Світовид (зах.-слов. Svantavit, Szuentevit, Zwantevit у латинській подачі; від слов’янського svetъ — «святий, священний») — «Бог Богів», заразом Бог осіннього сонцевороту (20 -23 вересня, рухома дата), а також Бог війни [Головацький, 1991. — С. 16, 20; Костомаров, 1994. — С. 206-207, 211]. За народними віруваннями, сину Бога Сонця доручено пильнувати, щоб на землі, у небі і в підземному царстві виконувалися священні закони добра та світла.
Світовид означає «витязь, що приносить світло». Основа імені Свято- або Свето-вит (свят-світло) вказує на те, що це Божество ототожнювалося з Богами неба: Дивом (div — divinus) і Сварогом [Афанасьєв, 1995. — Т. I. — С. 69]. Світовида (Свантовита, Святовита, Всевида) Предки вважали своїм покровителем як у мирні будні, так і на війні. Вірили, що Світовид на білому коні приносить на землю світанок, воює з ворогами дня.
Статую Світовида-Рода, Бога природи, життя і родючості, знайдено археологами у 1848 р. на Тернопільщині в річищі Збруча і подаровано згодом графом Потоцьким Краківському університету [Гнатюк, 2000. — С. 76-77; Петрушевич, 1848; Рибаков, 1981. — С. 460; Боровський, 1992. — С. 79; Афанасьєв, 1995. — Т. I. — С. 69].
Храм чотириликого Світовида , окрім гири Богит, на Тернопільщині, знаходився у столиці західних слов’ян Арконі на острові Рюген (Руян) у Балтійському морі, про що свідчить автор «Слов’янської хроніки» Гельмгольд (XI ст.). «Deus deorum» («Бог Богів») називає його Гельмгольд [Гельмгольд, 1963; Нидерле, 2000. — С. 314-315].
Арконський Світовид мав при собі здоровенного меча. У храмі тримали білого коня, а біля статуї — сідло і вудила. Їздити на тому коневі суворо заборонялося; навіть вирвати один волосок з його гриви або хвоста оберталося великою бідою. Тільки жрець мав право виводити і годувати його. Вважали, що вночі Світовид сідав на коня і воював з ворогами слов’янських племен.
За поступом коня ворожили. В Арконі встромлювали в землю перед храмом три ряди списів, зв’язаних попарно навхрест; ряди ці ставили на одній відстані. Після молитви жерці виводили Світовидового коня за вуздечку з воріт храму:
- коли він переступав через списи спочатку правою, а потім лівою ногою — це віщувало успіх військових походів;
- якщо ж переступав спочатку лівою — невдачу [Афанасьєв, 1995. — Т. I. — С. 322-323].
На честь Світовида в Арконі тримали 300 озброєних воїнів, які постійно воювали з сусідніми племенами, а здобич присвячували грізному Богові. У храмі зберігалося велике різнокольорове знамено, яке виносили перед початком війни: це служило знаком, що розгніване Божество дозволяє спустошити землі ворога, зруйнувати вівтарі, знищити все вогнем і мечем [Там само. — С. 138].
Свято на честь Верховного Бога відзначалося випіканням величезного суспільного пирога. Саксон Граматик (XII ст.) докладно описує, як у балтійських слов’ян, у святилищі Світовида, виконувався обряд на честь Божества, який, вважалося, сприяв урожаю. Щорічно після жнив мешканці збиралися біля храму і влаштовували урочистий бенкет. Жрець брав з руки статуї ріг і коли бачив, що напою в ньому набагато поменшало, це віщувало неврожай. Згідно з переказами, він радив людям бути щедрішими , або більш економними у використанні хліба; потім виливав старе вино до ніг статуї і наповнював ріг свіжим, голосно випрошуючи у Бога щастя, перемог і багатства для народу.
Закінчивши молитву, жрець випивав вино (мед) з рога одним духом, наповнював його знову і встановлював у праву руку статуї Світовида. Далі приносили в жертву круглий медовий пиріг завбільшки майже в людський ріст. Жрець ставив пиріг між собою і народом і питав людей, чи видно його за пирогом. Якщо відповідали, що його не видно, бажав усім, щоб і на наступний рік ці ж самі люди не могли його бачити (за пирогом). Однак це не означало, що він бажав смерті собі чи своїм землякам — це було побажання ще більшого врожаю у наступному році [Нидерле, 1956. — С. 240].
Цей своеподібний магічний обряд дожив майже до ХІХ ст. Він відомий в Україні і в Білорусі, але вже як родинний, а не суспільний: глава сім’ї, він же й «князь», «вогнищанин», виконує роль жерця на Щедрий вечір, ховається за спечений пиріг і питає рідних, чи видно його за пирогом. За розмірами пирога ворожать про наступний рік [Рибаков, 1981. — С. 260; 1987. — С. 467].
Поклонялися Світовиду і народи Іллірії (західна частина Балкан) та Чехії. Головний храм Праги збудовано на честь святого Віта (Світовита).
