський натягти.
А в біблії, ну як на зло,
Апостолив один Петро.

І той з громадою своєю
В Єрусалим прийшов і сів,
А поза чільний град юдеїв
Вони не витнули й носів;
Немов їх апостолювання
До того й зводиться якраз,
Щоб після богопрославляння
До столу шпарко сісти враз.
То каже біблія сама:
Ходінь апостолів нема. ⁵⁵

Усе, на що вони вдалися,
Оті “господні” посланці, –
Побіля столу розлягтися
І умочати в мед млинці,
Та всіх повчати з тої тризни:
– Ви мусите все нам віддать
І вдовольнитися з мализни
В обмін на божу благодать.
За тих, хто здасть в громаду все,
До Ягве змовимо слівце.

А щоб ніхто не смів брехати
Та ані драхми не втаїв,
Петро мав змогу показати
Свій суто християнський гнів:
Так, чоловік, ім’ям Ананій,
Продав маєток за Христа
І вмер за це, бо при дізнанні
Не все віддав у гурт Петра.
Та й жіночку його взяли –
Вперед ногами понесли. ⁵⁶

Тут перелякані прочани
Віддали все що не було:
– Цур, йому пек! – усі кричали,
Аж поза храмами гуло.
– Не треба нам ні благодаті,
Ані спасіння заслужить,
Задарма ладні все віддати,
Аби Христоса не гнівить.
То від Христоса і пішло –
В громаду цупити майно.

Апостоли дари приймали,
Не тужно, бігме, зажили:
Усю громаду оббирали,
Задарма їли і пили,
Та Ягвові псалми співали
Покіль Петро їх не встидав:
– Оце допіру схарчували,
Що нам Христос з юдеї дав.
Тож слід дияконів набрати
І з прозелітів дань збирати.

– Та це ж Христосом зацуране, –
Згадав збентежений Хома, –
Юдея – наше поле бранне,
Десь інде ходу нам нема. ⁵⁷
Йому, як довбню: – Чи не чуєш?
Не нам же йти кудись на сміх,
Петро нам істинно толкує:
Дияконів пошлемо всіх.
Ми ж будемо псалми співати
Та зачужа все узурпати.

Здолаймо всіх у кволий спосіб,
Бо наша зброя – це слова,
І наш духовний меч Христосів
Немогою перемага. ⁵⁸
Релігія Христа потрохи
Притупить нехристів мечі;
Ще й дружно нам поповнять льохи
Новохрищені постачі.
Нехай Христосовій нозі
Вклоняться кесарі й князі.

Збадьорились богопомази,
Покликали сімох прочан
І надали свої укази:
“Йдіть на терени язичан.
Бо всі ті землі від Мойсея
Нам заповів Старий Завіт
Для переселення юдеїв
Обіцяний нам цілий світ –
До моря, до останнього,
До краю, аж до крайнього. ⁵⁹

Готуйте місце під Юдею,
Лаштуйте храми під Іллю,
Кріпіться поміччю Мойсея
До виходу ІЗРАЕЛЮ!
Громада наша далі піде,
Бо тут замало нам землі,
Тут горобцю і згадить ніде,
В такенній сидимо тісні.
А нам поширше стати слід –
Всіх підвернуть собі під спід.

І будемо ми те робити,
Як наш Мойсей заповідав:
Перш, ніж якийсь народ скорити,
Треба, щоб там наш бог постав.
Місіонери, як месії,
Несуть у світ покори хрест,
І наміри Христа святії
Усім державам в їх реєстр.
А там вже ІЗРАЕЛЬ зведеться –
Бороти всіх, де з ким зіткнеться”. ⁶⁰

Тож бо апостоли в дорогу
Благословили посланців:
“Ідіть та сійте славу божу,
Щоб помножалось вихристів.
Та не беріть в дорогу клунків;
Вам бог подасть!” – І, як велось,
Хреста дали для поцілунків,
Щоб слово Ягве з них лилось
Та щоб хлистало через край,
Бо стануть перші в черзі в рай. ⁶¹

Диякони – Павло й Варнава
В Средземне море попливли,
Від них і почалась та справа,
Яку юдеї повели.
Не ладні силою узяти –
Христили, щоби поза тим
Від похрищених дурнів слати
Побори у Єрусалим ⁶²
Та мором зводити мирян,
Як Йосиф зводив єгиптян.

Хто про голодомор не знає,
Той біблію не відкривав;
Тож хай уважно почитає,
Як Йосиф голод учиняв:
До житниць звіз зерна багацько,
Що люд єгипетський зібрав,
І їм продав, вчинивши рабство, ⁶³
А гроші в ІЗРАЕЛЬ віддав.
До речі, назва «Із Ра Ель» –
Це «богоборець» іудей.

З тії юдейської науки
В Талмуд зібрали всі слова,
Своїх богів звели докупи
Та приховали імена. ⁶⁴
А в біблії імен багато
Прибрав собі юдейський бог:
Елоха, Іре, Ніссі, Рафа,
Шидай, Єгова, Саваоф.
Є і Ісус – Єгошуа,
Це все із біблії слова.

І перше, ніж Христу вклонятись
Як баламутні витії,
Доречніше було б дізнатись:
Чи він родився взагалі?
Бо перед тим, як воскреситись
Із домовини всім на страх,
Було б не зайве народитись,
Аби дурити посіпак
Та підіймати, як на бога,
Багато галасу з нічого.

За “матір божу” вже по мові:
Багатодітною була,
Як кажуть вірники Христові
Ще пак за Ірода царя.
Та ще Христосик не зачався,
Щоб божий викупити гріх,
Як Ірод з миром попрощався
І в землю спочивати ліг, ⁶⁵
Поки Єгова блуд чинив –
Жидівку заміжню покрив.

Отож від кого до Єгипту
Втекли з Христосиком батьки?
Невже цар Ірод з того світу
Затявся немовлят товкти?
За краще б не дітей він різав
В новозавітних балачках,
А тих апостолів зосібна,
Що вмисно наганяли страх.
Мойсеїв люд брехать мастак,
А вже як збреше – то усмак!

От хоч Кирило та Мефодій:
Мовляв, абетку нам дали,
Хоча ми і без тих добродій
Своїм письмом правік жили. ⁶⁶
А ті “кириломефодії” –
Уславленні брати-старці –
Переклад біблії скроїли,
Та звісне як (були ж ченці):
Збрехали біблію, ще й так,
Що з дулі аж осипавсь мак!

Отож тепер, а хоч довіку
Переклад біблії читай,
Не віднайдеш Єгови лику, –
Лиш Елохім чи Ель-Шидай.
Адже його наймення звідти
Юдейські тлумачі звели,
Як біблію в Септуагінти
В сімдесятьох переплели. ⁶⁷
Дух Ягве схований за тим
І досі входить в кожен дім.

Зате й псалми в Новім Завіті
Всі зі Старого потягли,
Щоб вихристи по всьому світу
Співали Ягвові хвали.
Бо він в три іпостасі вбраний:
Юдейський Ягве – “дух святий”,
Єгова – “батько-бог” поганів,
Христос – лукавий “син людський”.
Це через нього всі в омані
Про хрещення жидів в Йордані. ⁶⁸

А щодо іпостасей бога –
В юдеїв тями не було,
Бо те з начала світового
Задовго перед них пройшло.
Хіба що те шумери знали,
Бо мали згадку про потоп,
Який жиди перебрехали
Під свій, під Ноєвий народ.
Насправді ж, як потоп почавсь,
Жидів і помин не торкавсь. ⁶⁹

Оманливе біблійне слово
Блукає досі по світах,
Нема там ані дзинь святого,
Нема й пророцтва ні на шаг.
Бо забігання за майбутнє
Складалось волхвами з зірниць,
А в біблії – не самобутнє,
Там крадене з чужих скарбниць,
Як Соломона “Піснь Пісень”
З “Аменхотепа поучень”. ⁷⁰

Юдеї збрешуть що завгодно,
Аби набити свій гаман
Та надурити інородних
Навернутих парафіян.
Тож їхні всі “закони божі”
Почнем уважніше читать,
Перш ніж обітниці негожі
Собі і дітям нав’язать.
Бо нам з Єговиного сина
Добра не падає й краплина.

Та й між юдеїв чистокровних,
Як їхній “божий суд” згряде,
Не кожен, навіть родословний,
В “Єгове царство” попаде.
То як же нам туди попасти
Між пропечатаних жидів,
Якщо і яблуку не впасти
У натовп тисячних рядів.
Бо в рай ввійде за тої віри
Лиш тисяч 144. ⁷¹

А вихристам усіх народів
Лиш тільки облизня спіймать
У іудейському поході
В так звану “божу благодать”.
Для того всім і набрехали
Христа, як бога, на віки,
Щоби повинність відбували
Та данину несли в церкви.
Бо й нині з християн не кожен
Взнав десять заповідей “божих”. ⁷²

За це апостоли подбали:
Мовляв, щоб не лякати вас,
Старі завіти приховали
(Й приховують аж по цей час).
Апостоли прийшли до згоди:
– Із заповідей десятьох
Для всіх околишніх народів
Достатньо буде і шістьох.
Та й ті, як будем викладати,
Доречно ще й перебрехати. ⁷³

Тож перша заповідь для пастви
Поднесь – як для глухого грім!
Отак Христосове лукавство
Забило пантелики всім.
А все, що він повідав люду,
До нього знали з давніх днів:
Не вбий, не знайся перелюбу,
Не крадь, та поважай батьків;
І не лжесвідчи на свого –
Себто на ближнього твого!

А хто ж для іудея ближній?
Та звісно хто – лише юдей!
Тож і слова Христа тодішні
Стосуються не всіх людей.
Бо з біблії іде повчання,
Як неюдея обібрать
Та як вчиняти позичання,
Щоб з вихриста три шкури драть.
Ну-бо читайте, люди рідні,
Як біблія зніма з вас спідні.

Натомість вчить синів Мойсея,
Як вам здохлятину продать,
Щоб навіть з падла іудеям
Гаман грошима набивать;
Не позичати й сніг торішній –
Лише з відсотком на борги,
Щоби з лихви за тими грішми
На лоба очі поповзли.
Жмикрути ледь не з’їли нас,
Як Мономаха був указ. ⁷⁴

На жаль не все тоді збагнули,
Бо щиросердними були,
Та й про Старий Завіт не чули,
Як під Розп’яття побрели.
Назнали тільки-но Христове,
Довірившись “святим отцям”,
До серця брали кожне слово
І вірили його словам:
“Рідню зненавидіти треба,
Тоді лиш прилучу до себе”. ⁷⁵

Щоб ліпше наточить оману,
Христос ще й не такому вчив:
“Складайте дяку і пошану
Тому, хто в пику вам вцідив”.
В той час Єгова вчить юдеїв:
“За око – око! Зуб за зуб!” –
Щоб по Христовій епопеї
Весь світ юдеям пав до рук
Без праведних святих Богів,
Як най-найперших ворогів. ⁷⁶

Так і справляється задума,
Що за Христосом повели:
Наслати в душі рабські думи
І тим прибити до ноги;
Посилити обманом віру,
Буцім Христос усіх спасе,
Хоча лиш кривду понад міру
Всім неюдеям він несе,
А хоч би як поклони клали –
Чолом долівку пробивали.

Бо у Єгови є укази –
Хто в “царство боже” попаде,
А хто від мору, чи прокази,
Чи в катаклізмі пропаде.
Нежид аніде не спасеться,
Бо ІЗРАЕЛЬ його ковтне,
Або ж “біблійний суд” почнеться –
Геєна огненна спече.
Христос, якщо й лаштує спас,
То для юдеїв – не для нас. ⁷⁷

Старозавітнії пророки
Здавна навчали іудей,
Як їм “по-легко і по-трохи”
Винищувати всіх людей. ⁷⁸
Мойсей в біблійнім божевіллі
Криваву долю людству рік,
І, власне, з тої веремії
Почався інквізицій вік,
Як люта спадщина Єгови,
Утілена судом Христовим.

Бо саме церква з образами
Байдужого до нас Христа
Страшними вславилась ділами:
Людей в вогні живцем пекла,
В ім’я Ісуса катувала
Та нівечила на калік,
Христову віру карбувала
Розжареним тавром навік.
А хто Христа не визнавав –
В вогні як єретик палав.

Не менше десяти мільйонів
Живцем спалили у вогні,
А скільки зойків, сліз, прокльонів
Лишили люди в тій добі.
Бо інквізитори Христові
Всіх мордували від душі,
Ото вже упилися крові –
Як упирі на шабаші!
Наш світ не знав завбільше зла,
Ніж людству біблія дала.  ⁷⁹

Біблійне слово ніде діти:
Жидів кривавий гріх покрив,
Як плакали невинні діти,
Котрих Єгова погубив.
Це вбивство всі раби Єгови
Як свято Пасхи визнають,
Відтак і вірники Христові
Ганьбу лиходіянь несуть.
О, люди добрі, схаменіться:
Від дітовбивця відступіться!

І християнство теж язичне,
Як і усі з відомих вір,
Але оманне, людовбивче,
Як явлений біблійний звір.
А хто із християн гадає,
Що сповнен святістю учень,
Хай біблію перечитає –
Там святість вирізана впень!
Як жертви до жертовних днів,
Щоб кров’ю покропить синів. ⁸⁰

А все, що нам Христос лаштує, –
У Іоана відповіт:
Його Армагеддон віщує,
Як згине християнський світ.
Усіх Єгова покарає
(Як головний юдейський бог),
Хто десять заповідей має,
Але тримається шістьох.
За все питатиметься з вас,
Бо Син для Батька – не указ. ⁸¹

Не плутаймо поняття різні:
Є Віра Праотців свята,
А є простий церковний бізнес
Новозавітного Христа.
Будьмо дітьми у свого Бога,
Як радить Праотців Завіт,
А не рабами – у чужого,
Як намовля чужий обіт.
Адже усе, що має ваду,
Дає, як вовк теляті, раду. ⁸²

А чи потрібні нам обіти
Якихось кочових племен,
Що досі никають по світу
І гомонять про наш Едем;
Шануються Єрусалимом,
Що наші праотці звели,
Та вигаданим “божим сином”,
Поза яким у світ пішли,
Як безпритульні злидарі
Без спадку власної землі? ⁸³

Оце доконче ми пізнали,
Що іудеї утяли:
Усім Христа подарували,
Однак собі не узяли.
Великодушна їм подяка:
Для нас Розп’яття, а собі
Давида зірку на відзнаку
За непогрішність у божбі.
Адже усі ікони славні
Прокляв Єгова у прадавні. ⁸⁴

Еге… спасибі вам, юдеї,
За брезклий вам Новий Завіт,
За ваші чорнії киреї,
Що заступили сонця світ.
Візьміть свого Христа до себе
Та й возвеличуйте його,
А нам чужих богів не треба,
Ми Бога маємо свого!
І богообраність народу
Нам притаманна ще від Роду! ⁸⁵

  Ч О Р Н І     Ж У П А Н И

Було й у нас Боги стояли
На древній Києвій Горі,
Яку Вздихальницею звали
На Святославовій порі. ⁹⁰
Ген-ген у розголосі слава
Котилася з Священних Гір,
Могутність множила держава,
Тримаючись прадавніх вір.
Бо не йнялась пасинкувати –
Чужих богів перевідати.

Ще красне сонечко світило
Дажбожому Великодню,
На Красну Гору та Ярило
Пісні співалися в гаю.
Ще на Купайла юні брались ⁹¹
І сватались на Хлібний Спас,
Та Світовидові вклонялись,
Молитви творячи за нас.
А віра та була правічна,
Животворяща, пантеїчна.

Вклонитися Священній Тайні
Та прадідів пошанувать
Всі йшли в контину на Почайній,
Де прадуби з віків стоять.
В Святім Гаю святе обійстя
На Тризницю усіх прийма
У Божий храм, що як півмісяць,
Півколом требу обійма.
На требищі дари складали,
Правічну віру сповідали. ⁹²

Вся треба правилась в обряді
Лише з дарами од трудів,
Бо всі житнині були раді
Як подарунку від Богів.
Тому й справляли свято Плуга,
Як День Сварога надійде;
А Велесові дяка друга,
Бо він худобоньку гляде.
А всьому воїнству Перуна
Хвалебни слали, а не рюми. ⁹³

Освячені напої в чаші
Присвячувалися Богам
І польові дари найкращі
Висвячувалися на храм,
Лунали благозвучні співи
І просвітління в душі йшло,
На мольбищі у новій силі
Цілюще било джерело,
І з свята-дуба клалась тінь
В священнодійство ворожінь.

Щоб тіло й дух не знали втоми
І мали Божий оберіг,
Верховний волхв черпає соми ⁹⁴
У ритуальний турів ріг.
І пили сому всі по колу
За приєднання до Богів,
Щоб не здолати Русь нікому,
І вимертвити ворогів.
Во славу рідного буття
І православного життя.

З притулку божого земного,
Що Гай Священний сповивав,
Віщун сприймав знамення Бога
Та до громади сповідав.
Тоді вже і співці кощунять,
Гудці на лютнях в хор гудуть,
Колядки старовіцькі струнять,
Вітання в Ір небесний шлють. ⁹⁵
Бо в небі всіх рідня чекає,
І спів їх душі звеселяє.

Відтак і тризну починали,
На Радуницю звали рід,
Священне дерево квітчали,
Оклички слали на обід.
Та писанками шанувались,
Що несли з Великодніх свят,
І наїдками пригощались
На наш, доброзичливий, лад.
А вже чого тут не було,
Бо ж цілий день гуляння йшло.

Тут на гостину всім до Раю
Несли од кращої печі
Пухкі на меді короваї
І хлібенятко на книші.
М’ясних потрав не рахували
По рибі й ліку не було,
А приказки старі казали
На поминальне коливо:
“Дідів кутею пом’янем
І чаркою не обминем”.

Кружлялись тут і мірки меду,
І встояний на хмелі квас,
Та частувались на потребу
Як було звичним на той час.
Бо ж знали всі: з святого храму
Йде Радуниця на усіх,
Відчинено Небесну Браму
І рідні дивляться на них.
Та се всміхаються між себе,
Зглядаючи на землю з неба.

Се Дажбо у блакитнім небі,
Онукам блага творячи,
Надав живий вогонь на требі, ⁹⁶
Щоб запалити три свічі:
За небо, землю і зірниці,
Та за святу трибожу єднь,
За всі джерела і криниці,
І всипища, уповні вщерть.
Та щоби поле оживало
І зілля й віно дарувало.

Тоді багаття розкладали
Та брали силу на роки,
Як через полум’я стрибали,
Де язень крутить язики. ⁹⁷
А вже біля вечірніх вогнищ
Співалися старі пісні,
І слава од святих уборищ
Крилами била в вишині,
Де Вишень править верству тем,
Як Бог єдин і множествен. ⁹⁸

Тут князь новий, як на посаді,
На чільнім місці посідав,
Весь люд його у стольнім граді
Як рідновірного сприймав, ⁹⁹
Тримаючи надію щиру,
Що князь незламно понесе
Усталену праотчу Віру
Як найдорожче над усе.
І віру князь новий тримав,
Доки праотче шанував.

Допоки не назнав лихого,
На думку взявши словеса,
Щоб лева мертвого святого
Зміняти на живого пса. ¹⁰⁰
Тоді вже все пішло під гору,
Щоб видибати вдалині
І з плачем гірким, як од мору,
В сумні вбиратися пісні.
Бо горя більшого немає –
Як Вітчина занепадає.

Що Володимир нам накоїв,
Повік не затлумлять роки,
Невдовзі те на ратнім полі
Далося добре узнаки.
Бо чашу терпку, горем повну,
Із рук його всі прийняли,
Як тую “радість невимовну”, ¹⁰¹
Що з християнством узяли.
З отим він і пішов од нас,
Шукаючи оманний спас.

А зраджена Святая Воля
Пішла од нього геть з Русі,
Натомість надійде Недоля
І сяде на його труні;
Ледь каптура з чола одкине,
І враз усіх охопить жах,
Бо по-за нею ненька гине,
Конаючи в крові й сльозах.
Бо син і неньку занедбав,
Як меч на свічку проміняв.

Він не почує того плачу
І сліз пекучих не утре,
Не ввідає і не побачить,
Як двір його вогонь пожре.
І не відчує, як на нього
Склепіння храму упаде,
І люд, волаючий до бога,
Його творінням погребе. ¹⁰²
Свої ж Боги, як підведуться,
То тільки мовчки одвернуться.

І піде степом Мати-Слава
Погублених дітей шукать,
А вихристам не лишить права
Землею Пращурів владать.
Праобразом її у храмі
Оранта руки піднесе,
Не вкоїть своїм дітям сраму –
Не візьме дитинча чуже. ¹⁰³
І піде мова поголосом,
Як дим над спаленим покосом…

Життя – не слово, вік – не шпальта;
Століть чимало в вірш війде,
І дія, наче як нагальна,
Лиш згодом власне надійде.
Але й на кірх чола достатньо
Добрати розуму на спід:
Щоб ворога зустріти ратньо,
То ратну віру дбати слід!
А в рабську віру охриститись –
У рабство і упорядитись!

І ось вже длявою ходою
Марудний потягнувся вік,
Горьованою чередою
Пішов часів яремних лік.
І з волі бога-супостата
Ганебні кояться діла,
І брат іде з мечем на брата
Як біблія заповіла.
О, не дождав би жид всевишній
Зловтіхи на крові тодішній!

Бо кожен – кволий і бідовий,
Сидівши в виділі своїм,
По смерті батька в Берестові
Одразу вирискавсь на стіл.
Завзято почали точити
Один на одного ножі:
Зарізать, зарубать, забити,
Зректися братньої межі,
До Києва нахрапом влізти,
На стіл великокняжий сісти.

Поміж братів, як самий впертий,
Кульгавий князь вперед поліз,
Бо батькові ще перед смертю
З урока дулю дав під ніс. ¹⁰⁴
Та Володимир те не кинув –
Звелів ладнати скрізь мости,
Щоб бойову свою дружину
На сина в Новгород вести.
На жаль не встиг, бо смерть приспіла,
А то зробив би файне діло.

І не було б братогонитви,
Не сів би Судислав в поруб,
Не знали б Лиственської битви,
Та врешті й Русь не мала б згуб;
Бо не назнали б нову віру,
Що вигубила всі міста
І Русь поклала на офіру
За вподобаного Христа.
Бо той Батиєвий день судний
Приніс нам наш “великомудрий”.¹⁰⁵

А княжий двір на Берестові
Ще пак неспалений стояв,
Та був Кульгавий на престолі, ¹⁰⁶
Як Святополка подолав.
Се братовбивство повелося
За новокняжої доби,
Як християнство почалося
І кров’ю вмилися роди.
То біблія нам принесла
Найперший пагін свого зла.

А ще жила в народі слава,
І люд простий ще пам’ятав
Царя між князів – Святослава!
Що лицарським мечем підняв
Шляхетність неньки-України
На подив хрищених рабів,
Бо Віри Предків не відкинув
І рідних шанував Богів.
А тлінь язичницьку юдейську
Громив як згубу фарисейську. ¹⁰⁷

Йому ще надійде пошана
І встане він о цій порі –
Останній воїн нездоланний,
Як Бог! – на білому коні.
І почесті в святому місті
Йому нащадки воздадуть,
З усюди вільні українці
Вклонитися йому прийдуть
В пошану батьку волі й слави –
Єдиному із Святославів! ¹⁰⁸

Довічну велич Святослава
Не глине вир тисячоліть,
Бо й досі опліч Мати-Слава
На варті доблесті стоїть.
Про це не змовлять літописці,
Бо їм доречно прославлять
Того, хто на своїм князівстві
Помножував чернечу рать.
Бо літописцями були
Ченці, що при церквах жили.

Вони там не аби сиділи,
Об’єднані в церковний клір,
Вони недолі шлях відкрили,
Біду накликали у двір.
Бо заходилися покору
У Царстві Русів насаджать: ¹⁰⁹
“Не опиратися нікому,
Ганьбу – як божий дар сприймать”.
І це за ратної доби,
Як землю крають вороги!

Ченці вели війну навсидьки,
Така чернеча їх борня –
Верзти брехливі оповідки,
Як біблія напоумля.
Так Син Жидівський научає
Усіх похрищених мертвить,
Духовний меч допомагає
Міцне на пил розпорошить.
Навсидячки Христова рать
Народи призвана долать.

Ченці, як вірники Христові,
Для себе дбали чин і сан,
Прислужувалися Єгові,
Людей поганили в поган!
Та славу русів плюндрували
За оповідками жидів,
Під трон імперський підкладали,
Звеличуючи ворогів;
Наносили сміття під хату,
Поки годили пану-брату.

Назнає Русь Христа осердя,
Приховане в його душі
Під лицемірним милосердям,
Намов отрута у книші.
Змаліють праотців нащадки,
Себе рабами назовуть
І, як раби у рабськім спадку,
У рабство врешті й попадуть.
Ченці і підвели до згину
Славетних Антів Батьківщину!

А Царства Антів анікому
Заволодати не вдалось,
Хоча до Києвського столу
Сповна жадібних рук тяглось.
Одначе у праотців наших
Був хист до викладу наук,
Як треба наминати парші
Та утинати довгість рук.
То були гарні вчителі,
Від них наїлися землі.

Нагодували не одного
І не один стоптали стяг,
Щоби не лізли до чужого,
Сиділи по своїх кутках,
Де пуп’янками величались –
Імперіями назвались,
Хоч землі ті Русі-державі
І до подолу не тяглись. ¹¹⁰
То й схитрували в Візантії:
Через ченців здолати Києв.

Бо сила давніх українців
Од Роду йшла через Богів:
Перун вів раті на чужинців –
Тримати землі оріїв,
Стрибог дав коней вітроногих
І зброю викував Сварог,
В звитязі за онуків своїх
Опікувався сам Дажбог.
І Доля їх не полишала,
І Мати-Слава заступала.

Докіль Боги у Пантеоні
Гуртом стояли за краян,
Ніхто не міг на ратнім полі
Здолати силу оріян.
Тому й розпочали юдеї
Христову віру засилать,
Щоб по Христовій епопеї
Неподоланних подолать.
Бо віра та хворобохобна –
Державу боронить не вдобна.

По всій Русі ченці полізли,
Як чорна мара, як імла,
Повсюди як вужі послизли
Із візантійського кубла.
Та знай літописи писали
З цесареградських поучень, ¹¹¹
А люди в тій добі й не знали,
Що їм готує вража чернь.
Бо вигулькне через віки
Буденне русів навпаки.

І літописець складно збреше
Яке то щастячко було,
Як виколупалося врешті
Єгови сина торжество:
Неначебто усі слав’яни
На віру біблію взяли
І, хором піючи осанни,
Хрищення в радість прийняли. ¹¹²
Усім лише б Христу служити,
А хоч державу тим згубити.

А люди інше говорили:
“Придибала до нас біда;
Гадюку в пазусі пригріли,
Ото вона й напосіда.
Як смерть у чорну рясу вділась
І никає поміж людей,
Та ще й залякувать рядилась
Анахтемою іудей. ¹¹³
Під три чорти б її несло,
З її страханням заодно!”

Ченці писали про минуле,
Як пасувало їм до книг,
А що між люду гулом гуло,
Так і лишили поміж них.
Хай перемелеться, і буде
Смачненький пундик до куті,
Ще й прісна проскура для люду
На прісному для них путі.
А за причастями бідак,
Позбудеться всього за так.

Візьмуть не тільки одежину,
Всі радощі життя візьмуть;
Ім’я, і навіть Батьківщину
В Христовій вірі одберуть.
І землі всі, що ще за Ора
В державу русичів стяглись,
Від Кімерійського Боспора
До Біломор’я простяглись, –
Геть все поцуплять, як завдаток,
Яфету в спадок на додаток. ¹¹⁴

А люди й гадки втім не мали,
Що вже не на своїй землі,
Бо їх в рабів Єгови вбрали
Новозавітні писарі,
І як рабів уже повчали:
Того не їсти, те не пить, ¹¹⁵
Ще й мов скажені пси гарчали,
Як хтось відмовиться годить.
Микитилося у ченців:
Всіх виснажити від постів.

Аби уповні подуріли,
Та із худобою разом
Велику тугу всі терпіли,
Накладену гнітним постом.
Щоб з голоду усім верзлися
Сади господні і кущі,
І відтіля на всіх лилися
Якісь базікання “святі”.
Щоб кожен ледве ноги ніс,
Але тримав церковний піст! ¹¹⁶

Такий вже бог у них страшенний
І здавна нівечить людей;
А заздрісний, а навіжений!
Убивець немічних дітей! ¹¹⁷
Йому лиш горе засівати,
Щоби ні сміху, ні пісень
Ані від кого не вчувати,
Лише псалми – весь божий день.
Ото вже преподобна скнара;
Від нього людям тільки кара!

Зате ченці й життя не мають:
Страх смерті дихання запер,
Тож горопахи і конають,
Неначе кожен вживі вмер.
Се запопали собі бога,
Як страхолюда! – певна річ.
А моляться ж уже на нього –
Безперестанку день і ніч.
Такенний страх усіх тіпа,
А що й коли – ніхто не зна.

Лиш зазивають нехрищених
Мерщій ускочити в Йордан: ¹¹⁸
Щасливих вихристить в стражденних,
А волелюбних – в полонян.
Щоб стали довготерпеливі,
Убогодухі та слабі,
Глухі, сліпі і мовчазливі,
Неначе істині раби, –
Сиділи нишком, як кролі,
На обікраденій землі.

А сподаря ченці поставлять,
Не забуваючи себе,
Церковну службу йому справлять
Як на звеличене цабе;
Помажуть, омофором вкриють,
З кадила димом обкурнуть,
А всьому людові на шию
Ярмо Христосове напнуть.
Тоді батіг зсукають чемний
І цвьохкатимуть похрищених.

Не пий, не їж – лише молися,
Твори спасіння для душі,
Разів по сто щодень вклонися,
Ізидь з мирської метушні;
Облюбовай собі схимнину
Та гарно там сумуй, тужи,
Спокутуйся усеньку днину;
Спасіння в бога заслужи. ¹¹⁹
Але від чого так спасатись? –
Хотілося усім дізнатись.

Всіх огортає спільна дума,
І всі потилиці шкребуть:
Навіщо отакенну рюму
Їм чорнорясники несуть?..
Втелепали напівпрочани,
Бо не здуріли ще з постів,
Народ, бач, попри всі омани
Зоставсь мудріший за ченців.
І, хто ченцями звався мудрим,
Людьми вважався просто дурнем.¹²⁰

Зате і звичай був в народі:
Хто на шляху ченця зустрів,
Казав собі: “На цьому й годі”,
Та похапцем додому брів,
Мерщій до оберега стати,
На поміч кликнути Богів,
Щоб далі лиха не назнати,
Навратливого від ченців.
Чернець і кнур – біди прикмета
(Стара українська кебета). ¹²¹

Про те сам літописець змовить,
Мовляв, не дуже любить нас
Український нарід бідовий –
Не вірить у Христосів спас;
Товче своїм Богам молитви,
Як мак в макітрі на кутю,
А нам наврочує гонитви
Та ще й у вічі каже: – Тю!
Навіщо нам чужого бога,
Як свій стоїть коло порога. ¹²²

Одна лише ченцям відрада:
Князівська свита їх віта,
Тож церква князю вельми рада,
Співає “довгії літа”,
Прийма дари й благодіяння,
Під монастир землі наділ,
Та намовля на плюндрування
Старих святилищ і Богів.
І, де були священні храми,
Церквички виросли з хрестами. ¹²³

То їм Георгій дав гостинець,
Щоб батькові не уступать:
Розбудував старий Дитинець,
Почав церквами обставлять.
Во славу жінки Інгігерди
Іринінський поставив храм,
Тоді й собі на час свій смертний
Собор Софіївський заклав.
Щоб з Вишгороду, як піти,
Було б куди саньми везти. ¹²⁴

Собор закладен як відзнака,
Коли Мстислав у землю ліг,
А в Києві, по смерті брата,
Георгій врешті сісти зміг.
Став самовладцем в ту годину
І братню спадщину прибрав –
Лівобережну всю місцину
Собі під княжий стіл поклав.
То пам’ять на усі віки
Занепаду всії Руси. ¹²⁵

Бо Русь відтоді аніколи
Не пошанується в борні,
Князі побиті до престолу
Повернуться не на коні.
Здрібніють велетів нащадки,
Пожужмлять славу прадідів,
Котрі не мали навіть гадки
Навтьоки йти від ворогів
І землю русів одступати,
Ще й з ворогами кумувати. ¹²⁶

А їх онуки похрищені
Із ворогами дійдуть змов,
Навчаться жити поганьблені,
Бо в жилах вихолола кров.
І зрощене галуззя княже
Опікуватиме не Рід,
Христос крамоли їм нав’яже
У літописний родовід.
А приклад їм Георгій дав,
Як новобогу догоджав.

Христа Георгій уподобав,
Як Києвський престол надбав,
Бо трапила його хвороба,
Яку ще батечко спіткав.
Узявся все підряд читати,
Що з Візантії нанесло,
Надумавсь правду відшукати,
Де її зроду не було.
А й батькові казали люди:
“Ой, князь, свого ніхто не гудить.”¹²⁷

Хай челядь, а хоч як, нехають,
Вона мудріша за князів:
Бо ж не з книжок життя сприймають,
Тим паче з книг від ворогів.
Бо там лише саму хвалебну
Ченці імперські наплели,
Як “Костянтинову легенду”
Завгодливим пером шкребли.
А щоб імперський трон підняти,
Вдалися Києв оббрехати.

Чернеча віда: – все минуле
Назнається лише з їх книг,
А там, яка брехня б не була,
Все зійде правдою для всіх.
Ще й не завжди брехати треба,
Бува достатньо замовчать;
І те, в чому нема потреби,
Невдовзі будуть забувать.
Оце Георгій і збагнув,
Як в книжний вирій зазирнув.

Ченці його назвали “Мудрим”
За недалекоглядний хист,
З якого всім попам облудним
Перепадав чималий зиск.
Бо з десятинного оброку
Додалось челяді тягло; ¹²⁸
А як воно все вийде боком,
У княжу голову не йшло.
Він знав лише ченців плодити –
За батьком на столі всидіти.

Бо в Рідній Вірі тільки велич
Надводила на трон царів,
А усіляка вада й неміч
Скасовувала їх уділ.
Народним віче обирали
Того, хто гідний до стола, –
Це в Царстві Антів добре знали
І Русь трималась тим здавна.
А в християнстві всяк нащадок
Брав владу батьківську у спадок. ¹²⁹

Відтіль і братовбивство кайне
Як поклад на Русі лягло,
Бо в біблії те за звичайне
Поміж юдеями було.
Вони зосібна шанували
Своє біблійне правило
І перворідство продавали
За сочевичне вариво. ¹³⁰
Оте й Георгій в думку взяв,
Як нову віру насаджав.

Звів церкву в батьківськім гаремі
На Берестовому дворі,
Де Ларіон творив молебні
За княжії гріхи старі.
Адже не тільки в Берестові
Князь відчайдушно гарцював, –
У Вишгороді й Білгороді
По сотні три перетоптав. ¹³¹
А як хреста на шию вдів,
Хильцем, небога, і схирів.

Проте дісталось Ларіону
Мирські діяння замолить,
Щоб князя з грішного полону
В безгрішного перерядить.
Таке сердечне піклування
Потягне не усяк правник,
Бо здатний на таке старання
Лише Христовий правовик.
Йому на те по княжій волі
Й надалась церква в Берестові.

Не кожному так поталанить
Князівське визнання стягти,
Адже нікому не завадить
Значну посаду засягти.
У тій добі віровідступній
З низів нагору шлях відкривсь
Усім, хто в намірі підступнім
Князівській владі прислуживсь.
Проте нащадкам знати слід,
Хто ославляв наш славний рід.

   Ч О Р Н О Р Я С Н И К

Пролине час в літах біжучих,
Ховаючи за плином літ,
Відколи на дніпровських кручах
Нерідне витнулось на світ.
Багато вражого й лихого
Нам заподіяли церкви,
Вславляючи чужого бога,
Щоби знеславилися ми.
Стояла церква в тій порі
Й на Берестовому дворі.

При тій церквині чорноризник
Виводив гусячим пером
Переклади Уставів грізних, ¹³²
Що грецьким надійшли письмом.
Воно було, як терен, терпке –
І те письмо, і писарчук,
Що заходився безперервки
Вивчати зміст чужих наук.
Ім’я його було Памфлій
В хрищеній братії своїй.

Чимало він письма чужого
Вночі свічками закрапав,
І з усього читання того
Церковний “перемийник” склав. ¹³³
Тоді став геть собою гордий,
Неначе півень між курей;
Як драгоман великородний, –
Таке бува поміж людей:
Лиш підперезало штани,
Одразу ж пнеться у пани.

Від ваганів вже верне рило,
Забуло звідкіля прийшло,
Своє вже, бач, йому не миле,
На все заморське потягло;
На іншу мову і наїдку,
Як тягне до багна свиню, –
Верзти на всеньку обихідку
Неперевершену брехню
Про одкровення свята-духа,
Що сходить всім, хто гречно слуха.

Всі “пострижки” роти роззявлять
І слухають, що він плете,
А із Памфлія христославля
Невпинно вилявою йде.
Віншується святе пришестя,
Що буцім осьдечки згряде,
В порожні церкви, як на вшестя, ¹³⁴
Юрбище люду наведе.
Памфлій вже ніби й чув той глас,
Про те і меле повсякчас:

“Мні мила грецька писанина,
Вона вся розумом пашить,
Немов залітная пташина
Заморські вісті гомонить,
І, з’ївши там святу оливку,
Нам послід відтіля несе,
Щоб кісточку садить як сливку,
Коли вона на нас впаде.
Тоді в оливковім гаю
Ми заживемо як в раю.

Ні жать, ні сіять, ні орати
Не треба буде нам повік,
Бо все те буде відробляти
Приборканий Христом мужик,
А ми назнаємо лиш клопіт –
Прихід Ісуса провіщать
Та жально в раболіпський спосіб
По богогласнику співать.
В раю всі стануть незвичайні
Складати вірші величальні.”

Умів помпезно говорити,
Бував на слові не слабий,
Яку брехеньку де сточити
Був здатніший за всіх Памфлій.
Та все заморським окалясом
Оспівував “господній дім”
І серед виторопнів в рясах
Був витія перед усім.
Бо дибав до “господніх врат”
Як не який-будь свічколап. ¹³⁵

Не знав в Христовій праці втоми,
Не доїдав, не досипав,
Заучував церковні гноми
Та герменевтику долав. ¹³⁶
Всякчас вбивав собі в макітру
З церковних книг усяку річ,
А щоби запопасти митру,
Говів, як пес в голодну ніч.
Постився божий неборак,
Аж годувався абияк.

Ото з недоїдання того
Вже й паморочилось йому,
Як всім, хто щирий світ Дажбога
Зміняв на Ягвову пітьму;
Хто запозичив чорне вбрання
На копил чорного буття
Та щастя вбачив у стражданнях,
Що не доводять до пуття,
Бо всім, хто в чорну схиму вліз,
Примариться і бог, і біс…

А втім весна нестримна, яра,
Як дівка стала на порі:
Цвів первоцвіт по схилах яру,
Верба проквітла на Дніпрі.
У повені ріка збігала,
Відтала дихала земля,
Галичина у небі грала,
Веселик повертавсь здаля.
І сонечко, як батько, гріє,
Всім життєдайне благодіє.

Ось-ось вже Новоліттю статись ¹³⁷
І зерню линути в ріллю,
Бо йшлось молодику кохатись
У ясну вранішню зорю.
Обрядовим пісням лунати,
З Тавриди Ладу зазивать,
Юначу крізь вогонь стрибати
Та Лелю й Леля уквітчать.
Великодень Дажбога йде –
Ярилин тиждень настає.

Веснянки в гурт дівчат збирали,
І всі, на Вербицю йдучи,
Гаївки весело співали,
Віночки перші плетучи,
Щоб Дані на вітання слати
З наспівом на бережині,
Яйцем-райцем ворожбувати,
Піснями сповнювати дні.
Так Рідна Віра всіх єднала;
Людей на радість надихала.

Тоді всі йшли в печери волхвів,
Де капище нове звели,
Там видибнув прадуб Дажбогів, –
То й Видобичем нарекли. ¹³⁸
Попід горою чувся гомін…
Прислухався й зітхнув чернець,
Поринув у далекий спомин
І мовив: “Хай-но йому грець!
Полишу кляту писанину,
Перепочину хоч хвилину.”

Знадвору полудень вітливий,
Вітряться в небокрай хмарки,
І чутно гомін галасливий
З-попід узгір’я край ріки.
Там галаївка не вщухає,
А тут, край церкви, тиша й сум,
Бо піст пісні забороняє
Як потереб’я зайвих дум.
Памфлій зітхнув і сів край церкви,
Сумирний, як в живій пожертві.

Спливає в затишку година,
Легкотривала повесні;
Десь жайворони з небосхила
Надрібують дзвінкі пісні;
Памфлій пригрівся на відсонні,
Примружив очі, наче кіт,
Що вивернувсь на підвіконні
На сонці вигріти живіт.
Аж тут огріх його спіткав –
Незчувся, як се задрімав.

Наснилася йому стодола
Уповні сіна і духмян,
І добра батьківська корова
З невилітуваним телям.
А навкруги таке привілля,
Як істинне життя святе;
Відтак теля вхопило вим’я
І молоко солодке ссе.
Та смачно смокче животина,
Аж котиться в Памфлія слина.

Він і собі заходить збоку
Та під корову підсіда;
Свята тварина косить оком,
Що буде далі – спогляда.
Бо ж ні цеберка, ні дійнички
Нема ніде, як до біди,
І молоко од коровички
А хоч у скуфію ціди. ¹³⁹
Памфлій довкола озирнувся,
Перехристився і нагнувся.

Навколішки, як перед богом,
Перед коровою постав,
Причетнитися до святого
У чорній рясі зажадав.
Та ще й теля у морду тицьнув,
Намірявшися одігнать,
Аби й собі вхопити цицьку –
Парного вприпуст посмоктать.
Та як не бравсь теля штовхати,
А не спромігся одігнати.

Ет, не біда, – Памфлій міркує, –
В корови вистачить дійок,
Якщо теля так вередує,
То вмостимося і удвох;
Не вельми то яка турбота
Попити разом молока.
І він уже роззявив рота,
Як тут телятко вирока:
“Куди ти лізеш, вражий сину,
Не цю тобі доїть скотину.”

Аж гульк – стоїть перед Памфлієм
Припнута до ціпка коза;
А молока душа воліє,
Аж з розпачу біжить сльоза.
Бо так намірився-но смачно,
Що вже невсилки одступить;
Воно до посту й необачно,
Але що вдієш, як кортить.
Отож чернець втира сльозу
І підлягає під козу.

Вже й губи врозтул випинає,
Аж тут всесильна дія зла
Навдивовижу все міняє:
Козу втілющує в козла!..
Памфлій здригнувсь, осипавсь жаром,
Від переляку очманів,
Немов його обдало варом
Ачи но хтось ціпком огрів.
Зметикував, що не до шмиги,
Майнуло – задавати лиги.

А вже теля над тим регоче,
Од сміху, бідне, аж гика.
Питає: “Чом се ти не хочеш
З козла попити молочка?”
Памфлій звідтіль мерщій навтьоки,
Та цап його наздоганя,
Мекека, копитами цока,
Ось вже й на спину вициба.
– Ізгинь, нечисте, – зрік чернець,
Тут і прокинувсь на кінець.

Але лишень розплющив очі,
Хреста наклав передусім,
Бо наче хмара проти ночі,
Стоїть Георгій перед ним.
Памфлій знов очі затуляє:
– Свят, свят, – похапливо затовк,
Хрестом бенерю відцурає,
Бо сну від яви не розчовп.
Відмахується од біди:
– Ізгинь. Ізийди. Пропади!

– Чи ти здурівши, рабе божий? –
Георгій грізно запитав. –
Що витріщився, смерд негожий,
Чи, може, князя не впізнав?
Аж тут і Ларіон підходить,
З-за рогу церкви постає,
І на ченця прозріння сходить:
Прикмети сну розпізнає.
Та що робити? – скуф’ю в жменю,
Гне спину, мов під ту бенерю.

– Не вельми прогнівися княже,
Не вчув, неначе придрімнув,
Чи то якесь затміння враже
Наслало шкеребертя дум.
– То не біда, – князь одмовляє. –
Я й сам охоч вполудне спать,
Але потреба підганяє
Негайно справу починать.
Велику справу на віки,
Щоб грекам Русь далась взнаки.

Ось надаю я Ларіону
Софіївський святий собор
І маю тут не пустодзвону
Лишить Апостольський притвор. ¹⁴⁰
Над тим я міркував на днині,
Та й Ларіон тебе вказав,
А ще й псаломи у Псалтирі
В твоїм перекладі читав.
До слова, бачу, маєш хист,
Із розумом вбачаєш зміст.

Тож візьмеш батьківський часопис
І на пергамент покладеш,
Та всенький недоречний опис
Із княжого життя зітреш.
І маєш добре пам’ятати,
Що не задарма тут сидиш
І хліб свій мусиш відробляти, –
Батьківську пам’ять освятиш!
Невже ж то він святих не гідний,
Неначе пес якийсь безрідний?

Нехай всі знають, як мій тато
Любив український народ
І наробив йому багато:
Позводив не один приход.
Оце і опиши як треба,
Щоби посутнє, як читать,
То вознестись йому на небо,
Де крила ангелів шурхтять.
Там вся небесная громада
Йому безмежно буде рада.

А усілякі княжі вади
Нащадкам недоречно знать.
Отож всі смути і нелади
За краще буде замовчать.
Бо вже на абомовні різне
Брехнею поміж люду йде,
Всіляке, що на рот налізе,
Кожде смердя поскрізь верзе.
Докіль мені на те дивитись –
Вже годі юрбищу казитись!

У батька ж є благодіяння,
Лиш треба гарно їх подать,
А несвяті його надбання
Не варто переповідать.
Щоб батька героїзувати,
Не зупинюсь ні перед чим:
Розпочнемо переробляти
Літописи всі як один.
Хіба ж то ми за греків гірші?
Своїм святим складемо вірші!

Якраз тобі і доручаю
Аскольдове переписать:
Варязьке хрещення в Ручаї
До батечка припасувать. ¹⁴¹
Дивись, щоб вийшло як насправді,
Брехать – бреши, та до ладу!
Натомість за труди доладні
Тебе до сану підведу:
Серед писарчуків прославлю,
Пресвітером отут поставлю.

Іде твоя свята година,
Отож мерщій сідай, пиши,
І давню плітку про Бравлина ¹⁴²
На батечка перекажи.
Хай буде не Сурож – а Корсунь,
І не Бравлин – а батько взяв,
За що й спіткав там божий осуд –
Покару господа назнав.
Хай бог уразить князю очі –
Вбачати світ не мати мочі.

Ця байка буде вельми лепська:
Як ніби князь в пітьмі блукав,
А вже як стало зовсім кепсько,
Його Єгова врятував.
Овва! Як вийде все доладно
Та ляже наруч до подій,
Які опишемо докладно
В новій історії своїй.
Так чи не так – то всі забудуть
І перетакувать не будуть.

Невже за краще всьому миру
Як на духу доповісти,
Що християнську нову віру
До нас чужинці занесли.
Що то Аскольд – варяг скажений
Кумири наші поваляв
І нам, як батько наш хрещений,
З вістря меча просвиру дав.
Тож думаймо, кого прославим –
Свого христителя поставим!

А вже як стане по Аскольду,
Пошану батьку насаджу,
Та заразом прабабку Ольгу –
Апостолами учреджу.
Хоч Ольга хрещення й не знала,
Але піди це докажи,
Бо в Царграді вона бувала,
А що там сталось – докажи.
Кумекаєш, про що я речу? –
Опишеш Ольгу як предтечу.

А Ларіон те все підправить
І на потвердження всього
Митрополиче “Слово” вставить
До діла гречного мого. ¹⁴³
Тоді братів, Бориса й Гліба,
В святі пошию, як бог свят!
Обом додам святого німба
І тут сам чорт мені не брат.
Нехай назнають в Візантії,
Що й серед нас вже є святії. ¹⁴⁴

Завбач: брати мої смиренні –
Овечки божії були,
І Святополком убієнні,
Як страстотерпці полягли. ¹⁴⁵
Вціди в різню побільше крові,
Щоб як у біблії було,
А прізвища причетних бойні
Я дам тобі всі як одно.
Старанно опиши всю гидь,
Щоб бачилось як вочевидь.

На Альті давнє поле бою
На кшталт біблійний розкажи,
Мовляв, розбіглись княжі вої,
Бориса кинули в шатрі.
І там до нього смерть підкралась:
Сповзлися гаспида сини!
А бідному лишень зосталось
Надіятись на молитви.
Тож він поклався на промови
До батька вищого – Єгови.

Простерши богомільно руки,
Псаломи шпарко зачитав
І, терплячи душевні муки,
До бога стежку потоптав.
Казав єси: “Тобі, мій боже!
Вчинити варто тільки дмух,
Щоб змести воїнство вороже,
Де згине всякий відчайдух.
Отож прорци всевишній: – Нащо
Мені тут гибіти нізащо?

На твою волю покладаюсь
Як раб, як недостойний син,
У твоє царство відправляюсь
Як мученик твій ще один.
Складу з твоєї волі руки
І, як ягнятко, смерть прийму,
Тобі віддамся на поруки,
Сумирно ляжу у труну.”
Так і пішов Борис до бога,
Меча не оголивши свого.

Георгій аж пустив сльозину,
Як братню смерть оповідав,
Убгавшися в святу личину
На хвильку ангелочком став.
Тоді Памфлію ще докинув,
Як треба Гліба смерть подать,
Щоб і його лиху годину
До святості прилаштувать.
Так ніби всі на Україні
Всльозилися по тій годині.

– Скажи за брата мого, Гліба,
Як за безгрішнеє ярча,
Що помислів людських не віда,
Зарізане немов курча.
А щоб мерзотніш вийшло діло,
Не полінуйся і додай:
То кухар ніж встромив у тіло
І душу випустив у рай.
Там і зустрілися брати,
Укупочці хреста нести. ¹⁴⁶

Тоді вкажи: Христа управа
Прийде суд гаспиду чинить –
Скерує військом Ярослава
За братовбивство відомстить.
Щоб всім лягло на думку вірно,
Що то не я війну почав,
А лиш виконував покірно
Все, що Єгова наказав.
Він мене вів на Святополка,
Як батечка на Ярополка. ¹⁴⁷

Ще б не завадило додати,
Що Святополок сам поліг,
Як кинувсь зо страху тікати
І десь галасвіта забіг.
Брехенька ця прославить бога
Та з рук моїх одмиє кров,
Щоб батька вивести в святого.
Бо притаманне нам обом
Водносталь не на стіл вмоститись,
А за братів своїх помститись.

Бо ми із батьком – перші люди,
Що божим помислом велись,
І як покара для Іуди
На Києвій Русі звелись.
А попри нас, надісь, нетленні,
Як новоявленні святі,
Лежать Борис і Гліб смиренні, –
Нові заступники Русі. ¹⁴⁸
До повісті ції докинь
В кінці, як в біблії, – “Амінь!”

Памфлій, дослухавши, зітхає,
Вбачає – діло не просте.
– А як не здужаю? – питає. –
Чи по зубах мені таке?
Князь осміхнувсь: – Якраз на тебе.
Упораєшся – взолочу,
А ні – то нарікай на себе:
Як півню голову скручу.
Та не базікай необачно,
Бо голова словам завдячна.

І все вже ніби як по тому,
Бо своє слово князь сказав
І вже посполу з Ларіоном
Неквапно в Лавру покульгав.
Памфлій очима лиш залупав
Та, як стояв, на призьбу й сів,
Хоч і дурний, але дотюпав:
“Ти ба, в яку халепу вбрів.”
А в думку лізе, як оман,
Пресвітерський церковний сан.

Памфлій не довго войдувався,
Бо перед інших завше ліз,
На слові зроду не вагався –
Меткий, вигадливий як лис.
Та врешті що йому втрачати?
В писарчуках не ласий хліб:
Із ваганів куліш сьорбати
На житній скибці у обід.
Отож перо взяв – і гаття!
Пускати правду в небуття. ¹⁴⁹

Перо, хоч в гусака узяте,
Але поштиве і воно,
Бо здатне в забуття послати
Чи виокремити кого.
Аби-но птиця все назнала,
Що коїлось її пером,
Собі б напевне написала
Останній в біблії псалом ¹⁵⁰
Перш, ніж ченці її прославлять –
В нове “різдво” на стіл поставлять.

Митця митарство підганяє;
Тож і Памфлій наш, як митець,
Марудить, крехче, піт втирає,
Гаптує Василю вінець.
Пошанування компонує
Не зверхньо на галай-батай,
Чернечу вдячанку лаштує
Угодливо аж через край.
Та все зглядає на кіот
Як презавзятий патріот.

Се ж мав собі взірцем патрона,
Щоб вичовгатися з низів, –
Архидияка Ларіона,
Що божим словом всіх гвоздив.
Памфлій його стопами дибав,
Вже й ссух, як вилежаний корж,
А все тягнув людей до диби
Та верг батьківську віру сторч.
Бо вдати мусив що він варт,
Як впрягся в справу не на жарт.

Кроїв, ладнав з блохи кожуха,
І так приміриться, і сяк;
Була б хоч не блоха, а муха,
Пошився б гарний лапсердак.
Але завзяття верне гори
(Так старі люди гомонять)
І відчайдух удачу горне,
Дарма що сідала болять.
Бо заповзявшись горувати –
Чим вдалий, тим і мусиш брати.

Тож він і взяв задля почину,
Як крихту з княжого стола,
Укинуть в рот якусь вівсину,
Щоб гречно клалася хвала.
У крихті тій, що перепала,
Було з півпуда ковбаси,
Діжа посоленого сала,
Щоб вистачило на часи.
І пака на плече, мов хмиз:
Чабак пров’ялений і виз.

Талан додався небораку
З козуба курячих яєць,
Корчаги солі, торби маку,
І галагану на ларець.
Бігме макітру шарпанини
Та підчеревини сувій,
Ще й пряженого гусачину
Утовк чи не нараз Памфлій.
То вже не юшка–голощак,
Якою годувавсь шарпак.

Крім того ще на прісну днину
Додалось мало не сповна:
Потапців кошик, ворок сиру,
Мішок аж під гузир пшона
Та лантух борошна з-під сита,
Олії бодня, стіс коржів,
Горіхів смажених корито,
І короб сушених грибів,
Гелета липового меду ¹⁵¹
Ще й стільники, як на вереду.

Допоки те писання склалось
В дошках з півпуда на вазі, ¹⁵²
Гусей при церкві не зосталось;
Дісталося і бузині.
Проте в бузиновім чорнилі
Василь Великий просочивсь,
Бо наш Памфлій по тій годині
Теслярській справі научивсь:
Котурни гречні змайстрував
І Василю припасував.

Отим і брав на Берестові
Обіцяний церковний сан,
Бо в кожнім літописнім слові
Угодне князю прописав.
Та так, що й мати не впізнає,
Бо де ж їй Василя впізнать,
Як Серафим над ним літає
І в труби анголи сурмлять,
Від них Мишко, як посланець,
Несе апостольський вінець. ¹⁵³

Постав Василь як просвітитель,
Дарма що брата убивав,
Бо і апостолів учитель
Себе у крові закаляв.
Онде Ісус від Іоана
Серпа зо хмари як киднув,
То тьму людей, мов ураганом,
По всій землі ураз зітнув. ¹⁵⁴
Василь супроти нього – пхе!
Як проти кременя – глевке.

Зате і Василю до бога –
Як раку лізти рачки в рай,
Бо для звеличення такого
Народи треба вибить вкрай;
Тоді вже хмаркою убратись,
Зирнуть на вкоїте лайно,
Хрестом од того одцуратись, –
А те не кожному дано.
Тож князь на бога не гаразд,
А на апостола якраз.

Йому і паству впасували,
Що йшла в Яфетовий наділ,
І байку про Перуна склали,
Якого він пустив уділ. ¹⁵⁵
Памфлій і “славайсу” притичив,
Тобто божественну хвалу,
Як найманому майстру личить
Чужу вславляти кабалу,
Щоб став святим Василь, як ті –
Новозавітні гаптарі.

А попри його звівся “Мудрий”
Кравець літописів благий,
Велеречивий, велелюбний
Чернечий батько дорогий.
І всі слова його до тщері ¹⁵⁶
В письмі церковнім понесли,
Та його задум на папері
Як гречну правду піднесли.
І вигаптувалась натомість
Минулих літ чернеча повість. ¹⁵⁷

Проте що не роби навмисно,
Як шану вигадці не бгай,
А правді в рам’ях кривди тісно,
Хоч як її туди не пхай.
Людьми все визнається згодом,
Спростуються усі плітки,
І нас назвуть святим народом
На всі прийдешнії віки.
Це буде наша гідна повість,
Плекана не за страх – за совість.

М И Р О Т В О Р Е Ц Ь 

Із заповіданого бору,
Де Семиріччя правив Дій,
Великий Волхв прийшов на Гору
Вістити перебіг подій.
Він був геть сивий і старезний,
Немов сам патар Дяіе, ¹⁶¹
Узявши владний жезл важезний,
Прийшов глядіть недбаєне.
Прийшов майбутнє провіщати
Та Русь од кривди заступати.

Віщун здаля зайшов у Києв,
Бакаюватий шлях стоптав
І добрий гарець солі виїв
Допоки правду відшукав
З усіх священних апокрифів,
Що надійшли з первісних днів,
І вчестився звання – понтифік, ¹⁶²
Це вищий сан серед волхвів.
І він обмеження не має,
Бо навіть підсвідоме знає.

Всі заповідання магічні
Він на своїм віку назнав
І всі тайнописи правічні
Не задля втіхи прочитав.
За усвідомлене без міри
Йому всі кметі і двірня
Неначе богу йняли віри
І шанували, як царя.
Він до Богів дорогу знав –
Питиму віру сповідав.

А це вам не церковник в рясі –
Підніжок трону іудей,
Мальованих в іконостасі
Для ствердження чужих ідей.
Волхв – то є помисел всевишній,
Наш карб, занедбаний за час!
Дай це назнати в днині прийшлій,
Всевишній Господине наш;
Дай не забути, Боже Правий,
Хто тії дійсні православи! ¹⁶³

Згадаймо, як чужинська віра
Завзялась православів гнать:
На волхвів, начебто на звіра,
Скрізь полювала княжа рать.
А все, що древня Русь надбала
У Православ’ї за віки,
Розп’ята віра посукала ¹⁶⁴
І висмикала як нитки.
Тоді жупани чорні зшила
І мороком усіх накрила.

І в тій пітьмі ніхто не знає,
Де цілий лан брехні цвіте;
Вона, бач, і свята буває,
Дарма що дутелем росте. ¹⁶⁵
Ото вже тішився Єгова,
Як засівали лан сівці
І гречно добирали слова,
Щоб вскочили у гречку всі.
Бо на словах та віра гарна,
А в дійсності – гнітюча й карна…

Лукавий син лукавим словом
Лукаву віру сутворив,
Щоб іудеям бог Єгова
Наземний рай упорядив.
А щоби вихристів дурити,
Змережалась брехня свята
Про іудейські заповіти
Та іудейського Христа.
Аж сам Єгова з посіпак
Сміється, потишки, в кулак.

Йде Руссю днина невесела:
Брехня торочиться, біжить,
Обсновує міста і села;
Церквами всюди аж ряхтить.
Хрестами волю обступили,
Духовне рабство навели,
Та куцу правду насадили,
Що люди взяли на кпини:
В брехні не визнана межа,
Бо напівправда – є олжа.

Відтак у безслихи древлянські,
В Оковські нетрі потайні
Святі реліквії слав’янські
Гонінні волхви понесли.
І там, збережені від зради,
У недосяжності князів,
Найстародавніші обряди
Плекали надбання волхвів.
І учні вчилися на тім
За ступенями “сім-по-сім”. ¹⁶⁶

Питиму віру сповідати –
Це вам не писане читать,
Ще й пальцем в книзі слідкувати,
Щоб здуру зайве не сказать.
У церкві може повсякденно
Читати біблію отак
Усякий новонавернений
Неодукований сіряк.
Та ще й гріхи всі розрішати
“Святою” буллою від папи. ¹⁶⁷

А люду Божому байдуже
До проповідувань попів,
Та й знатні в церкву йшли не дуже,
Хіба що князь так повелів.
Адже Кульгавий Русь утишив
В кривавій Суздальській різні: ¹⁶⁸
На згадку всім волхвам залишив
Зловісний спомин по собі.
Проте як не старався бити,
Та де ж йому волхвів скорити.

Як перш устійнювати цноту
Прийшли два волхви в Києград,
Щоби на Дідову Суботу ¹⁶⁹
Належне справити обряд.
А вже як Києва дістались,
То перш за все, як водиться,
На Гору Щекову піднялись
Провідати святі місця.
Надвечір серце зажурили
У незабутньої могили.

Її упорядили гарно,
Як людям на душу лягло,
Де давнє капище Симаргла ¹⁷⁰
Ще за старих часів було.
Обаполи під крутосхилом
Айланти рясно поросли,
Над ними Вольговий спочинок
На самій маківці гори,
Що височіє над окіллям,
Як вічна пам’ять над Поділлям.

На виріжку гори – могила;
Кремінний камінь на бурту;
Ввібрала домовинна брила
Писемну пам’ятку святу.
На камені рунічний напис
Старим українським письмом,
Аби-но кожен міг дізнатись,
Що тут до праотців пішов
Цар Антів велетний і правий
Поборник віри православів.

Онук Перуна-громовержця,
Всесильний оборонець кмет,
Обранець Інтри-жезлодержця, ¹⁷¹
Відновник православних треб;
Іщехова правонаступник,
Влесонащадний вищий волхв,
Великородний, всемогутній
Єдиновладний Віщий Олъх –
Священної землі правитель,
Русі Святої повелитель.

Під написом позначка дати:
Архонта Русу вік святий –
Рік 850-ий
По 912-ий.
О! Як церковники хотіли
Понищити святе ім’я,
Як врешті нишком отруїли ¹⁷²
Правонаступного царя.
Про це прийдешні волхви знали
І думи неутішні мали.

Понтифік з отроком ученим,
Мов дуб і пагін повесні,
У синім небі окресленні
На самому на белебні.
Стоять і мовчки споглядають
Старе Поділля межи гір;
Край кручі в небі виступають,
Неначе мовчазний докір.
Дві постаті вгорі, як в небі
Недолі нашої жеребій.

На волхві охабень доземний,
Гердан на сивому чолі,
І щось до болю незреченне
Скоробило вуста старі.
Ось він, до неба руки знявши,
Святу молитву зачитав,
Вобидвіруч од Бога взявши,
Лад і полад на діл послав.
Тоді додолу погляд звів
І божий люд благословив.

І назгадалося старому,
Що відбувалось тут колись,
Аж голос грубне на промову
В навіті отроку: “Дивись,
Що тут поганська віра втяла:
Там, де хрестів стовбичище,
Божниця Турова стояла ¹⁷³
І Велесове капище.
Вже й Гай подільний порубали,
З дубів церкви побудували.

А я там скілько Тризниць правив
І Лунник вів з отих часів, ¹⁷⁴
Відколи заповідну Праву
Приніс був Сокіл до дідів.
Відтіль число Трояна кміто
На Коло Місяця лягло,
І рідне Березневе Літо
Давало нам Його число;
І лік Дванадцятидесятниць –
Мокошиних святкових п’ятниць.

Дивися, сину, – краще місця
Ніде довіку не знайти,
Тут Бога нашого обійстя,
І нам ще є куди прийти.
Жива Дажбогова криниця,
Як за старих часів було,
Тече в Поділля Сверховиця –
Води святої джерело.
Ще точиться життєва сила,
Що нам дарує Мати-Жива”. ¹⁷⁵

Криниця… Вдвоколодь цямрина;
Збігає через край вода,
І тихим журкотом долина
Журливі думи нагорта;
Стареньке лубове відерце
Сумирно під дашком стоїть,
І ладом огортає серце,
Відлунням давнини бринить.
Щось в тому невимовне є,
Снагу у душу додає.

Тут начебто й нема нічого,
Хіба що згадка за старе
Навіюваннями булого
За серце потишки бере;
Журою в чисту душу лине,
Як невблаганний часу плин,
Що й досі серце незчерствіле
Торкає спогадом сумним
За все покривджене дарма
І вилучене крадькома.

– Запам’ятай це місце, сину, –
Зрік отроку Великий Волхв, –
Запам’ятай на ту годину
Як рідна віра встане знов.
Закінчиться безбожий безбач
Віровідступників-князів
І люди з кривди і безчестя
До рідних звернуться Богів:
Церкви на дрова розберуть
І храми Божії зведуть.

– Все, батіка, я примічаю, –
Потиху отрок відповів, –
На все життя запам’ятаю
Святині наших прадідів.
Ніщо не пропаде з святого,
Все в письменах перекажу,
Закарбувавши кожне слово,
Як в силу Віди увійду.
І передам по плину літ
Як Прадідівський Заповіт.

Але скажи мені на милість,
Надай пояснення – чому
Князівську зраду та заїлість
Не присікати на корню?
Адже тобі, праотче, варто
Лиш пальцем ворухнути ледь,
Щоб на мостивого бастарда
Наслати неминучу смерть.
Провіщо гаяти нагоду:
Вчинити благо для народу?!

Понтифік осміхнувся з того:
– Лиш Праведному я служу.
Лихим не здужати лихого,
Це істинно тобі кажу.
Нема для волхва гірше долі,
Як перейти на службу зла:
Чим вище сан, тим більше болю
Всім завдадуть його діла.
Волхви – святих діянь поборці,
За те і звуться – миротворці.

Звичайне, божий раб не терпить
Онука Бога при собі,
Намірюється в порох стерти,
Втопити праведне в крові.
Тому що божий раб зависно
Онука Божого сприйма
І хибну раду дасть зумисно,
Щоб Божий світ пішов сторчма
І правда від святих воріт
Пішла блукати блигом світ.

Не маймо права забувати
Набуті справіку знання,
Нащадкам мусим передати
Святі Праотчі надбання.
Тож покажу тобі, онуче,
Прадавні виходи потерн, ¹⁷⁶
Бо тут, на Щекавицькій кручі,
У тиші потайних печер
Стоять у святості віки
Лише на відстані руки.

Там Пращурів святі менгіри,
Чуринги древньої доби; ¹⁷⁷
Реліквії святої віри,
Часописи і кощюни,
Та жезли-скипетри магічні,
Якими наші праотці
Шлях відкривали споконвічний
У тайни передвікові.
Збагнути їх лише надасть
Єдиного триіпостась. ¹⁷⁸

І під Хорива городищем ¹⁷⁹
У лабіринтах потайних
Лежать оракули провіщі
Й тайнопис ворожильних книг.
Цей карб тобі успадкувати
Як наймолодшому із нас,
Щоби прийдешнім передати
По Вірі у майбутній час
Обряди, гімни і моління
На праведне богослужіння.

Напевне знай: чужинська віра
Не пануватиме весь час,
Скасують книжного кумира, ¹⁸⁰
Щоб рідний Бог зійшов до нас.
Жаль, не дожити нам до того, –
Зажурно вимовив старий. –
А йдем до капища Дажбога,
Кришеник віднайдем якийсь.
На требищі знайдем завжди
Щось на заїдок до води…

Осінній день згасав дрімливо
В статечній величі дібров,
З узлісся олень полохливо
У хащу вистриба пішов;
І знову тиша наступає,
В осонні віття шелестить,
А генде на Старій Поляні
Прадавній Божий Храм стоїть.
Він тут одвіку край узлісся
Освяченого Божелісся.

Стоїть божниця, як забуток,
Одна в Священному Гаю,
І скніє попри неї смуток,
Мов у покинутім Раю.
І віється довкола спомин
Колишніх і доладних днів,
Як правився осінній помин
В Зворожини, на День Дідів.
Бо без жертовного книша
Геть забучавіє душа.

Ще повниться свята криниця,
З якої людям благо йшло;
З гори, що зветься Хоревиця,
Струмує Боже джерело.
А зокола на горбовині
Уклавсь жертовник кам’яний,
Неначе колом на горбині
Ліг одпочити бик старий.
Жертовник святість зберігає,
На рідну віру надихає.

З Подоллу люд іде на Гору
В молитвах душу очищать,
З Дажбожого в три гони двору
Себе з Богами поєднать.
Бо тут, у закутах нагір’я,
Все як завідано було,
Хоч застаріле стовп’я й вір’я
Де-інде в землю вже вросло
І похилилась ворітниця,
Але стоїть!… стоїть божниця!

Мов з неба гостроверхим дахом
Спадають криси до землі,
Слупи склепіння з Віщим Птахом¹⁸¹
Мистецьки щедро різьблені.
Тут образи святих кумирів
Вінцем релігії встають –
Тотемами птахів і звірів,
Ввібравши родоводу суть,
Донесеної з давнини,
Щоб з того дужали сини.

Духовності старі прикмети
За образами постають,
У обереги й амулети
Означені на незабудь.
Тут наша спадщина киянська,
Прадавня, як Дажбожий Світ,
Свята минувшина слав’янська,
Істотна повість плинних літ.
Тут Господа ім’я не всує,
Бо пам’яттю володарює.

Тут волхви і отаборились,
Торби поклали і киї,
Богам сумлінно помолились
За злагоди у мандрівні.
Завдячили за кожен данник,
Що мали на шляху своїм,
А ще й коржа і горохвяник
Знайшли на требищі старім.
Всміхнувся волхв і змовив стиха:
– Нас Віли бережуть од лиха. ¹⁸²

Вони посестри наші вірні
Тут, по недеях, і живуть –
Святі Русалії нагірні,
Їх Вілами в народі звуть.
Вони на хмарці прилітають,
Сідають на оцій горі
І русам долю насилають,
Щоб жили в статку й злагоді.
За всіх, хто щиру віру мають,
Сі Віли, як за себе, дбають.

Красуні золотоволосі,
Зичливі, добрі, чарівні,
За нас піклуються і досі,
Бо сестри нам на вічні дні.
А це були десь запропали,
Лишили в скруті русу голь,
За кметів геть позабували
Безсмертні Сужениці доль.
Кудись на хмарці полетіли,
І щастю-долю десь заділи.

Від них нам дотепер зосталось
Найголовніше з їх свідоцтв,
Що ще за Пращурів уклалось
У Книгу Вілових Пророцтв.
З тієї Книги Віщування
Надходять призвістки подій:
Знедолення і статкування,
І упорядження надій.
І Віли Києвої рада –
Святозаступниці Кий-града. ¹⁸³

Вона помешкання тут має
З Богами нарівні здавна,
Дотіль і Києв процвітає,
Покіль витає тут вона.
А як на горах цих священних
Останній Божий храм паде,
Тоді й занепад предреченний
Києву-граду надійде. –
На цьому слові волхв змарнів
І журний погляд в небо звів.

Вже Дажбо в Золотому Струзі
Рожевим колом обрій тне
І на вечірньому упрузі
Сяйнисте сонечко стає.
Відсвяткувалася Покрова, ¹⁸⁴
Де-де імжило, крапав дощ
І поночі земля холола,
Та власне випогодилось.
У череді погожих днин
Пряглось верем’я осенин.

Овсеневі свята тривають, ¹⁸⁵
Прядеться з рясту жовклий коць
І багра листя покриває,
Обарвлюючи кожну брость.
Прийшла пора замилування
У доли, луки і гаї –
Барвистого відквітування
На подиху відлітних днів.
Ось-ось поліття відбринить,
Дощами сльота засльозить.

У вогнесяйві величаве,
Немов жар-птиця на дуби,
Сідає сонце золотаве
Вінцем погожої доби.
А допоки воно сідало,
Завидна, наостанку дня,
До ночі путніх спонукало
Десь лаштувались загодя.
Аж ось до слуху долинає,
Як хтось в гаю на гайді грає.

Старий гайник з хлоп’ям підпаском
Надвечір волхвів привітав
І, щиру виказавши ласку,
До свого закутку зазвав.
– Я, – каже, – в цім гаю літую,
Затепла кізочок пасу,
Отут, в курінчику, й ночую
І вас в свій закуток прошу.
Ви ж бо, попоходивши скрізь,
Здорожилися геть надісь.

Удався дідо говірливий,
Дарма що жив як Полісун, ¹⁸⁶
До того ж, далебі, кмітливий:
Збагнув, що перед ним відун.
І заходившись лаштувати
Макітру мачанки на стіл,
Скоренько люд оповіщати
Послав онука на Поділ;
Зворожних Діда й Бабу звати,
До свята бряшну готувати. ¹⁸⁷

Посходилися літні люди
Назнатися чим повен світ,
Які де суди-пересуди
Йдуть наскінчу тривалих літ.
Край вогнища надвечір сіли,
Розмову довгу повели
І до зірок догомоніли,
Як праотці заповіли:
Служіння Храмового Свята
Од ворожіння розпочати. ¹⁸⁸

Аж ось і визоріло небо,
Дикенько гукає сова,
І правиться священна треба,
Звучать молитвені слова.
Невдовзі північ навертає
Зворожиної ночі дух:
Зірками небокрай палає,
Піднявся Сніп немов Дідух. ¹⁸⁹
І ночі зоряна відхлань
Понтифіку дарує знань.

Йде Велеса свята година ¹⁹⁰
Дорогою сяйнистою,
І постає Його храмина
Жертовницею чистою.
Волосожар в зеніті сяє –
Се Велес на межі стоїть
І Світу Права доглядає,
І Світу Нава сторожить
Для всіх, хто пращурова гідні,
Прадавній Вірі Предків вірні.

І ясноликий місяць вповні
Згляда в криницю з висоти,
Ллє святість волхву у долоні
І в заклинання до води.
Молитву вдіявши старанно,
Верховний Волхв обряд вчинив,
Цілющу воду криничану
Із замовлянням освятив:
“Жива водиченько точися
І Духом Божим освятися.” ¹⁹¹

Відтак понтифік викликає
Перебуваючих вгорі –
Щурів і Пращурів із Раю – ¹⁹²
Зараяти у ворожбі.
А щоби щойно з Сверховиці
Сяйнула призвістка жива,
Він намовляє до криниці
Наврочуваючі слова:
“Застережи нас на біді,
Дух Божий, у Святій Воді.”

Богів понтифік закликає,
Здвигнувши руки догори,
Молитвою заповідає
У Навії уберегти.
Адже за їхнього сприяння
Ужите знахарське дання ¹⁹³
Діяє силу волхвування –
Дає провісне відання.
Йде волевиявлення Боже,
Як сам Верховний Волхв вороже.

  ВОЛХВОВЕ   ПРОРОЦТВО 

Ятрите місячне осяння
Вінцем з криниці постає,
Всевишнє зоряне назнання
Понтифікові надає.
І зочить волхв в тремтливім сяйві
Століть прийдешнії роки,
І брижі на воді осяйні
Гортають віщі сторінки.
Тут все, що покладе на гурт
Історії фатальний нурт.

Майбутнє погляд засягає,
І спогляда Верховний Волхв,
Як світ пітьма заволікає
І звідти Змій на землю сковз.
Біда на русів натікає –
Змій лютий по Русі повзе
І землю православів крає,
І православні душі жре.
Змій ковзне, і на його тлі
Видіння мерехтять страшні.

Христовий хід іде по світу
Юдейську віру насаджать, ¹⁹⁴
Убруси шовкові розвиті,
Кругом індитії блищать,
Усюди митри, багряниці,
А понад ними у труні
Пливе Христос на плащаниці
Упокоєнний на всі дні. ¹⁹⁵
І плачниці найняті йдуть,
На жебрах ревмами ревуть.

Вдягнувши чорнії хламиди,
Чалапають гладкі дяки,
Між них колишуться ріпіди, ¹⁹⁶
Натичені на держаки
Як опахала реманентні,
Де херувими в образках,
Немов жидята іманентні
У шестикутних зірочках,
Свою старобіблійну суть
Усім похрищеним несуть.

Ідуть екзархи імениті,
Весь дібраний церковний клір,
Єпитрахилями увиті,
Мордаті всі як на підбір.
А ззаду, теж такі ж буцматі,
Новітні батюшки й ксьондзи,
Архімандрити череваті, –
Бундючні, важні мов тузи.
Гарненько роздалися вширшки
Не гірше за свиней йоркширських.¹⁹⁷

Змій слизне; христохід триває,
Попи йому кадилять шлях,
Єпископ тропаря читає,
Акафіста співа монах;
Деісуса несе вікарій, ¹⁹⁸
Гугнить якусь там із молитв;
Посполу, наче віл у парі,
З синодиком митрополит.
А ззаду чапа римський папа –
Споквола, як віджила шкапа.

При нім телепають бамбули
З престоликом переносним,
Де всі едикти до цензури
Рабам новонаверненим.
А ще несуть Христа примари
Як найсвященніше з речей –
Ківорієм напнуті мари
З якимись рештками мощей,
Хоч там священного катма –
На бібку цапову нема. ¹⁹⁹

В доважок оберемки повні,
Аж кректячи, ченці несуть –
Всі читанки свої церковні,
На пупа взявши, тяжко пруть.
Тут і тріодь (цвітна і пісна),
Пролог, октай і апракос, ²⁰⁰
І на додаток достобіса
Служебного читання стос.
А в тих книжках, як на біду:
Від Господа ані ду-ду.

Допевнити догмати віри
Покладено на реманент:
Ікони, дискоси, потири ²⁰¹
Задурять голову у мент.
Ще й кації підпустять диму,
Аби всі дурні, мов чумні,
Понесли до єрусалиму
Усі коштовності свої.
А щоб не несли баляндраси,
Іде капітул у кірасах.

Вирує натовп навіжений,
А з-перед гурту до небес,
На патичину настромлений,
Стовбичить воздвижальний хрест, –
Собою враження наслати,
Накинути примари тінь:
Гнобити, патрати, картати
З обіцянками воскресінь,
Яких доречно дожидатись –
Як жданиками годуватись.

Кагал хрищений валом валить,
А попри його всяк жебрак
За милостиню жида славить –
Христу гарликає кондак. ²⁰²
Блаженні затівають гулі,
Сміються, скачуть уперед,
Сотають нехрищеним дулі,
Втішаючися наперед,
Як всіх поставить дубала
Церковна інкунабула.

Розп’яття сунеться над миром
Карати казна за що люд,
Повергти світ догори дригом
Під знаком зложища іуд.
Так вурдиться біда зугарна
І закандзюблюється зло,
Що в іудеї зстародавна
Як святість в біблію ввійшло.
Се врочиться зненавида
Новозавітного Жида. ²⁰³

Зловіра розгортає крила
І заступає сонця світ,
Слав’янам голови схилила,
Христа наклавши тяжкий гніт.
Щоб врешті-решт своє забули
І на налигачі жидів
Від старожитності звернули,
Зреклися праведних Богів.
Так тінь Христа на Русь лягає,
І Русь за вихристів конає. ²⁰⁴

Зайнялась січа неугавна,
Затявся братовбивчий гріх,
Бо між князями вельми справно
Христос ножа жбурнув на сміх.
І рід на рід іде війною,
Грізьба розлютувалась вкрай:
Князьки січуться між собою,
Занедбуючи рідний край;
Крамоли доблесні кують,
А землі ворогам здають. ²⁰⁵

І перехоплюють небоги
Один в одного братній стіл,
Ще й просять у Христоса змоги,
На підлі вбивства зичать сил.
Один одному присягають,
Хреста цілують, сльози ллють,
Назавтра хрест переступають,
На клятви знічев’я плюють.
Бо полукавіти успіли:
В жидівській вірі – пожиділи! ²⁰⁶

Всіх чорна віра роз’єднала,
Щоб занепали на біді;
Всім голови заборотала,
Щоб кожен став сам по собі. ²⁰⁷
Та ще й молив, щоб вража сила
У розбрат люті додала
І по уборищах носила,
І від своїх уберегла.
А те, що зло Русі роїть,
Душа нікому не болить.

Князьок князька в могилу пхає,
Гамселить на чім світ стоїть,
Натомість церкву воздвигає
Гріхи у Жида замолить.
Се ж бо з Христосового вчення
В їх душах проростає зле:
Обіцянкою всепрощення
Навратилися на лихе!
Гаразду між себе не мають
І гарма-дарма пропадають.

Куди не глянь – розбрат горою,
Довкіл князі толочать збій,
А по втолоченому збою
В крові червоний слизне Змій.
Звивається, як гад, і злує,
Долає житнища і рінь,
І на шляху своїм жирує
В крові забитих поколінь.
Все ширше пельку роззявляє,
У чорну вирву всіх глитає.

Зміїще по Русі гарманить,
Земля двигтить як він повзе,
Повзе і все собою чавить,
На тому дужчає, росте
І землю згнічує убогу
(Як бог біблійний заповів),
Веде з собою орду многу
Новонавернених ченців.
Бо хто віддався Змію в бран,
Убрався у чернечий сан.

Сховались у церковну схиму,
Жупани чорні нап’яли,
А Русь передрекли до згину –
На поїдь Змію віддали.
Самі собі знайшли неволю,
Навчились лазаря співать,
Надали Змієві потолю:
Пустили господарювать.
І влізло до Русі поганство –
Суто жидівське християнство!

А щоби челядь віри йняла
І тирлувалася сама,
На шиї Змія калатало,
Що до Розп’яття зазива.
Аби навколішках клякали
І, знеохочуючись жить,
Собі розп’яття зажадали,
Як рабська віра хитро вчить:
Щоби Христа за бога мати –
Хай всім кортить себе скарати. ²⁰⁸

А хто іде супроти цього
І сам не христиться в раба, –
Змій гамка молодця такого,
Ще й всю рідню його з’їда.
І слизне далі чорна погань,
Зростає, пузить свій живіт.
Так гада наливає змога
Ковтнути врешті цілий світ:
І вихристів, і нехристів
По задуму архижидів. ²⁰⁹

А не один відважний легінь
Брав келеп, ратище, горит, ²¹⁰
Меч-самосік на вражу негідь, –
Відтяти голову та й квит.
Та як комусь і поталанить
Позбути Змія голови,
Не встигне меч у піхви вставить,
Аж їх стає у Змія – три!
І кожна пелька крові спрагла
Спішить урвати здобич знагла.

І лізе триголова нечисть,
Споганює весь божий світ,
У тіло насилає неміч,
У душу – нехіть, в думи – гніт.
Нікого Змій не обминає,
А вже на кого наповзе,
У три погибелі згинає,
Бо трипогибель і несе.
Усіх під себе підминає,
У недолугих обертає.

І постає для усмиренних
Бридкий, огидливий як чвир,
Придуркувато оглашенний
Релігії новий кумир. ²¹¹
Се Змій, карбований в канонах,
В жадобі світ заполонить,
Перевернувся на Дракона
І вже не слизне – вже летить!
Біблійне дітище трилике:
Тризле, трихитре, триязике.

Дракон іудаїзму служить
Як вірний пес на поводу,
По колу сонця в леті кружить ²¹²
Усім на горе, на біду.
Оманою стяжає славу,
Ім’я нове собі прибрав,
Посів драконову посаду
Як “новотворний Православ”.
І челядь, і державна знать
Йому вершать уклінну зглядь.

Усі неначе показились:
Вславляють Змія як царя,
Складати шану похопились,
Мов данину до вівтаря.
Відтак Зміїще забажало,
Щоб безперервно перед ним
Все падало і плазувало.
Бо він – найвищий господин.
Таку поставивши вимогу,
Він став як наче рівня Богу.