Світовидів ріг з вином служив знаменням, за яким небесні Боги проливають на землю життєдайні дощі; усихання напою віщувало меншу кількість дощів, тобто засуху, неродючість, і навпаки. О. Афанасьєв зазначає, що з такими міфологічними уявленнями про вино або мед пов’язано багато обрядодійств. З цими напоями пов’язувалася родючість, здоров’я та багатство, як і з дощем; тому волосся молодих зволожували медом, а під час вінчання змушували їх випити вина. Як метафора «живої води», мед і вино стали символом неділі. Кутя і мед вважаються необхідними у поховальних і поминальних обрядах. Навесні, коли земля вмивається дощами і пробуджується від зимового сну (переважно у дні Світлого тижня ), наші Предки ходили на кладовища і поливали могили родичів медом і вином [Афанасьєв, 1995. — Т. І. — С. 192].
За припущенням Я. Боровського, Світовиду вклонялися у Святошинському лісі на західній околиці Києва над річкою (сучасна р. Нивка), де знаходилося капище [Боровський, 1992. — С. 75].
Птахом Світовида вважався півень. На стародавніх іконах св. Віта у чехів зустрічаються зображення півня, і до XIX ст. в день, коли в Празі вшановували цього святого, зберігся звичай приносити в храм півнів. За повір’ям, якщо півні заспівають у незвичну пору або курка заспіває півнем — бути покійнику або якомусь лиху; якщо ж кури кудкудакають вночі — бути сварці, війні. Греки і римляни тримали священних курей і, дивлячись на те, як вони клювали зерно, робили висновки про військові походи. У кожного римського легіону був свій pullarius, зобов’язаний оберігати і годувати віщих курей [Афанасьєв, 1995. — Т. I. — С. 266].
На території Львова археологами розкопано п’ять святилищ, пов’язаних з Богами давньоукраїнського пантеону: Світовида, Білобога, Рода, Перуна, Велеса, Триглава… Найстаріші християнські храми міста — Іоанна Хрестителя, Миколая, Параскеви П’ятниці, Марії Сніжної — постали по периметру язичницького Львова. Поблизу колишнього села Знесіння, неподалік Високого Замку, відома місцевість під назвою Світовидове поле. Це слов’янське капище VII–IX століть за формою — чітко обрамлений овал, поверхня якого вимощена вапняковими плитками. Капище обведено довкола валом і ровом.
Крім того, за місцевими переказами, записаними істориком Антонієм Шнайдером у ХІХ ст., на Род-горі, що на північ від Світовидового поля, колись стояли дві кам’яні статуї, які в народі називали «Дід» (Рід, або Лад) і «Баба» (Рожаниця Лада). Люди вірили, що коли починалася злива, це означало, що Божества посварилися, а тому їм приносили жертви: городину, гриби, рибу… [Бандрівський, 1996. — С. 4].
З північно-західної сторони Львова видніються горби Білогорщі, назва яких, як вважають дослідники, походить від Білобога [Бандрівський, 1992. — С. 90-91]. У протилежній стороні знаходиться Чортова гора, присвячена Чорнобогу [Каляндрук, 2006. — С. 197]. У жовківському напрямку відома Перунова гора, а на південь від Світовидового поля видніється пагорб, пов’язаний з культом Триглава, або Трояна.
Тисячолітня дорога уздовж Знесінської гряди існує дотепер. Поряд — гора Лева, на якій ще у 1647 р. лежав камінь з написом «Камінь Лева». До середини ХІХ ст. львів’яни щовесни справляли на пагорбах поблизу костела св. Войцеха якісь незрозумілі «тризни», можливо, саме Велесу — Богу торгівлі та волхвів.
У селі Кривчиці, поблизу церкви св. Іллі (яким підмінено громовержця Перуна), археологом М. Бандрівським виявлено уламки побутових речей XIII ст. В околицях Кривчиць існує ще один стародавній топонім — потічок Марунька (Мара, Маруха — Божество ворожнечі та смерті) [Космолінська, 2006. — С. 47].
Про Світовида згадано і у «Велесовій книзі»:
«І Богові Світовиду славу проголошуємо — се Бог Прави і Яви, і йому співаємо пісні, яко свят є… І світ міцний творить славу Світовидієву велику. Слава Богові нашому!»
(Велесова книга, 1994. — Д. 11a)
За матеріалами Валерія Войтовича, з книги “Генеалогія Богів давньої України”
Найповнішу книгу з описами українських Богів можна замовити тут: https://sribnovit.com/product/%d0%b3%d0%b5%d0%bd%d0%b5%d0%b0%d0%bb%d0%be%d0%b3%d1%96%d1%8f-%d0%b1%d0%be%d0%b3%d1%96%d0%b2-%d0%b4%d0%b0%d0%b2%d0%bd%d1%8c%d0%be%d1%97-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b8/