Та постає ім’я пророка
На аравійському коні ²¹³
Над воїнством, що йде до строку
Покласти край лихій брехні.
Розторжилось кубло зміїне
По яничаровій добі,
Але не зникло зло біблійне,
Бо Змій вже став сам по собі;
Перетриває силу тем ²¹⁴
І не долається мечем.

І поки час його триває,
Одні скорились, а іні
Останні сили докладають,
Щоб витривати у борні.
Та як подужати Зміїдло,
Триголовате, конче зле? –
Лиш стріне витязя страшидло
Нараз в три пащі як дихне!
А пащі полум’я зригають,
У прах сміливця спопеляють.

Та не лишили ратне діло
Бідові русі молодці,
За покликом натхнення сміло
На смерть ідуть з мечем в руці.
Дракону рвуться навперейми
Славетні лицарі Русі,
Хай сил достане їм, і гей би
Не запропащали усі.
Бодай не всім в вогні згоріти,
Хтось мусить чорне зло спинити.

А зло, нову прибравши якість,
Лихим перевертнем стає;
Брехня, возведена у святість,
Страшного “Молота” кує.
Щоби страхати люд постійно
В виру церковної війни,
Згадали вигадки біблійні –
Створили образ Сатани.
І зореясний Люцифер
Упав до адових химер. ²¹⁵

Се напрокудили тімахи:
На пагорбах германських видм
Лихі невігласи монахи
Взялись творити “Молот відьм”. ²¹⁶
А вже як “Молота” вчинили,
Щоб правду викривдити в зло,
Мільйони душ людських забили,
Створивши карне ремесло.
Бо розпочав той “Молот” стиха
Кувати всьому людству лихо.

Їй-бо такого ще не знали
Ажень відколи світом світ:
Кривавицею заридали,
Новий назнавши заповіт.
Адже кувати нову віру
Взялися люті ковалі,
Во славу ницому кумиру
Творилися діла страшні.
Бо перш за все Ісус Христос
Приніс нам наклеп і донос. ²¹⁷

Лишень на кого пальцем тицьнуть –
Під “Молота” ляга кістьми;
У мордувальнях інквізицій
Зростала сила Сатани.
Бо в чорне вимастили біле,
Зчорнивши Диєве єство,
А Дий – одвічно зрозуміле ²¹⁸
Слав’янське світле божество.
От тим-то й ба! У тому й річ,
Що день перетворивсь на ніч.

Відтак потетеріло людство,
Бо все прадавнє навпаки
Ясить церковне словоблудство,
Щоб рідне в порох потовкти.
Хто змовить слово проти цього,
Себе на страту наріка:
Церковний кат іде по нього
Із ярликом єретика,
Щоб слово правди затремтіло
І всім на страх в вогні згоріло.

Для того “Молота” й зробили,
Щоб потурати Сатані,
Якого ще й в сутану вділи
Новоявлені ковалі.
Адже як Сатани не буде,
Тоді й Христос не до цуги;
Хіба ж звертатимуться люди
До “новобога” без нужди?
Тож церква й насилає ляк
На іудейських посіпак.

Лиш душі християнські знають,
Яка Ісусова мета:
Притулку Божого не мають,
Чекаючи прихід Христа.
І нудяться усі померлі,
Бо рідні праведні Боги
Святий Небесний Рай заперли,
Щоб вихристи не увійшли.
А царство божиє Христа –
То тілько вигадка пуста. ²¹⁹

Двадцять століть Христа чекають
Небіжчики край божих врат
Та все на нього виглядають:
“Коли ж надійде?” – невдогад.
А він і не прийде ніколи,
Бо як не йшов, так і не йде
Ані на небо, ні на доли
Хоч бозна скілько літ мине.
Отак Христа незриме зло
На всіх похрищених лягло.

Невже прийдеться ще чекати,
Вподовж нових двох тисяч літ,
Щоб людству розуму добрати
Про християнський заповіт?
Лиш до небіжчиків доходить,
Що все чекання надарма:
Христа “спасіння” не надходить,
Єгова теж їх не прийма,
Бо для своїх будує дім –
Ізраельський Єрусалим. ²²⁰

Вже кров’ю людською полита
Й ущерть напоєна земля,
Ще й попелом рясним укрита
Від жасного всеспалення;
Назнали воєн і побоїщ
Та міжусобиць і різні;
Заледве рани Русь загоїть,
Як знов знесилиться в борні.
Навал чужинців не злічити,
Руїн не переворушити.

Хіба в такій землі безщасній
Щось ціле може зберегтись?
Хіба у згубі та напасті
Народу не перевестись?
Хіба вціліє мова й побут
У плюндруванні і хулі?
Хіба налагодять добробут
Обкраденії трударі?
Хіба зростають без поради
Людської гідності засади?

Страшним, нелюдським злодіянням
Покривджена свята земля,
Пригнічена тяжким стражданням
Окрай чужого вівтаря.
З грудей її вже рветься стогін;
Конає мати-Русь. Кона!..
В знеможеній душі убогій
Сил витривати вже нема,
Лиш плаче, бідна, з-під руїн…
Та чує неньку щирий син!

І знову й знов поодинокі
Виходять лицарі на рать,
Ведуть їх помисли високі,
Що лицарю не позичать.
На смертний бій ідуть, як можуть
У кривди на шляху стають;
Нехай їм Віра сили множить
І Предки змоги додають.
Їм Доля подає шолом
І Мати-Слава б’є чолом!

Аж згодом славні запорожці
Відродять вольницю святу,
Тикнуть Єгові дьогтю в ложці
І чхнуть межи очі Христу;
Похирять в Хортиці покору,
Бо острів Хортичів для тих, ²²¹
Хто склав святу присягу Хорсу,
Щоби як воїни-хорти
Літати скрізь по Україні,
Стяжати славу Батьківщині.

І вийде Перекотиполе
Широким степом погулять,
З Паливодою на роздоллі
Заснувшу Волю пошукать;
Збудити честь козацьку й славу
Нам притаманну безперіч,
На світлу пам’ять Святославу
Тримати Запорізьку Січ.
Допоки їх, як завсіди,
Не позапродують жиди. ²²²

Всього і не переказати,
Що в ніч пророчу бачить Жрець:
Вся Русь, одіта в чорні шати,
Знедолюється нанівець.
Під владу Змія підлягає,
Що має жасну довжину,
Яка прозірливо сягає
В старобіблійну давнину.
Бо Змія довжина не в ліктях,
А у кількох тисячоліттях.

І шлях його лягає слідно
По занедоленій землі,
Бо поза ним повзуть завізно
Ярма століття навісні.
Ще й наостанку Змій позлує,
Затнеться вкрай лихе робить,
Над Вкрайною покаверзує,
Завдасть корцями лихо пить.
Почне людей за бидло мати –
Своєї мови позбавляти. ²²³

І люди, начебто худоба,
Позабувають хто вони,
Якої віри, роду, Бога!
Якого племені сини!
Понищиться сам спомин волі,
Все збіглим часом віднесе,
В ярмі злиденної недолі
Всім збайдужіє геть усе.
Бо напоумиться знаття:
Недоля – це і є життя.

Дажбожії святі онуки
Назнали що таке біда:
Тисячоліттям терплять муки
Як біблія заповіда;
У чужовір’ї поганіють,
В безбожжі хиріють і мруть,
Запомагатися не вміють,
Зажалення до Бога шлють.
А Зміїще трилюте лине,
Останніх православів глине.

Аж ось понтифік убачає,
Як Змій збавляється снаги:
Хоч коло сонця облітає,
Та не безмежні ті круги.
Відтак од Віщої могили
Понтифік відою жерця
Рахує вік нечистій силі –
Час неминучого кінця.
Як сорок перший круг піде,
Змій похитнеться і впаде.

Аж промайне у небі Сокіл ²²⁴
І злине до Священних Гір,
Неначе помисел високий
Душеубогим на докір,
А ще упомки посіпакам:
Що не долається мечем,
Здолається Правічним Птахом
В передостанній темі Тем.
Бо Сокіл з Раю прилетів,
Зернину істини зронив.

Невдовзі із тії зернини
Щось незбагненне проросло,
І люди пагін обступили,
Не дійдуть згоди – що воно?
Аж диво-дерево зростає,
А замість листя на гіллях
Пов’язані стрічки звисають
На подив людям і на страх. ²²⁵
Усяк тлумачить щось своє
Та не второпа – що то є?

Дорозумітися не в силі
Люд здивовижений стоїть
І, звівши очі в небо синє,
Непізнавальне древо зрить.
Дивуються, ніяк не втямлять,
Що дивом на Святій Горі
Зростає споконвічна пам’ять
Людських уборищ і борні.
Та гряне день благословен
І врешті-решт прозрить їден.

І на усіх зійде прозріння –
З очей полуда опаде,
З Дажбожого благословіння
Отямлюватись люд почне;
Свій Божий знак – Тризуб підніме,
На щит упорядить, а там –
Віднайдуть звержені святині,
Зведуть своєму Богу храм.
А Йсус Христос, як личить сину,
Піде на власну батьківщину…

На тім завершив волхвування
Понтифік з скіпетром в руці,
І мерхне місячне осяння
У криничаному вінці.
Скінчилось волхвове пророцтво
Провіщенням страшних подій,
Що розгортає доленосно
Грімкий історії сувій:
Ітиме по Русі страхіття –
Жахливих згуб тисячоліття…

Розходитись не поспішали,
Куди ж спішити без порад.
Бо з призвістки, яку назнали,
Лиш чужовірець буде рад.
Відтак дійшли одної згоди:
На чорне віче звати люд
І передбачення негоди
Донести на загальний суд.
А там чи спали, чи не спали,
Та врешті ніч докоротали.

Блакитного добули світла,
Співаючи святих пісень,
І вранішня зоря досвітня
На миром провістила день.
Денниця ясна в небі сяє,
Звертає Велес до воріт,
І волхв молитвою вітає
Дажбожий життєдайний світ,
Щоб рідна віра панувала
І Україна витривала.

Д І Д О В А    С У Б О Т А

Несе Славутич сині води
З священної височини,
Єднає славою народи,
Поріднені з прадавнини;
У плині шириться Могутній,
До Святогір по волі мчить,
Де зроду-віку самобутній
Град києдержців височить.
А києдержці – це кияни,
Це наші Пращури – поляни. ²³¹

Озрити далечінь Дніпрову,
Що відкривається згори,
Понтифік вийшов в ранню пору,
Оглянув луки, острови
І верболози край Ситомлі, ²³²
Криву Почайну між дубів,
А зокола по всій Болоні
Озерний край очеретів.
Над ними Вишгород старий –
Князівський родовий постій.

Навпроти його одіесни ²³³
Із сіверської сторони
Дніпро прийма в обійми Десну
І ширша з водами сестри.
А по-над водами у вирій
Летять і кличуть журавлі,
Журбою повнять день осінній,
Думки накликують сумні
За все минуле і доладне
Та за прийдешнє – безпорадне.

Бовдуриться туман під схилом
У криничаному яру;
Олега Віщого могила
В тумані мріє на юру
І живить всенародну пам’ять
За праведні старі часи,
Які у небуття не кануть,
Допоки маються сини,
Що гідно за прийдешніх днів
Тримають Віру Прадідів.

Ось вже й завидніло довкола,
Тмяніють зорі в небесах,
Осяюється видноколо,
Імла драгліє по ярах;
Народжене по ночі тьмяній
Блакитне світло постає,
В рожевім сяйві на світанні
Зориця в барвах виграє.
І позоріло довкруги
Наче всміхнулися Боги.

Проймає вранішнє повітря
Рожевим сяйвом з далини
І небокраїна блакитна
Спалахує, мов у вогні.
Наточується світ і грає
Красою ясної зорі,
Наблизилось до виднокраю
Сяйнисте сонце з-за землі –
Постати в сяючій красі,
Щоб милувалися усі.

Відтак у вранішнім молебні
Понтифік помахом руки
З чола зібрав думки мізерні
І кинув долі навзнаки.
Натомість погляд просвітлений
Звернув до ранньої зорі
І глянув зором оновленим
До краю й поза край землі,
Щоб полиск сонця уловити
І вранішній обряд звершити.

Лишень закрайок сонця вбачив,
Молебнем Бога привітав,
За день надісланий завдячив
І променя в долоні взяв.
Тим першим променем омився,
У другий ніби огорнувсь,
А третім ззовні оточився
І до Всевишнього звернувсь:
“Омий, очисти й огорни,
Від напасті оборони”.

Тоді до сонця руки звівши,
Свій дух із Богом поєднав
І в душу, з неба наточивши,
Живильну силу увібрав;
Правицю приложив до серця,
Іну до чрева притулив
І в благостині натщесерце
Надбав щедрот небесних сил,
Засягши у благоговінні
Злиття з Богами у молінні.

Молився на початку сонця,
Слова священні прорікав,
Заступника і Оборонця
Явити милість призивав:
Явити непоборну силу,
Що споконвік тримає світ
І доглядає землю милу,
Упорядивши все як слід.
Він Бога істинного славив, ²³⁴
Як і належить православу.

Йде сонце в сяючу оселю
В жовтогарячому вбранні
І Див вже вержеться на землю ²³⁵
Та ясить світло по землі.
І Диєве діяння денне
Верховний Волхв благовістив
Та богославлення священне
На день новий проголосив:
“У душу Боже світло сходь,
Бо там, де Сонце, – там Господь”.

Не встиг понтифік скінчить мову,
Як Мета вбачилась йому, ²³⁶
І посміхнулася старому,
Йому явленна одному.
В легку сукману білу вбрана,
Струнка, поважна, як завжди,
Сказала: – Се прийшла зарання
Застерігати від біди.
Тож слухай мій сповідок віщий
І сумніви у серці знищи.

Се бачила тебе в залізах
У чорній ямі на цепах,
Де вихристами в чорних ризах
Лаштується ареопаг.
То Мара прядиво зсукала, ²³⁷
А Карна вже готує плач
І Желю, посестру, зазвала.
Отож лаштунки ці завбач!
Бо ще є час поміркувати
І пряжу Мари розсукати.

– Все, сказане твоє, – не диво, –
Понтифік вілі одказав. –
Мене заступить Мати-Жива, ²³⁸
Се ж бо мене Дажбог послав
Своїм онукам наказати,
Що заподіюється зло;
По силі буду навертати
Людей на віру і добро.
За мене, Мето, не тужи,
Лиш отрока убережи.

– Дивись, бо в тому підземеллі
Вже не зараджу я тобі,
Як забіснуються безчельні
Інаковірці на крові;
Зберуться на мерзенний шабаш ²³⁹
В поганській вірі у пітьмах,
Де повзає, неначе жаба,
Огидина по їх серцях.
Одну лиш раду можу дати:
Живим до них не потрапляти.

Пильнуй, щоб отрок недоречно
В те підземелля не уліз,
Бо мучитиметься сердешне,
Наковтуватиметься сліз.
Тож отрока либонь за краще
Чимборше одіслати геть,
Щоби не запропав нізащо,
Як безневинна Божа кметь. –
Переказала навід цей
І миттю станула з очей.

Тут саме отроча підходить,
Довколи пильно огляда
Та на старотця очі зводить,
Надте здивовано пита:
– Се, батіка, здалося дивне:
Немов ти з кимось говорив?
Чи може часом щось поштиве
Тобі Всевишній сповістив?
Звичайно, можеш не казати,
Як це мені зарано знати.

– Ось маю звістку неприємну, –
Відказує йому старий, –
На змову радиться таємну
Християнитів клір лихий.
Заступниця надала раду
І мушу сповістить тебе:
Спіткаємо невдовзі зраду,
Біда по наші душі йде.
Тож слухай добре і кміти,
Як тяжко істину нести.

Хто істину несе народу,
Нехай розважить наперед,
Чи напізнати лихо згоден,
Як надійде його черед
Назнати долю іритую,
Коли тебе на клоччя рвуть,
Бо владоможці не жартують,
Як владу силоміць беруть:
Лютують, наче пси скажені, –
Шалені, люті, навіжені.

Настачує біди набутись
За усвідомлення святі,
Свободи і життя позбутись,
Як свідчать приклади сумні. ²⁴⁰
Всіх викривальників на страту
Передрікають їх слова,
Бо кривдник силиться скарати
Того, хто кривду викрива.
Відтак князі нас і карають,
Бо страх перед волхвами мають.

На це юнак в поставі гордій
Сміливе слово відповів:
– Одні живуть в звитязі орлій,
Іні – на копил слимаків.
Не варто долю спокушати,
Та варто зважити однак:
Чи принагідно світ лишати
Розчавленому як слимак.
Як Божий час прийде по тебе,
Доречніше триматись неба.

Натомість волхв своє тлумачив:
– Я вже по світу походив
І на віку доволі бачив,
І достеменно розсудив:
Геройством не завжди зарадиш,
Як не розважиш все гаразд
Лиш задарма себе отяжиш,
Занепастися передчас.
Тобі твій вік іще не внісся,
Тож скоро підеш у Полісся.

Ти йшов сюди не помирати,
А зглянути без зайвих слів,
Як заповзялась панувати
Релігія чужих богів.
Побачивши на власні очі,
Все додаси у письмена, ²⁴¹
На згубу новій поторочі
Правдиві покладеш слова;
Не допусти, щоби лихі
Повеличались на брехні!

Потрібно мати добру зброю,
Що красномовніш палаша
Підніметься в Русі горою,
Щоб присіклася вража лжа
І дрібним підтюпцем побігла,
Лякливо підібгавши хвіст,
До свого родового лігва,
Де зворохобився і зріс
Народець хитрий і брехливий,
Що кинув світу поклад гливий.

Його вбачають літні люди
І до оселі не візьмуть,
Та літні люди ввік не будуть,
А як нащадки підростуть,
То зрозуміє вже не кожен –
Де гливий поклад, де живий;
І йнятимуться на вороже
В погубній недбалі своїй.
Те недобачення повальне
Спинити мусимо негайно.

Тож без крикливиці і січі
Зголосимо на мирний лад
Обрадити на чорнім вічі
Царя нового в Києград.
Тобі там недоречно бути,
Підеш до лісових хащоб,
Бо як займеться сполох лютий,
То може статись бозна що.
Як будем діяти – побачим,
А нині день Дідів відзначим…

На свято помину з усюди
На Гору, як у давнину,
До дня Дідів зійшлися люди
На стародавню братчину.
Жінки гостини розбирали,
А за той час чоловіки
Рівчак по колу вибирали,
Щоб сісти до Сварожини. ²⁴²
А в колі над вогнем трапезним
Казан громадський величезний.

З усього Києва й Подоллу
Збиралась знать і люд простий
На волхвову священну гору,
Де покуть капища святий.
Тут сам Верховний Волхв справляє
Обряди в відповідні дні,
Джерельну воду освящає
І сіє благость по землі,
Як з неба шлють до нас Боги
Божественнішої снаги. ²⁴³

Волхв – посередник межи небом
І світом Божим на землі,
Священні відправляє треби
У вибрані священні дні.
Співаються пісні-молитви
Як в пріснопам’ятні часи;
Тримають Віру люди літні
І, як годилося, прийшли:
Вчинили мольбище нарані
І тризну на Старій Поляні.

Убрався Волхв в святковий вісон,
З молитви тризну розпочав
І, бряшни кинувши на присок,
Богам завдячення послав.
Сповів моління до криниці,
Вінок на зрубі почепив
І, поклонившись до божниці,
Дідів до тризни запросив.
А поза тим усіх присутніх
Зазвав почестнитись посутнім.

До братчини людей багато
Зійшлося звідусіль нараз
І познаносили на свято
Усього, хто на що гаразд.
Відтак край рову посідали
Всіх поминком почестити,
А як сідали, промовляли:
“Дай Боже в землю не врости”. ²⁴⁴
Це є намова-оберіг –
Прожити весь наступний рік.

Розсілися усі невдовзі
Одягнені як на хвалу:
Хто в охабні, а хто у корзні,
Хто в опашні, хто в шугаю;
Баби в охвотах та плахтинах,
В шуглонах, гунях, опанчах,
У тальмах, шушунах, свитинах
І навіть де-де в кептарях.
А хто геть віку зажили,
Ще й виворотки натягли.

Місця порожні не займали,
Хто був торік та не прийшов, –
За давнім звичаєм гукали
Усіх, хто до Дідів пішов.
Зворожна Баба в ті хвилини
Присутнім роздає обід
І коло кожної родини
Нагукує Зворожний Дід:
– Приходьте Матінки й Батьки
До нашої Сварожини.

Зазовини, вважай, не марні,
Як є до чого запросить,
Бо принесли гостини гарні,
Щоб поминання загодить.
Понапікалося до тризни
Хлібів, коржів і малаїв, ²⁴⁵
Стовпців і лакоминів різних,
І шуликів, і калачів;
Позносили всього до бога
І навіть діда тістяного.

Була і мандрика й пампушки,
І з родзинками калита,
Плачинда, складена в стовбушки,
Та кошелі корочуна.
Зсадили з воза діжку мнишків,
Книші, вертуту, вергуни,
По колу з ємкої варишки
Канун по кухлям розлили;
Звичайно й жур із вівсяниці
Під добрий кусень боговиці.

Лукно доспасівського меду ²⁴⁶
На братчину розситили
Кропивним сито, як на требу,
І сита в коливо влили;
Ця страва справіку споживна
Як і обрядові книші,
Бо тризна, власне, їжа тривна
Перед усього для душі.
Робили все як повелось,
Щоб статку не перевелось.

Видобували з бербениці
Трихмільні меди до кінви
І з приказками, як годиться,
По колу спільному пили.
Хміль тричі в меди закладали
Для доброї Сварожини,
Та меду не перепивали,
Бо то – як боже борони!
Всі праведні свята й хвали
Духовні перш за все були.

Молодші теж своє гуляння
Невіддалеки почали,
Бо молодих на поминання
Не брали до Сварожини.
Ця заборона вельми важить,
А хоч би хто був не прийшов,
І навіть знаний сьомий княжич, ²⁴⁷
До гурті літніх не пішов;
Із волхвом-отроком стояв,
Свою потребу сповідав.

– Це хочу відхрестити сина, ²⁴⁸
Щоб не дізналася двірня,
Допоки ще мала дитина
Не висадилась на коня.
А щодо мене, певно знаєш,
Я вже відхрещений давно,
Лишень не всім розповідаю,
Щоби до батька не дійшло.
Бо вже грозився душогуб –
Як дядька, всилити в поруб.

Так у розмові між собою,
Знайомство дружнє завели,
Бо, власне, вірою одною
У світі праведнім жили.
І з’ясувалося надалі,
Як отрок княжичу сказав:
– Зовуть мене від роду Налем,
А у посвяті Зореслав.
Се перший раз пішов у світ,
Бо вже достатньо маю літ.

Я ще занадто мало вмію,
Хіба що вгамувати біль
Та вилікувати навію,
Знешкодити отруту змій,
Очистити в криниці воду,
Розжиток вбогим навести,
Худобі взичити народу
Та від зурочення спасти.
Вже відаю знахарських знань –
Зо кілька сотень замовлянь. ²⁴⁹

Дитячу витісню хирлявість
І курячу сліпотину,
Та витлумлю старечу в’ялість,
І більма на очах зніму.
Умію зуби зашептати,
Вкрить оберегом немовля,
Злі чари спроможуся зняти
І хутко виллю переляк;
Замовлю від пригод в дорозі, –
Та й не злічу всього, що в змозі.

Невдовзі правним волхвом стану,
Бо маю пазину свою:
Сім років був при огнищанах,
Вчив заклинання до Вогню.
Вже знаю магію Початку, ²⁵⁰
Посутнє врочень і навій,
Молитви, гімни і колядки
Усталених обрядодій.
Одну обітницю вже склав
І перший волхвів сан прибрав.

Мені ще не надано знати
Ні відання, ні ворожби;
Тих знань зарано зазіхати,
Бо їх ще треба досягти. ²⁵¹
Нам після кожної посвяти
Потрібно до людей ітти
І все, що від Богів узяте,
В полюддя справами нести.
Бо волхв – не тільки знань скарбниця, –
То дія Божа, Божа криця.

Тут княжич подає торбину,
Та не таку як неборак,
За котру й у лиху годину
Не здумав би вчепитись рак.
Ще й дзвінко брязнуло у торбі:
Чи то заліззя, чи грошва.
– Це,– каже,– я зібрав уборзі
Не дріб’язкового добра.
Мені від того не нажитись,
А храму може прислужитись.

Важкенька торба умістила
Сливе десяток гривень кун, ²⁵²
Була черлена гривна й біла
З повозу, що збирав тивун;
Крім того насипом по жмені
І златників, і срібників,
Лампади бронзові, перстені
Та поставці і свічники,
Змієвикові амулети,
Застібки-фібули й бласлети.

Втеребив торбу Налю в руки,
Тоді вже на словах додав:
– Знеси на требище до купи,
Перекажи, що я прохав
По брату поминання справить,
По Володимиру, мо’ й чув: ²⁵³
У Новгороді переставивсь
І здавна відхрещений був.
Він христославлею не вадив,
Хоч батько і настійно радив.

А ще скажи мені, чи справді
Оце і є Верховний Волхв,
Бо ходять побрехеньки давні,
Що десь в Полісся він пішов
Та у лісах тамтешніх згинув,
І між волхвів пішов розлад,
Бо ввесь понтифікат загинув
Й усе в Русі пішло на спад.
Принаймні батько так казав,
Як нову віру наставляв.

– А що ж йому було казати,–
До Ігора одмовив Наль.
– Свою провину визнавати
Та повинитися?.. Гай, гай!
Не задля того ріки крові
Од рук його поскрізь лились,
І не за братньої любові
Усобні раті зайнялись.
Йде боротьба Добра і Зла,
Що люта віра принесла.

Та зло іще не скрізь сягнуло,
Як мовлять намови чужі,
Бодай мені добра не було,
Як я зречу хоч крихту лжі:
Лише у княжачих помістях
Церкви поганські піднялись, ²⁵⁴
А всюди по людських обійстях
Божниці не перевелись.
Оце пройшли, всю Русь озрили
І Рідну Віру укріпили.

Казати зайвого не хочу,
Де був з понтифіком ходив,
Та бачив сам на власні очі
Скількох людей він ізцилив.
Він може геть усе на світі:
Відвести зливу, спеку, мор,
Чи будь-кому відворожити
Невиліковувану хвор.
Йому підвладне все земне, –
Лиш тілько пальцем ворухне.

– Тож, певно, від спроможний вбити
Людину Божу як теля,
Чому ж таке не учинити
На недоречного царя?
А Наль відповідає мудро:
– Намарне не точи слова,
Бо Волхв Верховний повселюдно
Слуга і речник божества.
Цього він не переступає
І лиходійства не вчиняє.

Адже приймаючи посвяту
На вищий релігійний сан,
Великий Волхв складає клятву
Служити Праведним Богам.
До того ж маємо надію:
Допоки Судислав живий,
Він на запрошення у Києв
Прийде посісти стіл святий.
Потрібне Віче – а не чари,
Щоби Кульгавий ліг на нари.

Та за шкандибу шкода й мови: ²⁵⁵
Бач, вишукався мудрогель,
До столу вискочив з крамоли
Неначе цап із конопель.
Він, бачте, Візантії родич,
Убрався лавровим вінцем
І, ворогам надавши поміч,
Себе проголосив царем.
А отчі землі обезлюднив
Запомаганням велелюдним.

Лиш за гулящого бастарда
Такі потрати знала Русь,
Лягаючи на списи Варда, ²⁵⁶
Щоб велич втримати чиюсь.
Та що казати, як дурисвіт
Нахрапом лізе в Києград,
Пройдисвітового пройдисвіт
Хіба спроможний дати лад?
Не йде державотворчий рух –
Де сріблолюбства править дух.

Щоби державний лад творити
І згоду правити в ділах,
Потрібно свій народ любити
Передусім не на словах.
Ще має справдитись пророцтво: ²⁵⁷
Назнати мусить хирний князь
Своє похибливе юродство
Й новохимерну іпостась,
Що химороду химородить
І погань по Русі наводить.

Верховний Волхв заради цього
До Києва доправив шлях,
Наставити царя кривого
Не погубити Русь упрах;
І Віру, що усіх єднає,
Кріпити далі на шляху,
Бо роздоріжжя роз’єднає.
Вже маєм призвістку лиху:
Сльозами вмиється народ,
Як піде Волох назворот.

На тому Наль закінчив мову,
Зітхнув засмучено й додав:
– Це йтимемо в дорогу знову
Після Мокошиних відправ.
Народ хрищений відхрещати,
Загнаних силою під хрест
Від лже-спасителя спасати,
Ламати заступ до небес.
Твойого сина теж відхрестим,
Як помином Дідів почестим.

Так і зробили після свята;
І не одне було дитя,
Що заходилися спасати
Відхрещенням від небуття.
Адже похрищений свідомо
Себе на безрік обрікав,
Замість відродження нового
Приходу І.Христа чекав.
Так і чекають посьогодні
Забуті вихристи безродні.

Завечоріло… На узгір’я
Спадає тиша вікова
Чаруючого надвечір’я,
Що осінь щедро надала.
Туман потягся по Подоллу,
І тьмяне сонце до гори
Проти Межигірського бору
Схилилося надвечори.
І з-перед ночі ліг навкруг
Дрімливий споконвічний дух.

Вже й люди розійшлись помалу:
Хто за Дніпро на Городець, ²⁵⁸
Хто в Шелвів чи в сільце Предслави
Та на Желянь і Теремець;
На Буличі й до Берестову,
На Добродубівські верстви,
На Києву й Волову гору
І Дорогожицькі горби.
Пішли низяни і горяни,
І дальні передгородяни.

А сонце межи тим сідало
І крилось за далекий бір,
У барвах небо вигравало
Та зачаровувало зір.
І зупинився час у плині,
Щоб зглянули Боги згори,
Які ж бо в нас на Україні
На диво гарні вечори.
І стигла тиша на горі,
І в тиші чувся плин землі.

А барви грають небосхилом,
Відображаються в воді
І уражають очі дивом –
Сяйнистим відблиском в Дніпрі.
Зажевріли ставки й озера,
І Чортория широчінь;
І мир єднає землю з небом
Усюди, де лиш оком кинь.
Ходою тихою здалеча
Примандрував на землю вечір.

Всіма покинута й мовчуща
В імлистій нетривкій порі
Стояла споконвічна пуща
На древній волхвовій горі.
Вже й місяць визирнув черлений
І сутінки рясні лягли,
Як до потайної потерни
Волхви дарунки понесли.
Бо попри кожної божниці
Були приховані скарбниці.

Збігає стежка моріжчаста
По крутосхилу в чагарі,
Де наші Предки своєчасно
Заклали сховища старі.
Криївка мала кілька входів
І хитре плетиво ходів,
Щоби аніякий забродій
До схову нагло не забрів.
А волхвам правним надано
Таємне вузляне письмо. ²⁵⁹

Кріпильний дуб тримає стелю,
Ублаготворює ходи,
Украдливо ховає двері
І шлях у черево гори.
Проте старотець без вагання
Йде по прикметі вузляній;
Лиш блима свічки коливання
І тиша скрізь – хоч маком сій.
А по шляху у різні боки
Йдуть перетини і відтоки.

Дійшли і відчинили двері
І свічки полиск освітив
Великий простір у печері
Для нерахованих скарбів.
У склепі кам’яна бугада ²⁶⁰
Послугувала за вівтар
Ще за часів Хорива-града
Для найсвященніших відправ,
З подобою на вівтарі
Великої Праматері.

Священний жезл змієголовий ²⁶¹
На древнім вівтарі лежить
І срібний бик розлогорогий
Як образ давнини стоїть.
У центрі вівтаря в скарбоні
Клейноди давньої доби
Своєю давністю коштовні,
Як недоторкані карби:
Печатки древні кам’яні
З малюнками людей в човні.

І мороком віків повиті
Чуринги риб’ячі й іні,
Що увібрало коло “рити” ²⁶²
І склало назви зоряні.
Магічні вироби з камеді,
Каміння з стрілами Богів,
Що мають силу оберегів,
Й астральні символи родів.
Забутих Пращурів святині
Там переховуються й нині.

А попід стінами склепіння
Корчаги з обрисом Близнят
Зі злотом, сріблом та бурштинням
Наповнені стоять у ряд.
Незвичний посуд керамічний –
Мов черепахи на ногах
Із піктограмами таблички
Приховували в черевах;
Блищало кілька ринок повних
Дрібних камінчиків коштовних.

По темним закуткам стояли
Великі скрині і малі,
А все тоте, що уміщали,
Вагоме лиш на берківці. ²⁶³

Хіба що ділене на копил:
Мідяне, срібне, золоте,
Як вряди-годи мався попит
На недуховне і пусте
Різноманітне узороччя –
Оманливості потороча.

Всілякі золоті підвіски,
Нагруддя й бляхи черевні,
Нелічених намистин низки,
Перлини грубі і дрібні;
Монети з карбом на аверсі,
Наруччя ковані й литі,
Коштовні колти й усерезі,
Печатки й персні золоті
З камінними приковами –
Ахатами і лолами; ²⁶⁴

Прикраси царського убору,
Корони, шоломи, мечі,
Коштовний реманент престолу –
Булави, берла, перначі,
Тіари, пишні діадеми,
Оздоблення до олтаря,
Іменні чудернацькі геми
Для возвеличення царя
Над кривдою, що зніс народ
За царську марноту марнот!

Неміряно було у склепі
Назбираного по світах,
Що до вподоби зателепі
І неуку у самий смак.
Але не тільки узороччя
Скарбнича стума сповила –
Мов ясне світло серед ночі
Рясніли древні письмена.
Як подуховлені скарби
Непозабутньої доби.

Тут-бо й побачив Наль уперше,
Що досі лиш напам’ять знав,
Як зачарований, завмерши,
Благоговійно споглядав
Упорядкований глосарій
На руни древньої доби –
Старий бортничий буківарій ²⁶⁵
(Письмо на паличках верби)
Й орійські літери і фрески,
Які пелазги в світ понесли.

Розчиняться тисячоліття
У безвісті без вороття
І розпорошиться всесвітня
Скарбниця розуму й знаття, –
Надбань завчасних, передвічних
Першодержави на землі,
Що досягла висот найвищих
На древній Наддніпрянщині
І подалася у світи
Цивілізацію нести. ²⁶⁶

І тут і там за Океаном ²⁶⁷
На узбережжі й островах
Держави-городи постануть
Зразка Орати по віках,
І заздрість дикунів розбудять,
Бо варвари ізвідусіль
Нахлинуть і усе огудять,
Пожмакають на копил свій.
Лиш подивується ввесь світ
Досягненню минулих літ.

На зламах варвари постануть
Все пособічивши собі,
Але не встоять і потануть
По неосвіченій добі;
Бо розум силою не взяти,
І не підняти на мечі
Здобутки древньої Орати,
Де правували мудреці.
Про це і викладе Платон
Ніким не прийнятий закон. ²⁶⁸

Віків – куди! – з опівстоліття
Пролине мов стрімка вода
І старосвітщина всесвітня
В казках за себе нагада,
В піснях-колядках заспіває,
В прадавніх назвах забринить,
З чужого голосу нарає
Переспіви тисячоліть,
Як міфи за царя Міноса
І Сонце-божество Родоса. ²⁶⁹

І підуть по світах легенди,
Поети Трою піднесуть,
Новим богам складуть поеми
Переінакшуючи суть. ²⁷⁰
Й орійці – як народ з-за моря
В людську свідомість увійде,
Примхливо обернеться доля
Як варвар вихвалить себе,
Прославившись з чужих надбань,
Узявши дрібку древніх знань.

Це волхви достеменно знали,
Бо то – передання святе,
І не дарма за рідне дбали;
Хвала і шана їм за те.
Завдячно їм вже починаєм
Осмислюватись на своє,
Праотчі письмена читаєм
І усвідомлюєм себе.
І далі будемо… Дай Боже!
Нам Пращурове допоможе!

    Ч О Р Н Е    В І Ч Е

Світає… Сутінками бору
Йде красень олень в розквіт літ,
З погордістю несе корону
Та раптом змірив пружний хід,
Завмер, вдивляючись у хащу
У присмерки межи кущів,
Де невиразно щось побачив,
І грізно роги нахилив.
Ось-ось в рішучий бій піде,
Вже й землю копитами б’є.

Тут Наль мав гаянку забарну,
Бо щойно в лісі придрімнув;
Таку собі ведмежу гавру
Під дубом з листя нагорнув.
Тож миттю з постілі схопився,
Убачив оленів запал,
Та не злякавсь, не розгубився:
На звірину намови знав.
Надте і похвалитись міг –
Спинити тура ярий біг.

Проте не лісові полохи
Займали отрочі думки,
Згадався сон на зламі ночі,
Мов на провіщення біди:
Наснилось, як в політ високий
Полинуло лебеденя,
Та кинувся на нього сокіл,
І впало, бідне, навмання
В осоки, де лебідка біла
Пташа собою заступила.

Як не добачити прикмети,
Що сон удосвіта навів;
Не волхву зичити кебети
До витлумачування снів.
Убачив Наль пересторогу
Не зрозумілу до кінця,
Згадав і навід на дорогу –
Наказування старотця:
Минати Вишгородські брами
Неходженими манівцями.

А межи тим убита стежка
Виводить з лісу до води
І чиста далина безмежна
Тамує відчуття біди.
Зелений бір піднявсь угором
Понад Болонню, над луги,
Крива Почайна понад бором
Поволі миє береги,
І млин невіддалеки броду
Вмочає лопатні у воду.

Край лісу Наль призупинився
І, як заповіда Покон,
На сході сонця помолився
З подякою за віщий сон.
Тут би йому й рушати далі,
Так ні – на луки задививсь,
Побачив лебедів в заплаві,
Що несподівано знялись,
І плинуть небом величаво
Понад рогозами заплави.

Та Наль не довго милувався
Красі священних лебедів, ²⁷¹
Бо сокіл в стаю увірвався,
Лиш попервах не уловив,
І знову надверхи заходить,
Щоби накинутись ще раз;
Переполохом птицю зводить
І б’є над річкою якраз –
Кігоття в лебедя уп’яв
І разом з ним додолу впав.

Не втримавсь Наль, майнув на поміч,
Йно лебедя відбив, як на! –
Звідкільсь наскочили комонні,
Немов летюча сарана.
Зокола хлопця обступили:
Басують коні, гомін, брязк,
Щосили сурми засурміли,
Гарапників здійнявся ляск,
І йметься зусибіч догана
Подарувати басамана.

Потрапивши на княжі лови,
Не відсахнутися біди,
І Наль попри усі відмови
Став винуватцем без вини.
Ще й зело злакомились гридні, ²⁷²
Зависно зупинивши зір
На отрочевій шийній гривні.
І рикнув котрийсь наче звір:
– А ну кажи, мирська голота,
У кого вкрав нашийне злото?

Іч назлодюжив, сучий сину,
Доверху калиту напхав!
А ну-те, вивернім торбину,
Подивимось, що він накрав?
І перше, що дав бог розгледіть,
Був ритуальний топірець
З навершям голови ведмедя,
Що дав в дорогу старотець
Й велів на Туров шлях топтати
І зо три дні його чекати. ²⁷³

Як того не хотілось Налю,
Та мусив слухатися, йти;
Не відав, що біду спіткає
На самім зачинку путі.
Тепер одне лиш знав – триматись,
Кріпитись духом до кінця,
Ні гич про себе не казати,
Ні про Верховного Жреця.
Бо гридні переймались тим,
Цікавлячись: що за один?

Ще й ласо слини розпустили,
Щоб обібрати нанівець:
Адже напевно у хлопчини
Не тільки знатний топірець?
Його хапають поглядіти,
Облапати та спотиньга
Відколупнути самоцвіти,
Бо лакомина аж шпига.
І ну питати, домагати:
Де взяв і де є ще узяти?

А Наль промовив до злостивців:
– Це хто ж вас отакому вчив:
Зганьбитися на нечестивців –
Віровідступних крадіїв.
На себе перш за все злостіться,
На свою службу нетривку;
Як люті пси не надто пніться,
Бо вдавитеся на цепу.
Поза князями винні й ви
В знедолюванні голитви.

Як хтось припреться з вас на люди
Та як роззявить чорний рот
І вишкірить залізні зуби! –
Аж паморочь бере народ.
Бо з того рота вся гидота
Поллється, аж заструменить,
Зате й наймають чорноротих
На люту службу в княжу гридь.
Вам хоч свої, а хоч чужі, –
Лише б підняти на ножі.

Тут межи гриднів лемент знявся:
– Ти хто такий? Пощо мовчиш?
Куди ідеш? Звідкіль узявся?
Стривай, у нас заговориш.
Бігцем почнеш усе казати,
Як будемо смалить живцем,
Бо заходімося питати
Їй-бо по-справжньому – вогнем.
Згадаєш бога і царя,
Песиголовецьке байстря.

В’яжіть його, тягніть до князя,
Чи пак до нашого царя
На вишуканіше дізнання;
Та спершу кишніть дур з хлоп’я.
І гридні мов оскаженіли:
Ногами б’ють, толочать в грязь,
Заледве на смерть не забили,
Аби-но не над’їхав князь.
Адже як ніде правду діти –
Кортить її в крові втопити.

Та враз притихли, розступились,
І Наль побачив вдалині,
Як їде з почетом похилий
Підстаркуватько на коні.
Хоч князя досі Наль не бачив,
Та здогадавсь, що перед ним
Зарозумілий кострубатий
Пронозистий гультяїв син.
Не красувався на коні
В майстрованому стремені.

Йому доповіли за Наля
І за скарби, що потаїв,
А ще – як насміхався з князя,
Своєї правди всіх учив.
І чує Наль слова бастарда,
Якими він усіх повчав:
«У кого сила, в того й правда».
Та Наль не змовчав, відказав:
– До правди є слова вірніші:
У того правда, хто мудріший.

Окрикнув князь: – Вістря негідне!
Кажи-но, де скарби волхвів,
Бісовське нехристя арідне!
Чи з переляку занімів?!
То гридні язика розв’яжуть,
А ні – то вирвуть без журби,
А потім як курча засмажать,
Якщо не скажеш, де скарби?
Скарби мені належать всі
Яко царю всія Русі!

– Царя одного Русь назнала, –
Сміливо відмовляє Наль:
– Лиш праведного Святослава,
Що нищив погань без вагань…
Цю мову канчуком притнули,
Як навідмаш перетягли;
Зв’язали, до коня припнули
І до в’язниці потягли.
І потягнувся їм услід
Кривавий по волоці слід.

Ой-бо озлився князь з неслави,
Що при усіх ганьбу зазнав,
Тож лаявся на всі застави,
Допоки хтось не пригадав,
Як челядь переддень казала,
Що на Олеговій горі
Відбулась чимала відправа,
А нині віче на зорі.
Крім того хтось як ніби чув,
Що там і княжич Ігор був.

Зайнявся гнівом князь кульгавий
Аж бородою затрусив,
Усі свої державні справи
З роздратування відмінив.
А князь в своїх державних справах
Нову забаву полюбляв:
В погожі днини лови правив –
Завзято соколів пускав.
Бо птах безпечніше веприни –
Не споре іклами стегнини.

Та в думці князя вже не лови, –
Шле воєводу на Поділ,
Наказує схопити волхва.
– Авжеж, – Вишата відповів. – ²⁷⁴
Хіба ж потрібно нас учити?
Чи ці діла для нас нові:
Вловить, зв’язати, повалити
І обушком по голові.
– Та ні, – Георгій відказав. –
Для цього час ще не настав.

Потрібно випитати схови,
Де волхви бережуть скарби.
Та годі зайвої розмови!
Мерщій на Києв – до юрби!
І ось вже полетіли коні
По-над Почайну за Ситомль,
Туди, де велелюдний гомін
Палахкотить немов вогонь.
Де дзвін лунає вічовий –
На віче кличе люд чесний.

Немов на сполох били дзвони:
По всіх дзвіницях дзвін гучить,
Летить довкіл навперегони,
Голоситься аж стугонить;
А там, де Турова божниця,
Вирує збурений народ,
Наточується і юрмиться,
Немов живий коловорот.
І як йому не вирувати,
Адже за себе йдеться дбати.

На чорнім вічі тиск народу;
Гаморить юрбиця, реве,
Нехає князя й воєводу –
Словами їх на клоччя рве.
Та врешті затихає гомін,
Вщухає подзвону луна
І в гущі натовпу, де поміст,
Лунають старотця слова.
І править до людського суду
Верховний Волхв промову люду.

          ПРОМОВА ЛЮДУ
– Се видів віщий сон у Наві ²⁷⁵
На призвістку біді лихій:
У блиску огненнім, кривавім
Із Нави вийшов дивний змій.
І землю охопив, і душить,
Аж кров із бідної тече,
А той все дужче тисне, дужче!
І лиже кров і хоче ще.
Ніяк не всититься зугарний,
Лютуючи в жадобі марній.

І се прийшов муж велесильний,
Надвоє змія розтрощив –
Та стало зміїв два роздільних!
Бо змія мужній меч не вбив.
Своїм очам не йнявши віри,
Він знову їх посік навпіл,
Та стало зміїв аж чотири!
І заволав муж до Богів,
Несили впоратися сам
На тому, що дано Богам.

Призвав на поміч Рать Небесну,
І ті почули і прийшли:
На конях злинули на землю
І божу поміч надали;
Стражденну землю зборонили
Від пошесті нечистих сил,
Лютуючого змія вбили
І кінне в небо одішли.
То маєм силу від Богів
На страх і подив ворогів.

Той лютий змій в мерзькій огиді
Ізп’явся з ями, із пітьми,
Створіння те – на нас погибель
Наврочували вороги;
Щоб ми своїх Богів забули
Та пам’ять на ніщо звели,
Од старожитностей звернули
І їм служили як раби.
Боги се бачуть і за нас
Тримають руку повсякчас.

Се ж бо та сила не людская,
Бо сила змія чорна є, –
То кривда з півдня натікає,
З-за моря, як задавна, йде.
Вже були вороги розбиті
Міцними ратями дідів;
Тепер нас хочуть охрестити,
Щоби були підвладні їм. ²⁷⁶
Але ж ми й назвалися СЛАВИ,
Бо ниць ні перед ким не пали.

Тож як не мрієм бути зжерті,
Се встати мусимо і йти,
Дивитися у вічі смерті
І вмерти чи перемогти!
Чи ж нам того боятись нині
Нащадкам славних! Чи тепер
Ми стали немічні і гливі,
Щоб кожен з нас три шкури дер?
Чи це не нам по світі стала
Співати пісню Мати-Слава?

Щодень, лиш зійде сонце зранку,
Свідомо бачимо усі,
Як діється безперестанку
Нестримне зло по всій Русі.
Дарма чекаємо в надії –
Чи до добра не поверне?
Як не згуртуємось до дії,
То зле нікого не мине.
Зазадалегоди кажу,
Бо на віки вперед гляджу.

Пильнуймо, дивлячись у вічність,
Свої Обряди, свій Покон,
Бо чужовір’я нам назичить
Байдужий довговічний сон,
В якому божий люд зоскніє
І Русь піде в іні світи,
Де велич прадідів змарніє
І звиродніють велети.
А як не згинуть, то хіба що
Переведуться на нінащо.

Тож бо згуртуймося й візьмемо
До мислі лиш одну мету:
Зборонимо і збережемо
Себе і Віру пресвяту!
І Русь, що за часи праотчі
Скріпили кров’ю і кістьми,
Бо падали на кожнім кроці,
Як землю боронити йшли.
І мали вмерти в ратнім полі,
Але назад не йшли ніколи.

Се Вишень йде до нас по хмарах
І каже – гради укріпить; ²⁷⁷
Численний ворог незабаром
На Русь ордою налетить.
Якщо поставимось недбало
До наших Праведних Богів,
То згинемо усім загалом
Під потопою ворогів.
Адже, якщо Боги не з нами,
Самі ми перед ворогами.

Тож схаменімося урешті,
Скріпимось духом до борні,
З’єднаймося у Вірі Предків
В нагальні доленосні дні.
Шануймося у Вірі святій,
Як бо шануємо Богів, –
І потечуть Небесні Раті
Змогилювати ворогів;
І будуть знищені до поду!
У поміч божому народу. ²⁷⁸

Боги ж бо є нам Праотцями,
На нас їх слава перейшла!
До гідності перед Батьками
Глас Оріїв до нас взива:
Ганьбіться русичі Дажбожі!
Геть гетьте од всії черні!
Бо чорна віра вас стриножить,
Припне, як путо на коні.
Чи личить нам Батьків ганьбити:
Жидам навколішки служити.

Аж ми у свого Бога перші,
А до жидівського Христа
Застоюватимете черги
Ген-ген з далекого хвоста.
Жидівська пиха нас недолить,
Кладе навколішки усіх,
Уже не наша воля волить
По занедоленій Русі.
Як словом божим не втручусь,
Розп’ята віра знищить Русь.

Хіба збагнути ми невсили,
Чи запанує щастя там,
Де православних одурили
І душі продали жидам.
А хто до лицемірства гожий
Та чужовірством дорожить,
Нехай розважить, дай-но Боже:
Хіба ж Ісус Христос не жид?
Чи не жидівський триб життя
Несе його нове вчення?
²⁷⁹
Це сказане його словами:
“Не думайте, що я прийшов
Принести мир межи родами”
А хто слова ці не розчовп,
Він каже конче зрозуміло,
Що він приніс не мир – а меч,
Щоб буйні голови летіли
Мов качани капусти з плеч.
А хто чекатиме дарма –
Готуйте шиї до ярма!

Чи не Христос всіх научає
У рабство добровільно йти,
Покірно власними руками
Ярмо на шию натягти?
Майне, як сон, праотча слава
У християнському виру,
Як хитрощами церквоправи
Погублять спадщину святу.
Як теє лихо надійде,
То Русь назовсім пропаде.

Чи було, люде, межи нами
Бодай но в будь-які часи,
Щоби одні голодували,
А інші жиром запливли?
Дивімося за кого дбає
Ця спадкоємницька князьва:
За себе лиш уболіває,
За свої всилині права.
Тож розпочнем за себе дбати:
Весь нетріб з хати викидати!

Як безпорадному поради
У безпорадності питать,
Так сподіватися від влади
Самовідречення діждать.
І милосердний не діждеться
Ні милосердя, ні жалю,
Бо спершу світ перевернеться,
Ніж правда всилиться царю.
Бо всі чесноти, що в народі,
У володільців не в нагоді.

( Голоситься промова люду
І дослухає Божий люд,
Як притягається до суду
Великокняжачий заблуд.
Лунає слово прозорливе,
Єднає праведні серця,
І кожне слово б’є як билень,
Усіх проймає до живця,
Щоб усвідомлення прийшло,
Що за бастардом лине зло.)

Скасуймо навісне бастардство,
Яке нас врешті заведе
В найнекоючиміше рабство, ²⁸⁰
Бо за шкандибою іде
Такенне непосильне горе,
Що й словом не переказать,
Як братись викосити море
Та у копиці постягать.
По тому горю Русь не встане,
Бо взагалі Русі не стане!

Розгонисто шагнистим клусом
Біда наїде утриконь
І потоптом пройде по русам, –
Вже перший впряжений комонь.
Їм’я йому – мерзенний розбрат,
Що Русь розторгне на клапті,
А ворог як наскочить борзо,
То вже не встоїмо на прі.
Війною другий комонь зветься,
А третій рабством наречеться.

Вже комонь вудилами брязка,
Ретиво голову скида:
Сідлає нам коня – Поразка,
Загнуздує Загнибіда.
Горинь горює, Жаль жаліє ²⁸¹
І Карна плачеться по Рсі;
Співаючи закличні хриї,
Летить Магура по Русі!
Летить по рідній стороні
І кличе русів до борні.

Се Птиця Вишня нам співає,
Що отча слава ще жива,
Та русичів біда спіткає,
Як ляже на хвалу – хула.
Князів в колодки заклинцюють
Мов злодіїв на лютий суд,
Дружину звірі пожвакують,
Птахи крилами огорнуть.
Вже ворон на уєддя кряче ²⁸²
І Мати Руса степом плаче.

Сумної вихристи співають,
А поза співами усім
Страшну скудельницю копають,
Йдучи до смерті на уклін.
Розверзеться страшна година,
Бо маряна зоря зійде:
Онемощіє Батьківщина,
Онемощіє і впаде!
Христосова крамольна смута
Пов’яже всіх як мідна нюта. ²⁸³

Се надійдуть роки безславні
На незліченну кіпу літ,
Причіпки й бійки безугавні,
Бо Кривду витягли на світ;
Забили Правду у кайдани,
Без суду всилили в поруб,
Щоб діялись князівські чвари,
Помори, пошесті, погуб.
Вінцем горьованої долі
Стоїть Розп’яття на престолі.

А все розпочалося з того,
Як запровадили жиди
Свого іудівського бога,
Ім’я сховавши від юрби. ²⁸⁴
Бо під поняттям безіменним
Пролізе в вівчарі свинар
І все, що вівчарю священне,
На свинський потягне вівтар.
І взичить людству згубу грізну
Кривавий меч Іудаїзму! ²⁸⁵

Чужому богові служити
(Як начеб-то свого нема) –
До себе лихо наманити!
Запам’ятайте ці слова.
Щоб не жебрачити по миру
Та не піти уділ зовсім,
Гоніте геть Розп’яту віру,
Що коріниться на Русі.
А разом з нею і князів,
Що навернулись до жидів.

Князівська вада та заїлість
Позбавить русичів всього,
Невіра в правду й справедливість
Вже стала вислідком того.
Перемінили рідну сутність
І звичаї передусім,
Унеможливили присутність
Своїх Богів по всій Русі.
Вже Русь за вихристів назнала,
Яка то правда в світі стала.

Се нині видів сон у Наві
І словом був напоумлен:
Богів ми неналежне славим
І святощі не бережем.
Невже дивитись правді в очі
Не спроможімося тепір
І розрізнити день від ночі
Вже не доможеться наш зір?
Бо зле навиділось мені,
Як щойно бачив уві сні:

На лавиці Христова віра
Благенько лагідком сидить,
А по-під лавою – сокира
Напоготовлена лежить;
Свого призначення чекає,
Щоб підхопитися умить,
Як люд Псалтирю заспіває
І дзвін церковний задзвенить.
Оттут вона й почне гуляти
Та свого ладу наставляти.

Аж при Цесареградській знаті
В своїй підлеглості німій
Ми будем як воли в кираті –
Рабами на землі своїй.
В поганській вірі – споганієм,
Запліснявіємо й згниєм;
Звитяжні поклики змарніють,
Допоки геть не пропадем.
Христос привчить жебракувати,
Злиденно лазаря співати.

Молитвами чужому богу
Чужинцям силу надаєм,
Безглуздо їм на допомогу
Самі собі ярмо куєм.
Зерно чуже у себе сієм,
А як посіяне зійде,
То похопитися не вспієм,
Як неоглядком все піде.
І вріже нам чернечий ніж
Тисячоліття у карбіж. ²⁸⁶

Ся чорна віра люд пониче,
Усім нам підвезе візка;
Лиш княже владання звеличе
Релігія Христосівська.
А що від жида вам надбати,
То шкода мови на пусте:
На пальцях ліпше показати,
Як виглядатиме оте.
Для всіх такого благостиня
В Ісуса-жида повна скриня!

А поза ним неначе воші
Полізуть поміж вас жиди,
Щоби од вас прибрати гроші
Та напозичити нужди.
І не задляється злиденність,
Бо без Богів нам буде зле,
Надбаємо нужду й непевність
І будем як овча мале.
Бо всюди, де Христос пройшов,
Жидів чекає хлібосол.

Вони ідуть, а перед ними,
Мов служка, підмітає шлях
Христова віра, що донині
Тримає іудейський стяг.
Вони ідуть бороти Бога
Мечем у нових письменах,
Бороти не свого – чужого
По найвіддалених кутках.
Той меч з лихих виходить вуст,
Звідкіль і вийшов сам Ісус. ²⁸⁷

Складати побрехеньки славні
Взялась релігія нова,
Та лже-боги лише уявні,
Всі їх діла – пусті слова.
Бо врешті дійде до будь-кого,
Одвідки всім життя іде,
І визнають одного Бога,
Як ондесь сонце не зійде;
Як день обернеться в пітьму
Молитимуться лиш Йому. ²⁸⁸

Навіщось вже позабували,
Як наші лицарі-отці
Кістками й кров’ю здобували
Нелегность нашу на землі. ²⁸⁹
Як леви лавами вставали
Славетних русичів роди;
Тієї праотчої слави
І обіруч не піднести.
Се нам співає Птиця-Мати
Отцівську славу пантрувати.

Боги нам додадуть завзяття
В священнім намірі своїм,
Тож постановимося, браття,
До обрання на вічі цім
Царя нового над князями –
Єдиного по всій Русі,
Що буде піклуватись нами
По нашій Вірі предусім.
Щоб Русь Велика не змаліла,
У чужовір’ї не схиріла!..

Звучить промова волхва клично,
До єдності народ веде
І дух відроджує велично,
І правду Божеську несе.
В широкому розгоні слова
По-над майдан, понад людьми
Стелилася його промова
Із закликом до боротьби.
Щоб не сконала безталанна
Свята Украйна богоданна.

Взиває до простого люду
Верховний Волхв всії Русі,
Оглянувши усі усюди
За звичаєм старих часів.
Ходив країну оглядіти
На Божий розсуд і на суд:
Чи не змаліли Божі діти?
Чи не змарнів слав’янський люд?
Та научати щирим словом
До єдності під Рідним Богом… ²⁹⁰

Збережені на Україні
Одвічні праведні свята,
Де-де ще побутує й нині
Та старосвітщина свята;
Тримає щирий лад і згоду,
Що благодіяли волхви
Святому Божому народу,
Яким вважаємося ми.
Адже ми є онуки Божі
Попри базікання ворожі.

Дай Боже розголосу слави
І Віри наших Праотців,
Що приховали церквоправи
Від неосвічених сліпців.
Але усе з-під спуду вийде,
Вже й ген помалу в світ пішло;
Не переймаймось – решта прийде!
Бо й світло полиском було.
Бодай хоч щось добром зійде,
У пам’ять людям западе.

За часом вся облуда згине,
Святе прозріння надійде
І правда вільно з України
Широко по світах піде.
І з храму Божого, святого,
Останнього хреста знесуть
І бога хитрого чужого
Останнім словом пом’януть.
І Україна в повній мірі
Назнає щастя в Рідній Вірі!

А як на Божий світ займеться
І висвятиться рідний храм, –
Усім сторицею вернеться:
І нашим Праотцям, і нам,
За наше небайдуже слово
У сьогоденщині лихій,
Щоби роди слав’ян свідомо
Розбудували Рай Земний.
Там людство праведність назнає
І Україну звеличає!

А ви, звеличені на крові,
Попи, єпископи, дяки,
Співайте реквієм Єгові
Та його сину за гріхи.
Здригайтеся у чорній схимі,
Вже панувати вам буде!
По вільній ненці Україні
Духовне визволення йде!
Іде відродження народу,
Що має Бога в серці зроду!

 А в т о р с ь к і     п р и м і т к и.………………………………….. ( До  вступу )

Анти (тобто велети) – давня назва українців (вони ж руси, славії) – нащадки оріїв, котрі у VІІ–ІV тисячоліттях до н.д. мали державу Оріана на теренах сучасної України, де згодом постало Царство Антів (з центром Києв), що сягало від Балтійського до Чорного моря та від Ельби і Одеру до Дону і Волги (СП). За свідченням Тіта Лівія давньоукраїнці у ІІ тисячолітті до н.д. розбудували місто Antium (Анти) на узбережжі Тиренського моря, а під час заснування Риму вони назвали один з його пагорбів Antopalis (поле Антів). Відтак, “витоки європейської античної історії відшукуються не в Балканській Елладі чи малоазіатській Трої, а в східноєвропейському Подніпров’ї” (НЦ с.260; див.п.266>). За свідченням М.Грушевського («Історія України-Русі») “Анти – представники тих племен, що утворили етнографічну цілість, яку тепер звемо українською”. З першого тисячоліття до н.д. за Царством Антів вкорінюється назва Русь, яку з ХІ ст. переназвали у зменшене – Києвська Русь.

Бог (Прабог, Першобог) – Творець Всесвіту, прадавній верховний Бог українців на ім’я Род. “Українці вважають Рода – Творцем Всесвіту, Богом над богами. Род вшановується у Святий Вечір на Різдво, а перша ложка ритуальної страви – куті приноситься Йому, кидається у святий куток – покут… Широко відомі мотиви Дерева Життя – Дерева Рода.., ще в ХХ ст. (тобто досьогодні) побутує зображення родовідного дерева на дверях хат: чоловіки зображаються на листках цього дерева, а жінки – на квітах. Якщо людина вмирала, біля її імені малювався хрестик” (ГЛ).

Гіперборея – Оріана – Оратана – Ората – Антія – Русь – назви України дохристиянської доби, що дійшли до нас з літописів українського народу, зокрема з «Книги Велеса». Служителі української (дохристиянської) релігії, волхви, були найпершими просвітителями людства, мали мережу святилищ-обсерваторій по всій Європі, як перші інститути спасіння людства і навколишнього середовища (див.п.5>).

Дажбог (Даждьбог, Сонце-Бог) – прадавній Бог українців, символ світла і добра. Його символ – променисте сонце, майорів на вітрилах кораблів з Санбатоса – Києвської гавані на Почайній.

Дніпро – стародавні назви: Непре, Рай-Ріка, Ра-Ріка, Велика Ріка, Бик-Ріка, Ревучий, Славутич, Славута, Вар, Варом, Варух, Данапріс – тобто Дано-рідна, Борисфен (див.п.266>).

Дерево Життя (Прадуб) – Першодерево світу, росте у Вирії (місце перебування українського Бога Рода) і плодоносить яблуками, які дають Богам безсмертя.

Едем – біблійний рай. Описане в біблії «створіння світу» і першоюдея Адама в раю (Едемі) за уявою іудеїв відбулось у п’ятому тисячолітті до н.д., а точніше у 5509 році до н.д. – ця дата офіційно затверджена на VІ Вселенському Соборі в Костянтинополі у 681р. (тобто відлік починається з 1 дня 5508 року; це число «5508» запроваджено для обрахунку християнського літочислення). Щодо біблійного Едему в межиріччі Тигру і Євфрату, шумеролог Лев Силенко (“Мага Віри”) зазначає, що переселенці оріани – перші цивілізовані люди на землі, у п’ятому тисячолітті до н.д. перетворили Месопотамію в рай (біблійний Едем). І поки Ягве-Єгова порався в Едемі над творінням Адама і Єви, стародавні орії вже збудували в тому ж таки Едемі великі цивілізовані міста: Ур (на честь давньоукраїнського бога хліборобства), Ума (місто вчителів), Кіш (санскритське – «табір») та інші. Саме з Уру, згідно біблії, пішли іудеї з патріархом Аврамом до краю Ханаанського, тобто до Палестини (Біблія: 1М 11/31, 12/1).

Єгова (Ягве) – іудейський біблійний бог. Коли в древньо-іудейський текст біблії були введені голосні літери, ім’я бога Ягве почало звучати в традиційній сучасній вимові – Єгова (див.п.41>, 64>).

Жиди (російськомовне “євреї”) – малий нарід, який ніколи не мав власної території для помешкання і зазіхався не землі інших народів, зокрема мешканців Палестини (вихідців з прадавньої України). У світовій історії жиди вирізняються зухвалим піднесенням своєї шовіністичної релігії над усіма іншими, що супроводжувалось уподовж кількох тисячоліть жахливими тортурами і фізичним знищенням мільйонів людей, які не визнавали цю вигадку за істину. У 1897р. жиди створили “Всесвітню сіоністську організацію” для піднесення своєї нації над усім людством, за що спіткали протидію людства під назвою “антисемітизм” (див.п.45>, 85>).

Іудеї (ортодоксальні жиди) – нащадки семітів, що сповідують Іудаїзм. Їхня Тора (5-книжжя Мойсея) – державна релігія Ізраїлю.

Ір (Ирій, Вирій, Рай) – Небесне Царство українського Бога Рода. Це той Небесний Рай, де перебувають душі Предків українців.

Київ (старослав’янське Києв) – столиця України, Русі, Царства Антів – найстародавніше місто на землі не полишене людьми зо дня першопоселення, що налічує щонайменше 25000 років (ЕК с.749). На думку автора, стародавня назва Києва – є Куява (див.п.183>), за ім’я Віли-заступниці; це тлумачення узгоджується зі стародавнім висловом: «Києв – мати городів руських», себто жіночого роду. Замовчування історичних відомостей про Києв пішло за часів розбудови Костянтинополя (Царграду) і дістало назву “Костянтинова легенда” (див.п.21>, 36>).

Оріана (Оріяна, Оратана, Арата) – прадавня назва України, як першої в світі держави VІІ-VІ тис. до н.д (див.п.1>).

Українці – орії – орійці – пелазги – гіперборейці – анти – славії – слави – слав’яни – русини – русичі – руси – це назви українського народу дохристиянської доби. Напевне жоден народ у світі не має стільки назв, як українці, але й жоден народ у світі не має такої давнезної історії, яка налічує десятки тисячоліть.

Християнство – язичницька іудейська релігія, що грунтується на вітхозавітних засадах іудаїзму. За словами Б. Рибакова: “Християнство не може бути протиставлене язичництву, оскільки це лише дві форми існування все тієї ж первинної ідеології”. Насильницьке запровадження християнства на Русі воєводами князя Володимира лишилось приказкою: “Путята хрестив мечем, а Добриня – огнем” (ТВ с.112). Християнство, як релігія мішаних (нечистокровних) жидів, створене в жидівських діаспорах після розпорошення жидів правителями римської імперії по Середземномор’ю.

Христос (Ісус Христос) – вигаданий книжковий персонаж, якого створили жиди-апостоли як головну діючу особу до збірки релігійних текстів Нового завіту (див.п.42>). Всесвітньо відомий письменник-мандрівник Герман Мелвілл зауважив щодо апостолів: “Безпідставна віра в святість апостолів, схильність проголошувати їх непорочними, та ще й нетерпимість до всіх, хто насмілиться сумніватися щодо їх людської і християнської бездоганності, – це споконвічна хиба й омана християнської церкви. Та це й не дивно, бо у викритті будь-якого злочину церковників, християнство схильне убачати ворожість до себе і відсутність релігійного почуття” (МТ с.183).

Юдейські племена кочовиків (згадані у поемі) – хозари, половці, печеніги.

Ягве – те саме що Єгова.

Розділ  1   ( АНТИ )

1. Оріана (Оріяна, Оратана Ортанія, Ортана, Ората, “Арата”) – найперша в світі держава оріїв (землеорачів чи ратаїв, від давньоруського «ратати» – орати) була розташована на правобережжі Дніпра і досягла свого розквіту за часів трипільської культури у VІ тисячолітті до нашої доби. Вихідці з Оріани (вони ж орії, оріяни, орійці, «арійці») з прадавніх часів переселялись на нові землі і вважаються пращурами всіх індоєвропейських народів (див.п.18-20>). {назад <Оріана}

2. “Світова історія почалась в Ораті у VІІ тисячолітті до н.д.; першим істориком був А-Ензу – жрець-правитель Шу-Нуна” (НЦ с.259). Свідчення нашої найстародавнішої в світі української релігії віднайдені в придніпровському святилищі Шу-нун (Кам’яна могила) і датовані ХІІ тисячоліттям до н.д. Шумеролог А. Кіфішин прочитав на кам’яних брилах святилища письмову «міждержавну» угоду, датовану 6200р. до н.д. “Цей найстародавніший в світі договір 6200р. до н.д. знаменує початок всесвітньої цивілізації” (НЦ с.239; див.п.262>). Засади давньо-української релігії, знищеної християнством на Україні, вбачаємо в індійській Ріг-Веді, збереженої вихідцями з України, які назвали Індію – Бх-арата, тобто Божественна Арата. З Ріг-Веди дізнаємось за найбільш відомий атрибут Бога – стопа третього кроку. Це уявлення узгоджується зі стопоподібним окресленням найбільшого міста Арати, Оратани (поблизу с.Тальянка, Тальновського р-ну Черкаської обл.), зі звичаєм спалення городів при переселені цієї найстародавнішої в світі індоєвропейської держави (НЦ с.244). На аерофотографіях місцевості вбачається на кожні два поселення, видовжені як ступня, одне у вигляді кола – як Кия Бога.

3. Воєвода Лід (“крижаний чоловік”) повів дванадцять общин з-над Росі і Дніпра спочатку до Малої Азії, а звідки до Італії; він вважається засновником держави Етрурії, що згодом розпалась на Стародавню Грецію і Римську імперію (СП с.24). Вихідці з Оріани заселили Грецію, Італію (Італі – теля, з пелазгійського) та інші частини світу (згідно КУ). “Геродот підкреслював, що афіняни походять від пелазгів. За описом Страбона, за багато століть до утворення держав Греції й Риму пелазги заселили Фракію, Малу Азію, Палестину, Грецію, Македонію, острів Кріт, Італію, всі острови Егейського моря, Сицилію та інші території” (СП с.41).

4. “Вітхий днями – одне з наймень головного жидівського бога Ягве, що означає: слабкий вдень, але сильний вночі” (КП с.543), звідси й назва “Вітхий завіт”. Едем (іудейський рай) знаходився в Месопотамії, в межиріччі Тигру і Євфрату, на місці розбудованої вихідцями з України держави Шумер, звідки рабини-іудаїсти (жерці) запозичили релігійні засади створення світу, і де за їх убогою уявою відбулось “створення світу” у 3216 році до н.д. – “І насадив господь бог рай в Едемі” (1М 2/8). Час “створення жидівського світу” вираховується за біблією: від Адама до Ноя минає 1046 літ (1М 5 розділ), на час потопу Ною виповнюється 600 літ (1М 8/13), і це був останній потоп (“більш не буде потопу, щоб землю нищити” (1М 9/11), а останній потоп відбувся у 1570 р. до н.д. (див.п.69>).

5. Гіперборея – стародавня назва північної частини України (Києвщини), де були розташовані найдавніші в світі святилища-обсерваторії, в яких волхви вели спостереження космічних явищ і сповідували культ Спасіння людства. “Протягом ІV-ІІІ тис. до н.д. зазначена система (культових святилищ-обсерваторій)розповсюдилась (слідом за розселенням племен) від українських Буртів і Козаровичів – найбільш досліджених святилищ обсерваторій під Чигирином і Києвом – до англійського Стоунгенджу, а на початку ІІ тис. до н.д. – зауральського Аркаїма (під Челябінськом). Ця міжнародна календарно-обрядова служба стала кістяком індоєвропейської релігії. Її традиції добре простежуються в капищах і Скандинавії, і Прусії, і України. Утвердження християнства знищило їх. На Київщині залишки тієї прадавньої служби було зруйновано за наказом Володимира – разом зі святилищем Перуна та інших Богів. Тоді ж урвалась і започаткована в Араті (Ораті, Оратані)писемність” (КУ с.111).
Щодо самої назви “Гіперборея”, за тлумаченням автора, це складове слово стародавнього походження, власне “країна сонця, звідки приходить північний вітер”; Гиперіон – епітет сонця, буквально “високоідучий” (див. Гомер “Іліада”, “Одіссея”); друга складова “Борей” – вітер з півночі (там же “ГІ”); Гіперійська земля – позамежна земля (там же “ГІ”), тобто земля, що лежить поза межами Греції на північ, власне на північ за Чорним морем, де розташована Україна, тодішнє Царство Антів. Звідси й назва мешканців України – “гіперборейці”. Цікава деталь: частка побережної смуги Гіперійської землі за часів Гомера вважалась батьківщиною феакійців, до яких приблудив Одіссей у своїх мандрах. А феаки, за словами Гомера, поріднені з богами, як і плем’я велетнів – тобто антів (ГО 9 пісня, 31 рядок). За переконанням автора, не підлягає сумніву той факт, що мандри Одіссея відбувалися у Чорному морі, що й оприкметилось у назві міста Одесса. {назад <Гіперборея}

6. Уява прадавніх людей поділяла все оточуюче за ознаками статі – здатності породжувати життя, тобто приналежності до жіночого, чоловічого чи середнього роду. Так, здатність землі породжувати з себе притаманна жіночій статі; це стосується і краю (крайни) як частки землі. Звідси і прадавнє розрізнення води на живу і мертву, тобто на здатну породжувати життя біжучу воду (ручай, ріка) і вмираючу стоячу воду (озеро, болото). Джерело – народження води, як немовля (середній рід), що може стати струмком, рікою чи болотом.

7. Назва українців – “слав’яни” походить від попередньої назви – “Славії” (Слави). Маємо свідчення Велесової Книги: “Се походимо од Дажбога і стали славні, славлячи Богів наших. Ніколи не просили, не молили блага для себе… Се бо славимо Богів, ніколи не просячи, бо славимося силою їх” (ВК д.24в,г). Славії, як онуки Божі, не узгоджувались з християнським поняттям – раби божі, отож християни знищували всі свідчення українського народу дохристиянської доби, натомість слав’ян, як народ, поєднаний славою, переназвали у народ, поєднаний словом божим. Звідси хибне “слов’яни”.

8. “Ян” – вогонь, також чоловік, тобто дитина вогню (Дажбожого), іншими словами дитина Сонця. Про це свідчить ім’я бога Трояна, себто “три яна” – три сонця в одному. Від лексеми “Ян” походить ім’я Іван, Яньчик (КУ “Внутрішня суть відання”). Звідси і назва народу, поєднаного славою, – слав’яни, від слів: слава і ян. В Велесовій Книзі, яка писалась до Кирило-Мефодійської абетки, вживається назва українців-русів саме як славії, однак навіть перекладач Велесової Книги (певно, ненавмисне) вживає слово “слов’яни” замість наведених в оригіналі тексту (приклад: д.8(3) речення 8: “Грьціове суть пряздне а славуні”, читаємо переклад: “Греки суть праздні, а слов’яни” ???).

9. Алатир (алатир-камінь, алатар, алтар, олтар, вівтар) – священний “живий” камінь, що лежить у Вирії під “першодеревом світу” Прадубом. Алатир уособлює могутність і невмирущість творчої сили. З священним каменем Вирію давньоукраїнські жерці – волхви пов’язували своє вчення про безсмертя (СП).

10. Свередзь, за тлумаченням автора з Велесової Книги, це відголосок усвідомлення народу свого першопритулку священного, звідки вони, онуки Божі, простежують свій шлях, своє існування на землі (як простежується шлях ЛЕЛЕК з Вирію – “замор’я, краю зеленого”). Отже Свередзь – це ніщо інше, як верхів’я Славутичу-Дніпра (Ріа-Рьека, Ра-Рьека), як священної (Райської) ріки Славіїв, де і є наше “святе Семиріччя”, а згодом П’ятиріччя (за ВК). Про це свідчить і вираз: “худоба наша од ворогів утікає на Свередзь” (ВК д.1), а також: “куди худобу водили раніше ісходу (переходу) до Карпатських гір” (д.9а). На д.9а та д.4б вказівка за свередзів як кривичів (див.п.16).

11. Кривий танок – старовинний український танок (хоровод, танок з хоровими співами), що накликав весну; символізував нелегкий (покручений) шлях богині Лади з Вирію до рідних земель.

12. Трипілля – система рільництва з поділом орної землі на три поля – трирічний цикл засівання: озимини, яровини і відпуск під толоку. “Народна, а за нею і наукова етимологія шукає в Трипіллі “Три поля”. Однак, поглянувши на карту, ми бачимо три “Змієвих вала”… Крім того, понад Дніпром на рівній відстані від основи цього тризуба, розташовані кільцеві вали слав’янських городищ у Зарубенцях, Трахтемирові… Тобто маємо ознаки “городів-щитів” (НЦ с.284).
Трипільську культуру (назва за місцем знаходження городища біля Трипілля, неподалік Києва) відкрив києвський археолог Вікентій Хвойка у 1896р. “Трипільська культура – це виникнення на теренах України розвинутого землеробсько-скотарського господарства, мистецтва, житло- і містобудівництва, ремесел, перших виробів з міді, високохудожніх творів мистецтва й складних ідеологічних уявлень… До речі, з трипільською культурою і проблемою її зникнення пов’язана досить фантастична гіпотеза. Згідно з нею, носії трипільської культури спричинилися до виникнення пізньонеолітичної культури Янг-Шао в північно-східному Китаї. Справді, кераміка цієї культури – її форми, характерний мальований спіральний орнамент, поліровані кам’яні знаряддя знаходять найближчі аналогії лише в трипільській культурі. Привнесена трипільцями ідея мальованого посуду і спірального орнаменту через Китай поширилася в Індії та Японії, і навіть за океаном – в Центральній Америці… Трипільська культура проіснувала протягом двох тисячоліть (V-ІІІ до н.д.) і досягла високого, як на той час, рівня розвитку. Населення на всій території трипільської культури становило щонайменше 1млн. осіб.., виявлено величезні поселення площею до 400 га, які налічували понад 2000 жител, розташованих концентричними колами. Це були на той час найбільші в Європі, а можливо, й у світі перші справжні протоміста, в кожному з яких проживало до 25 тис. людей. Археологи виявили у трипільців унікальний в історії культовий звичай – періодичне спалювання своїх поселень. Відбувалось це раз у покоління, приблизно через кожні 50 років, коли виснажувались навколишні поля” (ІУ с.9-12).

13. Маємо свідчення Велесової Книги за русичів, що боронили свій Сурож (Судак) від греків та скіфів: “Ті (скіфи) були жовтими, а руси були русими й блакитноокими” (ВК д.6в). С.Наливайко пов’язує топонім “рус/рос” з сансткритським “вріш” – бик: “Особливо рясна топонімія на рус/рос- в Криму є залишком назв, споріднених із санскритським “вріш”. І тоді цілком певно виходить, що назва “таври” – не первісне означення населення Криму й України, а переклад грецької назви, яка звучала як рос/рус, що є слав’янською відозміною санскритського вріш – бик… Це добре ілюструє річкова назва Рось – слав’янський відповідник санскритському “вріш”: Рша, Ръсь, Рсъ, Урс, тобто “Бик”. Це підтверджує і те, що Роська, притока Росі, має також назву Самець, теж, по суті, Бик (СН с.34). Тобто “рус” також ознака Бика (Тельця), якому здавен поклонялись Анти (поляни); та й Україна за всіх часів розміщувалась під астрологічним знаком Тельця (Бика).

14. Глибочиця – колишня судноплавна річка у Києві, нині в колекторі під однойменною вулицею, що виходить на бульвар Нижній-Верхній вал. Перама – перевіз через річку (пелазгійсько-український лексикон).

15. Легендарні сини Ора (Кий, Щек, Хорив) звели укріплення на Києвській Горі у VІІст. до н.д., але нижня частина Києва (Поділля) існує ще давніше, за свідченням археологів – 25 тисяч років до нашої доби! (ЕК, Кирилівська стоянка). Відтак Києв – найстародавніше місто в світі, не полишене людьми зо дня його заснування (див.п.36>).

16. Боруси – воїни-руси, які боронили Русь здебільшого на південних кордонах. “І була держава та Руська од русів, а борусичі ту боронили” (ВК д.6а). Стосовно руськолуні, то це союз давньо-українських родів за царя Ора (ВК д.4б); спершу об’єднались три роди першослав’ян: древляни, кривичі, поляни, а згодом три держави Царства Антів: “Славія на півночі з центром Ладога, Куявія зі столицею Київ, та Арсанія (Артанія) на півдні” (МБ).

17. Руїни Пантікопеї (Боспорського Царства VІ – ІVст. до н.д.) у місті Керч, на березі колишнього Кімерійского Боспору, що сполучав Понт-море з Меотійським озером (нині Азовське море). Назва Чорного моря – Понт-море, як похідне від “понтифіка”. Понтифік – верховний сан служителів давньоукраїнської релігії, що прибрав собі папа римський. “Римського єпископа почали називати понтифіком тільки після усунення язичницького жрецтва” (АД с.286).

18. Місто Троя було засновано вихідцями з Оріани-України на честь бога Трояна. “Переселення очолив старотець Ман, ведійний “Муж, Чоловік” – відповідність якого виявлена в похованні ІІІ тисяч. до н.д., Висока Могила, під Староселлям” (НЦ с.267). І далі: “В Палестині за 5 століть до нашестя племені Мойсея пелазги збудували велике місто Русасалем – “Русів постій” (за Дж. Вільсоном), за іншими джерелами (О. Партицький) це місто звалось Руса-Лель – на честь “русинського” бога Леля, а з часом назву міста було перекручено на Єрусалим (СП с.42). Так з розповіді про те, що в Сірії є Руса-Лель, виник “Є-Руса-Лим”. Інші міста русичів на чужині: Треба, Мана, Кума та інші. Щодо наявності історичних осіб праукраїнців у пантеоні богів, то родовий золотаво-синій знак Сонця і Води – національний прапор шведів по сьогодні, це “штандарт Одина, українського воєводи, що повів общину з-під Дніпра на північ, перший проклав шлях “із варяг в греки”, став вождем скандинавів і по смерті ввійшов до пантеону скандинавських богів (СП с.39). {<1}

19. Амазонки згадуються в літописах (ЛР с.10) та письмових пам’ятках античних письменників (СП с.10), де зазначається, що амазонки (українська назва «косачки») – войовнича община давньо-українського жіноцтва ІІІ – І тисячоліття до н.д. Царство амазонок тягнулось від східного берега Боспору по річці Фермопонт (теперішня р. Кубань); пізніше з них утворився народ сармати. На думку французького географа Андре Теве (1502-1592) амазонки переселилися в Африку, та на океанічні острови і в Південну Америку після падіння Трої, де загинула цариця Пантесилая. Амазонки підтримували дружні стосунки з пелазгійськими (давньоукраїнськими) племенами, де мали нетривалі шлюби. Діодор Сіцілійський (Іст. до н.д.) описав дружній візит амазонської цариці Фалестри до А.Македонського, щоби мати від нього дитину; у супроводі 300 подруг Фалестра гостювала 30 днів і з почестями повернулась до Сарматії.

20. Пелазги (“Лелеки”) – об’єднання давньоукраїнських племен, що переселялись з прадавньої України-Оріани на нові землі. Таке переселення було наслідком демографічної політики волхвів, які не допускали перенаселення оріїв, вирубування лісів під нові земельні ділянки тощо. На думку Страбона й Діонісія Галікарнаського, ім’я Пелазги (з древньогрецького – лелеки) дане за те, що вони масово й згуртовано долали великі відстані, змінюючи місце свого проживання (СП). До речі, назва “греки” від пелазгійського “граки”. {<1}

21. Замовчання і плюндрування історії українського народу християнськими літописцями – факт давно відомий. Читаємо в літописі: “Говорили, ніби Кий (цар антів) був перевізник через Дніпро… А Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря (у Візантію). Не знаємо, щоправда до якого” (ЛР с.6). І тут літописець каже правду, він дійсно не знає, адже за часів царя Кия (VІІ ст. до н.д.) жодного візантійського імператора (цесаря) не було, як не було й самої Візантії, ані біблії, з її першописаним у ІVст. до н.д. п’ятикнижжям Мойсея. Фальсифікація історичних подій в оповідці про декотрого апостола Андрія, який буцімто подорожував по Дніпру, серед всесвітньо відомих фахівців історії дістала назву “Костянтинова легенда”, якою християни намагались подати заснування Києва після Костянтинополя (Цесареграда, Цар-Града) для звеличення першого візантійського імператора Костянтина “Великого” в подяку за визнання християнства як релігії. Достеменно встановлено, що при написані “Повісті” наші літописці-християни керувалися не власними, українськими джерелами, а грецькою «Хронікою» монаха Амартола 867 року (ЛР с.479). {<Київ}

22. У Велесовій Книзі згадуються «кіморії, як отці наші», і вони «римлян потрясали і греків розметали, як поросят устрашених» (д.6е). Богумир – їх останній цар; після нього став царем антів – Ор (д.10). У ВК (за часів царя Ора і його нащадків) описані бойовища між русами і готами – давньо-германськими племенами (звідси одна з назв Балтійського моря – Готське море).

23. Похід царя Ора викладено за ВК (д.6в). Крім того з праці штатного вченого Джона Вільсона “Культура стародавнього Єгипту” дізнаємося, що фараон Шишак був пелазгом, тобто праукраїнцем, а згадані в біблії племена гиксосів – жидівська назва давньоукраїнців: “Гиксоси, мирно вийшовши з Єгипту розбудували місто Єрусалим десь за 500 років перед вторгненням жидів до Ханаану. Ханаани звали гиксосів “русами”. З книги ізраїльського археолога Еммануела Анаті “Палестина перед жидами” дізнаємося, що в Палестині знайдені гиксоські могили, в яких виявлені керамічні вироби тотожні кераміці Трипілля.

24. З Рігвіди (тобто з Рогу Віди, рогу знань) маємо багато відомостей за українців-оріїв. “Орії (російське Арійці) – першоорачі світу приручили коня, винайшли колесо та плуг, першими в світі окультивували жито, пшеницю, просо. Свої знання вони понесли в Китай, Індію, Месопотамію, Палестину, Єгипет, Північну Італію, на Балкани, в Західну Європу. Племена оріїв стали основою для всіх індоєвропейських народів” (СП с.40). Не зайве нагадати, що древньоукраїнське “Коло Сварога” – прототип сучасного 12-місячного календаря; свідчення віднайдені на Україні в древніх святилищах-обсерваторіях, що будувались у вигляді курганів (НЦ).

25. Дарій-І воював з Антами у VI ст. до н.д. (ВК д.6д). Щодо Олександра Македонського (столиця імперії м. Вавилон, в Месопотамії), він помер у 324р. до н.д.: – “повертався богоподібний забальзамованим у спеціальному саркофазі, заповненим медом” (КУ “Епітафія в Ольвії”).

26. Замунь – мітична (від слова міта – пам’ятка) священна небесна корова, що годувала дітей Божих, тобто наших прапращурів (ВК д.7є). Цей міф Пращури слав’ян донесли до Індії, де корова і досі вважається священною.

27. Ір (Ирій) – Небесний Рай (Царство українського Рода), місце перебування душ слав’янських Предків, які за вірою Пращурів уподобились зіркам і сяють нам зорями. Відтак Божеська Птиця (Птиця Інтри, Мати-Птиця) приносить з Ирію вісті від Пращурів і Богів (ВК д.6а,г; див.п.181>).

28. Троянів вал (Нижній і Верхній) в межиріччі Прута і Дністра (ВК д.7ж). Вали знаходяться на території сучасної Молдови (46° північної широти і 29° східної довготи).

29. Суриця (сура) – напій з молока, настояного на травах (ВК д.4г) вподовж кількох днів на сонці, котре іменувалося «Сур’я»; більш пізня назва напою – “сома”.

30. Перебування Хорива і Щека в Карпатах викладено за ВК. Роди слав’ян наведені за ЛР та ВК, зокрема морави, склавини, іллірійці. Від давньоукраїнського племені “карпини” назва гір Карпати (колишні Кавкасійські гори). Галичани (галли, вони ж кельти) перейшли Альпи й на заході утворили державу Галлію, що з часом дістала назву Франція (СП с.42). Повернення роду Щека з Карпат до Києва і далі на р. Прип’ять – згідно ВК (д.5а).

31. Нащадки Хорива – хорвати, морави та інші, залишилися на Дунаї, а нащадки Щека на початку нашої доби подалися на Києвщину, затим помешкали 500 років понад Прип’яттю (згідно ВК д.5а), звідки частково полинули на Верхні Землі Русі до Ільмер-озера та на Ладогу, а також у Європу (чехи, поляки, тощо). За тлумаченням автора, назва “поляки” походить від давньоруського “лядина” – вивільнене від дерев місце у лісі (звідси назва “Лядських воріт” на Майдані Києва); власне чехи (Щеки) посіли лісостепову зону, розбудували столицю на Випраглому скопці (на лисій, оголеній горі; сучасна Прага) і зберегли за собою автохтонну назву роду, а ті, хто замешкали північну лісову зону, прибрали назву за помешканням на лядинах – ляди (поляди) – ляхи (поляки). Щекові нащадки понад озером Ільмень назвалися “славенами” – за давньоруською назвою “слави”, “славуни”, звідки й назва Дніпра – Славута. “Частина племені Щека, яка лишається з Руссю на Прип’яті, була тією ланкою, що пов’язувала два етноси – староукраїнський (руський) і старочеський” (ВК с.299).

32. Йдеться про місто-фортецю Ладогу та старі городища край Ільмер-озера (сучане оз.Ільмень). Там, як і всюди, старотці русичі правили суд біля священного дерева (Перунового чи Дажбожого). Ільм – дерево з родини в’язових (зокрема давня назва береста – ілем). Ільмерці, славени – давні назви новгородців, які проживали в Славії – Верхніх Землях Царства Антів.

33. На річці Рось (с.Синяви Рокитнянського р-ну, ВК с.32) в IV ст. н.д. готи підступно стратили царя антів Божа з синами і сімдесятьма вельможами, запросивши їх на банкет. В 382р. Велемир розбив готів. “Велесова Книга” наводить притаманну готам тактику бою: “готи натягали на голови свої роги од волів і корів.., думали налякати руських. А ті знімали сорочки свої й, оголивши чересла, шли до битви і перемагали” (ВК д.22).

34. Венедська держава простягалася від Адріатичної затоки до Дунаю. Венеди заснували м. Венецію” (СП). “Після смерті Валентиніана на Дунаї, в 375р. два його сини, Граціан i Валентиніан ІІ поділили західну частину імперії” (АД с.266). Брайчевський додає: “маються всі підстави стверджувати, що підчас схватки гунів з готами анти виступили союзниками перших. Саме на після-гунський період припадає піднесення царства Антів. Почався могутній рух слав’янських племен за Дунай, що невдовзі призвело до тотальної слав’янізації балканських володінь Візантії” (МБ с.29).

35. Волхви – священнослужителі питимої української релігії. Їх книги, зокрема Кощуни, Різи були знищені християнством як небажані свідчення історії, культури, релігії українців. “Маємо відомості про те, які книги волхвів знищувалися служителями церкви: “Острологія”, “Звездочот”, “Громовник”, “Колядник”, “Сносудець”, “Волховник”, “Путник”, “Лічебник”, “Травник”” (ГЛ с.39). Стародавні письмена виконані древнім (“підвішеним”) українським письмом – прорізами на дубових дощечках, звідки й назви “Різи”. Зокрема такими різами виконана Велесова Книга.

36. Про елланського купця Діра і варяга Аскольда дізнаємося з ВК: “І се Аскольд забив Діра” (ВК д.29). З’ясовується і те, що Аскольд (воєвода Діра) утворив каганат у Києві в IX ст. нашої доби. “Титул кагана, прийнятий Аскольдом, прирівнювався до імператорського (царського)” (МБ с.47). І далі: “В 860р. Русь раптово напала на Костянтинополь, що закінчилось гучною перемогою києвського каганату”. Стосовно Києва, то з давнини відомо про розподіл Києва на Поділля і Гору (ЛР, Київ). Саме на Горі звели фортифікаційні укріплення легендарні брати (Кий, Щек, Хорив), сини царя Ора. А згідно Велесової Книги: “Од отця Ора до Діра пройшло тисяча п’ятсот літ” (д.6в); “А по тій добі були 70 князів наших” (д.25). Тобто на час перебування Діра у Києві десь у 860-х роках (згідно ЛР с.12), укріплення на Києвій Горі вже стояли 1500р., отже були зведені десь у VІІІ-VІІ ст. до н.д., з-перед заснування Риму, від якого ведеться числення нашої доби (з 753/754 р. від заснування Риму). Іншу згадку про Кия вбачаємо у “Рукописі Войнича” (РВ с.58R (25)), датоване VII ст. до н.д. {<Київ, <15}

37. Ісус Христос залучає до себе перших апостолів такими словами: “Я зроблю вас ловцями людей” НЗ Єв. Матвія 4(19), Єв. Луки 5(10). Щодо фарисеїв та садукеї – це відповідно нижча і вища касти рабинів іудаїзму, творців біблії (СС с.338).

38. Тризуб символізує три складові світогляду праукраїнців – Права, Ява, Нава, – відповідно: закони створення реального світу, реальний світ і таємниче ніщо (ВК д.1). Православ’я – древня релігія українського народу, яка не має нічого спільного з християнством, котре прибрало собі українську назву і всі свята української релігії, щоби вилучити з пам’яті українського народу саму згадку про своє величне і святе минуле. “Православ’я означає: прав – всесвітній божественний закон, що править світом, та славлення – назва язичницької богослужби” (ГЛ с.70).
Не зайве ще раз нагадати, що сучасні церковники безсоромно брешуть про кожне церковне свято, називаючи їх споконвічними народними українськими святами. Християнська церква послідовно затоптувала в землю все суто українське й народне, властиве кожному нашому святу, натомість запроваджувала пошанування якогось жида “святого” чи якогось чужинського вигаданого “мученика”, щоби усі вшановували брехливі церковні оповідки. Не варто сподіватись, що без громадського осуду церковники усвідомлять свою неспокутувану провину перед українським народом й усіма іншими народами світу, чию історію спаплюжила церква І.Христа, засилаючи брехню у голови зростаючих поколінь, які врешті решт назнають історичну правду і дадуть раду собі і лукавим церковнослужителям.

39. Повстання іудеїв проти Римського поневолення було подавлене легіонами Васпасіана і Тіра у 67-73рр. н.д., а іудеї розсіяні по середземномор’ю. Після цього й почалося створення іудеями нової релігії. “Євангелії остаточно склалися під кінець ІІ ст. н.д., де апостоли декларували пророцтва, буцімто “вустами самого бога” чи його месії Христа, якого нібито бачила у видіннях. Звідси й пішло сказання, що вони були апостолами самого Христа (СС с.312). В Римській імперії християнська релігія офіційно була визнана Міланським едиктом 313р., з цього часу й починається занепад Риму. В 455р. Римом оволоділи давньо-германські племена (готи), які не прийняли християнство” (МБ с.16).

Розділ  2  ( ТАЄМНА  ВЕЧЕРЯ )

40. “Щоб зробити хоч перший крок у напрямі цього нового вивчення біблії і християнства, слід перш за все зрозуміти сутність біблії у її власних заявах, у її власній програмі, в сформульованому нею відношенні до інших релігійних рухів. Тут побачимо перш за все наявний факт, що біблія постає як вираз жидівської расовості. Вона тільки для жидівського народу” (ВШ с.6). Християнство, як відгалуження іудаїзму, створене іудеями в ІІ-V ст. н.д. для досягнення старозавітної мети. “В 313р. імператор Костянтин надав «Міланський едикт»” (ГЛ с.69), а в 325р. устійнив канони християнської релігії у містечку Нікеї, канонізувавши 4 євангелії з кількох сотень написаних на той час. Цим актом імператор Костянтин визнав християнство як релігію на І Вселенському Нікейському соборі.

41. А. Доніні зазначає, що “юдеї настільки боялися свого бога Ягве, що іменували вголос лише “Адонай” – “господь мій”. Коли в древньо-юдейський консонантний текст біблії були введені голосні літери, ім’я цього бога стало звучати в традиційній вимові Єгова” (АД с.17). В оригіналі це виглядає так: Jhvh – Jehovah. До речі, в оригіналі іудейський Старий завіт зветься Вітхий, себто завіт Ягве (див.п.218>). {<Єгова}

42. Щодо Ісуса, Доніні пояснює: “Ісус – це скорочена форма Єгошуа, що означає юдейське “Ягве є спасіння”. Ім’я Ісус передається в біблії також ім’ям Іошуа, однак скорочена форма Ісус застосовується набагато частіше… Ім’я “Христос” – прізвисько, а не власне ім’я; це грецька форма жидівського слова “машиах” – “помазаник”. Термін Христос (від грецького дієслова “хрио” – “мастити”) мав зміст дії, яка розповсюджувалась навіть на статуї богів. В еміграції назва Христос стала тлумачитись як нове ім’я божества ще до того, як його почали ототожнювати з Ісусом. На латинській мові воно звучить не як “помазаник”, а як Христос, ім’я власне. В Євангелії від Марка, наприклад, вираз “Ісус Христос” зустрічається лише в пролозі (1:1) – як деяка зібрана формула, пізня, відображаючи еллінську термінологію, а не палестинську. В подальшій частині оповіді Марк усюди говорить Ісус, а не Христос, і вже зовсім не “Ісус Христос” (АД с.14,17,45) {<Христос, <180}. Щодо “назореянина” див.п.52>.

43. Розповідь про те, що міфічний Ісус Христос був розіп’ятий, не несе в собі ніякої релігійної суті, бо за тих часів це була загальновстановлена міра покарання злочинців і бунтарів. До того ж, розпинали не на хресті, а на тау-дибі (від латинського “тау” – літера “Т”), і на час “розп’яття” міфічному спасителю було не 33 роки, а 46 років згідно Єв. Іоана: “сказали йому Іудеї: Тобі немає ще й п’ятидесяти років” 8(57), і далі: “цей храм будувався сорок шість років, а Ти за три дні поставиш його? Але Він говорив про храм Тіла Свого (тобто за своє “воскресіння”)” 2(19-21). Вираз “тобі немає ще й п’ятидесяти” правомірний лише після 40 років.

44. Пасха (Pesach – юдейське “перескочення”) – свято на честь лиходійства Ягве (Єгови), яке описане в книзі Мойсея “Вихід”: “І покликав Мойсей усіх старійшин Ізраелевих та й промовив до них: «Візьміть собі дрібну худобу за родинами вашими і заколіть пасху… і помастіть кровью (забитих кіз) одвірки помешкань. А ви, – ніхто не вийдете з дверей дому свого аж до ранку! І перейде Господь Ягве-Єгова ударити Єгипет, і побачить ту кров на одвірку – і обмине ті двері, щоб ударити (вбити кожного первородного в помешканні, де двері не вимащені кров’ю)»… І сталося в половині ночі, і вдарив Господь Ягве-Єгова в єгипетськім краї кожного перворідного, від перворідного фараона… аж до перворідного полоненого… і кожного перворідного худоби… І станеться, коли запитають вас ваші сини: «Що то за служба ваша?» То відкажете: «Це жертва – Пасха для Господа, що обминув був доми Ізраелевих синів в Єгипті» ” (2М 12/21-29). Оце і є свято Пасхи яке в Новому Завіті переінакшили на «воскресіння Ісуса Христа», і одурені християни святкують Пасху й досі. Сам Ісус Христос (Єв. Луки 22(19-20) подбав, щоб християни тисячоліттями не знали, що Пасха – це біблійний язичницький обряд на крові співучасників лиходіянь Ягве (Єгови), ажде “Єгова – хвала твоя, і він Бог твій, що разом з тобою зробив був великі і страшні діла, що бачили очі твої” (2М 10/21). {<117}

45. В Новому Завіті Ісус Христос каже про свою місію однозначно: “Не думайте, що Я прийшов порушити закон чи пророків (Старого Завіту), не прийшов Я порушити, а виконати” (Єв. Матвія 5/17); “Чи думаєте ви, що Я прийшов принести мир на землю? ні, кажу вам” (Єв. Луки 12/51); “Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов принести, а меч” (Єв. Матвія 10/34); “Я прийшов в ім’я Отця Мого (Ягве-Єгови)” (Єв. Іоана 5/43); “Хто не зі Мною, той проти Мене” (Єв. Матвія 12/30, Єв. Луки 11/23). Щодо Старого Завіту, на якому базується Іудаїзм (державна релігія Ізраелю), то там викладені язичницькі засади семітів – кочових племен з притаманною їм релігією завойовників, яка докорінно відрізняється від миротворчої релігії осілого народу (землеробів-оріїв). Для виправдання загарбницької вдачі кочовиків-семітів в біблії на перших сторінках закладено міф про Каїна-рільника та Авеля-пастуха. Бог кочовиків-семітів (Ягве-Єгова) “зглянувся на Авеля й на жертву його, а на Каїна й на жертву його не зглянувся” (1М 4/4-5). Зрозуміло, якби біблійний бог був доброзичливий, то своїми діяннями не посіяв би ворожнечу між братами і їхніми родинами (пастухів-кочовиків та рільників-землеробів). Немиротворча вдача семітів має прояв у сіонізмі: нащадки семітів, сучасні жиди-іудаїсти, створили в 1897р. “Всесвітню сіоністську організацію”, основним змістом якої є войовничий шовінізм, расизм, за що жиди (іудаїсти) спіткали протидію людства – антисемітизм. Щодо Ісуса Христа як “спасителя” іудеїв див.п.77>. {<Жиди, <279}

46. “Біблія вміщує велику кількість древніх казок і міфів. Сюди треба віднести і перші 11 книг Буття, і міфи за родоначальників жидівського народу -“патріархів” Аврама, Ісака, Якова і його 12 синів, і міф про “законодавця” Мойсея, перебування жидів в Єгипті, в пустелі Сінайській, і міф про вторгнення жидів в Палестину… і таке інше” (СС с.316). Крім того, жидівська релігія (іудаїзм і християнство) грунтується не на єдинобожжі, бо жиди-іудаїсти вклонялись двом верховним богам – Ягве і Елохіму, а міфи Ягвістів та Елохістів, породили протиріччя біблії (СС с.194). Крім того існують свідчення про наявність інших богів у біблії (див.п.64>).

47. Біблія (від грецького b i b L i a – книги) – збірник різних за часом написання книг (500 р. до н.д. – 500 р. н.д.), які християни визнають священними повністю, а іудеї, що писали ці книги, визнають священним лише Старий Завіт, бо все інше – євангелії (дослівно: “винагорода за благу вість”) та послання апостолів (дослівно: “посланець, якому доручено приносити в Єрусалим пожертвування на утримання храму”) – писане не від бога, тобто побрехеньки “Сина Людського”. Зокрема вигадку про родовід Ісуса Христа вбачить кожен, звіряючи Єв. Матвія 1(1-17) і Єв. Луки 3(23-38).
Згідно церковного викладу, Матвій писав євангеліє для іудеїв, Марко – для римлян, Лука – для греків, а Іоан описав узагальнену “духовну діяльність” І.Христа, причому його євангеліє найпізнє за написанням. Щодо Іоана, маємо наукові свідчення досліджень лінгвістів (мовознавців, філологів), які доводять різне походження євангелія й послань Іоана та так званого “Одкровення” (Апокаліпсис) – завершальної книги НЗ. Загальновизнаним автором «Апокаліпсису» вважається візантійський патріарх 398-404 років Іоан Златоуст (347-407) – видатний ідеолог християнства.

48. “Нині відомо, хто був справжнім автором перших біблійних книг. Це рабин Езекіел, який взяв у шумерів основні богознавчі концепції, законодавчі основи, оповідання про сотворіння світу, світовий потоп. Він також скомпонував “Божі заповіді Мойсея”, які запозичив із шумерських законів… Другим творцем, продовжувачем справи Езекіела, став Ездра (з касти рабинів-садукеїв). Він збудував храм Єгови в Єрусалимі, де в 444р. до н.д. зачитав свої писання, назвавши їх Мойсеєвими. Отже, як пише Лев Силенко (“Мага віри”), “жидівські сини Езекіел та Ездра зуміли поставити свій народ у центрі світу” (ГЛ с.68).

49. З приводу “кари”, тобто винищення всіх народів, професор В. Шаян зазначає: “Читаємо уважно всі ті місця біблії, в яких нарід жидівський устами своїх пророків чи “бога” формулює свій власний закон і своє відношення до других народів і релігій. Саме ця програма, саме це відношення до інших народів скаже нам, що хотів даний нарід довершити в історії людства. Із неї побачимо, чи він був творчий чи руйнуючий. Вивчаючи цю програму, дійдемо до непохитного висновку, що біблія є вицвітом жидівської расовости, жидівської виключності і жидівського геноциду, тобто плану систематичного вбивання чи винищування інших народів” (ВШ с.7). Читаймо настанови Ягве (Єгови) у Старому Завіті (5М 20/10-16): “Коли Господь, Бог твій, дасть чуже місто в твої руки, то повбиваєш у тому місті кожного чоловіка вістрям меча. А жінок, дітей, худобу і все, що буде в тому місті, забереш собі… Так зробиш усім містам, дуже далеким від тебе… які Господь дає тобі на володіння, не залишиш при житті жодної душі”. Інший приклад: “Я стріли Свої понапоюю кров’ю, – а Мій меч поїдатиме м’ясо, кров’ю забитого й бранця, головами кучматими ворога. Радійте погани з народом Його, бо Він відомститься за кров Своїх рабів, і помсту поверне Своїм ворогам, і викупить землю Свою, Свій народ” (5М 32/42-43), – це слова Ягве-Єгови до міфічного Мойсея, адже “ніхто не знає гробу Мойсея аж до цього дня” (5М 34/6). Щодо зазіхання Ягве-Єгови на всю землю див.п.59>. {назад <203}

50. Іудейська новозавітна релігія заснувала в Римі резиденцію папи римського, яка прибрала собі офіційний статус держави Ватикан за Латеранською угодою 1929р. між фашистським урядом Мусоліні і папою Пієм ХІ. До речі, Ватиканська конгрегація священної канцелярії – це колишня християнська інквізиція, яка стратила 10 мільйонів лише в Європі (див.п.79>, 216>).

51. Накази іудейського язичницького бога Ягве (Єгови) зі Старого Завіту: “Слухай, Ізраелю: Господь, Бог наш – один (Ягве-Єгова)!” (5М 6/4). “Хай не буде тобі інших богів (і Ісуса Христа) при Мені” (5М 5/7). “І ти винищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій (Ягве-Єгова), дає тобі, – не змилосердиться око твоє над ними, і не будеш служити їхнім богам (і Ісусу Христу), бо то пастка для тебе” (5М 7/16). Ці витяги з біблії красномовно свідчать про те, що служіння чужим богам – це пастка, але пастка не тільки для жидів-іудаїстів, а й для всіх народів світу, що сповідають чужинську релігію. Збагнути це зовсім просто, лиш варто замислитись: – навіщо іудеї створили і “подарували” людству нову релігію – християнство, а самі її не прийняли?!.. Накази Ягве-Єгови, як саме іудеям нищити людство, див.: 2М 19/5-6; 5М 7/1-26, 20/1-4,10-18.

52. “Палестина, котру вони (іудеї) описують в біблії, це країна абсолютно нереальна… починаючи хоча б із Назарету, який не згадується жодним іудейським автором раніше ІХст. н.д. – жодного разу в Старому Завіті чи у Йосифа Флавія… Назарет, як батьківщина Ісуса було “вигадано” на основі перекрученої етимології слова “назореянин” чи “назорей” (АД с.20)… Ні ім’я Назорей, ні прізвисько Назореянин ні в якому разі не можуть бути пов’язані з назвою міста Назарет, котрий до того ж не згадується жодним автором (біблії). Прізвисько, яке дали Ісусу – Назорей чи Назореянин, означає “чистий”, “святий” або навіть “нащадок” – так називалися усілякі персонажі Біблії” (АД с.60). “Історію першої іудейської війни написав по-грецьки Юстин Тіверіадський родом з Галілеї (помер біля 100р. н.д.). Його працю ще в IXст. читав повністю візантійський патріарх Фотій… і не знайшов ніякої згадки за Ісуса” (АД с.51). “Не дивна і відсутність яких-небудь згадок за Ісуса в історичних працях жида Йосифа Флавія в часи іудейської війни 67-73р.н.д. Однак не раніше початку ІІст. заповзяття віруючих призвело до вигадки декотрого Ісуса, що згодом прибрало видимість достовірності і сподобилось свого роду “брехні в ім’я благочестя” (АД с.18). {<42}

53. Становлення релігії кожного народу відбувалось впродовж тисячоліть як історично зумовлена необхідність єдино вірного способу існування цього народу на землі. Навколишнє середовище формувало закони виживання кожного племені-роду, що закладалось в рідну релігію у вигляді завітів-наказів бога. Невиконання завітів рідної релігії, або заміна їх на завіти чужинської релігії, призводило до вимирання народу, що й зробила християнська релігія з тубільцями – аборигенами багатьох країн світу, зокрема й на теренах США.

54. Новозавітна іудейська релігія аж ніяк не відрізнялась від старозавітних біблійних побрехеньок і торувала собі шлях за принципом: мета виправдовує засоби. Відтак і пішла, як брехня по селу, вигадка за “первозванного” Андрія. Згідно Єв. Матвія 4(18-20): “Коли Ісус проходив біля моря, то побачив двох братів: Симона, що зветься Петром, та Андрія, які закидали сіті в море, бо були рибаками. І говорить їм: «Ідіть за мною, і Я зроблю вас ловцями людей». Вони зараз же покинули сіті свої і пішли слідом за Ним”. Як бачимо, брати разом пішли за Ісусом, отже першого нема. Однак ця безневинна на перший погляд побрехенька мала неабияке значення, бо була закладена наріжним каменем в нову побрехеньку – про місію Андрія на Русь. “Сюжет про руську місію Андрія відсутній у Новгородському літописі… Таким чином, коментований епізод – типова церковна легенда” (МБ с.11). Як римляни вигадали байку буцімто у Римі проповідував апостол Петро, а не диякон Павло (він же Савл; див.п.77>), так і візантійці вигадали буцімто апостол Андрій відвідав Понт-море і навіть побував на Дніпрі, вибираючи місце, де згодом розбудується Києв, який вже стояв бозна скілько століть перед тим, як цей самозваний Андрій вигулькнув з біблії. Про це пише Михайло Брайчевський: “В одному з кодексів, що дійшли до нас в рукописі XVIII в., читаємо: “Бисть заснування його (Києва) в літо од Христа 334” (МБ с.17). Тобто про існування Києва християни добре знали, вигадуючи свою церковну легенду.

55. НЗ Дії 4(34–37). З розділу біблії “Дії апостолів” довідуємось, що 12 апостолів (бо 12 племен Ізраелевих) не полишали теренів Іудеї. І знаймо, що апостоли – це не якісь святі, як вважають одурені християни, а звичайнісінькі посадові особи в іудейській релігії: “апостол – це особливий посланець, якому доручено приносити в Єрусалим пожертвування на утримання храму” (АД с.14).

56. Оповідь про вбивство Ананія і його жінки див. НЗ Дії Апостолів (5/1–11).

57. “На терен язичан не ходіть” (Єв. Матвія 10/5; Єв. Луки 22/29,30).

58. Силу слова викладає Іоан в алегоричному порівнянні з мечем: “а з уст його (бога-духа Ягве) меч обосічний виходив” (Об’яви 1/16). Християнське богослов’я взагалі тлумачить “сина божого” як “слово боже”, тобто Ісус Христос – це власне новозавітна частина біблії. Релігія Ісуса Христа наточує в людські душі рабські поняття покори, непротивлення злу, на противагу старозавітному іудаїзму – войовничій релігії кочових семітів, які й створили Новий Завіт для одурення усіх народів, аби підкорити собі увесь світ. {<287}

59. Жадібні зазіхання іудейського бога на всю землю і надання її жидам-іудаїстам викладені в біблії: “вся земля – то моя! І ви станете мені царством священиків” (2М 19/5-6); “Бо якщо будете виконувати всі заповіді, що я наказав вам чинити… – то господь вижене всі народи перед вами, і ви посядете народи більші й міцніші за вас. Кожне місце, куди ступить ваша нога, буде ваше… аж до моря останнього буде ваша границя” (5М 11/22-24). {<49}

60. Проповідники місіонери, якими також були Кирило і Мефодій, навертаючи гоїв (іновірців) до віри в Ісуса Христа, не тільки перебріхували 10 старозавітних заповідей (див.п.72>), а взагалі замовчували існування Старого Завіту. В такий спосіб вони й запроваджували панування язичницької іудейської релігії по всьому світу, як се сказано: “Не встоїть ніхто перед вами (іудеями), – ляк перед вами й страх перед вами дасть Господь, Бог ваш, на кожен той край, що ви ступите на нього” (докладніше див. 5М 7/17-24; 11/22-25; 19/1; 16/18; 17/2-7, 12-13). За біблією “Із Ра Ель” в перекладі означає “Боров Бога” або “богоборець”.

61. “Не беріть ані золота, ані срібла… ані торби в дорогу” (Єв.Матвій 10/9-10). Щодо привілею служків християнської релігії, ось витяг з біблії Синодального видання дослівно: “Браття! – коли хто з-поміж вас заблудить від правди, і його хто наверне (тобто прилучить до віри), хай знає, що той, хто навернув грішника від хибної дороги його, спасає душу свою від смерті і покриє безліч гріхів своїх” (НЗ Послання Якова 5/19-20).

62. Перші побори з християн див. НЗ Дії (11/26-30).

63. Голод у Єгипті та рабство єгиптян, учинене Мойсеєм (1М 41/33-36, 48, 49, 54, 55; 42/25; 47/14-19-23-26): “І зібрав Йосиф усю їжу семи літ.., зібрав збіжжя дуже багато, аж перестав рахувати… І був голод… і продавав Йосиф поживу Єгиптові… І зібрав Йосиф усе срібло, що було в єгипетському краї за поживу… І вони (голодні єгиптяни) привели худобу свою до Йосифа. І дав їм Йосиф хліба за коні, і за отари, і за череди худоби… І скінчився той рік, і вони прибули до нього другого року та й сказали йому: – Нічого не зосталося, хібащо наше тіло і наша земля! Купи нас та нашу землю за хліб, і будемо ми та наша земля рабами”. Певно не єгиптяни умовляли визнати їх рабами, а це запровадив Мойсей як кінцеву мету свого “клопотання” за єгиптян.

64. Талмуд – збірка іудейської релігійної літератури (2947 стор.), що виникла в ІІІ до н.д. як тлумачення Мойсейвого закону. На відміну від Старого Завіту (Танах), що вважався писаним законом, Талмуд називався усним законом (СС с.338). В біблії збереглось уявлення древніх жидів про наявність багатьох богів, котрим вклонялись жидівські патріархи, – Елоха, Ягве, Шидай та інші. Згідно старозавітній книзі Буття, Світ створив не один бог, а боги (Елохім). Натомість суд над людьми вершить Елоха, війну веде Саваоф, карає за гріхи Шидай, милує Ягве. Біблійний вираз Елохім (Елої – боже мій) – множина від Ель: Ель-Еліон – всевишній Ель, Ель-Шидай – всемогутній Ель. В біблії вживаються такі найменування Ягве (Єгови): Єгова-Іре – наглядач, Єгова-Ніссі – прапор мій, Єгова-Рафа – лікар твій (2М “Вихід”). Крім того Р.Морозовський (“Суперкнига – сценарій катастроф”) зазначає: Ха-Елохім – істинний Елохім, щоб відрізнити від Е-Елохіма – термін для позначення язичницьких богів. {<Єгова, <46}

65. Цар Іудеї – Ірод помер у 4р. до н. д. Отже оповідка про те, як батьки Ісуса тікали у Єгипет, ховаючи Ісусика від царя Ірода, – одна з біблійних побрехеньок (Єв. Матвія 2/13). Щодо дня народження Ісуса Христа, то на початку IV століття було запропоновано для різдва 25 і 28 березня, 2 і 19 квітня, і навіть 29 травня. Лише в 354р. християнська церква офіційно ствердила 25 грудня днем “народження” Ісуса Христа. “Вибір 25 грудня був зроблений в епоху Костянтина і був пов’язаний з древнім обрядом поклоніння сонцю (Дажбогу). А що наше різдво походить від культу бога-сонця, це факт незаперечний” (АД с.63). Щодо року “народження” лже-спасителя, то числення нової ери з 753-754 рр. від заснування Риму, було запроваджено в першій половині VI ст. при Юстиніані, а згодом метикуваті іудеї перебрехали початок числення нової ери під “день народження” Ісуса, і цю зухвалу брехню провадять досі. Щодо сім’ї Ісуса Христа (Єв. Марк 3/31-35), то Матвій і Марк повідомляють імена братів: Іаков, Йосиф, Іуда, Симон; а згідно протоєвангелія від Іакова імена сестер: Мельха і Есха. Стосовно “матері” Марії маємо цікаве пояснення: “Ім’я походить від Мари – “гіркої”, жидівського кореня, – так звали плакальниць” (СС с.320). {<84}.

66. “Перепоною до вірного розуміння ситуації стала думка, що писемність на Русь прийшла з Болгарії тільки після релігійного акту 988р. і, таким чином, ніякої більш древньої історичної традиції тут не було. Нові дослідження доказали хибність цього ствердження” (МБ с.64).

67. “Септуагінта” від слова septuaginta (“70”) – грецький варіант біблії, у створенні якого брало участь 70 жидів-рабинів у 283-246 роках.

68. Побрехенька про хрещення жидів у Йордані описана в біблії у євангеліях Матвія (3 розділ), Марка (1), Іоана (1), Луки (3), де сказано однозначно: “Хрестився весь народ (жидівський) і Ісус” (Лука 3/21), – але насправді жиди ніколи не хрестилися, бо не хрещені й досі, і ходять молитися не в християнські церкви, а в синагогу.

69. Семітська династія Аккада захопила Шумер в 2500-х роках до н.д. (НЦ с.246), а наступні потопи у Середземно-Чорноморському басейні за пелазгійських царів Огігоса у 2136р. до н.д.(с.258) і Девкаліона у 1570р. до н.д. (с.268) аж ніяк не знищили все людство на землі. Згадка про всесвітній потоп потрапила до жидівської біблії з праслав’янської (індоарійської) ведичної міфології, що досі збережена в Індії. “За ведичною міфологією, Ману (Ман) був прабатьком усіх людей, лише він один вижив після потопу на землі. Від призначеної йому богами дружини Іди й походить рід людський” (ІСК с.138). {<4, <266}

70. «Книги пророцтв» складалися волхвами і були відомі Античному Світу з давніх давен. “У Римі вони називалися «Книги сивил», і коли під час пожежі в І ст. до н.д. вони згоріли, то римляни послали послів в давні пелазгійські міста у Сарматії та М.Азії і відновили до тисячі віршів-віщувань” (СП с.42). Саме зі спадщини волхвів (збірки Священних Гімнів) іудеї скроїли біблійну оповідь про створення світу, поцупивши карб Шумеру. Відтак, з перших сторінок біблії вбачається відсутність у іудеїв власного історичного підгрунтя. “Наші шумерологи та єгиптологи знаходять все більше давніх текстів, які при зіставленні зі старозаповітними, красномовно свідчать про пряме запозичення. Наприклад, проповідки Соломонові взяті з єгипетської книги “Поучення Аменхотепа” (ГЛ с.68).

71. У так зване “царство боже” (Новий Єрусалим) потраплять навіть не всі жиди, а лише 144 тисячі, по 12 тисяч з 12 племен ізраелевих (НЗ Об’яви Іоана 7/4).

72. ДЕСЯТЬ “БОЖИХ” ЗАПОВІДЕЙ:
Порушення всіх 10 заповідей самим жидівським богом див. «10 заповідей»
1. “Хай не буде тобі інших богів при мені! [отож і Ісуса Христа]
2. Не роби собі різьби і всякої подоби [образів, ікон] з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо я – господь, бог твій, бог заздрісний…
3. Не призивай імення господа, бога твого, надаремно, бо не помилує…
4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй…, а сьомий – субота для господа, бога твого: не роби жодної праці…
5. Шануй свого батька та матір…
6. Не вбивай!
7. Не чини перелюбу!
8. Не кради!
9. Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!
10. Не жадай дому ближнього свого…, ані води його, ані всього, що ближнього твого!” (5 Мойсей 5/7-21). {<60}

73. Апостоли дійшли згоди, що “не треба утрудняти язичників, які навертаються до бога” (Дії 15/18-21), отож у Новому Завіті замовчані чотири перші заповіді, інші перебрехані або наведені з взаємовиключними протиріччями.

74. Шахрайські вчинки жидів зумовлені завітами з біблії: “І будеш позичати численним народам, а сам ні у кого позичати не будеш. І будеш панувати над багатьма народами, а вони над тобою панувати не будуть” (5М 15/6). “Чужому позичиш на відсоток, а братові своєму (жиду) не позичиш” (5М 23/21). “На чужинця будеш натискати, а що буде твоє в брата твого (жида), те відпустить йому рука твоя” (5М 15/3). А ось Закон №24 (“Сто законів з Талмуда”, Витязь, 1998р.): “Коли жид тримає кігтями акума (тобто боржника), то дозволяється іншому жиду ходити до акума, зичити йому на відсотки і в свою чергу дурити, аби акум врешті позбувся всіх своїх грошей”. До речі, саме ця жидівська схема наживи набула широкого застосування на Україні за часи антилюдяного правління Кучми. Зауважимо, що вихристів (християн) жиди напоумляють сприяти власному знедоленню: “Хто хоче взяти в тебе верхню одежу, не борони йому взяти і сорочку” (НЗ Єв. Лука 6/29).
Жидівське шельмування має давнє біблійне коріння. Ось одна з настанов, що досі визнається юдеями, як один з Законів Мойсея: “Не їстимеш жодного падла, – даси його приходькові (тобто прийдешньому)… і він їстиме його, або продаси чужинцеві” (5М 14/21). Стосовно Києвської Русі: “Іудаїзм пустив своє коріння, яке прийшлося корчувати повстанням киян 1113р. і наступним указом Володимира Мономана про поголовне вигнання з Русі жидів – чия грошово-торгашна зацікавленісь, а головне: установа іудаїзму на шельмування, підкорення і винищення “гоїв” – всіх нежидів, породжувала падіння моралі, розбрат меж русичами та нашестя чужинців” (НЦ с.299).

75. “Я прийшов порізнити чоловіка з батьком, дочку з матір’ю… Хто любить батька чи матір (чи сина, дочку) більш за мене, той не достойний мене… А хто прийме мене, той приймає того, хто послав мене (тобто Ягве-Єгову)” (Єв. Матвій 10/34-40).

76. “Коли хто вдарить тебе по щоці, підстав йому другу” (Єв. Лука 6/29), – так повчає вихристів Ісус Христос, а Єгова вчить юдеїв: “І не змилосердиться око твоє: життя за життя, око за око, зуб за зуб, рука за руку” (5М 19/21). Щодо винищення чужих святилищ і народів, зокрема наших прадідів українців, вихідців з Оріани-України, див.п.83>, а також 5М розділи 7,12,13.

77. Згідно Єв. Матвій (10/5), Ісус Христос заборонив апостолам ходити до язичників, що узгоджується з завітами Мойсея (5М 10/15-16; 33/29). Але християнські проповідники й досі дурять всіх словами біблії: “Хай буде відомо вам, що спасіння боже послане язичникам” (НЗ Дії 28/28). Але увага! – ці слова зреченні не біблійним богом і навіть не одним з 12 апостолів, а якимось дияконом, ім’я якого приховане за прибраним Павлом, він же Савл (НЗ Дії 28/21-31). {<54}
За так званого “Спасителя” слушно висловився Володимир Шаян: “Національна жидівська віра, закріплена в біблії, є виразом їх національно-расової програми винищення і вирізання всіх інших народів. Саме ця програма закріплює найбільшу “святість” народу – їх національного Демона Ягве (Єгову), як Бога, Господа їх, – себто жидів. Він “спасе вас” – це як ми бачили значить: допоможе в борні до опанування світу аж до моря останнього. “Спаситель” у цьому розумінні, це був би той, хто мав би здійснити програму виражену в Законі (Торі)” (ВШ с.18). Отож Ісус Христос – це дійсно “Спаситель”, але не всього людства, а лише жидівського народу в тому розумінні, що задля жидів він знищує людство до ноги. {<45,}

78. П’ята книга Мойсея “Повторення закону” (5М 7/22-24) навчає іудеїв, як “по-легко і по-трохи” вигубити всі околишні народи. Яким чином “єговообранці” лаштуються панувати на землі, викладено в так званому “пророцтві Іоана” – Апокаліпсис, воно ж Армагеддон (див. © “Таїнство біблії”). Усвідомлення омани Христової Церкви почалось майже одразу після встановлення її панування в Європі і дедалі все більше охоплювало всі верстви населення. Усвідомлюючи свій неминучий крах, Христова Церква розпочала жорстоку боротьбу з вільнодумством чи так званою єрессю. “Єресь (від грецького – опановую) – це точка зору, яка спростовує релігійний догмат і є вищим виявом “вільного розуму” щодо визначення й тлумачення релігійних настанов. У ХІ ст. поширилися так звані “бюргерські” єресі… в містах північної Італії та південної Франції… Для боротьби з єресями світська і церковна влада створюють інквізицію – Конгрегацію святої служби. З діяльністю інквізиції, яка проіснувала до ХVІІІ ст., пов’язані найтрагічніші сторінки європейської історії. Боротьба проти єресі поступово вилилася в переслідування вчених, у заборону наукової діяльності” (ІСК с.302-3).

79. Жидівська біблія надіслала всьому людству не “спасіння” в Новому завіті – а незліченні приклади християнського звірства: “Лише в маленькій Женеві за 60 років спалили живцем 150 чоловік за інакомислення” (СС с.16), а загалом кривоприсяжний церковний суд християнської інквізиції засудив на страту ДЕСЯТЬ мільйонівлише в Європі, що складало на той час небагато-немало – половину всього людства! {“У Старому Світі до початку переселення до Америки налічувалось менше 5 млн. чоловік” (МЧ с.174)}.
“Загальна кількість жертв цього воістину диявольського банкету християнської церкви сягає десяти мільйонів чоловік. Чого варті муки одного розіп’ятого на хресті проти катування цих десяти мільйонів, спалених в ім’я його людей, котрим вподовж багатьох місяців перед тим роздирали тіла і трощили кості! – всі вони, мільйони безіменних мучеників, закатовані безвинно!” – проголошує М. Геннінг у монографічному дослідженні із суто лаконічною назвою – “Диявол”. {<50, <203}

80. Християнські теологи і досі всіляко залякують людей тим, що в дохристиянському Православ’ї нібито людей приносили в жертву богам. “Серед слав’янських племен таких жертвоприношень не зафіксовано… Своїх дітей первістків приносили в жертву Саваофу стародавні євреї” (ГЛ с.47). Кровожерливість жидівського бога вбачаємо з перших сторінок біблії: “А тільки я буду жадати вашу кров… Я буду жадати душу людську” (1М 9/5). З глибин іудейської релігії іде й людовбивство, зокрема спалення живцем: “І він узяв свого перворідного сина, що мав царювати замість нього, і приніс його цілоспаленням” (ІІ Книга Царів 3/27; 1М 22/2; жертовне вбивство дочки див. Книга Суддів 11/30-39. Язичницькі обряди жидів-іудаїстів, зокрема кроплення кров’ю див. 1М 8/20,15/9; 2М 29/20-21, і далі; 5М 20/3-6).

81. Перші найголовніші заповіді “батька-бога” перебріхує Ісус Христос такими словами: “Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всім розумом твоїм”; Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: “Люби ближнього твого, як самого себе”. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і пророки” (Єв. Матвій 22/37-40). Насправді 1 заповідь: “Хай не буде тобі інших богів при мені! [отож і Ісуса Христа]; 2 заповідь: Не роби собі різьби і всякої подоби [образів, ікон] з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм” (5М 5/7-21). В біблії багато протиріч, в яких вільно орієнтуються лише жиди, бо їх Тора (5-книжжя Мойсея) – державна релігія Ізраелю, а новозавітна біблія – побрехеньки Сина Людського (жидівського), зокрема щодо хрещення жидів, сутності святкування Пасхи і таке інше.

82. Українці назнали що таке християнство з колиски християнської релігії, Візантії, звідки розповсюдились по світу нелюдські звірства та тортури, які запроваджували лицемірні миротворці-християни. Відомості про це вбачаємо в ЛР (с.93), рік 1043. А в 1097р. вже й наші князі-християни наслідують християнські звички – осліплюють князя Василька (ЛР с.148). Тож слова Соломона, якими лицемірні праведники оздоблювали Руський Літопис як повчаннями, стосуються самих християн: “Діла нечестивих далекі від розуму” (ЛР, Притчі Солом. ХІ,18). Відтак християнство, святкуючи у 1988р. в Києві своє тисячоліття, святкувало початок занепаду України, бо Києвській Русі вистачило 200 років, щоб занепасти від розбрату і назнати остаточну згубу в 1223р. на р. Калці (див.п.125>). “Тому 988 рік слід трактувати передусім як дату варварського знищення язичництва – тисячолітньої віри давніх українців. Це водночас дата скасування народовладдя (віча) й узурпації влади князем… То був початок національної трагедії України-Русі” (СП с.3).

83. Іудеї, як нащадки кочовиків семітів, не мали власної території, і в Палестину прийшли зайдами, як перше зайдами прийшли семіти в Месопотамію до шумерів (так званий Едем). Ось як оповідає біблія “права” юдеїв на Палестину: “І сталось, як рушили зо Сходу вони (кочові семіти), то в Шинеарському краї рівнину знайшли, і оселились там” (1М 11/2). Маємо на увазі, що це біблійна оповідка про те, що відбувалося на землі після потопу, який “винищив” геть усіх людей на землі крім біблійного жида Ноя з його трьома синами (Сим, Хам, Яфет). Отож: “Сим породив Арпахшада, два роки по потопі” (1М 11/10), і далі через 290 років у шумерському місті Ур (по біблії халдейський Ур) Терах породив Аврама (1М 11/26). Затим (367р. після потопу): “Взяв Терах сина свого, Аврама… і Сару, невістку свою, жінку Аврама, та вийшов з ними з Уру, щоб піти до Краю ханаанського. І прийшли до Харану, та й там оселились… І Терах помер у Харані. І промовив Господь до Аврама: Вийди з дому батька свого до Краю (ханаанського), який я тобі покажу. І народом великим тебе вчиню” (1М 11/31,32; 12/1,2). “І Аврам взяв жінку свою… і людей, що їх набули у Харані, та й вийшли… І до Краю ханаанського вони прибули (тобто до Палестини)… І господь явився Авраму й сказав: Я дам оцей Край потомству твоєму… І Аврам збудував там жертовника Господеві… І подався Аврам далі на південь… І зійшов Аврам до Єгипту, щоб там перебути” (1М 12/5-10). З цієї коротенької і начебто безневинної біблійної оповідки жиди-іудаїсти виправили собі суттєвий здобуток: упорядили державу Ізраїль у 1948р. Отак, на рівному місці, з обіцянки-цяцянки біблійного бога Ягве-Єгови, “явленого Авраму уві сні” (СС с.321), справдилося зазіхання іудеїв на чужу (ханаанську) землю. А впорядили це завдяки іудейському “Сину” – Ісусу Христу, який розповсюдив біблійні оповідки по всьому світу. Відсутність будь-яких прав іудеїв на Палестину вбачав навіть бог Ягве-Єгова, коли казав юдеям: “Коли запитає тебе син твій колись, говорячи: Що це за свідоцтва…? То скажеш синові: Ми були раби фараонові в Єгипті, а Господь вивів нас… звідти, щоб увести та дати той Край, що присягнув був він нашим батькам.., щоб було добре нам (іудеям) усі дні” (5М 6/20-26). Оце й усвідомлюємо: – за кого піклується Єгова і Ісус Христос! А щодо долі ханаанеян, то про це теж розповідається в біблії: “Коли Господь уведе тебе (жидів-іудаїстів) до того Краю, куди ти входиш, щоб заволодіти ним, то Господь, Бог твій, вижене численніші народи перед тобою: хіттеянин… ханаанеян… І коли дасть їх Господь, Бог твій, тобі, то ти їх понищиш, – не складеш із ними заповіту і не будеш до них милосердний… Тільки так будете їм робити: жертовники їхні порозбиваєте, святі їх дерева постинаєте, а кумирів їхніх попалите в огні (5М 7/1-5). І розвалите їхні жертовники, і їхні святі дерева попалите в вогні… і вигубите їхнє ймення з того місця.., щоб покласти там Ім’я Своє… І принесете туди свої цілоспалення, і свої жертви, і свої десятини, і обітниці свої, і дари свої, і первородних худоби своєї” (5М 12/3-6). Усвідомимо, що йде мова про винищення вихідців з Оріани-України, де й досі Є РУСА-ЛЕЛЬ наших прадідів, перекручене іудеями на Є-РУСА-ЛИМ. {<76}

84. Вклоняючись іконам і молячись до них, християни порушили Другу Заповідь свого “батька-бога”: “Не роби собі різьби і всякої подоби [отож ікон і образів] з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм (5М 5/7-21, 2М 20/3-17). За порушення цієї та інших заповідей християни каратимуться як відступники, що й зазначено в Об’явах Іоана.
Наголошуємо ще раз: каратимуться всі християни без винятку! От і розмірковуємо – чи треба й надалі тримати на власній землі своїх релігійних катів? Ще й надавати їм можливість збагачуватись за рахунок одуреного народу, а за гроші одурених викупити землю у того ж таки народу собі у власність, та залучати до лав одурених все нові й нові покоління? Адже Ісус Христос в іудейській релігії взагалі ніщо, бо він не законний божий син, а таке собі байстря від перелюбу жидівського бога з заміжньою жидівкою Марією, яка крім Ісуса мала з півдесятка законно народжених діточок, за яких християни напевно й не чули (див.п.65).

85. Всі християни (бажають чи не бажають) стоять на щабель нижче жидів, тому що жиди звертаються у своїх молитвах безпосередньо до свого бога Ягве-Єгови, а християни – через посередника Ісуса Христа, плекаючи надію, що він вряди-годи замовить за них слівце до свого біблійного отця Ягве-Єгови. Тож усвідомимо слова Ісуса Христа з Єв. Матвій 10(40): “хто прийме мене, той приймає того, хто послав мене”. Як за приказкою: сказавши “А”, кажи “Б”, тобто приймаючи Ісуса, приймай Єгову і “єговообранців”, як нарід, що стоїть перший перед Єговою. Адже “обраність” жидів і їх чільне місце перед своїм богом стверджується у біблії в багатьох місцях (1М 13/14-16, 28/13-15; 2М 19/3-8; 5М 7/5,6). {<Жиди}

Розділ  3   ( ЧОРНІ  ЖУПАНИ )

90. Вздихальниця – відріжок Києвої Гори за часів Святослава, онука віщого Олега (сучасна назва – Андріївська за “Костянтиновою легендою”).

91. Купайла (а не “Івана Купала”) – свято літнього сонцестояння. Хлібний спас – свято 16/08. Світовид – Бог Прави і Яви (ВК д.11а). Пантеїзм – філософсько-релігійне вчення існування людини узгоджено з природою.

92. Контина, капище (капь), храм – назви святилищ української релігії. Тризниця (Радуниця) – поминальна неділя, наступна за Великоднем (свята на честь Дажбога). Треба – релігійний обряд в українській релігії, освячення жертвоприношень. Требище – місце, де складалися дари Богам.

93. Українці-орії першими в світі винайшли плуг. За древнім міфом плуг подарував оріям Бог Сварог, тож і свято було в один день (свято 1/11). Велес – Бог худоби (свято 6/12); Перун – Бог війни, покровитель загиблих воїнів (свято 20/07).

94. Сома – напій на честь Богів, побутував після повернення частини праслав’ян з Індії (ВК с.268).

95. Ір, Ирій, Вирій – небесний Рай, де перебувають душі Предків (ВК д30). Душі загиблих воїнів супроводив до Раю сам Перун чи його дружина.

96. Живий вогонь добувався від сонця, блискавки, або тертям (Сварог).

97. Язень – вогонь. Стрибати можна не через кожне багаття; через блакитний і зелений вогонь не можна стрибати (Сварог).

98. Вишень – Вишній, Всевишній, Бог-Творець. Єдинобожжя наших Предків – це не примітивне уявлення про многобожжя (ВК д.30). Поняття святої трійці християни запозичили саме з української релігії, як і назву релігії – Православ’я. Лік часу в українській релігії відбувався по “темах”. Тема (за тлумаченням автора) ніщо інше як затемнення сонця, а тривалість часу між затемненнями сонця – від 7 років до найбільшого – так званого Параду Планет наприкінці Великого Епохального циклу, тривалість якого 9576 років; заокруглено 10000. {<214}

99. Князь Володимир спешу сприяв укріпленню народовір’я, а потім «обрав» візантійську віру.

100. Вислів з біблії: “Краще собаці живому, ніж левові мертвому” (Еклезіаст 9/2-4). Щодо цього вислову, проф. В. Шаян писав: “Жидівське прив’язання до життя, жидівський страх перед смертю, жидівське-матеріялістичне розуміння цінності життя знайшло очевидний вираз у їх святому письмі… Чи треба дивуватися, що в курсі історії жиди перемінилися на нарід, що стався цілковитим запереченням якого небудь героїзму” (ВШ с.28).

101. Насильницьке хрещення киян за наказом князя Володимира: “Хто не з’явиться завтра на ріці – мені противником буде”, літописець закінчує словами: “І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається” (ЛР с.66). Незрозуміло тільки – від чого вони спасалися?.. “Перехід Володимира до християнства є не тільки зрадою традиційної предківської віри, але й своєрідною капітуляцією перед Візантією” (ГЛ с.60).

102. По смерті Володимира його княжий двір на Берестові спалять половці у 1096р. (ЛР с.140). Поховали князя у збудованій ним Десятинній церкві, куди збіглись віруючі при вторгненні до Києва хана Батия і яка тоді й завалилася (ЛР с.397).

103. Оранта – Праматір у Софіївському соборі; зображена не на християнський гатунок – без немовляти Ісуса. Її сприймали як рідну українську Богиню-Праматір з часів України–Оратани, вклонятися якій приходили не тільки прості люди, але й жерці української релігії – волхви. З тих часів і починається двовір’я українського народу, котре продовжується досі. “Віровідступництво, прийняття чужої віри завжди засуджувалося в народі. Фактичне двовір’я українців, яке має тисячолітню історію, переконливо свідчить про феноменальну живучість народних традицій, які ми мусимо відродити і зберегти” (ГЛ с.81). {<247}

104. Урок – податок Києву. Урок від Новгороду був дві тисячі гривень од року. “Ярослав став цього не давати отцю своєму. І сказав Володимир: – Розчищайте путь і мости мостіте, – бо збирався він іти на Ярослава, сина свойого, але розболівся (і помер)” (ЛР с.74).

105. Літописці безпідставно гудять Святополка як підступного братовбивцю, аби вигородити братовбивця Ярослава, поданого як месника. Однак Ярослав на час виступу з Новгороду не знав про смерть братів (ЛР с.81), бо жодного з них ще не було вбито. А його наміри стати єдиним володарем Русі після захвату Києвського престолу підтверджуються невдалою спробою подолати Мстислава у Лиственській битві 1024р., а після несподіваної смерті Мстислава у 1034р, Ярослав засаджує у поруб свого останнього невбитого брата Судислава (Ростовського), де той просидить 24 роки! (ЛР с.89,100). Таким чином розбрат, розпочатий Володимиром і продовжений сином Ярославом, швидко набув нечуваного розквіту у християнізованій Русі, що скінчилося повним розгромом усіх князів на р. Кальці в 1223р. ханом Чінгізом, а у 1240р. ханом Батиєм. {<248}

106. Кульгавий – прізвисько князя Ярослава-Георгія, який накульгував на праву ногу (“Літопис” с.93). Давно відомо, що людина з фізичними вадами злоблива, бо злоститься за свою ваду на увесь світ. Напевно цим пояснюється надзвичайна жорстокість Ярослава-Георгія. “Ярослав Мудрий справді був кульгавий; рентген кісток показав, що в дитинстві княжич вивихнув праву ногу, а пізніше й переламав нижче коліна; нога зрослася неправильно” (ЛР с.82 п.2).

107. Язичницькі звичаї християн кропитися кров’ю запозичені з біблії, що і вбачаємо на Русі у 1147р. (ЛР с.214): “Люди ж благочестиві, приходячи, брали од крові його (вбитого ченця) на спасіння собі і на зцілення”.

108. Князь – назва правителів, яку запровадили літописці-християни у ІХст, аби загладити згадку про Царство Антів. Князями почали іменувати правителів Києвської Русі – колишнього Царства Антів, а перше греки звали царя Антів – “A r c o n”, де “o n” – ант. Слово “князь” бути не могло, бо в мовне використання на Русі воно ввійшло після перевороту 882р. (МБ с.40). Святослав, син Ігоря, онук віщого Олега – єдиний з Святославів, тобто останній з царів Русі, хто не змінив слав’янське ім’я на християнське, бо не прийняв хрещення.

109. Сприймати безчестя з радістю – одна з засад християнства. “Вони ж (апостоли) вийшли з синедріону, радіючи, що удостоїлися прийняти безчестя за ім’я Ісуса” (Дії 5/41).

110. Царство Антів – найбільша і наймогутніша європейська держава дохристиянської доби. “За описом Прокопія Кесернійського, анти могли виставити 100-тисячне військо… Антська держава була першою в історії стародавньої України унітарно-централізованою державою, що дозволяло об’єднати всі давньоукраїнські племена від Венедського (Балтійського) до моря Євксинського (Чорного) та від Лаби (Ельби) і Одру (Одеру) до Дону. Столицею Антії-України був Київ” (СП). “Влада золотоверхого Києва сягала по Дунай та Урал.., київські князі володіли державою вдвоє більшою як Карл Великий чи Візантія чи багдадський каліфат; києвські воєводи збирали дані над Чудським озером, як над Озівським морем” (ІУТ с.5).

111. Цесареград (Царград) – назва Костянтинополя, града цесаря – оплоту християнства.

112. “Однак і релігійний акт 988р., який був одним з важливих елементів складної системи реформ, запроваджених Володимиром Святославовичем, не дав бажаних наслідків: язичництво продовжувало існувати в глушині неосяжної країни, а де-не-де дожило до ХХ ст.” (МБ с.4).

113. Анахтема (анафема) – прокляття християнської церкви.

114. Церковні літописці Києвської Русі, прислуговуючи християнству, сплюндрували історію українського народу, пустивши на загладу Х тисячоліть лише для того, щоб причетнитися до біблійного міфу про “всесвітній” потоп за жида Ноя і до «розподілу всієї землі» між його трьома синами (Сим, Хам, Яфет). Але цей міф спростовується самим його викладом, де викривається повне незнання жидів про межі самої землі, яка за їх убогою уявою зіщулена навколо Палестини.

115. “Закон” про те, що дозволено їсти і пити жидам згідно біблії див. 3М 11(1-47).

116. Науці відомі явища слухової та зорової галюцинації, які виникають за психічних захворювань, а також при тривалому виснажені нервової системи організму внаслідок спраги, голоду, тощо. Щодо головних християнських постів, то варто зазначити, що всі вони були запроваджені Візантією у відповідності до кліматичних умов та сільськогосподарських робіт Середземномор’я. Ті постування аж ніяк не відповідали і не  відповідають господарчій діяльності українців-русів. Відтак літні і передосінні постування (і відповідне знесилення організму) співпадаються з найбільшою інтенсивністю польових робіт – весняною оранкою та сівбою, покосами та жнивами, та збором плодоовочевих культур. Потребує з’ясування: чи ці пости зумовлені бездумним виконанням настанов давно не існуючої Візантії чи усвідомленою політикою християнської церкви, направленою на знищення слав’ян?!

117. “Я – бог заздрісний”, каже Ягве (Єгова) у 2 заповіді. Щодо лиходіянь Ягве (Єгови) як убивці, див.п.першого розділу, зокрема про “Пасху”.

118. Згідно Нового Завіту хрещення жидів і Ісуса Христа відбувалося в р. Йордан (Єв. Матвія 3/6). Лиш незрозуміло, чому вони лишилися нехрещені досі?

119. Києвський митрополит Георгій (1072-1073) приписує для всіх християн по 300 великих поклонів кожного дня протягом передпасхального посту. На усі пости християнської церкви припадає 180–200 днів на рік. Заборона споживати м’ясо це лише одна із заборон християнської церкви для мирян, бо попи проголошували: “Без умертвління тіла нема духовного посту”. А, якщо врахувати, що церква забороняє веселощі і в дні поминання християнських мучеників, то скорбота і сум повинні були стати основою життя кожного справжнього християнина (Сварог 4, с.46).

120. У “Повісті” під роком 1074 розповідається про подвижників печерських, яких здорова людина може сприймати не інакше як з’їхавших з глузду. Наприклад: Ісакія “був такий розслаблений тілом і умом, що… лежав на одному боці і лив під себе багаторазово, і черви прикинулися йому під бедрами од того, що він мочився” (ЛР с.118). {див.п.208}

121. За свідченням літописця: “якщо хто зустріне чорноризця, або вепра-одинця, або свиню, то вертається… Се ж по диявольському наущенню сеї приміти держаться” (ЛР с.105). Тобто сам християнин-літописець визнає, що українці цурались християнства, а порівняння християнських служків зі свинями свідчить про знання українців вже за тих часів, що таке християнство і звідки витоки тієї релігії.

122. Стара українська приказка з дохристиянської доби.

123. Володимир започаткував будівництво церков саме на тих місцях, де були культові споруди, святилища української релігії (“повелів робити церкви і ставити на місцях, де ото стояли кумири”, ЛР с.66). Землю під Печерський монастир надав Ярослав (“Мудрий”) не інакше, як на віддяку ченцям за створення так званої “Володимирової легенди”, коли Ларіон очолив християнську церкву у Києвській Русі (1051-1054). {<173}

124. Ім’я Ярослава-вихриста – Георгій (Юрій). Так і треба його величати після хрещення, як і його батька Василя (до хрещення Володимир). З Руського літопису відомо, що Кульгавий князь не визначався хоробрістю і після вбивства Святополка боязливо відсиджувався в новгородській землі у своєму княжому дворі у Ракомо, а у Києві правили його посадники. Тільки після смерті Мстислава Чернігівського (1034р.) він приїздить до Києва і розпочинає свою церковно-творчу діяльність. Тоді ж будується Софіївський собор у Києві та Іринінський монастир, а в ньому Іринінська церква на честь його жінки, дочки шведського короля, Інгігерди (в хрещені Ірина). На свою честь Георгій (Юрій) звів монастир Георгія Побідоносця, а також назвав два городи: Юр’єв у Чудській землі (Тарту) і Юр’єв (Біла Церква) на р. Рось, по якій він насадив полонених поляків (ЛР с.89; ЕК с.236). Княжий двір Ярослава був у Вишгороді, де він помер, і був привезений до Києва на санях і похований у св. Софію (ЛР с.99).

125. Ярослав-Георгій своєю ярою християнізацією започаткував вир розбрату по Україні-Русі, після чого власне самої Русі, як держави, взагалі не стало. По його смерті (1054р.) на Україні-Русі розпочинаються тривалі братовбивчі війни заради великокняжого Києвського престолу та наділів спадщини, що врешті-решт призвело до поступового загарбання українських земель чужинцями і закінчилось остаточним і повним розгромом усього нашого християнізованого воїнства ордами Чінгіза і Батия. {<82}

Хронологія занепаду Русі:
1055 – перший прихід половців на Русь (хан Блуш);
1060 – перша велика поразка при нашесті половців (хан Сокал);
1061 – другий прихід половців і їх перемога (хан Іскол);
1064 – 65 – розбрат між князями за володіння Тмутороканю (стольний град м.Таматарха, Таманський півострів);
1067 – битва-розбрат між князями під Мінськом (згадана у “Слові о полку Ігореві” як битва на річці Немиз);
1068 – третій прихід половців і їх перемога на р. Альті;
1068 – 69 – народне повстання в Києві проти князів і бояр;
1071 – спустошення земель половцями;
1071 – повстання волхвів;
1078 – битва-розбрат між князями на Нежатій ниві;
1078 – чергова перемога половців на р.Сожиці, приток Сули;
1087 – битва-розбрат між князями;
1088 – взяття волзькими болгарами м. Муром;
1092 – 1095 – нашестя половців, спустошення земель;
1096 – спустошення довкіл Києва половцями (хан Боняк);
1097 – 1100 – вир розбрату між князями;
1113 – народне повстання в Києві; указ Мономаха про вигнання жидів з Русі;
1116 – розбрат між князями, спалення Слуцька, спустошення Дреговичів;
1125 – смерть Мономаха і початок тривалої, невщухаючої десятиліттями, війни між княжими родами – Ольговичами і Володимировичами;
1146 – народне повстання в Києві з вбивством князя;
1147 – 57 – тривала війна Юрія Суздальського (Довгорукого) за Києвський престол;
1157 – народне повстання в Києві;
1158 -71 – війни-розбрат між князями-спадкоємцями;
1171 – прихід половців (хан Кончак, Кобяк), спустошення земель;
1171 – 74 – битви за Києв і його розорення тими чи іншими спадкоємцями;
1176 – прихід половців і спустошення земель (хан Кончак, Кобяк);
1177 – народний заколот в м. Володимирі;
1179 – прихід половців, спустошення земель (знищена Біла Церква);
1180 – 81 – війни-розбрат за Суздаль;
1184 – 5 – битви з половцями, описані в “Слові о полку Ігореві”;
1187 – початок постійних спустошливих набігів половців;
1187 – народний заколот в Галицькій землі;
1188 – початок багаторічних воєн-розбрату за Галич, не припинені навіть при Батиї;
1196 – 97 – війни-розбрат на Смоленщині і Чернігівщині;
1202 – прилучення половців у Галицький розбрат;
1210 – повішання трьох князів Ігоревичів у м. Галич;
1217 – захват Галича новгородським князем; невпинні війни;
1223 – велика поразка русичів у битві з Чінгіз-ханом на р.Калці;
1225 – війни-розбрат в Галицькій землі;
1227 – 1237 – незліченні битви, війни, крамоли братів Данила і Василька (Галицьких);
1237 – вторгнення татаро-монгольських орд хана Батия:
1237 – взяття і повне розорення Рязані;
1238 – ” — ” — ” — Суздальських земель і м. Володимира;
1239 – ” — ” — ” — Переяслава;
1240 – ” — ” — ” — Києва;
1241 – ” — ” — ” — Галича, і похід Батия в Угорщину;
1242 – заснування Батиєм Золотої Орди в пониззі Волги (м. Сарай-Бату) і початок вікового татаро-монгольського ярма, після якого Україна так і лишилась під гнітом сусідніх держав впродовж усього часу, аж до кінця ХХст. (виклад подій за ЛР).

126. У літописах неодноразово згадується, як за часи розбрату князі наводили на Русь ворогів (половців, печенігів, ляхів), залучаючи їх як союзників, а то й родичів. Навіть славнозвісний герой “Слова о полку Ігореві”, князь Ігор був сватом половецького хана Кончака (ЛР с.340). Княжі крамоли призвели до втрати земель України-Русі, зокрема, загарбання території сучасного Донбасу половцями. Нагадаємо, що за часи Святослава кордони Русі були аж геть у пониззі Волги, а через століття вже у пониззі Дніпра. {“Хозарський каганат був знищений Святославом Ігоровичем у 964-965рр. Західна частина Хозарії, зокрема столиця Сакел (Біла Вежа; район сучасного Цимлянського вод-ща), ввійшов до складу Київської Русі” (МБ с.159)}. В «Слові о полку Ігореві» читаємо про дніпровські пороги: “О, Дніпре, Славутичу! ти пробив кам’яні гори крізь землю Половецьку” (СЛ, плач Єфросині-Ярославни). Про занепад християнизованої Русі свідчить ЛР (с.351, п.6): у 1190р. крайній рубіж Руської землі нижче Канева (р-н сучасної Сміли), а Біла Церква (Юр’єв) вже давно знищена половцями (ЛР с.334, п.12).

127. Коли в 986р. Володимир гадав: пристати йому до християнської віри чи ні? – люди відказували йому саме цими словами (ЛР с.60).

128. Церковне тягло – податок у вигляді так званої церковної десятини, започаткованій у Старому Завіті (1М 28/22; 3М 27/30-34; 5М 14/22–29).

129. Християнство скасувало переобрання царя (князя) народним віче, утверджуючи його владу як помазаника божого. Тому Георгій (названий церковниками “Мудрий”) розгорнув бурхливу діяльність на користь цієї релігії (ЛР рік 1037), маючи на меті утримати Києвський престол, адже він був бастард бастарда, тобто незаконним сином Володимира, який в свою чергу визнаний літописцями як незаконний син Святослава, іншими словами без жодного права на престол. Діяння Георгія – яскравий приклад самої суті християнства: заради піклування за самого себе шкодити державі і всьому українському народу.

130. Юдейський міф про передання перворідства між братами за сочевичне вариво описано в біблії (1М 25/34).

131. Згідно літопису, Володимир мав “сім жон і наложниць 300 у Вишгороді, 300 в Білгороді, а 200 – на Берестовім, у сільці, яке й нині зовуть Берестовим” (ЛР с.48). “Можна не сумніватись, що у Володимира були діти від численних наложниць” (там же, п.9).

Розділ  4   ( ЧОРНОРЯСНИК )

132. Устав чи Типікон (Типик) – богослужебний довідник з наказами щодо церковної служби. Засновником був Сава “Освячений” у 582р. (СС с.331).

133. Паремійник – книга вибраних текстів, притч з біблії.

134. Вшестя – церковне свято; “вознесіння” І.Христа на небо.

135. Свічколап – служитель при церкві, що гасить свічки.

136. Гнома – вислів-повчання; герменевтика – тлумачення біблійного письма; митра – головний убір вищих посадових осіб християнської церкви.

137. “Ось-ось вже Новоліттю статись” і далі: Новоліття – давньоукраїнське свято, що припадає на день першого молодика перед весняним рівноденням; за старих часів це початок Нового березневого року. Лада – давньоукраїнська богиня весни; за легендою приносила весну на землю оріян з Тавриди (сучасний Крим); Леля (Ляля) її дочка, Лель (Полель) її син. Весняні свята продовжувались до початку весняно-польових робіт. Великдень Дажбожий – свято на честь Дажбога в першу неділю після весняного рівнодення; йому передує Ярилин тиждень, що настає після Вербиці (недільне свято). Веснянки, гаївки, хороводи, щедрівки – обрядові пісні та ритуальні дії української релігії. Дана – давньоукраїнська богиня води, дружина Вогню, що породила Кохання.
Принагідно нагадати: “Із запровадженням християнства в Київській Русі церква зажадала змінити дату Нового року – перенести з весни на осінь. Зрозуміло, що зламати віковічні традиції було нелегко. Це підтверджує той факт, що митрополит Феогностій 1342 року розповсюдив церковний циркуляр, згідно з яким всіх зобов’язували святкувати Новий рік у вересні” (УС с.17). Надамо пояснення: у вересні Новий рік справляли жиди, тому й християнство, як суто жидівська релігія, наставляло жидівські традиції по усій Європі.

138. Видобичі за часів Георгія-Ярослава залишалися поза маєтністю християн. “Видобицький монастир закладено в 2-й половині ХІ ст. князем Всеволодом Ярославичем… В 1070-77 князь Всеволод Ярославич збудував тут свою літню резиденцію – Красний Двір” (ЕК).

139. Скуфія – гостроверха шапка церковнослужителів з чорного оксамиту.

140. Дерев’яна церква Святих Апостолів на Берестові спалена половцями у 1096р. (ЛР с.140). Згодом там збудували кам’яну церкву Спаса, відому дотепер. Щодо Псалтиря, то при церковній службі вживається біблійний Псалтир з особливим розподілом псалмів на 20 читань – “кафізм” з додаванням певних поєднуючих молитов (СС с.330).

141. Георгій-Ярослав приписав своєму батькові Володимиру неіснуючий акт хрещення Русі, названий істориками – Володимирова легенда. “Розповідь про перше хрещення Русі 860р. займало центральне місце в Літописі Аскольда. Однак кожна згадка про цю подію не пов’язувалась з Володимировою легендою і тому ретельно вилучалася з усіх текстів – незалежно від їх характеру та змісту… А що проблема канонізації займала почесне місце в переліку заходів Ярослава, давно відомо в літературі” (МБ с.64,203). “Імена патріархів Фотія і митрополита Михайла, які ніби хрестили синів Володимира і всю Київську Русь, згадуються у 988р.. Однак ці люди жили за сто років до цієї події. Вірогідно, літописці за вказівкою старанно замінили імена Володимира замість Аскольда, забувши поміняти імена патріарха та митрополита мабуть з тієї простої причини, що не знали, які святі отці хрестили Русь при Володимирі” (ГЛ с.64).

142. Ця байка запозичена з “Житія Стефана Сурожського”, який у 767р. перебрався з Візантії в Сурож (сучасний Судак), а через 20 років вже як Сурожський єпископ приймав участь у VII Вселенському соборі (МБ с.38). В слав’янському викладі “Житіє Стефана Сурожського” дістало назву “Руські письмена”, де розповідається, як руський князь Бравлин захопив Сурож і почав грабувати церкву Святої Софії, та раптом упав у приступі епілепсії, але вчасно збагнув, у чому річ, і повернув усе награбоване в церкву і одразу видужав; на тому ніби й прийняв хрещення від Стефана. Але, як зазначають історики, у грецькому оригіналі “Житія…” відсутні усі приписані йому посмертні чудеса, зокрема і оповідка про Бравлина. До того ж Брайчевський вказує: “Реальним титулом Бравлина слово “князь” бути не могло, бо це слово ввійшло в мову на Русі лише після 882р.”. Так звані “Руські письмена” буцімто “знайшов” у Сурожі відомий проповідник юдейської віри серед слав’янських народів місіонер Кирило Філософ, який у 860-861 роках провадив проповідницьку діяльність у Хозарії, а в 862р. зі своїм братом Мефодієм відправився у Моравію. З отих сфальсифікованих “Руських письмен” і пішла байка нібито руси хрестилися за патріарха Фотія у 860-ті роки.

143. “Слово о законі і благодаті” Києвського митрополита Ларіона не історичний документ, а філософський. Написане в ХІ ст. “Слово…” зумовлює теоретичне підгрунтя прав Володимира на канонізацію. Щодо княгині Ольги, то “Повість” викладає головним чином фантастичні оповідки псевдофольклорного характеру про знищення Коростеня за допомогою птахів. Такий же недостовірний, а головне неісторичний характер, має і розповідь про хрещення Ольги, – починаючи з самої дати і закінчуючи мотивацією вчинків. А сенс усього галасу довкола хрещення Ольга зумовлений тим, аби розглядати Ольгу як предтечу Володимира щодо християнської віри. Виникала природна асоціація: Олена і Костянтин (Великий) у Римській імперії та Ольга і Володимир (Великий) – на Русі (МБ с.162, 102-103).

144. Руська православна церков адміністративно підпорядковувалась цесареградській (візантійській) адміністрації і повинна була виконувати їх розпорядження (МБ с.119). Відтак до культу “святих” зараховувались лише цесареградські патріархи. “Так, з 325 до 925р. їх було зараховано до лику святих 50 чоловік з 63” (СС с.261).

145. Зметикований Ярославом новий різновид святості під назвою “страстотерпці” і досі дивує апологетів християнства. “Святі Борис і Гліб створили на Русі особливий, не цілком літургічно виявлений чин “страстотерпців” – самий парадоксальний чин руських святих” (ТД с.7).

146. “Зловісна історія боротьби Ярослава за київський престол досі ховає в собі чимало таємниць. Причина цього криється в самому характері повідомлень. Наші літописці, замість переповідання реальних подій 1015-1019 рр. на Русі, вмістила церковну легенду (тобто байку) про страшне вбивство Бориса й Гліба їхнім братом Святополком, прозваним за це Окаянним. Однак з “Хроніки” сучасника тих подій саксонця Тітмара дізнаємось, що Святополка в дні загибелі Бориса й Гліба взагалі не було на Русі… Хто ж тоді у дійсності забив Бориса й Гліба?.. Дехто з істориків припускає, що Гліб загинув у боротьбі з самим Ярославом” (ІУО с.56). Проте вигадані картини вбивства йдуть луною у ще більш вигаданих переспівах сучасних апологетів християнства: “Тіло князя (Гліба) кинуте на березі, і лише через декілька років (???), нетлінне (???), знайдене Ярославом, відомстившим братню смерть, і поховане у Вишгороді поряд з Борисом” (ТД с.8).

147. Літописці–церковники припасували Володимиру і Ярославу однакову личину месників, аби вигородити їх злочини братовбивства заради престолу, яких доти не знали на Україні-Русі, адже цар (князь) обирався і скасовувався рішенням віче.

148. У ЛР (с.80) читаємо про Бориса і Гліба: “Радуйтеся, страстотерпці Христові, заступники Руської землі”. Це ніщо інше, як новоцерковне переінакшене поняття “заступництва” Руської землі, яке мало зміст – боронити землю мечем, натомість стало смиренним прийняттям смерті без жодної спроби захисту.

149. Сумнозвісна примха князів редагувати (переробляти на свій лад) літописи руками церковнослужителів, започаткована Ярославом (“Мудрим”), набула в Києвській Русі закономірний характер. “Вступивши на великокняжий престол, Володимир Мономах звернув увагу на “Повість минулих літ”. Але ідейна платформа “Повісті” не вдовольняла великого князя і він передав кодекс на переробку ігумену Видубецького монастиря Сильвестру” (МБ с.210).

150. В останньому 150 псалмі співається осанна іудейському богу Ягве (Єгові).

151. Гелета – дерев’яний посуд, барило.

152. За старих часів книги мали дерев’яні обкладинки – дошки; звідси й приказка: прочитати від дошки до дошки, тобто всю книгу. Пуд – давньоруська міра ваги в 40 фунтів; близько 16,4 кг (давньоруський фунт – 409,5 г; в той час як англійський фунт – 453,6 г). {<263}

153. Вигадане літописцями-християнами хрещення Володимира у 988р. в Корсуні при одруженні з цесарицею Ганною (ЛР с.63) спростовується самими літописцями (ЛР с.67): “У рік 992 Володимир заклав Білгород”. А в Білгороді, як відомо, він завів 300 наложниць (ЛР с.48), що неможливо для християнина; отже в 992р. Володимир був нехристом достеменно і “хрестити Русь” у 988р. аж ніяк не міг. Відтак архангел Михаїл так і не доніс апостольського вінця Володимиру, бо Візантійська церковна адміністрація не погодилась визнати його рівним апостолу; це ж стосується і княгині Ольги, бо нема свідчень їх хрещення.

154. “Жатву нежидів” Ісуса Христоса див. Об’яви Іоана, розділи 14-16.

155. “Житіє Володимира” повідомляє, що києвський князь “звелів у Почайну-річку скинути Велеса, якого називали богом худоби” (ВК с.66, Карб). Отож байка про золотоголового Перуна у “Повісті”, якого Володимир нібито скинув у Дніпро і той буцімто виринув у Видобичах, – лукава вигадка християнських літописців.

156. Тщерь – біблійна назва простого люду.

157. “Прославленням книжної мудрості й будівничої діяльності Ярослава закінчувався колись стародавній літописний звіт. Запис під 1037 роком ніби підводив підсумок цілому періодові в історії Древньої Русі… Потім інші літописці продовжили роботу над Повістю минулих літ” (“Літопис” с.207).

Розділ  5   ( МИРОТВОРЕЦЬ )

161. Патаре Дяіе – отець Дія, Верховне Божество (ВК д.19). “Дій (Див) – слав’янський Бог Ясного Неба, денного світла. У “Слові о полку Ігореві” вислів “уже вержеться Див на землю” означає “настав день”. В ранніх “Поученіях” згадується “Диєва служеніє і кладення треб”, що означало вранішню Богослужбу. Пізніше християнство перетворило Дия на Диявола, якого оголосило антиподом свого бога Ісуса-Ягве (ГЛІ с.47). Слово “патар” (патер) не християнського походження. “Слово патіскладається з двох елементів: па- “захищати”, “берегти” та -ті суфікс дієприкметника теперішнього часу. Тобто паті дослівно означає “той, що захищає, опікується”. Звідки й поширені терміни, як патер, падре, тощо (СН с.189).

162. Понтифік – вищий сан жерців дохристиянської релігії. Зібрання 15 понтифіків – вища колегія офіційного культу української дохристиянської релігії. Римського єпископа почали називати понтифіком тільки після скасування нехристиянського жрецтва в Римській імперії, фактично за імператора Юстиніана у VІст. (АД с.286).

163. Найстародавніша в світі українська релігія (дохристиянське Православ’я) вирізнялась миролюбством та бережливим ставленням до природи, бо була релігією землеробів, а не кочовиків-завойовників, зокрема семітів, від яких пішов іудаїзм і згодом християнство. “Християнство не принесло ні облагородження звичаїв, ні підвищення моральності й духовних якостей людей.., а призвело до втрати духовних орієнтирів, які стали причиною великих військових і соціальних потрясінь, втрати державності й чужоземного рабства. Не кожен українець нині готовий визнати цю причину нашого занепаду (ГЛ с.75).

164. Наші прадіди-українці називали християнство “вірою Розп’ятого”. До насильницького запровадження християнства всі українці-русичі сповідували основи ведійської релігії: “обожнювання сил природи, славлення радості життя, вшанування культу Предків. На це вказував Микола Реріх, а видатний індійський історик Б.Тілак вважав, що основи ведійської культури започатковані саме на Україні 12 – 10 тисяч років тому… Почуття святості у ведійській релігії означало прилучення людини до космосу. Таким було поняття святості як творчої сили, що несла просвітлення, енергію тіла і духа, такою була мета святкових богослужінь. Чи міг народ з такою гуманною релігією з власної волі прийняти чуже розуміння святості як відречення від світу, штучного аскетизму, яким прославилися монахи-схимники?.. Що ж то за Бог такий, котрому потрібне відречення від того життя, яке він сам дарував людині? (ГЛ с.37).

165. Як зазначалось, Новий Завіт складено виключно на брехні: “Заповзяття віруючих призвело до вигадки декотрого Ісуса, що згодом прибрало видимість достовірності і сподобилось свого роду “брехні в ім’я благочестя” (АД с.18).

166. “Християнство – це знищення українського коріння, яке привело нас до татарської навали, до печенігів, половців. Християнство сформувало слабку націю, яка вже не противилась ворогу. Якби можна було показати всю жорстокість, з якою християнство нищило всю нашу українську культуру… Християнська релігія забороняла і волхвів. Раніше волхви вибирали дітей, які були здібні до волхвування, і виховували учнів за так званою системою “сім по сім” (Сварог, 4). Тобто, починаючи з семи років учні проходили сім ступенів навчання по сім років, а повне опанування знаннями рідної української релігії тривало 49 років! {<276}

167. Знаменно, що християнство, як суто жидівська релігія, несе в собі віддзеркалення жидівської жадоби наживи, визискування всіма можливими засобами. Церковне духовенство “починаючи з ХІ ст. почало «відпускати гріхи» за гроші. На світ з’явилася індульгенція – грамота про «відпущення гріхів». Церква розгорнула напрочуд жваву продаж таких грамот, запровадивши певні тарифи – такий собі прейскурант на всі різновиди гріхів” (СС с.251).

168. Руський літопис зафіксував велике народне повстання у 1024 р. – Суздальський виступ волхвів. “Коли ж почув Ярослав про волхвів, то прийшов він до Суздаля, і захопив волхвів, і розточив, а других покарав” (ЛР с.85). Щодо небажання українського народу вклонятися іудейському божку Ісусу Христу зазначено навіть у “Історії світової культури” (с.412): “У 1068 році Київський літописець гірко скаржиться на те, що на розважальних святощах (тобто у дні свят древньої української релігії) повно народу, тоді як церква зія порожнечею. Язичництво у слов’ян тривало довгий час навіть після офіційного прийняття християнства, з’явилося двовір’я”. {<247}

169. Зворожини або День Дідів – поминальне свято, що припадає на суботу перед святом Мокоші, що в свою чергу припадає на останню п’ятницю жовтня.

170. Стародавні мольбища, капища, храми були здебільшого на горах, зокрема й на Щекавиці. Поклоніння Огнебогу-Симарглу (Семурглі) засвідчене у ВК (д.11б). “Симаргл зображався у вигляді крилатого собаки (з трипільської доби), пізніше у вигляді вогняного сокола, яким завершувався священний Тризуб” (ГЛІ с.104). Згадана в ЛР (с.332) церква на Щекавиці, дає підстави для твердження, що на її місці спершу був храм давньо-української релігії, біля якого й поховали Віщого Олега – царя всії Русі. За переконанням автора, могила Віщого Олега (старослав’янське Ольг, Олх) знаходилась на місці сучасної Подільської телевежі на Щекавиці (Олегівська 34). Щодо напису на могильній брилі маємо слушне зауваження М. Брайчевського стосовно звання тогочасних правителів Русі (див.п.142). Навіть набагато пізніше у ХІ ст. Мстислав, брат Ярослава-Георгія, мав печатку “МЕГАС  АРХОN  PΩСІАС” – великий цар Русі (МБ с.198).

171. Інтра (Індра) – цар богів за Рігвідою; ватажок небесного воїнства, охоронець восьми сторін неба; його зброя – громові стріла Перуна (див.п.181>).

172. “Міфічне провіщення волхва про смерть Олега – вигадка християнського літописця заради того, щоб поставити Олега поза Руссю. Насправді ж волхви стояли за Олега як відновника старої релігії, а злостиві та підступні християни намагались отруїти царя і, напевне, отруїли” (МБ с.93). Згадка про отруєне вино засвідчена у Іпатієвському літописі.

173. Храми, святилища давньоукраїнської релігії зводились не абиде – а на святих місцях (див.п.<123). Маємо історичні відомості, що наші Пращури вміли знаходити виходи мантійних каналів землі, по яких гравітаційні потоки йдуть з землі у нерозвідані центри Всесвіту (НЦ с.256). Як бачимо, іудо-християнство поцупило у Православ’я не тільки назву і свята, але й святі місця під церкви. Так відома з літопису Турова божниця (Тур – бог мисливства) знаходилась на києвському Подоллі, де християни розбудували згодом Борисоглібську церкву, яка не збереглася (ЕК с.626; ЛР с.534). Капище Велеса знаходилось на вул. Нижній Вал, куди вела стежка, відома тепер як вул. Волоська. А кумир Велеса стояв край річки Почайни (ГЛ с.17; ЕК с.109), яка йшла поряд з сучасним кінотеатром “Жовтень”.

174. “Знання про Місяць наші Предки записували в книгах, які називалися Лунниками. Молитви до Богів про зростання читаємо на зростаючій фазі Місяця, а на знищення (хвороб, лиха та ін.) – на спадаючій” (Сварог 7). В давнину, за часів поклоніння Трояну, час рахувався за 19-річним циклом, це так зване Коло Місяця (а Коло Сонця з доби вшанування Дажбога має тривалість 28 років; див. ЛР с.161). “Нащадки волхвів ще довгі століття після християнізації народу зберігали таємничі знання своїх предків. Так, навіть у ХІХ ст. був поширений рукописний апокрифічний календар річного вшанування Мокоші. Тексти цього календаря у зашифрованому вигляді подавали розрахунки “Дванадцятидесятниць”, тобто 12-ти п’ятниць на рік, коли вшановувалася Мокоша (за християнським календарем Параскева – П’ятниця). Б. Рибаков пише, що цей календар відображає значно вищий рівень, ніж поклоніння неграмотних баб св. Параскеві” (ГЛ с.40). Не зайве нагадати відомий вислів Іоана Єфеського 534р.: “Анти грамотніші й мудріші від ромеїв”, тобто мудріші за древніх римлян, тим пак мудріші за християн Візантії, яка постала на розколі Римської імперії вже за сучасної доби. {<212}

175. Джерело, яке витікає з-під гори – є святим Джерелом, а на середині гори – вважається ще більш священним; тобто чим вище витік джерела – тим більша ознака його святості. (Сварог 4). Сверховиця, згідно з назви, брала початок з джерела майже на верхівці гори, що вважалось найвищою ознакою святості джерела. За християнської доби, коли провадилось тотальне нищення пам’яток дохристиянського українського Православ’я, джерело й ручай Сверховицю переназвали на Юрковицю, як виток, що знаходиться на юру – на верхньому краю схилу (ЕК с.734). “Жива – давньоукраїнська Богиня Життя” (СП с.27).

176. Потерна – підземний хід-галерея, споруджений для непомітного виходу з оточеного ворогом міста, замку, тощо. Про наявність підземних галерей та споруд свідчать не лише древні письмена, але й сучасні дослідження підземель м.Києва (ПТ с.122).

177. Менгіри – стародавні кам’яні культові скульптури, що завершували кургани та ще досі зустрічаються подекуди у степу; українські назви – Мамай та кам’яна Баба (на курганах ставились чоловічі скульптури “Мамаї”, на видмах – жіночі “кам’яні Баби”). Чуринги – найстародавніші культові предмети палеолітичної доби та неоліту, що мають рибообразну форму з лінійно-геометричним малюнком (НЦ с.64).

178. “Онтологічне надіндивідне Триєдине є найвищою цілістю органічного світу… Тож, оговорюючи питання про людську тілесність, ми повинні усвідомити, що крім онтогенетичного тіла Людини у вигляді… індивіда певної статі, існує також онтологічне тіло Людини, яке є запереченням дискретності та множинності. Воно постає в образі безстатевого надіндивідного триіпостасного Єдиного” (КУ с.46).

179. “В Києві ще за часів трипільської культури у ІV–ІІІ тисячолітті до н.д. було велике капище Дажбога на Дажбоговій горі, нині Хоревиця” (СП с.21). Фахівці історії ототожнюють гору опівнічніше Щекавиці з літописною Хоревицею (ЕК с.676). Цієї думки тримається й автор, бо народившись на Щекавиці, бачив на власні очі величезний кар’єр видобутку глини опівнічніше Щекавиці (1946-1960рр.); висота вибраного схилу гори сягала сотні метрів. Отож гора Хоревиця частково зруйнована за радянських часів, можливо навіть навмисне, принаймні вибраний чималий відріжок гори, стримівший над Поділлям. Принагідно зазначити, що саме по-під тим відріжком гори у 1893–1903 роках були віднайдені рештки найстародавнього першопоселення киян 25 тисяч років до н.д., а місцевість на горі до сьогодні зберегла свою прадавню назву Капичі, тобто місцини, де були розташовані капища Богам українського Православ’я (ЕК с.293,247). Це посвідчує П.Толочко: “Літописну Хоревицю треба шукати за Щекавицею (опівнічніше), а не перед нею” (ПТ с.35). Хоревиця за старих часів була “Лисою” горою – тобто оголеною, розчищеною від лісу, для виконання релігійних обрядів. З плином часу таких «розчищених» верхів’їв гір постало чимало, що й спричинило плутанину щодо розташування Хоревиці. {<260}

180. Книжний кумир – тобто вигаданий книжний персонаж, ново-біблійний “Ісус Христос” (див.п.42>, 204>).

181. Віщий Птах – образ Матері-Слави у вигляді Віщої Птиці – Магури за згадкою у ВК (д.6г): “Се бо Магура співає пісню свою і кличе до січі; а та птиця од Інтри; а Інтра був і пребуде до віку”. За тлумаченням автора, образ Птиці пов’язано з умінням дружини Інтри перевтілюватись в земні істоти. Щодо Інтри (або Індри, за Рігвідою) – це цар богів, ватажок небесного воїнства. Індра за Рігвідою означає Могутній; а дружина Індри має ім’я Індрані, тобто Могутня, персоніфіковане “Магура” – Мати-Приця, Мати-Слава. “Магура уявляється у вигляді прекрасної крилатої діви у військових обладунках, яка співає закличну пісню, вселяючи воїнам віру в перемогу над ворогом” (ГЛІ с.151). Щодо форми храму маємо вагоме зауваження В.Даниленка: “в основі архітектурної ідеї храмів часто-густо закладені основні релігійні образи.., напр. образ Дерева Життя лежить в основі пагоди, тощо” (НЦ с.58). Відносно тотемів слушно зауважити, що тотемізм – невід’ємний етап розвитку кожної древньої релігії, зокрема української, що своїми витоками сягає за добу палеоліту (найраннього періоду кам’яної доби). Відсутність ознак тотемів свідчить про недостовірність (вигаданість) будь-якої релігії. {<27; <171}

182. Віли (Вили, Сивили, Сужениці) – богині долі, які, згідно з повір’ям, присутні під час народження дитини й визначають її долю, вселяють в неї душу… Виліковують поранених і хворих. Можуть воскресити померлого (СП с.16).

183. Віли вважалися великими віщунками, натхненними дівами, жрицями Сонця; мешкали в горах. Кожне велике місто чи округа мали свою сивилу (вілу), яка звалася за місцевістю (див.п.236>). Відтак Киява (або Куява) – віла-заступниця Києва (Куявії). {<Києв}

184. Покрова – свято Матінки-Землі, 1 жовтня (Сварог 5).

185. “Овсень (Осінь, Усень) один з найбільших богів давньо-українського пантеону, бог поліття й осені. Свято Овсеня відбувалось по закінченню всіх осінніх польових робіт і тривало до свята Коляди” (СП с.39).

186. Полісун – Бог лісу.

187. Зворожний Дід і Зворожна Баба обираються на свято Зворожин і головують до наступного року. Протягом року до них звертались ті, хто хотів дізнатись про майбутнє (Сварог 5). Бряшна – святкова страва-братчина, що готується на свято Зворожин (там же).

188. “Волхви тисячу років тому, зібравшись на Олеговій горі (Щекавиці), застерігали киян, пророкуючи тяжкі наслідки духовної зради (прилучення до чужинської іудо-християнської віри). На думку волхвів християнське запаморочення триватиме тисячу років. Ті довгі роки проминули – час повертатись до своїх праджерел, до природної гармонії, до справжньої національної духовності” (ГЛ с.75).

189. «Дідух» – необмолочений ритуальний сніп жита, який встановлюють у хаті на покуті під час Різдва. «Сніп» – українська назва сузір’я Оріон (згідно УК).

190. “Велес – один з найстаріших богів, що вважався Богом достатку. У договорах з греками Велес сприймається як Бог золота, а Перун – як Бог зброї… В обрядах на зв’язок Велеса з Родом і Дажбогом вказує звичай останнього снопа, який ще зветься «волосовою бородою». Це дає підстави вважати, що первісно Велес був духом предків… З ім’ям Велеса (Волоса) пов’язана назва зодіакального сузір’я Волосожар (Тілець)” (ГЛ, ПМ). “Три тисячі років до н.д. весна починалась за перебування Сонця над Альдебараном (зірка з сузір’я Волосожар): саме там була точка весняного рівнодення. Тепер вона перемістилася до сузір’я Риб. Отже вік астрономії ніяк не менший за 5 тисяч років. Поява Стожар перед сходом Сонця означало в давнину початок року. А повечірня поява – початок зими” (УЗ с.105).

191. “У давніх слав’янських племенах існував звичай навесні приносити вінки з перших квітів у жертву Воді (річкам, джерелам) бо у водах живе Дух Божий. Тому й здійснювалось богослужіння біля Святої Води” (Сварог 5).

192. Щурами і Пращурами звуться давні і прадавні Предки, тобто діди й прадіди, які перебувають у Вирії – Небесному Раю і піклуються про добробут живих.

193. Дання – знахарський напій, що має магічну силу.

Розділ  6   ( ВОЛХВОВЕ   ПРОРОЦТВО )

194. Після насильницького затвердження Християнства у Європі “вожді хрестоносців проголосили на захист християнської віри три священні походи. Одну частину свого війська вони повели на Єрусалим, другу – на Іспанію, третю – проти язичницької Славії. Перший удар нападників відбило військо князя бодричів Ніклота. Але там, де не пройшли з мечами завойовники, за справу взялися проповідники. Підкупами та обіцянками.., силою й підступністю сакси витіснили слов’ян на схід. Обжиті ними місця вони заселяли фландрійцями, голландцями, вестфальцями та датчанами. Після цього утворювались християнські твердині – єпископства” (МІ с.146).

195. Плащаниця – предмет культу християнської церкви у вигляді полотнища з зображенням тіла Христоса в труні (за ЛР). Принагідно зазначити цікавий збіг обставин так званого воскресіння Ісуса Христа: “Вчені з’ясували на сьогодні, що християни, складаючи міф за Христа, запозичили широко відомий на Ближньому Сході, зокрема в Єгипті, культ щорічного вмирання та воскресіння богів природи, власне Осіріса. В містерії його культу родовита знать та старійшини брали участь у виставі удаваного обряду погребання; “гроб” оплакували плачниці, а в урочний час зазначеного дня жерці проголошували, що бог воскреснув і з’являється як живий. У Новому завіті розповіді про погребання, воскресіння та вознесіння наявні у всіх чотирьох євангелістів. З цих текстів дізнаємося, що хоронили Христа знатні люди, що його оплакували три Марії – ім’я від Мари, по–жидівськи “гіркої”, – так звичайно називали плачниць… Тобто розігрується християнська канва ритуалу містерії Осіріса, що зарахована до найвищого дива” (СС с.320).

196. Ріпіди – опахала; золоті чи срібні кружки із зображенням шестикрилих херувимів, прикріплені до держаків (ЛР с.312). Херувим – у біблійній символіці є надприродною істотою з очима на всьому тілі; у християнстві – ангел.

197. Йоркширські свині – порода свиней, що швидко росте; відзначаються великою вагою і плодючістю.

198. Деісус – ікона (одна або три), де в центрі зображено Ісуса Христа (ЛР с.313). Вікарій; митрополит; папа – релігійні сани служителів християнської церкви.

199. “Культ реліквій широко розповсюджений у християнстві. У християнському розумінні, реліквії – це всілякі речі, що належали Ісусу Христу, богородиці, апостолам, святим, наділені чудодійної силою. Вподовж століть чисельні паломники-прочани хлинули у церкви та монастирі, де зберігались реліквії, що наточували християнській церкві неймовірні прибутки. В гонитві за наживою церковники “заводили” все нові й нові реліквії, вдаючись до фальсифікації та підробки. Про те, як церковники безсоромно одурюють довірливих людей, свідчать такі факти: у Європі в минулому столітті в різних монастирях і церквах демонструвались аж 200 гвіздків, якими Христос буцімто був прибитий до хреста. Віруючим пропонують на огляд частини хреста та цілі хрести, на яких був “розіп’ятий спаситель”… – із тої безлічі частин хреста, що бережуться як реліквії, можна було б побудувати корабель. Та це не лише з хрестами. На сьогодні в різних країнах Заходу віруючим демонструють 18 пляшок молока богородиці, 12 погребальних саванів – плащаниць Христа, 13 голів Іоана Христителя та 58 пальців його рук… Ось такі дива діються нині з християнськими реліквіями” (СС с.258).

200. Тріодь (Цвітна і Пісна), Пролог, Октай (Октоїх), Євангеліє апракос – різні типи церковнослужебних книг (ЛР с.447).

201. Дискос, потир – реманент для церковного обряду; кація – кадильниця з ручкою; єрусалим – дарохранильниця у вигляді маленької церкви (за ЛР). Капітул – духовна колегія християнської церкви (також керівний орган чернецького ордену).

202. Кондак – церковна пісня, що славить іудо-християнського бога Ягве-Єгову-Ісуса, богородицю або жидівських святих. Церковна інкунабула – перші книжки, друковані набірними літерами, звичайне, виключно церковного змісту. “До ХVІІст. включно більшість книг були літургійні, тобто за призначенням церковно-службові або компоновані для «утовкмачення віри». Вони передруковувались по кільканадцять разів: Псалтир – 65 разів, Служебники – 28, Апостол – 20, Євангелії – 22” (ВЕ с.206). До таких книжок належить і «Молот Відьм» – книга, написана двома германськими монахами для відправ інквізиції (див.п.216>).

203. Як зазначалось, в біблії викладена програма винищення світу (див.п.<49, <79). “Програма винищення світа обіймає два етапи: Перший етап це завоювання і винищення всіх народів на терені і в сусідстві так званої “обітованої землі”. Других етап це поступове завоювання всіх інших міст “далеко віддалених”, при чому вирізується мужчин вістрям меча. Що станеться з жінками – мова далі. Програма першого етапу очеркнена в біблії дуже докладно… Читаємо цю політичну програму (див. М5 (7/22-24): “І винищить Господь, Бог твій (Ягве-Єгова), народи перед тобою по-легко і по-трохи”” (ВШ). На щастя, Ягве-Єгова самотужки не спромігся виконати обіцянку винищити всі народи заради вивільнення місця для проживання жидів, отож йому на поміч прийшли ідеологи іудаїзму і витворили новий біблійний персонаж у подобі “сина”, ім’я якого означає по-жидівськи “Ягве є спасіння”. Для остаточного розуміння місії Ісуса Христа, звернемось до його власних слів: “Я прийшов в ім’я Отця Мого” (Єв. Іоана 5/43); “Не думайте, що Я прийшов порушити закон чи пророків (Старого Завіту), не прийшов Я порушити, а виконати” (Єв. Матвія 5/17). Щодо «закону», котрий має виконати Ісус Христос, див. “Повторення Закону” (СЗ). {<219}

204. Місія лукавого іудейського сина Ісуса Христа полягає в розповсюдженні по всьому світу біблійних засад жидівського народу та його вигадану історію, а прислуговує цьому віроломна християнська релігія. Таким чином жидівський син Ісус Христос торує шлях жидівській нації поміж усіма народами світу. Відтак, усі народи світу, вивчаючи біблійне “слово боже”, несамохіть вивчають вигадану історію жидівського народу, а власну занедбують дедалі все більше. Саме так християнська релігія на Україні знищила і продовжує нищити історію українського народу, попри якого історія жидів виглядає наче комаха проти сонця. Зрозуміло, що український народ без власної історії приречений на загладу, і саме цим опікується жидівське християнство. Відновити величну історію, культуру та духовність українського народу здатна лише рідна високодуховна національна релігія, проти якої християнство пасує як поганська віра чужоземного племені, що взяла гору брехнею, наклепом та ошукуванням. Яскравим прикладом є побрехенька за незваного апостола Андрія, звеличеного жидами як “первозванного”, завдяки якому жидівське християнство врізало Києву щонайменше тисячу років. {<180, <279}.

205. З запровадженням християнства на Русі почались невгаваючі братовбивчі війни, про що свідчить давня писемна пам’ятка “Слово о полку Ігореві”: “І почали князі самі на себе крамолу ковати, а вороги з усіх сторін загарбували землю Руську” (СЛ с.65).

206. Як зазначалось, жидівська біблія – неперевершена книга щодо кривавих діянь, які почали брати за приклад інші народи, прилучені до християнства. На Русі перші приклади християнського звірства вбачаємо у літописі 1046р.: “Імператор (Костянтин ІХ) обіцяв відпустити полонених, віддаючи за Ярославового 16-річного Всеволода свою позашлюбну дочку Анастасію, народжену від коханки Склірини. В 1046р. був укладений мир, а невдовзі з’явились у Києві перші відпущені греками полоненні. В рубищі, сиві, з темними западинами замість очей (осліпленні), з заткнутими за пояс порожніми правими рукавами (були відрубані праві руки) вони викликали жах і співчуття у киян, а згодом інші з’явилися у Новгороді та Чернігові, Переяславлі та Смоленську, у селах та хуторах. Смуток тоді оповів Руську землю” (СВК с.203). {<255}

Зазначимо, що на той час нічого подібного на Русі на знали, бо саме тоді були відпущені до Польщі 800 полонених поляків не катованих по-християнськи (ЛР 1043р.). Але невдовзі вбачаємо вже й на Русі наочний приклад нелюдської християнської жорстокості під личиною лицемірної добродійності та брехливої людяності, – осліплення Василька (Ростиславича), князя теребовльського в рік 1097 (ЛР с.148). Подібного звірства не відали на Україні-Русі, доки не назнали криваві біблійні оповідки з життя жидівського народу, помережані міжродинними вбивствами, підступними зрадами, підлими наклепами, що визнано як священний приклад “житія” і досі проповідується лукавими проповідниками іудо-християнської релігії.

207. Якщо дохристиянське Православ’я єднало українців у єдину непереможну спільноту, здатну боронити Батьківщину від загарбників, то християнство навпаки почало роз’єднувати людей головними засадами цієї тлінної релігії, де кожен молиться за себе, тобто відокремлено від громади вимолює для себе власне “спасіння” на тім світі, куди потрапляють жиди після смерті. Не забуваймо, що християнство – це релігія народу, який взагалі ніколи не мав Батьківщини і не розуміє, що таке Батьківщина, адже на розуміння жидів: батьківщина там, де гроші.

208. Християнство висуває головною умовою особистого спасіння вимогу умертвіння плоті, тобто закликає до духовного самознищення людини (див.п.211, 119>). Істинний християнин мусить убачати щастя в стражданні та зреченні радощів життя заради необіцяних благ на тім світі, на які сподівається вихрист намарне. Адже вимолювати “спасіння” у підбожка Ісуса Христа і отримати “спасіння” від істинного жидівського бога Ягве-Єгови – речі безумовно несумісні .

209. По задуму архижидів – тобто по задуму творців жидівської біблії та її новітнього додатку, Нового завіту.

210. Келеп – старовина зброя, що має форму молота; ратище – спис; горит – реманент лучника.

211. “ІІІ і ІV століття – це час найбільшого розквіту катехуменату. Катехумени або оглашенні – це ті люди, які готувалися до обряду “хрещення”. Оглашенні готувалися до хрещення постом і молитвою, під час якої вони повинні були здіймати крик і зойк, вимолюючи у Христоса прощення минулих “гріхів”. В нашому народі поширений вислів: “Чого кричиш, як оглашенний?”, а слово “оглашенний” стало синонімом до слова “придуркуватий” (Сварог 4, с.46).

212. Коло Сонця має тривалість 28 років (див.п.<174).

213. “На початку VІІ ст. в Аравії найбільшої могутності досягло плем’я курейш з Мекки. Відповідно звеличилось шанування храма Кааба у Мецці. Поступово бог курейшитів (“аль-ілах”), відомий тепер як Аллах, увійшов у іслам в означені єдинодержавного бога” (СС с.187). “Іудаїзм, християнство та іслам виникли в народів, котрі були етнічно й духовно близькими. Справа в тому, що араби і жиди належать до однієї й тієї ж семітської сім’ї народів. Це відображається і в Біблії, і в Корані. Обидва народи походять від одного прабатька Ібрахіма (Авраама). Тільки жиди ведуть свій рід від його сина Ісаака, а араби – від Ізмаїла (Ісмаїла)… За легендою, Ізмаїлова мати Хаджар (біблійна Агар) шукала воду… Ізмаїл стукнув ніжкою, і з-під землі вдарило священне джерело Зем-зем… Пізніше вже дорослий Ізмаїл повернувся разом із батьком в ці місця й відновив зруйнований під час потопу стародавній храм Кааба, побудований ще Адамом. Храм цей являє собою проекцію небесного трону Аллаха на землю” (ІСК с.7). На думку прихильників ісламу, жиди невірно тлумачать сутність бога і його вчення, звідки й арабський вираз “невірні”. Озброєні загони ісламу, що мали назву “Стяг Пророка”, повели рішучі бойові дії проти “невірних”. Під тиском ісламу спричинилось падіння Візантійської імперії, колиски християнської релігії; 1453р. – офіційна дата падіння Константинополя під турецькою навалою. Але на той час християнство вже пустило коріння по всій Європі завдяки невпинній діяльності іудейських проповідників.

214. Тема – прадавній лік часу по затемненням сонця (див.п.<98).

215. Християнська церква вигадала “нечисту силу” у подобі вампірів, що увійшло в тематику сучасних фільмів-жахів для страхання неосвіченого загалу та виправдання ролі новотворного Ісуса Христа як “заступника” – заступника від тих одурених небіжчиків-християн, чиїм душам нікуди подітися до обіцяного “другого пришестя”, яке не тільки забарилось, але й остаточно заблукало у мороку церковного мракобісся. “Страшними вважалися упирі (вампіри), які п’ють кров у своїх ворогів. Це померлі, що не піддаються тлінню і живуть за рахунок випитої крові, проте бояться співу півня. Вважають, що уявлення про упирів прийшло до українців і до білорусів із Західної Європи, і є відносно пізнього походження. У росіян воно не прижилося” (ГЛ с.28). “Подібні перетворення відбулися з Люцифером, ім’я якого первісно означало Вранішню Зорю, тобто планету Венеру, або слов’янську Денницю. Християнська міфологія надала іменам Диявол, Сатана, Люцифер негативного значення – всі вони стали назвами суперника християнського “бога”, і були названі “темними силами” (Сварог №4 с.11; №2 с.28). Але звернемо увагу на те, що ніхто ніколи не бачив і не відчував прояву “світлої” християнської сили, в той час як прояв “темної” сили, як її охристило християнство, відомий майже кожному, – це неспростовно свідчить про наявність сили й снаги українських Богів дохристиянського Православ’я і повну відсутність будь-якої сили у вигаданого християнського Ісуса Христа.

216. “Молот відьм” – церковна книга, яку написали два монаха середньовічної Германії: Я.Шпренгер та І.Інститорис. “На долю цього жахливого витвору церковного мракобісся та канібалістичної жорстокості у ХV – ХVІ вв. припав неймовірний успіх. Вподовж 100 років цей твір витримав 29 накладів: 16 – в Германії, 11 – у Франції та 2 – в Італії… Книга отримала саму найвищу оцінку папи римського і його оточення, і їй була надана сила закону… Справа в тім, що, звинувативши єретика в причетності до нечистої сили, християнська церква мала змогу легко знищити його фізично (замордувати в підвалинах інквізиції або спалити живцем) і в такий спосіб звеличити своє панування” (СС с.376), адже церква привласнювала маєтність засудженого на страту. Прикладів християнського звірства безліч: “лише в маленькій Женеві за 60 років спалили живцем 150 чоловік за інакомислення” (там же, с.16), а загалом кривоприсяжний церковний суд християнської інквізиції засудив на страту ДЕСЯТЬ мільйонів лише в Європі; що на той час становило небагато-немало – половину людства: “У Старому Світі до початку переселення до Америки налічувалось менше 5 млн. чоловік” (МЧ с.174). {<50, <202}

217. Незважаючи на гарантовану таїну сповіді, християнська церква без докору совісті порушує цю гарантію, використовує таїну покаяння на користь правлячого класу. Деякі богослови навіть вдалися до теоретичного обгрунтування порушення таїни сповіді “заради присічення великого зла”. Так у 1722 р. Петро І видає указ, згідно якого всі християнські священнослужителі мусили доносити про кожний випадок наявності на сповіді бунтарського духу чи намірів проти державної влади, государя та його рідні” (СС с.251). Про Російську інквізицію, що мала назву Тайна Канцелярія, маємо свідчення в “Історії Русів”: “Тайна Канцелярія, тая інквізиція Римська в іншому вигляді й шатах, нудилась без діла, не мавши поживи од крові людської” (ІР с303).

218. Християнство споганило не тільки імена прадавніх богів індоєвропейських народів, а й наділило їх суто протилежним значенням, як наприклад “кельтський Дис, слав’янський Див, іранський Дев, а також індійський Д’яв. Первинне значення цих імен – “День”, “Світле Небо” (НЦ с.249). “У трьох новгородських текстах середньовіччя, виконаних тайнописом, згадується ім’я Дий. З контексту цих грамот зрозуміло, що мова йде про Бога Денного Світла. У всіх слов’ян Дий вважався Богом Ясного Неба, тобто денного світла… І, якщо в ранніх “поученіях” проти язичництва читаємо: “Диєва служенія і кладення треб”, то вже в пізніших редакціях ім’я Дия замінено на диявола: “диявола служенія”. Так християнство витворювало свою міфологію, надаючи негативного забарвлення нашим давнім священним словам” (Сварог 2, с.11). Етимологія “Диявола” виразно проступає з церковного виразу “Воля Диявола” – себто “Воля Дия вола”, власне “Дия Воля”. А щоби зрозуміти сенс християнського інакомислення, нагадаємо: лише у ХVІІ ст. з’ясувався прямий зв’язок Нового завіту зі Старим (Вітхим) завітом. Відтак стає зрозуміле тлумачення назви Вітхий завіт або завіт Ягве: “Вітхий днями – одне з наймень Ягве, що означає: слабкий вдень, але сильний вночі” (КП с.543). Тож не важко збагнути істину сутність жидівського Демона ночі, а заодно і його сина – І.Христа. {<41, <235}

219. Вішаючи християнський хрест на шию вихристу, церковники прилучають нову жертву омани до віри в Ісуса Христа, який не має за собою ні Раю Небесного, ні змоги до спасіння людських душ, бо він лише “посланець батька-бога” юдейського Ягве-Єгови. Крім того, як зазначалось вище (див.п.<203) Ісус Христос навіть не мав бажання надати якесь спасіння для неюдеїв. Все, що отримують вихристи за оманливою вірою в Ісуса Христа – це християнський (нерівнобічний) хрест на шию, що тягне людську душу до землі, тримає долі, не пускаючи в Рай Небесний, куди вони буцімто спроможуться втрапити за “друге пришестя Ісуса Христа”. Однак те “друге пришестя”, про яке патякають проповідники, очікують всі одурені християни аж дві тисячі років, – хіба замало часу збагнути, що ніякого “другого пришестя” не буде, як не було й першого!.. Та дарма, кожне нове покоління прочан одурюють, як попередніх, тими ж самими церковними балачками, буцім “пришестя” ось-ось станеться. Відтак християни й мають Ісусо-Христове “ось” аж досі.

220. “Царство Господнє” зображується у біблії як спущений з неба Новий Єрусалим (Об’яви Іоана 21/2), на брамах якого “написані імена дванадцяти колін (племен) синів Ізраелевих” (там же 21/12). Не зайве нагадати у який спосіб жиди прибрали до рук усесвітньо відомий Єрусалим, який Є РУСАСАЛЕМ наших прадідів-українців, як засвідчено в праці вченого США Дж. Вільсона (“Культура стародавнього Єгипту”), а саме: “За 500 років перед вторгненням жидів до Ханаану (тобто до Ханаанської Палестини), руси збудували велике селище Русасалем, дослівно Русів постій”.

221. Хортичів острів (сучасна Хортиця в Запоріжжі) – найперше місце розташування табору українського козацтва ХІVст. Давньоукраїнські “південні племена вшановували Хорса так само, як поляни Дажбога… Дослідники “Слова о полку Ігореві” вказують, що Хорс означав не Сонце, а Місяць” (ГЛ с.13). Варто нагадати, що “хорт” – давня назва вовка, – поняття пов’язане з войовничістю; як наприклад, давньоукраїнське плем’я “Вовків” (інша назва “воїни-пси”) з Наддніпрянщини, засновників Рима, як засвідчено у гербі цього міста. Знаменно, що в українській міфології непересічні воїни були здатні перевертатися саме на вовка, як наприклад славнозвісний січовий отаман-гетьман Іван Сірко. “Необхідно навести “Заповіт кошового гетьмана Сірка” – головного героя картини І.Репіна “Запорожці”. За козацькими легендами, цей заповіт був складений вже перед третьою, остаточною смертю Івана Сірка – “Вовка-перевертня”, як ми вже знаємо” (НЦ с.293).
Щодо віросповідання українського козацтва не виникає жодних сумнівів, що козаки-запорожці сповідували традиційну (дохристиянську) релігію. Свідчень маємо достатньо, а саме: 1) Назва “козаки” походить від слова “косачки” – народна назва дівочого воїнства (амазонок), що ташувались на Таманському півострові, тобто у безпосередньому сусідстві з кімерійцями, праотцями антів. 2) Згадка про першу “Запорожську Січ” на острові Хортиця вочевидь не має нічого спільного з християнством, натомість етимологія слова “Хортиця” вказує на давньоукраїнську назву вовків – “хорти”. Про ототожнення запорожців з вовками свідчить їх визнання своїх лідерів як вовків-перевертнів, зокрема кошовий гетьман Сірко офіційно вважався вовком-перевертнем. 3) Запорожці в усіх зафіксованих переказах звуться характерниками, тобто представниками дохристиянської релігії, здатними до волхвування; це засвідчує прояв їх безпосереднього зв’язку з вищими (потойбічними) силами, що засуджувалось християнством як зв’язок з “нечистою силою”. 4) Триб козацького життя аж ніяк не відповідає канонам християнської релігії. Власне до козацтва прилучались лише ті, хто жадали ВОЛІ – тобто вивільнення від накинутого християнством усвідомлення покори і рабського життя. 5) Сучасні представники козацтва в незахристиянізованій Індії живуть за козацькими звичаями і НЕ сповідують християнство. 6) За свідченням видатного дослідника козацтва Д.Яворницького, перша християнська церква з’являється у найвіддаленій околиці козацької землі лише у ХVІІст., тобто до ХVІІст. козаки відкрито нехтували християнською релігією, не вважаючи за потрібне навіть вважатися християнами про людське око. 7) Всі пересуди про те, що козаки буцімто сповідували християнство базуються на свідченнях християн, які, зрозуміло, й приписали козакам своє релігійне уподобання. Не виключно, що наприкінці існування Запорожської Січі серед козаків траплялись так звані напівхристияни, тобто хрещені про людське око, але й вони тримались традиційного Народовір’я беззаперечно.

222. За часів козаччини, боротьби українського народу з польською шляхтою, жиди прислужувалися шляхті, були шпигунами, за що отримували пільги від поляків. “По містах та торговицях віддано збір в оренду Жидам, котрі стягують данину сію нещадно… І так чинили Жиди над українцями у їх власній землі наругу… а Поляки, тим потішаючись, всілякі пособляння та потурання Жидам робили… Жиди віддячували шпигунством та доносами на українців” (ІС с.89,97).
Щоби наші онуки-правнуки усвідомлювали і пам’ятали, що коїлося в ті часи і якою жахливою ціною свобода України здобувалась, наведемо свідчення з «Історії Русів» про наслідки однієї жидівської зради – завважте – однієї з безлічі їх! “Поляки через шпигунів своїх Жидів звідали про приїзд Гетьмана Остряниці зі штатом своїм в Канів (на службу божу у монастир), тут в монастирі його оточили велелюдним натовпом військ своїх.
Гетьман не раніше спізнав про тую зраду, як уже монастир наповнений був військами Польськими, і тому здався їм без спротиву. Вони перев’язали весь штат Гетьманський, всього 37 чоловік, поклали їх на вози, а монастир і церкву тамошні, пограбували геть чисто; запалили звідусюди, а самі з ув’язненими нагло забрались і прийшли до Польщі потаємними шляхами, боячись погоні і нападу з міст… Дружини багатьох захоплених у неволю старшин, забравши з собою малолітніх дітей своїх, подалися до Варшави, сподіваючись уласковити і подвигнути на жалість знатність тамошню зворушливим заступництвом дітей за батьків своїх. Та вони цим лише поживу кровожерливим тиранам примножили… і по декількох днях їхнього ув’язнення потягнено було на страту без жодних зізнань та розбирань. Тая страта була нечувана серед людей за лютістю своєю і варварством, і нащадки навряд чи повірять такій події, бо жодному на спаде на думку винахід її, а проведення його в дію настрахало б самих звірів та чудищ.
Видовище теє відкривала процесія Римська з численними Ксьондзами їхніми… Місце страти наповнене було народом, військом та катами з їх причандаллями. Гетьман Отсряниця, Обозний Генеральний Сурмило і Полковники Недригайло, Боюн і Риндич були колесовані, і їм переламавши похвилинно руки та ноги, потягнули з них по колесу жили, аж доки вони повмирали;
Полковники Гайдаревський, Бутрим, Запалій і Обозні Кизим та Сучевський протяті залізними шпицями наскрізь і підняті живими на палі;
Осавули полкові Постилич, Гарун, Сутига, Подобай, Харкевич, Чудак і Чурай і Сотники Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович та Ворожбит прибиті цвяхами до дощок, облиті смолою, і спалені повільним вогнем.
Хорунжі Могилянський, Загреба, Скребило, Охтирка, Потурай, Бурлій і Загнибіда розтерзані залізними пазурами, до ведмежої лапи подібними.
Старшини Ментяй, Дунаєвський, Скубрій, Глянський, Завезун, Косир, Гуртовий, Тумар і Тугай четвертовані по частинах. Дружини і діти страдників тих, побачивши першопочаткову страту, сповнювали повітря зойками своїми і риданнями, та скоро замовкли. Жінкам тим, за неймовірним тодішнім звірством пообтинали груди, а самих посікли всіх до одної.
дітей же, котрі залишились по матерях і котрі блукали та повзали довкола їхніх трупів, попалили всіх на очах їхніх батьків на залізних гратах, під які підкидали жару і роздмухували шапками та віниками.
Головні члени людські, відрубані у замордованої Старшини Малоросійської, як от: голови, руки і ноги розвезли по всій Малоросії і порозвішували на палях по містах. При всьому тому роз’їжджали війська Польські, що наповнили всю Малоросію і чинили все те над Малосіянами, що лише хотіли і вигадати могли: всіх родів безчинства, насильства, грабунки і тиранства, що перевищували всілякі поняття та описи. Вони, поміж іншим, декілька разів повторювали вчинені у Варшаві лютості над нещасними Малоросіянами, кілька разів варили в казанах і спалювали на жару дітей на очах батьків, заподіюючи самим батькам найлютіші тортури. Нарешті, пограбувавши всі церкви благочестиві Руські, віддали їх в оренду Жидам.., а тії перед Малоросіянами вихвалялись” (ІР с.96-97).

223. “Дуже скоро після Переяславської угоди (єднання України з Росією на засадах рівних прав і свобод), шляхом підкупу й обману 1686р. українську церкву підпорядковують московському патріархові, який негайно встановлює цензуру. Московська влада починає уніфікувати мову на московський зразок у виданнях для України. Це вже була перша політична акція супроти української мови, спрямована на денаціоналізацію українського народу.., яка в 1720р. вилилася в перший законодавчий акт Петра І, за яким було заведено цензуру і фактично заборонено українську мову” (ІУ с.161). “Якщо врахувати, що у ХІХ ст. переслідування української книги продовжиться валуєвським (1863) та ємським (1876) указами, то фактично до 1905р. – майже два століття – українська книга в Російській імперії опинилася поза законом. Удар, якого завдав російський великодержавний шовінізм українській культурі, був дуже важкий. До такого насильства над мовою та культурою поневоленого народу не додумався жоден завойовник” (ІУ с.162). {<125}

224. Сокіл – Першоптах Світу, птиця-тотем у найдавніших українців. Згідно з легендою, у Сокола перевтілювався Род; впливав на долю богів і людей (СП). “Род – духовна енергія Пращурів, яка перебуває в Небі, дає життя людям, звірам, птахам, дає родючий дощ полям і городам, посилає людині Долю. Род єднає всі покоління: померлих Пращурів, їхніх живих нащадків і майбутні ще не народжені гілки родів, тобто Він є зміцнюючим ядром народу (нації) – зв’язком минулого, теперішнього і майбутнього… Рода вшановують на другий день зимового сонцестояння” (ГЛІ с.96). “Культ Рода від первісного анімізму до державного культу Перуна ІХ–Х ст., на думку Б.А.Рибакова, є величезним проміжком часу, який був заповнений стійким культом Рода, бога Всесвіту, природи і врожаю. Церковні письменники Древньої Руси визнавали Рода як бо суперником християнського бога-творця. Культ Рода – релігія майже всього Старого Світу” (МФ с.26). 225. Стрічки на гіллях священного дерева пов’язуються за давньоруським звичаєм ушанування богів та душ померлих, тобто для підтримання зв’язку з вищими силами. “В “Житии Константина Муромского” згадуються ті, що поклоняються “дуплинам древяным, ветви убрусцем обвешивающе”… На Україні дівчата ще донедавна розвішували в гаях на гіллі дерев мотки барвистих ниток та рушники – для русалок” (МІ с.24).

Розділ  7   ( ДІДОВА  СУБОТА )

231. Києдержці – кияни (СН с.23). Ще у ХVІІІст. дослідник російської історії В.К.Тредіаковський рішуче констатував: “Кий есть жезл по-славянски, а слово сие и доныне в употреблении у малороссиян сим знамением”. Тобто назва «кияни» походить не від назви м. Києва, кияни – це києдержці, жезлодержці, скипетродержці.

232. Ситомль – правий доплив Почайної (зараз обоє не існують); Болонь – Оболонь (за ЛР).

233. Одіесни (одесную) – праворуч, ошую – ліворуч (за ВК). Десна (здавна з наголосом на першому складі) – доплив Дніпра напроти Києва.

234. “Велесова книга” надає надзвичайно цікаве свідчення: “Бог є єдин і множествен” (ВК д.30), що спростовує примітивне уявлення про многобожжя у наших Предків в дохристиянський період. За єдиного слав’янського Бога Вседержителя згадується у багатьох історичних нарисах, зокрема в “Історії Русів”, а саме: “Перед хрещенням же всі Слов’яни (тобто в дохристиянські часи), визнаючи єдиного Бога Вседержителя, вважали символом і житлом його сонце… Тому і вшановували сонце запалюванням вогню як його образу” (ІР с.39). “Слов’яни, незважаючи на позірне багатобожжя, визнавали одного бога, батька природи, і цю істоту вони розуміли більш свідомо, ніж утаємничу долю греки, а скандинави Альфатера, який не бере участі у справах людських. Однобожжя слов’ян незаперечне” (СМ с.201).

235. “Див вже вержеться на землю” означає “настав день” (див.п.218).

236. Віли – Діви Богині (Русалки, Мавки), добрі Божества, покровителі-заступниці, посередники між світом Яви і Нави. На Русі побутувало повір’я, яке досі наявне по селах: побачивши Русалку, не можна розповідати про неї чужим, бо вона показується лише своїм, рідним. Імена Русалок – Віл з давнини відомі на Україні: “Даїра, Дора, Додона, Мета, Пелідора, Пита, Прімна, Тиха, Яніра (та інші). В давньоукраїнського племені фракійців віла звалася Филею (Хвилею); з цим пов’язана легенда про народження чарівної жриці Сонця з морської хвилі, сюжет якої використали стародавні греки в міфові про Афродіту” (СП с.16). “Русалії – древньослав’янські свята-моління русалкам (вілам); відзначалося чотири рази на рік – 25 грудня, 6 січня, на Русалчин тиждень (т.з. “Зелений тиждень”) і 24 червня на Купала” (ЛР с.105 п.12). {<183}

237. Мара – за українською міфологією дружина Чорнобога; темна сила смерті (за ВК); і далі: Карна, Желя – персоніфікації Плачу й Жалю.

238. Жива – за українською міфологією дружина Дажбога, подателя Життя, породителя давньоукраїнського етносу. Наші праотці – діти Дажбожі, відтак ми Його онуки, про що неодноразово наголошено в “Слові о полку Ігореві”.

239. Шабаш (за жидівською релігією) – суботнє свято, відпочинок іудаїстів, а за українським повір’ям – збіговисько нечистої сили, що супроводжується диким розгулом.

240. “Про розправи над язичницьким священиками збереглося небагато свідчень, але й те, що є, вражає своєю жорстокістю. Відомо, що в 1227р. князь Ярослав Всеволодович (батько Олександра Невського) спалив живцем чотирьох волхвів. Десятки волхвів знищив московський цар Іван Грозний, незважаючи на те, що сам неодноразово звертався до їхніх послуг… Московська деспотія відзначалась особливою нетерпимістю до язичницьких знань. Цар Федір в грамоті про заборону наказує: “У кого же объявятся такія богопротивныя книги, тот вместе с ними без всякого милосердия да сожжется”. Але незважаючи на ці покарання, люди користувались не тільки “чарівними” книгами, але й дієвими послугами волхвів. Згадка про це, наприклад, у грамоті Мисаїла до Никодима у кінці ХVІІст.: “Многі люди тих волхвів і чародіїв до себе та до хворих немовлят призивають, а вони всяке волхвування чинять, і від правовірія християн відлучають” (Сварог-5).

241. Письмена – стародавня назва літописів. Ще по Хст. арабський письменник Ібн-Фадлан згадував, що руси (тобто українці) мали письмена, які вирізували на дереві. Такий “запис” (вирізаний на дереві) він бачив сам. Ще раніше, десь у VІІІст., болгарин чорноризець Храбр в оповіданні “О письменах” зазначав, що у слов’ян є своє письмо, яке він назвав “різами й чертами” (тобто вирізане й начертане). “Церковники з прокляттям палили оті старі книги волхвів, а заодно з ними й музичні інструменти. Принагідно палили й самих волхвів” (МІ с.128). На сьогодні оприлюднений один з тих літописів під назвою “Велесова книга” – найдавніша пам’ятка українського народу, виконана різами на дубових дощечках, що слугували сторінками книги, – тобто кожна давньоукраїнська літера прорізана чи випалена на дощечці розміром 38х22 см., завтовшки до 1см. (докладніше див. “Живим на спомин”).

242. Сварожина (Зворожина) – братчина (Сварог-5).

243. Божественна енергія – енергетичним зв’язок Землі з Космосом. Принагідно зазначити, що перенесення свят на 13 днів (за церковними канонами) зводить нанівець оновлення душі й тіла, зумовленого у відповідні дні, які були визначені нашими Предками.

244. Старі люди сідали до Сварожини на землю за будь-якої погоди. Закличка до Дідів: “Ходіть, рідні, до нас хліба-солі з’їсти” (Сварог-5 с.10).

245. Малай – вид хліба з гороху, проса чи кукурудзи; і далі: шулики – печені коржики з тертим маком і медовою ситою, мандрика – виріб із сиру та тіста у вигляді коржика (вид сирника); калита – обрядовий хліб у вигляді сонця з отвором посередині, щедро прикрашений родзинками, калиною, приправлений медом (Сварог-7); плачинда – виріб із прісного тіста, що має плескату форму, з начинкою із сиру чи гарбуза (вид пирога); корочун – солодке печиво у вигляді закрученої качалочки або спіралі (обрядове печиво); мнишки – варені коржики із сиру з борошном; книш – вид хліба з загорнутими всередину краями, змазаного салом чи олією, та з начинкою, що готується із суміші вареної картоплі, сиру, петрушки, часнику, м’яса, солонини тощо (стародавня українська страва, загальновідома насьогодні “піци”); вертута – печиво з коржа, змазаного начинкою і скрученого трубкою; вергуни – смажене в смальці або олії солодке печиво, що має форму продовгуватих смужок; канун – мед-пиво на храмове свято; жур – вівсяний кисіль (обрядова страва), боговиця – хлібина.

246. Лукно – діжечка з лубу; давньоруська міра місткості сипких тіл і меду, приблизно 24кг; і далі: кропивне сито – зроблене з кропиви (кропиву тіпали, з волокон робили сито, а також тканину); сита – медовий відвар (або мед, розведений водою); трихмільний мед – розситений (мед, розведений водою) напій, у який тричі закладали хміль; коливо – поминальна страва, що готується з неподрібненого пшеничного чи ячмінного зерна, а тоді у кашу заливається сита.

247. Ігор (1034-1060) – сьомий син Георгія-Ярослава Кульгавого (ЛР с.87). Побоюючись батька – ярого христосовця, княжич Ігор приховував свою відразу до християнства, не бажаючи наслідувати долю свого дядька Судислава, який був ув’язнений вподовж 24-х років. “Судислав, брат Ярослава Мудрого, був прихильником традиційної віри, за що Ярослав погрожував йому стратою. Таємні зв’язки з волхвами підтримував і син Ярослава, Ігор” (ГЛ с.67).
Не забуваймо, що християнізація на Русі провадилась насильно, що само по собі неприпустимо і суперечить канонам тієї ж таки християнської релігії про свідоме і добровільне хрещення. Тому увесь похрищений люд тримався рідної (дохристиянської) релігії, а хто й ходив до церкви – то лише про людське око, щоби не гнівити правлячу верству та не накликати на себе покарання. Так започаткувалось на Україні-Русі двовір’я, що дотрималось донині попри всі заборони, як наприклад: “У 1481р. митрополит Симон вимагав у кн. Михайла заборони поклоніння та пожертв старим кумирам у своїй Пермській землі. А в 1534р. новгородський архієпископ Макарій звелів своїм посланцям: в селах, містечках, у лісах разоряти та нищити огнем язическія мольбища, дерева і камені, а непокірних брати і доставляти у Новгород на суд владики і гражданської влади” (МІ с.127). У “Історії світової культури” зазначається (ІСК с.412): “Язичництво у слов’ян тривало довгий час навіть після офіційного прийняття християнства, з’явилося двовір’я”. (також див.п. 103>, 168>)

248. Відхрещення – обряд відлучення від християнства та навернення до рідної релігії. “Це дійсно робиться. Я записав такий обряд в селі Студеники (на Переяславщині) в 1970 році під назвою “Відхрещення”. Відхрещували церковне вінчання, похрещену дитину” (зі спогадів Володимира Матвієнка, Сварог 4). Щодо побоювання душогуба Георгія-Ярослава, див.п.105>.

249. Замовляння – вербальна магія (тобто словесна медицина), одна з складових волхвування. Г.Данилевський у ХІІХст. зазначав: “Є багато зворушливого в особливостях української ворожби… Знахарі збризкують зуроченого лихим оком, виливають переполох чи переляк (кидають у воду розтоплений віск, і чиї обриси він набуде, те й злякало хворого, після чого зникає й сам переляк), заварюють соняшниці від живота (та запаморочення, – запалюють шматок гноту (пеньки), кидають у кухоль і занурюють його догори дном в миску з водою, що стоїть на животі хворого; тоді зашіптують і дають випити ложку тієї води), лікують дитячу хирлявість і старечу в’ялість, зводять курячу сліпоту, заговорюють більма, знімають злі чари, дають погорільцям і вбогим нерозмінний карбованець – щоб розжитися, журливе серце утішають, дають зілля на слід поганої людини, чарами за вітром відгадують злодія, замовляють від пригод в дорозі, від крові й зубної скорботи, рятують від гикавки, живота, від мору, голоду та сімейних чвар” (“Чумаки” с.27).
Принагідно зауважити, що деякі різновиди волхвування побутують досі. Автор цього викладу на власному досвіді переконався у цілющих властивостях замовляння, відтоді як у дитинстві сільська знахарка зашептала хворий і болючий зуб, відносно якого через десяток років на медичному огляді стоматолог висловив щире здивування, чому той зуб не завдавав болю. Власне замовляння провадилось в три сеанси у порубіжний час доби (на сході й заході сонця) порухом рук та нашіптуванням. Але найголовніше те, що тоді, у 10-річному віці, мені аніяк не вірилось у наслідки того замовляння.

250. “Наш народ вірить, що Предки сприяють цвітінню і дозріванню плодів, охороняють ниви, садки і городи… В Україні була дуже сильно розвинута магія початку, тому перші плоди Землі потребували ритуального освячення, щоб забезпечити достаток протягом року. Приносили жертви яблуками, грушами, медом, сотами тощо. Водночас здійснювалося і поминання Предків, після братчини казали “З нами попоїли й ті душі, яких споминали… Крім того, магія початку не суперечила часові дозрівання плодів, бо календарні строки освячення дарів Землі встановлювалися волхвами згідно з погодно-кліматичними умовами. Отже, коли дозрівали яблука, їх освячували і споживали. У християнстві ж (через перенесення всіх свят на 13 днів) виникла розбіжність між дозріванням плодів і дозволом їх споживати. Тому видається нерозумною заборона споживати вже дозрілі яблука, чекаючи цілий місяць до “Преображення Ісуса Христа”. Щоби якось виправдати ці заборони, попи вигадували різні “легенди” про померлих дітей, які нібито позбавляються на тім світі золотих яблучок” (Сварог-5 с.43).

251. Виконавці дохристиянських релігійних обрядів (за своїм призначенням і ступенем посвяти) мали різні назви: волхв, кудесник, жрець, чарівник, відун, віщун, потворник, знахар, цілитель та інші… Неодмінним обрядовим елементом посвяти було покладання на голову землі з дерном, що символізувало перебування посвяченого між світом Ява і святом Нава (земля на голові – земля під ногами). Присягу складали Велесу, як володарю підземного царства і Богу таємних знань… Християнська церква навіть наприкінці ХІХст. таких сміливців піддавала тортурам, тому вже мало хто відрікався від офіційно прийнятої релігії (християнства). Лише одиниці наважувались поклонятись дохристиянським Богам.., але народ ставився до волхвів з великою пошаною” (Сварог-5).

252. Гривня кун – гривня грошей (ЛР с.439, 46). Куна – грошова одиниця стародавньої Русі (первісно – хутро куниці). Гривня – грошова одиниця, що дорівнює 49,25г срібла = 25 кунам = 150 віверицям (білицям, векшам, тобто білкам); і далі: черлена гривна й біла – власне золота й срібна; златник та срібник – назва золотої та срібної монети з викарбуваним ім’ям та обрисом правителя, зокрема йдеться про монети Володимира-Василя Святославовича. Тивун (тиун) – економ при дворі князі; повіз – збір податі, данини по удільних князівствах.

253. Володимир (син Георгія-Ярослава Кульгавого) – князь Новгородський, помер у 1052р.; за відсутністю християнського наймення (у княжому родоводі ЛР) можна впевнено казати, що Володимир взагалі був не хрищений. Серед його нащадків відомий Ярослав-Осмомисл – князь Галицький.

254. За часи Георгія-Ярослава розпочинається будівництво християнських церков і соборів на Русі, однак слід зауважити, що удільні князі сповідували рідну праотчу релігію і провадили новобудови не за власної волі, але за настановами з Києва. Саме тому усі тогочасні християнські будівлі були оздоблені нехристиянськими атрибутами віри.   255. Прізвисько “шкандиба” убачаємо в ЛР (с.82) під роком 1016, коли сталася люта міжусобна січа під Любечем між Георгієм-Ярославом і одним з його братів, звідки “шкандиба” і вискочив до Києвського столу. Стосовно Візантії, Георгій-Ярослав надав військо на поміч імперії проти заколоту Торника (як начебто свого війська Візантія не мала ?); невдовзі він знову надає військо Візантійській імперії для боротьби з печенігами та турками-сельджуками у 1050 році, після чого звеличився у власних очах і “почав іменувати себе титулом самодержця.., у той же час поставив свого митрополити Іларіона”.
Нагадаємо, що перед цим повернулись із Візантія руські воїни-каліки зі страшними тортурами, як наведено у ЛР під роком 1043: “І привели їх до Цесарограда, і осліпили багатьох русів”; а по трьох літах відпущені були і в 1046 рік “смуток оповів Руську землю” (див.п.206>).

256. У рік одруження кн. Володимира-Василя з цесарівною Ганною, у Візантійській імперії зазіхається на візантійський трон Варда Фока, його війська під орудою полководця Дельфіни навесні 988р. підійшли до стін Хрисополя. Саме в цей час кн. Володимир-Василь надає військову поміч візантійському імп. Василю ІІ, направляє до Костянтинополя шеститисячний корпус русів. Завдяки цьому візантійський престол було врятовано. Коментуючи цей епізод, Михайло Брайчевський зауважує: “Ніщо не заважало Володимиру підтримати Фоку і скласти з ним договір” (МБ с.181).

257. “На противагу церковній догматичній-повчальній літературі волхви у своїх проповідях та гаданнях широко застосовували заборонені християнством зачатки української наукової писемності. Рукописні книги, попри деяку марновірність, пояснювали явища природи правдивіше, ніж церковні. Серед рукописних книг особливо шанувалася “Астрологія” – збірник ворожінь по фазах сонця та зорях. Від цього, зокрема, походили “Острономія” та “Звездочот” зі схемами й картами зоряного неба, яке впливало на людську долю” (МІ с.127).
Одним з найголовніших сузір’їв неба за всіх часів вважалось сузір’ї Волосожар. “У ІІІ тисячолітті до н.д. весна починалась з проходженням Сонця в сузір’ї Волосожар (Тілець), звідти розпочинався відлік весняного рівнодення. Тепер, як відомо, відлік весняного рівнодення перемістився через сузір’я Овна до Риб. Відтак, вік астрономії ніяк не менш 5 тисяч років” (УЗ с.105). У 1054р. в сузір’ї Волосожар спалахнула дуже яскрава зірка (УЗ с.107), і спалах зірки волхви пов’язували з розколом християнської церкви. Знаменно й те, що князь Георгій-Ярослав помер у тому ж році разом із крахом християнського вчення, яке відверто перейшло з духовної платформи на політичну, викриваючи хижу сутність християнства, як пасинка іудаїзму.

258. Старі назви довкола Києва за ЛР: Городець (Пісочний) – сучасна Троєщина-Вигурівщина; Шелвове сільце, Шелвів борок – сучасна Шулявка (півн. берег Надового озера, яке було на місці сучасного Палацу Урочистих подій); Сільце Предслави, сестри Георгія-Ярослава – місцина близь Володимирського ринку; Желянь (поселення і річка) – сучасні Жуляни; Теремець – масив Теремки; Буличі – сучасні Біличі (колишнє укріплене городище край древнього рову “Шалена Баба”); Берестове сільце – близь сучасної Лаври; Добрий Дуб – селище на перетині р. Желянь з Києвською путтю – сучасна Микільська Борщагівка; Волова гора – навпроти Дитинця, над сучасною вул. Кожем’яцькою; низяни і горяни – відповідно мешканці Подолля і Києвської Гори.

259. Вузляне письмо – різновид давнього письма-повідомлення, що має вигляд прив’язаних до мотузки різноманітних шнурків (зокрема й кольорових) з багатьма по-різному розміщеними і неоднаковими за формою вузликами, де кількість і форма вузликів означають числа (а колір – предмети).

260. “Під бугадами розуміються гори, скелі та великі камені, зазвичай з рогатими виступами, що послужило підставою до їх сприйняття у якості зооморфного, бико-подібного божества чи тотема. Ідея бугади мала глобальне розповсюдження, і на її основі можна пояснити деякі цікаві явища древньої ідеології. Цілком можливо, що “Кам’яна Могила”.., й чисельні аналоги, що уособлювали передвічне породження землі, були бугадами, що не могло не вражати уяву древньої людини” (НЦ с.57). «Велика Матір» (Першоматір, Праматір) – найдавніший образ матері Землі у подобі жінки зі здійнятими вгору руками у заклику до чоловіка Сонця-Неба. “Поза сумнівом, відтворена у такий спосіб первозданна Оранта-земля уособлює найдавній образ самої землі, що закликає до себе благовоління небесних сил, в той час як голова корови (бика) відтворює її ще більш древню зооморфну іпостась” (НЦ с.39). Щодо святилищ Хоривиці див.п.179>.

261. Навершя скіпетра у вигляді Змієногої богиня має давнє релігійне підгрунтя. Образ Змієногої Богині Подніпров’я, відомий нам з грецької міфології і пов’язаний з 12 подвигами Геракла (ім’я пелазгійського Геракла чи Іраклія, зафіксовано у назві райцентру Іркліїв, близь Золотоноші, на Черкащині). “Геракл потрапив до богині Подніпров’я, коли “гнав биків Гериона”, подарованих Геліосом-Сонцем” (НЦ с.292). Образ Змієногої Богині – це поза сумнівом образ Богині води, що вшановувалась нашими Предками, вона ж у більш пізньому варіанті як Дана, Мокоша. “Мова йде про адоративні фігурки, що вирізняються перш за все тлумаченням нетипових ніг, які трактуються на зразок змії, тобто як гідра-Гаргона у ранній стадії розвитку образу, що є однією з іпостасей богині землі” (НЦ с.36). Щодо символіки образу Бика (зодіакального Тільця), то він очолював зодіак у 4400-1700рр. до н.д. після Близнят (див. наступну примітку) і уособлював одну з найстародавніших іпостасей “неба-сонця” (НЦ с.24).

262. Чуринга (звідси давньоукраїнський “Чур”) – дух прапредків, що символізував потужну силу Рода). “Чуринга уособлювала тіло тотема і водночас тіло власника (або частину його тіла). Виконуючи обряд із чурингою, абориген залучався до героїчних діянь тотема, ототожнюючись із ним і переймаючи його могутність” (МЧ с.57). “Культ чуринги передував моделі Всесвіту. Ця модель стала одним із проявів уявлень про універсальні закономірності існування природи і суспільства, відомі під назвою “закону колобігу”.., який найкраще досліджений на прикладі давньоіндійської “рити”. Поняття коло рити загалом об’єднує перш за все: закон, звичай, порядок; територію, яка підлягала законові; людей, підпорядкованих законові; час дії закону (початком часу вважали найвище свято рити – весняний Новий рік, що водночас символізувало відродження світу); Всесвіт, який підлягав дії закону (одна з геоцентричних моделей якого був зодіак)… Опис найдавнішого зодіаку, очолюваного ще Близнятами (тобто зодіаку, що існував у 6680-4400 рр. до н.д.) наведені в міфі про створення Всесвіту із тотема першоматері (Праматері)… У слов’ян уявлення про “закон” і зодіак збереглися в образах 12-ти сонячних місяців року як хозяїв життя, в початку року з весняного рівнодення. Новий злам у розвитку світогляду давньої людини відбувся при переході від епохи неоліту до епохи бронзи (доба неоліту: 4370-2774 рр. до н.д.). При цьому була збережена значна частина духовних традицій неоліту, зокрема, як і до цього, залишався святилищем пагорб Кам’яної Могили” (МЧ с.145-149).
Нагадаємо, що Кам’яна Могила (давньоукраїнське святилище під Мелітополем) – це колишній острів р. Молочна, а нині пагорб, який підноситься на 15м. у степу над річкою, площею близько 3 Га. “У центральному гроті, так званий “Грот Бика”, віднайдені календарні помітки 11582р. до н.д.” (НЦ с.275). Кам’яна Могила – це сучасна назва, а історична назва святилища – Шу-нун, що в перекладі шумеролога А.Кішифіна означає “Руки-закону владичиці”, тобто керівний центр давньоукраїнської та й загалом всієї індоєвропейської релігії. {<2}
Зауважимо, що “зодіак” у перекладі з грецької означає “звірячий” (zodiakos kyklos – звірине коло), і це аж ніяк не влаштовувало християнську релігію, яка всіма можливими і неможливими засобами нищили будь-яку згадку за стару релігію, від якої поцупила всі релігійні постулати й свята, крім своєї власної жидівської пасхи. Як зазначає Р.Арській (“У країні міфів”) – “Далі всіх у своїй реформаторській запопадливості пішли церковні діячі ХVІІст. (в часи уніатства): вони вимагали замінити нечестиві поганські сузір’я християнськими. За їх проектом Овен обертався на сузір’я апостола Павла, Риби – на сузір’я Матвія, Сонце ставало Ісусом Христом, Місяць – дівою Марією, Венера – Іоаном Хрестителем. Реформа, зрозуміло, провалилася з тріском”.

263. Берковець – давньоруська міра ваги в 10 пудів або 400 фунтів (близько 164кг).

264. Ахати – агати; лоли – рубіни (дорогоцінне каміння); срібне й золоте узороччя – вироби зі срібла й золота.

265. Абетки, знайдені на Україні, та їх трансформації: Бортничий буківарій датується ІІ тисячоліттям до н.д.; трипільська (орійська) абетка – ІІІ -ІІ тисячоліття до н.д.; пелазго-трипільська абетка – ІІ -І тис. до н.д.; абетка скитів – І тис. до н.д.; Діванагарії (9 абеток Індії) – І тис. до н.д.; Велес-буквиця – V ст; протокирилиця – VІІ ст.; “кирилиця” (Костянтина-філософа) – ІХ ст. (згідно КУ). “Писемність Трипілля представлена “фішками” (на зразок набірної азбука та арифметики з кубічної кераміки), ще не зрозумілими знаками на гончарних виробах та прашумерськими табличками з “близнятами Інани” (що в барельєфах храмів Анатолії)… вірогідно перевтілені в Аполлона та Артеміду” (НЦ с.243).

266. Здобутки орійської цивілізації набагато віків випередило поступ всесвітньої свідомості людства, тому й було приречене на забуття як неприйнятне для тогочасного розвитку околишніх народів. Тотожність малюнків на кераміці і технологія обробки керамічних виробів, а також знаряддя побуту та ремісництва доводять спорідненість культури (і її носіїв – людей) Середземномор’я з цивілізацією Наддніпрянщини, розквіт якої майже на тисячу років випереджає середземноморську, тобто здобутки орійської культури розповсюдились по світу з теренів України.
“Маються вагомі підстави починати античну історію Європи не з описаної Гомером Троянської війни кінця ІІтис. до н.д., а на тисячоліття раніше – з Огігосова потопу; цілком виправдане заглиблення вищезазначеної історії до середини ІІІтис. до н.д. – на часи патріарха Пелазга. Судячи з досконало вивченої генеалогії протогрецьких, догрецьких та давньогрецьких імен і племен, Борисфенос уперше з’являється в оточенні патріарха-гіперборейця Пелазга. З погляду генеалогії пелазгійських імен, Борисфенос був кам’яним вартовим життєвих сил. Родовід Борисфеноса йде опліч з не менш міфологічним Ахелоосом – людиною-биком, праобразом і пращуром троянського героя Ахілла. Так вони й сусідили в античній географії: Борисфен – пониззя Дніпра, та Ахіллів Біг – сучасна Тендрівська коса близь устя Дністра. А далі, по маршруту мореплавства на Делос і в Трою, міститься унікальний острів Левка(да) – сучасний о.Зміїний. Вважалось, що саме на цьому острові перебувають душі відомих героїв Троянської війни: Ахілла, Патрокла, Елени. Крім того, пелазгійсько-гіперборейський Борисфенос сусідить з легендарним своїм співвітчизником царем Огігосом – за правління якого відбувся вже згаданий Огігосів потоп (так званий всесвітній, 69>) у ХХІІст. до н.д. Пелазгія тотожна Гіпербореї, бо крім гіперборейця Пелазга (згідно Гесіхію) їх об’єднує Борисфенос – Борисфен – Берестень. Відтак, витоки європейської античної історії відшукуються не в Балканській Елладі чи малоазіатській Трої, а в східноєвропейському Подніпров’ї” (НЦ с.260). {“<Анти”, “<Дніпро”}

267. “Океан” – сучасне Чорне море за грецькою міфологією. “У грецькій міфології сучасний Крим звався Тавридою. Це кімерійців журлива місцина – потойбічний берег Океану, близь помешкання мертвих. Стародавні примітки до “Одіссеї” Гомера пояснювали, що кімерійці мешкають поблизу Аіда, царства мерців” (МЭ с.7). З цього контексту зрозуміло, що стародавні греки називали Океаном сучасне Чорне море; до речі: Аід, так зване Царство мертвих – це гирло р. Кубань.

268. Платон (427-347 до н.д., страчений співвітчизниками за критику грецької демократії) – один з найзначніших філософів античності, учень Сократа. У філософському творі “Закони” він виклав державний устрій з поділом суспільства на касти: каста правителів – філософи (жерці); нижча каста – воїни, ще нижча – купці, ремісники; і далі – землероби, вільні громадяни. Саме таким державним устроєм наділив Платон високорозвинену державу Атлантиду, яку докладно описав у діалогах “Крітій” та “Тімей” з посиланням на давньоєгипетські перекази, не вказавши однак місце знаходження Атлантиди. Згідно міфу, її мешканці воювали з предками афінян, а за велінням Зевса острів атлантів було затоплено в один день. Нащадки Платона марно шукали залишки Анлантиди по Середземному і Чорному морях, непевно усвідомлюючи навіть що саме треба шукати. Проте у наукових колах вважається, що Платон вигадав Атлантиду з її досконалим державним устроєм як на противагу недосконалій афінській демократії. Але чи вигадав? Чи може дізнався з невідомих нам джерел, або існуючих на той час переказів? Адже викладений Платоном поділ суспільства на чотири касти (варни) убачаємо в Наддніпрянській Ораті та індоєвропейських Ведах.

269. Родоський колос вважається одним із семи чудес світу – величезна статуя Сонце-бога на острові Родос, де був цент культу Бога-сонця (САМ с.60).
Щодо царя Міноса, за легендами, саме для нього прославлений майстер Дедал (батько Ікара) збудував Лабіринт, де мешкав Мінотавр напівлюдина-напівбик, якого народила за помстою Посейдона дружина Міноса від жертовного бика. Гомер визнавав царя Міноса реальною історичною особою, правителем Кріту, де налічувалось 90 міст. Цар Мінос вважався могутнім правителем; мав царський палац на острові Кріт у місті Кносс. Геродот каже, що Мінос був також могутнім морським володарем, підкорив багато земель й прославився військовими успіхами, зокрема підкорив Афіни. Донедавна зберігалися назви поселень “Міноя” на Кріті, в Сирії, Сицилії, Пелопоннесі, на о. Делос, з мешканцями якого наші прадіди-українці підтримували тісні стосунки (збереглись грецькі літописи, де розповідається про “дари русів, загорнуті в пшеничну солому”, на острів Делос в Егейському морі). Крім того, Мінос був видатним політичним діячем, він звів законодавство, що існувало до нього, до певної системи, яку поцінував Аристотель, ретельно вивчаючи державні устрої різних народів. Залишається загадкою передчасний розквіт його держави серед тогочасного зубожілого світу. В 1900р. англійський археолог А. Еванс під час розкопок на Кріті відкрив величезний палац середини ІІ тис. до н.д.; предмети домашнього вжитку, знаряддя праці, малюнки на вазах, а особливо фресковий живопис парадних залів палацу безумовно перевершувало твори художників усіх інших країн тогочасного світу. За висновками вчених, Крітська держава у ХІV-ХV ст. до н.д. пережила надзвичайний розквіт. Порівняльно до Греції, то навіть в період “золотого віку” Афін, тобто через тисячу років греки не знали ні водогону, ні каналізації, ні ванн. Зараз достеменно встановлено, що корінні жителі Крітської держави були не греки, а зовсім інший народ. Крітську писемність розшифрували в 1953р., і крітська (мінойська) культура – аж ніяк не грецька!

270. “Вже більше двох тисячоліть європейці вважають, що їх історії розпочалася з Греції – точніше, з облоги й взяття наприкінці ІІ тис. до н.д. малоазіатської Трої (або Іліон – найвідоміше стародавнє місто, оспіване Гомером). Межи тим самі греки (за свідченням Геродота) не забували, що їх цивілізація піднялася з уламків декотрої Пелазгії, заснованої напівміфічним гіперборейцем Пелазгом. Також вважається, що європейська мудрість має витоки знов таки з Греції, хоча в дійсності греки навіть не знали походження свого Зевса, Аполлона та інших богів, покладаючись на перекази пелазга-троянця Гомера, котрого вони бажали визнавати за грека, однак ні місця його народження, ні роки життя назвати не могли” (НЦ с.259). Зауважимо, що головним аргументом пелазгійського походження Гомера слід вважати його суто троянський виклад подій – прокляття Богів падає саме на Одіссея, як головного винуватця падіння Трої.
Щодо поем Гомера (“Іліада” та “Одіссея”), “особливо бентежили вчених суперечності, які не можна пояснити, а саме: за життя Гомера цивілізація Греції перебувала на досить низькому рівні, а у поемах відображається побут і культура значно вищі. Відтак можна припустити, що описи поета – лише плід його уяви, або ж визнати, що розвиток стародавнього суспільства пішов назад і розквіт якоїсь таємничої цивілізації змінився занепадом – таким різким і глибоким, що від її колишніх досягнень не залишилось і сліду” (ФА). Місце знаходження Трої по опису Гомера установив німецький археолог Г.Шліман у 1871р. – пагорб Гіссарлик в Анатолії, п-з узбережжя Малої Азії (САМ).

Розділ  8   ( ЧОРНЕ  ВІЧЕ )

271. Білі лебеді вважались на Русі священними, полювання на них забороняли волхви. Але з приходом християнства князівська верства почала нехтувати цією забороною.

272. Гридні (гриді) – нижня верства княжої дружини.

273. Туров – стольний град на р. Прип’ять князівства Святополка “Гориславича”, вбитого братом своїм Георгієм-Ярославом при захоплені Києвського престолу. Літопис Руський оповідає про ворожнечу “Гориславичів” з Георгієм-Ярославом, що розпочалось відтоді як кн. Василь-Володимир посадив старшого сина Святополка в Турові. Прізвисько Гориславичів пішло з тих часів, як Рогнідь силою взято за Володимира, який перед тим вбив її батька кн.Рогволода і двох братів у Полоцьку. “За це горе Рогнідь прозвали Гориславою. Але відтоді підіймають онуки Рогволода меч на Ярославових онуків” (ЛР с.45 п.1).

274. Вишата Остромирич – воєвода Георгія-Ярослава.

275. “Се видів віщий сон у Наві” наводиться за Велесовою книгою (ВК д.19).

276. “Се бо мовить Птиця-Мати наша про нас і славу рече нам. І брали ми за тим мечі і йшли до світа в поле. Відбивали ворогів північних, і відкидали ворогів південних, і йшли на ворогів східних. Слава тече по русах… Тако анти ми, маємо честь і славу співаємо Богам! І хоч славії названі, ніколи не просили славу, а славу речили, як молитву творили” (ВК д.23,24а).

277. “Се Вишень йде до нас по хмарах” і далі за ВК (д.15б).

278. З шануванням Богів “встають Раті Небесні і течуть на ворогів, і могилюють їх” (ВК д.14). “А бачив отець наш Ор, як Перун мечі кує на ворогів і, куючи, казав: “Се стріли і мечі маєте на воїв тих і не смієте боятись їх, бо знищу їх до поду” (ВК д.24в).

279. “Юдеї – найбільш фатальний народ у світовій історії: своїми подальшими впливами вони настільки спотворили людство, що ще й тепер християнин може почувати себе антиюдеєм, не розуміючи того, що він є логічним продовженням юдаїзму. Християнин – це жид, тільки більш вільного віросповідання… Християнство можливо зрозуміти лише у зв’язку з тим грунтом, на якому воно виросло, – воно не є рухом, яке було б вороже юдейському інстинкту, воно – його послідовний розвиток… Спочатку “Бог” (Ісус) знав тільки свій «вибраний народ». Тоді він, як і його народ, пішов на чужину, почав «мандрувати», доки не «перетягнув» на свій бік половину землі. Але він – великий космополіт, так і залишився ЮДЕЄМ, він залишився богом усіх темних кутків і місць” (Фрідріг Нітше “Антимесія або прокляття християнству”). Докладніше про місію Ісуса Христа – див.п.45> та 204>.

280. За це рабство, що зазнала Україна невдовзі по смерті Георгія-Ярослава і не спромоглася позбутися й за часів Богдана Хмельницького, сказано в “Історії Русів”: “Залишено і кинуто нещасний народ український на поталу самого свавільного жовнірства та хижого Жидівства і повергнуто в найнекоючиміше рабство та наругу. Все йому перепинено і заборонене було” (ІР с.122).

281. “І се Жаль жаліє… і Горинь горює” – персоніфікації Жалю й Горя (ВК д.25); і далі: “по Рсі” – тобто по річці Рось (СЛ с.78).

282. Уєддя – тобто покорм (згідно СЛ).

283. Розбрат, зумовлений боротьбою за престол, розпочався на Русі лише з приходом християнства, бо доти не виникало потреби в міжусобицях, адже верховного Князя Русі обирали на віче, та й переобирало Князя всенародне віче. Тому й не було ніякого кровопролиття заради престолу. Бо ж сказано: “Се бо князів наших вибирали, аби влада їхня про нас піклувалася” (ВК д.24в). “А із князів вибирали князя старшого, і той вів до битви” (ВК д.23).

284. Приховування імені жидівського бога провадиться досі. Це подибуємо у запроваджених церквою виразах, як наприклад: “Господу помолимось”, “Господи помилуй”, “Поможи, Господе” тощо, хоча у повному викладі мусить звучати – “Господу жидівському Ягве помолимось”, “Господи жидівський Ягве помилуй”, а щодо вислову “Господе жидівський, поможи українцю” – коментарі, як кажуть, зайві.

285. Цей меч вбачаємо в Об’явах Іоана в алегоричному порівнянні “слова божого” з мечем обосічним: “З уст Його (духу божого, Ягве) меч обосічний виходив” (1/16). Дедалі стає зрозумілішим, що то за меч, бо наприкінці об’яв Іоан вже прямо вказує – той меч є “слово боже”, а вражати тим мечем є призначення християнства: “Ім’я Йому: Слово Боже… З уст же Його виходить гострий меч, щоб ним поражати народи (докладніше див. Д.Берест “Таїнство біблії”).

286. Карбіж – стародавній відлік днів (місяців, років) зарубками на дерев’яній палиці.

287. Релігійний зміст імені, під яким приховується так званий Ісус Христос – див.п.58>. Доречно нагадати, що свого часу І.Франко зазначав брехливу сутність жидівської біблії, “якій наші богослови хочуть надати більшої правдоподібності, ніж працям великого гурту вчених людей, які все життя посвячують на дослідження правди, не дбаючи про власну користь” (Сварог-5). “З біографії великого мислителя, українського письменника Івана Франка відомо, що він, поруч з іншими науковими дослідження, займався також і біблійними студіями. Однією з таких праць є книжка Івана Франка “Біблійне оповіданнє про Сотвореннє світу в світлі науки” (Вінніпег, Ман, 1918р.), написана ним в 1904 році і видана обмеженим накладом. Іван Франко мріяв розтиражувати її в тисячах примірників, щоб вона розійшлася в широких масах народу, щоб донесла до простих українців правду про те, яку облуду накинуло їм християнство” (Сварог-5).

288. “Поняття про бога зливалось у слов’ян із поняттям неба взагалі, уподібнення якого припускається зі Сварогом. Інші ж вищі боги вважались синами Сварога – сварожичами – символами сонця й вогню. Сонце обожнювалось в уособлені Дажбога” (ІСК с.396).

289. “Се бо мали вказівку на часи наші, аби не діяли хибно й отцям почесті укладали… і мечами добували нелегность нашу” (ВК д.14).

290. “Своїм намаганням збагнути, осмислити й витлумачити природні явища та стати в пригоді людям, рукописні посібники волхвів стояли (і стоять) вище за біблійні міфи, далекі від світобачення, побуту та історії слов’ян. Адже в народовір’ї існувала гармонія тіла й духу, життя й високого мистецтва. Хто зна, яких висот досягла б культура Русі без християнізації…” (МІ с.128).

У М О В Н І    С К О Р О Ч Е Н Н Я

АД – А. Донини “У истоков Христианства”, М,1989.
БР – Б. Рыбаков “Очерки истории СССР. ІІІ-ІХ вв”, М,1958.
БРЯ – Б. Рыбаков “Язычество древней Руси”, М,1988.
ВК – “Велесова Книга” (Скрижалі буття українського народу), К,(1994), Індоєвропа.
ВП – Володимир Шаян “Віра предків наших”, Гамільтон – Канада,1987.
ВШ – В. Шаян (1908-1974рр) “Біблія як ідеологія”, Лондон,1970.
ВЕ – В. Еременко “В поисках исторической истины”, Днепр-ск,1989.
ГІ – Гомер “Іліада” (переклад Н. Гнедича 1809-29рр.), М,1985.
ГО – Гомер “Илиада”, “Одиссея” (перевод В. Вересаева 1949-53гг.), М,1987.
ГЛ – Г. Лозко “Українське язичництво”, К,1994.
ГЛІ – Г. Лозко “Іменослов”, К,1998.
ІР – “Історія Русів”,1846р. (Архип Худорба), К,1991.
ІСК – “Історія світової культури” (Л.Шевчук та інші), К,1997.
ІС – І. Срезневский “Святилища і обряди язичеського богослужіння давніх слов’ян”, К,1846.
ІУ – “Історія України” (В.Баран та інші) видання 2, Львів,1998.
ІУГ – М. Грушевський “Історії України-Руси” (т.VІІ), К, 1909.
ІУО – “Історія України в особах ІХ-ХVІІІст.” (В.Замлинський та інші), К,1993.
КП – “Ключ к пониманию св. Писания”, К,1982 (с разрешения церковных властей).
КУ – “Космос древньої України” (VI тис. до н.е. – І тис. н.е.), К,(1992), Indoeurope.
“Літопис” – “Повість минулих літ” літопис, К,1989, (окреме видання).
ЛР (Лƀтописець руский) – “Літопис Руський” за Іпатським списком, К,1989.
МБ – М. Брайчевский “Утверждение Христианства на Руси”, К,1989.
МІ – М. Іванченко “Дивосвіт прадавніх слов’ян”, К,1991.
МЧ – М. Чмихов “Давня культура” (навчальній посібник), К,1994.
МТ – Г. Мелвилл “Тайпи”, Симф-ль, 1990.
МФ – Я. Боровський “Мифологический мир древних киевлян”, К,1982.
МЭ – Г. Петников “Мифы Эллады”, Симф-ль,1999.
НЦ – “Начала цивилизации” (В. Даниленко “Космогония первобытного общества”, Ю. Шилов “Праистория Руси”), М,1999.
“Повість” – “Повість минулих літ”, перша книга ЛР.
ПМ – “Правослов – молитви до рідних Богів”, К,1995, НКЦ “Світовид”.
ПТ – П. Толочко “Древний Киев”, К,1976.
ПТЛ – П. Толочко “Літописи Київської Русі”, К,1994.
РП – Л. Білецький “Руська Правда (староукраїнська, з дохристиянської кодифікації законів)”, Вінніпег,1993, (Українська Вільна Академія Наук в Канаді).
РВ – “Рукопис Войнича” або “Послання оріян”, К,(1994), Індоєвропа.
“Сварог” – “Сварог – часопис українців, про українців і для українців”, Київ.
СЛ – “Слово о полку и горевƀ Игоря”, Киев,1967, (по изданию Москва, 1800г., съ дозволенія московской ценсуры).
СН – С. Наливайко “Таємниці розкриває санскрит”, К,2000.
СМ – М. Костомаров “Слов’янська міфологія” (1847р), К,1994.
СП – С. Плачинда “Словник давньо-української міфології”, К,1993.
СС – ред. акад. С.Сказкин “Настольная книга атеиста”, М,1985.
СВК – В. Каргалов “Полководцы древней Руси – Святослав”, М,1986.
ТВ – В. Татищев “История Российская”, М,1962.
ТД – Т. Диденко “Святые древней Руси”, К,1992, материалы РЦДК.
УЗ – Б. Максимачев, В.Комаров “В звездных лабиринтах” М,1978.
УК – С. Килимник “Український рік у народних звичаях”, К,1964.
УМ – “Українська минувшина” (етнографічний довідник), К,1993.
УС – В. Скуратівський “Український рік”, К,1996.
ФА – Ф. Арський “У країні міфів”, К,1971.
ЕК –”Энциклопедический справочник Киева”, К,1986.
НЗ – Новий Завіт біблії (передрук з Синодального видання).
СЗ – Старий (Вітхий) Завіт біблії (© United Bible Societies, 1990). Скорочення у викладі:
1М 1/1 – 1 книга Мойсея, 1 розділ, 1 речення.

Автор-Дан Берест.

Література, яка може Вас зацікавити. Замовити можна перейшовши за посиланням тієї книги, яка Вам сподобалась.

КРІР. БОЙОВЕ МИСТЕЦТВО УКРАЇНСЬКИХ ХАРАКТЕРНИКІВ. АНАТОЛІЙ КОНДРАТЬЄВ, СЕРГІЙ ГОРЕЛИШЕВ

СКАРБ НЕТЛІННИЙ. ІВАН ПРОСЯНИК

ВЕЛЕСОВА КНИГА. ВОЛХОВНИК

.Більше унікальних книг можна знайти завітавши в наш інтернет-магазин: https://www.sribnovit.com/shop/